Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка11/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   34

Отож Траскін з Юзефовичем пишуть у Петербург Бібікову — генерал–губернатор саме поїхав до столиці — секретну депешу.

Костомаров
У ці дні я був зайнятий весільними приготуваннями. Друзі роз’їхалися хто куди: Гулак — у Петербург, Куліш — до Варшави, Шевченко помандрував по Україні, я ж заручився з найкращою у світі панною Аліною Крагельською.

Сталося це після зимових контрактів, коли в Києві гастролював Ференц Ліст. Останній його концерт відбувся в університетській залі, я купив квитки для себе, Аліни і її матері Анелі Устимівни. Ліст кілька днів тому завітав до графині Меліної, де саме гостювала Анеля Устимівна з дочкою, послухав гру Аліни, похвалив. Тепер, на концерті, він побачив її в першому ряді — поруч зі мною і матір’ю — й запросив Аліну на сцену.

То був фурор — зала гриміла оплесками, Анеля Устимівна, незважаючи на свою черствість, плакала з розчулення, я ж у той вечір, дома, користаючись з доброго настрою матері, попросив руки Аліни.

Мати погодилась підкреслено холодно: мене ще сяк–так терпіла, але колишню кріпачку свахою не уявляла. День шлюбу призначили на тридцяте березня.

За два дні до вінчання у нас з Анелею Устимівною відбулася неприємна розмова. Натякаючи на моє плебейське походження, вона запитала, чи я маю екіпаж, чей же не буду складати з дружиною візити знайомим на дрожках. Я промовчав, тоді вона сказала, що може нам екіпаж подарувати, але я повинен найняти лакея, який би відчиняв дверцята.

Не люблю лакеїв! — скипів я. — Сам спроможний відчинити своїй дружині дверцята екіпажа!

Анеля Устимівна нагадала мені цю відповідь трохи пізніше…

Прощаючись, я надів нареченій на палець перстень, вона прочитала вигравіюване на ньому «св. Кирило і Мефодій» і повернула мені його. «Не хочу ділити тебе ні з ким», — сказала, і я розкланявся, пообіцявши прийти в день шлюбу. Мені треба було взяти в університеті на тиждень відпустку й домовитись із священиком про час вінчання.

Ніхто не може назвати себе щасливим до останньої своєї хвилини: іноді людина живе задовго лише одну мить. Так подумав я у переддень свого шлюбу — я хотів би умерти раніше.

Вранці до мене зайшов заступник куратора Київського навчального округу Юзефович. Не вітаючись, оглянув метким поглядом кімнату, зупинив очі на столі, заваленому паперами, і прошепотів по–змовницьки:

На вас прийшов донос, я хочу вас урятувати. Віддайте мені все підозріле — з написаного.

Я почув, як підігнулися мені ноги в колінах, адже не раз, не два попереджував своїх друзів, що ми в надмірному захопленні конспіративним товариством заходимо надто далеко, та не мав сили противитися диктаторській наполегливості Гулака і вільнодумній безоглядності Шевченка, допомагав складати програму й прокламації, а «Книгу буття українського народу», анонімний рукописний твір, переписував сам, вносячи радикальні поправки Тараса й Миколи; Гулак узагалі мав хворобливий нахил до таємних корпорацій, тією манією заразився ще в Дерпті; я у цю мить прокляв той день, коли познайомився з ним… У мене вже були книга віршів і драма «Сава Чалий», я захистив дисертацію, написав перші історичні праці про Наливайка і Острозьких, розпочав роботу над фундаментальною монографією про Богдана Хмельницького. Усі знання, які надбав, я готувався до краплі віддати народові, мене вабила слава вченого, на мої лекції приходили студенти — ніде голці впасти, і все це я, намовлений і під’юджений, сам перекреслив… На мої папери від ранішнього сонця впала тінь віконних рам — і затьмарилося мені в голові від зловісного знаку, що прослався тінню на все моє прийдешнє життя.

Не усвідомлюючи, що чиню, знайшов у шафі свій примірник «Книги буття» і віддав його Юзефовичу. Він миттю вийшов у коридор, ця бестія, Іскаріотський Юда, і за хвилину повернувся назад — разом з Траскіним, жандармським полковником і поліцмейстером. Я попрощався з матір’ю, яка стояла у дверях своєї кімнати, не розуміючи, що діється; кабінет мій запломбували, а мене вивели.

Я очуняв від струсу у брудній кімнаті поліцейського відділку на Подолі. Так — це суща правда, я в’язень, і все пропало. Десь там Аліна жде нареченого; десь там — за трьома морями і сімома ріками — височать стіни Київського університету, мов фортечний мур. Ніколи не думав, що заґратовані вікна аж так віддалять людину від реального світу — десь далеко, в незвіданих вимірах планети ридає у горі моя мати…

Не відаю, скільки часу просидів на стільці, схопивши голову в руки. Та враз брязнув замок, заскрипіли двері, до брудної кімнати увійшов жандарм і запитав глумливо:

Як вам тут, пане професоре? Напевне, приємніше було б сидіти в кабінеті Археографічної комісії або ж дома — поруч з молодою дружиною?

Я схлипнув і не відказав нічого, нараз він мене потішив:

Ходімо, вам дозволено попрощатися з нареченою.

Мене знову повезли на мою квартиру. Вони німо стояли посеред кімнати — Анеля Устимівна, Аліна і мама, — я обняв усіх по черзі і сказав до Аліни:

Я не злочинець, кохана, і з любов’ю до тебе в могилу піду.

Не бачив їхніх облич — окуляри запітніли, чув тільки тихі й часті схлипування Аліни, і раптом крізь них прорізався черствий голос:

Шкода, Миколо Івановичу, що не маєте лакея: самі ніколи вже не зможете відчиняти своїй дружині дверцята карети.

По дорозі в Петербург я хотів заморити себе голодом — не їв нічого кілька днів. Потім припинив голодування: візник налякав мене, що в непритомному стані я зможу наговорити багато непотрібного — на себе й на друзів.

У казематі Третього відділу на Фонтанці мене одягли в арештантський халат і ковпак. Першим відвідувачем був Писарєв: він натякнув мені, ніби зрадив усіх нас Гулак, так, так, — отож відрізняй проповідника від проповіді… Я почув, як щось хряснуло в мені самому — аж злякався: серце тріснуло від кривди чи від напруги, мов петарда, вибухнув мозок, а може, враз — від розгонистого удару страшним словом — переламалися ребра, хребет? Я довго не міг вийти з очманіння, та згодом відчув якесь дивне полегшення. Зрада людини, котрій ми всі вірили і яка разом з Шевченком гнітила нас своєю готовністю на самопожертву, звільняла мене від обов’язку мовчання, від присяги, дозволяла відмовитися від справи, за яку я, морально до неї не готовий, узявся зопалу; давала можливість обурюватися, каятися і прогледіти крізь чорну стіну тюрми просвіток волі. Я охоче повірив у брехню Писарєва…

Допитували мене — спочатку Писарєв, а потім Дубельт.

Ах, Дубельт, Леонтій Васильович!.. Я чекав крику, брудної лайки, навіть побоїв, а він на першому ж допиті підійшов до мене, нахилився, поклав руку на плече, його добродушне, пооране обличчя потьмяніло від співчуття, він розгорнув папірця і прочитав, не намагаючись надавати словам значення:

«І панує деспот–кат над трьома слов’янськими народами… Та озветься Україна до братів–слов’ян, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні на Україні». «Книга буття українського народу». — І він підморгнув. — Так–с… За таке належить ешафот або ж довічна каторга… Але ні, не вірю, що це писали ви! Могло це писатися при вас, могли ви переписувати, але ж не ви складали це пекельне писання! А взагалі, така небуденна людина, такий відомий вчений — навіщо вам це все?

Він говорив правду, я справді цих слів не складав — тільки вписував. Ні, ні, я не скажу — хто, але не я… А він і не питає, йому досить того, що — не я… Пам’ятаю, як мене огорнула паволока Дубельтової доброти; доброта тирана набагато сильніша від людської, бо вона рідкісна і її можна використати тільки один раз…

Гулак
Росію лихоманило. В офіційних установах торгували посадами, правосуддям, честю, душами, хто міг — той грабував, хто не міг грабувати — крав. Горіли поміщицькі маєтки. Загинули Пушкін і Лермонтов. Сміявся Микола Гоголь. Вдруге заарештували Олександра Герцена.

1844 року я отримав посаду чиновника канцелярії київського губернатора — почав працювати в Тимчасовій археографічній комісії по розгляду історичних актів.

Після Дерптського університету, де кожний другий студент належав до таємного товариства, де увічі проголошувалися гасла декабристів і польського Листопадового повстання, Київ здався мені спочатку тихою заводдю, у застояному літеплі якої вдоволені обивателі кумкали в унісон з булгарінською «Северною пчелою» про щасливе життя, вірну службу, про шикарні костюми і ботфорти, модні меблі, карети, ресторани й театри.

Щоб не застрягнути й самому в обивательському болоті, я почав писати працю «Про юридичний побут поморських слов’ян», маючи на меті провести в ній ідею боротьби проти рабства, порівнюючи долю поневолених поморських слов’ян з долею закріпачених народів Росії. Під час роботи над цією книгою я несподівано для себе у затхлому, здавалось, Києві зустрівся з однодумцями, захопленими ідеями слов’янського месіанізму. Спочатку — з Костомаровим, потім — із Шевченком. Тарас ходив під впливом ідей петрашевців, був особисто знайомий з поручиком Миколою Момбеллі… До нас горнулися студенти Київського університету.

Переді мною відкрився інший Київ: невелика група неофітів поклялася віддати своє життя за волю рідного народу. Ми були різні в поглядах на шляхах здобуття волі: Костомаров закликав поширювати самоосвіту як самоціль, я й донині переконаний, що освіта — передумова революції.

На початку 1847 року я переїхав з Києва до Петербурга, щоб із столичної висоти поширювати ідеї Кирило–Мефодіївського братства. Почав працювати в канцелярії Петербурзького університету.

Вісімнадцятого березня у мою квартиру увірвалися Дубельт і петербурзький обер–поліцмейстер Кокошкін.

До нас надійшов донос від Костомарова, що ви організатор протидержавного слов’янського товариства, — сказав Дубельт. — Ми арештовуємо вас.

Кокошкін почав робити обшук…

Аліна Крагельська
На початку квітня широко розлився Дніпро — зелено–жовті води затопили лівобережні луги аж до небокраю, — переправа на поромі з екіпажем і четвірнею коней була важка й небезпечна; Анеля Устимівна, яку сам Бог покарав невідомо за які гріхи ненависним каторжником, зчиняла істерику і тут же, при Аліні й Тетяні Петрівні — матері Костомарова, — проклинала той день і ту хвилину, коли дала згоду на шлюб своєї дочки з пройдисвітом, котрий хтозна–якими дорогами доплівся до Києва, вліз у довір’я вчених і її шляхетної сім’ї, несучи в собі первородний гріх людей підлого стану — злочинність.

Пором нарешті причалив до берега, Анеля Устимівна заспокоїлася і, мабуть, до самого Петербурга, більше тисячі верств весняними розтанями, не відкрила б уст, якби в Броварах, біля станції, їхній екіпаж не наздогнав перекладну хуру, в яку візник запрягав коней, — неподалік стояли жандарм, поліцейський і цивільний у кожусі та баранячій шапці.

Ще один каторжник, будьте ви прокляті! — засичала Анеля Устимівна, і тоді Тетяна Петрівна, яка досі ніби й не чула образливого бурчання свахи, повернула до неї своє суворе обличчя, постукала до візника, щоб зупинився, і проказала:

Та цитьте, ви! Це ж Тарас Григорович…

Екіпаж зупинився. Костомарова вийшла, за нею вискочила Аліна.

Так це ж усіх вас, Боже мій! — зойкнувши, підбігла до Тараса Григоровича, припала до його грудей. — А за віщо, ну скажіть — за віщо?!

Тарас поцілував Аліну в щоку, підійшов до Костомарової, схилився до її руки.

Бідна матуся, — похитав головою, — бідна Миколина молодесенька наречена… Ой, лихо, лихо. Не пощастило мені бояринувати в Миколи, десь–то молодий уже там…

Підійшли жандарми, узяли Тараса під лікті, повели до хури, підштовхнули його, щоб вилазив.

Не винен ваш Микола, матінко! — гукнув Тарас. — Хіба в тому, що зі мною побратався. Прости ж мене і не кляни!

Свиснув візник, трійця кур’єрських коней рвонула з місця вчвал, Тарас Григорович підняв шапку над головою і помахував нею, поки хура не сховалася за придорожні тополі.

Тоді вийшов із приміщення станції доглядач і спитав Тетяну Петрівну, чи вони, бува, не їдуть слідом за арештованим, у якого золоті окуляри. Костомарова потвердила, він подав адресованого Аліні листа. Аліна прочитала вголос і після слів «я не злочинець, кохана, і любов моя до тебе завжди житиме в моєму серці» — ридма заплакала; тоді Анеля Устимівна вихопила листа з рук дочки і розірвала його на шматки.

Нема у вас серця, — сказала тихо Тетяна Петрівна.

У Петербурзі жінки зняли кімнату неподалік будинку

Третього відділу і довгенько добивалися прийому. Врешті Дубельт прийняв їх у себе в кабінеті. Анеля Устимівна сіла у фотель, біля неї напружилась у тривозі тендітна Аліна; Леонтій Васильович двічі попросив Костомарову сісти, та вона ніби й не чула, стояла біля дверей, мов статуя, стемніла на лиці й сувора — кріпацький атавізм давався взнаки: прохачам у барина слід стояти біля порога.

Дубельт повернувся обличчям до вікна, що виходило на Фонтанку: вид на річку, що, звузившись під Ланцюговим мостом, вихоплювалась за ним на простір, на червоний Михайлівський палац за Фонтанкою, був для Леонтія Васильовича звичним, та в цю хвилину пойняла його мозок думка про нефортунного царя Павла І, який утік із Зимового палацу, гнаний страхом, і заховався у Михайлівському, а від насильницької смерті не врятувався, бо така судилася йому доля… Всесильний цар не уникнув розплати, а що тоді казати про нижчих рангом — по зав’язку заборгованих злом і шахрайством повелителів. Усе на цьому світі нестійке, все на волоску, все на лезі бритви, справжньою є хіба ця мить, коли він ще має силу вирішувати за своїм уподобанням долю трьох жінок, які ждуть рішенця, — наступна хвилина заслонена завісою непевності…

Анеля Устимівна ждала, ховаючи потаємне торжество: вона знала, що її поневіряння закінчуються, — це кінець. Шеф збирається з думками, зараз він підійде до них і попросить її й Аліну, щоб вони назавжди забули про Костомарова.

Тільки Аліна сподівалася… Не може бути, щоб так зарання перекреслилось її життя, їй лише шістнадцять літ! То нічого, що в Дубельта жандармський мундир, він — теж людина, є у нього дружина, діти, ось зараз він повернеться од вікна, приглянеться до неї, такої юної й чарівної, і жандармське серце здригнеться… Хоч пообіцяє — щоб тільки нині не обірвалася нитка надії…

Леонтій Васильович повернувся різко, по–військовому, стрімливо підійшов до Аліни — він був мужній з виду і вродливий на свої роки, бестія, — узяв її пальцями за підборіддя, похитав скрушно головою:

Видно, дуже любите нареченого, що такі печальні, а краще покохали б когось іншого, хоча б мене, старого… — Він усміхнувся. — Повірте мені: Костомаров ніколи вас не любив… Гніваєтесь?.. Добре, добре, не буду. Можливо, любов у письменників полягає у тому, щоб завдати більше болю коханій… Напевне, вони й не вміють інакше. Бо навіщо професорові Костомарову здався той клопіт… Певно, це професійна недуга? Його сіятельство граф Орлов твердить, наприклад, що кожен письменник — вроджений змовник. А я додаю: кожен письменник — ведмідь, якого слід тримати на ланцюгу. Отож ми вашого нареченого й потримаємо… Не раджу вам чекати його. Якщо пощастить йому уникнути шибениці, на яку заслужив, то з тюрми не скоро вибереться. Усе… — Дубельт повернувся до Тетяни Петрівни: — Вам, пані Костомарова, дозволено буде завтра побачитися з сином. І нікому більше.

Аліна тихо посунулася на підлогу. Дубельт стояв незворушно — такі сцени йому доводиться бачити не вперше. І все–таки був здивований: що такого здібного вченого народила простачка; що існує на світі справжнє кохання; що у шляхетної жінки, яка ось виводить свою дочку з кабінету і вдячно кланяється, більше жорстокості, ніж у жандарма.
Пізно вже, — підвів стомлені очі Костомаров, та Гулак не зреагував, він мусив дослухати сповідь Аліни.
Цілий рік я чекала від Миколи Івановича листів — не було, потім виявилося — це моя матінка перехоплювала їх. Відокремила мене від усього, що могло зв’язувати з Миколою, і повсякчас втовкмачувала, що арешт Костомарова напередодні шлюбу — вияв особливої ласки Божої до нашої сім’ї: яке ж бо щастя, що незаконнонароджений мужик, котрий посмів свататися до благородної панни, приховавши свої злочинні наміри, дістав по заслузі.

Моє життя ставало нестерпним. Коли б обізвався до мене Костомаров, я пішла б за ним на заслання, як дружини декабристів. Згодом дізналася, що він у Саратові, написала листа, але відповіді знову не отримала…

Через три роки я вийшла заміж за офіцера Марка Дмитровича Киселя. Протягом двадцяти років подружнього життя мій муж ні разу не дорікнув мені за Костомарова, навпаки — ім’я знаменитого вченого в моїй сім’ї завжди було в особливій пошані.

Пам’ятаю (діти мої були вже величенькі), приїхав Марко із Києва і, таємниче посміхаючись, подав мені книжечку. Я прочитала заголовок — «Кремуцій Корд», драма, — і враз здригнулася від несподіванки, побачивши на титулі ім’я автора, а нижче присвяту: «Незабутній А. Л. К.». Озвалися тоді разом у душі і біль, і радість: не забув за стільки років! Нестерпно захотілося знати, як склалося в нього життя: хто його дружина, скільки має дітей…

А незабаром, це було за два роки до смерті мужа, я, перебуваючи в Петербурзі, зустріла на Невському проспекті його. Зразу пізнала — по ході, окулярах у золотій оправі — постарів мій Костомаров і зір у нього погіршав… Порівнявшись з ним, зупинилася, та він не звернув на мене уваги. Могла гукнути, але навіщо?

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка