Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка12/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   34

Овдовівши, я перебралася з дітьми жити в родовий маєток чоловіка — у село Дідовці на Полтавщині. Часто наїжджала до Києва, де вчилася моя дочка Юлія…
Догоряли свічки на люстрах, до дзеркальної зали заглянув швейцар.

Ми зараз підемо, — сказав йому Костомаров, і в тоні цієї короткої фрази вчув Гулак старечу втому свого колишнього друга та й полегшу від того, що їхня зустріч закінчується і не треба буде надто глибоко заходити у спогади і неминуче стати на очну ставку — колишню і нинішню, навіщо розвереджувати душі? — Ти завтра поїдеш у Мцхету?

Поїду, — сказав Гулак і подумав, що більше вони ніколи не зустрінуться — ні завтра, ні за рік, — востаннє перехрестилися їхні дороги.

Тобі стане дивно, — Костомаров хотів закінчити розмову про Аліну. — На попередньому археологічному з’їзді в Києві я випадково дізнався від знайомого Аліни етнографа Павла Чубинського, що вона повдовіла і гостює тепер у своєї дочки на Фундуклеївській. Ми зустрілися. Потім, у Петербурзі, я захворів на тиф. Аліна приїхала до мене, врятувала мені життя. Ми з нею взяли шлюб.

Мені не дивно. Я радий за вас.

Ти одружений?

Так… Із знайомою твоєї Аліни. Але не треба про це. Ходім.

Вони разом підвелися й довго стояли один супроти одного, швейцар терпляче ждав. Їх розділяла широченна площина стола, і перебували вони в зовсім інших світах, інших часових вимірах, в інших сферах діяльності, бажань, поглядів і були безмірно чужі.

Тяжкі часи настали після вбивства царя, — Костомаров хотів якось завершити сьогоднішню розмову. — Треба перемовчати лиху годину, а так жаль кожної дрібки часу. Мало залишилося, мало… Втішаю себе хіба лиш тим, що моє власне спустошення від старості збігається із старечою спустошеністю імперії. Сумно, але факт…

А може, саме тепер найгарячіша пора до праці… — відказав Гулак і, згадавши свою вранішню зустріч із кінто Гіві, додав: — Нині за роботу беруться всі. Треба заповнювати ділом час умирання, борги сплачувати…

Вийшли в коридор, тут було зовсім темно, швейцар узяв під руку Костомарова, щоб повести його в спальну кімнату, і прочинив двері до виходу — для Гулака. На подвір’ї світили два ліхтарі.

Не бачили один одного й не чули. У тьмавій тиші тихо розійшлися.

ЧАСТИНА ДРУГА



Вересень, 1881, Тифліс. Ніч
Пора була вже пізня. На Головінському проспекті тихо шурхотіло опале листя, теплий вітерець ледь дихав із протягів бічних вулиць, серпик місяця повис над Сололакським гребенем, і від його примарного світла вирізнялася зубчастими контурами на тлі темно–фіалкового неба стара цитадель. У лугах над Курою скиглила птаха — зрідка, сонно; у піднебессі мерехтів освітленими шибками вікон Авлабар — майнула в пам’яті Миколи Івановича згадка про давню пригоду з кінто Гіві; шпиль храму Сіоні трикутником ліг на авлабарські світла і віддалився ген за Куру — Миколі Івановичу згадалися вранішня тривога, незахищеність, і відчув тепер, як за день все це вляглося, зникло кудись відчуття осамотненості, й замислився — від чого б це? Пробіг у думці весь прожитий день, усього нині було вдосталь, та не такого, що могло б його заспокоїти… Глибоко вдихнув пропахле першим опалим листям повітря і зрозумів: цей спокій від того, що йде він містом, яке добре знає навіть уночі: кожну вуличку, завулок, дім, храм, сквер — усе для нього тут своє і рідне. І живе він у цьому місті не тимчасово, а назавжди, і тому любить його, віддає йому своє життя, яке не довелося віддати Києву, і Київ той тепер далекий і нереальний. Реальний Тифліс, у якому він почувається по–домашньому і кожного ранку йде до праці, мов на свято, — без примусу й спонуки. В гімназії його друзі і в місті його друзі, він належить їм, а вони йому, і мовчати перед ними гріх та й навіщо мовчати? «Що сховав — згубив навіки, що роздав — твоє до гробу»[17], — мовив Руставелі…

А серед друзів — кінто Гіві. Що віддав йому, нещасному, знедоленому, дотепному, який за словом не лізе до кишені, а не знає, як жити?..

«Для того, щоб чесно жити, треба мати розум або петлю, професоре…»

Коли це сказав кінто Гіві? А, ще тоді, коли вони з Терезою мешкали в Сейдабаді, і Гулак, ідучи на службу і зі служби, мусив минати сірчані лазні, де набиралися здоров’я багачі, а волоцюги цілу добу снували поміж куполами, промишляючи жебрацтвом і дрібними крадіжками, уночі ж тут спали на теплій землі.

Микола Іванович деколи згадував красеня злодюжку і впевнений був, інакше й думати не міг, що Гіві, очистившись сльозами сорому, більше не краде.

Наївний… Незабаром Гулак переконався, що Гіві й не збирався міняти професію. А пустив сльозу? Боже, чи ж то мало є випадків, коли найчерствіші люди розчулюються?.. Можливо, професор навіяв йому згадку про матір, якої він давно вже не мав: жаль стало себе, самотнього в світі. Або згадав свого батька–кахетинця і порівняв його, у гостроверхій шапці, в білій черкесці з газирями на грудях, з нужденним собою — у сатинових шароварах і ситцевій сорочці… Сльоза сльозою, а кінто Гіві давно прикинув, скільки в Тифлісі багачів, і вирахував: якщо він у кожного десятого витрусить один раз кишеню, то багацький клан не збідніє, Гіві ж матиме завше на хінкалі й вино.

Вертаючись одного разу з гімназії, Гулак звіддалік побачив: виходить із лазні вдоволений, розпарений, червонолиций азнаурі, прямує, покректуючи, у Старе місто, його наздоганяє не хто інший як кінто Гіві, їх обганяє якийсь хлопчисько, з його кишені випадає згорток, Гіві згорток піднімає, показує азнаурові, вигукуючи: «Гроші!» Так само — без змін.

Обурення, злість, обридження стрясли Гулаком, він гукнув:

Гіві, йди–но сюди! Як тобі не соромно?

Кінто стрепенувся, став мов укопаний — він зовсім не сподівався, що його спіймають на гарячому, та ще й хто: професор! Азнаурі теж завмер: як–не–як, а в руках пачка грошей; Гіві вирвав пакунок: «Котись звідси, не твої!», опустив очі, вітаючись:

Гамарджоба, професоре!

Микола Іванович не відповів, підступив до Гіві, притягнув до себе:

Худоба ти… — тихо мовив йому у вухо. — Коли нарешті почнеш чесно жити?

Тоді кінто сказав ту фразу про чесність, і Гулак зрозумів, що Гіві зовсім не покидьок, якого виплюнуло на вулицю дно.

Так чому — петлю, коли в тебе є розум? — розвів руками Гулак, дивлячись на вродливе обличчя кахетинця.

Ай, професоре, — кінто відступив крок назад. — Що ви розумієте? Прийшли просвіщати грузинів, а що про них знаєте? Спасибі, що хоч навчились кілька слів по–нашому… Ловите за руку, вчите праведності, а не подумали, бо навіщо чужинцеві про це думати, чому гордий кахетинець з Телавського повіту, батько котрого ходив у сніжно–білій папасі з тібетської кози, у черкесці до п’ят і білих чоботях, їв балик, чихиртму, лобіо і плов, а запивав червоним кахетинським, — чому його син опинився на тифліських закутках, навчився грабувати і спить просто неба на землі?

Та знаю, що не з добра, але хіба так слід шукати виходу з біди? — вони всілися на колоду під чинарою. — А тепер розповідай, я буду слухати.

Вересневий теплий вечір виповнив присмерком чашу міста вщерть — від Махати до Мтацмінди. Серпик місяця зараз сховається за руїнами цитаделі, і стане зовсім темно. Гулак поспішав. Що робить у цю мить Тереза, що думає?.. Та що б не робила, що б не думала — не знає, як нинішній день перегорнув усе пройдене його життя, мов вітер аркуші старої книги, без ладу, висвітлюючи то тут, то там сторінки для нового прочитання, і давній, знайомий, багато разів продуманий зміст книги зазвучав несподівано по–новому… А скільки виявилося місць у ній, які варто б відредагувати, а скільки незаписаних, марно пропущених сторінок, а чи вистачить життя, щоб заповнити їх? Хіба не став і я з гордого карачохелі жалюгідним кінто, який дбає не про творіння, а лиш про те, як прожити день?

Певне, подібні причини вибили нас з тобою, Гіві, з річища чистоводдя, і ми обидва чалапаємо замшілими, висхлими заводями, де ходити безпечно, та знайти нічого там не дано. А нині задумалися: як стати знову карачохелі?

Тоді кінто Гіві простягнув на знак примирення руку, повернувся до Миколи Івановича, щоб мати його обличчя перед собою, — так він завжди розмовлятиме з професором, де б не став з ним на розмову, звіряючи свою сповідь його очам — їх зблискові й потьмаренню, смуткові й просвітлінню. Гулак, слухаючи, майже весь час мовчатиме, відповідаючи йому тільки подумки, проте обидва вигнанці, зболений кожен своїм лихом, чужі і різні, визріватимуть у нових мислях всяк про себе, але конче удвох — цієї дружби ніхто не збагне, та й чи можна до кінця зрозуміти секрет симбіозу дички й щепи? Кінто буде очищуватися від накипу злоби й бруду, він довго ще промишлятиме злодійством, та в його душу безнастанно вливатаметься благородство мовчазного співбесідника; Миколі Івановичу чужий біль доповнить власний, приспаний, розворушить його і примусить нарешті збагнути, що болість скривджених всюди однакова і лікувати її слід там, де виявилась рана.

Це просвітління прийде пізніше — аж тоді, коли Гулак тихого осіннього вечора вертатиметься з Воронцовського палацу після недокінченої розмови з Костомаровим. Тоді йому згадаються усі зустрічі з Гіві, а те, що було передумано й мовлено між ними, ляже в такий приблизно діалог.

К і н т о Г і в і. Скажи, ради Господа–Бога, професоре, чого ти прийшов до нас — учити чи доучувати? Я думаю — доучувати, бо вчили нас уже й до тебе. Го–го, скільки разів! Аж сорок… Сорок разів Тифліс був знищений. Таке коротке слово — знищений, така коротка наука, а скільки смертей, а скільки жаху, а сирітства, а жебрацтва! А як довго вилазити потім з біди!

Г у л а к. Це правда, Гіві. Сороковий раз Тифліс був зруйнований іранським шахом Магомет–ханом 1795 року. На Крцаніському полі, за містом, де Кура виривається з кам’яної ущелини на степовий простір, триста грузинських вершників зустріли полчища Магомет–хана і всі загинули. Грузинські Фермопіли…

К і н т о Г і в і. А були в нас інші часи! Правив колись Грузією цар Давид Будівничий, який вигнав турків з–над Кури, Арагви і Ріону. Ти б лише послухав, що розказує історикос Захарія! А син Давида Дмитрій, цар Іверії, завоював невірну Гянджу і на знак перемоги привіз у Грузію залізні гянджинські ворота — донині вони стоять у кутаїському монастирі… А цариця Тамара вимінювала полонених султанів на кінські підкови. Го–го, славна була за царів наша Сакартвело!

Г у л а к. Правду каже твій Захарія. Справді, у битві під Басіані цариця Тамара розгромила румійські війська, а полоненого султана продала в рабство, взявши за нього кінську підкову. Тоді від Грузії стали залежними Північний Кавказ, Вірменія, Азербайджан…

Та не завжди треба хвалити царів, — сказав уголос Микола Іванович. — Цар Дмитрій здобув Гянджу не в бою — напав на неї у той день, коли від землетрусу осунулася гора, загатила ріку і тисячі гянджинців гинули у воді під руїнами. Ті ворота взяв він без зброї… Не завжди треба обожнювати царів. І не в тому річ, Гіві. Не війнами славна та пора. У ті часи в Грузії і в Азербайджані жили два могутні володарі в царстві духу, які не зазнали ласки ні в царів, ні в атабеків, бо закликали не до війн між народами, а до братерства. Руставелі й Нізамі уславили ту епоху».

К і н т о Г і в і. А потім втомилася Сакартвело… Ти спитаєш, чому я став з карачохелі кінто. То довга історія, я не народився ремісником, мій батько мав землю. Але коли тебе цікавить, чому ремісники кидають ремесло і йдуть красти, — скажу. А тому, що гордості не стало, нема чим пишатися. Нинішній гонор карачохелі показний, вином підігрітий, фальшивий, бо все змаліло, зниціло. Колись ми боролися за землю, жінку, дівчину — кров за них проливали без надуми, поки тифліський карачохелі Еліазарашвілі, який знав одвічну таємницю виготовлення грузинської сталі — за цю таємницю колись майстри в муках конали й мовчали! — відкрив її Миколі І за Юдину мзду — о шакал, син шакала! — і ми залишилися без зброї…

Г у л а к. Це вже в галузі фольклору, Гіві, причини були інші… Всі ви озброєні ходите, не прибіднюйтесь.

К і н т о Г і в і. Озброєні ходимо, кажеш? Так, палаші, рушниці носимо, щоб убити тварину або ж брата, але за волю з нею не стаємо — без гордості й честі один наперед одного наші азнаури, а за ними й устабаші[18] поперлися до воронцовського корита і товпляться біля нього донині. А я не хочу. Я краду. Ай, кацо, хіба це грабунок? Ну, взяв би я в тебе тоді ті гроші — ні ти не збіднів би, ні я не став би багатший. Тільки й того, що я випив би зайвий раз вина, а ти — ні. Яка, врешті, різниця — хто?

Г у л а к. Йоганн Гердер у своїй праці «Ідеї до філософії історії людства» писав про Грузію: жінки тут вродливі, чоловіки сміливі, але все в Грузії продається — це злодійський народець.

К і н т о Г і в і. І за це нас називають злодіями? А в кого ми навчилися красти — у завойовників. Кому зраджували — зрадливим завойовникам. У кого перейняли таємниці підступності — у завойовників! У нас відібрали все: землю, совість, силу, гордість. Цього в мене вже нема. Чому ти кажеш, що я злодій, чому не шукаєш тих грабіжників, які все це в мене відняли?

Г у л а к. Але ж це сталося не тільки в Грузії, а в усій Росії. Завойовники–царі поневолили всі народи й російський у тому числі. То що — усі повинні стати волоцюгами? Підніми вище голову й поглянь, які мужі загинули і гинуть у боротьбі із злом!.. Ба, ти знайшов для себе найлегшу форму протесту — неробство й злодійство, а я в своїй обітниці мовчання німую — теж біля воронцовського корита — і навіть не пробую допомогти тобі розправити хребет.

К і н т о Г і в і. Я родом з Телавського повіту, професоре, селянський син. Мій батько мав трохи землі, та під час Кахетинського повстання 1812 року наше село було зруйноване дотла, землі зайняв ставленик російського командування азнаурі Баградзе, я народився уже в наймах. Коли підріс, покинув село і подався, як багато інших хлопців, до Тифліса. Пішов на науку в шевське амкарство — навчився на доброго шевця, мав доволі грошей, які гордо пропивав на сьомий день. Та владикам кісткою в горлі стала наша мізерна воля — на амкарства було накладено потрійні податки. Ремісники відмовилися платити, вийшли перед будинок тифліського поліцмейстра на Еріванську площу — з десять тисяч карачохелі. Розбили двері поліцейської управи, перелякані поліцаї видали нам на поталу збирача податків, і ми його вбили… Я не знаю історії, професоре, у нас Захарія — історикос, але мені добре відомо, що в Метехському замку — он височить він за Курою жили грузинські царі, сама Тамара тут перебувала, а тепер там найстрашніша тюрма. В тому замку колись сазандари–ашуги втішали піснями грузинських повелителів, а мені довелося в царських хоромах відсидіти страшних два роки. Я краду абази, а в мене вкрали волю і честь. Я ненавиджу чужинців — усіх, усіх! А ти приїхав у грузинський Тифліс і першого ж дня допитуєшся до татарського Сейдабаду, до вірменської базиліки!

Г у л а к. Ех, кінто, кінто! Живеш, борсаєшся в темряві і світла правди не бачиш. Та хіба в татар, або вірмен інакша доля? Ет… Ось поглянь ліворуч, бачиш вірменську церкву Святого Георгія? Там похований батько ашугів Саят–Нова, вірменин. Він вірив так, як і ти, у добрих царів і був вигнаний з палацу Іраклія II, сам ашуг загинув за Тифліс, коли руйнували місто в сороковий раз… Поглянь–но далі — он там, неподалік мечеті, доживає віку азербайджанський мудрець Мірза Фаталі Ахундов, у якого серце болить і за тебе, грузинського кінто. У татарській Гянджі помер найславетніший грузинський поет Ніколоз Бараташвілі, убитий нестачами й хворобами у двадцять сім років. У такому ж віці був убитий Лермонтов у П’ятигорську… А скільки їх, твоїх друзів, загинуло за тебе на дорогах смерті — Сибірській, Туркестанській, Кавказькій!

Тихо в місті, ледь чутно квилить, засинаючи, нічна птаха, гаснуть світла на Авлабарі, тьмяніє трикутний шпиль Сіоні, тепло плюскотять хвилі Кури, і вступається кривдний біль з душі, даючи місце спокоєві й рівновазі.

Серпик місяця сховався за цитадель. Микола Іванович тихо зайшов у дім: Тереза й Нана вже спали. Причинив двері кабінету, потемки роздягнувся, ліг на тапчан. Пробував заснути. Сон не приходив.

Заповідалася для Гулака довга нічниця. За своє життя він встиг звикнути до раптового сповільнення плину часу, коли після нервового денного ритму й швидкозмінності, щомиттєвої дотичності до часових категорій — було, є, буде — потрапляєш у безмір вічності, де існує одна категорія — є. Ти можеш тоді переноситися із трьох конкретних вимірів, як ось об’єм цього маленького кабінету або ж — колись — шліссельбурзького каземату в інший часовий вимір, де немає кордонів, обмежень, стін, стелі, початку й кінця, тільки плин — повільний, гнітючий, у якому зникає бажання існувати, бо існування — та мить вічності — раптово втрачає сенс. І тільки заглиблення у власну сутність, розпачливі пошуки в собі неперехідної вартості рятують тебе від петлі. Звідки він, злодюжка–кінто, дізнався про цю альтернативність чесного життя? Але хай приходить розум…

Вікно синіло кольором нічного зоряного неба, в кімнатці, заставленій з усіх боків шафами, етажерками, повними книг, поступово проріджувалася темінь. Гулак повернув голову до стелажів, відшукуючи очима верхню полицю, на якій поставали рядочком праці Костомарова. Були там монографії «Богдан Хмельницький» і «Бунт Стеньки Разіна», повість «Кудеяр», двотомне дослідження «Останні роки Речі Посполитої» і перші випуски задуманої вченим «Російської історії в життєписах її головних діячів». Перебіг у пам’яті останню серію праць Костомарова, і схопилася чомусь думка не за життєписи Володимира Великого чи Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха чи Андрія Боголюбського, а за Феодосія Печерського — засновника Лаври, пустельника й сподвижника духу, немов хотів його життям виправдати своє замкнуте довголітнє існування і визначити йому ціну.

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка