Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка18/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34

Тоді я вперше позаздрив Тарасові, який до останнього подиху був незалежним, хоч як важко йому доводилося: хто посмів би підступитися до нього з такою ганебною цидулою, сподіваючись на підтримку? А до мене підійшли… Гнів струсив мною, і я, невільно ставши у відверту опозицію, відмовився поставити свій підпис.

Був готовий до всього, адже адрес, який мені підсовували, явно провокаційний — Третій відділ винюшковував настрої серед інтелігенції. У Петербурзі розпочалися арешти.

А мені здалося (я втішав себе!), що цим рішучим і ризикованим кроком я зумів нарешті відгородитися від липучого страху перед повелителями. Акції Каракозова не схвалював. Я й сьогоднішній вчинок народовольців Желябова, Кибальчича і Перовської вважаю нічим не виправданим свідомим самогубством: у Росії гине цар, його заступає новий, народ чекає змін, а все залишається по–старому. Я не розумів і не розумію нових методів боротьби, мені дано вміння фіксувати події, а не передбачати їх; не знаю, що і як зміниться у нашій імперії — може, ніколи нічого й не зміниться, а люди житимуть, проте я знав і знаю, що боротьба точитиметься — тож після акції Каракозова мені здалося, що я, подолавши страх, зможу підготуватися до тієї боротьби. Я вирішив піти на страту Каракозова, щоб уздріти насильницьку смерть і поставити себе на місце засудженого.

Восени 1866 року, роздобувши вхідний квиток і зібравши всю силу волі, я поїхав на Смоленське поле, де страчували терориста. Спокійно спостерігав, як виводили блідого, схудлого, настільки виснаженого юнака, що, коли прив’язали його до ганебного стовпа на ешафоті, щоб зачитати вирок, він зсунувся на поміст. Каракозова підвели і потягли до шибениці, священик прочитав молитву і дав поцілувати хрест, кат одягнув засудженого в сорочку з ковпаком, натягнув на шию зашморг.

Усе це відбувалося серед цілковитої тиші, ніхто не подав звуку — ні на ешафоті, ні на майдані… Якби засуджений закричав, запручався, заблагав пощади, я б ще міг звірити свій моральний стан із станом жертви, знайти певну рівність між нею і собою, а ця безстрашність налякала мене дужче за справжній страх, я зрозумів, що не готовий і ніколи готовий не буду до насильницької смерті, що до боротьби за інакше, ніж маю, життя я не здатний.

Повішеній крутився на шнурі, бив ногою об ногу, я відступав з майдану, задкуючи, а потім побіг навмання… І донині мені сниться, паралізує волю і примушує бути обережним образ повішеної людини у білій сорочці з ковпаком.

І ти боїшся, що й нині тебе, немічного, закують у кайдани і поведуть на ешафот, якщо заявиш уголос — з гордістю і без соромоти, — що таки належав до Братства і сповідував у молодості святі ідеали? І що відійшов від них, та, не прощаючи ні собі, ні Кулішеві, ні Білозерському, схиляєшся перед подвигом Шевченка і Гулака… Мусиш сказати правду. Поквапся. Бо звужується коло, не встигнеш. Не встигнеш!

Перед очима постав Куліш, схилений, пригноблений, — на очній ставці совістей. І я таким був… Але, каючись, я у серці залишав вільний куток. Куліш клявся на вірність, ревно вбиваючи себе… Тоді була різниця між нами, а сьогодні — ми вже однакові?

Але ж ні! Рік тому я отримав від львівського журналіста Богдана Дідицького часопис «Світ» і прочитав уміщену в ньому статтю молодого поета й публіциста Івана Франка «Хуторна поезія» П. О. Куліша». Я не знав, що Панько видав у Львові таку книжечку віршів… Познайомився з ними з Франкових цитувань. Ось його твори, які він на очній ставці обіцяв написати; як близько від догідництва до відступництва! «Народе без пуття, без честі і поваги, без правди у завітах предків диких, ти, що постав з безумної одваги гірких п’яниць та розбишак великих!» Не можу збагнути, як це трапилося у Куліша, але страшно стає: можна переступити грань честі… Автор «Чорної ради» нині співає пеан Катерині II: «Розбоями й руїною неситу гадюку за порогами ти вбила, і голову єхидни ядовиту залізною п’ятою роздавила. Хвала ж тобі…» Так чому ж я мовчу? Чому боюся вголос сказати про свою духовну належність до Шевченка і відмежуватися від Куліша?

Костомаров покликав Аліну. Він сам не впізнав свого голосу, тихого й кволого, і зрозумів, що дорога може закінчитися й сьогодні. Аліна підійшла, діткнулася пальцями до його чола — її присутність, ласка, доброта завжди додавали йому сил, він повернув до неї голову і тихо, але виразно проказав:

Аліно, візьми папір, чорнило і перо… Ні, не заповіт. У мене ти єдиний спадкоємець. Я хочу продиктувати тобі останню свою статтю. Це добре, що вона буде продиктована, вимовлена: піфагорійці молилися уголос, щоб усі знали їхні добрі наміри. Треба висповідатися, бо сказано: всі шляхи чистими здаються, Господь же важить ваші душі… Я вирішив… вагався довго… сказати своє слово про наше Братство й віддати належне всім… Хочу воздати хвалу категорії найвищої чесності, яка не показна, не голосна, ні в чому не зматеріалізована, але болісно відчутна, коли входить до тебе, як сторожа сумління. Хочу показати, як легко стати відступником, коли ти загородив до свого серця вхід тій сторожі. А почну з найницішого, бо тільки в такому контрасті легко знайти собі самому виправдання… Почну з Петрова, про якого Петрашевський сказав: «Вони повинні були його вбити». Ти вишлеш цю статтю в «Киевскую старину». Пиши, Аліно…

Стародуб на Чернігівщині, 1886
Приватний учитель музики в містечку Стародубі Олексій Петров, повертаючись від свого учня з передмістя, зайшов у корчму. Він випив свою кварту і, не дивлячись нікому з клієнтів у вічі, повернувся до дверей, та, відчувши на своєму плечі чиюсь долоню, оглянувся. Перед ним стояв повітовий писар Афанасій Шугуров, котрий був уже напідпитку. Петров сподівався, що зараз почнуться випитування й насмішки, це не вперше, він рішуче подався до виходу, та Шугуров не відставав, ішов позаду мовчки, а згодом промовив так, ніби між іншим:

Коли людина виговориться, їй стає легше…

Петров уважно глянув на Шугурова, глузу на його обличчі не помітив, вернувся до корчми, взяв пляшку й рушив з писарем до його дому. Розказував йому до пізньої години про все, що пережив, а за кілька літ опісля, коли Петрова вже не було на світі, Афоня признавався, що, слухаючи, пустив було навіть сльозу, бо й стерву часом стає жаль…

За свого необачну помилку, якої припустився дев’ятнадцятирічним хлопцем, я страждаю майже сорок років, і страждання ці стали моїм життям. За неї розплачуюся перед чужими людьми й перед своєю сім’єю — дружиною, сином і дочкою, які недавно довідались про все і, переставши знатися зі мною, не вимагають від мене навіть каяття.

А я й не каюсь, бо все тоді робив з доброю вірою у корисність свого вчинку, хоч і знав, що використовую засоби не вельми благородні. Але нині застерігаю всіх: хай ніхто не пробує ставати святішим за архієрея і хай усі пам’ятають про те, що навіть на найвищих земних престолах достойники сидять на власних задах і добре їм сидиться, коли м’яко, й погано їм, коли на сідниці вискочить чиряк, і в тямці мають, що, йоли будуть зіпхнуті з крісел, то не минути їм порції київ у стайні. А тому чужі їм справжні вірнопідданські пориви, і правдолюбів бояться, і ревних патріотів намагаються відсунути від себе якомога далі, щоб вони, бува, у своїй щирій відданості імперії не запідозрили самого імператора в семи гріхах.

Я не каюся, бо хто на місці жандармського сина, здібного юриста, який знає секрети держави і права, до того ж пройнятого трепетним страхом за долю імперії, котрій гарячоголові «братчики» готували загибель, повівся б інакше?

Почалася та вірнопідданська запопадливість, щоправда, із заздрості. Точніше — із заздрісної цікавості: що роблять, як виглядають молоді вільнодумці, котрі попервах не мали жодного наміру приймати мене у своє товариство.. Дірку в стіні я просвердлив лише для того, щоб бачити їхні мудрагельські лиця й чути зарозумілу бесіду, я ніколи не міг і підозрівати, що в тій кімнаті готується аж така змова на наші найвищі престоли.

Крізь ту дірочку, яку я закривав образом Миколая–Чудотворця, протягом однієї–двох годин можна було побачити всі обличчя — змовники сперечалися, нервувалися, ходили по кімнаті і всі потрапляли в кілечко мого зору. Я хутко запам’ятав їх і міг би кожного на вулиці впізнати — схожого на низового курінника–січовика життєрадісного Олександра Навроцького, і зачуханого, як базарний швець, Георгія Андрузького, і благородного, мов князь, Василя Білозерського, і мудрого, підсліпуватого Миколу Костомарова.

Ніяк не можу зрозуміти, чому Костомаров так люто напав на мене у своїй передсмертній статті про Кирило–Мефодіївське братство, надрукованій в «Киевской старине». Думав, певне, що я помер. А курилко живе, тобто вчиться умирати, як казав Сенека. Костомаров був найспокійніший серед своєї компанії, я йому одному й симпатизував, на очній ставці проти нього не свідчив, а він, хай Бог йому буде суддею, зганьбив мене перед усім світом, бо ту статтю передрукував ще й «Московский телеграф», підтвердивши на папері ті чутки, які крутилися навколо мого імені.

Костомаров, як я вже сказав, був найбільш поміркований, він зацитькував надто гарячих, гасив, як міг, їхній запал, найчастіше втихомирював Шевченка, на якого всі дивилися, немов на якийсь світильник небесний, сам же Тарас був справжнім гайдамакою у фраку, з метеликом на комірі білосніжної сорочки… До речі, він говорив мало, зате категорично — кликав різати все, що зветься паном, — а здебільшого декламував свої вірші. Його демонічна поезія захоплювала навіть мене, я ні разу не міг пропустити її повз вуха, хоча знав, що самим слуханням чиню злочин — кликав–бо несамовитий плебей до революції і злісно насміхався над порфіроносною сім’єю.

Я вчинив так, як підказувала мені моя совість, хоч сьогодні усвідомлюю, що не варто було — жив би спокійно донині. Та хіба я міг знати, що високі достойники — звичайні каналії, та хіба я міг передбачити, що цього плебея народ (у тому числі й мої діти) нарече святим і ставитимуть люди його образ на божниках? Добре сказав Лермонтов, ніби про мене: «Не мог понять в сей миг кровавый, на что он руку поднимал!»

Тяжко мені нині… Я вже навчився дивитися повз людські обличчя, повз обличчя своїх дітей і дружини. І мовчу. Ні з ким не розмовляю. Зі мною теж не розмовляють. Хвалити Бога, що на окраїні Стародуба знайшлася сім’я, де нічого не читають, нічим не цікавляться, тільки своїм синком, якого хочуть вивчити на музиканта–віртуоза. Я вчу його грати на клавесині. Багато задатків дав мені Господь… Якби ж той мій музикальний слух долучився лише до інструмента, ба — він був добре настроєний на крамольні речі!.. Мати хлопця дає мені обідати, деколи перекинемось словом за столом, а то б відучився говорити. Потроху й заробляю. Вертаючись, заходжу в шинок. А вип’ю — стає легше, я втікаю від п’яних завсідників, які чіпляються до мене з розпитуваннями і кпинами, приходжу додому, лягаю на тапчан, втуплюю погляд у стелю і думаю, думаю, думаю…

Не треба було переїжджати із Пскова до Стародуба. Та наполягала дружина, сама родом звідси: хотілось їй з малими дітьми в рідні краї. А тут у кожній хаті образ Шевченка так і сліпить очі і, знаєте, — совість теж. Велика ж бо людина все–таки…

Та поки ніхто нічого не знав, якось жилося… Аж одного разу — це було два роки тому — напівпотаємно наші стародубські вольнодумці святкували сімдесяті роковини Шевченка. Як туди потрапив мій син, не знаю, — видно, давно тягнувся… Я прийшов додому напідпитку, лежу горілиць, шукаю минуле на стелі, аж заходить до кімнати син. Зупинився навпроти мене і довго отак дивився нерозуміючими, перестрашеними очима, наче перед ним не батько, а допотопна потвора, якої досі ніхто не бачив… Губи його бліді мов крейда, кулаки стиснуті, аж побіліли, і я зрозумів, що син нині про все дізнався. Я знав, що він не буде цікавитися мотивами мого вчинку: готовий душу віддати за отого пророка, мій син уб’є мене… Та він стояв, не наважуючись запитати про найстрашніше; німо, поглядом вимагав від мене слова, я не знав, як почати розмову, мою кров морозив страх, що ось зараз звершиться батьковбивство…

Ви той самий Олексій Петров, який… Це правда… про донос?

Я зрозумів, що мене вже не врятує і найвишуканіша брехня, миттю протверезів, підвівся і пішов до нього з опущеними руками — отак, мов на страту, а він, повірте мені, відступав пріч, наче від прокаженого, позадкував за поріг і зник назавжди з очей.

Живу тепер сам. Жінка з дочкою перебралися в другу половину будинку… А що в нашому місті таємниці не вбережеш, з кінця в кінець собаки перегавкуються, то недавно в корчмі якийсь підійшов до мене та й розповів, що син мій оженився десь у Росії і взяв собі прізвище дружини…

А я й Шевченка не надто зобидив. Навіть його прізвища не вносив у список «братчиків». Правда, про його крамольні поезії сказав усно Юзефовичу — не міг промовчати: мене ж змовники таки прийняли у свою компанію, я слухав ті вірші при свідках, міг хтось виказати. Хай був би їх добре заховав… Та Шевченко, правду кажучи, мене мало цікавив.

Мені треба було знешкодити Гулака. Йшлося не стільки про державні справи, як про мене самого. Гулак довірився, прийняв мене до Братства, вручив мені перстень, познайомив із статутом і програмою, привів до присяги, — і я відчув, як долає мене логіка ідей кириломефодіївців, як я потрапляю під владу самого Гулака, як никнуть мої вірнопідданські переконання перед його холодним спокоєм, твердістю, бунтарською — відверто скажу — чистотою, як владно він затягує мене в пекло крамоли; ще трохи — і я став би однодумцем відвертого й затятого бунтівника; мені треба було якнайскоріше, поки не пізно, вирватися з сітей ребелії, знищивши самого проводатиря. Я встиг це зробити. Свій громадянський обов’язок виконав: адже батько навчав мене, та й протоієрей Завадський підтвердив, що крамола — гріх… А нині дякую Богу, що Гулакові суджено доживати віку на Кавказі і ніколи він на Україну не повернеться.

Ха… Правду казав хтось з античних мудреців: не стій надто далеко від престолу, бо замерзнеш, не стій заблизько, бо обпечешся… Та замерзлого ще можна відхукати, а обпеченого хто вже врятує? Тим, хто виступав проти держави, прощено: усі вони нині займають поважні посади. Навіть Гулак. А тому, хто зробив неоціненну послугу цареві, ось яка плата… Вислухайте мене до кінця або, як мовили стародавні римляни, — audiatur et altera pars[24].

Після закінчення слідства, коли змовників було розіслано — кого в Петропавловську фортецю, кого у Шліссельбург, кого в Оренбург, Тулу, Вятку, Петрозаводськ, — мені дали посаду перекладача іншомовних документів у Третьому відділі — я знаю мови. Граф Орлов вельми прихильно поставився до мене: і диплом наказав вручити, і на дрібні видатки грошей дав, і матінку мою не забув — призначив їй пенсіон.

Я працював у архіві — страшенно запущеному, буцім авгієві стайні, але як людина старанна й добросовісна — впорядкував архів за півроку. Спочатку почувався на цій роботі, як у Бога за дверима. Безпосередньо підлягав Дубельту, але зустрічався з ним рідко і був з цього вдоволений: під час слідства я, щиро кажучи, весь час боявся Леонтія Васильовича — його свердлячих очей.

Та ось Дубельт зачастив до архіву. Він, удаючи спочатку, що мене не помічає, нипав, шукав чогось на стелажах, і я одного разу краєм ока зауважив: знайшовши папку, в якій було чимало його розписок про отримані гроші, Леонтій Васильович одну мить потримав її в руках, потім крадькома поклав на місце — папка, давно зареєстрована мною, лежала на стелажі в упорядкованій частині архіву.

Тоді він, ніби вперше уздрівши мене, підійшов і довго дивився у вічі. І так на другий день, на третій… Спочатку я витримував, та коли ці сеанси повторювалися безліч разів, я став відчувати, як до мене поволі добирається страх. Мені здавалося, що його очі бачать мою душу, мов розстелене простирадло; я не мав перед ним жодного гріха, та коли він пронизував мене поглядом, я спішно–квапно розстеляв те простирадло, розрівнював усі складки, промацував рубчики, перевертав на другий бік — а може, там якась блоха вкалялася без мого відома, а може, я сам знеобачки, не помивши рук, лапнув, де і залишив слід… Та нічого не знаходив, а Дубельт поводився так, ніби давав мені зрозуміти: якщо нині ти ще не грішний, то згрішиш завтра, а коли й не згрішиш, то хто тобі в це повірить — святі на небі, а не на землі.

Мені стало важко жити. До того ж, мушу признатися, ні в кого не міг знайти розради — співпрацівники від мене бокували, не розмовляли, дехто й не вітався. Та я, терплячий, думав собі: почекайте, ще заслужу на повагу, адже князь Орлов мене любить, чого доброго — і поначальствую над вами. Та ба: Бог високо, Орлов далеко, а Дубельт поряд…

Леонтій Васильович щоразу зупинявся навпроти мене і просто–таки знищував. Я мучився в здогадках — чому він так дивиться на мене, про що хоче дізнатися? Чи мені відомо, що він пиячить? Про це знали всі. Що має коханку і не одну — а хто їх не має? Що відвідує нічні оргії таємного радника Політковського? Це теж не було таємницею… Та я дурив себе тими догадками, мені ж стала відома головна причина підозріливості Дубельта; про те, що він розтратив більше мільйона інвалідного капіталу, знав тільки я: упорядковуючи архів Третього відділу, бачив розписки Дубельта! Ви що, який донос, я сам собі не признавався, що мені про це відомо. Але він хотів дізнатися: бачив я ті розписки чи ні? Бо якщо бачив, то хто–хто, а Петров донесе цареві, він же чесний вірнопідданий, давно довів це… Я заховав глибоко в собі таємницю — передбачав небезпеку. Та це не допомогло, Дубельт добився свого: під його поглядом я врешті почав труситися, мов у лихоманці, і він зрозумів: Петров знає.

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка