Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка20/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34

Мені тривожно, що буде зі мною. А зрештою, це не так ї важливо. А от чи впадуть, коли настане Страшний суд — війна за правду, — чи впадуть у джаханнам кровопивці?

Хто засвідчить ці мої тривоги?

Джелал Унсі–заде
Кажуть вірмени: не шукай обітованої землі, вона там, де ти народився. Але приказка легко мовиться, та по–іншому діло робиться Мені, азербайджанцеві родом із Карабаху, довелося все життя прожити в Тифлісі, і хоч я всю свою енергію і знання віддав своєму народові, мушу зізнатися, що до Грузії звик і, незважаючи на те, що не раз був обізваний «шайтаном» (грузини навіть мусульманський базар назвали «шайтан–базаром»), полюбив цей сусідський край. А втім, гість їсть не те, що хоче, а чим пригощають. І тому не вірю, що десь у світі могла б знайтися людина, яка не тужила б за рідним краєм. Звичайно, якщо вона здорова… Молився до Грузії Ніколоз Бараташвілі, помираючи в Гянджі, не переставав снити в тифліському Сейдабаді про азербайджанську Нуху Мірза Фаталі Ахундов, до останньої хвилини думав про свою вітчизну Михайло Лермонтов, і, напевно, печалилася за Україною душа старого Миколи Івановича Гулака, який майже півстоліття свого життя віддав Грузії і Азербайджану.

Я хочу повести про нього мову нині — він заслужив на добре слово азербайджанця.

Познайомився я з ним особисто в кінці минулого десятиліття. Перебуваючи вже у своєї прийомної дочки в Єлизаветполі (Гянджу названо іменем дружини Олександра І), Гулак приїхав до Тифліса, щоб занести в редакцію азербайджанської газети «Кяшкуль» перекладену російською мовою поему Мухамеда Фізулі «Лейлі і Меджнун». Я був редактором цієї газети аж до її закриття 1891 року.

Небагато минуло часу відтоді, як я востаннє бачив Миколу Івановича, проте ледве впізнав старого. Дуже змарнів, зсутулився, висох, а шкіра на обличчі хоч і не надто поморщилась — стала восково–жовтою. Зате мав Гулак молоді й виразні очі, що свідчило про його добру пам’ять і міцне моральне здоров’я.

Я викликав тоді в своїй пам’яті його образ двадцятилітньої давності, коли мені ще доводилося працювати мусульманським законовчителем у Тифліському кадетському корпусі, а він щодня в точно визначену годину квапився дрібним кроком угору по Головінському проспекті вранці і вниз — після обіду. Бував я кілька разів на його лекціях з питань точних наук у «Тифліському гуртку». Мене весь час вражали його замкнутість і обережність, адже ми, молоді, знали про його минуле і пошепки — з повагою й захопленням — перемовлялися між собою, поглядаючи в його бік. І раптом — саме тоді, коли найбалакучіші сміливці заховалися в мушлі мовчання, — Гулак виступив, скажу вам, з відверто революційною лекцією про Шота Руставелі.

Бувають отакі несподіванки. У людини два вуха і один рот — два рази слухай, а один раз говори. Але в найслушнішу пору Гулак довго вичікував свого часу для виступу. А відтоді пера вже не відкладав.

Мене, звісно, більше приваблює той бік його діяльності, який стосується моєї національної культури. Баглося, щоб такий ерудит, як Гулак, узявся за дослідження азербайджанської літератури — тюркську мову і фарсі знав досконало. Нам, як повітря, треба слова російськомовного вченого!

Я можу розповісти, до яких парадоксів доходило, коли наших великих поетів виносили на європейський кон чужинецькі дослідники, котрим явно бракувало сумлінності й порядності Гулака. Ну, хоча б…

Нам важко тепер, наприкінці дев’ятнадцятого століття, уявити, що на його початку західний світ майже нічого не знав про Нізамі. Іноді надто довго відбувається інкубація великої слави… Гете! Гете, звісно, знав. І сказав своє слово. Отож про нього… На початку нашого століття австрійський вчений Йозеф фон Гаммер у книзі «Історія перського крас–ного письменства», захоплений екзотикою, міфологією, фольклором Сходу, поставив Нізамі в таємниче семизір’я персомовних поетів — бо ж сім небес, сім подвигів, сім красунь! — і нікого більше не назвав, крім Фірдоусі, Румі, Сааді, Хафіза, Джамі, Анкарі, чим викликав здивування старого Гете. Узявши від Гаммера тему для свого «Західно–східного дивану», великий поет вигукнув: «Чому вони, перси, так себе обмежують, адже, крім цих семи, я знаю багато поетів, кращих за мене!» А він і не здогадувався, що сакраментальну сімку вигадав для Європи не перс, а австрійський барон!

Або наш знаменитий поет, учитель Ахундова, Мірза Шафі Вазех ось у який спосіб став відомий Європі. Німецький письменник і перекладач Фрідріх Боденштедт у сорокових роках приїжджає на Кавказ, знайомиться у Гянджі з Вазехом, забирає в нього його поезії і видає їх 1851 року в Німеччині під назвою «Пісні Мірзи Шафі» у своєму перекладі і під своїм прізвищем — на зразок гетевського «Дивану». Пісні Вазеха перекладаються з німецької всіма європейськими мовами, слава Боденштедта гримить на весь світ, а ім’я Мірзи Шафі вважається вигаданим… Тепер Вазех повернений Азербайджанові, приклав до цього свою шляхетну руку Лев Толстой, але ж міг і загубитися — оригіналів у архіві Вазеха не знайдено.

Тому я хочу підкреслити сумлінність Гулака–вченого. У нас кажуть: перш ніж купити дім, знайди сусіда. Гулак знав, що після виходу у відставку перейде жити в Гянджу, і як людина найвищою мірою порядна, усвідомлював: краще заснути голодним, ніж прокинутися боржником. Він ще до свого переїзду друкує в газеті «Кавказ» статті «Пісня про Едигея» і «Про народну поезію тюркських народів», а в Гянджі поринає з головою в дослідження азербайджанської літератури. 1887 року присилає на моє ім’я примірник журналу «Русская старина» із своєю статтею «А. Берже як орієнталіст».

Го–го! У думбул будь–хто вдарить, та не кожен на ньому заграє. Знають у нас про десять томів «Актів Кавказької археографічної комісії», виданих Берже, його праці з перської історії, а про «Збірник пісень закавказьких поетів тюрксько–азербайджанською мовою», який Берже видав у Лейпцигу 1869 року, ми й поняття не мали. І ось Гулак мовить про цю книгу всій Росії!

Я назву лише одне ім’я, яке відкрив нам Берже і, звісно, Гулак.

Закінчивши відділ східної словесності Петербурзького університету, Адольф Петрович Берже попросив у Миколи І височайшого дозволу поїхати в Єгипет, Аравію, Персію. А цар відправляє його на Кавказ у розпорядження Воронцова. Тут він змушений був витрачати час на азіатсько–європейських балах у намісництві, витанцьовував польку, кадриль і лезгинку, але займався й наукою. Потаємно їде в Карабах — нашу азербайджанську «консерваторію» — за піснями і випадково, в кишлаку Мараліан над Араксом, натрапляє на слід легендарної поетеси Ашик Пері, яка шістнадцятилітньою уперше виступила в поетичних змаганнях, а померла двадцятилітньою 1833 року, перемігши найзнакомитіших поетів і ашугів, уславивши високі ідеали лицарства, честі й кохання.

Повертаючи нам славну поетесу, Гулак печалиться: «О, якби ми могли дати таким самородкам, як Ашик Пері, належну поживу й розвиток, який могутній важіль дістали б для піднесення інтелектуального і морального рівня наших мусульманських співвітчизників!»

Можете собі уявити, як після цієї статті я зрадів Миколі Івановичу, коли він з’явився в моїй редакції, — як рідному батькові!

Я взяв у нього папери — це був чималий згорток. Глянув на першу сторінку — і мене зразу осіяла редакторська ідея… На лівих половинах сторінок Гулак записав чітким, каліграфічним почерком текст поеми Фізулі в’яззю, а на правих — переклад. Отак і дамо на шпальтах газети, — вирішив я, — з номера в номер.

Почав читати російський текст — зразу впала в очі кострубатість поетичної фрази (порівняно з Фізулі, звичайно), кожен бейт перекладався чотирма рядками… Я відразу зробив скидку — це ж перша спроба дати російському читачеві шедевр Фізулі! Проте спитав:

Ви згодні… на мою допомогу?

Згоден, — беззастережно погодився Гулак. — До того ж прошу вас стати співавтором перекладу. Ми з Сашком…

Я маю на увазі двоюрідного брата Олександра Навроцького… чули про нього? Так от ми з ним виявилися безсилими перед Фізулі. Я знав наперед, що буде важко, але бажання познайомити слов’ян з поетом, який став творцем азербайджанської літературної мови, перемогло. Кожен народ має свого ата[34], і про них повинен знати світ. Надійде час, і Схід прийме, як своїх, Пушкіна й Шевченка. Отже, я зробив підрядник, а Навроцький, який колись разом зі мною перекладав «Витязя» українською мовою, спробував і тут сил. Знаю, переклад дуже недосконалий…

Я заспокоїв Миколу Івановича: будемо, мовляв, працювати — добре, що є над чим. Спитав його, чи він хоче стати членом редакції газети «Кяшкуль». Гулак охоче погодився. Мене навіть здивувала його поступливість. Я приглянувся до старого: знову впала у вічі неміч Миколи Івановича. Він квапився щось іще зробити.

Забіжу трохи вперед: поки я опрацьовував поему, минуло чимало часу, і ми встигли тільки почати публікацію — у кількох номерах. А потім газету закрили…

Того дня ми довго розмовляли з Гулаком. Він ділився зі мною своїми задумами — їх було, як на його вік, надто багато. Готує для «Нового обозрения» статтю про французький переклад комедій Мірзи Фаталі Ахундова, перекладає німецькою мовою його комедію «Пригоди сарабського хана», здав до друку статті «Шах–ін–шах і його палац» і «Про алагарську спадщину», цікавлять його новинки електротехніки і проблеми лісового господарства в Батумі… Переклад п’єси Ахундова хоче вислати в Лейпциг — одне слово, Гулак добре усвідомив істину: що може зробити олівець, то й мечеві не завжди під силу…

І тоді мені спала на думку отака химерія: ніхто ж не роздає іншим своїх грошей, у всякому разі, я таких не зустрічав, а життя своє роздає кожен. І в цьому весь сенс людського існування. Бо що сталося б зі мною, наприклад, якби я замкнув себе подібно до гаманця? Яке то щастя — творити… Свій твір людина любить сильніше від рідної дитини, — сказав хтось із мудреців, — бо гідність дітей — то їхня власна гідність, а гідність твору належить тільки творцеві…

Гулак ніби прочитав мої думки:

Я збираю тепер матеріали для великої праці, Джелал. Вам, мабуть, відомо, що я релігійний, і, певно, вас дивує моє захоплення творчістю войовничого атеїста Ахундова. Але я завжди високо цінував позицію людини. Навіть ворожу, якщо вона ґрунтується не на спекулятивних засадах, а на твердих принципах і переконаннях… Та зараз я не про Ахундова хотів сказати, а про Бога. Ви знаєте, що в 1139 році під час землетрусу й повені загинули в Гянджі десятки тисяч людей. Господь у своєму гніві на народ перебрав край, а потім каявся. Він два роки думав, у який спосіб відшкодувати азербайджанцям таку тяжку втрату, і врешті додумався: новонародженому в сім’ї ремісника Юсуфа подарував геніальність — з немовляти виріс Нізамі, який врятував свій народ від духовної загибелі.

Якби ця сенсація не стосувалася великої людини, я сказав би, що ваша релігійність межує з богохульством, — посміхнувся я.

Посміхнувся і Гулак. Та знову на його восково–жовте обличчя лягла задума.

Боюся, що не встигну… Я давно ношуся з думкою написати книжку про Нізамі. Про його феномен. Ще від першої зустрічі з Ахундовим. Мірза Фаталі, заохочуючи мене до праці, ставив мені за взірець Нізамі, який заради великої справи йшов нібито на компроміси. А я й донині думаю: невже присвяти поета атабекам, емірам, ширван–шахам свідчили про його запобігливість? Таж ні. Це були скоріше насмішки, глузи. Ті державці мінялися один за одним, вони були залежні то від сельджуцьких султанів, то від грузинських царів, їх проганяли з тронів або ж усували руками убивць з ордену асасинів, а тому вони, знаючи, що сідало під ними хистке, вимагали для себе гучних почестей, щоб уволю натішитися. А придворні поети, які діставали шмат пирога з їхнього столу, навперебій змагалися у похвалах, вдаючись до безглуздих гіперболізацій: щоб дістати рукою до стремена атабека, співав один, треба вибратися на дев’яте небо; при світлі іскор із підків коня атабека, переспівував другий, навіть сліпий уночі протягне нитку крізь вушко голки… Вони, ті блюдолизи, теж добре знали, що державці недовговічні, а тому ночами не спали, придумуючи в запас хвалебні касиди, і перекваліфіковувалися з імені на ім’я із спритністю повій… Що ж означали присвяти Нізамі, який покинув двір атабека, втік від дармоїдів–ханж і в сільській тиші під Гянджею знався тільки з членами цехового ордена, — що ж означала, наприклад, посвята Бахрам–шаху на титульній сторінці поеми «Скарбниця таїнств»? Хіба не насмішку — адже знав поет, що шах, відкривши книгу, прочитає там такі рядки: «Хто живе милостями деспота, той без честі, хоч і в почестях»; «Не так страшна неволя деспота, як те, що вона помножується підлабузниками».

Ви маєте рацію, Миколо Івановичу, — сказав я, заворожений його міркуваннями. Я бажав тоді йому міцного здоров’я і багато літ, щоб устиг написати своє дослідження про Нізамі. — А тепер послухайте притчу, може, знадобиться вам… Один атабек захотів побачити шейха Нізамі. Він прочитав його поеми і не повірив очевидцям, які твердили, що співець живе у скромній хатині за Гянджею. Атабекові не вміщалося в голові, що людина, яка написала п’ять величних поем на тридцять тисяч бейтів, сповнених глибоких роздумів про найсокровенніші таємниці людських доль, ходить у простому бурнусі, чіпляє головою сволоки і п’є джурлицю[35]. Бек вийшов на дорогу, що вела до житла Нізамі, а шейх знав про це, бо мав дар провидіння, — він напустив на атабека видиво. І уздрів здалеку вельможа високі палаци і піднебесні мінарети. Принижений розкішшю шейха, атабек увійшов у палац і побачив на троні Нізамі, оточеного рабами і воїнами. Шейх простягнув атабекові руку для поцілунку, і відсахнувся державець: як сміє поет вимагати від нього поклону?! А тоді видиво щезло, і атабек побачив у тісній кімнатці на простеленій повстині худого, слабого старця, який тримав у руках книгу і калам. Вражений володар пройнявся повагою до поета, вклякнув перед ним і поцілував йому руку…

Гулак уважно вислухав притчу, мовив згодом:

Саме цю думку про поета слід розвинути. Не як окрему притчу про Нізамі, а як філософію сумності мистецького творення… Я ж бо в Гянджі зустрічався з іншим ставленням до шейха. Якось побачив біля мечеті: продає мулла книжки правовірним. Я підійшов, запитав, чи немає у нього книжки його земляка Нізамі. Мулла розплющив сонні ліниві очі й неохоче мовив: «А–а, то старі книги!» І я подумав: може ж так статися, що споживацтво знищить спочатку людську особистість — тоді більш нічого тим, хто розділяє і володарює, не треба: знеособлений народ — уже не народ. Тому треба напружувати свої духовні сили. Сам Нізамі аж у сорок років почув голос совісті, покинув двір атабека і в сільській тиші написав «Скарбницю таїнств». А що було б з вашим народом, якби не сталося цього і Нізамі залишився придворним співцем?

Хочу вас запитати: ви, як більшість дослідників, певне, вважаєте Нізамі перським поетом? — спитав я обережно.

Ні, — рішуче відказав Гулак. — Я називаю його, за традицією, перським поетом тому, що писав на фарсі, але вважаю національно азербайджанським. Писали ж польські поети латиною… Поеми Нізамі заселюють азербайджанці, одягнуті в свої народні костюми. І мислять вони по–азербайджанськи, тільки поет за них говорить перською мовою, бо тоді ще не настав час Фізулі. У нас, до Шевченка, писали церковнослов’янщиною. Сковорода… А що Нізамі повторювався у темах за Фірдоусі? Гете теж створив «Фауста» на старому сюжеті. П’єса може йти сотні разів у виконанні різних акторів, та кожне виконання стає окремим твором…

Каже азербайджанська приказка: хочеш пізнати людину, піди разом з нею у дорогу…

Нині, коли вже нема серед живих Миколи Івановича, я згадую нашу подорож до містечка Берди, яка міцно здружила нас, незважаючи на вікову різницю. Не вірте тим, хто каже, що він був відлюдкуватий, анахорет. Колись, зрештою, і я так думав. Було, звичайно, щось замкнуте в його натурі, заховане тільки для самого себе. Йшло це, певне, від колишньої конспіративності або ж виробилося на допитах, на яких він зумів зберегти вірність присязі. Та я знаю, як ця людина вміла розкриватися, коли проймалася довір’ям до співрозмовника: сковані крижинами очі раптом спалахували і ставали наївно–довірливими, а він сам — безпосереднім і балакучим.

Я навіть висловив якось своє захоплення з приводу його відвертості, тоді він, всміхнувшись, запитував кілька бейтів із «Скарбниці таїнств» Нізамі:

«Ти міцно тримай свій язик на замку, тоді голова не промовить «пробач»; не слухай, глухого пора настає, менше базікай…» Мені не легше стає, коли усвідомлюю, що у всі часи, не тільки нині, люди піддавалися страхові. Легше, коли розумію, що у всі часи вміли визволятися від нього.

Вельми доречно.

Я супроводив Гулака поїздом до Єлизаветполя, мені хотілося ще трохи побути в його товаристві. По дорозі він з тим же довір’ям до мене говорив про свою майбутню книгу. Я зовсім не здивувався, що він хоче розпочати її з роздумів над епізодом із поеми «Іскандер–наме», в якому йдеться про напад русів на Берду.

А закінчу, як Господь допоможе, казкою слов’янської царівни, котра всі книги прочитала і розуміла мову звірів і птахів…

«Покинь мерщій темницю слова «я», промовиш «ми» — і зацвіте світанок», — зацитував і я Нізамі, пильно дивлячись на Гулака. Він усміхнувся:

А я не знаю кращої ідеї, ніж згода між народами. Нізамі і Руставелі були першими її речниками. Чи пасує нам відходити від їхніх засад?

Потім Микола Іванович бідкався, що тяжко йому розпочати роботу, не побачивши Берди і її околиць, а сам боїться вибратися в дорогу, хоч не така вона вже й далека.

Я напросився бути супутником.

Бакинським поїздом ми дісталися до Євлаха, а звідти, зупинивши якусь хуру, півдня тряслися ґлеюватим такиром на південь до Шуші, поки не побачили на лівому боці річки Тертера велике селище, віддане на поталу сухим вітрам, спеці й пилюзі. Була вереснева пора, довкола лежав степ, вигорілий на сонці, руділи виноградники й кущуваті зарості сухого тамариксу. Крізь пилюгу проглядали контури зеленого Карабахського узгір’я і вряди–годи звідти подихувало прохолодою, в долині ж панувала задушлива спека, селище скидалось на пожарище — самі землянки і жодного зеленого деревця, тільки висока вежа на околиці засвідчувала могутність, а, певне, й красу колишньої столиці Албанського царства, де за часів Нізамі росли кипариси й верби, а у високих травах блукали фазани…

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка