Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка23/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34
Тбілісі — Кіровабад — Львів

1980—1984 pp.


ВІД АВТОРА
Милосердний і справедливий суддя, якому я дав химерне ім’я Майстра Часу і Простору, несподівано увів мене крізь столітню товщу років у передреволюційний період історії нашої культури, коли звучали герценівський дзвін на сполох і заклик «до сокири» Т. Шевченка.

Для історичного роману ця товща років не така вже й глибока, в ній ретельно фіксувалось кожне добре й злочинне діло, доскіпливо паспортизувалась кожна крихта культурної продукції, проте, як не дивно, її повністю вистачило для того, щоб одне з найяскравіших імен діячів науки і літератури настільки затерлось у пам’яті всього–на–всього двох поколінь, що навіть спеціалісти до останнього часу не знали, де ж похований Микола Іванович Гулак — найактивніший організатор Кирило–Мефодіївського братства, видатний математик свого часу, юрист, літературознавець, орієнталіст, перекладач, філософ, людина енциклопедичних знань, поліглот, який досконало знав близько двадцяти мов.

Деколи довго доводиться чекати в Майстра Часу і Простору справедливості і милосердя…

Та й справді: в жодному довіднику (УРЕ, УРЕС, Шевченківський словник) не вказане місце смерті М. Гулака, крім Радянської енциклопедії історії України, в першому томі якої автор статті про М. Гулака авторитетно твердить, що він помер в Єлисаветграді, тобто в нинішньому Кіровограді. Подвійна прикрість діймає серце. Якщо це так, то чому жоден дослідник української культури досі не поцікавився, в якому ж будинку славного міста корифеїв українського театру провів останні роки життя видатний вчений, не пошукав хоча б однієї книжки з його великої бібліотеки, не поспитав стежки до могили друга і соратника великого Кобзаря? Та ще більш прикро від того, що не так далеко — не в десятому царстві, а лише за Кавказьким хребтом, у сонячній Грузії, грузинські філологи добре знають творчість українського вченого, пишуть про нього дисертації, а в не менш сонячному азербайджанському місті Кіровабаді, первісна назва якого Гянджа і яке після входження Азербайджану до складу Росії дістало назву Єлисаветполь, на стелі, зведеній в честь Нізамі, серед барельєфів світових нізамізнавців є портрет Миколи Івановича Гулака, а його іменем названа широка вулиця. Бо кращі роки свого життя він віддав грузинській і азербайджанській культурам і помер у місті Єлисаветполі, яке в згаданій енциклопедії так легковажно переплутали з Єлисаветградом, навіть не задумуючись: а що міг робити на Україні М. Гулак, коли йому царським рескриптом категорично було заборонено повертатися у рідні краї?

Я ніколи не збирався писати роман з часів Лермонтова і Шевченка, навіть не мріяв про таке, бо ж страшно наближатися до геніїв і вкладати у їх віщі вуста свої власні слова і свій власний спосіб мислення. Проте ще в ранній молодості, під час перебування на службі в армії в Закавказзі, мене вразили своїм сяйвом два велетні вселюдської культури — Акакій Церетелі, який на сторічному ювілеї Т. Шевченка вклякнув перед портретом Кобзаря, і Мірза Фаталі Ахундов, у котрого Лермонтов вчився тюркської мови, — великий драматург і богоборець. Про них — людей, які глибоко шанували геніїв російського і українського народів, я думав ще тоді, цікавився зв’язками між кавказькими і слов’янськими культурами, а зрештою, писав вірші, наслідуючи Церетелі, і оповідання, сюжети яких навіювалися п’єсами Ахундова. Я бажав глибше пізнати обидві батьківщини письменників, яких я полюбив, а тому у вільні години блукав ізворами Малого Кавказу неподалік Гянджі — Кіровабада, пішки добирався в аджикентські відроги гір до ока азербайджанської землі — високогірного озера Гьйок–Гьйоль, обкурювався солоним пилом євлахського степу, зачарований стояв перед колишнім Воронцовським палацом у Тбілісі, спинався на Мтацмінду і хребет Шавнабада і разом з тим журився марністю цих знань, не відаючи з причин зелепужної юності, що в житті ніщо не пропадає надарма, що кожна зернина життєвого досвіду неодмінно проросте у свій час.

Тож і трапилось те, чого я зовсім не сподівався… Давно вже я зазнав насолоди від терпкої, з присмаком гірчичного зерна праці історичного романіста, мандрівки стали для мене не розвагою, а робочою потребою; та ось, проїздивши півсвіту, я враз щемно затужив за тим краєм, куди завели мене стежини юності, де дивиться в небо голубим оком озеро Гьйок–Гьйоль, де пливе, поєднуючи живильною артерією Грузію і Азербайджан повноводна Кура і куриться солоний степ біля Євлаха, де я збагатився творчістю Церетелі, Ахундова, Нізамі і Руставелі.

Восени 1978 року я приїхав у складі делегації на Дні української культури в Азербайджані. І через тридцять років побачив Гянджу — розбудовану на рівнині Шейха, біля гробниці Нізамі, і в центрі, де стоїть пам’ятник великому мислителю. А з Дашкесанських гір, за три кілометри від Кіровабада, витоплюється той самий бурхливий Кошкор–чай, над яким скупчився Ял–кишлак, і подібні на Айну, в яку був безнадійно закоханий, чорноокі красуні перуть білизну в річці, і такі ж, як колись, кучеряві хлопчиська, замурзані ягодами шовковиці, вибігають назустріч, і втираю сльози, і приходить святкове усвідомлення того, що моє серце міцно зрослося з цим краєм…

Отож це усвідомлення прирощеності до незнайомої землі, яка потім стає рідною, я з власного досвіду передав згодом М. Гулакові і твердо знаю: якщо я в чомусь помилився, пишучи роман про М. Гулака, то тільки не в цьому. Чотири ж роки я ступав тими самими дорогами і стежками, якими ходив п’ятдесят літ друг Кобзаря, Церетелі й Ахундова, великий зв’язковий між чотирма народами, людина шевченківської, церетелівської й ахундовської чесності Микола Іванович Гулак.

Про те, що він помер у Гянджі (могила не збереглася — християнський цвинтар давно пішов під забудову), я дізнався аж під час цієї поїздки. Для нас з Іваном Драчем це повідомлення було справжнім відкриттям і причиною певної незручності чи навіть сорому перед азербайджан–ськими колегами. Ми всю ніч проговорили про забутого в Україні діяча вітчизняної культури, і врешті Іван Драч, який відзначається винятковою наполегливістю, спонукав мене, знайомого з кавказьким антуражем, написати пошуковий роман про М. І. Гулака.

Та не тільки йому зобов’язаний вдячністю. Велику послугу в збиранні матеріалу і організації подорожей по Азербайджану зробив мені поет і перекладач з української мови Абдулла Аббас. Багато допоміг грузинський вчений, який захистив кандидатську дисертацію на тему життя і творчості М. Гулака, Нодар Поракішвілі, в рукописному вигляді апробували мій твір грузинський поет Рауль Чілачава та шевченкознавець Петро Жур. Щиро дякую їм за допомогу.

Я довго шукав сліди М. Гулака — в Києві, Ленінграді, Пермі, Ставрополі, Одесі, Кутаїсі, Тбілісі, Кіровабаді. Тепер, коли за тему життя і творчості М. Гулака взялися інші письменники і дослідники, бачу, що далеко не все я знайшов, бо, певне, шукав не так, як треба, і наукової доскіпливості мені бракує, і заважає професійна звичка домислювати там, де не вистачає матеріалу.

Я, наскільки мені це вдалося зробити, намагався розкрити перш за все секрет одержимості М. Гулака, який звідав усього на довгому віку і, переживши своїх друзів, соратників і недругів, не зрадив присяги, даної 1846 року, і до кінця своїх днів залишився вірний ідеалам молодості; вченого, котрий вважав своїм обов’язком досліджувати й підтримувати культуру тих народів, що дали йому притулок; патріота, який і на чужині зберіг у своєму серці святу любов до землі, що його породила.

Висловлюю щиру радість з того, що почали писати про М. Гулака як видатного математика. Адже Гулак перший розвинув невизнані в той час постулати Лобачевського. Знайдено документи, які з тієї чи іншої причини були мені недоступні: невідомі досі математичні праці вченого, листування. Цікавий лист математика П. О. Флоренського до академіка В. І. Вернадського: свідчить він, що особою М. Гулака цікавилися давно, то чей і наша праця не марна. Зацитую уривок з листа в своєму перекладі: «Як я вам казав, Гулак здається мені одним із найблискучіше обдарованих людей другої половини XIX століття, і для історії культури було б непростимо не знати його або ж обмежувати своє знання повідомленням про його участь у Кирило–Мефодіївському братстві».

Втішуся, коли наступні художні твори і наукові дослідження повніше розкриють образ цієї видатної особистості.
P. S. Й настигла мене за мою п’ятилітню працю найвища нагорода: 1985 року за роман «Четвертий вимір» мені була присуджена Національна премія ім. Т. Шевченка.
Р. Іваничук


ШРАМИ НА СКАЛІ
Роман

Inque brevi spatio mutantur saecla animantum,

Et quasi cursores vitai lampada tradunt.[40]

Лукрецій. Про природу речей
I
Матеріал зібраний, картотека упорядкована. Боязко і з потаємною радістю, що ось зараз почнеться таке знайоме і в кожному окремому випадку непроглядне хоча б на кільканадцять рядків дійство над створенням першої сторінки роману, кладу перед собою аркуш сірого паперу, відкреслюю олівцем поле, знімаю ковпачок з авторучки, й коли перо, дотикаючись до паперу, залишає на ньому перший слід, до мене приходить відчуття безпорадності перед зібраним матеріалом.

Чогось я ще не знаю, не бачу, не відчуваю, розпочати першу сторінку, навіть перший рядок, який поклав би відбиток на весь твір, ніяк не можу; і тоді мені несподівано пригадується маловажна на перший погляд деталь, за яку я поквапливо хапаюсь: може, вона стане ключем для роману з часів Івана Франка?

Гортаючи якось старі газети, я прочитав інформацію про те, що у травні 1913 року, під час підготовки сорокарічного ювілею діяльності письменника, кілька його учнів вибрались до Урича й на Камені вибили пам’ятний напис на честь Каменяра.

Ця деталь з життєпису Франка набрала для мене значущості тоді, коли я дізнався, що письменник постійно цікавився історією Тустанської твердині, від якої залишилися сліди на урицькому Камені, не раз вибирався на прогулянки до Урича, а в статтях писав про загадкові пази на скалі. Відомо, що Франко ніколи не марнував часу. Чому ж Урич весь час привертав його увагу? Може, письменник виношував якийсь твір?

Здогадка стала з часом моєю ідеєю–фікс, бо й справді: тема Захара Беркута потребувала свого розвитку; засвідчує це примітка про Данила Галицького, зроблена в повісті Франком на вимогу видавця Омеляна Партицького. Чи не задумував письменник у новому творі перейти від ідеї первісної демократичної громади до ідеї необхідності суворої централізації держави в час смертельної загрози? То чи не маю я права уявити собі, яким міг би бути цей роман? Може, така довільна реконструкція пролила б світло на останні роки життя Франка, коли дрижали Балкани й готовий був сколихнутися весь світ: мусив же Франко в той час задумуватися над долею рідного народу у світовій завірюсі… Можливо, своїми задумами ділився з друзями, бо чому вони саме на урицькій скалі, а не, приміром, на криворівнянській Довбушанці чи на Писаному Камені біля Буківця, де теж бував Франко, залишили пам’ятний напис?

Моя ідея–фікс почала зрештою вимагати своєї реалізації. Я завітав до давнього друга — археолога Михайла Федоровича, який уже багато років займається реконструкцією Тустанської фортеці, й попросив узяти мене з собою в експедицію.

Посеред дитинця колишнього Тустанського замку, нині оточеного лише перснем зубчатих скель, під самим небом археологи розкладають купальську ватру. Я приїхав сьогодні вранці, поки що не знаю нікого з цих молодих чоловіків і жінок, які оточили ватрище, ніхто не заважає мені стояти обіч біля пройми, в яку колись були вправлені дубові в’їзні ворота; між мною й археологами повільно густішає темрява, відокремлюючи мене в самотину, я охоче піддаюся магії язичницького свята, і мені добре від того, що Михайло Федорович запросив мене до Урича саме цього дня: маю ж бо можливість на якусь часинку відступити од щоденної реальності у світ уяви.

Повітря пахне вогкою глицею, високі лисинки прозрівають цяточками вогнів, але поки що не чутно святкового гомону й пісень. Гірське надвечір’я прокурюється димами з чагарників, западає спершу в низовину зашумленого свіжими повенями Стрия й курячобрідної Уричанки, затягає темно–синьою поволокою руслища Воронового й Гусячого потоків, що омивають урицьку гору, на чолопку якої стоїмо ми, а вершини далекої Парашки та ближчих Кичери,

Хащоватої й Жолоба ще видніються над завмерлим у тиші урочищем, відбиваючись на оранжевому тлі неба фіолетовою окрайкою, мов на картині Реріха, — і в тому примарному світлі останніх полисків дня чітко видніються пази на Камені, мов загоєні рани на чолі старого ратника.

Крізь пройму видно Соляний гостинець, що в’ється мідяницею вгору, до соляних жуп Дрогобиччини, я ковзаю по ньому поглядом, і мені легко уявити валку запряжених волами возів, вивершених товпками й бочками з сіллю: поцобкують на лінивих волів дубленошкірі прасоли, спрямовуючи караван мідяницею вниз, і, минаючи Тустань, тягнуться мажі правим берегом Стрия ген аж до Тухольських воріт, щоб за ними, подолавши Верецький перевал, вийти на Паннонську рівнину до угрів — на добрий збут. На моїх очах із пазів на Камені виростають рублені стіни старовинного замку, вежі й галереї, не відомо ким поставлені в тьмяному проваллі часу; незнаний ратоборець вигукнув колись на цьому місці непроханим зайдам: «Тут стань!», — і предки назвали дерев’яну фортецю коротким і владним словом «Тустань». Що трапилося з нею, коли зникла вона з обрію на західному пограниччі Русі?

Меркне в сутінках Соляний гостинець, сизі дими повивають Діл, більшають цяточки вогнів на лисинках; я повертаюся обличчям до дитинця: археологи стоять колом біля ватри в урочистому очікуванні дійства купальського вогню, пломінці несміливо облизують сирі поліна, довкруж гусне пітьма, сталевіє небо, зорі стають великими, мов мідяки, і гасне фіолетова окрайка на контурах далеких та близьких вершин.

Тихо навкруги. Крізь темінь чутно, як глибоко внизу, в самому підніжжі гори, журкотить цілюще джерело, у якому Франко вмивав хворі очі, і я уявляю собі: від джерела в обхід до в’їзних воріт іде Франко з дружиною, у нього на очах пов’язка; та починає смеркати, й Ольга Федорівна знімає її, а тоді письменник бачить те, що уявляв собі напотемки: минаючи головатий Жолоб, звіриною стежкою прокрадається з монастиря Святої Богородиці, що біля Синєводська, до Соляного гостинця не впокорений ордою князь Данило, щоб допасти до укріпленої Тустанської фортеці й перебути там лиху годину…
Непогідної осінньої ночі 1259 року князь Данило покинув Холм. Із Шумського городища, що біля Кременця, замість гінця від брата Василька прибув владика Іоанн і розказав князеві, що трапилося. Грізний нойон Бурундай, спустошивши Литву, увійшов на Волинь із незліченним військом, щоб покарати Данила, який зламав присягу на вірність великому хакану і, діждавшись немочі Батия, п’ять років тому погромив темника Куремсу під воротами Луцька. Бурундай не прийняв дарів від Василька і Лева й повелів їм зруйнувати всі фортеці. Лев уже розкидав городи Данилів і Стіжок, Львів і Кременець, і Луцьк теж розметав. Василько спалив Володимир. Нині Бурундай вирушав з полоненим Васильком на Холм.

Князь Данило втікав. Не зі страху за власне життя: господину землі Галицької й Волинської вивершувалося шістдесят літ, добрих чотири десятки з них він не злазив з коня, і не завжди сидів у сідлі з паленого золота — деколи й охляп, і не кожного разу виїжджав у каптані з грецького оловіру[41] — частіше в яриці[42], бував і на коні, і під конем, пришпорював свого аргамака в погоні й утечі, сидів на троні й стояв на колінах — життя незмірно втомило князя; тож не ради живота свого Данило, переодягнутий за простого дружинника, скакав тепер верхи з Холма до Синєводська, а ради крихти віри: пробереться востаннє до Угрів і гукне звідти ще раз Європі, щоб ставала до хрестового походу, якщо не хоче, щоб нековані ординські коні збивали куряву на вулицях Парижа й Рима.

Попереду й позаду князя на віддалі двох арбалетних пострілів скакали озброєні мечами, луками й чеканами ратники, вибираючи звірині путівці. Данило почувався в безпеці: на лінію від верхів’я Вепра до згину Руської путі в Тур’є ще не встигли, певне, пробратися ординські стежі, князь випередить їх і допаде до Синєводського монастиря Святої Богородиці, захищеного із заходу Тустанською фортецею, де він вісімнадцять літ тому, повернувшись з невдалого сватання від угорського короля Бели IV, перший раз рятувався від орди. Тоді, їдучи до Буди, Данило ще не знав, що над Дніпром уже іржуть ординські коні, він хотів устигнути заручитися союзом з уграми, однак не зумів переконати немудрого короля, що треба ставати пліч–о–пліч супроти навали, яка пустошила Північну Русь, а той скоро за це поплатився: орда вийшла на Паннонську рівнину і вчинила там те саме, що й по цей бік Карпат, — лихо, яке можна передати хіба що словами старозавітного пророка Ісайі: «Вийдуть з лісів звірі дикі, і ратаї перестануть співати на нивах, дороги запустіють, і добре буде тільки мертвим і ненародженим, а горе живим, бо не буде між ними ні сміху, ні богохульного слова, і від крику людського потрясеться земля, і заплачуть тоді ангели, дивлячись, як гине люд».


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка