Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка24/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   34
Так було. Повернувшись з Угрів, не ввійшов Данило ні до Берестя, ні до Володимира через сморід трупний, і конали у згарищах угорських села теж:: та знекровилась орда і відкотилася на якийсь час, а потім ударив по ній Данило під Луцьком. Що ж учинить тепер, якщо Європа знову обдурить його?

А може, вона вже й не боїться? Коронували Данила в Дорогичині, обіцяли хрестовий похід, а тепер вичікують, уздрівши, що орда вже не має сили мчати до останнього моря, яке бачив у своїх віщих снах Чингіз, що вона захлинеться в руській крові.

Та ні, мусять тремтіти й вони — угри, ляхи, франки: йде ж могутній нойон, найкращий в орді лучник, наслідник самого Субудая, котрий брав усі руські городи іменем нездарного Батия… Невже доведеться самому давати останній бій? Самому… Може, й справді, як мовлять у народі, Господь урятував Данила з пастки над Калкою і не дав топтатися диким ординцям на його тілі поруч із дванадцятьма князями на банкеті Субудая тільки для того, щоб він міг своїм мечем порятувати Європу?

Може… А як віддячиться Європа моєму народові за те, що, знесилений Козельськом, Києвом, Володимиром, Галичем і всіма двомастами п’ятдесятьма городами Русі, Батий повернувся на Волгу? Допоможе загоїти рани чи ще й нових завдасть — потопче, покорить вогнем і мечем?

Ба ні, не зупинить уже Данило Бурундая, не зупинить сам: оголені простори, зруйновані заборола. Де мої скальди, які змогли б кинути клич народам?

І в цю мить відчув князь, як боляче защеміло серце від прикрої згадки, яку вперто відганяв від себе, а тепер вона прийшла до нього піснею убитого співця:

Конику сивий, будь ми щасливий,

Де орду вгоню, там її вроню,

Своє подвір’я назад заверну,

Побудую ‘го краще, як було:

А в три сторони, та в три переї…

Ця пісня, що рознеслась по краю, як тільки відхлинула 1241 року орда і рештки уцілілого люду виповзли із сховків, землянок та лісових нетрів, аби знову орати й сіяти, мала свого творця, — князь Данило добре знав його. Був це княжий співець Митуса, який після ординського погрому пішов служити півчим у соборі перемишльського єпископа Антонія, і дивувався князь, що вірний гусляр служить коромольному владиці. А пісні Митуси співали ратники й ратаї, та все про Івана, що обмурував двір білим каменем і стрілочки струже, і в пучок кладе, а з пучка бере та й заправляє… Тож забажав князь, щоб вернувся співець до двору й замінив у пісні подле ім’я благородним, княжим, та Митуса зухвало відповів урядникові Андрієві, якого прислав Данило до Перемишля: мовляв, володар мав силу над людською плоттю, що й довів болохівським погромом, а над духом не владний — і не пішов у Галич на зов княжий.

Яра лють добиралася до серця князя на невдячний люд: чей же не про себе він дбає, а про землю руську; скільки труду взяв на свої плечі, щоб уміцнити її, а скільки принижень зазнав і від бояр, і від сусідів, і ворохобних князів болохівських, що запродались орді й данину справно їй платять. Тож позбувся прежньої жалості Данило і повелів під страхом найтяжчих покар, як це і личить володареві, щоб стали перед ним вої, будівничі і співці.

Першими прийшли вої — присмирили бундючних бояр, а болохівські городи вогневі віддали й вали розкопали, щоб не росли там більше пшениці і проса для орди, і стали стерегти землю свою од литви, ляхів, угрів та ординців. Прийшли будівничі, і вибрав з них Данило золоторуких: велемудрий Олексій численні городи братові Василькові зрубав на Волині, а витворник Авдій церкву Іоанна Златоустого великому князеві в Холмі звів, красну та гожу, і Тустанський замок укріпив. І співців прийшло чимало, та не побачив князь серед них Митуси; а що рівного йому в краї не було, то звелів привести силоміць — пошарпаного й сирицею спутаного, яко в’язня.

Не хотів про це згадувати князь Данило, втікаючи від Бурундая з Холма до Синєводська, та пісня сама собою співалася, була ж бо вона нині вельми потрібна господину: «своє подвір’я назад заверну, побудую його краще, як було», — треба, щоб ці слова, князеві посвячені, співав нині зневірений люд, та повторювати їх він може тільки за співцем, який єсть продовженням сили володаря поза довжину його руки разом із затиснутим у ній мечем. Нема співця…

Три дні і три ночі з короткими перепочинками, щоб тільки коні попаслися, скакав князь із своїми охоронцями, квапився, бо серце муляла тривога за долю Тустанської фортеці, яка стоїть зовсім недалеко від поруйнованого Львова: це останній захист і опора, князь збере сюди всі сили й таки скаже орді: «Тут стань!», — сам же перебуде в потаємних гридницях Синєводського монастиря, звідки вирядить послів до угорського короля.

Князь безжально пришпорював змиленого коня. Третього дня надвечір він нарешті уздрів Золоту гору над устєріччям Опору й Стрия, та замість білого частоколу й золотого хреста на зеленій бані церкви Святої Богородиці побачив лише чорне згарище і втямив, що запізнився. З тривогою вдивлявся в західну далину — там бовваніли під важким осіннім небом вежі Тустанського замку: фортеця ще стояла, й Данило погнав коня бездоріжжям попереду ратників, щоб допасти до в’їзних воріт, встигнути підняти міст, а потім разом із залогою загинути в останній сутичці з ордою.

Тихо пробиралися хащами, залишаючи ліворуч головатий Жолоб, прямуючи навправці до Соляного гостинця; князь знав, що тустанський воєвода Чермний обставляє найвужчі путівці оружними дозорцями, тож наготовився відповісти на оклик, але осіння густа пітьма була німотною, і князь усе більше насторожувався: а може, у замку вже хазяйнують ординці?

Чотиризрубна фортеця впилася шпилями в навислі хмари й теж німувала; князь зупинив коня на тому місці, де мав закінчуватися підйомний колодний міст до в’їзних воріт, — моста не було, на його місці чорнів глибокий рів, і зрозумів Данило, що замок ще не взятий, а залога готова до оборони.

З дитинця, заступленого дубовими воротами і високою рубленою стіною з частоколом, у нависле небо пробивалося жовтуватим круж:алом світло вогнища; гомону, розмов, брязкоту зброї не було чутно; князь ще раз упевнився, що залога жива і разом з оружними дозорцями готова в кожну мить оборонятися. Гукнув півголосом, щоб одчинили ворота й опустили міст. На сторожовій вежі на тлі освітлених вогнищем хмар виступила голова ратника в шоломі: вартовий мовчки придивлявся до вершників, що тінями стояли за ровом; потім Данило помітив ще з десяток таких шоломів над зубцями частоколу. Почувся тихий ляск долонь, і забриніла в нічній тиші натягнута тятива. Князь поквапився назвати своє ім’я.

Зникли голови в шоломах на зубчатій стіні, за хвилину проскрипіли підойми, на рів опустився міст, який щойно був другим заборолом при в’їзних воротах По ньому сторожко ступав ратник з оголеним мечем.

Я воєвода Чермний, — мовив воїн. — Підійди ближче, щоб я побачив твоє обличчя.

Данило беззаперечно виконав наказ, тоді воєвода поклонився і пропустив уперед князя та його охоронців.

Що привело тебе сюди, князю? — спитав, коли міст знову став другим заборолом.

Князь підступив до варти, протягнув до вогню закоцюблі пальці.

Лихо, воєводо. Орда вже тут?

Тут, князю. До замку не підступає, бо й підступити годі: я наказав опустити шлюзи й гаті, Вороновий потік став озером. На Соляному гостинці дозорці пропустили вас; та вернутися по ньому можна тільки з мого дозволу, бо на сигнал із замку відкриваються вовчі ями. Та й шість пороків[43] стоять на зрубах.. Ординці розклали намети над Стриєм: як дізналися мої розвідники, ждуть, коли княжич Лев, який минулої седмиці мури Львова розметав, приїде сюди й Тустанську фортецю спалить.

Не буде цього, — спокійно мовив Данило, і розпогодилось чоло у воєводи.

Спасибі, князю. Ми так само між собою порішили.

Князь зігрівся біля вогню, розглянувся. Довкола стояли

озброєні вої з суворими обличчями. Заспокоєний Данило розстебнув ярицю на грудях, присів на колоду й аж тоді побачив за ватрою жінку в кольчузі: сумними очима, наче не помічаючи князя, дивилась вона незворушно, як облизують пломінці вогкі поліна.

Схопився князь.

Що тут робить жінка? — суворо спитав воєводу.

Нині у всіх лихо… — знітився Чермний.

Полюбовницю завів у лиху годину і хтивість сієш серед ратників? — розсердився Данило.

Ні, господине, — вже спокійно відказав воєвода. — Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій оддати за отчину — замість мужа свого, убитого за твоїм повелінням.

І — за отчину?! — звів брови князь.

Право княже — милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм правом, справедливим чи несправедливим.

Хто ж ця білоголова? — поник голос у Данила.

Жона Митуси, Зореслава, — мовив воєвода, і аж тоді підвела на князя очі жінка.
Майнув тільки мент моєї уяви, в який уклалась візія далекої історії, пов’язаної з Уричем, — моя, а не Франкова, я це добре усвідомлював. А втім, я переконаний: трагедія Данила Галицького, проблема занепаду Галицько–Волинської держави не могла не входити у сферу Франкових зацікавлень. Передчуваючи наближення революційної боротьби за волю народу, письменник не міг не задумуватися над подіями, що стали початком неволі, над проблемою збереження закладених у часи стародавнього народовладдя сил, які допомогли народові залікувати рани й залишитися живим — хай у летаргічному сні, але здатним до пробудження.

У цьому мій ключ до роману з часів Івана Франка? Чи в тому написі на вершині скали, який хочу відчитати? Мені треба з кимось розмовляти, викладати уголос свої думки — кому?

Я несміливо підходжу до археологів; вони порозсідалися хто де, а біля самої ватри на колоді сидить молода жінка; її вродливе залите червінню обличчя виглядає сумним, і я ловлю себе в цю мить на думці, що не радість, не втіха, а глибока туга властива душевному станові жінок усіх часів, бо їм суджено народжувати життя, призначене для смерті.

Жінка підкладає у ватру галузки пахучої смеречини, вогонь нарешті спалахує й висвітлює її постать у грубому, мов кольчуга, светрі, скісні половецькі очі, прилеглі лис–точки вух, розтулені, ніби від схлипу, губи; я бачу тепер у ній Зореславу, яку тільки–но вигадав, і мені стає втішно, що моя уява ожила в образі незнайомої жінки.

Але я здираю з очей романтичний флер, навіяний магією купальської ночі, підступаю до Михайла Федоровича, єдиного мого знайомого серед нового товариства, — може, на цей раз удасться розпочати розмову з ним? Сьогодні вдень він не був готовий до неї… «Що могло цікавити Франка в Уричі? Історія, друже, історія. Але відкладімо ці справи до завтра: в купальську ніч раз на рік треба очиститися від буденного накипу біля вогню, в купальську ніч виходять з недеїв лукаві босоркані й незлобні літавиці на залиті місячним сяйвом галявини, в цю ніч приходить ще й натхнення…»

Не мучте себе так сьогодні, — сказав Михайло Федорович, коли я став поруч з ним. — Краще вихилимо по келиху, нині належиться трішки й випити.

Він обняв мене за плечі, підвів ближче до вогню, присунув ногою два пеньки, і ми сіли. Сідаючи, я помітив, як відсунулася назад жінка у грубому светрі, ніби підкресливши цим рухом, що між мною й нею повинна лежати відстань така, як є: я посміхнувся з її обачливості, байдуже відвів од неї погляд; та з моєю байдужістю вона миритись не хотіла й примусила мене знову глянути на неї: повела голівкою, висипаючи з–за широкого коміра светра на спину зливу лляного волосся.

Ми завтра виберемось нагору й пошукаємо того напису, а нині ви про інше думайте, — вів своє Михайло Федорович. — Ось зараз ізворами нипають сільські знахарі — збирають арніку, звіробій, оман та всяке інше зело, знаючи з діда–прадіда, що на Івана Купала трави досягають найбільшої стиглості…

Як ви дійшли до ідеї реконструкції Тустанського замку? — перебив я археолога.

Ви знову за своє… Випадок. Я за професією художник. Більше десяти років тому приїхав сюди, щоб намалювати ці скелі, — і пропав.

Випадок… Грибар теж нібито випадково знаходить боровика, бо ж міг шукати в іншому місці. Але якби не шукав, то й не знайшов би.

Це правда, — посміхнувся Михайло Федорович. — І до пошуків треба бути готовим… Ви не бачили картину

Миколи Реріха «Снігова гряда»? («Що за наслання?» — подумав я. Мені сьогодні весь світ чомусь здавався реріхівським: монументальність гір, передвечірній колір окрайок вершин.) Це картина з тібетського циклу… У глибині засніжена гірська гряда, на рівнині стоять мандрівник і проводатор, який дивиться мандрівникові у вічі, немов говорить: «Якщо ти готовий іти туди, то я тобі не потрібний, якщо ж ні — не зможу допомогти».

Я знаю цю картину. Сенс її всіх стосується: мене, і вас, і цих молодих людей…

У гурті бренькнула тихо гітара, хтось замугикав знайому мені з дитинства мелодію «Заграй ми, цигане старий»; чорнобородий юнак підійшов спочатку до жінки, потім до нас, подаючи наповнені вином склянки.

Я крадькома глянув на жінку, вона владно затримала мій погляд.

За знайомство, — проказала тихо й надпила трохи.

Я відлунням повторив ці слова і подумав, що добра доля посилає мені співрозмовника не з того боку, звідки я сподівався.

Відклавши склянку на траву, жінка сказала:

Мене звуть Адріаною. А вас я знаю… Я чула нині вдень вашу розмову з Михайлом Федоровичем. Чому вас цікавить саме цей напис? Хіба мало подібних на Писаному Камені, в Бубнищах?

Це був напис на честь Франка. І вибили його в 1913 році.

Яке має значення рік?

Він був особливий.

А–а, кожен рік особливий, — знехотя мовила Адріана, і мене неприємно вразив її напускний скепсис. — Як для кого.

Маєте рацію, — сказав я з притиском, збагнувши, що розмова не відбудеться. — Як для кого…
Для Івана Франка 1913 рік був особливий: українською культурною громадою ніби хтось струснув, нагадавши їй, що вона має великого поета — це того Франка, якого читали й не читали, шанували й цькували, радилися з ним і сперечались, а високу соціальну й національну ідею, без якої обійтися вже ніхто не може. З соромом згадавши, що поетові давно минуло п’ятдесят, а на цю дату належно не відгукнулися, культурні діячі на чолі з Володимиром Гнатюком створили ювілейний комітет для відзначення сорокаріччя діяльності Івана Франка, щоб цим запізнілим ушануванням викупити гріх своєї неуважності.

Рік цей був особливий не стільки для поета, як для людей, які, бажаючи очиститись від буденної скверни, намагалися приблизитись до великого імені; преса зарясніла статтями про Франка, в них іменовано його Каменярем і Вчителем, почалася повсюдна грошова складчина на конт хворого письменника, а «недруги гнівнії та сердиті», які дотепер звикли заспокоювати свої патріотичні почуття лайкою на Франка, стали поблажливо визнавати за ним неабиякі заслуги — певне тому, що поет писав мало, вістря його їдкого слова надщербилось, він уже перестав бути небезпечним: настала можливість ще при житті Франка розпоряджатися письменницькою спадщиною як кому вигідно, не наражаючись на оборону.

Щоб остаточно заспокоїти своє сумління, почали шукати винуватця Франкових кривд — Юду, на якого можна б звалити всі гріхи. І знайшли. Не був це хтось із роду намісника Галичини Казимира Бадені, лютого Франкового гнобителя, ані з учнів професора університету Твардовського, котрий колись закликав студентів до фізичної розправи над Франком, навіть не з коліна посла Юліана Романчука, який колись так гаряче обурювався, що поет не любить Русі–України, ні! Дивним дивом стріли ненависті до пошукуваного Юди схрестилися на непоказному й непопулярному поетові Остапові Луцькому, який десять літ тому під псевдонімом «Лунатик» склав пасквіль на Франка, за що Франко у своїй знаменитій відповіді «Лунатикові» назвав його мавпою; від Луцького аж тепер відвернулася громадськість, а найперше осудили його члени літературного угруповання «Молода муза», котрі досі вважали Луцького своїм ідеологом. Одне слово, громада очистилась від христопродавця, всяк тепер міг стати шанувальником або й другом Франка, а нефортунний Остап змушений був виїхати зі Львова — він зайнявся далекою від літератури фінансово–кооперативною справою на Буковині.

Галицька громада готувалася до свята, а Франко уникав зустрічей з людьми, перестав відвідувати кав’ярню «Монополь», де протягом багатьох років зустрічався з молодими літераторами; дружина Ольга Федорівна відвідувачів у дім не впускала, бо ювілейні приготування дратували поета, він бажав самоти, тож мало хто знав, що в ту чи іншу годину робить Франко, як бореться з приступами тяжкої хвороби, — поет опіки не бажав. Він лише зрідка проходжувався колишнім звичним маршрутом від свого дому на Понінського до будинку Наукового товариства імені Т. Шевченка на Чарнецького й назад: на цій дорозі йому легко думалося; йшов краєм тротуару зсутулений дідок з запаленими червоними очима, з опущеними безвільними руками, на поклони рідко коли відповідав, дивився під ноги, — і ніхто під час цих прогулянок не наважувався тривожити його самотність.

1913 рік був особливий не тільки для Франка та української громади, а й для всієї Галичини. Ніколи ще народ так не читав газет. Стежили передусім за ходом балканських війн. А крім того, весна почалася повенями — гинули люди й худоба; захворів грипом і мало не віддав Богові душу цісар Франц Йосиф; якийсь парубійко Михайло Рекрут, видаючи себе за Мирослава Січинського, вчинив замах на маршалка Станіслава Бадені — маршалок обійшовся переляком, а терориста спіймали; відбувся процес у справі втечі Січинського із станіславської тюрми, і дозорця Івана Нуду засудили; зрештою, світ ще не очуняв від жахливої вісті про загибель корабля «Титанік». До того всього у Львові назрівала нова польсько–українська криза після відзначення вшехполяками
Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка