Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка25/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   34
[44] 250–річного ювілею Львівського університету — чергової нагоди для ствердження споконвічної польськості львівської альме матріс.

Іван Франко знав усі ці новини, та існували вони ніби десь поза бар’єром, звідки долинав лише їх віддалений гомін; хворий письменник категорично відмовився від влаштування ювілею, він був тепер зайнятий упорядкуванням особистого архіву, перекладав українською мовою свої повісті й статті, друковані в польській та німецькій пресі, деякі твори переробляв, вважаючи, що вони не втратили актуальності, працював над перекладами з Пушкіна й античних літератур. Відчував, як шагренева шкіра його життя катастрофічно скорочується, і хотів привести до ладу всі свої рукописи. Іноді виходив у місто на прогулянку, але й тоді перебував у самотності.

Травневий ранковий вітер розвіває поріділе сиво–руде волосся на Франковій високочолій голові, він дивиться в землю, і в поле його зору потрапляє раз у раз то один, то другий підтоптаний черевик, широкі штани темно–синього вицвілого костюма скрадливо прикривають збиті носки; він з гіркою іронією думає, що ювілейної паради все ж йому не минути, тож треба вдягнутися у щось нове, щоб якийсь невіглас не обізвав його обдертюхом, бо таки обізве, ще й ставитиме це йому в заслугу: ось, мовляв, яким простим був великий чоловік… Великий? Хтозна… Національний педагог, учитель. Це ближче до правди. А втім… Кожна людина схильна розглядати свої здібності через побільшуючі скла, і я не виняток. Проте я повинен допускатися цього гріха, бо належу до нації, яку світ не завжди хоче бачити, і тому ми мусимо деколи самі себе рекламувати, щоб звернути увагу на народ, за який подаємо голос… Мабуть, таки доведеться погодитися на ювілей. Ми повинні заявляти про свої достоїнства голосніше, ніж представники націй, за якими стоїть політична влада. Ми, крім таланту, мусимо бути наділені сміливістю, мужністю, величністю душ, щоб мати силу повставати проти звичної негації нашого народу. Чому так скоро здолала мене неміч — у п’ятдесят літ? Чому віднялись руки, наче я ними зло чинив?.. Чи то таки вдарив у них грім тоді у Нагуєвичах, коли я був ще малий і, забившись під оборіг, відвертав примару страшної грози, що насувалася з Долу й гомоніла зловісно: «рани–рани–рани!»; я у тій боротьбі з велетнем, що виростав з обрію на все небо, знесилів і зімлів, а стурбована — де подівся хлопчик? — мати знайшла мене на оборозі, взяла на руки й понесла до хати; вона, плачучи, припадала біля дивної дитини, яку треба нести до церкви під Євангеліє, щоб зняти з неї погане наслання; і не знала мати, що я тоді вперше став на прю з ворожою силою. А я вже знав. Я очуняв у хаті й у той мент пробудження побачив у дверях великий залізний ключ; мені здалося, що саме ним, немов грабодурник заклятим топірцем, я зможу відвернути від людей лихо, стягнувши грозу на себе високо піднятим у руці ключем. Я вийняв його із замка, кинувся на подвір’я, став біля криниці й почав вимахувати ним, погрожуючи чорному велетневі на небі; мати вибігла й скрикнула: «Кинь, бо грім уб’є! Йой, та що то за дитина!» — моя рука здригнулася, і ключ упав у криницю… Може, тоді вразило? А мені тепер сниться, що в тому ключі була моя міць, і якби дістати його з дна… може б, ще хоч кілька років працювали руки, бо так жити неможливо — без праці, тільки з думками. Страшно так жити!

Франко спинився: знову вчулася йому, як і минулого разу під час проходу, знайома мелодія, дуже знайома — вальс Воробкевича, — десь далеко наче хтось грав на скрипці. А може, причувається: в Коломиї ця мелодія теж йому згадувалася… Перейшов вулицю Баторого — по той бік Академічної, на Хорунщизні, було людно й гамірно: певне, знову збираються вшехполяки — наближається чергова річниця університету.

На дні душі озвався давній страх перед боївкарями, які колись цькували його за статтю про Міцкевича, вигукували вслід «Франко — лотр!» і шпурляли каміння. Не могло забутися: той камінь, що летів у нього, випущений з чиєїсь руки, мов із пращі, а потрапив у голівку малого Андрійка, який тримався за батькову руку, летить і зараз, летить і вдарить найболючіше — Андрій тяжко хворий, у нього нестерпні головні болі. Летить пущений камінь… Руки мої, руки, ви мені ще потрібні, а вас нема, демони їх обсотали тисячометровим дротом; поїду ще раз до Криворівні, буду мочити в чуркалі, це помагає, дріт потроху розсотується; а може, таки поїхати до Нагуєвич і підняти з дна криниці ключ? Я — немов глухий Беттовен, я — без рук! Беру олівець між пальці правої руки, а лівою притримую й отак пишу друкованими літерами, мов дитина. Андрій хворий, нема кому диктувати, він єдиний з синів уміє записувати мої думки, вимовлені вголос; я вимучую друковані букви, а слова втікають з–під олівця до стелажів, де книжки; книжки теж ховаються в стіну, а тоді на ліжко вилазять чорні кроти… В такі хвилини я боюся божевілля, наспіх згадую щось добре, світле, щоб прогнати мару… Часом мене рятує згадка про такий собі сучасний варіант людинолюбного вчинку святої Вероніки: похорон Марії Конопницької, холодна осіння мжичка, мене мучить нежить, а рук підвести не можу, і ось сходить із тротуару на Пекарській стара полька, чистенька, як нагуєвицькі жінки на дрогобицькому ярмарку, і білою хустиною втирає мені носа, і я приймаю цю послугу як найкращу подяку від поляків за свою працю. А ще… Та годі: так мало світлого було… О, знову та мелодія — хто ж це грає?

Франко зупинився біля фризієрні на Академічній, глянув у вітрину: щоки покрилися сивим заростом, треба хоч трохи дбати про себе, бо колись таки знайдеться невіглас, якому вигідно буде порівнювати його з жебручим старцем…

Старий, як світ, майстер Голембйовський — Франко користується його послугами більше двадцяти років — уклонився поетові й, змахнувши білою серветкою, запросив до крісла, відтак пов’язав серветку під шию і затріскотів машинкою біля вуха.

Як здоров’я, пане доктор?

Краще б не питали…

Фризієр перебирав на потилиці клієнта ріденькі волосини, ніби перераховував їх, пильно дивився на нього в дзеркало, і химородний вираз його обличчя поважнів.

Скільки вам уже набігло років? — спитав із співчуттям, намилюючи зжовклі Франкові щоки.

П’ятдесят шостий…

Овва! — прицмокнув майстер. — Я дав би вам більше… Бо мені, пане доктор, уже сімдесят п’ять.

Наперед би стільки, — посміхнувся Франко. — Пане Голембйовський, — проказав по хвилі, наслуховуючи, — мене вже який раз, коли проходжу попри вашу фризієрню, переслідує — о, чуєте? — мелодія вальсу… Чи то, до біса, вже слухові галюцинації почались… Мені ця мелодія вчувалася недавно в Коломиї. Не чуєте? «Заграй ми, цигане старий, — промугикав Франко зовсім молодим голосом, — заграй, яко–ої зна–аєш, я гро–оші дав би…» Хтось таки грає, десь там, біля фігури Яна з Дуклі.

Вам зовсім не причувається, пане Франко. Там зафрахтував собі місце новий жебрак зі скрипкою, на цей раз молодий, і, знаєте, таке в нього випещене, аристократичне лице… Та нині кожен заробляє, як уміє. Я, приміром, донедавна ходив на помешкання до панів послів Барвінського й Романчука. І стриг їх, і голив…

О, вони мене теж стригли й голили!..

Таке скажете… Звідки їм те вміти? — здивувався фризієр.

Добре вміли, не бійтеся.

А–а, ви собі про щось своє…

Як і ви, пане майстер.

То я хотів вам сказати, — продовжував фризієр, — що ходив донедавна на помешкання. А тепер перестав: маю не згіршу клієнтуру тут. Та до пана Франка прийшов би: дуже ви подались.

Вас ноги ще не болять?

Та звідки? Я ж колись у фузбаль грав.

Голембйовський струсив серветку, підніс дзеркальце до потилиці — Франко побачив перехрещені глибокі борозни на своїй шиї.

Хоч би не показували мені, пане майстер, того, чого я міг би й не бачити… — Франко підвівся з крісла. — Чуєте, як грає? Та мелодія мене… Красно вам дякую.

То як — приходити додому, пане доктор?

Не треба, ви ж старші за мене…

Зате я у фузбаль грав! Де ви мешкаєте, знаю. Я прийду перед вашим святом — про це вже всім відомо — мусите в той день бути елегантом. Пане доктор, не йдіть сьогодні в бік Хорунщизни, там може бути ґранда. Коли я йшов до праці, то чув, як вигукували ваше ім’я, — вони також уже дізналися про ваше свято.

А той грає і грає…

Франко вийшов з фризієрні.

Майстер Голембйовський трохи постояв у дверях, журно дивлячись йому вслід, серветка повисла на опущеній руці.

Франко простував у бік вулиці Зиблікевича, ось він дійшов до перехрестя Стежкового провулку й Академічної, за яким височіла фігура Яна з Дуклі. Біля фігури стояв русявочубий скрипаль і надривно, по–циганськи видобував смичком знайому мелодію вальсу.

І знову, як недавно в Коломиї, сплив у пам’яті Франка далекий і вічно живий спогад: у ресторації Ціти навпроти коломийського Ринку старий циган крає смичком серце, нахиляється до столика, за яким сидить Ольга Рошкевич — уже Озаркевич — з чоловіком, а навпроти них Франко; циган грою випрошує гульдена, спонукує до танцю, смичок ніби вимовляє слова: «І легше стане на душі, і легше на серденьку»; Ольга, бліда й сумна, встає, підходить до Івана, приколює до лацкана сурдута червону кокарду і запрошує до вальсу. «Заграй ми, цигане старий…» Останній вальс.

Хто це тут так само крає душу?

Франко підходить до музиканта, що стоїть біля фігури, пильно приглядається до молодого вродливого обличчя, позначеного під очима синюватими мішками, уповільнює ходу… Заробляти жебрацтвом на хліб — це ще можна якось зрозуміти, але на горілку… Франко хоче повернутись, та музикант у поношеному фраку вперто дивиться на нього, з захопленням чи то зі скепсисом, — той погляд гіпнотизує Франка; перед музикантом циліндр — не кашкет, а циліндр, — у ньому на дні мідяки й срібні монети; музикант опускає смичок, фамільярно кланяється.

Моє поважання, пане Франко, мені приємно буде отримати від вас гульдена. Клянусь, що не проп’ю, я знаю: ви не терпите пияків.

Франко підійшов ближче до скрипаля, повернувся до нього боком.

Візьміть, там щось є у кишені.

Що ви, хіба я насмілюся запускати руку в кишеню генієві, який теж, до речі, рахує кожен сотик?

Не треба кепкувати, — наморщив чоло Франко. — Беріть, я вам сам подати не зможу.

Скрипаль протягнув руку, та ураз відсмикнув, мов від гарячого.

Не зроблю цього… І не треба мені ваших грошей, краще вділіть дрібку своєї впертості. Хоча її й у вас уже дасть Біг… Франком усі захоплюються, всі величають, кожен бере його продукцію для зміцнення свого духу, та ніхто не думає про те, як цей дух тане в самого продуцента.

Усьому є край, — зітхнув Франко. — Хто ви?

Яке це має значення для вас? Я — ніхто. Уже ніхто. Але чому ви, наш Мойсей, не зуміли порятувати таких, як я? Ви стільки написали, ви проводир народу, а такий самий безсилий, як і той народ… Я через вас вернувся з–за океану в рідний край, щоб служити йому в боротьбі, бо ж начитався у вас: «обриваються звільна всі пута», «се остання війна», — і повірив; а ви обманули мене: народ і не гадає боротися, пута на ньому аж риплять, ви ж ходите немічний серед немічного суспільства й нічим нікому не можете допомогти, хіба одним гульденом, якого я одразу й пропив би… Ви такий чемпіон брати найвищі тони: «струснеш Кавказ, впережешся Бескидом», «і братерство велике всесвітнє»… Де воно, те братерство? Он там, на Хорунщизні, де ще нині проллється кров рабів, які дозріли до того, що можуть різати один одного, а повелителям — у пояс, у пояс!

Чого ви хочете від мене? — прошепотів здавлено Франко. Скрипаль по–своєму мав рацію, проте образа й біль дійняли поета: за яким правом цей нероба ображає мою працю? Він окинув музиканта холодним поглядом синіх очей і проказав сухо: — Так, я не зміг дати мільйонам у руки хліба, але в мене й моїх побратимів було одне знаряддя — рідне слово, і ми не змарнували його, не закопали в землю, а чесно вжили для великого діла. Чого ви хочете?

Я ж до вас не підходив, — криво посміхнувся скрипаль. — Вам самим, видно, спотребилося чути думку з найнижчих низів, тож слухайте, коли ваша ласка… Ми колись зустрічалися з вами — і в «Монопольці», і в театрі «Яд Харузім», ви того не пам’ятаєте… Доктор Франко тоді так красно промовляв до молодих колег — не наслухаєшся; вони молилися на нього, деяким він давав перепустки у велику літературу, і вони відходили од нього, немов покульчиковані. А куди зайшли? Чого досягли? Світ здивували, народ свій піднесли на рівень світових культур?.. Я принаймні чесно зробив: порвав з облудою і граю, втішаю людей перед смертю. Бо всі загинемо, всі — як «Титанік»!

Останні слова музиканта трохи заспокоїли Франка: звичайний неврастенік з гумором вішальника, такі ніколи не мають рації. Він повернувся й кинув наостанок:

Працювати треба, а не вдаватися до істерії…

І «в праці сконать»? — затримав його музикант. — Почекайте, пане Франко, не кваптеся втікати від реальності у свій замок, бо навіть якщо ви в ньому створите ще одного «Мойсея», то на світі нічого від того не зміниться… Працювати, кажете? Бити бруківку на Личакові, там тепер прокладають камінну дорогу в майбутнє нинішні каменярі… Чому ж ви не пішли до них, робітників? Скажете, що працювали як письменник. Гаразд. Але ж я — маляр. Мої роботи розхапували в Америці, мене замучила совість, що чужинців збагачую, і я приїхав ощасливити своїм мистецтвом рідний нарід. А рідному народові воно не потрібне, йому потрібні лубки й богомази. Ви гадаєте, що хтось зрозумів ваш «Похорон» і від того став кращим? Той народ створив з вас ікону й прикриває нею своє лінивство і духовну неміч, своє боягузтво, сам же зупинився на рівні дикунів, які любуються наскельними розписами!

Перестаньте блюзнірити! — скипів Франко. — Той народ дав Шевченка… Той народ… Ви чули хоч що–небудь про Стефаника, Лесю Українку?

О–о, такі питання… Стефаника я бачив ще хлопчиною. А Лесю Українку напам’ять знаю… «Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий і коханий». «Хвала і честь! Нехай живе Роберт, король шотландський!» У нас, у ріднім краї, смердять міські смітники, і край цей героїв не народжує. Правда, був один, та його вбили. Погляньте, — він витягнув із внутрішньої кишені засмальцьованого фрака фотографію, — мій друг Адам Коцко…

Чому ж ви не пішли з ним? — спитав упалим голосом Франко.

Тому що й ви. Я ж нічого не вмію, крім малювання. І ще трохи граю. А мене солодкий коханий край викинув на тротуар, мов повію…

Горе нашого люду в тому, — тихо проказав Франко, — що він заздалегідь хоче підписати контракт з отчиною за свої пожертви… Хто ж ви?

Я Іван Косинюк, родом з Трійці, що біля Заболотова, маляр–модерніст, майстер американського регтайму, вчитель у єврейському хейдері й вуличний скрипаль. А як нажебраю грошей, поїду в австралійські джунглі й стану там королем людоїдів!
Археологи співали тихо й злагоджено; цю пісню Ізидора Воробкевича я любив змалку: її в компанії сільських учителів наспівував завжди мій батько; може, тому вона мене донині чарує й часто згадується, співається сама в пам’яті; я вдячний був тепер молодому товариству за те, що розбудило в моїй душі згадку про батька. Пісня закінчилася тихим приглушеним акордом, і тоді я почув підсилену потужним шумом бору тишу. Пісня ніби місток прокладала між мною й незнайомим товариством, мені захотілося до них на розмову — хай заперечують, підтверджують, підказують, навіть скепсис, що прозвучав у словах Адріани, став мені враз потрібен: я ще не написав — тільки обдумую, мені треба звіряти з людьми свої думки; я потиху, ніби крадучись, обійшов ватру і, не питаючи дозволу, присів на колоду біля жінки.

Ви, бачу, займаєтесь нині спіритизмом, — промовила вона, не повертаючи голови. — Через одну деталь, та ще й сумнівну, хочете викликати з небуття, з історії давно не існуючий світ, щоб змоделювати його під свій смак. А потім напишете й примусите читача вірити, що був він саме такий, а не інакший.

Навіть не знаю, що вам на це відповісти… Мене самого не раз мучили подібні сумніви, та ось в одній із статей Франка я знайшов відповідь на них. Історія, каже Франко, — такий будинок, який кожне покоління більшою або меншою мірою перебудовує для власних потреб і поглядів.

А хіба ви знаєте, що саме потрібно нашому поколінню? Ви ж не ясновидець і не пророк.

Пророки жили в пустелях, вони вважали, що наділені від Бога даром усе бачити й непомильно розуміти. Я так не вважаю, а тому йду до людей звіряти свої візії, зараз ось розмовляю з вами…

Що я вам зможу допомогти… — Адріана обдала мене теплим поглядом, у якому, проте, не переставав жевріти скептичний полиск.

Ніхто не знає, що йому більше потрібне: потакування чи заперечення, мудра порада чи спроба роздратувати співрозмовника.

Я вас дратую?

Поки що ні… Та ми ще й не розмовляли. Але я таки дещо скористав зі знайомства з вами: у вашій зовнішності побачив жінку, яка, можливо, стане персонажем мого твору.

Скісні очі Адріани ще більше звузилися й стали холодними.

На роль натурниці я не надаюся.

Даремно ображаєтесь… З якого часу слово «натурниця» стало мало що не сороміцьким. І зовсім безпідставно. Хтось же позував Леонардо, Мікеланджело. А письменникові теж треба спершу захопитись обличчям, полюбити його…

І пізнати! Як же без цього! — вигукнула з іронією.

А чому б і ні?

Я підвівся з колоди і ступив у тінь, де полишив Михайла Федоровича, — його там не було; я вийняв з кишені цигарки, запалив і почув, як легко, немов подув вітру, хтось діткнувся до мого ліктя. Поруч зі мною стояла невисока русоволоса жінка з прилеглими листочками вух і витонченим обличчям, у грубому светрі й джинсах. Адріана простягнула руку, попросила цигарку.

Нині сваритися не можна, — сказала, притуливши палець до повних губ. — До того ж мені цікаво про щось дізнатися від вас. Ви набагато старші за мене.

Принаймні у два рази…

Тим паче… Ви, можливо, й бачили когось із тих людей, які вибивали на цій скалі напис. Це ж так цікаво… Бачили?

Я не знаю, хто сюди приходив сімдесят п’ять років тому. Міг то бути Михайло Яцків, я добре знав його, вже старого… Міг бути й Стефаник. Франко ж мав їх за своїх молодих побратимів…

Адріана припалила від моєї цигарки.

Це так цікаво — відтворювати, — сказала. — Археологи теж відтворюють: старовинні реалії, місця, де жили люди. А письменники — людей. Знаєте, я не раз думаю: якщо є всесвітня гармонія, всесвітній ефір, то чому не припустити існування всесвітнього інтелекту, в якому є і наша частка? Ми думаємо, а думання — це ж енергія. Коли з людського праху виростає трава, то куди дівається енергія мислення? Пропадає? Ніщо в природі не пропадає.

І мені здається, що думки когось із наших попередників, хоч би Франка чи Стефаника, існують в ефірі. Може, те, що ви пишете, відтворюючи історію, не домисел, а вміння реалізувати у словах енергію мислення людей, яких уже немає?.. Ну, розкажіть щось про Стефаника, наприклад, але не те, що написане ним і про нього, а оте… — вона підвела вгору білу руку.

Про Стефаника… — проказав я сам до себе. — Що ж… Але про нього самого, відокремленого, говорити не можна: він жив серед свого оточення, і його життя було не зовсім таке, яким ми собі нині уявляємо, — складніше, мабуть, і простіше…

О–о! — підхопила мою думку Адріана. — Саме так і уявімо собі: складніше і простіше… Давайте підемо цією просікою аж на сам гребінь. Поки доберемося туди, поки вернемось, буде вже світати, і наші хлопці зможуть піднятися на вершину Каменя шукати напису. А поки що хай прийдуть до нас думки людей, яких уже немає, — Адріана ще раз підвела руку. — Хочете, я буду мовчати аж до світанку, а ви кличте. І можете також мовчати, тільки так, щоб я чула, щоб чула…

II
Посол Стефаник сказав фірманові запрягати коней, і коли пара буланих винесла бричку з русівських вибоїстих вуличок на снятинський гостинець, Юра перестав прицмокувати, повернув голову й мовив ствердно, хоч мав би запитати:

До пана адвоката!

Юрі любо було возити свого господаря до адвоката Семанюка: панове відразу сідають за шахи, а йому можна стояти збоку й стежити за грою, на якій він зовсім непогано знається, тільки ж не годиться сідати простому хлопові з паном за шахівницю, навіть якби якийсь і попросив. Тому він ніби грає то з одним, то з другим. Юра аж з ноги на ногу переступає, коли побачить невдалий хід свого обранця, але мовчить. Більше уболіває за пана адвоката й частіше стає на його бік — з однієї причини: після кожної партії переможений встає, підходить до книжкової шафи, виймає грубезну, як Біблія, книгу, дістає з глибини полички гранчасту пляшку, наливає келишок горілки для переможця, і коли переможцем стає Стефаник, Юра тільки облизує сухі губи, а коли Семанюк, то адвокатська порція дістається Юрі, бо пан адвокат не п’є. Молода дружина адвоката пані Наталя, струнка й циганкувата жінка з чорними очима, після якоїсь там партії приносить сніданок чи то обід і кожного разу підозріливо й здивовано поглядає на Юру. Стефаник тоді, зігнувшись над столом, тяжко кашляє в кулак і на господиню не дивиться; Семанюкова ніяк не може збагнути, чому Юра на очах п’яніє, бо ж у домі адвоката — сухий закон, і невдоволено фиркає: «Ідіть, Юро, на сіно, проспіться, бо вчора, видно, пили–сьте таку, що на другий день розбирає». Стефаник крадькома моргає Юрі, той покірно йде до стодоли спати, поки пан посол не розбудить його, щоб запрягав коней додому.

На двірець! — поправляє фірмана Стефаник і, відкинувшись на спинку сидіння, зажмурює очі: йому нині не хочеться вступати у розмову з балакучим Юрою.

О, то пан посол їдуть до Відня! — констатує Юра і, проймаючись повагою до державної особи, звучніше прицмокує на коней.

Стефаник не відповідає. Втім, Юра й не допитується: якщо на поїзд, то певно, що до Відня, навіть коли послові дорога стелиться до Коломиї. Поїзд, на думку Юри, тільки до Відня.

Стефаникові нині спішно треба до Львова. Місяць тому він написав Франкові листа, щоб не їхав до Снятина на відчит, бо від весняних дощів розлився Прут і люди з довколишніх сіл не доберуться, нині ж не може собі цього простити: хай би був приїхав, порозмовляв з ним та з Черемшиною, може б, розвіялася його гнітюча депресія. Вчора Стефаник отримав від Гнатюка листа, в якому голова ювілейного франківського комітету сповіщав, що у Франка, очевидно, розпочався новий приступ хвороби: він став замкнутим, дражливим, знову нікого до себе не допускає, про ювілей не хоче й слухати. То, може, пан Василь, якому колись Франко більше, ніж будь–кому іншому, довірявся й мав до нього особливий сантимент, піде до Франка додому й переконає, що відзначення сорокаріччя діяльності письменника в час розгнузданого вшехпольського шовінізму є не тільки його особистою справою: українцям потрібна трибуна, за якою став би один з найвищих європейських авторитетів.

«Дивна мені випала доля, — думав Стефаник. — А може, то моє щастя, що люди від найменшого до найвищого йдуть до мене із своїми ранами, аби я їх, як пес, облизував».

Поїзд їхав поволі, мов фіра на ярмарок, зупинявся на кожній станції. У Заболотові стояв півгодини. Стефаник дивився з сепаратки у вікно, в яке входив здалеку Троєцький горб.

Цей горб, який праворуч Пруту здиблював першу гряду карпатського узгір’я й ховав від велелюдного тракту в окремий світ убогі покутські села, стікав пологим схилом до Петрилівського лісу над рікою — весь він, від дубової крони на вершині до погнутих повінню й завішаних висохлою мервою вільх біля зарінку, входив у вікно сепаратки. Стефаник невідривно вглядався, чіпляючись очима кожної хатини, що збігали зі схилу гори до зарінку, обачно виминаючи церкву й плебанію посеред села, — шукав хоч би дворища на Петрилівському узліссі, де мешкала колись згорьована вдова Косинючка, яку Бог нагородив сином, що бентежив людей своїми чудернацькими мальовидлами й дивною поведенцією. Не видно вже й дворища…

То було з п’ятнадцять років тому. Знуджений розрахованим до години днем у домі троєцького пароха Калитовського з обов’язковим пасьянсом після сніданку, з другим сніданком, сном після обіду та вечірніми дискусіями з молодою попадею Євгенією про платонічну й земну любов, Стефаник іноді зникав на цілий день з гостинної плебанії, куди його запросили на вакації, і ці втечі руйнували усталений ритм у домі Калитовського: гість приходив увечері мовчазний, понурий, з сумними, відсутніми очима, він наче не помічав нікого в домі, на питання відповідав невлад, а потім, інколи навіть не повечерявши, зачинявся у своїй кімнаті, й потаємно закохана в пана Василя попадя, будячись посеред ночі, бачила білу плахту світла, що падала з вікна на квітничок. На другий день Стефаник лежав у ліжку знеможений, мов після важкої хвороби, біля груби валялися жмутки зім’ятого паперу, а на столі — аркуш, списаний дрібним рівним почерком.

Про троєцького бідаря Михайла, який після похорону жінки, здурівши від голодної безнадії, вивів увечері з хати двох своїх дівчат і одну втопив у Пруті, а друга відпросилася, переговорили в селі ще до того, як Стефаник приїхав до отця Калитовського на вакації. Ходили чутки, що Михайла засуджено до страти, хтось казав, що він сам стратився; цей моторошний поголос дійшов і до Стефаника, та він не зовсім тим чуткам вірив. Надто страшні вони були, щоб повірити, тому глибоко й не дійняли його — існували відчужено поза ним. А потім люди перейнялися іншою, незвичайною вісткою — до того, що хтось повісився чи комусь хату спалили, давно звикли, — такого ж у Трійці ще не було: в село прийшли агенти, які зазивали людей їхати до Америки, де цісаря нема, зате поля — скільки хочеш, і для бідних людей там заробітки слушні.

І був би цей поголос теж перемоловся — хтось тих агентів бачив, а хто й ні, були та й пішли, — якби не Косинючка, та, що мала на Петрилівському узліссі морг доброго ґрунту і дивного сина, який малював сільських людей на чому тільки міг — на папері, дошці, березовій корі або й просто на стіні вуглем, — і при портретній схожості люди ставали подібними до святих на стародавніх іконах: з видовженими обличчями та великими страдницькими очима, з довгими руками і мізерним, мов на розп’ятті висохлим, тілом. Односельці сахалися від цих мальовидл і обминали дивного хлопця, щоб той не схопив для свого творива їхніх облич та не наслав на них болу, як це роблять у горах градівники–мольфари, які виліплюють з когось там глиняну ляльку, а потім вбивають у неї кілочки: як у ногу, то нога всохне, як у руку — рука, а як у груди, то з’їдять хлопа сухоти. Пішла по селу слава, що хлопець знається з нечистою силою.

Чутка про те, що Косинючка продала свій маєток і купила шіфкарту до Америки, стривожила Стефаника: він уже бачив ті валки емігрантів на краківському двірці — поліцаї заганяли людей у вагони, немов худобу на заріз, — тож пішов до неї, щоб відговорити.

На молодого пана дивилися приречені очі жінки, яка немов уже висповідалася, запричастилася і, змирившись, жде смерті — ніщо не в силі завернути її з останньої дороги. Біля порога стояв високий і худий білявий парубчак, який зорив очима поверх голів, ніби в потойбічності бачив тільки щось йому одному зриме; Стефаник повернув за тим поглядом голову й побачив на боковій стіні вирисувані вуглем людські голови. Його очі розширилися від здивування: було в цих ескізах щось від Сезанна; він ще раз глянув на хлопця і похитав головою: ні, парубок не міг знати Сезанна, звідки ж бо?

Жінка помітила Стефаникове зацікавлення і, трохи пожвавившись, заговорила: «Вже–м дозволила, най малює, де хоче, бо їдемо… Мушу їхати: он яку публіку маю, люди від нас бокують, ще йому щось пороблять, вже чула–м, як казали, що відьмака годую… А пан агент мовив, що в Гамериці для таких є школи. Йой, та він ще й грає, сам собі зробив цимбали і витинає, як на весіллі!» — очі в матері на мить спалахнули гордістю й погасли. «А ви відпродайте шіфкарту і дайте гроші синові, я повезу його у Краків, до мистецької академії», — сказав Стефаник. «Поле продане, паночку, та й хата — чи ж то я зможу поміж своїми жебрати? — зажурилася жінка. — Краще вже там, за морем, де ніхто нікого не знає».

Враз до хати вбігла дівчинка з великими синіми очима на блідому, мов папір, обличчі і, склавши руки на впалому животі, заскиглила по–жебрацьки: «Вуйно, вуйночко, залишіть мені козеня, я вигодую… молочка пити!» Стефаник помітив, як сполошився хлопець, ступив крок назад і зник з хати. «Чого це він?..» — спитав. «Йой, та її боїться, — показала на дівчинку. — Йому здається, що то мрець воскреслий. Мушу–таки йти геть звідси: як не люди, то він сам щось собі зробить. По ночах кричить відтоді. Це того Михайла дівчинка. Вона на другий день нам показала, де тато втопив меншу, і ми з Іванком витягли утоплену з–під кореневища в заводі…»

Дівчинка вчула, що про неї говорять; вона, видно, звикла до розпитувань, бо підвела на Стефаника очі й проказала завчено: «А я в тата відпросилася, то він мені дав бучок, щоб мала чим псів відганяти, і я пішла додому, а тато — вбрід, до Коломиї…»

Стефаник вибіг з Косинюччиної хати. Цим разом розмірений побут на плебанії порушився надовго. Кілька ночей підряд попадя Євгенія бачила бліду плахту світла на квітничку, щоранку біля груби валялися жмутки паперу, і врешті ліг на стіл рукопис новели «Новина».

Поїзд рушив, зникла Трійця за колійною дугою; Стефаник думав: чи є на світі щось таке, що було б прихильне мужикові? Та ні, навіть сонце світить для того, щоб більше поту скапало з нього на землю, роса роситься, аби пекти йому порепані ноги, дощ іде, щоб сікти його по голому тілу… Що ж то за така доля мужича?

Ця думка була приглушено болісною, ніби він здер присохлий струп на давній рані: тіло пекуче засвербіло, проте того давнього болю, який діймав до кісток, від якого кожна клітина нила, який видушував стогін і плач, не було. Його вже давно не було, душа стала суцільним шрамом, який лише нагадував про давні муки; і подумав Стефаник, що цей тупий нинішній спокій — небезпечний симптом байдужості; якщо вона заволодіє не тільки ним, а й тими, біль яких вимучував на папері, тоді станеться найстрашніше — примирення з долею, і далекі нащадки, вивчаючи під лупою сліди давніх шрамів, їх мережку й глибину борозен, лише смутно здогадуватимуться, де і що боліло в того колись живого народу.

Стефаник не міг собі пояснити, чому від кількох уже літ кожен початий його твір опиняється у грубці; він терп від думки, що ніколи більше не візьметься за перо, що давні муки виснажили його до краю і він боїться їх повтору, що надто владно заспокоює його щебет синів і покірність хворовитої Ольги, що святом стала для нього партія шахів у Марка Черемшини, що любить він своїх ситих коней і заможне русівське господарство, що вдовольняється депутатськими промовами на селянських вічах і фестинах[45], а вдарити писаним словом у серце людське, як грім лупить у скалу, вже не зуміє. Стефаник ще не знав, що мине небагато часу — і закривавляться людські рани, і він знову почне їх ятрити й зализувати, мов пес… А тепер розвереджував згадками давній біль, щоб воскресити себе самого, й зумисне викликав — той найпекучіший, від якого колись божеволів, і називався той біль «Камінним хрестом».
Я в цю мить пригадав собі, Адріано, моє перше знайомство з цією Стефаниковою новелою; воно було парадоксальним, бо почалося з ненависті до знаменитого твору. А взагалі, чи можна любити камінні хрести?

Не треба риторики, — Адріана нервово повела плечем, і мені жаль стало, що її романтично–меланхолійний настрій, викликаний химерними роздумами про енергію мислення, враз зникне. — Це справа чисто індивідуальна — любити чи не любити знаки сумної пам’яті… То як прийшов до вас Стефаників «Камінний хрест?»

Адріана йшла попереду лісовою просікою, смерекові верховіття стелили їй під ноги примарні тіні, і вона ступала гордо, мов принцеса, вдоволена такою запопадливою службою надщербленого місяця, що піднявся на кочергу вище Каменя; місяць до того ж вирізьблював, ніби з мармуру, її звабливий стан, і в мене з’явилося бажання взяти її за плечі, повернути обличчям до себе, щоб переконатися: варто з цією красунею продовжувати серйозну розмову чи ні?

Розповідайте, — сказала Адріана м’яко, відчувши, мабуть, моє хвилеве знеохочення.

Коли я вчився в коломийській гімназії, моїм учителем математики був молодий і нервовий — назву його умовно ім’ям персонажа Франкової новели «Schon schreiben» — пан Валько, зрештою добрий фахівець. Мені й багатьом моїм однокласникам важко давалась математика, та він рідко ставив двійки — частіше карав літературою: коли відповідь котрогось із нас його не вдовольняла, він рвучко повертався до своєї жертви й, викидаючи вказівного пальця, вигукував найстрашніше: «Камінний хрест!» Це означало, що двійочник у спокуту мав переписати слово в слово новелу Стефаника в зошиті й на другий день показати вчителеві. Це був звичайний садизм, бо така покара не могла поглибити наші знання з математики, та він ще й зловтішався своєю вигадкою, завжди додаючи саркастично: «Ти будеш писати, аж тобі пальці повідпадають!» Не знаю, як на кому, а на мені те прокляття сповнилося: я пишу донині, хоч завжди боюся ручки й чистого паперу, іноді болить усе тіло, не тільки пальці, та все одно я пишу й мучуся від того, що не добуваю пером такого болю, який водив рукою Стефаника.

То була мука: геніальний твір став каторгою, я зубрив, як міг, математику й панічно боявся присуду, та все ж, коли виконував покару, відчував насолоду, немов самобичувальник. Камінний хрест. Символ пам’яті мого дитинства: я

багато бачив хрестів, сам ніс мені присуджений, а це ще додавався хрест моїх батьків, і я мусив його нести… Мабуть, у тому й сила Стефаникова, що написав він твір не для своєї радості і не для втіхи нащадкам. Тільки мені завжди хотілося, щоб пан Валько сам переписав новелу сто по сто разів, щоб сам поніс той хрест, а не звалював його із своїх панських плечей на наші, мужичі, й без того обтяжені хресною ношею. Я бажав, щоб і він відчув той тягар.

І сталося… Камінний хрест залишився для мене важкою пам’яттю, а пан Валько несе його й досі… Мені недавно довелось зустрітися з ним у Філадельфії. Під час мого перебування в Сполучених Штатах мене було запрошено до Філадельфійського університету прочитати лекцію про сучасну українську літературу. Після мого виступу, коли посипались запитання, підвівся згорблений добродій і запитав тремтливим голосом, який твір був мені зразком у письменницькому ремеслі. Я впізнав Валька! Хоч і не мав уже злоби до нього й розумів, що різні вітри порозкидали під час війни людей по світу, все ж помстився. Достоту так, як колись він, я викинув у його бік вказівний палець, тоді й Валько впізнав мене; і я вимовив два слова, яких ніхто в залі, крім мене й мого колишнього мучителя, по–справжньому не зрозумів: «Камінний хрест!»
Після двотижневого арешту в Коломиї за передвиборну агітацію Стефаник до Русова не приїжджав: при згадці про сина батько гримав кулаком об стіл і докоряв дружині, що випестувала кримінальника, він же хотів бачити сина дохтором. Ну й що з того, що пише і славу має? То така слава, що завтра неславою обернеться, бо мужик нині перед письменником розжалобиться, а завтра в корчмі його ошельмує; і якби Василь був мудрий, то сам побачив би, що лінивий хлоп того писання не вартує.

Стефаник провів канікули у троєцького пароха Калитовського, одруженого із старшою Гамораківною зі Стецеви, а на початку осені поїхав до Кракова, знаючи, що більше сюди не приїде: він теж потаємно закохався. Відіслав «Новину» редакторові чернівецького щотижневика «Праця» і залишив плебанію, не попрощавшись з красунею попадею.

По дорозі весь час не сходила йому з гадки Косинючка та її дивний син: скільки тих талантів марнується серед мужицького безпросвіття — Сезаннів, Моцартів, Мопассанів, — і тільки випадком дехто вирветься з темного провалля, та й то лише для того, щоб, викресавши із себе вогник, при його світлі уздріти, що в сусідів давно вже вибудувані жертовники. Дорогоцінною мармуровою плитою лежить мій народ, і живе в тому мармурі незбагненна міць та захована в ньому дивовижна краса, а ту плиту ламають, кавальцюють, трощать, кришать і беруть собі куснями зайшлі господарі, я ж хочу видобути з нього для моїх нащадків хоч крихту тієї живої краси. І не можу, вислизає мені різець з рук. На моїх очах вантажать той білий мармур у вагони й везуть його не в іпостасях Мойсея чи Пієти до храмів, а в куснях бруківки — мостити вулиці в чужих краях.

Стефаник зійшов з поїзда на краківському двірці. Минаючи чекальні зали, подався до виходу, щоб добратися на вулицю Любича, де мешкав.

У почекальнях було гамірно, тягло з них смородом брудних людських тіл і непраних онуч, — не дивився в той бік, не міг. Знав: це чекають емігранти на паквагони до Гамбурга. Не раз уже бачив той содом: бліді виснажені жінки, плач дітей, пониклі чоловіки в чужій для них цайговій одежі, і з–поміж натужного гамору — безнадійне примовляння старого мужика: «Поле минемо, гори переліземо, море перебредемо, та не знайдемо більше вас, людоньки, бо ми вже не русини, а цигани…» А у вагони першого класу сідають панове посли — їдуть до Відня, і промовляє посол з Болехова до емігрантів, щоб берегли на чужині свою мову, культури набирались та поверталися з грошима й культурою домів, бо їх жде не діждеться рідна земля… А потім поїзд рушає, і зникають з перону народні проводарі, вони виголошуватимуть на засіданнях парламенту довгі промови на захист менших братів, тільки ті менші брати вже ніколи не почують їх патріотичних фраз.

Не міг іти поміж людей дивитися, як вони, відрізавши себе від кореня, втікають з рідної землі, мов від ординської навали, щоб усихати або приживатися на чужому ґрунті й, сконавши в ностальгії, дати життя новому поколінню, яке називатиме мачуху матір’ю, говоритиме мачушиною мовою і хіба колись на Різдво з дідами кутю з’їсть, та все ж дідівської сльози не збагне й переганятиме в роті варену пшеницю, присолоджену медом, не розуміючи предковічного її смаку і значення.

Стефаник перейшов двірцеву площу й біля вітрини склепу з іграшками побачив двох діток, які брудними пальчиками водили по склі, показуючи на забавки. Він зупинився біля них, бо почув, що розмовляють покутською говіркою; подумав, що ці забавки будуть їм снитися на чужині аж до зрілого віку. Зайшов до склепу, купив двох плюшевих собачок, та, коли вийшов, дітей біля вітрини не було; розглянувся довкола і побачив їх на тому боці двірцевої площі. Подався спішно за ними, але діти зникли в темному чекальному залі. Заглянув до зали, роздивився; погляд його впав на залізну піч у куті і замість дітей вихопив жовту як віск молодицю, що сиділа біля печі, поруч прикуцнув хлопець — він на цементній долівці рисував вуглем обличчя людей з натовпу, і ставали вони під його рукою подібними до іконописних святих.

Стефаник упізнав троєцьку Косинючку та її юного Сезанна. Жінка нагадувала стяте просапкою стебло кукурудзи, і видно було по ній, що на той бік океану вона вже не ступить; а хлопець рисував вуглем по долівці, зажури на обличчі не мав, бо лише починав жити.

Що міг сказати своїм знайомим: іграшок їм не потрібно, австрійських грошей — теж, а повернути їх до Трійці ніхто вже не мав сили. Жінка тупо дивилася повз нього, вона не бачила троєцького пана в чорному костюмі й білосніжній сорочці з метеликом під накрохмаленим комірцем; хлопець підвів голову й пильно придивлявся до Стефаникового обличчя, по якому набухлими краплями невтримно текли сльози. Може, впізнав і вловлював його риси, щоб намалювати.

Стефаник опустив на долівку іграшки й стрімко вийшов з почекальні. В ту ніч і у дві наступні він писав «Камінного хреста», а потім стільки ж днів лежав на тапчані без охоти до життя, і стурбований співквартирант Сафат Шмігер намовляв його покинути згубне письменницьке ремесло та поїв друга молоком…

Позаду залишився Станіслав і трохи дрімалось, а крізь дрімоту проступало й полохливо ховалося в небуття знайоме жіноче обличчя. Стефаник не міг його свідомістю впіймати: як тільки заплющував очі, воно напливало, ніби з потойбічності, — ніжне, з розгубленими від здивування або ж захоплення очима. Стефаник умисне в напівдрімоті зачаювався, щоб допустити його ближче і впізнати, та як тільки розплющував очі, видиво зникало, і йому було за ним жаль.

Поїзд мчав, а Стефаник уперто продовжував гру з привидом, він тепер захищався цією грою перед згадками, якими щойно хотів викресати біль у собі, щоб покорити ним творчу неміч — вона ж була сильнішою, письменник втомлювався, а наближення Бога не відчував. Стефаник картав себе за це насильство над собою: та невже йому більше треба, ніж іншим, та невже й справді йому випала особлива місія — терпіти муки творення, та хіба я не маю права жити, як більшість людей, чей же я не Франко, якому судилося нести кайдани суспільного обов’язку, та й той зігнувся… Але й картання не приносило полегші, в ці хвилини міг утішити його лише образ жінки, що наближався і зникав; і тут на допомогу пам’ять видобула слова: «A kto kołysać będzie nasze dziecię? Hej, uleciał orzeł, ku słońcu się rzucił і do swojej żenki nie wrócił, nie wrócił»[46].

Був це початок монологу Ганнусі з п’єси Яна Каспровича «Бунт Наперського», і виголошувала його артистка краківського театру Юзефа Котабринського Ванда Патковська, яка одного разу осліпила Стефаника, мов блискавка, і зникла безболісно з його світу, залишивши глибоко в душі слід терпкого солоду. Тепер прийшла до нього — можливо, нагадати, що все на світі минуще і не треба безконечно отруювати себе обов’язками, людина має право й на мить утіхи.

Вона була тепер така сама, як тоді, коли він з чималою компанією молодополяків[47] — артистів і театралів — вечеряв у краківській кав’ярні «Pod balonikiem» після вистави Каспровича «Бунт Наперського», — тужливою, бо ще не вийшла з ролі Ганнусі, й захопленою присутністю молодого українського письменника, новели якого в перекладі на польську мову читала в журналі «Życie» і котрому сам Пшибишевський давав мандат у модерну літературу. Станіслав Пшибишевський у той вечір багато пив, кутався в чорну пелерину, водив по присутніх сатанинським поглядом і, прибравши позу диктатора, проповідував свою віру.

Товариство нудилось і по одному розходилося; якийсь франт з обличчям жуїра безцеремонно узяв Ванду за лікоть, пропонуючи йти з ним, вона різко вивільнилась, навіть не глянувши на підпитого кавалера, і невідривно дивилася на скованого й несміливого красеня в чорному костюмі з метеликом під шиєю. Стефаник уникав її погляду.

За столом залишилися Владислав Оркан, Казимир Тетмайєр, Ян Каспрович, Пшибишевський, Ванда і я. Підпилий кавалер сів обіч, заклавши ногу на ногу: він, видно, таки постановив собі не пропустити нагоди повести даму з собою, на мене позирав неприязно, і я підсвідомо чекав від нього неприємності.

Станіслав не помічав, що компанія зменшилася, він п’янів і не переставав провадити свою демагогію. Тоді я вже не боявся його магії, а через рік мусив ще й утішати пропитого божка модерної літератури і допомагати йому грішми, яких сам ніколи вдосталь не мав.

Знищений ніцшеанством письменник, прототип самого Фалька з його роману «Homo sapiens», якому все дозволено: чужоложити, збезчещувати, доводити жінок до самогубства, — вже не пробуджувався з алкогольної гарячки, волочився з пройдисвітами по шинках, а напившись, приходив до мене, сідав на канапу і просив горілки. П’янів ще дужче й проклинав той день, коли норвезький графік Едвард Мунк познайомив його з чарівною музиканткою Дагною, нареченою шведського письменника Августа Стрінберга; Дагна втекла від Пшибишевського й загинула на Кавказі від рук садиста; тепер він молився до Іви, дружини Каспровича, яку забрав у свого друга, божився, що втече з нею до Парижа, стане там шинкарем і матиме прибуток, бо є ще в нього голосне ім’я, а писати вже не хочеться, тільки пити. Божок надто скоро звалився з п’єдесталу, і мені було жаль, бо, правду кажучи, я з розкішшю читав його книги і хоч боявся впливу Пшибишевського, все ж учився в нього відчувати силу слова.

У той вечір, коли навпроти мене сиділа Ванда Патковська, великоока й елегантна, я вже спирався на творчість Оркана й Тетмайєра, і Пшибишевський був мені не страшний: його програмі символізму «Confiteor» я протиставив власне кредо — «Моє слово». Та він все одно проповідував, апелюючи до мене, що мистецтво не належить жодному народові, не служить жодній ідеї, жодному суспільству, називав Франка плебеєм і лаяв присутнього Каспровича, який, мовляв, під впливом нагуєвицького мужика, заангажований ним, написав п’єсу «Бунт Наперського»; потім напав на Оркана за хлопоманство, врешті почав дорікати мені за відступництво від символізму; а коли жуїр спровокував суперечку про Львів — заговорив Тетмайєр, він примусив Пшибишевського замовкнути й слухати, і той справді слухав, поки не заснув, опустивши голову на стіл.

Але під час першої зустрічі в його помешканні на Кармелітській я боявся цього демона. Віра Пшибишевського була запаморочлива й страшна, як вир, і я мусив шукати твердої опори й викрешувати в собі мужність, щоб устояти над тією химерною безоднею, вдивлятися в неї, навіть любуватися, пізнавати її силу, підступність — і не впасти. Пшибишевський безоглядно, з відчайдушністю розбишаки нищив при мені старі канони форми і змісту, трощив, аж курилася з них порохня, й будував з уламків новий храм ажурно–витонченого стилю, заманював увійти до нього, розчинитися в дзеркальному сяйві кришталю і не вийти ніколи. Треба було зуміти побачити збоку порожнечу цього храму, який за словами Каспровича, возносився «kościołem, lecz kościołem bez Boga»[48].

Тоді я слухав проповідь його віри й не знав, проклинати мого доброго друга Вацлава Морачевського чи дякувати йому за знайомство з Пшибишевським.

З професором Вацлавом Морачевським, котрий, крім біології, кохався ще й у літературі, Стефаник познайомився на вечорі Шевченка в Кракові, на якому виголосив блискучу доповідь про поета. Стефаникові дякували краківські українці; молодому письменникові лестило, що до нього підійшли потиснути руку відомий у краківських літературних колах професор Морачевський із своєю дружиною Софією Окуневською, студенткою медицини, подругою Ольги Кобилянської. Морачевський став щирим другом Стефаника, він захопився його новелами, кілька переклав для журналу «Życie», редагованого Пшибишевським, і незабаром редактор журналу прислав Стефаникові свою візитку, запрошуючи його до себе в гості на Кармелітську, 53.

Пшибишевський перебував тоді на вершині своєї популярності, ним захоплювалась літературна молодь Європи — ніхто тоді й подумати не міг, що не мине й кількох років, як культ цього кумира безнадійно згасне і залишаться тільки плітки про його особисте життя. Він саме повернувся з Норвегії, відразу взявся редагувати «Życie» і передусім, щоб ніхто не сумнівався в напрямку журналу, надрукував прозовий твір «З циклу вігілій» і свою естетичну програму «Confiteor».

Мені було тривожно. Ми всі тоді п’яніли від Метерлінка, Ібсена, Андрєєва і Пшибишевського, мов від гальби пива, змішаного з ромом. Я не розумів сенсу твору «З циклу вігілій», сенсу там, зрештою, не було, це маячня, створена у стані алкогольного збудження або депресії, це п’яні заклинання й істерія; але ж яка ритміка мови, який болючий наплив почуттів і шалений настрій, сплетений з блискавиць і завивань бурі!

Франко не зміг або не бажав цього настрою відчути, він накинувся на Пшибишевського з нагайкою, щоб вигнати його з літератури, як виганяв Ісус міняйлів з храму, оголосив його творчість безтямною й абсурдною фразеологією, в якій нормальна людина не може нічого зрозуміти, самого ж автора назвав божевільним. Франко своєю статтею вивів мене з дурману, проте я не міг з ним погодитися, що творчість Пшибишевського тільки шкодить літературі: я знайшов у ній високу школу форми; і коли потім Франко назвав мене «абсолютним паном форми», він, певно, не здогадувався чи не хотів здогадуватись, у кого я тієї форми вчився.

Тривога моя була недаремною: Пшибишевський налетів на мене, мов шуліка на куріпку, термосив за оборки сурду–та, обнімав, примушував пити й вигукував: «Пане Василю, пане Василю, ви єдиний серед свого народу справжній письменник. Франко — поет рабів і слуг, ви ж — аристократ! Яка розкіш — ваші новели; тільки перестаньте плакати над мужиком — для чого він вам здався? Скиньте із своїх героїв одяг, будьте байдужі до крою й кольору штанів, хай вас цікавить лише гола душа, як здорового мужчину гола жінка! Навіщо вам знати, де знаходяться ваші персонажі, хто вони й звідки прийшли, — все це важливе для дурних жінок, які їдуть на купання і хочуть щось читати. Не цікавтеся красою, а тільки болем краси…»

Якби він не сказав цих слів — «біль краси» — я може б і піддався, та вони спам’ятали мене, і я сказав, звільнившись від його обіймів: «Безплотна душа болю не знає, її болить лише тоді, коли вона живе у зболеному тілі, а тіло вдягають — хто в що може: ви своє кутаєте в чорну пелерину, я — в модний сурдут, а мужик — у латану сорочку. Я хочу знати, в якому тілі душі болісніше живеться, і хочу оспівати той біль. Мені видніший мужик, у нього нерви наверху… А ви бажаєте, щоб я лоскотав нерви міщанина. Де вони в нього? Навіть якщо й є, то не витягнеш їх і ковальськими кліщами».

Пшибишевський силоміць посадив мене за стіл, наливав горілки, пив і не переставав переконувати. «Ви хочете надати мистецтву певної мети. А воно мети не має жодної, мистецтво саме собою — мета, абсолют. Воно не може бути на послугах в ідей, бо є першоджерелом. А так зване патріотичне мистецтво — це біблія для убогих, пане Василю».

Від цих слів я ще більше отямився й відчув, як посуваюся на бік Франка, а від Пшибишевського віддаляюсь, і я спитав: «Скажіть, пане Станіславе, кого вважаєте убогішими: психопатів, сексуальних збоченців, еротоманів, алкоголіків — ваших героїв, чи моїх — чистих душею мужиків, які своїм хлібом і вас годують?»

Пшибишевський замовк. Він глянув на мене морознохолодно, і я побачив миттєвий спалах ненависті й погорди в його очах; та він тут же згас. Обличчя його осунулося, немов з похмілля, він сів, вихилив два келихи підряд, а потім здавлено й глухо бурмотів, що українська література стоїть нижче рівня сучасного інтелектуального життя, що вона сумлінно описує і реєструє те, що є, з пунктуальністю протоколу, і в цьому вина Франка; все те нецікаве, старе, убоге, і тому треба творити літературу багатства духа, а я, Стефаник, не бажаю, хоч і міг би. Він залазив щораз глибше у свою філософію, мов у глевтуху, і не міг звідти вибратися, але враз помоцувався, встав і вигукнув:

«Ви назвіть мені хоча б одного вашого поета, який би з однаковою майстерністю володів одночасно художнім словом і філософською думкою!»

«Леся Українка», — відказав я, не задумуючись.

«Так це ж модерн! — розвів Пшибишевський руками. — Я дивився у Львові її драму «Блакитна троянда». То така річ, що нерви видно!»

«Слава Богу, що ми виплуталися з казуїстики терміну. Бо що таке модерн? Нове…»

Я підвівся й розкланявся. Відчув себе переможцем. Пшибишевський ніколи й нікому не визнавав рації, я знав про це і не бажав його признань, та сталося таке, чого я не міг сподіватися: він підійшов до мене, клякнув і поцілував у коліно.

Мене ніби хтось штовхнув у груди, я сахнувся назад, та він, сп’янілий, підповзав і говорив:

«Я землю цілую, а не ваше коліно. Я землю цілую…»…Ванда зваблювала мене великими сірими очима, я намагався уникати її погляду: артисток я любив тільки на сцені, а в натурі вважав їх холодними професійними кокетками, які при кожній нагоді хочуть упевнитися в своїй надзвичайності; проте, зрідка позираючи на неї, я вловлював у її очах сум. Від чого він — від самотності, розчарування чи, може, від усвідомлення, що справжнє життя тільки на сцені, а лицедійство починається тоді, коли сходить з неї?

Можливо, й так. Розмова Пшибишевського з молодополяками її явно не цікавила: певно, чула вже в сотий раз; заламуючи губи, стримувала позіхання, знуджено поглядала на Станіслава; видно, цікавив її тільки я: «Хто ж він такий, яка його мова?»

Та я мовчав і слухав. Я аж потім, обдумуючи розмови в кав’ярні «Pod balonikiem», з’ясував для себе, що це була остання спроба Пшибишевського виграти битву за

«Молоду Польщу», з якою найавторитетніші митці рішуче зривали зв’язки, полишаючи свого божка з дилетантами і пройдисвітами. Пшибишевський програвав. Він зробив промах: свій «храм без Бога» взявся будувати з побожними мужиками. Оркан на цей час написав уже повість «Комірники» — про своє Підгалля; Тетмайєр — теж селянин з Підгалля — перестав оспівувати культ тіла й поки що нічого не друкував; син селянина з Куяв Ян Каспрович нині розчарував Пшибишевського п’єсою «Бунт Наперського», і на ньому божок зганяв свою злість.

Франко, знову Франко! Я високо ціную ваші поетичні знахідки, Яне, але для вашого захоплення бунтарем, який піднявся проти своєї держави, коли її валив Хмельницький, не знаходжу виправдань. На чиїй ви скрипці граєте? Ось вам, — він подав Каспровичу тоненьку брошуру, — вчора придбав: «Satyrykon», виданий у Ярославі. Це відгук на вашу п’єсу. Я вам прочитаю лише одну строфу, — Пшибишевський взяв назад брошуру:

Więc w sztuce Franki Iwana poglądy.

Iwana Franki? Wszak wy przyjaciele?

I takie rzeczy się nie zapomina,

Ze Chmielnickiego obydwaj czcicieli[49].

Ми з Франком і досі приятелюємо, — холодно відказав Каспрович, — незважаючи на його колючі завваги з приводу моєї книги поезій «З селянського загону». Ви більш амбітні, Станіславе: Франкової критики ніяк стравити не можете… Крім того, нині ваша аполітичність тріснула, як ялинкова кулька.

Мене політика не обходить і далі, — хмикнув Пшибишевський. — Я лише не розумію, навіщо ворушити історію… Але ж пиймо, пиймо, панове!..

Жуїр ніби чекав цього моменту: він поквапно вставив з очевидною метою принизити мене:

А й справді, навіщо доводити, що, приміром, польське нині місто Ярослав заснував Ярослав Мудрий, а Данило Галицький — такі ж польські міста Холм і Львів?..

Я різко повернув до нього голову, та Пшибишевський продовжував своє:

Я не проти творів про Костку Наперського чи Хмельницького, або ж якогось там Людовика, але не ілюструйте історію, не моделюйте історичні факти під свій смак, бо завтра хтось вам усе це перекреслить і продиктує розуміння своє. Беріть вічні теми. Зображуйте не полководця, а митця: чи ж то не було тоді шпільманів, міннезінгерів, боянів, скоморохів, які стояли понад плебейством королів, цезарів і князів?..

«А чи стояли — понад? — подумав я тоді. — І взагалі, хто стоїть вище у тій вічній супрязі владики й митця з властивими їй антагонізмом і єдністю? Франко, приміром, звертався в молодості до теми Митуси й Данила Галицького, та йому не вдалося розв’язати цієї проблеми; згодом він над Митусою й Данилом поставив Захара Беркута: історію робить не вождь, не митець, а народ. Це так. Але ж народ мусить мати і владик, і співців: одні й другі йому однаково необхідні. До проблеми вождя Франко звернувся потім у поемі «Мойсей» і показав його в образі терну — колючого, жорсткого й відданого народові. Рівносильного ж твору про митця не створив… І все–таки, хто мав рацію на позвах: Данило чи Митуса? Що відповів би я, коли б про це спитав мене Пшибишевський? Вождь, який керується владою і правом, чи поет, котрому доступні незвідані сили людської душі? А може, обидва праві й у правоті своїй нерозлучні, мов близнюки? Хто мав рацію: Митуса, який хотів стати на сторожі сумління князя, чи князь, який узяв на себе обов’язки терну, а надмір сумління й жалості заважали йому керувати народом і оберігати його?»

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка