Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка26/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   34
Зореслава… — повторив за воєводою Чермним князь Данило і пригасив у душі збентеженість. — Не знаю тебе, жоно, та коли свій біль за кривду потлумила й маєш волю стояти з нами, то дяка тобі: жіночі руки завтра знадобляться, рани перев’язуватимеш… А у смерті мужа твого, Митуси, не я повинен — він сам не хотів жити.

Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворість оживила прив’яле обличчя жінки, вона пильно дивилася на князя, ніби намагалася осягнути розумом велич цієї людини, яка все своє життя посвятила рідному краєві, мужа благородного й сильного, котрому підвладні закон і благодать, повелителя, рятівника і — вбивцю.

При останніх словах князя половецькі очі Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум’ям, та тут же згасли й зосталися спокійно–зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:

Мій муж не міг бути самовбивцею, ревно бо любив землю свою й жити для неї бажав.

Данило мав силу встояти поглядом перед жовтогарячим полум’ям гніву, що зблиснув у її очах; крутий норов князя легко приборкував навіть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою скісних очей, в яких лагідною барвою тінився докір, витримати не зміг — опустив повіки. Впевнений був, що Зореслава цього не зауважила: язики вогню розділяли їх обох, — а втім, навіть тут, перед обличчям смерті, вони перебували в окремих світах; однак миттєву князеву слабодухість помітила жона Митуси, й це додало їй отухи — не до помсти, а для натужної задуми: чому князь, наділений од Бога розумом і добротою, убив співця?

Ватра почала пригасати, ніхто не смів поратися біля неї в присутності князя, який сидів на колоді в одязі воя, але від цього не переставав бути князем: його гідність виказували владний погляд, що вряди–годи важко падав з–під кущуватих брів на воєводу Чермного, — і той виструнчувався, чекаючи повеління, — сердито покошлана борода і владительська поза, ніби князь сидів не на колоді, а на троні, злегка нахилившись уперед, дослуховуючись.

Чермний, якби не було тут князя, залишив би біля ватри ратника, звелівши йому берегти вогонь до ранку, а інших послав би відпочивати; та сидів посеред дитинця суворий повелитель, перед яким поникли нині навіть ворохобні колись бояри, — і воєвода чекав його наказу. Проте князь заглибився в задуму, а вої стояли довкола й, стоячи, подрімували: завтра ж буде рать. Воєвода бачив це і, здолавши врешті боязнь, промовив:

Дозволь, князю, спочити ратникам перед боєм, — і Данило згідно кивнув головою. — Та й сам приляж у гридниці… Зореславо, — звернувся до жінки, — залиш нас.

Нехай сидить, — мовив Данило, не зворухнувшись, і Зореслава, що вже підвелася з колоди, знову присіла біля вогнища. — А ти, воєводо, спічни. Я іще не повів свого слова на докір жони Митуси.

Відступилися від вогню тіні ратників і розчинилися в темряві, воєвода Чермний теж зник у проймі, що вела в нутро замку, а коли ковані двері глухо брязнули, підняв Данило догори кошлату бороду, аж заіскрився до полум’я золотий хрестик на шиї, — Зореславі здалося, що князь молиться, бо ворушились його губи, і серце її зм’якло від думки, що кається князь за злочин, скоєний ним сімнадцять років тому.

Та не молився князь і не просив у Бога прощення, бо не почував вини за собою; він тихо щось говорив, і лише через мент, коли тупіт, брязкіт, шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить князь.

А він розповідав стародавню притчу про те, як дерева вибирали між собою вождя. Попросили дуба, та він був надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такої ніжної істоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмірно тужливою, тис і без посади знав собі ціну; тож нарешті, погодився терен і поповз колючими кущами по узліссі, цупко чіпляв свої гілки до гілок, перехрещував колючку з колючкою — оповив терен ліс наїжаченим заборолом з того боку, звідки дули найсильніші урагани, й розвивався ліс за терновою стіною і шумів.

До лісу ж раз у раз добиралися рубачі, щоб дістати смерек на щогли, дубів на підвалини фортець, тисів для оздоби чи буків на опал; вони йшли із сталевими, добре нагостреними бардами і рубали передусім терен, який заважав їм допасти до чистого лісу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полоні ті рубачі, мов шолудиві пси, — така була владичеська служба в терну.

Все ж рубачі інколи стоптували тернові кущі, прорубували просіки, прокладали стежки, та коли вже добиралися до лісу, були такі стомлені, що барди не слухалися їхніх рук, і вони мусили вертатися домів, щоб відновити свої сили в перепочинках, а за той час терен розростався і просіки та стежки закривав — ліс жив. Підводилися до неба горді дуби, набирав криці тугий тис, шелестіла ніжна береза й співали тужливу пісню сумовиті смереки; а терен сумлінно виконував свою вождівську повинність, холодно цвів і терпко плодоносив, служба зробила його наїжаченим, настороженим, злим, і не раз зверхньо дивилися на нього захищені ним дерева. А коли таки орда рубачів прорвалася в ліс, вирубуючи його впень, найбільш горді дуби заблагали пощади і стали жолудь родити для ординських свиней…

Для кого цю притчу розповідаєш, князю? — спитала Зореслава.

Для тебе, жоно, бо рекла єси, що муж твій ревно землю свою любив і жити для неї бажав. Не сказала ти лише того, що не мав він охоти стати хоч би однією колючкою в терновому кущі, бо мав він себе токмо за тиса дорогоцінного.

Чи ж вина тиса в тому, що єсть він ним? Чому ти, князю, ставши сам терном, захотів перетворити в нього весь народ? Адже не стане гілка терну тисовими дверима, столом, домовиною, не зіпреться на нього, як на дуба, важка фортеця… То чому ти озлобив проти себе й дубів, і тисів, і плакучу березу, побажавши уподібнити їх собі? Були ж у нас вільні громади — оті ліси, — та їх ти сам допоміг знівечити. Що зробив з Болохівською землею, яка хліб давала всьому краєві, чому захотів бачити ту землю невільною? Хіба не знаєш, що хліб родить тільки тоді, коли ратай ростить його з любов’ю, а не під карбачем? Ти ж послав міста болохівські попалити й греблі розкопати, і не родить уже земля у річищах Бугу, Случі й Горині — терном поросла…

Поросла… Поросла! І не пройде більш нею орда. Подумай, жоно, що говориш: болохівці людьми татарськими стали, просо для них сіяли — як можеш ти заступатися за коромольників і зрадників, та ще й у хвилину, коли над Стриєм стоять ординські намети?!

Ординці прийшли і здиміють, а болохівську родючу землю вже ніхто не воскресить… Ти забув, князю, коли чинив се лихо, що терен — тільки вождь, а народ — ліс, і злочинно його всього робити тернополем. Що з того, що ворог не займе його — яка ж бо кому користь з нього?.. А тепер подумай: чи міг Митуса після болохівського погрому славу тобі співати?

Мовчав Данило, понуривши голову, перед очима постав його колишній дружинник–піснетворець, письма навчений і в книгах тямущий, який після ординської навали опинився у перемишльського єпископа й півчим став при його дворі. Не мав князь за це зла на Митусу, бо й сам пересиджував лихоліття то в Синєводському монастирі, то в Бели IV, то в Болеслава Мазовецького. Та ось відкотилася орда від тернового заборола, і спонадіяний на княжу військову неміч зрадливий єпископ Антоній задумав землю перемишльську ляхам віддати. Тож послав Данило після болохівської розправи урядника Андрія до Перемишля, щоб з єпископа й боярів боброві та борсукові шуби зідрав, а Митусі нагадав, що пора вертатися до князя. Андрій ревно виконав княжу волю — єпископа й бояр присмирив, проте змушений був князеві гінця послати: мовляв, не хоче слухати Митуса Данилового повеління. І наказав князь сирицею зв’язати непокірного співця й силою привести в Галич.

Ждав Данило, поки приведуть Митусу. Багато мав справ, бо ворохобились недобиті бояри в Галичі, і треба було відбудовувати й будувати нові городи, та й хліб мусив для краю з–поза меж діставати: з Болохівської землі перестали йти валки — скінчилися… Та все одно ждав на Митусу і яра лють добиралася до серця: як посмів славний співець, колишній дружинник і слуга вірний, не послухатися наказу?

І ось у княжу гридницю заводять дружинники простоволосого, із зв’язаними руками, в подертій рясі церковного півчого, колись улюбленого княжого співця Митусу; боляче стиснулося серце в князя, бо любив і цінував його, і дивом дивувався, як міг Митуса проміняти ярицю на чорну рясу, а його, Данила, на перемишльського єпископа.

Князь сидів у грибниці за дубовим столом. Він звелів оружним людям вийти й довго дивився на Митусу, згадуючи, як під Дорогичином, коли перед тевтонцями похитнулися руські полки, вийшов уперед співець із гуслями в руках і заспівав звитяжну пісню про силу руського оружжя й доблесть хороброго князя, — ринули тоді лавою русичі й у болото втоптали ковані тевтонські панцирі… Чом же тепер він не хоче співати хвалу князеві? Вказівним пальцем мовчки покликав Митусу до себе, але той навіть не поворухнувся, дивлячись на князя спокійним поглядом, наче невинний або приречений на смерть.

Чого ж, Митусо, — мовив з гіркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою співця, — не з’явився на моє повеління?

Я вільний, князю, хоч мої руки і зв’язані. Не захотів іти до тебе. Мій Болохівський край ти сплюндрував, убити можеш і мене… А може, ти захотів стільки страченого на Пониззі люду замінити мною одним?

Недалеко бачиш, Митусо… Довкола вороги, і я мушу будувати міцну державу. Вільні громади виходять з послуху, треба збирати народ в один кулак. Та тобі не конче розуміти це, князь подумає за тебе. Але знати повинен, що вільних людей немає й ніколи не було. Від чого ти вільний: від своєї землі, від ординської загрози чи, може, від роду свого?

Пісня моя вільна!

Пісня вільна? — засміявся князь. — Може, й вільною вона була, але токмо на поприщах від Перемишля до Галича, коли тебе вели сюди. Бо в Перемишлі пісня твоя служила єпископу, а в Галичі буде служити мені. А коли не мені, то моїм ворогам… Але чому ти не хочеш своєму князеві співати? Ліпший єси від Бояна, який славив гульвісу князя тмутараканського Мстислава, албо від тих співотворців, що перед старим Мономахом органні гласи добували, приграваючи на гуслях? Ліпший єси? Чи, може, зрадливі бояри й єпископи, які запродалися угорським і лядським королям, більше добра творять народові, ніж зробив я — від Калки до Дорогичина? Кому хочеш віддати глас гуслів своїх? Говори ж!

Я співав тобі славу, — відказав Митуса, — коли ти погромив тевтонців, а магістра Бруно в полон узяв. За що ж тепер маю воздавати похвалу — за землю, доплюндровану тобою після орди?Болохівціхлібом відкупились від ординців, так. Бо не могли вони втекти, як це ти зробив, а жити хотіли… Ти збираєш у кулак громади. Гаразд, може, так і треба. Але чи відаєш, кого збираєш? Князь за всіх думає, а народ — чернь безсловесна… Не так воно, князю. Ти став на чолі тисяч–тисячного люду, де кожен має свою мисль, страждання, ненависть і любов. Ти ж цього не знаєш, лише данину береш. А я знаю, бо єсьм співцем свого народу. Чому ти не покликав мене перед тим, як посилати військо в Болохівську землю?Може б, я, уродженець того краю, підказав тобі, як залучити люд на свій бік. А знищити… Нищить і орда темна — чого ти раптом їй уподібнився?.. Не можу, князю, співати тобі якраз через те, що ти так цього жадаєш. Моя пісня сама повинна зродитися для тебе. А не зроджується — видно, ти ще не заслужив на неї.

Позеленів князь від люті.

Не заслужив, смерде?! — скрикнув він і гукнув дружинників.

Здригнувся Митуса, смерть чуючи.

Вмить увійшли в гридницю оружні люди й поставали біля порога, чекаючи повеління.

Глянув князь на Митусу: постарів співець, борозди поорали ще так недавно молоде його обличчя, й чорні з сивизною вуса в покорі опустилися донизу. І здалося князеві, що скоряється йому митець.

Розв’яжіть йому руки, — наказав оружним князь. — І принесіть глек доброго вина.
На станціях до поїзда заходили пасажири, вряди–годи хтось заглядав до сепаратки, в якій сидів Стефаник, та, видно, ніхто не хотів тривожити спокою поважного добродія, і посол був з цього вельми вдоволений: він подумки перебував тепер у Кракові — в цеглястого кольору місті з вузенькими вуличками й темними отворами підвальних кав’ярень, куди водила його молода буйність і де проростав пригаслий нині талант. Уже й змирився з тим, що у палючому горні творення вигорів він, може, назавжди, та все ще примушував себе побути в кав’ярні «Pod balonikiem», у якій колись переступив свій рубікон, і не сам: перейшло їх тоді троє, без найелементарнішої вдячності полишаючи пропитого кумира Пшибишевського, — Владислав Оркан, Василь Стефаник і Казимир Тетмайєр. А може, й Ванда Патковська, може, й вона — для Стефаника її слід пропав.

Заклик Пшибишевського звертатися до вічних тем не зачепив товариства: подібні заклики давно вже приїлися; думка про супрягу митця й вождя тільки промайнула химерною візією в голові Стефаника, та діткнув його до живого шовіністичний випад жуїра. Аякже, для шляхтича усе на світі неземне — земний тільки Львів і то лише тоді, коли його хтось хоче відібрати!

Стефаник не знав, як поведуться Пшибишевський, Каспрович і Тетмайєр, розраховував на Оркана, який не раз виступав у пресі проти шляхетського шовінізму у Львівському університеті, Ванду ж взагалі не брав до уваги. Він сказав:

Хай ваші погляди, колего, залишаться при вас, проте в моїй присутності прошу не називати Львів польським містом.

Жуїр здивовано глянув на Стефаника, ніби той ляпнув при чесному товаристві несусвітну дурницю, і процідив:

Вибачте, вибачте, я, звичайно, знаю, що то австрійське місто, усі ми тут австрійські, але хіба ви чули коли–небудь на вулицях Львова іншу мову, крім польської?

Я побачив цієї миті, як пильнує мене поглядом Ванда, вона вся напружилась, чекаючи відповіді, в її очах боязко зачаїлося бажання, щоб я відповів гідно.

У Празі сьогодні розмовляють уже по–чеськи, — спокійно відказав Стефаник. — Але ще півстоліття тому на празьких вулицях чулася лише німецька мова, та, незважаючи на те, Прага ніколи не переставала бути чеським містом.

Браво, пане Василю! — сплеснула Ванда в долоні, й здивувався Стефаник, чому вона так гаряче стала на його бік.

Підпилий кавалер, отримавши відкоша, встав, недбало відсунув ногою крісло й подався до виходу. Тоді взяв слово Тетмайєр.

Панове, ми нині подивилися знамениту виставу п’єси пана Каспровича, в якій так блискуче зіграла пані Ванда. Про цю п’єсу говоритимуть багато. Та, на жаль, розмови будуть крутитися не довкола мистецьких достоїнств штуки, а в межах квестій польсько–українських стосунків, як це сталося тільки що. Питання драстичне, але ж не вічне, воно зникне тоді, коли поляки дійдуть до розуміння історичної справедливості. Війна Хмельницького й підтримка українського гетьмана польським повстанцем Косткою Наперським — не вигадка літераторів, а історична правда, і поляки нікуди від цієї правди не дінуться. Відбулася колись війна, яка створила українську націю. І, незважаючи на жовч Сенкевича, який цього факту не захотів визнати, на плач Крашевського, котрий трактує Хмельниччину як гнів Божий за польські лінощі, навіть на певний дуалізм п’єси пана Каспровича, де все ще просочується шовіністична ідея, буцімто Хмельницький був зрадником польського народу, — та нація живе і бореться. Панове поляки, будьмо нарешті розумні, не накликаймо ще однієї різні: ми ж сусіди з українцями, зрештою, ми слов’яни, і тільки злагода між нами стане запорукою наших свобод… Я хочу підняти келих за вас, пане Стефаник, як за речника українського народу. А щоб ніхто з вас не мав сумнівів щодо моєї позиції в цьому питанні, я відкрию таємницю: пишу роман «Легенда Татр», який буде антитезою до трилогії Сенкевича. Я покажу страждання польського хлопа, жорстокість польського шляхтича, а Хмельницького назву великою людиною свого часу. Хто п’є зі мною, панове? — підвівся Тетмайєр.

Стефаник і Оркан встали. Очі Василя спалахнули вдячним полиском, Владислав протягнув келих до Тетмайєра. Каспрович відштовхнувся від спинки крісла, досягнув рукою келих і зупинився в задумі. Пшибишевський спав, опустивши голову на стіл.

Ванда надпила вина й промовила до Тетмайєра:

Дякую вам, пане Казимире, я буду знати нарешті, як трактувати свою роль… І за слово ваше вдячна — це було принаймні щось нове в наших затхлих розмовах.

Вона підвелася, на мить зупинилась навпроти Стефаника, окинула його стомленим поглядом і повільно подалася до дверей.

Стефаник, попрощавшись, вийшов з кав’ярні слідом за Вандою.

На вулиці було темно, блимали тільки газові ліхтарі. Стефаник узяв Ванду під руку й відчув тремтливе тепло її тіла. Вона притиснула ліктем його долоню, потім легко вивільнилася.

Пане Василю, — проказала тихо, й чулася в тоні її мови скривдженість, — не проводьте мене. Я хотіла б хоч раз повернутися з хмільного рандеву у Пшибишевського сама. — У її голосі було надмір трагізму, вона благально дивилася на Стефаника, а погляд, проте, кликав, манив. Стефаник пригорнув Ванду до себе.
Розповідаючи Адріані про цей краківський епізод, я відчував, як моя супутниця німо просить мене пошкодувати Ванду, не чіпати її інтимних стосунків із Стефаником: якщо вони й були, то належали тільки їм самим; тому я обережно відредаговував свій первісний варіант — яке я маю право влазити в чужі таємниці… Я довго мовчав, а потім повів мову про сірий і теплий вересневий світанок, безлюдні краківські вулиці, а на них — примарні постаті двох утихомирених, близьких людей.

Ванда говорила, йдучи покірно під захистком Стефаникової руки:

Мені чужі ті претензійні й пустопорожні розмови в компанії Пшибишевського… Все там чуже, проте я завжди присутня. Хочу до Львова… Мені не щастить на справжнє, а може, воно вже й було, та я не помітила… Тут важко що–небудь знати. Ніби якесь прокляття наді мною, що я мушу вовтузитись у цьому багні, водно шукати в ньому перлів і залишатися самотньою й спустошеною… Був колись у цій компанії Карл Адвентович, артист. Зіграв одну роль і зник. Нині він у Львові, у режисера Павліковського. Сюди часом приходять цікаві люди — з’являться і зникають. І ви теж прийшли скупатися в цій бразі… Може, воно й потрібно — захмелитися й вибратися з похмілля. Але вибратися, не закиснути. Ви бачите, що трапилося з Пшибишевським? А він був справжній… Ох, та компанія Пшибишевського! Цілий вечір дискутують про оголену душу, а потім оголюють жінок і беруть їх, як товар, не завжди й питаючи згоди. Ніцшеанці… Мовив–бо Заратустра: «Чоловік каже: я хочу; жінка каже: він хоче». А я впиваюся шампанським і миттю пристрасті, яка не є любов’ю, далі ж нічого не пам’ятаю. Ба ні, пам’ятаю — порожнечу. І знову очікую наступного випадку, сподіваючись на справжнє…

Ванда зупинилася, і Стефаник побачив, що вони, обійшовши кілька кварталів крутими вуличками, опинилися знову біля її помешкання. Вона обняла його, пожадливо, розпачливо, й опустила руки.

Йдіть уже додому, пане Василю… Не треба… не треба вашого винуватого погляду й обіцянок. Я сама побажала цього, як тільки вас побачила. А напевно, досить було вашого дотику, коли ви взяли мене під руку, як ми вийшли з кав’ярні. Але на цьому ніколи не закінчується знайомство в нашому розбещеному світі… А може, це якраз те, що мало бути в мене? Може, й не Карл… Та що вас обходить мій стан? Не гнівайтеся і не мучте себе, ви ж зі мною не одружитеся. Ідіть, я вдячна вам за цю осінню ніч… Ідіть, Василю, геть звідси, з цієї хмільної браги! — припала вона головою до його грудей. — Ви вже перебродили, більше не треба: зав’язнете. Вертайтеся до себе, у вас великий талант. Свій. Вам більше не треба Пшибишевського.

Поїзд минув Старе Село, наближався Сихів.

Де вона сьогодні? — думав Стефаник. — Щось залишила в її душі зустріч зі мною? А в моїй? Я ж зовсім забув про Ванду. Але коли через десять літ згадалася, значить, залишила. Я більше не вертався до Пшибишевського, більше не вертався й до Кракова. До мене прийшло моє. Але чи прийшло б, якби я його не шукав серед плетива хистких стежок? Якби не перебродив у тому ферменті? Хіба не в котлі браги Пшибишевського обсипалися з мене окалина старої рутини й накип новітнього фальшу? Може, завдяки й Ванді я вийшов звідти з первісною простотою бачення світу. І з первісним лінивством предків?.. Можливо, лінивство в нас живуче. Наші запорізькі старшини, подивувавши світ військовим талантом, у сорок років ішли на пасіки мудрагельствувати, зброю ж залишали недосвідченим. Тому не могли втримати здобутків перемог. Вуса, замочені у мед, замріяні ледащо…

Я теж пішов на пасіку — у тридцять літ. Вигорів. Лише Франко зумів героїчно перемогти наше традиційне лінивство. Але у своїй дисциплінованості він деколи не помічав, а то й не визнавав ферменту, в якому народжуються нові сполуки. Оцінював готові сполуки… А я вибрався з котла браги голий і мусив шукати нової одежі. Знайшов. І коли цей одяг насправді новий, інший, який стане початком не свіжої моди, а напрямку, стилю, коли мені вдалося скинути з нашої штуки шанталаві шаровари й розцяцькований кунтуш і одягнути її в суворий смокінг, то хіба цього мало?

Поїзд доїжджав до Львова.

III
Просіка вивела нас на гребінь, на який тільки що опустився місяць, на його надщербленому екрані вирисувалися листочки папороті й вершечки високого іван–чаю. Ми підійшли до місяця настільки близько, що могли зсунути долонями з блідо–оранжевої тарелі ту ворухку графіку, та він ніби забавлявся з нами, віддаляючись, не даючись у руки, і врешті поплив понад бездонним ізвором, стрімко й зухвало, поки не приліпився до темного неба обіч Ка–меня, заливаючи блідим світлом дитинець, де ще жевріла, догоряючи, ватра.

Археологи сиділи довкруж пригаслого вогнища, нам видні були їхні незворушні силуети і чутно було їх тужну пісню про опришків, котрі оплакували, передчуваючи люту зиму, своє марно загублене життя. У пісні звучала надривна печаль, та проте вчувалися у ній приховані оптимізм і віра, що не всі загинуть у снігах нещадної зими, хтось її переживе й знову розкладе купальську ватру, і не згасне вона ніколи у вічному плині людського буття.

Розмова про Ванду Патковську наче зблизила нас, примирила, я взяв Адріану за плече — не настирливо, обережно, вона пригорнулася до мене, змерзла від нічної свіжості, а може, із вдячності, що я делікатно обійшовся з жінкою Вандою; і було нам любо так стояти й дивитися на обриси гір, що чіткими лініями спадали від високої Парашки, закутаної в глибину всесвіту, в темні бескеття, й там губилися, немов у чорному плесі.

Горами блукали вогні — здавалося, вони перелітають з гори на гору, бо коли на одній ватра згасала, то одразу ж розгорялася на другій: ми не самі святкували Івана Купала, вся земля серед літа перед хлібозбором очищалася вогнем; і так було завжди, і так буде вічно, як вічно стоятимуть на своєму п’ятачку землі двоє людей, зачарованих красою світу, зближених взаєморозумінням і симпатією.

Я відчув на своїй щоці легкий віддих Адріани, крадькома повернув до неї голову й побачив зблизька її обличчя, звичайне і просте, й від цієї звичайності й простоти дивно привабливе; голівка жінки ховалася в широкий комір кольчужного светра, об комір спиралися, злегка згинаючись, мочки вух, плечі покривало пряме довге волосся, крізь щілини повік промигували її рухливі зіниці; вона відкинула голову назад, сперши її на мою руку, і ми обоє втопилися в затаєній мовчанці, боячись сполошити п’янке жадання.

Не треба, добре? — прошепотіла вона, коли моя рука почала супроти волі оповивати її шию. — Говоріть… Розкажіть якийсь парадокс, хоч би про Франка. Був же він при всій своїй величі звичайною грішною людиною — навіщо його весь час ставити на п’єдестал?.. Викликаймо духів, це ж таки цікаво… До ранку ще далеко, маємо трохи часу.

Я опустив руку, і ми з Адріаною пішли далі росяною просікою.

Парадокси… — проказав я. — Парадокси про Франка? Все його життя було парадоксальним. Хоча б те, що син коваля став учителем цілої нації й одним з найдосконаліших розумів світу. Або те, що за сорок років праці написав стільки і такого, що й донині над його спадщиною працюють цілі колективи. А що створив найкоштовніші перли інтимної лірики, не зазнавши взаємності в коханні… А те, що в стані тяжкої недуги видавав чіткі формули філософського мислення… А хіба це не парадокс: ніхто з сучасників не помічав, як шашіль точить його душу, бо він не заморював того черв’яка подібно Бодлерові опіумом або ж Гофманові — вином, ніхто за його життя не розумів трагічності зроджених галюцинаціями образів: «Ніч. Довкола тихо, мертво» або стогону: «Вже не довго, Боже, Боже, облегши мені тягар сей». Парадоксальним є й те, що всі вважали його аскетом, а він з обуренням доводив професорові Грималюкові, коли той провідав його перед ювілеєм, що завжди був життєрадісним: ще в юності ходив з товаришами до дрогобицької цукерні Височанського, до пив’ярні Байєра, до трактиру Єгера, де студенти сперечалися й співали, що до старості вирушав на прогулянки до Урича, у Тептюжівський ліс по гриби, а в Тисьмениці ловив рибу руками!.. Та найбільший, здається мені, і найнесправедливіший парадокс Франка в тому, що коли він під кінець життя розбагатів — прогресивні люди всього світу склали на його рахунок у львівському страховому товаристві «Дністер» двадцять сім тисяч крон, — вибухнула війна, і всі зібрані гроші пішли в державний секвестр на воєнні витрати. Франко був пограбований і в силі, і в грошах.

Якась фатальність, — зітхнула Адріана.
За «Шкотською» кав’ярнею, що розмістилася в будинку, де мешкав колись знаменитий Фредро, протяглася від фігури Яна з Дуклі до вулиці Зиблікевича піщана доріжка — Стежковий провулок, відгороджений від садів високим парканом, з другого ж боку сльозився мілкий чистий потічок. Все тут було як завжди: сліпа жебрачка, що сиділа під парканом і простягала до перехожих затиснуту в пальцях вижебрану мідну монету, запитуючи, який її номінал; схожий на казкового царя Оха садівник, низенький, розкарячкуватий, з кучерявою бородою, він завше порався у своєму саду або ж, якщо це було восени, стояв у виламаному в паркані отворі й запрошував перехожих купити грушок, що «жовті, як диньки, а м’які, як цицьки»; на розі Зиблікевича у шевській будці ковтав молотком, забиваючи кілочки в підметки, горбатий швець. Усе це було для Франка буденне, звичне й невід’ємне від міського антуражу, й коли не було під парканом жебрачки з мідною монетою в протягнутій руці, Франко скрушно думав, що її хресна дорога закінчилася; з садівником завжди вітався, коли ще міг, за руку і восени купував грушок; біля шевця розводив руками — мовляв, мешти ще не порвалися; а коли переходив вулицю Зиблікевича, на якій колись мешкав, з хлібної крамнички виходив знайомий крамар з буханцем хліба в руці, закладав Франкові хліб під пахву, брав з його кишені монету й кланявся услід, прохаючи і назавтра не минати його склепу.

Сьогодні Франко пройшов попри всіх знайомих мовчки, не підводячи голови, й усі, крім жебрачки, яка була сліпою, скрушно похитували головами, позираючи вслід за зсутуленим, враз постарілим, знемічнілим паном доктором, який ще так недавно робив їм честь приязною усмішкою, добрим словом, нині ж похиленим, стомленим і немовби відсутнім.

Музика давно стихла, а може, скрипаль уже й не грав, проте вальс Воробкевича й далі звучав у вухах Франка, щораз то більш набирав сили, гримів, ніби його виконував оркестр, а барабани й гобої заглушували ніжний голос скрипок; мелодія вальсу більше не навівала поетові тужливих і приємних спогадів, вона давила на перетинки, розривала їх, вдиралася до мозку, стискала його, істерично завивала, і вчувалися Франкові в ній не сентиментальні слова пісні, а глузливий сміх музиканта, його блюзнірський регіт над усім, для чого досі жив поет: «Не втікайте у свій замок… навіть якщо напишете ще одного «Мойсея»… народові це не потрібне… він створив з вас ікону й нею прикриває своє лінивство… дикуни, що любуються наскельними розписами…» Якби міг, схопив би голову в руки, затулив би вуха і втікав безоглядь від нищівного сміху, але куди, куди втечеш від себе самого, від жорстокого усвідомлення марності всієї сорокарічної праці… «Сорок літ проблукавши, Мойсей, по арабській пустині…» — і марно: об кам’яну стіну справдешності розбилися мої ілюзії про порятунок народу; музикант має рацію: слова — полова, краще було лупати граніт не словом, а молотом на Личаківській; написані грубі томи, та ніщо в світі від того не змінилося, ніхто не подобрішав від його писань, ніхто й не озлився аж так, щоб почав скидати з голови поволоку пітьми й розривати на своїх руках вогнива кайданів… І чого ж ти назвався проводарем, а потім сам ганебно змалодушив, заявивши, що не тобі провадити народ до бою, і викрутився оманливою обіцянкою: «Прийде час»? Прийде час… Коли? Склав ти всю свою ношу й надію на прийдешнього Єгошуа, а він теж колись зневіриться й скаже те саме: прийде ще час… Прожекти, мрії — й жодної реальної перспективи… Збаламутив примарними обіцянками люд, і він, надарма зазнавши мук, прокляне колись тебе за ілюзорну віру, яку ти взявся проповідувати народові, не змірявши глибини безнадії, йому призначеної.

Стрімкими сходками до будинку на Понінського виходити було важко — Франко зупинявся, віддихувався; з будинку вийшла невеличка сухорлява жінка з хворобливо лискучими чорними очима і гладко зачесаним волоссям, вона побігла до сходок, узяла мужа під руку, шепотіла Франкові до вуха щось незв’язне: про котів, яких забагато в хаті, про лиликів, що залітають крізь вікно до верхньої кімнати, де лежить хворий Андрій, а кажани п’ють людську кров і з нього вип’ють… Враз її зіниці розширилися, очі стали злі від якоїсь навальної думки, що припливла до голови, й вона почала все голосніше вимовляти слова: «Брехня, брехня, брехня!» — «Що — брехня, мамо?» — ласкаво, як тільки міг, спитав Франко. «Бреше Пшибишевський, так, так!.. Він недавно був у Львові, казала мені сама Ганкевичева, й у якомусь там касино викрикував, що Франко ніякий не письменник, що тільки Стефаник. Брехня!» — «Заспокойся, Олю, не Пшибишевському про це судити і не нам, люди потім самі визначать, що й до чого, якщо з’явиться така потреба. А може, він має рацію, і у тій його рації є сенс?»

Франко зайшов у причинені двері свого кабінету. На нього зі стіни подивився суворими очима Шевченко, немов сердився за малодухість; Франко став перед портретом свого попередника, опустивши руки, й чекав його гнівного або ж підбадьорливого слова, та мовчав Тарас і тільки вимогливо дивився на свого спадкоємця, і промовив Франко з болем:

Одурив нас Єгова…

А тоді побачив, як підскочили вгору навислі брови Шевченка, і з мужика в кучмі він став ураз розсердженим Богом, готовий метати блискавки. «Одурив вас Єгова? — промовив грізно Бог в образі Шевченка. — А ти ж був зо мною на згоді? І контракт підписав, і запив могорич при народі? Маловіре…»

Досить, досить, — прошепотів Франко. — Я знаю ці слова…

Він глянув на книжкові шафи й стелажі; усе там було впорядковано, упаковано, оправлено, підготовлено для дослідників або ж для поліції — щоб не трусили, не розкидали книжок, не перемішували паперів… Лежали там нові варіанти ранніх повістей, впорядковане листування, неопубліковані твори. Тільки на нижніх поличках панував безлад: туди складав Франко вирізки своїх статей із «Kuriera Lwowskiego», задумавши видати книгу «В наймах у сусідів», аби довести людям, що служба в редакції польської газети не була ні відступництвом, ні марною тратою часу, а школою політичного мислення.

Відчув, як повертаються до нього рівновага, спокій і колишня вперта сила; йому в цю мить згадалися оптимістичні у своїй безвиході слова Ламетрі: «Обсиплю квітами останні свої кроки: згадаю про ровесників, з якими провів свою молодість, дотепні розмови, образи вродливих жінок, щоб піти з цього світу, як із захоплюючого видовища». Так воно чи не так, а відійти треба гідно. Франко енергійно повернувся до дверей, щоб покликати дружину: він сідає за роботу, потрібна її допомога.

Почув нервовий голос Ольги Федорівни, когось вона там не пускала в дім:

До кого? За чим? Нема Франка!

Олю, Олю! покликав Франко, та вона його не чула і вже мирно комусь говорила:

Франко стане пророком, візьме палицю й піде в народ проповідувати правду. І я піду з ним… Хто ви, хто? Професор Грималюк, ага… А до Франка приходять Драгоманов і Костомаров, це вони йому побили молоточком пальці, щоб не писав. Але він пише, пише… А до мене часом приходить Павло Житецький, наш староста весільний…

Олю, йди до хати! — сердито покликав Франко: на дружину находив приступ неврівноваженості, це минає, тільки треба бути суворим. — Олю, я сам поговорю з гостем.

Він вийшов на подвір’я і побачив статечного старого добродія з професорською сивою борідкою й аристократичними вусами, в чорному капелюсі, з паличкою в руці — впізнав професора фізики Грималюка, який працював у Празі, свого противника. Гість зніяковіло стояв навпроти Ольги Федорівни й намагався перебити безладний потік її мови.

Олю, перестань… — Франко підійшов до Грималюка. — Яким вітром, професоре? Не сподівався, не сподівався…

Якщо дозволите, пане доктор… Я ненадовго, — поклонився професор.

Франко запросив гостя до кабінету, кивнув головою на фотель, сам прикуцнув збоку за своїм робочим столом: він не мав наміру встрявати в довгу балачку. Книжки й папери були у нього напохваті, і Грималюк зрозумів, що його візит буде короткочасним. Він знав, що Франко образ не прощає, проте все ще сподівався на свій авторитет і прибирав незалежну позу. Спочатку сперся на паличку, та, збагнувши, що найменше позерство може роздратувати господаря, який і досі не позбувся селянської простакуватості, відставив паличку й, склавши на грудях руки, відкинувся на спинку фотелю, але й така поза могла здаватися Франкові зверхньою — тож професор відштовхнувся від спинки, опустив руки на коліна й так застиг, чекаючи початку розмови.

Франко сидів на краєчку стільчика, нахилившись уперед; Грималюкові здавалося, що поет зараз підведеться й вийде; професор сам собі дивувався, що він, набагато старший від Франка, почувається перед ним по–учнівськи незручно. Господар тим часом пильно придивлявся запаленими очима до гостя, наче хотів розв’язати найскладніше для себе питання: чому такий розумний чоловік виступав проти Франка, називаючи його неуком, підспівував Юліанові Романчуку, коли той цькував поета за статтю «Дещо про себе самого», і не зумів вивільнитися з–під впливу екзальтованої дружини Куліша Ганни Барвінок, яка до самої смерті не могла простити Франкові його статті «„Хуторна поезія“П. А. Куліша». А може, так має бути, що в час сорокалітнього ювілею його діяльності до нього повинні прийти й сподвижники точних наук, аби засвідчити загальний ріст культури народу, — може, вважають своїм обов’язком прозвітувати перед Франком?

Мовчанка затягалася, хтось повинен був її порушити, проте мовчали обидва, вивчаючи один одного: Франко аристократичну поставу професора, Грималюк — змізернілий зовнішній вигляд поета, який ніяк не гармоніював з його особистістю.

Ольга Федорівна, заспокоєна й тиха, стояла у дверях, які виводили з кабінету в сходову клітку до горішньої кімнати; очі, недавно хворобливо збуджені, пригасли, вона спокійно дивилася на гостя, чекала розмови і в той же час наслухала, чи не стогне, не кличе її згори тяжко хворий Андрій. Тарас і Петро поїхали на літо в Криворівню до Якіб’юка, Андрій, мабуть, не поїде туди вже ніколи.

Нарешті професор Грималюк здобувся на слово.

Що так скажу, пане доктор… Сталося те, чого в нашій Галілеї можна було найменше сподіватися: чим завзятіше на вас нападали свідомі галичани, тим вище підносили вас і захищали несвідомі — отой, як ми любимо називати, простий народ, який несподівано швидко просвітився. І я, людина, яка довго не могла змиритися з вашою категоричністю, зрозумів урешті, що просвітили той народ ви… Я відвідав щойно своє рідне село після довгої розлуки. І що побачив: неписьменне село стало читати, і читають переважно Франка.

Письменник невдоволено поморщився, він не терпів підхлібства, а ним тут запахло: надто різко перейшов Грималюк від цілковитої негації його особи до беззастережного схиляння перед нею.

Дурниці, вибачайте, мовите, — сказав з нехіттю. — Це загальний рівень світового культурного розвитку зачепив нас. Не було б мене, був би хтось інший.

Дозвольте мені не погодитися з вами. Я дедалі більше переконуюсь у силі видатної особистості.

Маєте певну рацію, — присмирнів Франко, опускаючи їжачі голки. — Сильні особистості вбирають у себе загальний фермент. Та не всі мають можливість перетворити бродіння у вищий продукт… Візьмемо для прикладу хоча б Вагилевича. Хіба він на свій час менше знав, ніж я, або ж бажав менше добра зробити для народу? Зовсім ні. Але ж не мав він елементарного оточення й був голосом, що волає в пустелі… Та що там говорити, у нас і Шевченко, і Толстой, і Золя… Якби ми з вами жили в часи Шашкевича, з нами сталось би те саме, що з «Руською Трійцею». Епоха народжує особистості.

Але ж особистості теж формують епоху…

Франко не відповів. Схилив голову й замислився — може, перечікував мить, поки знайдеться інша тема для розмови; йому, зрештою, хотілося знати, чого прийшов Грималюк — перепросити, душу очистити чи справді засвідчити, що існує на світі українська професура, і брешуть вшехполяки, стверджуючи, що українці не мають ким обставити кафедри у Львівському університеті.

Поет сидів у задумі, й здавався він у цю мить професорові недосяжним, вивищеним на постамент. Грималюкові згадався годинник на празькій ратуші: коли вибиває година, у віконці пересуваються лики апостолів, гордовитих, мудрих, скромних, та смерть з косою обіцяє усіх їх зрівняти й упокорити; цьому ж апостолові смерть не загрожує, він за життя став безсмертним, і докір сумління за колишню зневагу до цієї людини нудив душу, професор бажав висповідатися.

Пане Франко, — знову розпочав розмову Грималюк, — мені хочеться встигнути сказати те, чого колись не мав наміру вам говорити… Можливо, в трудний час Франкові знадобиться знати, що думав про нього старий професор. Отож… Давно, дуже давно, це було близько тридцяти років тому, я гостював на Кулішевому хуторі в Мотронівці — ми з ним раніше познайомились, у Відні…

На хуторі ми з Кулішем і його дружиною щодня провадили розмови про нашу літературу, знаючи її минуле й не знаючи майбутнього, та про науку… Тільки ці фактори, на нашу думку, могли порятувати український народ з духовного, соціального й економічного занепаду… Коли ми вечорами відпочивали в саду, зоряне небо України манило мене вести річ про космогонію. Куліші любили слухати мої розповіді. Про вас ми тоді ще не чули… Я розповідав про нові зірки й комети. Нові зірки з’являються дуже рідко, комети — частіше: зачарують і зникають. За останніх п’ятсот років нових зірок з’явилося тільки дев’ять, а комет — близько шістдесяти… А скажіть, скільки нових світил ми можемо нарахувати за пройдене століття на нашому літературному небосхилі?.. Я був вашим ворогом, я сердився на вас за Куліша, ви ж таки переборщили в молодечому запалі: Пантелеймон зробив багато корисного. Та ось кілька років тому я прочитав вашого «Мойсея»… Як Тихо Браге зчудувався, побачивши в сузір’ї Кассіопеї нову зорю, так і я стетерів перед силою вашої поеми, котра розвіяла мої сумніви щодо призначення нашого народу… Тихо Браге думав, що тільки він бачить ту зорю, та це було не так: на дорогах зупинялися запізнілі візники й показували на небо пужалнами, бо сяйво зорі було ясніше від Юпітера й Венери, і бачили її навіть у гарячий полудень та у хмарну ніч… Думалось і мені, що «Мойсей» доступний тільки таким, як я. Та ось у своєму рідному селі побачив, як вечорами сходилися люди до хати грамотного селянина слухати поему. І я прийшов, щоб вам про це сказати… Відчув своїм обов’язком. Ті нові зірки утворюються з космічної імли, вони вбирають енергію оточення і спалахують. І хоч потім згасають, їх енергія не пропадає, мов сила духу, мов ідея…

Тьмяний вираз Франкового обличчя не мінявся, могло здаватися, що він не чув або ж не сприймав довгої професорової мови, лише очі подобріли, звільгли.

Ідея стає ділом, коли вона проголошена впору й авторитетно, — сказав згодом. — Я — не ідея. Я — праця, яка має право й на помилки. У нас Шевченко став ідеєю, а ми робітники, які її здійснюють. «І на оновленій землі врага не буде супостата». Ми працюємо для того, щоб його не стало.

Насмілюсь нагадати, що ви й Шевченкові робили закиди, — усміхнувся Грималюк.

Маєте на увазі мої роздуми про так зване «братання з вольними ляхами» до унії? Ви ж самі розумієте: не було такого братання. Це вплив Броніслава Залеського, який разом з Шевченком відбував муштру в Оренбурзі. Не було у нас ніколи спільноти з шляхтою, бо ще до унії стяли голову Іванові Підкові на львівському Ринку, і ще не було унії, коли підняв повстання Наливайко. Який там «тихий рай»… Проте заклик Шевченка до братання з поляками актуальний, та здійснитись воно може тільки тоді, коли зникне соціальна й національна нерівність… Кожна ідея живуча, коли вона дає себе формувати залежно до обставин. Не треба робити з поезії Шевченка догму на зразок догм церковних, де не можна додати ані відняти слова. Ідея Шевченка — не закостеніла формула. Ви думаєте, що Тарас вважав себе непомильним? Зовсім ні! Це ми із своєї амбіції й лінивої звички пригрітися та заспокоїтися біля авторитету накладаємо табу на думки генія, які іноді стають невигідними для вжитку, саму ж ідею намагаємось подати зашкарублою, чавунною, забуваючи, що суспільний організм — не вилита статуя; та й та піддається корозії…

Маєте рацію, — Грималюк відкинувся на спинку фотеля: бар’єр між ним і Франком був подоланий. — Ідея, скажу як фахівець з електротехніки, це ніби світло жарівки, вік якої залежить від міцності волоконця, протягнутого між електродами. Якщо волоконце слабке, жарівка світить недовго… Щось я ще хотів сказати… Ага, про світло. Була в мене смішна пригода. Якось я повертався з Мотронівки поштовим возом до залізничної станції. Серед ясної ночі раптом на мене впала злива світла, місяць згас: по небосхилу повільно зсунулася велика куля астероїда, залишаючи по собі довгу сіру смугу. Зачарований, я згадував про це світло в листах до друзів. Та ось двома роками пізніше віденська поліція забрала у мене листи. Потім мені їх повернули: слово «світло» всюди було підкреслено червоним олівцем, як символ підозрілої ідеї, для Австрії небезпечної.

Франко засміявся. Його щирий молодий сміх знищив рештки бар’єра між ним і Грималюком, поет сказав:

З поступовими ідеями, професоре, власть імущі завжди боролися й борються, це нормальний стан речей. Та от справжня біда, коли високі ідеї беруться здійснювати ідеалісти. У молодості я знав такого, не буду називати прізвища. Під час нашої студентської мандрівки 1884 року був серед нас отой ідеаліст, він з хворобливою побожністю поклонявся Драгоманову: носив з собою портрет ученого і в хатах, де ми ночували, вішав його над своїм ліжком, знімаючи перед тим зі стіни ікону. Та одного разу ідеаліст забув уранці забрати з собою портрет, а за нами нюшкувала поліція. Поліцаї оглянули хату, де ми ночували, побачили портрет Драгоманова на стіні й забрали невинного мужика до цюпи… Треба, щоб ідеї втілювали в життя розважливі люди.

Ви маєте ще когось на увазі?

Та хоча б Куліша…
Адріана зупинила мене, нагадала про Ольгу Федорівну, про яку я й не мав наміру далі вести мову.

Ви ж знаєте, якою вона була, — розвів я руками.

Якою вона стала — так буде точніше. І чи треба нам беззастережно приймати її характеристику з уст покійного академіка Возняка? — В голосі Адріани вчулося стримане роздратування, а я здивувався з такої обізнаності археолога в біографії Франка. — Вам, звичайно, більше підходить Ванда Патковська. Я нічого супроти неї не маю, але ж треба пам’ятати, що в кожної жінки є свій вівтар. Що віддала на нього Ольга Хоружинська, ви не подумали. І що ви знаєте про неї?

А ви?
Ольга Хоружинська стояла в отворі дверей, спершись плечем до одвірка. Насторожено дослухалась, чи не кличе хворий Андрій з верхньої кімнати, й невідривно споглядала двох мужів, які в розмові дошукувалися стежок один до одного і, знаходячи їх, заглиблювались у щораз приязнішу бесіду. Відчула, як припливає до серця добре й тихе почуття поваги до людини, котра майже тридцять років прожила поруч з нею, — найближчої й водночас відчуженої холодним і містким іменем «Франко». І зболене невдачами й кривдами, переобтяжене славою чоловіка, стомлене його вимогливістю й жорстокою безжальністю до себе й до неї, вивершене гордістю за нього, іноді втішене його ласкавістю серце б’ється в цю мить для Франка. Б’ється в цю мить для улюбленого первістка Андрія, який страждає жорстокими болями голови й епілепсією, для Тараса й Петра, котрі десь ловлять без батька рибу в Черемоші, і для Ганни, що поїхала на Україну в гості до материної родини, — б’ється серце для сім’ї великого Франка, супутницею якого випало стати їй.

Їй одній. Не пішла з ним ні Ольга Рошкевич — романтична й полохлива красуня, ні скромна вчителька Юлія Шнайдер, ні холодна Юзефа Дзвонковська, ані фальшива Целіна Зигмунтовська — всі збоялися тої заманливої й непевної, кам’янистої й тернистої дороги, якою справився іти Франко. Лише вона одна не побоялася, хоч знала добре, що бере на свої плечі тягар Франкового чину, непокори, вдачі й слави.

Чим віддячила їй доля за таку жертовність? Для Франка порвала вона із своїм середовищем і увійшла в нове, на його книги й видання віддала свій посаг, виховала дітей, заради нього бідувала, рахуючи кожен гріш, разом з ним пережила моторошний страх перед розгнузданими вшехполяками, а за те — не всі втішилися, коли приїхала молодою дружиною Франка до Львова, ніхто не помітив сліз її радості, коли в Третьому залі університету відбулася тріумфальна габілітація[50] Франка, ніхто не бачив відтак її сліз розпуки, коли Франка не допустили на університетську кафедру, ніхто не жалів, що скромно вдягнена, що сама обшиває дітей і чоловіка, ніхто ніколи не захопився її обличчям — кожен дошукувався іншого, котре прозирало крізь рядки поезій «Зів’ялого листя», — і вималюються в пам’яті поколінь портрети жінок, які зраджували Франка й ним погорджували, її ж забудеться.

Але тепер вона знає, що ця змучена людина, яка ось ожила в усмішці, розмовляючи з Грималюком, зі всіх мандрівок верталася завжди до неї, бо знаходила поруч з нею затишок і земну твердь. Чи оцінять це люди, які ставитимуть пам’ятники Франкові? Навряд. Але єдина я була йому необхідною, як повітря, їжа, сон, — і в цьому моє щастя.

Франко немовби відчув це добро, яке йшло від Ольги, на хвилину замовк… Після відчиту «Мойсея» в Коломиї він попросив Андрія, щоб залишив його самого, й пішов блукати тими вулицями, якими колись сам ходив і котрими вели його жандарми; а поруч з ним ступала Ольга — та єдина Ольга, що пройшла через усе його життя в багатьох образах, і всі вони були тінню єдиної жінки, яка стала його дружиною. Лелія з казки стала реальністю. А може, я й не любив саму Лелію, тільки мрію про неї, й того ідеалу краси шукав у обличчях Юзефи й Целіни, й Уляни, й Климентини, а вона була поруч — буденна, як життя? Лелія не зважилась піти зі мною — стала інша на місці мрії й довела своїм життям буденність мрії… Я марив Ольгою Рошкевич, а народжував дітей з Ольгою Хоружинською — хіба це не була та сама любов, зведена з романтичного п’єдесталу на грішну землю? Ольга Рошкевич зірвалася до польоту і знемогла, Ольга Хоружинська не летіла, а впряглась у повіз і, йдучи по твердому ґрунті, збивала ноги. Я склав із своєї любові найкращі поезії — кому вони належать? Кажете, всім, тільки не дружині. А може, тільки їй? А може, всім жінкам по краплі — так само, як по краплі вони давали мені мрію, чисту сорочку, натхнення, біль і дитину? Чому думаєте, що «Зів’яле листя» не стосується й Ольги Федорівни?

Згадався Франкові бал у львівському Народному домі, на який приїхав отець Рошкевич з донькою, і Ольга в той вечір назвала його коханим. І згадався шлюб у Києві, й вигук весільного старости професора Житецького «гірко», й гіркий плач Ольги Хоружинської, яка зосталась при мені, щоб іти поруч, така земна й реальна, така віддана й змучена друга Ольга. Чи маю я право тепер сказати, що не вона була провідною зіркою моїх діл? А Ольга Рошкевич хіба не приземлилась би, не постаріла, не змучилася б? Це ж вона — єдина моя любов — перемінилася із мрії в реальність. Я ділився з Ольгою Рошкевич своїми задумами, а Ольга Хоружинська допомагала, як уміла, реалізувати ті задуми. «Покажись мені, Леліє, в старості літ…» — «Я тут, хіба не бачиш, стою, спершись до одвірка, й наслуховую стогін нашого сина, який умирає…»

Вал ревучий доламує мою силу, привиди виссали живучу кров із серця мого й обдерту в сльози та студінь вигнали мою любов. Де твої білі коні, дружино? Нема. Зате є життя і ти зі мною у незамаєних днях. Стоїш і дивишся на мене в материнській скорботі. А сліз нема…

Мені стало неймовірно радісно, що знайшов у Адріані цікаву співрозмовницю, проте з її трактуванням не міг погодитися:

Протестую. Не можна так… так безжалісно приземлювати свято першого кохання… Ніхто не має права ототожнювати обох Ольг. Хай мрія залишається мрією — чому ви хочете бачити її розтоптаною? Чи ж не для того дана людині пам’ять, щоб вона протягом життя берегла ще й світлі спогади — тоді мозолі на руках і душі не так печуть…

Воля ваша, як трактувати своїх героїв, — примирливо мовила Адріана, та тут же взяла свої слова назад: — Але герої не тільки ваші, вони належатимуть і нам. А ми вимагаємо правди! Бо ж не Рошкевичівна, не Лелія наслуховувала останній стогін Андрія, а Хоружинська, вона!
Старезний двір у Мотронівці недалеко від Борзни: широке подвір’я, довкола нього стодоли, хліви й стайні, а вглибиш, у затінку високих тополь, — великий сільський будинок під солом’яною стріхою. У хлівах блеють вівці, а в стайні реве бик Апіс і рве ратицями землю, лагідно мукає теличка Явдошка й брижить золоту шкуру: біля них порається господиня Олександра Білозерська, яку ще зрідка називають колишнім літературним псевдонімом — Ганною Барвінок; жінка уже в літах, та ще гарна, й манери в неї збереглися шляхетні. Господар цілий день майструє у верстатні, увечері заходить до свого кабінету з круглим столиком і бароковою шафою, повною фоліантів, одягає білу сорочку й чорну краватку, сідає за стіл і працює деколи й до ранку.

Куліш і Грималюк — майже однодумці: гість вірить у закон непропащої сили природи, знаходячи її в безперервній переміні зірок, господар вбачає вічну силу народу в інтелектуальній спадкоємності вибраних людей.

Довгі ясні вечори, короткі темні ночі — інколи Куліш з Грималюком незчуються, як уже на сході запалюються жертовні вогні. Вся під владою чоловіка, Ганна Барвінок невідлучно сидить біля них, не зводячи з Пантелеймона закоханих очей: вона його обожнює, незважаючи на те, що цей нервовий чоловік з жадібним блиском очей, цей елегант з горбкуватим носом, чорним гладким волоссям і розкішними козацькими вусами давно відібрав у неї її письменницький життєпис; Олександра Михайлівна забула Кулішеві подружні зради, розтопилася в проміннях його слави, загубила свій власний світ і талант. Вона бентежить Грималюка побожною формою мовлення про свого мужа: «моя дружина сказала, моя дружина написала»; проте ці двоє відірваних од світу й від реальності людей випромінюють на професора свій чар ерудицією й галантністю. Куліші для нього — історія, засвідчена на землі такими колосами, як Шевченко й Костомаров; гостеві іноді важко повірити — але ж так було! — що керуючий Третім відділом Дубельт тридцять п’ять літ тому звинувачував Куліша в наданні йому кириломефодіївцями звання гетьмана, а Шевченко на Кулішевому весіллі назвав Олександру Білозерську королівною… Для Грималюка господарі Мотронівки — історія, і тому він багато чого прощає авторові «Чорної ради», оповідань «Орися» та «Злодій у Гаківниці».

Що мав прощати? Мав… Куліш насправді був ідеалістом, він нерозважливо хапався за ту чи іншу ідею й тут же намагався її реалізувати, не питаючи броду. Прийшло до нього переконання, що ідеї козацтва й гайдамаччини руїнницькі, — кинувся він шукати нових сил і знайшов їх, як не дивно, в польсько–шляхетському «культурництві». Негайно приїжджає до Львова, видає там свої книжки «Хуторну поезію» і «Крашанку», в яких шельмує козацтво й вихваляє побут польського шляхтича. Князям Пузинам та Чарторийським це, звісно, імпонує, вони запрошують Куліша на обіди, проголошують на його честь високопарні тости, обіцяють йому гроші на заснування українських шкіл… Народовці обурюються. Той самий єпископ Сильвестр Сембратович, який потім, уже на митрополичій посаді, разом з послом Юліаном Романчуком складуть ганебну угоду з намісником Галичини Казимиром Бадені, проголошує Куліша зрадником українських національних інтересів, іменем зрадника таврують його й російські монархісти — бідний Пантелеймон отямлюється й утікає з Галичини, викликаючи на себе гнів молодого Франка, прокляття якого — «ех, якби–то Куліш додумався й за життя спалив такі свої речі, як «Хуторна поезія» і «Крашанка» — збувається, ніби наслання: горить хутір у Мотронівці, горять усі вельми цінні папери Куліша. Грималюк не забобонний, та цього прокляття пробачити Франкові не може, образа за друга підігрівається обуреними листами Ганни Барвінок — і Грималюк різко нападає на Франка.

Тепер ось він сидить перед професором — далеко вже не той запальний публіцист, який радив Кулішеві спалити своє писання і сам непотрібно зводив рахунки із вшехполяками, використовуючи ім’я Міцкевича, та ще й вигукував сакраментальну фразу «Не люблю Русі!» Вік утихомирив Франка.

Я не плекав особистої ненависті чи озлоблення до Куліша, навіть тоді, коли він, не згадуючи прізвища, обізвав мене у своїй «Крашанці» літературним гайдамакою, — промовив по хвилі Франко. — І не пам’ятав йому тієї образи. Ви ж знаєте: видав його переклади Шекспіра, написав передмови… Подобається мені чимало перлин його поезії, хоч би оце: «На мій первоцвіт вдарили морози, заціпило мені від холоднечі, не докотившись, застигали сльози…» За цих кілька ліричних рядків можна б простити Кулішеві цілу купу політичного белькотіння. Але — хліб за хліб, а бриндза за гроші… Я мушу назвати його ідеалістом у гіршому розумінні цього слова. Останні дні свого життя він затруїв якоюсь хворобливою, ба навіть дикою злістю на український народ, в один голос із Сенкевичем висміював нашу історію, називаючи козацькі літописи й думи вигадками сліпих п’яних кобзарів… Мені прикро про це говорити, професоре… А втім, як висловився Лессінг, «нехай кожен говорить, що йому здається правдивим, правда ж буде залишена Богові».

Лессінг мав рацію, людям властиво помилятися… — Грималюк уникнув пильного погляду Франка і продовжував. — Ви, пане доктор, не знали особисто Куліша, а тому не могли бути до нього більш поблажливим. Це людина старої дати, але — якої ерудиції! І, незважаючи на свою неврівноваженість, — добрих намірів… Візьміть його слова із «Крашанки», над ними варто замислитись: «Сидить завзятий русин із своїм лютим ворогом ляхом у тісній тісняві й, мов два леви, роздирають один одному груди, втішаючи спільних ворогів своїх, і ніби ті гладіатори перед римським соборищем народів, обоюдно готують собі смерть».

Я пам’ятаю ці слова, професоре, вони актуально звучать і нині, коли їх вихопити з контексту «Крашанки». А весь твір свідчить про байдужість Куліша до того факту, що поляки, живучи поруч з руським хлопом у тій тісняві, не знають і знати не хочуть його потреб, мови і навіть уві сні не допускають, що Україна може існувати без них. Зрештою, Куліш часто не знав, на чий бік стати — на бік шляхти чи російського дворянства, бо він, хоч і немало зробив вартісного для свого народу, не вмів бачити нових сил у його надрах.

Вибачте, — Грималюк глянув у вічі Франкові, — чи не говорить у вас задавнена антипатія до цієї непересічної в історії нашої культури людини?

Ні, — категорично відказав Франко. — Я не гніваюся, що він колись назвав мене неуком. Чому ви тоді за ним повторились — не второпаю. А з нього виперла образа представника старшого покоління на молодше, яке почало бачити далі. Я те слівце пропустив мимо вух. Та коли відомий поет ображає народ, з яким жоден інший не витримав би суперництва щодо кількості пролитої крові, який своїми кістками писав історію боротьби за волю і, не втративши почуття гідності, поставив у піснях пам’ятник своїй високій мислі, — чи можна тоді мовчати? Хіба ви не читали, як він обзивав козаків пияками та розбишаками, а Хмельницького — паливодою, який платив орді за службу козацькими дітьми, як бідкався, що польському гетьманові Стефанові Чарнецькому довелось опаскудити свої лицарські руки, палячи кості Богданові? Ви знаєте, я й нині не можу повірити, що автор не оцінених ще повістей, оповідань, поезій, упорядник етнографічних збірників, редактор «Основи», перекладач міг так низько впасти!

Франко підвівся, він був схвильований, червоні прожилки помережили його обличчя.

Ви мені скажіть, скажіть нарешті, — не вгамовувався Франко, — чому англійці не обляпують болотом Кромвеля, який за своє життя наробив багато й злого, а ми, русини, завжди готові наплювати на своє й прославити тирана? Хмельницького Куліш охаяв, а Катерині II проспівав осанну. За що? За Радищева, за Пугачова, за Калнишевського, за кріпацтво?

Ви теж могли б дещо промовчати, різко відказав Грималюк. — Хоча б про Куліша…

Навіщо? Невже наша нація ще не дозріла до такого рівня, щоб могла об’єктивно, без зайвої побожності, екстазу оцінити працю своїх сучасників? Від цього ми б не змаліли, навпаки, здобули б право розмовляти з чужинцями як рівні…

Пане Франко, — потеплів погляд Грималюка, — я не ідеалізую Куліша, хоча від часу його смерті мене наче стало менше. Куліш був мій приятель. Та не лише тому я виступив у пресі проти вашого вигуку «Не люблю Русі!» Мене заболіло інше… Мені хочеться нині переглянути свої симпатії до Куліша й колишні антипатії до вас… Пантелеймон, длубаючись в архівах нашої бувальщини, добачив у гріхах предків причину нещасної долі України й ті гріхи картав. Несправедливо, без такту, але з болем. А ви, пане доктор, хіба єлеєм мазали? І взагалі… Чи не забагато наші духовні проводарі лаяли й батожили свій народ, будячи його зі сну? «Раби, підніжки…» «Мов паралітик той на роздорожжу…» «Народ наш, мов дитя сліпеє зроду…» «Обтяжіла й сентиментальна раса, не здібна до політичного життя на власному смітті…» «Паралітики з блискучими очима…» Шевченко, Франко, Леся Українка. І Куліш туди ж: «Народе мій без честі, без поваги…» А чи не пора тому народові сказати добре слово, якого він вартий, — щоб повірив у себе, свою силу й доброту… Таж він уже змучився від безперервних батогів і проклять — чужих і наших!

Франко мовчав. Він знову сидів на краєчку стільчика і зважував почуте: чи має рацію Грималюк. І чого більше потрібно нині — любові чи ненависті? А любові якої — сентиментальної чи лютої? А ненависті — амбіціозної чи болем зродженої? Ми стоїмо сьогодні на світанку волі — не повторімо ж помилок предків наших, які колись, входячи у пітьму, не могли знайти потрібної міри цим альтернативним категоріям і невіданням своїм прискорювали смерк.

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка