Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка27/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34
Розправив руки Митуса, аж захрустіло в суглобах, ступив крок від порога до тисового столу, за яким сидів Данило й чекав поклону від невпокірливого співця; вдивлявся князь в обличчя Митуси, на якому тільки що згірклістю тінилася покора, гнів у серці володаря м’як, мов віск на сонці: озивалася давня приязнь до співця, який сам, без поклику й повеління, двадцять років тому прийшов до нього з Болохівської землі — князь тоді оволодів Бакотою на Пониззі після смерті Мстислава Удатного, і вимучений боярськими здирствами люд вельми радів Данилові.

Вдивлявся з осторогою, бо й сам не вірив, що Митуса, який ніколи не боявся ні стріл, ні списа, ні меча, міг раптом так злякатися погрози князевої, щоб аж на коліна впасти; і осторога та була не даремною: як тільки Митуса розправив розв’язані руки, враз не залишилося й сліду від гіркоти, випечалуваної на устах, — на її місці заграла зухвала посмішка.

Стиснув Данило в долоні срібну чашу, аж зігнулася креш, і ще раз ствердив для себе, що немудро чинив, коли, отроком прийнявши княжий вінець, попустив віжки громадам і боярам, міцно натягнуті вітцем Романом.

Задумав молодий Данило добром з’єднати собі людей. Дарма що книжник Тимофій уславив покійного князя Романа найдобірнішими словами, які силу означають, — і левом, і риссю, і орлом, і туром, — боявся юний князь жорстокої слави свого вітця, який громадам віча скасував, зрадливих бояр живими в землю велів закопувати, а литву запрягав у плуги. Подумав, що не можна затискати кулак тоді, коли він більше не стискається, бо супроти волі ув’януть пальці й розтуляться в знемозі; що треба зрідка попускати попруги на конях — натруть–бо худобині боки до крові й усе одно треба буде випрягати, ще й лікувати; що батогові вряди–годи слід дати й спочити: звикне твар до безупинного посвисту й перестане чути спонуку.

Прийнявши княжий вінець, постановив Данило сповідувати заповіти свого великого предка Володимира Мономаха, який радив по–вітцівськи лагодити поспільство до битв з поганими, не губити душ невпокірливців, навіть якщо який заслужив і смерті, не давати сильним принижувати слабших, бо ж звісно, чиї шати світлі, тих і мова чесна; і не гордитися званням своїм, пам’ятаючи, що воно Богом дане і ним забране може бути.

Як задумав, так і чинив Данило, маючи ще й гадку про те, що співці Мономаху славу співали й називали його, як і Володимира Святого, сонцем, — сподівався галицький князь хоч малої вдяки од людей, бо мав на це право. Хіба не він у краю, роздертому й знесиленому кривавими міжусобицями, подав взірець справжнього братолюбства? Он неподалік Тухольських воріт, в урочищі Святославів, височить могила третього сина Володимира Великого — Святослава, який після моторошної смерті братів Бориса й Гліба втікав від Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана, був тут зупинений печенігами, посланими братовбивцем, і порубаний на мак невірними ізмаїльтянами. Тож чи не перший в історії Руської держави Данило Романович подав братню руку молодшому Василькові, назвав його другим правителем і віддав йому Володимир?

Мав Данило право сподіватися на добре слово від людей: і уграм, і ляхам місце їхнє вказав, і крижевників відбив од Руської землі; тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофій, родом з Києва, співав хвалу Мстиславу Удатному й Данилової слави не поминув словом високим.

Так було і так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчаків тих гуляло в степу не більше, ніж бліх у княжому теремі, — можна було вибирати час і для ловів, і для писань, ще й для напучування на добро й милосердя; Данилові ж випала така фортуна, що Мономахові й снитися не могла: немає нині місця милосердю, весь народ мусить бути зібраний докупи міцною десницею володаря, щоб міг вистояти перед страшним силою й жорстокістю ворогом, і хто не коритиметься цій руці, буде скараний — така воля часу, а не князева. Тож і за цей почин князь вартий доброї пісні від співця; та й не лише слави жадає нині князь — допомоги.

Данило помітив зухвалу посмішку на устах Митуси, та волі своєму гніву ще не давав: чей отямиться співець і, в книгах учений, зрозуміє врешті найпростішу істину, що не можна вже для свого лише вдоволення й вигоди жити, бо довкола ворог готує вічну неволю і весь народ повинен стати з князем заодно…

Останні слова Данило вимовив уголос, і промовив Митуса:

Писав же Даниїл Заточник: «Багатого мужа всюди знають, і в чужій землі він має друзів, а бідний серед своїх незримий ходить. Багатий возглаголить, і всі його слово вознесуть до хмар, а бідному вуста замкнуть». Заодно з володарем можна стати, коли володар справедливий… А коли ні, то повчав той же книжник: «Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа — як вогонь під клоччям…» — Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із–за спини на груди, вдарив пальцями, немов по струнах, і заспівав:

Ой пане Іване, обмурував двір,

Обмурував двір білим каменем,

А ворітенька з жовтої міді.

А на тій міді стоять намети,

Стоять намети, як біль біленькі,

А в тих наметах сидить пан Іван.

Ой стучить–гримить з поля сторожа,

Та вдариться в жовті ворота:

«Пане Іване, чи спиш, чи не спиш?»

Як чуєш, співаю я ще, князю, — посміхнувся Митуса тою ж зухвалою посмішкою, опустив ліву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.

Не виминав співець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарював чоло, слухаючи нелюбу йому пісню про Івана, що не бачить далі свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своїм незалежним поглядом: «Бачу, як кипить у тобі нестримна лють, що ось–ось зірветься, мов собака з ланцюга, та все одно співатиму про двір простого кмета, з якого вийшов сам, про сплюндрований тобою, князю, двір». Князь думав вище: «Зміни, Митусо, подле ім’я на княже, і зміст пісні стане ширшим — вилетить з–поза кметського тину на всю державу й стане тоді сильнішою держава. Ти не розумієш цього, Митусо. Не розумієш, що такої, як оце проспівав, пісні кметь і не почує, а злобний боярин візьме для себе за свою й піде з нею на нові чвари — на втіху орді».

Про який двір і про якого боярина, іменованого Іваном, співаєш, Митусо?Може, про Жирослава, який набріхував на Мстислава Удатного, ніби той замишляє з половецьким ханом Котяном проти мене зраду, й був прогнаний з Галича, мов Каїн з Адамового дому? Чи про Судислава, який навів угрів у Галич, а люд галицький, виганяючи його разом з королевичем Андрієм, кидав за ним камінням? — князь м’яв долонею чорну з сивизною бороду й неблимно дивився на Митусу. — А може, про того Пилипа, який багато років тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на банкет, щоб там обох потруїти, — й потруїли б, якби мене не попередили вірні слуги… Ліпше б тобі жилося під угорським королем, ніж під моєю рукою, Митусо? Кажи! — розпалювався Данило. — А я простив, я був добрий і слухався заповітів Мономаха… А може, співаєш хвалу тим болохівським боярам, які себе високо князями титулували й із зрадливим Михайлом Чернігівським коня підо мною вбили, і князь твій, скинувши корзно, пішки втікав з поля… Я ж узяв Галич і теж тоді їм простив. А за те боярин Молибогович на пиру вилив мені в лице вино з чаші, я ж, сповідуючи заповіти Мономаха, сказав смиренно: «Бог їм відплатить». А може, про тих болохівських бояр співаєш, які ординськими баскаками стали і для орди данину почали збирати?.. Надто добрий я був, що не личить господину. Та напоумив мене врешті соцький Микула, сказавши:«Господине, не подушивши бджіл, меду не їсти». І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Божу відплату — сам відплатив, пішовши шляхом вітця свого. Чи мало я терпів, говори ж!

Скажу, князю, — відклав Митуса кубок з вином. — Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кмета, сином якого я єсьм, про смерда, про невольника — про тих, хто єсть народом, ти й не згадуєш. Зависоко сидиш — не бачиш… Проте чому ні — згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр — трутнів, а тисяцькі твої винищили простолюд — бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? А те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця, — немудро чиниш. Не можна на старе повертати… Не про бояр моя пісня — про народ. І ти в ньому, князю, шукай нових сил. Сам кулак уже не допоможе. Час тяжкий, то й зброю ліпшу треба мати. Не лише меч важитиме віднині, сильніша зброя від меча — мисль.

Зореслава підкладала поліна у вогонь, князь придивлявся до неї і впізнавав: після перемоги над тевтонцями він увійшов до Галича русального тижня, на знак звитяги повісив на Німецьких воротах свою хоругов і звелів відправити в соборній церкві Богородиці Службу Божу. Тоді вінчався славний співець Митуса з тустанською красунею Зореславою, і князь благословив молодих.
Ми вже не виправимо своїх помилок, професоре, — сказав після довгої мовчанки Франко. — І нічого вже не додамо до того, що нам вдалося зробити. Продовжувати наші добрі справи й виправляти наші помилки буде нове покоління в новому столітті. А наша праця стане часткою суспільної матерії, форми якої нині можемо лише передбачати… Але в тих нових суспільних формах буде свій чіткий порядок, і звалювати до однієї купи грішне з праведним, як це ви тільки–но спробували зробити, ніхто не дозволить. Так, ми батожили словами наш народ, щоб розбурхати його з мертвої сплячки, та водночас і говорили йому, хто він і яке його майбутнє. «Борітеся — поборете!» — закликав Шевченко, і Леся будила уярмлених: «А хто ж були ті вояки одважні, що їх під прапор свій зібрав Спартак?», і я ніколи не сумнівався у нашому майбутньому: «Та прийде час, і ти вогнистим видом засяєш у народів вольних колі»… Куліш же відправляв над народом панахиду блюзнірськими рядками похвали цариці Катерині, яка «гадюку за Порогами убила»…

Ольга Федорівна не зводила очей з Франка і професора, слухала їхню розмову, а сама вся в напрузі прислухалась до тиші у горішній кімнаті. Франко вже розповідав гостеві про свої гімназійні часи в Дрогобичі, згадував трактирню Єгера й Тептюжівський ліс, а тиша нагорі щораз дужче непокоїла жінку, й вона поступилася в коридор.

Почувся легкий стукіт у двері — до кімнати увійшов Стефаник. Франко нерозуміюче дивився на гостя, дивуючись, що привело його сюди з далекого Русова; погляд поета потеплів, він підвівся, щоб привітатися з молодшим колегою, ступив крок — і раптом здригнувся від проймаючого крику Ольги Федорівни в горішній кімнаті, де лежав хворий Андрій.
Не розповідайте далі, — прошепотіла Адріана. — Мені стало страшно: навіщо долі треба було ще й смертю сина ранити і так безжально пошрамованого Франка?..

Хіба ви не знали цього факту? — спитав я.

Як — не знала? Я ж філолог, працюю в університеті. Археологія — моє хобі, а наш Михайло Федорович радо набирає ентузіастів… Знала, звичайно. Але в цю хвилину, коли ви розповідали, я відчула всю безодню невимовного болю поета.

На мить я зрадів, що випадок послав мені компетентного співрозмовника, та водночас відчув у душі жаль: купальська ніч ніби стускніла, а ми обоє враз стали звичайними давніми знайомими. Я глянув на Адріану — при світлі місяця смутніло її обличчя — й знову побачив у її очах ту ж предковічну, властиву тільки жінкам скорботу.

Ми довго мовчали, немов утратили контакт чи вибиралися з якоїсь незручності. Врешті Адріана проказала ледь чутно, сама до себе:

Невже не було у Франка напередодні ювілею хоча б єдиного світлого проблиску?

Мабуть, не було…

Мусив бути… І я знаю: велику радість мав Франко — лист від Лесі Українки!

Від Лесі Українки — лист? Не було його. Леся лежала тоді в Сурамі смертельно хвора.

Був лист від неї! — вперто вимовила Адріана. — Був… Повинно у вашому романі проблиснути хоч трохи світла, вигадайте… Або ні — не ви. Про лист від Лесі Українки розкажу я. Слухайте…

Вона занурила пальці в своє довге волосся, стягнула його туго назад повище вух, і я побачив Лесю Українку — достоту таку, як на одній із кримських фотографій.

IV
Cher Maitre! Дорогий пане–товаришу… Ви дозволили мені так звертатися до вас, і за це я вельми вдячна: таке звертання робить мене рівноправною з вами. Рівноправною, але тільки перед обличчям вічності; нині ж я, як ніколи раніше, дуже чітко усвідомлюю той дистанс між нами — учителем і ученицею, мозолеруким каменярем і білоручкою, витонченою хворобами, родительською опікою, салонною освіченістю й безнастанним навчанням у суворій школі Івана Франка, який, проте, рідко коли мав час для витончування себе самого, бо з ранку до ночі був зайнятий розчищуванням плацу — для мене і для таких, як я.

Кажу про рівноправність, яка полягає не в кількості створеного, не у вагомості й цінності літературної продукції, а у самій лише відвазі назвати себе в наш час поетом і до останньої хвилини життя не зректися цього звання.

Скажете, що я зарано заспівала заупокійної: я ж іще досить молода та й ви не дідуган, живуть же люди і до ста літ, дай Боже й нам, es lebe das Leben[51], яке вже кому суджено! Я зовсім не збираюся правити завчасно панахиду по нас, та про цю рівноправність — перед майбутнім — примусила мене задуматись не так моя недуга, та й ваша — теж, як жорстоко несподівана смерть Михайла Коцюбинського цієї весни, адже йому не виповнилось і п’ятдесяти. Чому ми так дружно й рівноправно стали зникати, немов голодного переднівку? Чи це симптом грядущого лихоліття, напередодні якого, щоб не бачити його, не спливати кривавими безсилими сльозами, відходять найраниміші люди? А чи настає зміна поколінь, бо — як сказав колись поет — «не нам, знесиленим журбою, роздертим сумнівами, битим стидом, — не нам тебе провадити до бою», і звільняються місця для новітніх Єгошуа — месників дужих, що приймуть нашу зброю?.. Я не втішаю себе марним оправданням нашої немочі, проте кажу–таки в цьому, можливо, останньому листі до вас: хіба то мало — вижити голодного переднівку й не стати злодієм, убивцею, самовбивцею, жебраком, а коли й не вижити, то залишити для дітей хоч дрібку духовного харчу? Хай наші страждання і знесиленість стануть актом звинувачення не нам, а тим, хто не дав поетам можливості наповнювати духовним харчем світові шпихліри, а лише здобуватися на прожиток, щоб не загинути голодною смертю.

У моїй Грузії тепер тепле літо. Кажу — «моїй», тому що для мене, зовсім–зовсім безсилої, вона ласкава й добра, як сестра; коли ми з мамою й моїм чоловіком переїжджали з Кутаїсі в підгірське селище Сурамі, так заповзято шуміла голуба Ріоні, немов хотіла переконати мене в сталості буття і марності страху перед метаморфозами; я тоді повірила старому Овідієві, що над незмінною рікою життя у безперервному оновленні вічно існуватимуть народжені нею розмаїті форми, і я вже знаю, що коли стану зелом або кущем, то це буду я, і моє «я» йтиме у вічність у безконечних перемінах так само, як із невідомих і вічних перемін воно вийшло. Тож нема чого настроюватися на moll, тим більше, що й на лежачих світить сонце і дивляться зорі — і все це ще мені не заказано.

Сурамі — чарівна місцина: через вікно дачі пана Попова, в якого ми замешкали, видно будиночки, що вишикувалися рядами на терасах, легкі, немов іграшкові, а за ними густа синь; і щось у тій синяві вирисовується таке, чого вловити не можна, але воно є — це, мабуть, проступають контури Ломиського хребта, за яким височить Казбек.

Я вдивляюсь у ту примарність, і згадується мені — знаєте що? — моя подорож з Чернівців до Буркута, це було двадцять років тому; пам’ятаєте, я писала вам у Криворівню, щоб ви, не дай Боже, не пішли кудись на рибу, бо я дуже жалкувала б, якби не застала вас… Я їхала фірою, запряженою парою буланих, — найняли у Вижниці — і вся була в полоні вражень від знайомства з Ольгою: у нашому знайомстві з Кобилянською є щось виняткове, символічне і, зрештою, симптоматичне. Дві писательки з двох протилежних кінців нашої роздертої України зустрілися й подружили кріпко й щиро — дві самотні жінки, яким доля присудила вибиратися із своєї самотності не у вузьке сімейне коло, а у велику рідню, ім’я якій — народ; і я тоді ще подумала, як завзята емансипантка, що в духовній сфері, зокрема в літературі, настає час амазонок… Я про це думала, а коні тим часом витягли фіру на Німчицький перевал, що за Вижницею, і я раптом побачила внизу, при заході сонця, щось таке гарне й срібне, як мрія; мені сказали, що воно зветься Розтоки, а я й донині вірю, що воно ніяк не зветься, що його вже тепер там нема, бо щось таке може показатися тільки раз і зникнути, немов людське життя — неповторне у своїй прекрасній миті й цілковито підвладне невблаганній силі метаморфоз. Чому та мить так коротко триває — тільки у праці, а для втіхи її не вистачає?..

Переночували у Яворові в Окуневських, а вранці наш вижницький візник повіз мене до Буркута через Криворівню. Я так бажала й так боялась зустрічі з вами! Якими ви стали після битви? — думалось мені весь час. Хтось говорив, що Франко замкнувся у собі, заховався в шкаралущу неприступності й недоторканості; все моє єство протестувало проти такої іпостасі мого метра, якого і я не шкодувала в суперечках, і то тоді, коли на нього, здавалось, падало небо, звідусіль насувались градові хмари, а він, немов мольфар, стояв на своїй кичері, розганяв ті хмари закляттями й був сповнений бадьорості, злості, віри й непокірності; з таким Франком хотілося сперечатись, і я не боялася ранити пораненого, знаючи, що він витримає ще й моє.

Я й донині не згодна з вашою статтею «З кінцем року», надрукованою в «Житті і слові» 1896 року: стільки там специфічно галицького егоцентризму, і я відповіла на неї своєю — «Не так тії вороги, як добрії люди». Ви, шляхетна й мужня людина, не побоялися надрукувати її в журналі разом із своєю відповіддю «Коли не по конях, то хоч по голоблях». Що ж, напевно, я особа невдячна, але, як максималістка, я б себе не поважала, якби із вдячності за ваше добро, науку, публікації не висловила вголос своєї незгоди з вами. Я щаслива, що ми тоді не посварилися, зумівши відрізнити публіцистику від приватних справ, наш контраверс не мав фатального впливу на дружні стосунки, та все ж холодок, мов дотик смерті, таки прослиз між нами, і ми в Криворівні, у господаря Мітчука за чаєм у присутності Гнатюка терпко повторили головні наші постулати колишньої дискусії. Я каюся, що допустила до цього, та багато в чому завинив Гнатюк своєю поблажливістю до мене й тією реплікою, що мала звучати як жарт, а для мене була образливою: ми ж таки трохи інакші — галичани й наддніпрянці, хоч ця психологічна відмінність не завадила галичанинові Кінашу стати гетьманом України, а у наш час, наприклад, наддніпрянцеві Гнатові Хоткевичу створити найкращі твори про Гуцульщину, до рівня яких не дотягнувся жоден галичанин.

У Криворівні ви з Гнатюком уже чекали на мене, обидва вийшли з Мітчукової хати, коли я перейшла через кладку на Заріччя; я ждала вашого радісного вигуку, адже від останної нашої зустрічі в Колодяжному минуло цілих десять літ, я ждала вашого дзвінкого сміху, ви ж колись уміли так заразливо сміятися, тож була прикро розчарована, коли ви, зсутулений і наче менший зростом, ніж були колись, пішли мені назустріч отяжілим кроком, пильно оглянули мене всю своїми холоднуватими синіми очима, ніби по–новому оцінювали, торкнулися пишними вусами моєї кисті, а потім чемно запросили до господи. Гнатюк, здається, був розчарований моєю зовнішністю — що ж, на Трушевому портреті я виглядала набагато імпозантніше, — він увічливо посміхався, та особливого захоплення мною я на його лиці не прочитала; мене вмить заболіла давня рана, завдана ще в дитинстві матір’ю («Леся негарна, недотепна, нецікава»), я тут же спробувала заглушити біль згадкою про молодого Франка, який під час свого першого візиту в Колодяжне, коли мені було п’ятнадцять років і я писала свої перші вірші, лежачи в ліжку, застав мене якось за писанням, ласкаво й довго дивився на мене і, видно, побачив у мені щось незвичайне, бо сказав: «Ви вся світитеся, панно Лесю»; я хотіла забальзамувати цією згадкою розвереджену давню рану, та ваші очі були холодні й не бачили в цю мить того мого світла, — і я з прикрим настроєм сіла за стіл.

Господиня принесла нам у полив’яних горнятках пахучого малинового чаю, а в мисці — накроєного тугого будзу, схожого на голландський сир; ви, не дотримуючись етикету, відразу взяли горнятко обома долонями й смачно сьорбнули; я бачила, як вам не хочеться розпочинати розмову, ви були мовчазний, замкнутий, відчужений, і я тоді подумала скрушно і з нехіттю: «З цим чоловіком щось коїться, якийсь він ніби приголомшений», — не люблю бачити людей, що вже перешуміли, надто коли бачила їх у найбільш голосний шумливий час…

Незручну мовчанку порушив Гнатюк:

Ви надовго в Буркут, панно Лесю?

Це залежить від ласки власниці тамошнього курорту пані Лакусти, — відказала я без ніякої інтонації.

А вода в Буркуті справді цілюща… Тільки бережіться гадюк, їх там повно.

В раю теж були змії, ідеального місця на світі нема.

Будете трохи працювати над віршами?

Вірші — не робота, а хвилеві імпровізації…

Гнатюк помовчав, потім мовив, силувано посміхнувшись:

Та воно так — для кого поезія не є засобом існування. Тому, хто має багатого батька, навіщо гонорари?

Гонорари, пане Гнатюк, — відказала я різко, — не мають ніякого стосунку до того, який у кого батько. Всяка праця варта плати, і то не за такими жебрацькими тарифами, як у Галичині.

Тоді ви підвели на мене погляд і сказали:

У нас справді гонорари жалюгідні, та й то субсидуються вони часто вашою культурною громадою… Що кому: галичани заспокоюють сумління працею, а українські діячі тим, що присилають нам якусь копійку. І в цих, і в тих своя мораль.

Наша колишня дискусія з вами загрожувала повторитися ще раз — усно, я не бажала цього, боялася розриву, проте не втерпіла:

Коли наші гроші вас деморалізують, не приймайте… І не така вже в галичан аж велетенська праця, щоб подивляти її й наслідувати.

«Ви нам теж не подобаєтеся» — не метод у дискусії, — мовили ви з відчутним роздратуванням. — І якими б малими галицькі діячі не були, українські від того більшими не стануть. Я розумію: у вас гірші умови. Але хто вам забороняє виходити за рамки легальності й таки щось робити?.. Упадок абсолютизму в Росії станеться як не нині, то завтра, треба бути готовим…

Не нині, то завтра… — посміхнулася я іронічно. — Якщо так вірити щодня, то ніхто ніколи упадку абсолютизму не дочекається.

Віра гори ворушить… — сказали ви і замовкли.

З гірким осадком я попрощалася з вами й Гнатюком. Мене мучила совість: вас треба берегти, ви ж і архітектор, і майстровий, і двірник, усяк від вас вимагає найбільшої офіри, і ніхто не задумується над тим, що Франко поки що в нас один, що в нього не залишається часу для викінчення своїх творів; і коли потім, у Сан–Ремо, я отримала дванадцяту книгу «Літературно–наукового вісника» за 1902 рік і прочитала ваші вірші «Із дневника», то проплакала всю ніч. Згадала тоді ваші слова «віра гори ворушить»: вони щось більше означали, ніж проста репліка, я це відчувала; та хіба я могла тоді знати, що це рядок з майбутнього «Мойсея», що ви вже тоді писали поему й никли від страху за те іще не вроджене дитя.

А тепер хочу вам признатися, чому не завітала до вас першого дня, коли приїжджала останній раз до Львова. Я тоді не могла вам пояснити…

Був червень 1903 року. Я покинула сонячний курорт Сан–Ремо на березі Лігурійського моря й поверталася додому майже здоровою. Ви, певно, здогадуєтеся, що це моє quasi дуже умовне й оптимістичне, але я перестала кашляти й мої кості не так наполегливо давали про себе знати. Мені слід було, щоб не ризикувати тією набутою над морем крихтою сили, їхати прямо до Києва, але здалося, що у Львові на мене нетерпляче чекають Іван Труш, Михайло Павлик і ви. Я хотіла конче побачитися з вами після тієї не дуже мирної розмови в Криворівні. Однак, перебуваючи на самоті, людина інколи переоцінює себе, думає, що вона комусь дуже потрібна, вділить радості, щось доброго порадить, утішить своєю присутністю. На жаль, не завжди так буває, господарі часто добре без гостя обходяться й не шаліють з радості при його появі.

Труша я чекала ще в Сан–Ремо, він тоді перебував у Римі, обіцяв завітати до мене; але потім написав, що не встигне, бо на Великдень мусить бути в Косові: хоче малювати гагілки[52]. Я ж хотіла з ним домовитися про ціну за мій портрет, який він тимчасово виставив для огляду в Науковому товаристві імені Шевченка, — щоб купити. Павлика я хотіла спитати, чи не могла б заробляти своїм знанням мов, якби переїхала жити до Львова. А вам мала віддати написану в Сан–Ремо драматичну поему «Вавилонський полон» і ще — розповісти легенду, яку там почула, щоб утішити вас, такого зрозпаченого у віршах «Із дневника». А зі всього того вийшов пшик… Павлик був роздратований — посварився з Трушем: ворог будь–якого натяку на модерн, Труш почав безцеремонно втручатися в літературні справи, мов ментор, десь там образив молодого здібного новеліста Михайла Яцкова, Павлика теж. Мені ж на мою пропозицію щодо праці у Львові Павлик відповів, що — можна, якби я відмовилася від усілякої політики, мовляв, у Галичині й своїх політиканів не бракне. Я сказала, що такої умови не приймаю, бо вона суперечить моєму світоглядові, темпераментові й заповітові мого дядька Михайла Драгоманова.

А ще той дощ, та львівська холодна мжичка, що діймає до костей! Та я таки того ж дня, після розмови з Павликом, пішла на Чарнецького до Товариства, щоб побачити вас. Не застала. Микола Федюшко, критик, сказав, що ви тільки–но пішли додому, та напевно по дорозі зайшли до кав’ярні Шнайдера випити кави й переглянути газети. Я розглянулася по стінах: десь тут мав висіти мій портрет, помітила зніяковіння на обличчі Федюшка. «Ваш портрет Труш забрав, — сказав він. — Продав…» — «Продав?! — перепитала я упалим голосом. — Але ж ми…» — «Портрет купив галицький намісник, він колекціонер і добре платить».

Я відчула, як здерев’яніла моя права рука і стала такою ж безвладною, як ліва; я стояла посеред кімнати, немов безкрила Ніке: замість крил відтяли мені віру в людину. Труш — цей ввічливий, чемний і талановитий Труш — продав мене? І кому — польському аристократові! Скількох уже отак було віддано чужинцям, подаровано за спасибі, gratis, а це — за гроші! Вперше в нашій історії…

«І я буду в тій колекції, серед графинь, як хто — російська чи українська дворянка?» — спитала я врешті Федюшка.

«Може, як українська поетеса…»

«Це зворушливо: галицький намісник — меценат українських поетів… Почекайте, а може, я належу до польських магнатів, до компанії намісника, треба дослідити свій родовий корінь… Ви не знаєте, хто у Львові займається генеалогією?» — не вгамовувалась я, ніби це Федюшко продав мій портрет намісникові.

«Панно Лесю, — переконував мене критик, — Труш мав право продати свою роботу… Ви теж щось отримуєте за поезії…»

Федюшкова логіка не допомагала. Я почувалася зрадженою, не потрібною тут, чужою не лише Павликові й Трушеві; мені, як ніколи, треба було побачити вас, щоб переконатися в протилежному. Я вийшла з будинку Товариства й подалася на Академічну.

А далі було так.

Із кав’ярні Шнайдера вийшов Іван Франко — у широкополому сірому капелюсі, з піднятим коміром плаща, без парасолі, руки заклав у кишені й, щулячись під дощем, пішов краєм тротуару, ставлячи ліву ногу твердше, злегка налягаючи, мов сівач; і я подумала, що цей титул найкраще підходив би для Франка — сівач! Я могла вас наздогнати, та раптом стишила ходу й пішла слідом за вами, як ішла все своє життя. І так було мені затишно й разом з тим тривожно: я ж іду за Франком, самим Франком — як він скаже потім у «Мойсеї» — у мандрівку століть з його духа печаттю. І так було радісно від того, що мені, кволій жінці, випала аж така щаслива доля — йти разом з вами в безсмертя. Та тут, немов канчук, ударили мене безнадією ваші слова, над якими я проплакала всю ніч у Сан–Ремо:

Тату, тату, тату!

Се ми твої невродженії діти,

Се ми твої невиспівані співи,

Перед часом утоплені в багнюці…

Не вийдете на світло, небожата,

Не вивести вже вас мені до сонця!

Я сам отсе лежу у темній ямі,

Я сам гнию тут, до землі прибитий,

А з диким реготом по моїй груді

Тупоче, б’є моя лихая доля!

Яке безсмертя, яка вічність, — зойкнула в мені моя душа, — коли наші твори — наші діти — вмирають ненароджені, бо для них нема повітря, їжі, бо вбивають їх у нашій утробі власть імущі або ж душать, коли й народяться, немов котят, і вся наша енергія йде на зализування завданих нам ран, замість того щоб ішла вона на створення нового життя в штуці!

Ви йшли переді мною, а я говорила до вас:

Учителю, я чую крик і скарги ваших дітей, і мої обізвалися тим самим голосом… Я не знаю, що було з вами в ту страшну дату, якою позначений цей ваш вірш, та виразно чую, що вона була страшна, бо і я пережила тяжкі хвилини, пишучи свою «Одержиму», — і коли пережила, то повинна ще довго жити… А скільки разів ми свідомо вбивали свої власні думки ще до того, поки вони ляжуть на папір, — щоб мати можливість надрукувати річ, обкарнану, обтяту… Та хай ніхто не думає, що поети нашої доби були вбивцями з легким серцем. Нехай майбутні співці, які прочитають цей ваш вірш, знають, що то за страшні були часи, якщо письменник мусив ставати дітовбивцею…

Пане Франко, — шепотіла я, дивлячись вам у спину, — ви, може, й соромитеся нині за свій плач. Я знаю по собі це почуття. Але саме ті почуття чогось варті, які нам страшно нести на шляхове розпуття. Ну чому, чому все має право на сльози — туга материнська, нещасне кохання, а тільки душа поета, що втратила своїх дітей, мусить мовчати?.. Та скажуть колись люди: коли сей народ пережив такі часи й не загинув, то сильний він.

А може, ми недооцінюємо своїх сил, cher Maitre?.. Я хотіла розповісти вам легенду, яку почула в Сан–Ремо. А легенда така. Сидить в’язень–богатир у темниці не рік і не два, й здається йому, що він осліп, — а то ніч сліпа довколо нього; і здається йому, що він старий, — а то в’язниця стара; і думає він, що його кайдани міцні, — а їх іржа давно поїла. Тільки треба, щоб якийсь рятівник вигукнув: «Устань!» — і в’язень сам вивалить протрухлі двері тюрми.

Ви чуєте, пане Франко, я з усіх сил кричу: «Встань!» Я цей клич вигукнула своєю «Одержимою» — чому ніхто не почув? А ви — ви ж усе своє життя вигукували сакраментальне слово «встань!». «Яка ж то кара Месією, що світ рятує, бути! Всім дати щастя і нещасним бути».

Я дивилася на вашу зіщулену постать, що важко ступала вгору вулицею Понінського, — ви міцно спирались на ліву ногу, немов сівач, — і шепотіла свої рядки з «Одержимої»: «Усі ви допустили, щоб Месія кривавий викуп дав за ваші душі. І вам прийнять було його не тяжко? Віддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогів любов’ю. — Він сам сказав нам ворогів любити. — А ви й зраділи, так вам безпечніше: душа врятована, та й тіло не загине…»

Я йшла за Франком і полемізувала з його ворогами. Я йшла й полемізувала з його друзями, з яких один, без докорів сумління, відпродав моє зображення ворогові. А вороги радо беруть і живих!.. Чи, може, я вам здалася зайдою? Може, у цій пробудженій Франком Галичині ви запрацьовані й у праці своїй, важкій і щирій, надто самозакохані? Панове галичани, добрі мої друзі і хлібой славодавці, чому кожен другий з вас готовий мені нагадати, що якби не ви, то й мене не було б? Чому вам так важко признатися до того, що якби не я, то й ви були б інакші. Тож не малюйте мене негарною і вольовою, не називайте мене поблажливо мужчиною, а признайтесь самим собі нарешті: ця чарівна жінка облагородила всіх нас, погляньте на неї: вона вся світиться красою!

Поверніться до мене, пане Франко, й повторіть ці самі слова, ви ж колись мене ними розбудили до праці. Вони мені нині дуже потрібні. А я тоді схилюсь вам на плече й заплачу. Я не раз вам завдавала болю. О, ми вміємо бити своїх — щоб чужі боялись! Але повірте, а втім, ви самі це краще знаєте: в суперечках ми визріваємо, й мусимо це робити, щоб піднятися до культурного рівня наших недругів. Перестаньмо пихато й задоволено квакати на своєму хуторі, це ж запорука нашого авторитету.

Почекайте, cher Maitre, я хочу схилитися до ваших рук.

Та зачинилися за вами двері…

Дорогий пане–товаришу, я втомилася роздумами, пора спочити… Та ось згадала: колись у Колодяжному ви розповідали мені план однієї драми, елементи тієї розповіді я впізнала у вашій «Кам’яній душі». Та від плану я сподівалася кращого… Замість того, щоб віддати більше сил творові, ви мусили — для прожитку, а може, то ваше покликання — писати масу дописів по всіх усюдах… І ще тоді ви мені говорили: «Напишу повість про Митусу». Де вона? Ви їй скрутили голову? А може, ще напишете? Я вам підкажу дещо — з демонології, фольклору, це ж моя парафія. Приймете?

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка