Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка28/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   34
Русального четверга 1238 року навіть Німецькі ворота зеленіли липовим клечанням, і весь Галич від річки Чев на заході до Сілецьких висот на сході, від Дністра на півночі до лісистого Викторова на півдні маївся урочистою зеленню: і княжі хороми на Золотому току, і Богородицький собор, і окольне ремісниче пригороддя втомлювалися в пахощах прив’ялої на сонці зеленоти, якою замаїли галичани Данилову столицю, цього разу не від русалок та босорканей, не від граду й мору, а на честь великого князя, що повертався з–під поліського торгового города Дорогичина з полоненими тевтонцями й самим магістром ордену Бруно; магістр ішов попереду безоружноїрицарської юрби без панцира і зброї, засвідчуючи ганьбу польському князеві Конраду Мазовецькому, котрий навів тевтонців на Волинь, і — славу галицькому князю: не ліпо бо єсть держати наші отчини крижевниками, то поідоста Данило на них у силі тяжце…

А та тяжка сила — і кінна, в кольчугах, у шоломах, із списами й щитами, і піша, з луками, рогатинами й сокирами, — ішла видимо–невидимо за своїм князем, що їхав на сивому коні в розстебнутому червоному корзно, в синьому каптані й червоних гачах, заправлених у чоботи з зеленоїхзи[53]; за дружиною тягнулися вози з волинським продовольством для галицьких городян і тевтонським завойованим оружжям — в’їжджав до стольного города звитяжець–князь, щоб після довгої й кривавої тяжби з боярами зайняти стіл свого вітця й сказати коромольникам: «Робіть так, щоб вам не було гірше», — а папським послам, які вже сумирно ждали на нього в Галичі, показати меч на своєму поясі й погодитись на оружну допомогу від латинян, стривожених вістями про спустошені ордою Володимир і Торжок, Козельськ і Чернігів.

Терновий кордон проклав на заході Данило і тепер ждатиме: хай без покори, та на рівних правах проходять через руські митниці німецькі, угорські й польські полки проти спільного ворога, бо єсьм готовий до битви, об’єднавши під своїм берлом Галичину й Волинь.

Князь зупинився біля Німецьких воріт, зійшов з коня і власноручно прибив свій стяг на брамі; блюдники відчинили навстіж ворота — перед Данилом постало людське море й величний город у зеленому маєві.

Народ клекотів, гудів, ревів, вітаючи переможця, та бачив князь, що серед цього святкового натовпу й бояри суть: одні на бік князя стають безповоротно, другі улесливо в очі заглядають, прощення благаючи, а ще інші лють свою ховають у попіл, щоб не яріла, та аби й не погасла; знав тепер князь, на кого має опертися: щиро вигукують йому славу гамарники, боднарі, лимарі, прасоли, пасічники з Медині, поромники з Перевозця, шевці з Сапогова — їхні діти й брати билися під Дорогичином з крижевниками, — а звитяжну пісню, що підняла в битві упалих духом воїв, склав кметь з–над Буга — співець Митуса.

І сказав князь:

Слава воям моїм і вам, ремісні люди, і вам, ратаї: озброюєте ви нас, одягаєте й годуєте! Слава й співцям, що звитяжні пісні складають, тож повітаю я нині знакомитого мого співця Митусу: знав я, куди посилати дружини свої на полі битви, він же знав дух воїв. Виходь, Митусо, і стань біля мене!

З першої лави піших дружинників вийшов нічим не примітний, у сірому каптані, проте вродливий і статний парубійко з гуслями через плече; і помітив князь, як під схвальні вигуки юрби соловіли улесливі очі бояр, що стояли перед ним, готові й на коліна впасти; князь утямив, що, певно, завелику честь робить смердові, й ця нинішня честь Митусі озлобить бояр, а в серці співця гординю посіє, та про грядущу битву з ордою згадав і сумнів свій умить притлумив: а хто піде в першій лаві на злого ворога — Молибоговичі, Судиславичі чи ратаї, ремісники і кметі? Він окинув гусляра ласкавим поглядом і мовив:

Чого просиш у мене, Митусо?

Відказав співець:

Не золота: важке воно; не високих хоромів: буду завше в походах з тобою, князю; не поля тучного: для мене поле — вся руська земля. А дай мені коня борзого і в Тустань пусти з побратимами–воями привітатися, серед яких ти повелів мені жити, та ще побачити мушу мою ладу Зореславу — дозволь привезти її в зелену неділю до Галича на шлюб.

Бери коня, — відв’язав князь парного буланого від свого сивого — і залопотіли копита понад Чев’ю.

Затупотіло понад Чорнанню, що обмиває Тустанську твердиню, — у Підгороддя влітав вершник; і розсипалися, мов розв’язаний букет ромах, — по кущах, у жито, в трави, — дівчата, які вийшли на русалії зеленої п’ятниці з пучками полину в руках — відлякувати русалок.

А вже поверталися з лісової паші корови у вінках з іванового зела й мукали до своїх обійсть; з обійсть виходили газди, несучи перед собою у черепочках запалений ладан, щоб обкурити худобу; вибігали жінки й припадали до коров’ячих вименей, змащуючи їх часниковою саламахою; маленькі пастушки йшли позаду худоби й приспівували: «Повна Ласочка, повна»; на толічці край дороги стояли підгородецькі парубки з гуслями, свирівкою, трумбетою, джоломійкою, дримбою, цимбалами; і дівчата, що розбіглися було по кущах, житах і травах, сполошившись вершника, виходили до музик, обступали з обох боків і розпочинали під музику русальну пісню: «Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жіночок намітки» — викликали з жита русалку, щоб ублагати її, аби не відбирала в корів манну, русалку треба було довго впрошувати, а її голівка в рутв’яному віночку визирала з високого жита; вершник сидів на буланому коні оподалік і вдивлявся в обличчя дівчат, що співали, та Зореслави серед них не було — чи ж то не вона за русалку перебрана стоїть у віночку серед жита; дівчата в лляних сорочках з уставками й брижами довкола шиї, у вовняних фарбанках, простоволосі — у дві коси з червоними уплетами — придивлялися до молодця на коні і впізнавали: був це наречений Зореслави співак Митуса із фортечної залоги Тустанського замку, який по неділях сходив у Підгороддя й дівчат підгородецьких чарував співом, а вибрав одну, та й у похід з князем подався, пообіцявши вернутись, як живий буде, на русальну неділю; повернувся співак, а замок дивиться на Підгороддя високими вежами й чорними бійницями, там перегукується залога — чи ж то Митусу впізнали побратими й кличуть, щоб про похід славний заспівав їм на Трійцю; не чує Митуса: нема серед красунь його Зореслави — леле, та то ж таки її голівка в рутв’яному вінку визирає з зеленого жита; заспівали підгородецькі дівчата жалісливу пісню для молодця Митуси, — та чого ж ви накликаєте Морану на мене, як я ще Зореслави не побачив?

Ой пущу стрілу по всему селу,

Ох, і я в лелю, по всему селу.

Ой пішла стріла по кінець села,

Та убила стріла білого молодця.

А ніхто к тілу не приступиться,

Ох, і я в лелю, не приступиться…

А тоді заспівала русалка з жита, і впізнав Митуса голос Зореслави:

Горе моє, горе, нещасная доле,

Поорала дівчинонька мислоньками поле.

Ой летіла птиця, розпустивши крильця,

Ох, нема і не буде мого чорнобривця.

Ой летіла пава, в садочку упала,

Ох, нема і не буде, кого я кохала!

Стримував Митуса коня, а чобітьми пришпорював під боки, іржав кінь, і рвався Митуса до русалки; та відбувалося свято, знав співець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона, що він живий–здоровий повернувся з походу, — не бачить, бо піснею за ним тужить; виходила Зореслава на межу й пильно в його бік дивилася, враз упізнала й скрикнула тихо, та була ще русалкою і мусила спитати в дівчат: «А що там в руках у вас — полин чи петрушка, втікати чи залоскотати?» — «Полин, полин!» — загукали дівчата; кинулася русалка бігти житами, а тоді рушив з копита Митусин кінь і, зволочивши жито, вибіг без вершника на берег Чорнані й там ждав його, та довго не було видно ні вершника, ні русалки; заздрісні дівчата співали: «А відки ти, дівчинонько, а відки, а відки, чи не з тої полонинки, що родить ягідки»; палко кохав співець русалку в житі, а потім виніс її на руках, білу, без рутв’яного віночка, на коня посадив перед собою, і злетіли обоє на буланому в небо.

На лету обнімала Зореслава коханого свого й питала: «Як будемо жити, Митусо?» — «Співатимемо, люба. Ти подивися довкола: і сонце, і ніч, і земля, і люди — все те пісня, Зореславо. Життя — пісня, хоч і не завжди весела, та хтось повинен співати, щоб люди людьми були, а не робучою худобою».

А зеленої неділі в соборній церкві Святої Богородиці молоді слухали Службу Божу, стояли перед аналоєм на білому полотні з свічками в руках: у кого скоріше догорить, той скоріше умре; рівно згоряли свічки, і добра надія теплилась у серцях Зореслави й Митуси, а після вінчання вийшов до молодих князь Данило, щоб поблагословити, і, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна — свічка у співця погасла…

Навіщо ти вбив його? — підвела суворі очі Зореслава і пройняла осудливим поглядом князя, що сидів за пригаслим вогнищем посеред дитинця Тустанського замку. — Чому ти забув, що найбільший дар для народу — співець?

Мовчав князь.
Шановний Метре, я зовсім не маю наміру що–небудь підказувати вам чи, не дай Господь, за вас писати, та подумалось мені, коли я згадала про наші розмови в Колодяжному: кому, як не вам, поетові з такою драматичною біографією, взятися за опрацювання теми співця, та хіба не вас, мов того легендарного Митусу, безліч разів убивали Бадені, Романчуки, Сембратовичі? А пісня ваша жива…

Мені згадалася ще одна притча, яку чула в дитинстві. Послав Господь з небес три іскри на землю, щоб вони прославили ім’я Боже. То одна поле спалила, помщаючись людям за смерть сина Господнього, друга запалила серця воїнів на битву за віру, а третя засвітила талант у душі пастуха, і він став співцем. Прокляв Господь першу іскру, другу поставив поруч себе ошуйцю, а третю — одесную.

З пісні досить того, що вона є. Ми ж не змінили своєю творчістю ні людей, ні владик. І не скинули гніту. Та уявім собі, що поети перестали народжуватися, що не існує на світі їхньої позиції супроти гніту — яке ж би то було безпросвіття!

Маю до вас прохання… На початку квітня я написала з Гелуану листа до заряду бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка, щоб шановний заряд не відмовився прийняти рукописи моїх драматичних поем «Руфін і Присцілла», «Оргія» і «Адвокат Мартіан» у депозит з тим, щоб той, кому я доручу, міг одержати їх у разі потреби. Хотіла б, щоб ними заопікувався Іван Франко. І нехай ніхто не плаче по мені…
Ви думаєте, що такий лист, якби він і справді був, міг би стати для Франка світлою миттю в його невимовному горі? — спитав я, коли моя супутниця вийшла з ролі й, розпустивши волосся, стала знову Адріаною.

Ні, не думаю, — прошепотіла вона.

У її шепоті прозвучали безпорадність і довіра до мене, начебто я мав силу змінити щось у тому, що давно відбулося й було надто трагічним. Я відчув, як швидко, немов роса на сонці, розтавало відчуження, що пролягло між нами, і наші стосунки почали набирати нової якості — щирості й взаєморозуміння: ми однаково були стурбовані горем Франка, так, наче він жив поруч, ця турбота зближувала нас, робила друзями в біді, і я мовив невпевнено:

Нам треба відійти від факту. Є ж, крім фактичної, ще й художня правда — хай Франкова трагедія станеться після його ювілею…

А тим часом Франко і Стефаник розмовляють з Грималюком, — полегшено зітхнула Адріана.

Ми забули про скрипаля, — нагадав я.

V
Як тільки зсутулена постать Франка зникла за вигнутим дощаним парканом, що заслоняв сад від Стежкового провулку, Іван Косинюк опустив руки — одну зі скрипкою, другу зі смичком, — хвильку так постояв, задивившись на зелений купол Високого Замку, який підтримував на собі голубий небосхил; і коли гора почала наближатися, розсуваючи по один бік вежу Корнякта, а по другий Бернардинський монастир, і, зупинившись на вулиці Баторого, засліпила зір скрипаля зеленню м’якорунної трави, він зрозумів, що настала пора виходити на Замок, як задумав давно. Біля фігури Яна з Дуклі місця для нього більше немає.

Уклавши у футляр скрипку — смичок чомусь не влазив і зламався, — скрипаль зігнувся по циліндр, висипав з нього мідяки до підніжжя статуї, надів на голову й подався через Академічну навпростець до наближеного замчища, сповнений спокою, резиґнації й крихти зухвалої надії.

Він ішов, а Замкова гора віддалялася, немов забавлялася з ним, вежа Корнякта й Бернардинський монастир знову стали на свої місця, розмежувавшись двома рівнобіжними вулицями — Валовою й Руською; Косинюк перетяв їх Шкотською й вийшов завулками до Порохової вежі, та наздогнати гору не міг, вона вже віддалилася на лінію Волинського тракту й відпливала далі, мов фата–моргана в пустелі; знав скрипаль, що це ніяке не видиво; все в його житті було примарне й ілюзорне. Усе, за чим гнався, що здобував і, здавалося не раз, тримав уже в цупких пальцях; добра робота, перспективний заробіток, несподіваний образ для полотна, ледь уловимий звук, що міг би стати початком пісні, — враз вислизало з рук; світ навально його зачаровував, і він, виловлюючи з нього прекрасне на пензель чи на смичок, не мав ні сили, ані вміння оберегти спійману красу від повсякденного бруду. А тоді приходило до нього озлоблення, весь світ здавався йому чорним і злим і уособлювався в підприємцеві, який позбавив його роботи, філістерові, що поглузував з його картин, безголосій дівиці, яка сфальшувала його пісню, — він стояв один, чистий і білий, ображений на людство й протиставлений йому. Світ приходив до нього, щоб засліпити маєвом, а потім утекти в безвість, як нині Замкова гора; доганяти його не вмів і залишався із своєю гординею — самотній буйночубий красень із скептичним поглядом великих очей і зневажливою гримасою губ.

Та існував Високий Замок. Останні тижні й дні, які скрипаль проводив біля фігури Яна з Дуклі, жебраючи смичком, зелена гора височіла в піднебессі для нього, він весь час вдивлявся у неї; і ставала вона символом висоти, яку він урешті повинен здолати й стати на ній повним зростом свого таланту, піднятися над плебейським містом, немов Мойсей на Синаї, й здобути визнання, залишившись на ній назавжди.

А гора втікала, як доля, — покликала і не дається; Косинюк прошепотів уперті рядки з Франкового «Мойсея»: «Та я мушу, я мушу дійти до межі Канаана…» — і тоді заступила йому дорогу тичкувата постать пропитого чоловіка з синіми мішками під очима, з чорною збитою у ковтуни бородою, з обличчям, схожим на викручену шмату. Чоловік крадькома всунув свою долоню в Іванову, кисть руки була гладка, ніби вичовгана в попелі, й швидко висковзнула, як слиж або пічкур.

Був це колишній молодомузівець Йосип Шпатько, який прославився серед молодих львівських поетів не так своїми гуморесками, як тим, що з пригощень на сільських фестинах завжди вертався з течкою, набитою смаженими курячими ніжками, а з міських просвітянських імпрез — шматками тортів; він мав у нагрудній кишені саморобний календарик неділь і свят, навпроти яких записував адреси впливових українських родин, до них почергово приходив на обіди декламувати свої гумористичні вірші; був він теж автором повісті «Виродок» — про такого собі салонмена, який гасає по світу, щоб вигідно одружитися, засвоїв для себе істину, що живе у віці не пари й електрики, а корупції та протекції, вдень заграє з соціалістами, а ввечері грає на фортепіано по шинках; Шпатько нашіптував у літературних колах, що прототипом повісті послужив йому один реемігрант з Америки, маючи на увазі Косинюка; відомий був Шпатько ще й тим, що під час однієї дискусії між молодомузівцями і Франком він замахнувся…

Косинюк зупинився перед цією проявою, але тільки на мить, виминув її, та Шпатько схопив скрипаля за полу блузи й вискнув:

Хіба ти не чув, який патріотичний акт задумано? Нині збираємося біля Народного дому. Там Карманський, Яцків, Пачовський…

І вони дадуть тобі з’їсти й випити? — нагнувся до Шпатька Косинюк.

Яке блюзнірство! — обурився Шпатько. — Ми нині вибираємося до Урича, щоб на скалі вибити пам’ятний напис на честь Івана Франка!

І це будеш робити ти?! — Косинюк бридливо відтрутив Шпатька. — А що я казав, — говорив уже сам до себе, виходячи на Куркову, — той ваш народ, пане Франко, створив з вас ікону, щоб нею прикривати свою духовну ницість… Та пріч же, огидо! — шикнув на Шпатька, який підбігав за ним. — Бо піду, піду з вами, але тільки для того, щоб тебе струтити з тої скали…

А коли піднявся до стрілецьких кошар, побачив, що Замкова гора зупинилася, і він стоїть неподалік її підніжжя — зачарований світом троєцький хлопець, готовий розпочати своє сходження.

Воно давно розпочалося — тепер лише продовжувалось або ж закінчувалося… То було ніби в гарячковому сні, я схоплювався вряди–годи й тоді оглядався довкола, важко вибираючись із своїх видінь: біля мене товпилися самі обличчя — без тулубів — і всі просили, щоб я їх намалював, а я не мав на чому й чим, я був близький до розпачу, бо так багато облич не бачив ніколи, у Трійці вони від мене втікали, а тут шемрали, кричали, реготалися, плакали — і всі проштовхувалися до мене, щоб стати ближче; молоді й старі, красиві й потворні, заплакані й п’яновтішні лиця юрмилися в нашому смердючому трюмі, а на верхній палубі, де стріляли корки з шампанського і грала музика, були ще інакші — ангельські, я позирав деколи на них, підлізаючи крадькома по трапу, і плакав з жалю, що не мав навіть вугля, не те що олівця.

Деколи вибирався з того хаосу й тоді в поле мого зору виходили предмети: колії, паквагони, корабельні щогли, безкраї води, — ті предмети не в’язалися жодною послідовністю, вони існували самі собою, випадкові в моєму житті, змінювали один одного, і я про кожен з них міг спитати, чи це, бува, не Америка, бо знав, що задля якоїсь Америки ми з мамою покинули Трійцю й до неї їдемо, пливемо, мучимось… Я не уявляв собі свого майбутнього ні в якій конкретній іпостасі, а з минулим, троєцьким, єднало мене лише мамине жовте обличчя і ще образ пана в чорному сурдуті й капелюсі, який заходив до нас ще в

Трійці, а потім, ніби привид, з’явився біля залізної печі у краківській почекальні й зник; я не знав, що це Стефаник, а може, тоді він ще й не був Стефаником, напевно, він став ним, коли написав книжечку «Камінний хрест» про таких злиднів, як ми; ту книжечку подарував мені в Нью–Йорку Адам Коцко, і я впізнав автора на портреті, вміщеному в книжці, — тільки ці два обличчя засвідчували, що я не сьогодні на світ народився, а мав своє минуле.

Проте образ троєцького пана швидко стерся в пам’яті, а мамине обличчя зжовкло, мов зів’яла динька, і я пам’ятаю ту мить пробудження з гарячкового сну: мати лежала на палубі, закутана в сіре покривало, потім хтось з наших затулив мені очі долонями, як дитині, хоч був я вже парубчаком, і я почув лише сплеск за бортом, а потім мене ті долоні відпустили.

З гарячкового сну розбудив мене й назавше повернув до дійсності навальний, що глушив вуха зусібіч, рев корабельних сирен. Я вибіг з трюму на палубу й аж присів зі страху: попереду корабля з обох боків виднілася забудована мурашиним містом земля, в океан із суші впадала велетенська брудна ріка, а в її гирлі перед самим носом нашого корабля на високому, в три поверхи, постаменті стояла гігантська зелена від окису статуя жінки з факелом у правій руці та з книжкою — в лівій, увінчана стрілчатою короною, з обличчям суворим і розумним, і я подумав, що це і є та Америка, до якої ми з мамою вибралися; постать жінки наближалася до мене, я навіки запам’ятав її обличчя, захопився ним, полюбив і готовий був намалювати його з замруженими очима, а на душі відлягло: не пропаду на чужій землі, яку охороняє така маєстатична, мудра й добра богиня.

Але статуя залишилась позаду, насупроти сунули кораблі й баржі, скреготали якорні ланцюги, гримотіли, вдаряючись у борти, синьо–чорні від мазуту хвилі, закожушені трісками й соломою; полегкість у душі мінялася гнітючістю: на нас насувався берег з неймовірно високими будинками — коломийська ратуша загубилась би серед них, мов квасолева тичка в Петрилівському лісі; ті будинки, безмовні й чорні, спиналися в задимлене небо, з–поміж них вистрілювали фабричні димарі, з яких вибухали клуби чорного диму; на березі свистіли локомотиви, метушилися маленькі й чорні від кіптяви люди; мої супутники стояли на палубі отупілі, мов вівці у спеку, і казали, що ц е Америка.

Я дивився з нерозумінням на чужий світ і не міг утямити, для чого мама сюди вибралася й умерла марно по дорозі; я не знав, що мав далі робити, — може, триматися жінки, яка затулила мені долонями очі, коли тіло мами викидали за борт; та жінка стояла на палубі й горнула до себе трійко дітей, біля її подолка для мене, майже дорослого, місця не було; я безпорадно розглядався довкола — всяк був заклопотаний своєю бідою: посеред океану збирало всіх докупи днище корабля, тут простилалася перед кожним чужа земля, і кожен муситиме шукати на ній хліба сам.

Наша шіфа причалила до маленького острівця в гирлі Гудзону, до берега з нього — рукою подати, і я й подумати не міг, що в тих карантинних бараках з червоної цегли мені доведеться пробути в голоді цілий місяць, поки прийде черга медичного огляду. Нарешті підійшов до мене чоловік у білому халаті, сказав викласти двадцять доларів; лікар довго зазирав мені в очі — я вже потім дізнався, що емігрантів, заражених трахомою, завертали до Гамбурга — і випустив мене до катера. За кілька хвилин я, самотній як палець, німий і майже без грошей, ступив на американську землю.

Згадую ті перші, невпевнені й боязкі мої кроки берегом Манхеттена, а в уяві чомусь постала в пам’яті та мить, коли я, заангажований Адамом Коцком, повернувся навесні 1907 року з Америки до Львова, влаштувався у Народному готелі й зважився з набитою доларами кишенею зайти до кав’ярні «Монополь», що заховалася за спиною пам’ятника Міцкевичу, — там, як казав мені Коцко, збираються на розмови львівські богемісти, які належать до літературно–мистецького угруповання «Молода муза». Можна деколи побачити й Івана Франка за столиком у кутку, де він п’є каву і переглядає газети, зрідка приходить Стефаник…

У смокінгу, циліндрі й білих рукавичках я зайшов до кав’ярні, коли ще було порожньо. За шинквасом біля консолей, заставлених масивними канделябрами, сиділа пухкенька звабливогруда кельнерка; вона, видно, зразу належно мене оцінила, бо не забарилася підійти до мого столика; я замовив каву і з цікавістю очікував завсідників, яких Коцко ще в Америці так колоритно описав, що я напевно зміг би кожного впізнати молодих українських модерністів, які пишуть свої твори у кав’ярнях не заради екзотики, а тому, що бідні, мов церковні миші, не мають кабінетів. Замість візитної карточки я мав у теці кілька олійних мініатюр, зроблених ще у Грініч–вілліджі, богемному кварталі Нью–Йорка, де колись Едгар По написав свого «Ворона». Були це символічні кунстштюки, на кожному з яких крізь сцени праці, злигоднів, розкошів, розпусти, насильства, оргій проступали деталі статуї Свободи — рука, стрілчата корона, факел, благородне й суворе обличчя античної богині. Я був упевнений, що з цими візитками приймуть мене до товариства і що на мої майбутні малюнки, створені на матеріалі львівського життя, матиму попит.

Я сидів серед могильної тиші в кав’ярні за важким дубовим столиком, покручував у пальцях підсвічник, заляпаний жовтими бурульками воску, й відчував на собі пильний погляд кельнерки: напевне, мій зовнішній вигляд, яким вона спочатку так захопилася, навіював тепер недовіру: а може, це поліцейський шпіцель? «Ну й що, — подумав я, — чим може загрожувати шпик кельнерці?» Проте мені захотілося кудись сховати циліндр, я потримав його в руках, розглядаючись по залі, кельнерка вмить підбігла, послужливо забрала в мене й повісила на вішак поблизу шинквасу. Ми не перемовилися й словом, тиша у кав’ярні ставала напруженою, і я вже подумав, що треба йти геть: ніхто ж не приходить; та в ту хвилину тихо, немов скрадаючись, просунувся крізь відхилені вхідні двері невисокий щуплий панич з інтелігентним обличчям, обрамленим гладкою зачіскою й бакенбардами, до підсліпуватих очей прилипли квадратові окуляри, мав він вигляд сумовито–трагічний, і я не сумнівався, що це зайшов хтось із молодомузівців.

Кельнерка просвітліла, сперлась ліктями на ляду, втопила вказівні пальчики в ямки на пухкеньких щічках і проспівала солодко:

Пан Карманський п’є нині на сольо–о? А де ж пан Місьо–о?

Сумовите обличчя клієнта ще більше спохмурніло, він став біля ляди, подивився кельнерці в очі й мовив, коротко зітхнувши:

Отак, пані Малгосю… Отак.

Пан Карманський закохався! — півкнула Малгося, закриваючи уста долонькою. — У пана в серці сум?

Не до жартів, пані Малгосю…

А поезію вже склали на тен темат?

Почав… «На межах чорна задума бродить, а хвору душу повив туман… повив туман…»

Сідайте й складайте, пане Петре: поезія завжди лікувала вас від кохання… А хто вона?

Поет нахилився до кельнерки, прошепотів, і вона знову вискнула, забувши цього разу затулити долонькою рот.

Артистка? Та, що приходила вчора з Адвентовичем?

Вона, пані Малгосю…

І не відповіла вам взаємністю?

Я ж їй іще нічого не сказав.

То кваптеся, кваптеся, пане: той… Адвентович такий, що задурманить будь–кому голову. Кажуть, він загіпнотизував навіть тюремну сторожу Бригідок і допоміг російським революціоністам утекти. То затятий соціаліста!

Що ви на тому розумієтеся, пані… — спохмурнів Карманський. — Адвентович знає, чого хоче…

Але й ви, і ви, пане Петре, не якийсь там пантофляж, ви теж можете заімпонувати тій артистці — якщо їй таке подобається, — своїми тюремними муками…

Подайте мені кави з кожушком і не говоріть більше про те! — обірвав розмову поет і підсліпувато попрямував до столика, мене не помічаючи.

Я тоді згадав розповідь Коцка про Карманського, і ніяк не міг зіставити цього меланхолійного поета з героєм, якого змалював мені Адам. Коцко все перебільшував — бачив у людях не справжнє, а бажане. Я почув, як до мене підкрадається почуття розчарування в особі, якої, зрештою, й не знаю. Для мене ще там, за океаном, люди поділилися на незалежних і залежних, залежні — на скорених і нескорених, нескорені — на компромісних і безкомпромісних; і коли хтось обрав для себе ту чи іншу позицію, то повинен бути їй вірним, і нема чого естетові задля моди ставати на якийсь час революціонером, а потім соромитися чи боятися того свого кроку.

Від Адама я дізнався, що наприкінці січня цього року українські студенти оголосили віче за створення українського університету у Львові. Сенат віче заборонив і дозволив вшехполякам самим розправитися з бунтарями. Двадцять студентів забарикадувалися в аудиторії на другому поверсі, ще стільки прийшло їм на допомогу з третього, бунтівники зім’яли боївкарів, поламали в аудиторії столи, позривали портрети ректорів у аулі[54], побили мало не до смерті секретаря університету Алойзу Віняржа і вийшли в місто, співаючи пісню «Шалійте, шалійте, скажені кати!» На розі Академічної їх оточила поліція. Саме тоді з бібліотеки вийшов тендітний студент філософії Петро Карманський, автор поетичної книжечки «Ой люлі, смутку», перечулений лірик. Він боязко обійшов заарештованих товаришів і раптом почув: «Карманський, якщо ти порядна людина, то твоє місце серед нас!» Поет, який був зайнятий лише своїм особистим смутком — це теж потрібне, хтось повинен оспівувати стан людини в певних умовах, — приглянувся крізь окуляри, впізнав того, хто звернувся до нього — був це Адам Коцко, організатор віча. Не довго вагаючись, Карманський просунувся крізь кільце поліції, став серед заарештованих. Просидів місяць, витримав голодовку, недавно вийшов із тюрми… А тепер не хоче, щоб йому нагадували про той вчинок, бо ж, видно, не мав духовної потреби сповнювати його, не був готовим до нього й піддався тільки хвилевому настроєві або соромові. Я далекий від протестантства, мій протест — малюнок, більше я нічого не вмію робити, але коли б ступав на дорогу відвертої боротьби, то — як Січинський, як Коцко, як Франко.

Я й нині так думаю? Ні, сьогодні я вже не думаю, а лише споглядаю марність свого життя. Чому так сталося?

А тоді… Тоді мої думки перекроїв різкий скрип дверей, до кав’ярні увійшов розмашистим кроком довгоносий чоловік, лисий і чорноокий. Він поправив на плечах лискучий чорний сурдут, обтягнув поли й маєстатичним жестом зняв з голови мельоника.

Знімаю капелюх тільки в церкві і в кнайпі! Прошу це належно оцінити, пані Малгосю, й подати на стіл, де сидить Карманський, дві кави. Маестро Яцків, сер! — кивнув він мені головою, немов давньому знайомому.

Яцків присів біля Карманського, пильно приглянувся до нього, хмиркнув, лукаво підморгнув, але Карманський був незворушно сумний, і Яцків, пристосовуючись до настрою товариша, замугикав сумної:

І може, ти крізь сон почуєш

Мої тужливії пісні,

І може, нишком забануєш

Бодай у сні, невиннім сні.

До тебе шлю свій скорбний спів…

Перестав наспівувати, спитав:

Не пригадуєш, Петре, чиї це слова?

Карманського, — знехотя відказав автор.

А я весь час думаю, звідки їх знаю… Петре, якби ти потрусив кишеню, ми б випили — знаєш за що? Щоб ніколи не відходити від принципів модернізму. Тебе дивує, чому я з цього почав розмову? А тому, що давно тебе не бачив, Петре, аж два дні, то хочу наговоритися. Та й справді я тепер водно про це думаю: прийшла нова релігія в літературу і треба визнати якусь одну. Ми випили б за те, щоб не бути слугами двох панів: або Франко, або Пшибишевський!

Я не визнаю жодного пана, а тому не п’ю, — понуро відказав Карманський. — Я не реаліст і не символіст, я — романтик… А взагалі, не треба блюзнірити, Міську.

Зовсім не блюзнірю… Наш журнал «Світ», редагований шановним Бирчаком, повинен дбати про завтрашній день поезії, а нинішній ми залишимо комусь іншому — хоча б Франкові. Я придбав собі книгу «Чорна магія», а також Коран, читаю й переконуюся, що тільки підсвідоме, містичне може стати основою нової штуки. Мій батько, старий побережник із села Лесівки на Станіславщині, мовив, що Бог живе не тільки в церкві, а й у лісі. Отже, відучора й назавжди прощаюся з реалізмом, моя церква — ліс, незбагненний, незнаний, сліпий… Я серйозно. І йду до цих переконань не відучора, ти знаєш мою новелу «Білі вівці», там усі сліпі: отара і пастухи.

У Метерлінка є п’єса «Сліпі»…

А я йду далі… Ми всі стали супроти соціальної заангажованості Франка, хоч, правду кажучи, всі вкупі йому одному дорівнятись не можемо… А він — ти ще, мабуть, не читав у «Віснику» так жорстоко насміявся з нас, та кропива–жеруха! І знаєш, подав редакторові дуже вигідну для поетів ідею: оскільки всі вірші, вміщені в останньому номері «Світу», мають однаковий зміст і з однаковим розумінням можна їх читати згори вниз і знизу вгору — платити авторам подвійні гонорари.

Яцків голосно засміявся. Він мені відразу сподобався, хоч я не міг збагнути, що в нього напускне: салонна манірність чи мужицька тверезість.

Сміх сміхом, Петре, а в літературі настає нова ера, якої не хоче розуміти сам Франко. Старші письменники ставили собі за мету змальовувати економічні та громадські порядки, а для молодих головна річ — людська душа. Ми повинні освітлювати довколишнє середовище через внутрішній світ героя…

Міську, май совість, це ж слова Франка, — зауважив Карманський.

А бачиш — і він з нами!.. Ми стоїмо на межі між минулим і майбутнім, немов орел між пустелею і морем, ми повинні наш родовід брати в храмі Краси, а дітей хрестити сльозами нашого народу! — Мова Яцкова ставала щораз патетичнішою, я дослухався, чи не чутно в ній фальшу, позерства — і не міг зрозуміти; мабуть, Яцків закидав гачок, щоб вивідати думку товариша, та Карманський розмови не підтримував, і Яцків наговорив зовсім про інше, примружуючи химородні очі: — Якби ти знав, Петре, що за божественний напій «Чорна Індія»! Ти ще не пробував, а я вже маю рецепт, незабаром принесу. Який то цімес: смак полину й смоли! Хоч як на мене, то найсмачніша звичайна горілка, коли її закушувати огірком або бурячками з хріном… Пані Малгосю, у вас нема цвіклів з хріном? Є? Ви ж наша альма матер! Подайте мерщій, бо у мене ось, як у того Карася… щось таке в мене є… — він вийняв з кишені сурдута плоску плящину, — і називається вона аква віте. А ти й не сподівався, Петре!

Кельнерка принесла бурячки з хріном і чарки, Яцків наливав.

То хто вона цього разу? — спитав притишено й зовсім конфіденціально.

Ванда Патковська…

О, видно, вже маєш гріх за душею, бо–сь почервонів.

Краще мати за душею гріх, ніж нічого, — Карманський посміхнувся, проте усмішка не пасувала до його сьогоднішньої ролі, він це втямив і квапно погасив її. — Не було гріха, — сказав сумно. — Вчора бачив її тут з Карлом Адвентовичем, зблизька. То незвичайна жінка — симбіоз печалі й легковажності. Я недавно бачив їх обох у виставі «Життя людини» Андрєєва, ставив Павліковський в Новому театрі. Яка чуттєвість, глибина… А тут уздрів натуральну, без гриму…

Напийся, Петре, і напиши вірша — це єдиний для тебе вихід зі становища. Ти ж знаєш Адвентовича; то такий хлопака, що коли вже впіймав пташку — не випустить. Але ж вона старша за тебе.

Яке це має значення, — опустив голову Карманський.

Я її добре знаю, — замислився Яцків. — Ех, якби вона захотіла зіграти зі мною Анну в «Украденому щасті» Франка: ми готуємо спектакль у театрі львівського «Сокола». Я граю Задорожного. А може, ти допоможеш?

Ніколи в світі!.. Міську, якби ти перейшов мені дорогу… я… я б убив…

А най тебе двері стиснуть! Ну, будь здоров.

Яцків підніс чарку, та біля уст затримав: наші погляди зустрілися. Він підморгнув мені, покликав:

Сер! То ваш циліндр на вішаку? Певне, ваш, бо дотепер я його тут не бачив. Коли бажаєте, ходіть до нас і відрекомендуйтеся. Ви, часом, не з Америки? — спитав, коли я підійшов до їхнього столика.

З Америки. Іван Косинюк, мистець.

Ти чуєш, Петре? — Яцків здивовано видивився на Карманського. — Відколи я почав читати «Чорну магію», геть чисто все знаю. І що тут робите?

Повернувся в рідний край…

Хто вас на таке дурне намовив? — Яцків відставив чарку.

То довга історія. Зустрівся в Нью–Йорку з Адамом Коцком, і він переконав мене…

Ох, той Адась, Адась… Гасає по всьому світу, як посолений. Повна голова революції… Мистець, кажете. То приставайте до нашого товариства.. Серед нас був колись Михайло Паращук, он його робота, Яцків кивнув у бік вікна на пам’ятник Міцкевичу. — Знаєте… Вчився у Кракові, Відні. Зробив у Львові знаменитий фонтан з німфами — подивіться, варто — поряд з бібліотекою Оссолінських. Виконав бюсти Франка, Лисенка, Людкевича, зліпив і мене. Та раптом забажалося йому політики — в 1905 році. Належав, видно, до таємної організації, мав завдання: у Старому місті Варшави кинув бомбу в повіз російського губернатора Скалона… То якесь диво, що втік. Тепер у Парижі, вчиться у самого Родена… Ну, а ми… Це поет Петро Карманський, оспівує сум і смерть. Дуже сумний поет. Особливо — коли закохається. Тоді незле пише. А що закохується дуже часто, то вважаймо — поет несогірший. Вчився у ватіканському «Колледжіо Рутено» на єзуїта, але не витримав дисципліни й повернувся додому. Залишився в душі італійцем: у його віршах замість верб — кипариси, замість Дністра — Тібр. Сам безтурботний, мов трубадур, а вірші пише такі сумні, ніби Данте ходив по пеклу не з Віргілієм, а з ним… Та досить про нього. Я — канцелярист львівського асекураційно–кредитного товариства «Дністер», доморощений артист, а ще й прозаїк: уночі мене мучать привиди, а новели пишу в екстазі.

Не вірте йому, — зникла напускна журба з обличчя Карманського. — Стефаник більше мучиться від реалізму, ніж Яцків від містики.

Може бути, — погодився Яцків. — А в якому жанрі ви працюєте, Іване?

Маляр… Ось кілька моїх робіт, — я витягнув з теки мініатюри. — Мені Адам нарадив познайомитися з вами. Я за тим і прийшов сюди.

Яцків з Карманським з цікавістю оглядали мої роботи, прицмокували, похитували головами, переглядалися, і я помітив скруху на їх обличчях.

Бачите, — підвів голову Карманський, — ваші речі особливі, їх не всі зрозуміють. Навіть для нас вони несподівані. А практичні галичани, які взагалі вважають митців неробами й жебраками, їх не куплять, — Карманський запалив цигарку, глибоко затягнувся. — З бідою прийняли вони в музиці Людкевича, а в малярстві Труша, та й то кожен третій вважає своїм правом влазити обом у душі заболоченими ходаками. А письменників зовсім не визнають. Найголоснішим патріотам досить мати кілька фраз Шевченка для реклами своєї культури на святкових імпрезах, кілька парадоксів на адресу Франка; Лесі Українки й Стефаника не знають і знати не хочуть, а до нас, молодих, звертаються лише тоді, коли хочуть вписатися дівчині в альбом. Тож звикайте…

Нам, як казав Гонкур, — додав Яцків, — мало написати книжку, нам треба стати ще й лакеєм свого успіху — продати її. Остап Луцький, наприклад, так уже вміє рекламувати свій крам, що якби йому дали прочитати анонс з «Діла», то слухачі плакали б із зворушення, — а книжок його не купують.

Тривога вкралася в мою душу: я передчував тоді свою біду… Хотів ще розпитати про можливість виставок, та до кав’ярні увійшло троє. Були це, як потім я дізнався, Остап Луцький — елегантний, з метеликом під шиєю, Василь Пачовський — поважний, зосереджений, і Йосип Шпатько — довгов’язий, галасливий, у картатій зачовганій блузі.

Як тільки я закінчив свій виступ у залі «Яд Харузіму» — ти ж знаєш, як публіка мені плеще, — смикав Шпатько Пачовського за рукав, продовжуючи почату, певне, ще на вулиці розмову, — чіпляється до мене розпорядник єврейського клубу Йоахім Шварц — ти його знаєш — і завважує мені, що я нетактовний; я йому відповідаю, що не вважаю себе ідеальним, хоча за ідеали й борюся; йому ж, бач, цього мало, він називає мене при людях за мої антисемітські гуморески юдофобом; я — ти ж мене знаєш — людина спокійна, але навіть найлагідніший пес у найдобрішого господаря раз на рік зривається з ланцюга, то й кажу йому: «Як я маю вас любити, коли ви навіть свого Ісуса розіп’яли»; а він, чуєш, що відказує мені, паршивець: «То була помилка наших предків, треба було таких, як ти, дурнів розпинати…» Присутні, ті самі, які мені щойно плескали, підняли регіт, і я мусив утікати. Хіба не правду завжди мовлю: nad każdym wisi katastrofa…[55]

Перестань, Йосипе! — шикнув Яцків. — Ти як хочеш людей розсмішити, то готовий рідній мамі в очі плюнути… То що будемо робити, панове? Нас багато, маємо гостя, а грошей, як звичайно, нема. Може, підемо на «окоцімське» до вуйця Томаса на Баторого або ж до найдешевшої кав’ярні Юза?

Косинюк підійшов до Малгосі й замовив багатий стіл.

Товариство було вражене: гість розплачувався зеленими банкнотами, були це справжні долари, і мав він їх цілу пачку. Луцький з Пачовським перезирнулися, в їх поглядах тінню майнуло недовір’я; Яцків заспокійливо кивнув рукою, проте знизав плечима — мовляв, яка мана погнала його з багатої Америки в жебрацьку Галілею; тільки Шпатько, побачивши долари, пройнявся безмежною повагою до американського маляра. Він увихався біля нього, панібратськи підморгував, заглядав приязно в очі, підбадьорював поглядом, що мало означати: зі мною не пропадеш, допомагав пані Малгосі накривати стіл, ставив, що смачніше, перед гостем, і врешті сам усівся поруч. Косинюк радо приймав Шпатькову запопадливість: він почувався чужим серед нового товариства, і такий зв’язковий був йому потрібний, а може, це давалися взнаки заокеанські митарства, під час яких доводилося хапатись за будь–яку послужну можливість у надії вирватися зі скрути, ризикуючи при тому потрапити в руки шарлатану.

Остап Луцький підняв келих. Він усе ще вважався ідейним натхненником львівських модерністів, хоч після того, як засумнівався в геніальності Франка, ласкаво залишивши йому титул взірцевого продуцента, авторитет його катастрофічно похитнувся, бо в кожного, хто був посвячений в цей літературний конфлікт, при зустрічі з Луцьким неодмінно спливали в пам’яті слова Франкової відповіді авторові пасквілю: «Я б мужів з вас повиводив, навіть з мавп таких, як ти», — і молодомузівський проводир, який навчався у Празі і Кракові й особисто був знайомий з Пшибишевським, теж мусив весь час пам’ятати, які асоціації він будить у товаришів; прутик Франкової насмішки з часом почав батожити, став гарапником, канчуком, карбачем — врешті Луцький не витримає цих безконечних шпіцрутенів і виїде зі Львова. Та поки що він тримав фасон, тільки полохливо поглядав на вхідні двері кав’ярні, знаючи, що о другій годині, по–кантівськи точно, заходить Франко. Та було ще загодя.

Луцький промовив:

Що я хотів би сказати, панове–товариші… Одно слово, нема злого, щоб на добре не вийшло. Ми з Василем подивилися роботи нашого шановного гостя–колеги, і я подумав: скільки марно пролито сліз нашими письменниками над долею емігрантів — Стефаник, Конопніцька, Сенкевич, Короленко, та й Франко теж… А що маємо в результаті? Я не заперечую — зрештою, про це знає краще пан Косинюк, — лились, лились ті чорні сльози емігрантів… Проте, як бачите, найпростішим нашим людям довелося зіткнутися з високою культурою Америки й повернутися в рідний край з певним цензом. А як потрібен, як необхідний злет духа українського народу на рівень, я сказав би, світових партитур! Відлітають наші селяни, мов журавлі, за океан…

А на їх місце польська шляхта переселяє мазурів, — перебив Луцького Пачовський.

Я слухав, опустивши голову. Луцький мав рацію: хіба в Трійці зміг би я здобути мистецьку освіту? Та мене там свої люди зацькували б собаками, мов зайця; у своїй простодушності — я ж був інший, незрозумілий, а тому й небезпечний для усталених віками сільських традицій — мене просто позбулися б, звісно ж: над ріллею не горбиться, забавляється мальовидлами — а що, коли всі перестануть орати, сіяти, жати і пити в корчмі?.. Мене таки врятувала еміграція…

Але як забути той моторошний стан самотньої й німої людини у джунглях неосяжного міста, де всяк зайнятий собою й до іншого байдужий тільки тому, що Морган перераховує в банк свій двохсотий мільйон, а робітник, щоб завтра не здохнути на вулиці, мусить розпочинати збивати йому двісті перший…

Хвалити Бога, я таки ходив до заболотівської школи й навчився читати латинкою. Це мені допомогло в Америці: я відчитував рекламні написи і зіставляв з малюнками — так поволі навчився англійської мови настільки, що міг порозумітися з людьми. Ми приїхали влітку, тож спати можна було у сквері, в парку чи просто на тротуарі, накрившись пакувальним папером або вийнятими із смітника газетами, а в дощ ішов до десятицентової нічліжки; спочатку були в мене гроші, і я міг купувати картоплю, яку пекли в жаровнях на вулицях, мав за що взяти дешевої ковбаси для котів, попастися ввечері недоїдками на ринку, похлебтати супу за п’ять центів.

Та гроші втікали з рук, мов пісок крізь пальці, і страх перед голодною смертю погнав мене шукати праці. Робочих рук Нью–Йорк, здавалося, потребував, як пустеля води: всюди будувалися будинки, доки, фабрики, на вулицях били камінь для бруківки, в Централ–парку прибиральники наколювали на палички з цвяхами недопалки й усіляке сміття, на тротуарах сиділи із щітками чистильники взуття, на перехрестях, де зупинялися автомобілі, стояли молоді негри із шматами в руках, вони бігли юрмою до машин і навперебій, без дозволу власників, витирали з них пил, — я всюди пробував знайти працю й звідусіль мене проганяли, справляючи на біржу, де безробітні вистоювали в черзі тижнями й місяцями, щоб за п’ять доларів записатися на роботу…

А чи не завелика то ціна, пане Луцький, — сотні занапащених життів за мене одного? — спитав украдливо Косинюк. — Навіть якщо б я був геніальним малярем?

Евентуально, пане Іване, може, й так… — у Луцького враз пропав ораторський хист. — Бо, як казав Тарас, — «не нам на прю з тобою стати…» Але ж ви є… і ми вам допоможемо, як лише зуміємо.

О, так! — вигукнув Шпатько. — Та ми, пане Іване, вивісимо ваші твори в залі єврейського клубу «Яд Харузім», там ставить деколи свої спектаклі театр «Руської бесіди», по суботах і неділях збирається сметанка, яка має смак! А в касино… Та хіба якийсь там пан меценас, який проциндрює в карти сотні ринських, не купить вашої картини? Пане Косинюк, хоч я й знаю, що nad każdym wisi katastrofa, гарантую вам: не пропадемо!

Залягла тиша, поети мовчки чаркувались. Яцків поглипував скрадливо на буйночубого Косинюка, їв і пив, та на його обличчі тінився винуватий вираз: може, від того, що стіл аж угинався, а бенкетують вони за чужий рахунок і ніяк не зможуть віддячитися Косинюкові, коли долари в того закінчаться, — хіба що пісними голубцями в їдальні вуйця Томаса.

Луцький квапно міняв тему розмови, він нікому не хотів віддавати свого першенства.

Наше товариство, колего, назвало себе «Молодою музою». Це нині модно: «Молода Польща», «Молода Німеччина» і т. ін. А назву подарував нам новеліст Михайло Яцків. У його збірці новел «Казка про перстень» є прекрасна річ — «Доля молоденької музи», в якій захована символічна загадка потреби творення, вона формулюється у словах: «Якби він любив мене, то відчув би, що я тут». Не знати, а підсвідомо через свій талант відчути — де муза! Звичайно, якщо той талант є… Та вам цей секрет напевно знайомий. Артистична творчість не сміє бути ні боною, ні нянькою, ані пропагатором, бо єдиною її функцією є внутрішня потреба творця, яка в жодну розумову шухляду не вкладається.

Я визнавав за Луцьким певну рацію. Але ще тяжіли наді мною роки, прожиті в Америці, де можна на очах ситих, щасливих людей померти голодною смертю, а можна випадком і розбагатіти — і те, і се мені знайоме; наді мною тяжів заклик Адама Коцка віддати всю силу розуму й рук не чужинцям, а своїм, — то як погодитися з тим, що мистецтво не сміє бути пропагатором ідей, не повинно мати мети? Я просто не міг наразі зрозуміти, чому ці люди ховають голови в пісок, коли по тюрмах голодують в’язні, коли народові на своїй землі заборонено мати свій університет. Хто ж ви тоді — нарциси?

За столом розпочалася суперечка, та я вже її не сприймав: йшло до обіду — двері до кав’ярні все частіше відчинялися, і я зрозумів, що жду когось такого, хто міг би відповісти на ці мої сумніви. Може, Стефаник зайде, — щеміло моє серце, — і я припаду до його грудей, пригадаю йому краківську почекальню, залізну піч, зжовклу від горя жінку й хлопчину, що рисує вуглем на підлозі страдні обличчя емігрантів, — та чи заспокоїв би він мене? Гамір за столом наростав, усі говорили й ніхто нікого не слухав, а щем у моєму серці згущувався й пік, і я збагнув, що це пече мене чекання особливо несподіваного, і та несподіванка не буде Стефаником, а тим, хто прозрів майбутнє свого народу, — ось увійде він, величний, мов пророк, я переконаюся, що його не видумали, що він живе на землі, й образ його заспокоїть мої тривоги.

А може, не треба й цього разу про Франка? — сказав недбало Шпатько, який сидів поруч зі мною. Мене образила зневага в його голосі: як він сміє, та невже Франко, творець «Мойсея», такий звичний для нього, як сірий будень?

Я мовчу, — пирхнув Луцький. — Мені в цьому випадку треба мовчати, проте я таки скажу. Людина відчуває значно більше, ніж розуміє, ціла низка психічних явищ залишається поза межами свідомого, і їх можна змалювати тільки за допомогою художніх символів. Мистецтво не можна замикати в матеріалістичну позитивістську клітку. А Тобілевич, Мирний, Нечуй–Левицький і той же Франко — маймо нарешті мужність признатися до цього — саме це й роблять, і працюють вони вузькоутилітарно на користь недалеких днів…

Досить, Остапе, — різко змахнув рукою Яцків, перекинувши недопиту чарку. — Пардон… Пардон! Не на користь недалеких днів, а на віки. І символів у їх творчості стільки, що й на нас вистачить. Та я хочу нагадати тобі про життя, яке стало символом титанічної праці, — це життя Франка. Його талант — прокляття для нього самого, а не для його продукції… Тільки подумай: він міг стати шанованим і багатим професором, а не став ним, бо сам для себе шукав негод, бо йому велено було навчити весь народ, а не тільки якусь його частку. Він не помер малим хлопчиком під оборогом, коли відвертав на Діл град, не зірвався з урицьких скель, не вмер у тюрмі від тифу, не впав, коли його гнали етапом, бо доля призначила йому врятувати народ від темряви, а за цей подвиг отримував тільки страждання… Залізо й камінь не витримали б стільки, скільки його дух. Міг він тисячу разів зневіритися: його ж цькують чужі й свої, а він робить один те, для чого в інших народів працюють цілі академії. Ми шукаємо символів — ось вам символ!

Та вгамуйтеся нарешті, пане Яцків! — почувся м’який голос з кутка зали. — Що це ви всі так уперто побиваєтеся за символами, коли вони поряд: кожне слово — символ.

Усі мертво стихли: за столиком сидів Франко.

Почуття сорому за те, що Франко слухав суперечку між Луцьким і Яцковом, обпекло Косинюкові обличчя, немов поличник. Навіть не зважився підвести голову, щоб глянути на поета, якого хотів побачити і сприйняти, щоб утвердитися; проте цікавість таки перемогла — він зирнув спідлоба в той бік, звідки почувся м’який, зовсім молодий голос, і вчепився поглядом у кремезну постать старшого чоловіка, що сидів у сутінному кутку зали й тримав у руках розгорнуту газету, із–за газети визирало високе чоло й кущуваті брови. Чоловік опустив газету на стіл, повернув голову до спантеличених поетів, і тоді Косинюк упізнав Франка. Він замилувався його звичайністю: верхню губу обтягали руді пишні вуса, і через те його обличчя могло здаватися понурим, якби не очі — сині, проникливі й ледь іронічні; на блідуватому обличчі темніли веснянки, золоте хвилясте волосся стовбурчилося шапкою над чолом. Мені було втішно, святково й дивно, що бачу його, проте зразу прочув між мною і ним дистанцію, яку б ніколи не зважився скоротити: світився з очей Франка холодок, а може, то була вимогливість, яка дозволяла переступити табу, та в заплату за це жадала особистої свободи.

Луцький підвівся й демонстративно вийшов з гордовито піднятою головою; хлопці відпружились, я сам відчув полегшу в душі: той Луцький багато в чому мав рацію, бо й справді відчуття людини ширші, ніж засоби зображення, але ця думка не нова — я прочитав ось «Сойчине крило», Франкове оповідання тільки підтверджувало своєю недомовленістю й настроєвістю те, в чому нас переконував Остап; був Луцький по–менторськи надутий, зверхній, і мені здалося, що він свідомо копіює когось із великих римлян — Веспасіана, Суллу, Цезаря; незмірно амбітний при скупих поетичних можливостях, він міг би стати вождем серед пігмеїв, певне, й шукав подібного оточення, та ба: на заваді стояв Франко із своїми учнями й послідовниками.

Та говоріть щось! — змахнув у наш бік Франко складеною газетою, й молодомузівці заворушились.

До поета підійшов Яцків і попросив його за наш стіл.

Якби я знав, — розвів руками Франко, — що у вашому товаристві забуду про те, що треба забути, а пригадаю все, що треба пригадати, то просидів би з вами цілу ніч. Але ж і ви за своїми веселощами не вмієте забути про власні клопоти… А втім, я не розумію, навіщо ви п’єте горілку, коли навіть те, що пишете на тверезу голову, не завжди тримається на ногах…

Пачовський покинув наш стіл, підійшов до Франка. Франко приязно до нього усміхнувся й показав на крісло, запрошуючи присісти. Сів і Яцків. Пачовський промовив спокійно, проте з образою в голосі:

Пане Франко, чому ви нас так жорстоко шмагаєте? Маю на увазі вашу рецензію на збірник «Привезено зілля з трьох гір на весілля»? Ви не боїтеся, що можете своїми словами вбити не один талант?

Не боюсь… Ні, не боюсь. Досі я ще не вбив жодного. Зрештою, талант, який можна вбити рецензією, — не талант. Та ви собі друкуйте, що хочете, не питаючи мене, але ж не вимагайте від критика, щоб він приймав на віру всі ваші витребеньки та ще й рекомендував їх читачеві. То вже вибачте… Я люблю ваші поезії, пане Василю, але не всі. «То є штука, я не пхаю тут ідей», — зухвало проголошуєте ви свою безідейність у збірці «Розсипані перли»… Ну а це що таке: «Люба, зорі з нас сміються, що по ночах не спимо…» Кінь би з того сміявся!

Шпатько реготнув, почимчикував до Франкового столика, йому сподобалися глузи з Пачовського; Шпатько страх як любив гумор, про це я дізнався згодом, — і затереферив:

Я написав би для вашого журналу, докторе, прегарну гумореску, якби ви мені дали завдаток. Дасте?

На жаль, не маю свого журналу, — сухо відказав Франко, не дивлячись на Шпатька. — Крім того, знаю, що талановиті письменники, отримавши заздалегідь гонорар, не знаходять часу засісти до роботи. Я вас вважаю талановитим… Пане Василю, у вас є чудові вірші, хоч би отой: «Гаснуть зорі, плаче мева, лине мряка опалева…» Та іноді пишете таке, що краще б то занести у свій домашній альбом. Навіщо друкувати такі ось поетичні флірти: «Я галантно поклонився, граціозно приблизився, обгорнув чужу мадам як міг тільки платонічно і промовив іронічно: «Гратулюю, пані вам…» Коломийка на воскованому паркеті…

Пачовський голосно засміявся — сам з себе, атмосфера стала враз легкою, товариською. Карманський також сидів уже біля Франка, мене ж ніхто туди не покликав, і я відчув себе покинутим, чужим, як тоді — у перші місяці в Нью–Йорку. Я міг би теж підійти, ніхто б мене не прогнав; якби я це був зробив, не побоявшись Франкової в’їдливої категоричності, може б, пішло все в мене по–іншому, та я не раз був битий, не раз потрапляв у кабалу, і мені не хотілося з власної охоти позбуватися особистої свободи.

Голодний, виснажений Іван Косинюк уже втратив надію на те, що знайде роботу. В кишені залишилося п’ять доларів — останній шанс записатися на біржі праці. Він блукав стрітами й авеню, придивляючись тепер до жебраків. Усілякі були: один стояв мовчки з простягнутою рукою, інший рекламував єдиний олівець, тримаючи його в закоцюблих пальцях; йшло до зими, почали з’являтися на вулицях Санта–Клауси із скорбонкою в одній руці та з дзвіночком у другій; якийсь хитрун продавав друковані листівки, вигукуючи: «Jesus is comming» — йде Ісус, — а віруючі купували; ще хтось продавав порнографічні малюнки. Я не мав жодного товару для продажу, простягати ж руку соромився й блукав приречено, а на мене зорили багаті вітрини, повні смачного їства і теплої одежі; чепурні церкви, затиснуті між хмарочосами, заманювали на молитву, поряд торохтіли екіпажі, цокали копита, скреготіли трамваї, гуділи автомобілі — всі кудись квапилися, залишаючи мене самого в людській гущі; не втікали від мене лише статуї: на Бродвеї дивився поверх людських голів Колумб, на Даунтауні, біля церкви Святого Павла, співчував мені перший президент Вашингтон, а коли я наближався до набережної Гудзону, проглядала крізь вузькі щілини між хмарочосами голова суворої й доброї Свободи. Людські обличчя вже не товпилися біля мене: я був голодний і малювати не мав бажання.

Одного дня — це було на розі Восьмої авеню й 115–ї стріт, місце те запам’яталося на все життя — я почув музику: хтось грав на скрипці фривольну легку мелодію — то був час джазу–регтайму. Мелодія чимось нагадувала наші коломийки, а чи весільні пісні; я прочитав на вивісці — «Манхеттен–казино» й ніби уві сні, бо вже нічого майже не усвідомлював від голоду, зайшов досередини. Я й нині не можу пояснити, на що сподівався, коли подав скрипалеві п’ять доларів і попросив, щоб дозволив заграти на скрипці. Скрипаль–мулат визвірився на мене, але долари були справжні, і він подав мені скрипку. Я заграв. Не знаю що. То було моє попурі з пісень, які я чув у Трійці на весіллях і біля корчми: то співав сопілкою весняний Петрилівський ліс, дзвеніли дримбою переброди на Пруті, тужив трембітою завітрений Троєцький горб; я не знав, що граю, та клієнти, які за стойками попивали монтраше, а за столиками грали в карти й крутили рулетку, повернули до мене голови, і я враз оглух від оплесків. До мене підійшов прилизаний джентльмен, взяв пальцями за підборіддя, довго дивився мені в очі, ніби не вірив — ні, він таки не вірив, що це я, такий обірванець, щойно виконав попурі на скрипці, — і сказав заграти ще раз.

Потім мені дали скрипку, я став другим музикантом у «Манхеттен–казино» — за харч і нічліг.

Карманський був сумний, він знову ввійшов у роль нещасливого закоханого, сперся рукою на крісло, в якому сидів Франко, і продекламував:

Ніч по дні, а день по ночі —

Всьому прийде свій кінець.

Щойно станеш квіти рвати —

Вже й неси, готов вінець.

Гаснуть очі, час вмирати,

Чуєш клич «memento mori…»

Та живіть, живіть, пане Карманський, — нетерпляче перебив Франко.

Я навмисне прочитав цього сумного вірша, щоб викликати вас на дискусію, пане доктор. Бо ніяк не можу зрозуміти, чому ви нас критикуєте за песимізм, а Стефаника хвалите…

Дурниці говорите, — відказав Франко. — У Стефаника нема ніякого песимізму. Певно, коли когось болить, він кричить і стогне, але це не песимізм, — він помовчав, та видно було, що думки не закінчив, відсунув газети, постукотів пальцями по столу, а тоді заговорив; я слухав і вірив, і боявся його — тирана в царстві муз. — А ви ще й не зазнали болю, ви неврастеніки не з причини, а з охоти! Ваш потяг до витончених ідеалів, до заглиблення в безодню свого порожнього «я» — це романтика нервів. Вас цікавить не почуття, а настрій, бо для того, щоб показати нервове напруження, треба щось самому пережити. Ваша поезія — продукт хворобливого стану, видуманого вами, це втеча від життя у комфортабельну пустелю символів. А я кажу вам: символом є кожне слово, коли воно означає щось реальне — чи то жорстоке, мов тортури, чи прекрасне, як кохання. Справжнє, болісне, солодке. Ви ж віддаєтеся поезії, мов імпотент палкій жінці, і з того поєднання народжується не радість, не плід, а стан сорому… — Я зіщулився, слухаючи: це западто, перед ним не хлопчаки, яких слід ременем періщити за збитки. — Невже думаєте, що такого вашого інтиму не бачать люди? А якщо й не бачать, то невже перед самими собою ні разу не постаєте у відвертості? А коли постаєте, то хіба не чуєте зневаги від справжньої поезії? Вибачте…

На якийсь час залягла мовчанка. Потім промовив Карманський з ноткою гіркоти в голосі:

Коли співакові натякають, що він міг би бути добрим режисером опери, то цим дають зрозуміти, що йому час перестати співати… Якщо ви нам радите відмовитися від естетства й стати соціальними поетами, значить, ставите на нашій творчості хрест.

Та Бог з вами, — Франко втомлено опустив зморщені у червоних прожилках повіки, — ви здібні люди. Але не женіться лише за модою, треба знаходити своє, тільки вам властиве. Нині мода на Ібсена, Метерлінка, і я нічого проти них не маю, бо нібито не належу до тих боязливих людей, що при кожній новій появі в літературі, незвичній для їх смаку, лементують над упадком моральності. Але ж не було ще такої моди, якій не потрібен був би оригінальний талант і не шкодило б епігонство. Епігонові й наймодніший одяг не поможе. Ви дбайте передусім про самобутність, а тоді й самі станете модними. Я щиро вітаю письменників, які влазять у душі героїв і висвітлюють їх, мов магічною лампою, зсередини. Стефаник, Коцюбинський… Я так не вмію, хоч і хотів би… Ось ви, пане Яцків, деколи вмієте бути таким магом. І ніби лякаєтеся враз цього вміння, щоб, бува, якийсь декадент не хихикнув… Стаєте фаталістом — і видуманий вами фатум чи якийсь там всесвітній біль наперекір логічній ситуації починає вирішувати ходи у творі. Існує передовсім конкретний біль, а з тих конкретних — фізичних, соціальних, національних — складається вже той всесвітній, як сума, а не як деміург. Ви ж намагаєтеся з усіх сил, за прикладом європейських декадентів, замкнутися у своє «я»: мовляв, нема законів понад власний темперамент, нема естетики понад власну вподобу, нема моралі понад власні прихоті. А де «ми»? Куди ви поділи цю категорію?

«Ми» — це багато «я», — сказав Пачовський. — Коли предметом дослідження стає «я», то легше, мов під мікроскопом, дослідити здоров’я або хворість одиничного об’єкта. Бо ж на перший погляд важко сказати, що є здоровим, а що хворим, — потрібен аналіз. Часто те, що здається нам здоровим, є особливою відміною хворобливого стану.

Боже мій, яка софістика! — похитав головою Франко. — Де ви тільки поначувалися того словоблуддя?.. Та хай у тому бабраються польські аристократи, в яких ідеали не сягають далі казино Монако й паризьких борделів, яким надокучили хлопомани з шлунковими питаннями й остогидли крикливі патріоти із своїми закликами до порятунку ойчизни. А для нас, українців, поезія не сміє бути забавкою нероб, вона мусить стати часткою поступової праці, до якої ми покликані.

Не кожний, хто розмовляє з королем, мусить конче стати монархістом, — усмішка Яцкова була лукава, він примружено дивився на Франка, чекаючи, що той відповість на його репліку.

Франко засміявся.

Рація, рація, пане Яцків: що голова — то розум. Література — ліс, де все росте: бук, граб, ліщина й терен.

І дуб, звичайно. Але самотній дуб, який би він не був високий та розлогий, — то ще не ліс. Ми майже півстоліття пишалися величним ліванським кедром — Шевченком, проте літератури не мали. Тепер маємо. І ви до неї належите. Але ж ліс треба культивувати, щоб не став хащівником… А знаєте, пане Михайле, про вас говорять, що ви письменник нерівний. Що правда, то правда, але я таким критикам відповідаю: рівним буває тільки патик. Ви ж виросли на ґрунті світової культури, де все є — і реалізм, і романтизм, і символізм. Тому й цікавий ваш почерк, що ви шукаєте. Хоч думається мені не раз: тягнете містицизм до своїх новел, мов кота до мисочки з конфітурами, тицяєте його мордочкою, а кіт їсти не хоче, бо то не його страва. Ви з колиски реаліст, вам імпонує не Пшибишевський, а Стефаник… Принаймні я так думаю. У вашій новелі «Погонич і коняка» ота шкапа, яку мужик виманює на гору віхтем сіна й плаче з тим віхтем у жмені над здохлою худобиною, — просто не маю слів…

А є ще у нього, — нахилився над Франком Шпатько, дотикаючись нечесаною бородою до його плеча, — новела «Осіння неділя в касарні», в якій капрал примушує жовнірів плювати один одному в лице.

Гарна новела, — відказав Франко, знову не дивлячись на Шпатька — він явно ним погорджував, і це мене почало дратувати: невже лише Франко має право ставити остаточні оцінки всім і вся? — Я деколи читаю й ваші гуморески, в одній мені вельми сподобався такий образ: «Зуб часу діткнув його своїм пальцем»…

Пачовський пирснув у кулак, ображений Шпатько відійшов від Франкового столика, сів біля мене, вихилив чарку горілки, довго сопів, потім пробурмотів:

Щоб когось принизити, не конче треба ганьбити — досить у його присутності вихваляти іншого… — він стукнув кулаком по столі. — Та що це за така неволя — той Франко!

Мені стало маркітно на душі. Я так чекав зустрічі з Франком — добрим, розумним, віщим, а почув наразі тільки виляски його батога, до котрих тут уже, видно, звикли. Я не хотів з ним радитися, бо наперед знав, що порада буде однозначна, що для всіх і для мене існують у нього єдині правила; я відчув нехіть до Франка, страх перед його авторитарністю; в мені прокльовувався протест проти нього, я притлумлював це почуття, бо розумів, що в моїй душі зроджується щось близьке до святотатства, та ворожість до диктатора ставала дедалі дужчою, я мимоволі обирав позицію Датана або Авірона і вже знав, що не я, а хтось інший стане майбутнім Єгошуа, який перейме Мойсеєву зброю, — може, котрийсь із цих моїх нових знайомих або хтось такий, кого я не знаю, але це буду не я, бо не вмію, не хочу ставати невільником одержимця; я глипнув на розчавленого Шпатька, і мені його стало шкода, я згадав свого доброго й ласкавого рятівника в Нью–Йорку, за яким пішов без слова, а за Франком не піду ніколи.

Е, та я мав уже пристойний вигляд — одяг і рум’яні щоки! Мені давали один вільний день у тижні — за зиму обійшов увесь Нью–Йорк. Давно забув про свою пристрасть малювати, лише деколи озивався в серці жаль за тою радістю, яку знав тільки я, немов за втраченим дорогим подарунком. Я грав на скрипці — мене навчили читати ноти, — висотував смичком негритянські тужливі мелодії, витинав жваво, ніби народився в Гарлемі, але ні чорний Гарлем, ні розбійницький Бронкс більше мене не цікавили, я вже не помічав ні жебраків, ні сміттярів, ні жаровень на вулицях, в мене замовляли музику клієнти казино й потроху платили; я відвідав морганівський «Метрополітен–музей», пізнав смак монтраше на Даунтауні, заходив до склепів у Китайському кварталі, щоб подивитися на гумові гримучі жаби, на голих дівиць — теж із гуми, а в магазині зброї помилуватися шестизарядним кольтом — купуй, якщо маєш гроші! Коли ж настала весна, я втікав із скреготливого міста в Централ–парк — у сутінки тихих алей, під росу водограїв.

Біля фонтану Бесезда висиджував годинами. Тоді згадувалася мені Трійця в міражній зелені Петрилівського лісу й надпрутських лугів. Мріяв: може, колись зароблю грошей на дорогу й повернуся. Та це були тільки мрії, я знав, що ніколи тих грошей не буду мати, потерпав від страху, що колись, як знайдеться кращий скрипаль, таки виженуть мене з казино, а в мене за душею ні гроша; мене лякав привид нью–йоркського дна, з якого виліз, і тепер, щоб не бачити його, я навіть не схиляв голови.

Якось, сидячи отак біля водограю, я побачив на стовбурі розлогого платана прибитий цвяшками папір, на якому було щось виписано тушшю. Ті оголошення про купівлю, пропажі, знахідки, продаж висіли на всіх перехрестях, я ними не цікавився, бо для всього того потребувались гроші, яких я не мав; та літери на твердому білому папері були великі й гарно виведені — я підійшов, прочитав, і в грудях зупинилося серце.

«Я загубила ангорського кота на прозвище Мак–Кінлі, це моя найулюбленіша кішка, зверху сіра, а на білих грудях чорна латочка. Хто знайде, нехай принесе на Грініч–віллідж до будинку Моргана. Винагорода — 500 доларів. Елізабет Морган».

Я здурів. Кожної вільної хвилини блукав по Централ–парку, їздив підземкою на околиці, нипав по всьому місту, поки не знайшов–таки ангорську кішку з подібними прикметами, а тоді помчав на Грініч–віллідж. Що там діялося! У сквері навпроти будинку мільйонера стояли сотні людей — старих і малих, чорних і білих, обдертюхів і денді — й усі з ангорськими кішками в руках; коти нявчали, дряпалися, кусалися, стара пані Елізабет ходила поміж людьми, оглядала тваринок, та, видно, не знаходила своєї, як вчора й позавчора, бо, втративши терпець, закричала в істериці: «Поліція, поліція!» Вмить обступили сквер полісмени в синіх мундирах із брадспойтами й помпами, вони спрямували в людсько–котячий натовп струмені холодної води, люди почали розбігатися, розбігалися й коти, вони дряпалися на дерева й дико верещали; я випустив свого на волю й прожогом пробіг аж два квартали, а коли зупинився, побачив довкруж себе молодих людей за мольбертами, які малювали з натури. Переді мною стояв вільний мольберт з приколеним чистим папером, поруч на стільці лежала палітра з фарбами й пензлем: хтось відійшов, залишивши на хвилину своє місце праці.

І враз у мене збудилося бажання, по довгому часі прийшло воно — таке солодке й тривожне, затьмарило весь світ, залишивши для мене лише ті предмети, які просились на папір.

Крізь листя дерев з Гудзонової затоки проглядала статуя Свободи, а зовсім недалеко кричали й реготали люди, нявчали коти, билася в істериці пані Елізабет Морган з худим прищуватим обличчям і копицею рудого волосся, свистіли брандспойти в руках мовчазних людей у синіх мундирах — нічого більше я не бачив, сів за мольберт і все це намалював.

Ніхто мені не заважав, не проганяв, не звертав на мене уваги: всі, як і я, були зайняті роботою. Я закінчив, відійшов назад і з радістю уздрів, як з–під мого пензля живцем перейшов на папір людсько–котячо–поліцейський содом, і крізь нього проглядала голова суворої й доброї жінки у стрілчатій короні.

Я полегшено зітхнув, ніби знайшов дорогу згубу, відклав пензель, витер руки об штани й повернувся, щоб піти геть з чужого місця, та мені загородив дорогу високий чоловік у вимазаному фарбами халаті й сказав:

Підемо зі мною.

Я стояв, мов укопаний по коліна в землю, страх не давав мені зрушитися з місця. «Пропав», — подумав я.

Та ти не бійся, — сказав високий чоловік, — я ж не полісмен. — Його обличчя було поважне й привітне, він дивився на мене зчудовано, потім узяв за плече. — Я професор Грініч–вілліджського мистецького коледжу Чарлі Пейсон. Ходім зі мною.

Дістати з теки цей малюнок і підійти до Франка. Швидше!

Франко вийняв з кишені камізельки годинник, поглянув і підвівся.

Мені пора, — сказав коротко, кивнув хлопцям головою й подався до виходу.

Його наздогнав Яцків, узяв під руку.

Я хотів би, пане доктор, поговорити з вами з приводу вистави «Украдене щастя». Хочемо поставити за першою редакцією, без змін.

О–о, це цікаво… То проведіть мене.

Карманський і Пачовський подякували Косинюкові за частування і теж вийшли.

Косинюк залишився із Шпатьком у кав’ярні.

VI

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка