Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка29/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34
Князь мовчав. Починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого диму, що витягувався з дитинця крізь вузьку димницю в стелині, і врешті погасла.

Данило підвівся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гніву, лише тужава зібраність і готовність. Він обійшов вогнище й подався важкою ходою до галереї. Вийшов на поміст і поглянув з–під причілкового залому на світ, засланий вогким осіннім туманом, довго вдивлявся в сутінну далину, поки його зір не вловив крізь мрячну паморозь широко розлиті води Воронового потоку; князь подумав, що орда приступом не візьме замку ні нині, ні завтра, але як довго витримав осаду тустанська залога? Питної води в камінних водоймищах вистачить до зими, харчу, напевно, теж, та коли замерзнуть води, замок упаде: нерівні сили; треба мізкувати, як і куди вивести залогу з пастки. Підземний хід сягає аж за Підгороддя, але й там стоятимуть ординці.

Туман проріджувався, крізь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились підніжжями до Тухольських воріт, а праворуч, за гаттю, від Підгороддя аж до розлитого повінню Стрия засіріли плосковерхі юрти видовженим колом — стояв там, певно, цілий кирієн з двома тисячами воїнів і серед них, видать, сам Бурундай: на середній, найвищій юрті звис мокрий зелений стяг.

«Чому вбив?» Як тобі пояснити, жінко, що не я вбивав Митусу, а влада, правітцями дана мені? Я б не судив його, коли б не був князем; та призначено мені суд справляти над людьми, а коли суд був і неправий, то ж людина я, а не Бог, і тому помильності підвладний. Не я вирішую долю людей, а закон: це вища державна сила і від князя не залежна, це метальна машина, яка сама працює, і не завжди можна вгадати, де впадуть випущені з пращі камені. Ми тільки виконавці вищого закону, якому скоряється навіть князь.

Ти подивись на них — хто вони? Що це за народ, що за зборище озброєних людей, як зуміли вони від озера Кулун–Бугір, алтайських відрогів, Байкалу, Єнісею дійти переможним походом аж за Карпати, і ніщо їх не зупинило, ніщо не стримує і досі; що їх єднає, чого вони хочуть, навіщо їм весь світ, коли й своя земля не дорога, бо своєї рідної землі вони не знають? Усе в них є — зброя, сила, влада, і нічого вони не мають — ні тину, ні двору, ні посадженої деревини, навіть кладовищ нема, одна лише хіть іти далі й далі, неволити й нищити, ґвалтувати й різати, а в ім’я чого — не відають самі, бо ж не мають ні подвійних ротів, ні бездонних животів і вдовольняються малим. Яке ж прокляття жене їх сотням народів і їм самим на погибель? Та є у них суворий військовий лад, я сам бачив це, коли їхав до Батия на поклін: тумени розділені на кирієни, кирієни на сотні, сотні на десятки, кожна військова одиниця має свого нойона, кожний нижчий нойон рабськи підвладний старшому, жодному воїнові під загрозою смерті не вільно перейти з десятки в десятку, про кожен крок і вчинок доповідається від нижчого до вищого, аж до кагана, якому до всього на світі, крім своєї юрти, жінок і кумису, байдуже, — і весь цей порядок існує сам собою, навіяний всемогутнім страхом закону, існує, немов лук, якому призначено випускати стрілу.

Дивись, це ж не народ, а об’єднана страхом суміш людей, орда, якій суджено розповзатися по світу, поки не розчиниться безслідно в океані народів і простору… Але вона є. Чоботи мають халяви, штани — пояс, кожух — комір, тіло — голову, а маєтку — стільки, як кінський хвіст і власна тінь, але в своєму нестримному поході сповідують вони туманну віру в останнє море, якого ніколи не побачать, та до якого йдуть і мають у цьому свою мету, бо іншої не знають, і мають утіху від пролитої крові, бо іншої не відають також:. То чи ж винні вони? Хіба пішли б ці пастухи із своєї волі різати й палити, якби вища сила дикого закону не гнала їх?

А чи винні ми, що маємо свою землю, своє дерево, свій дім, обряди, свята і для того, щоб зберегти все нам дане й нами помножене, мусимо зміцнювати свою державу і закон? І мусимо бути жорстокі, і мусимо мати військо, послух і кару, бо ми — народ, який, теж оберігає себе вищим і незалежним від нього законом. Не розумів цього Митуса. І я убив співця. Бо мусив. Саме в той час, коли стали незмірно дорогими кожна людина, кожен корінець зела, кожна буквиця в слові, кожен звук у пісні… Закон повелів, бо винен єсть непокорою, винен єсть сваволею, що руйнує устої держави. Держава — неволя, створена дідами нашими для того, щоб народ був вільний від загарбників. Хто ви без держави — ти і Митуса?

А він захотів бути вільним. Окремим тілом… А може, так повинно бути, хто пояснить мені?Коли владця й співець заодно, тоді й чин їх удвоє значиміший, і якщо твориться чин справедливий, то й удвоє він справедливіший. А коли ні — то союз владці й співця удвоє більше зла приносить? Так, бо непідвладний співець може погамувати неправе діло володаря. Але ж, ставши окремою неконтрольованою силою, він матиме змогу створювати рівнозначно і красу, і потворність… Де, в якому місці найдоцільніша спілка влади й мистецтва? Де та межа між доброчесністю й злочинністю, на якій повинні зійтися правитель і співець? Що є мірилом добра і зла — мистецтво чи закон? Але ж оборона рідного краю — це добро, на сторожі якого стоїть закон, і його уособлюю нині я. Чому Митуса не захотів стати зі мною поруч?

Митуса надпив з чаші вина, поставив її на стіл і промовив:

Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж мене любиш ненавидячи. Я ненавиджу твоє властолюбство, жорстокість і несправедливість, шануючи твоє міцне владичеське начало, ти ж любиш мою пісню, та ненавидиш незалежність. Як нам змиритися? Підкоритися твоєму началу й убити в собі свободу творення? Кожну пісню починати з твого імені, а не з імені простого ратника, з яким на полі бою рівні єсьте, бо ж проганяє ворога не княжий клич, а меч ратника, і не підніметься озброєна рука воїна без княжого поклику. Якщо погоджуся стати твоїм придворним співцем, то хіба моя згода не стане тією ж самою смертю, до якої хочеш присудити мене за непокору?Ба ні, удвоє гіршою. Бо насильницька смерть пісні моєї не уб’є, покора ж — навіть не народить. Воля твоя, княже. У твоїх руках суд над моїм тілом, у моїх — над твоїми діяннями. Все гине на землі, та ніщо не зникає безслідно: залишається пам’ять — добра і зла.

Отямся, Митусо! — в голосі князя чулася погроза. — Чуєш, князь тебе просить: відмовся від своїх зухвалих слів. Як смієш ставити свій присуд вище мого? Воістину рече безумець у серці своїм, яко ність Бог…

Я відповім тобі, князю, інакше — рече співець в серці своїм: єсть Бог і єсть він моїм Богом. Пісня, господине, розширює межі світу, вона сягає далі, ніж буденне життя, яким керуєш ти. Князь може жити тільки в державі: з загибеллю держави гине й він. Земля ж залишається, а на ній народ. Що інше підтримає його на дусі, як не пісня? Тільки з нею він пройде крізь століття неволі. Тому вона сильніша від закону. Пісня вбирає все, чим живе людство, і увібраний досвід людству потім віддає. Пісня пізнає ще не пізнане й дарує пізнане людству в його власність. І, приймаючи цей дар, народ піднімається над своїм буденним життям, над справедливими й несправедливими, та все ж минущими законами — до висоти і змісту пісні.

Ти сам не хочеш жити, Митусо, — мовив суворо князь.

Митуса гірко посміхнувся.

Хто б не хотів… Та вислухай, князю, коротку притчу. Може, вона промовить тобі те, чого я не зумів повісти на свій захист… Прийшли якось люди до майстра замовити розп’яття, і спитав майстер, якого вони бажають мати Ісуса — живого чи мертвого? Подумали люди й вирішили замовити живого: якщо він чимось їм не вгодить, то завжди можна буде його розіп’яти, а мертвому відразу треба поклонятися. Не квапся, господине, підносити меч над моєю головою, для поклонів ще буде час, а нині, коли народові випадає з рук зброя, може пригодитися моя жива мисль.

Князь гукнув оружних воїв і велів їм вивести співця.

Данило зійшов з галереї в дитинець, настала пора будити залогу. Зореслава підвелася з колоди й пішла йому назустріч.

Зупинися, князю, — звеліла.

Ховались по ізворах сутінки, розповзався долинами туман. Світало.
Світало. Східний зріз Каменя, витемненого росою, вибілювався вкрадливим розвиднем, і поздовжні шрами на ньому виполіровувались сталевим полиском. Нічні сутінки припадали щораз нижче до залопушених потічних низовин, щоб там, зачаївшись, оберігати нічну вологу цілий день; докурювалися цівочками дими на горах і стиха зникали, залишаючи по собі запах горілої гіркоти; день, який тільки–но починав проколюватися, владно проганяв містерію святоіванської ночі, бо мав бути буднім, звичайним, і знали й ми з Адріаною: все, що вдалося нам уздріти, йдучи поночі лісовою просікою, набере вдень іншої фактури — звичайнішої, прозаїчнішої, суворішої.

Не знаю, як Адріані, а мені було шкода, що закінчується наш спіритичний сеанс; зійде сонце, почнеться праця, і хтозна, чи вдасться нам колись ще раз викликати з ефіру зматеріалізовані мислі тих, хто був до нас, як це трапилося сьогодні. Та втішав я себе тим, що просіка довга, до сходу сонця ще далеко, до Каменя — добрий шмат дороги й магія купальської ночі для нас ще не ослабала.

Білота розвидня просвітила, мов рентген, прилеглий листочок Адріаниного вуха, вирожевила мочку, і я подумав, що в цю мить профілі у Адріани зовсім не схожі один на одного; той, що від мене, був затінений і сумовитий, а від сходу, напевно, світлий і втішений; я захотів побачити той другий бік обличчя й долонею повернув її голову до себе. Половецькі скісні очі жінки стали великими, наче вона здивувалася з моєї сміливості, проте мимовільно наблизилась до мене й, легка мов павутинка, увійшла в мої простягнуті руки, коли ж я доторкнувся губами вибіленої переддосвітком її щоки, здригнулася й прошепотіла:

Ви запізнилися, маестро… Нині Купала, русалії уже минули.

І тихо вислизнула з–поміж моїх рук.

Одну лиш мить нам було затишно й добре, а коли почала вкрадатися ніяковість, Адріана заговорила, щоб вивільнити нас обох із стану незручності:

Скільки сюжетів накидали ми з вами цієї ночі!.. Як ви собі з ними дасте раду?

Це ж чорновик, — відказав я. — До справжнього роману з часів Івана Франка ще дуже далеко. Та й не під силу це одному авторові.

А скажіть, тільки не гнівайтесь, — Адріана сторожко глянула на мене, — ви ніколи не відчуваєте ніяковості, коли пишете про більших за себе людей? Невідповідності?..

Завжди відчуваю… Це тяжке і прикре відчуття. Думаю не раз: якщо мені належиться певне визнання, то не за всю працю — вона для мене необхідна, як кожному своя робота, — а лише за подолання того бар’єра невідповідності, коли автор з надмірним зусиллям мозку переступає самого себе, стає хоча б на мить дужчим від своїх звичайних можливостей. Цей стрибок вартий віддяки…

Йдучи, Адріана раз у раз нахилялася, немов ховаючи від мене своє обличчя, — зривала високі стебла червоного іван–чаю, в неї на руці уже був цілий оберемок святойванського зілля; у мене майнула думка, що це для виправдання перед товаришами — ви бозна–що собі уявляєте, а ми зривали квіти, — ба ні, робила вона це бездумно, нервово; я зупинив її: нехай ростуть, навіщо вкорочувати їм життя, у тому є якась доцільність, що ці квіти ростуть на зрубах.

Справді, — отямилась вона, — я стала чомусь неврівноваженою, це мине…

Адріана помовчала, та враз несподівано задиристо, ніби тоном своєї мови хотіла притлумити в собі затаєне хвилювання, заговорила:

Все це вигадка — той ваш бар’єр. Нікого ви не переступаєте, ніякого стрибка не робите. Просто берете за об’єкт свого дослідження людей, які не можуть вам опонувати, ставите їх у вигадану ситуацію, експериментуєте і глаголите через них свою концепцію. А де контроль, де? Хто той суддя, якого ви повинні боятися?

Ви… Ви! Аякже. Автор, який прагне успіху, мусить вважати читача не тільки рівним, а й мудрішим за себе.

Гаразд… Ось два пеньки, сядьмо, — Адріана попросила в мене цигарку, запалила. — Отже, перед вами суддя, ви тільки–но возвели мене в цей ранг. А ви підсудний… Як суддя, я вимагаю правди і тільки правди. Хай і видуманої вами. Ви поставили альтернативу: володар і співець, Данило і Митуса. По–вашому, кожен з них має свою рацію. Чому ж ви не розв’язуєте дилеми, а тільки ставите і, мов Пилат, умиваєте руки? Мовляв, дорогі читачі, вибирайте собі, що кому більше підходить. На якій позиції стоїте ви? Відкрийтеся!

Я був заскочений її звинуваченням, та вона згадала Пилата. І я, замість образитися, вхопився за образ намісника Іудеї, мов за рятівну дошку.

Ха… Пилат був хитрий чоловік. Як він сказав іудейським первосвященикам, які привели до нього Ісуса?.. Приблизно так: «Візьміть його й робіть з ним що хочете» — тобто, дійте згідно зі своєю совістю: милуйте або розпинайте… Чому я маю вам накидати своє рішення, коли у вас є власний розум? Я таки не маю права диктувати вам своїх уподобань, бо вони можуть бути помилкові. Самі вирішуйте і тим покажете, хто ви. Література виховує не приписами, а спонукуваннями до думання.

В такому разі я маю право стати на боці не Франка, а Косинюка й Шпатька.

На бік Шпатька ніхто не стане: є ж у людства випробувані й устояні канони моралі й порядності… А Франко — не релігія, яку треба без сумнівів сповідувати. Просто він, як ніхто інший, умів відчувати потреби своєї епохи. На бік Косинюка можна й стати — щоб зрозуміти його. До речі, я Косинюка домислюю: був якийсь час серед молодомузівців один художник–реемігрант — складна і трагічна постать. Відомостей про нього мало, я хочу змалювати його на підставі дотичних матеріалів.

І згущуєте фарби… Я трохи начитана в американській літературі, тож думаю собі: якби все там було аж так чорно, то звідки взялись би Фолкнер, Хемінгуей, Фіцджеральд, Відал…

Дівчино, — розсердився я, — не вдавайтеся до демагогії. Я ж згадав і професора Грініч–вілліджського коледжу… І нічого не висмоктую з пальця. У Сполучених Штатах мені довелося прожити три місяці, і я побачив там багато такого, чого й повчитись варто. Та наведу вам одну лише деталь для прикладу. Записи пісень Джона Леннона ви напевно прокручуєте й досі на магнітофоні. То його буквально на моїх очах, серед білого дня якийсь бандит убив двома пострілами з револьвера в спину, коли Леннон заходив у браму свого під’їзду. А вбивцю виправдали: шизофренік… Я не згущую фарб, Адріано.

Вибачте… Про Шпатька то я так — для зачіпки. Не треба, звісно, за нікчемами визнавати рації… Я до іншого вела. Ми, молоді, вимагаємо від письменників кришталевої чесності. Ми обурюємося, коли автори, зводячи порахунки із своєю совістю, обмежуються загальновідомими істинами, які проповідувати легко, і, не маючи елементарної мужності, замовчують гірку правду… Ви ще щось розкажете про Яцкова? Дуже цікава особистість…

Неодмінно розкажу. Я добре знав його: він давав мені рекомендацію до Спілки письменників.

Який ви давній…

Я щиро розсміявся.

А так… Мої русалії уже минули.

Я глянув на Адріану й знову побачив на її обличчі сум.

То що, — порушив я мовчанку, — викликати вам ще духів?

Викликайте, — тихо проказала Адріана. — Тільки за новим сценарієм, як домовилися.
Із станції до вулиці Зиблікевича Стефаник доїхав трамваєм, а звідти подався пішки вгору — на Софіївку. Поважно розмахував бамбуковою гнутою паличкою, з якою не розлучався, відколи одружився, — вона стала йому добрим товаришем, і часто, проходжуючись за Русовом польовими доріжками поміж житами, вголос ділився з нею своїми думками.

Стефаник зосередив погляд на ясеневого кольору кийкові, що з кожним кроком викидався вперед, ніби вказував, де треба робити крок наступний, і ворушив губами, відповідаючи на можливі Франкові запитання.

«То задля такої дурниці, як мій ювілей, треба було викликати вас аж з Русова?»

«Пане доктор, ви, бачу, мені не раді. Я ж хотів уздріти передовсім вас».

«Чув я, що багато випиваєте. Навіщо це робите? Краще б щось нове написали».

«Я з п’ющими за пліт не виливаю», — ви знаєте, чиї це слова. Вважаю їх голою декларацією, бо ж ви зовсім не п’єте».

«Їздили до Відня? Що там чувати?»

«Їздив. Слава Богу, що–м ся того збув. У Відні — пани, а всі ті засідання парламенту — панська забавка».

«А як там мається віденська „Січ“»?

«Дуріють хлопці, ходять уже в козацьких шароварах і кунтушах, хоч на сцену: хитайся по–п’яному і махай дерев’яною шаблюкою. Я їм кажу: чого ви мавпуєте козаків, яких ніколи не бачили? Якщо вже так дуже хочете уподібнитися до народу, то одягайтеся в постоли й сардаки».

«Ви у своєму Русові геть охлопіли, пане Василю… До речі, хочу сказати вам: коли почнете знову писати — дай Боже, щоб то скоріше сталося, — то відредаговуйте потроху від діалектизмів мову новел, хоча б у ремарках, ми повинні дбати про чисту літературну мову».

«Я не знаю, пане Франко, що більше шкодить тій літературній мові — діалектизми чи вчені слівця, якими ви так охоче оперуєте у своїх критичних і наукових працях: деталь, імпульс, концепція, ремінісценція, фікція і т. ін.».

«Дивуюся, що ви так гаряче протестуєте проти іншомовної термінології. Хай же і наша мова збагачується термінами, які у світі мають вже усталене місце й традицію. Чи конче усіх їх штучно українізувати, а потім у перекладах знову називати так само? Подібна тенденція — хуторянська. Зрештою, всього в міру — і діалектизмів, і запозичень… Пане Стефаник, ви чимраз більше наїжачуєтесь супроти всього, що йде, так би мовити, з рук інтелігенції».

«Я не захоплююся нашою інтелігенцією. Можу виправдати, а любити… як можна любити те, що народилося півстоліття тому і є маленьке, до того ж миршаве? Люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію».

«Хлопоманство відживає свій вік, добродію. Ви бачите лише казинову інтелігенцію, а не хочете бачити революційної».

«Вашими устами мед пити! А ви назвіть, крім себе й Лесі Українки, ще когось з революційних інтелігентів».

«Ну чому: Коцюбинський, Кобилянська, Стефаник, Мирослав Січинський, Адам Коцко… Революція, зрештою, може розвиватися не тільки в соціальній сфері, а й у естетичній. Як вам подобається Михайло Яцків?»

«О, цей химородник серед молодих новелістів найцікавіший, я не пропускаю жодного його рядка. Є в ньому щось від мене, та слово має добірніше… Написав він мені листа: кудись вони там вибираються, кличуть до гурту. Та не піду я: старий став».

«Ой, розлінивились ви, пане–товаришу, а шкода: Стефаників у нас не густо… До речі, вам належало б не відсиджуватися на засіданнях парламенту, а використовувати трибуну для пропаганди наших ідей. Хіба ви не помітили, що й мужики, й інтелігенти почали жити новітніми категоріями?»

Стефаник так заговорився із своєю бамбуковою паличкою, що минув Франкову садибу, вернувся, тихо відчинив залізні ворітця і, скрадаючись навшпиньках, щоб не звернути на себе уваги Ольги Федорівни,
Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка