Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка30/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34
яка частіше перебувала в горішніх кімнатах, тихо увійшов до коридора. Двері, на диво, були не замкнені. Почув чоловічі голоси, прислухався: Франко з кимось розмовляв. Не стукав, щоб не перебивати розмови, відхилив двері кабінету й насамперед зустрівся з чорними тривожними очима Ольги Федорівни, зауважив у них неприязний блиск. Антипатії пані Франкової Стефаник не розумів — він і подумати не міг, що Пшибишевський і дотепер шпурляється його іменем, мов яблуком розбрату, серед письменницької громади, — кивнув поштиво головою і, виминаючи її погляд, став біля одвірка, спершись руками на паличку.

Франко сидів згорблений у кріслі, водив по колінах скоцюрбленими пальцями, ніби хотів їх розправити, й уважно слухав статечного добродія з борідкою та сивим гладким волоссям, розділеним посередині рівним проділом.

Стефаника не помітив, та коли Грималюк несподівано замовк, Франко повернув голову до дверей, якусь мить нерозуміюче дивився на гостя, враз погляд його потеплів, він підвівся й, заклавши назад руки, сказав:

Сідайте, пане Стефаник. Це професор Грималюк.

Грималюк і Стефаник здивовано переглянулися, бо ж заочно знали один одного; мовчки, кивком голови привіталися.

Ви спитали мене, пане доктор, чого я приїхав до Львова, — заговорив згодом професор. — Мене, як дійсного члена НТШ, заряд Товариства попросив взяти участь у депутації до Відня, яка має передати міністрові освіти меморіал у справі українського університету. Я погодився, тільки за умови, що стану перед міністром не у професорській уніформі, як це пропонує заряд, а у фраку…

Пане професор, — перебив Франко Грималюка, — аби зробити добре діло, я готов надіти на себе ескімоську шкуру.

Ні–ні, пане Франко, ви не маєте рації. Українців, до того ж мужицьких синів, у Відні вважають людьми нижчого стану, і одяг для нас відіграє не другорядну роль. Я маю досвід… Ще в 1901 році, коли відбулася у Львівському університеті злої пам’яті сецесія[56] на знак протесту проти поведінки професора Твардовського — ви добре знаєте цього затятого шовініста, він не тільки вас шельмував, мене теж називав псевдовченим, — наша празька «Українська громада», головою якої був я, організувала концерти й вистави, а дохід перераховували в так званий «фонд Грималюка», що призначався на стипендії п’ятистам українським студентам, які виїхали зі Львова до Праги, щоб навчатися в чеських та німецьких вищих школах. Звичайно, наших грошей не вистачало, і я попросив аудієнції в престолонаслідника Франца Фердинанда з надією виклопотати дотацію. Був я одягнений у наймодніший смокінг; престолонаслідник вислухав мене, оглянув з ніг до голови, зауважив, що вперше бачить такого елегантного рутенця; він просто розчулився й наобіцяв золоті гори, проте, видно, засумнівався, що перед ним стоїть той самий Грималюк, про якого йому доводилося вже чути:

«Хтось говорив мені, нібито ви, пане професор, скаржилися десь серед учених, що ваші винаходи присвоїли собі німці. Ніяк у це не повірю, хоча… вигляд у вас, скажу вам, вельми імпозантний…»

«О, ваша ясновельможність, — зіронізував я, — як я жалкую, шо не маю біцепсів гладіатора. Може б, вони мені послужили замість патенту».

«І все–таки я не можу повірити, щоб німці — та щось запозичували в рутенців… Це ж нісенітниця, не правда?»

Я побоявся втратити дотацію, тому відповів ухильно:

«Люди іноді не визнають того, чого не помацали. Але ж ви вірите, що електрика протікає по дротах, хоч і не бачите цього…»

«О, це дуже цікаво! — пожвавився престолонаслідник. — Поясніть мені, ви в цьому компетентні, як у тих тоненьких дротиках робляться дірки, щоб ними міг протікати електричний струм?»

Було б дуже смішно, якби не було дуже сумно, — сказав Франко. — Я теж чув про ваше наукове фіаско, мені це в голові не вкладається…

Чому ж має не вкладатися? — спохмурнів Грималюк. — Вас же не допустили до викладання в університеті. Мій винахід, ваша габілітація…

Це правда. Нам доводиться ставати на прю з рутиною й нечесністю. Продукт нашої мислі присвоює собі сильний світу цього, а от такий собі престолонаслідник дивиться на нас як на троглодитів, і знати не хоче, що цивілізацію творимо й ми. Бо не маємо змоги карбувати своїм іменем своє ж золото. Ми часто не знаємо навіть його проби. І, користаючи з нашої сплячки, непрактичності, грабіжники силою й обманом забирають наше золото у злитках, карбують з нього свою монету і заявляють, що то скарб їхній… І пішов ваш винахід у світ з німецькою тамгою.

Мусимо вірити в непропащу силу нашого народу, — сказав Грималюк.
Адріана розстеляла перед собою на землі стебла іван–чаю, немов господиня льон для просушки, гладила їх — може, жалкувала, що таки вкоротила квітам життя, — думала про щось своє.

Ви не хочете більше слухати? — спитав я обережно.

Чому ні… — відказала вона, не підводячи голови. — Я хотіла б знати, кого ви маєте на увазі під образом Грималюка…

Це збірний образ… У ті часи зароджувалась українська професура поза межами краю. Першим був Драгоманов. А потім… Згадаймо хоча б професора Німецької політехніки в Празі Івана Пулюя — видатного електротехніка, який відкрив невидимі промені ще до Рентгена; професора Празького університету біохіміка Івана Горбачевського, який прославив себе відкриттям штучного синтезу сечової кислоти; професора Краківського університету лінгвіста Івана Зілинського — всіх не перерахуєш… Проживаючи далеко від рідної землі, вони не завжди мали змогу вірно орієнтуватись у нових політичних віяннях, і тому їхнє ставлення до Івана Франка не було однозначним. Перебували вони під впливом то Куліша, то народовців, проте напередодні Першої світової війни не було жодного більш–менш прогресивного вченого, який не визнавав би Франкового авторитету. Тому я вважаю можливим і навіть закономірним візит професора Грималюка, який уособлює тогочасну позакраєву українську професуру, до Франка напередодні його ювілею — візит для своєрідного звіту про свою діяльність.

А все–таки ви повинні б розповісти читачеві про це запозичення. Адже йдеться про слов’янський пріоритет у науці…

Я не зреагував на репліку Адріани, проте в моїй уяві склалася картина зустрічі Альберта Ейнштейна й Івана Пулюя у Празі 1912 року.
Молодий професор теоретичної фізики у Празькому університеті Ейнштейн завітав до свого старшого друга — професора електротехніки в Німецькій політехніці Пулюя, що мешкав на Сміхові. У наукових колах Ейнштейна на той час уже називали молодим генієм: він створив теорію відносності, увівши до тривимірного бачення світу четвертий вимір — час. У своєму відкритті вчений спирався на праці творців неевклідової геометрії — Лобачевського й Рімана, а в працях з молекулярної фізики — на відкриття Рентгена. Він захопив з собою вельми цікаву для нього брошуру, видану Французькою академією наук, — «Про четвертий вимір у геометрії» Миколи Гулака, в якій автор розвиває постулати Лобачевського й Рімана; вченого цікавило, хто цей слов’янський математик. Пулюй не зміг пояснити, бо ж кириломефодієвець Микола Гулак був юристом, до того ж у науці й літературі не залишив жодного сліду.

Та набагато більше цікавило Ейнштейна інше питання: скільки правди в тому, нібито невидимі катодні промені, які в світі називаються рентгенівськими, професор Пулюй відкрив ще у вісімдесятих роках минулого століття.

Високочолий, кучерявий чоловік, з виразними семітськими рисами обличчя, недбало одягнутий, не справляв особливого враження. У його карих очах дивно поєднувалася дитяча допитливість з проймаючою проникливістю — розмовляти з ним нелегко. Здається, про все, що говорить його співрозмовник, він знає набагато краще й мимоволі фіксує найменше відхилення від істини — просто так, без мети, зате непомильно. Погляд Ейнштейна спрямований начебто у зворотний бік, у себе самого; мабуть, його мозок атакують тисячі ідей, думок, гіпотез, здогадок, і він намагається їх упорядкувати.

Професор Пулюй стисло оповідав йому про себе, не вважаючи, що його життєпис може зацікавити гостя: Ейнштейн, напевно, не уявляє географії не тільки Тернопільщини з селом Гримайлівкою, а й усієї України. Проте він слухав Пулюя уважно, і в його очах вряди–годи спалахували зблиски справжнього зацікавлення.

Усе це, професоре, — перебив він колегу, — схоже на казку про третього затурканого брата, який виявився мудрішим від зарозумілих старших. Як так: сільський хлопець, батьки якого не цікавилися, мабуть, нічим більше, крім Біблії і Псалтиря, вчув раптом глас Божий й подався пішки до Відня, долаючи півтори тисячі миль, — щоб пізнати світло науки. Теологія — ще зрозуміло, але звідки в мужицького сина могло зродитися бажання збагнути відкриту людством нову енергію — електрику, яка повинна перемінити світ. Звідки це? — Ейнштейн смоктав люльку, яка водно гасла, він раз у раз запалював її, випускаючи їдкі клуби диму. — Розказуйте, розказуйте, професоре.

Теологію я покинув, поступив на фізико–математичний відділ філософського факультету Віденського університету, а після закінчення вчився ще у Страсбурзькому університеті, там захистив дисертацію і став доктором фізики.

Настала пора вертатися на батьківщину віддавати набуті знання своєму народові. Я мріяв про Львів або Київ.

А хіба не все одно, де й кому віддавати свої знання? — звів брови Ейнштейн. — Ви, рутенці, бачу, надто обмежені своїм місцевим патріотизмом. Справжньому вченому треба шукати передусім умов для найефективнішого застосування своїх сил, а не місць, де народився.

Пулюй враз утратив охоту розмовляти. У нас з вами, докторе, — подумав, — дещо відмінні погляди на це питання… Я посилав свої статті в Росію, там їх не приймали. А у Львівському університеті польська професура й слухати не хотіла про габілітацію вченого–українця на кафедрі фізики. Тільки й того, що львівські журнали опублікували статті «Непропаща сила» й «Нові і перемінні звізди». Більше нічого не вдалося надрукувати. Галицькі діячі Володимир та Олександр Барвінські, які монополізували в своїх руках львівську українську пресу, навіть не повертали мені рукописів… Я змушений був шукати праці на чужині — влаштувався професором електротехніки на Німецькій політехніці в Празі…

Пулюєва дружина подала підвечірок й залишила гостей самих. Ейнштейн жував бутерброд, запивав вином і з більшою цікавістю приглядався до господаря.

Я у Празі недавно, — сказав, — тому багато чого й не знаю… Чи зробили ви хоч незначні винаходи? У який спосіб ви могли дійти до відкриття невидимих променів?

Зробив дещо… Ви щойно бачили мою любу дружину. Катерина Стозітська, онімечена полька, колишня моя студентка… В неї я закохався не з першого погляду — спочатку побачив її пишне волосся, і мені спало на думку, що його можна використати на волоконця до жарівок. Едісонова лампочка на бавовняному волокні горіла сорок п’ять годин, моя ж — на Катрусиному — аж сто! Волосся в неї не відросло, я мусив шукати іншого матеріалу — стало ним волокно з бамбука, воно витриваліше… І ще кілька дрібниць: сигналізаційний пристрій для телефону, сигналізаційна електрична лампочка… На виставці в Парижі отримав срібну медаль за винахід вакуумної лампи, яку назвали «Пулюєвою трубкою».

Це не так мало, професоре, — Ейнштейн закрив своє обличчя клубком диму. — Це багато. Ну, а що безпосередньо привело вас до відкриття невидимих променів?

Виготовлення катодних лампочок…

1884 року професор Пулюй із своєю молодою дружиною переїхав до Праги й поселився у найманій квартирі на вулиці Яна Гуса. Помешкання було скромне, та молоде подружжя тісноти поки що не відчувало, а Пулюй і зовсім був щасливий: у темній просторій коморі розмістив свою першу лабораторію.

Нарешті мав можливість зосередитися над загадкою, яка постала перед ним ще в Страсбурзі. Одного разу, експериментуючи над вакуумними лампами, він спостеріг дивне й незрозуміле явище: коли спрямовував округлої форми катод на екран — утворювалась флуоресценція, і при світлі трубки можна було навіть читати. Не міг збагнути, що відбувається у вакуумній трубці, коли до неї підвести струм: певне, з катода на екран посилаються невидимі промені. Він назвав їх променями «Ікс» і вирішив проконсультуватися в молодого доцента фізики Страсбурзького університету, в якого два семестри слухав лекції, — Вільгельма Конрада Рентгена.

Рентген уважно вислухав студента й сказав скептично: «Це хлоп’ячі розваги, такого бути не може».

Пулюй подав свою вакуумну трубку на паризьку виставку, отримав за неї срібну медаль, а свої спостереження виклав у статті «Сяюча електродна матерія і четвертий стан речовини», яку видав окремою брошурою. Та ніхто у вченому світі на неї не зреагував.

Настав перший Святий вечір у новій празькій квартирі. Катруся готувала вечерю, а Пулюєві згадувалися далека гримайлівська колядка, шелест кожухів під вікнами, скрип чобіт і слова колядки: «На небі зірка ясна засяла і ясним світлом сіяє…» І тихим світлом сіяє… тихим світлом… Він вийшов з–за столу, на якому вже стояла вивершена макітра медвяної куті, зайшов до лабораторії й зачинився зсередини. Скільки не благала дружина — весь вечір не виходив.

Включив індуктор, і темрява в комірці прорідла від блідого тихого світла, випромінюваного трубкою. Він накрив трубку чорним папером — світло померкло, проте на столику, що стояв навпроти, все ще блищав кристалик барію. Пулюй взяв фотопластинку і поставив на столик. Пластинка засвітилася. Він поставив другу, перед тим заслонивши трубку рукою. І сталося несподіване: на ній відбився кістяк руки!

Пулюй вбіг до кімнати й розбудив Катрусю вигуком «евріка».

Я знайшов невидимі промені, які проникають крізь тверді тіла. Мені вдалося побачити невидиме, ти розумієш?

Ти повинен про це негайно оголосити світові, це ж відкриття віку! — порадила дружина.

Чи ти при своєму розумі? — сахнувся Пулюй. — Оголошувати світові про відкриття, яке я не вмію пояснити? Наражатися на компрометацію? Ні, ні… Спочатку треба удосконалити трубку, всю технологію фотографування невидимого, дослідити природу невидимих променів… На мої лекції приходять також і вчені, я викладу… Хтось мені допоможе.

У тебе ж перехоплять винахід. Спам’ятайся!

Ніхто не перехопить. Я ще вірю в елементарну людську порядність. Зрештою, в мене є вже опублікована стаття на цю тему.

У ній ти ставив тільки здогадку, а нині маєш конкретний результат досліду.

Не переконуй. Не в моїх звичках вихоплюватися, мов Пилип з конопель.

Пулюй демонстрував свій винахід на лекціях у Німецькій політехніці. В аудиторії не вистачало місць. До професора в перервах підходили студенти, асистенти, професори — з безліччю запитань. Особливо цікавився Пулюєвим відкриттям молодий доктор електротехніки з Вюрцбурга Лехер.

Січневого післяобіду 1896 року професор Пулюй прийшов після лекцій додому, втомлений ліг на канапу й почав переглядати газети. Розгорнув тижневик „Presse“і на першій сторінці прочитав повідомлення: «23 січня 1896 року у Вюрцбурзі на засіданні фізико–математичного товариства професор Вільгельм Рентген виголосив публічну лекцію „ Про невидимі промені“». Рентген називав ряд імен учених фізиків, про Пулюя не згадав ні словом…

Того ж дня професор застрелив з флобертівки свою улюблену морську свинку, зачинився з убитою тваринкою в лабораторії, поставив тіло свинки між трубкою й фотопластинкою і запустив індуктор. На негативі чітко відбився кістяк тварини з дробинкою шроту на лівій ніжці. Заніс фотографію в редакцію чеської газети «Світозор», редактор заслав її в номер.

За два тижні в аудиторії Німецької політехніки Пулюй виголосив публічну доповідь «Про невидимі катодні промені й фотографування невидимого». Після прочитання лекції на столі біля нього виросла гірка записок з запитаннями, і в одній він прочитав: «Шановний професоре, чому ви називаєте невидимі промені «Ікс», а не рентгенівськими?»

Оце і все, що я вам можу сказати, пане Альберт, — закінчив Пулюй свою розповідь. — Доктор Лехер, як мені стало відомо, не тільки працював разом з Рентгеном, він ще й син редактора тижневика «Presse».

Ви заперечуєте будь–який вклад Рентгена у справу відкриття? — запитав Ейнштейн.

Зовсім ні. В науці можливе подвійне відкриття. Є такі прецеденти. Не заперечую Рентгенових здібностей. Та навіть якщо він і сам дійшов до відкриття невидимих променів, усе одно вчений знав, що їх давно відкрив я, і наукова шляхетність мала б примусити його назвати й моє ім’я. Дарма… А все інше ви знаєте: Рентген розповсюдив по всьому світу фотографію із зображенням кістяка руки його дружини, а в 1901 році отримав першу в світі Нобелівську премію. Така наша слов’янська доля, це ж не перший випадок… Багато писалося в пресі про мій пріоритет, та промені називаються рентгенівськими й досі, і я теж змушений так їх називати.

Ейнштейн мовив із співчуттям:

Не маю жодних підстав не вірити вам… Та погляньте на цю справу з супротивного боку. Невидимі промені підштовхнули вчених до відкриття електронів, у науці розпочалася нова епоха. Якби вас запитали, що важливіше для людства — ваше ім’я чи це відкриття, ви напевно віддали б перевагу другому… Скаржитесь на слов’янську долю. Хіба в цьому справа? Американський континент назвали іменем Амеріго Веспуччі, хоч він його й не відкривав.

У вас в руках, пане Ейнштейн, — відказав Пулюй, — праця слов’янина Миколи Гулака про четвертий вимір.

Цей автор теж попередив чиєсь велике відкриття. Невже буде справедливо, якщо його ім’я забудеться?

Ейнштейн промовчав, сказав по хвилі:

Не можу вас нічим утішити: що сталося — не відстанеться. Хай залишиться при вас сатисфакція, що й ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має свою логіку. Хто стоїть за вами, рутенцями, — яка культура, які акції? Прикро вам це слухати, та куди дінетеся від своєї долі? А за Рентгеном — уся Європа.
Франко повернув голову до дверей, що вели на сходову клітку, — Ольги там уже не було, певне, пішла нагору до Андрія. Наслухав: з горішньої кімнати віяло мертвою тишею — ні розмов, ні стогону. Випрямився в напрузі. Та почулися обережні кроки по сходах — видно, син заснув.

Грималюк розвивав свою думку:

Світовий ефір, або, як кажуть індійці, нірвана, впродовж тьми років витворює енергію, енергія згодом стає матерією, а потім, виконавши свою матеріальну місію, перемінюється знову в енергію. І так без кінця. Подібне діється і в суспільстві. З окремих людських атомів утворюється народ, він сповнює своє призначення на землі й розчиняється у вселюдському морі, віддаючи свою енергію у вигляді культури й цивілізації іншим народам. Етруски, франки, даки, протоболгари… А ми — народ молодий, ми ще концентруємось.

Умієте втішатися наукою, — промовив Стефаник; він усе ще стояв біля вхідних дверей, спершись руками на паличку. — Та, напевно, маєте рацію: наша енергія вже достатньо згустилася для якісного перетворення в суспільну матерію. Нині хіба засліплений шовініст не хоче цього бачити й ось галасує, що відкриття українського університету у Львові завчасне, бо немає, мовляв, відповідної національної професури. А переді мною лише в цій маленькій кімнаті аж два — і які! Все з часом стане на свої місця.

Франко по–батьківськи добродушно глянув на змужнілого за останні роки Стефаника.

Молодим — вірити й діяти, — сказав. — Я теж вірю і ще щось роблю. Та бачу поки що іншу переміну енергії…

Велетенські імперії мандрують у безвість, мов космічні тіла, а в їх притягальному полі метушимося ми, думаючі молекули, які бажають вмістити в собі море вічності й розчиняються в безодні нірвани, щоб потім знову засяяти у новій формі — під чужим іменем…

Космічні тіла імперій переміняться незабаром в енергію вільних народів, — міркував Стефаник. — Ми ж залишимося для створення нових суспільних форм.

Мабуть, так, — погодився Франко. — Але скажіть, що… що ми такого зробили, який матеріал дали нащадкам для виготовлення нових форм?

«Що я дав? — думав Франко. — Чиї слова правдиві — того трагічного музиканта чи Михайла Яцкова? А моя праця — не фіаско? Я мурував дім, та чи міцні підвалини заклав, чи твердим каменем викладав стіни, чи в’язкий розчин замішував? Я будував, спинаючись уверх по риштованню, падав і ліз далі, мене стручували заздрісні сусіди, я не раз падав з висот коміть головою, ранив себе, а потім довго ті рани зализував, як і весь мій народ… Не в одному місці стіна тонка й крихка: не завжди я мав силу виносити найміцніший камінь, і ніхто мені його не подавав, не мав я челядників…

А все ж, а все ж… Я й справді видумував для себе найскладніші життєві комбінації, ніби все життя випробовував свої сили, безупинно шукав істини за допомогою слова й за час шукання вибудував високу піраміду із своїх творів, використовуючи для неї матеріал, який потрапляв під руки: граніт, пісковик, малахіт, і не всюди встигав зашпакльовувати шпари, і через незмірну втому, що, мов короїд, точила мені нерви, м’язи й мозок, не мав можливості втішатися славою, — та все ж за сорок літ я виніс на вершину тієї піраміди поему «Мойсей», якою проголосив фізичну й моральну здатність народу стати до боротьби, ствердивши його зрілу готовність прийняти наказ вождя… Сорок літ, мов коваль, я клепав його серце й сумління…»

Тиша в кабінеті Франка гусла й важчала. Старий мудрець забув про гостей, занурився в собі, мізкуючи: а чи має право стати на звіт перед усім народом як його вчитель?

Грималюк і Стефаник хотіли сказати Франкові врешті, чого прийшли до нього, та жоден не смів потривожити його задуму.

VII
Було це — пам’ятаю, як нині, — під кінець серпня 1960 року… А втім, Адріано, нехай цей епізод постане перед вами в художньому малюнку. Добре?
Старий письменник Михайло Яцків прокинувся раніше, ніж звичайно: крізь сон йому почулося, начебто на письмовому бюрку, обгородженому з двох боків фігурними бар’єрчиками, а з фронтального — подовгуватою шафкою з шухлядами, скотилася з чорнильниці улюблена ручка, якою він учора ввечері написав одному молодому прозаїкові рекомендацію до Спілки письменників і вивів свій закарлючений підпис. Таки підписався, хоч вагався довго: протягом сорока років — відтоді, як заслав до друку колабораціоністську газету «Рідний край», схваливши тим самим окупацію Галичини буржуазною Польщею, за що його було обізвано хрунем, — Яцків не підписувався під жодним офіційним документом.

Письменникові було оголошено бойкот, який став пострахом для всіх, кого манила співпраця з окупантом, але — диво: бойкот тривав десятки років, навіть тоді, коли деякі осудники самі пішли на угоду із санаційним режимом, він існував як формула відступництва, прецедент, і не один мав можливість ініціативою Яцкова виправдати себе — мовляв, я не перший.

Тяжка то була покара для видатного письменника, новели якого перекладали в Європі і в Японії; Яцків майже перестав писати, ні з ким не спілкувався, і лише своїй вірній подрузі — молодшій на тридцять років письменниці Ірині Вільде, яка від нього не відреклася («бо то треба мати честь і совість, назвіть мені кращого письменника, ніж Яцків»), говорив інколи: «Кожен з нас потрапляє під колесо хоч раз у житті, вся річ у тому, щоб підвестись, ніби нічого не трапилося».

Довго підводився, а вчора… Вчора відчув свою потрібність.

Перед вечором до його квартири на вулиці Мечникова, неподалік Личаківського цвинтаря, зайшов чорновусий хлопець. Господар впустив гостя охоче: до нього часто навідувалися молоді літератори, котрим кортіло подивитися на Яцкова як на живу історію літературного процесу початку нашого століття. Він жартома запитував кожного, чи той не захопив з собою «бенькартика», маючи на увазі плящину горілки, і, всідаючись у вольтерівське крісло, розповідав про своє життя. Слухати його було вельми цікаво, незважаючи навіть на те, що кожна розповідь зводилася врешті до одного: в Японії мене знають більше, ніж на Україні, я самотній, жінка в лікарні, а моя сестра — кута відьма. Деколи, якщо його запрошували, йшов з молодими на каву, але швидко втомлювався й намагався непомітно залишити компанію.

Початківець стояв посеред кімнати, розчервонілий і знічений: він не уявляв, що Яцків аж такий старий і турбувати його не випадало, та відступати вже було нікуди; хтось не без зловтіхи нарадив йому звернутися до старого за рекомендацією, наперед знаючи, що Яцків її не дасть.

Михайло Юрійович підійшов до хлопця, оглянув його маленькими чорними очицями, обвисле воло похитувалося, в складках одутлуватого обличчя ховалась добродушна усмішка. Помітивши стурбованість та безпорадність в очах хлопця, зрозумів, що цей гість прийшов не за тим, щоб поповнити свою колекцію враженням від знайомства із знаменитістю, що йому потрібна порада. Від цього спостереження старий аж розгубився, в нього давно ніхто не просив допомоги, і об серце вдарилася запізніла радість: він ще потрібен!

Що трапилося, синку? — запитав.

Початківець вийняв із внутрішньої кишені піджака тоненьку книжечку в голубій оправі й боязко подав її Яцкову, насилу видобувши з себе два слова:

Це моя.

Ого–го! — вигукнув радісно Яцків, і його тонкий довгий ніс, що нависав над верхньою губою, заворушився, мов п’явка. — Нова когорта! Знаменито!.. Ти хочеш мені її подарувати?

Та так… — мусив підтвердити прозаїк, хоч і не збирався нікому дарувати свою книжку: був це сигнальний примірник — автор навіть мамі не встиг його показати.

То підпиши, я завжди з молодими тримав штаму.

Молодому прозаїкові довелося поставити на книжці автограф, він зробив це стоячи, подав книжечку письменникові, той подякував і вклонився, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

Та відвідувач не відкланювався, Яцків позирав на нього спідлоба.

Я прошу вашої підтримки, — пробубонів нарешті молодий прозаїк.

А що, хтось стає тобі на перешкоді? О, я їх знаю, вони такі! — вигукнув з обуренням Михайло Юрійович. — Ну, то скажи тим, що старий Яцків стоїть за тебе по–козацьки, ого–го!

Дякую, але ви це «ого–го» напишіть, — нахабнів початківець.

Як–то? — видивився старий.

Я прошу вашої письмової рекомендації до Спілки письменників…

Е–е, паничу, — відступив назад Яцків. — Щодо того, то ні… Що ні — то ні!

Молодий прозаїк задкував до дверей, приголомшений соромом і образою на тих, хто порадив йому звернутися до Яцкова. Але біля самого порога зупинився: Яцків, забувши про гостя, сів у крісло, покрутився на ньому, відтак розгорнув книжечку й почав читати першу новелу, яку автор вважав найкращою. Зблисла крихта надії, початківець завмер біля дверей.

Яцків читав довго, шморгаючи носом, через якийсь час вийняв з кишені хустинку й підніс до обличчя — початківець ковтнув спазму: класик втирає сльози! Та тут же довелося гірко розчаруватись: очі в письменника були сухі, він голосно видув носа, сховав хустинку і читав далі. Потім відклав книжку й задумався. Хлопець стояв не дихаючи.

Врешті Яцків висунув шухляду в настільній шафці, вийняв аркуш крейдяного з філігранями паперу, взяв товсту ебонітову ручку з вигравіюваною на ній фірмовою маркою «Pelican», прочистив промокаткою золоте перо, скоса глянув на гостя, підбадьорливо усміхнувся і… почав писати.

Отож почулося старому письменникові крізь сон, що та ручка з золотим пером, куплена ще в минулому столітті у віденському канцелярському склепі «Pelican», ручка, якою він написав усі свої твори, поволі й торохтливо котиться по столу, ось–ось упаде на підлогу і зламається. Йому стало страшно, що це станеться зараз, у цю мить, хоч знав, що колись воно мусить статися, та ще не нині, ще не нині… Він по–молодечому схопився з ліжка, підбіг до стола й полегшено передихнув: ручка лежала в жолобку чорнильниці з висохлим на кінчику пера синім чорнилом.

Задзвонив телефон.

Михайлику, — лунав у слухавці міцний жіночий альт, — ти вже за столом? Не впізнав? Це Вільдиха. Мені поганий сон приснився… Як ти почуваєшся?

Мене теж щось наполохало уві сні, Дарцю… Та добре, добре маюся. А ти що робиш? Що, що — закінчуєш «Сестер Річинських»? А хіба той роман може мати кінець? А як з мовою — осідлала новий правопис?

Боліла б мене через те голова — а редактори від чого?.. Михайлику, ти мусиш написати ту новелу про дівчину з різними профілями обличчя. Це твоя тема…

Ще нині візьмуся…

Уже тридцять років обіцяєш!

А ти знаєш, Дарцю, я вчора написав одному молодому прозаїкові рекомендацію до Спілки…

І підписався?

Підписався, Дарцю.

Це добре про тебе свідчить… Що, що? Ти — підписався?!

Уяви собі…

А тепер каєшся?

Уяви собі — не каюсь. Навпаки, так мені зараз легко й добре на душі, ніби висповідався й запричастився перед смертю.

Дурне говориш… А хто той кандидат?

Яцків назвав прізвище.

Ти добре зробив, — похвалила Вільде. — Я теж дала йому рекомендацію. З того хлопця, може, будуть люди… Михайлику, а ти знаєш, ти розумієш, що твоя рекомендація означає? Ти не хлопцеві дав її, а собі самому, це я тобі кажу. Ти поблагословив нове письменницьке покоління у світ, а собі присвоїв почесне звання нанашка! Тебе хрестив Франко, а тепер і ти став хресним батьком. Чуєш? Е–е, та з цієї нагоди здалося б нам піти на маленький бімбер! О, я так і знала, старий скупарю… Та не бійся, плачу я. Підемо на Високий Замок, там біля телецентру відкрилася кав’ярня. Ну, не «Монополька», звичайно, але ти розумієш — це щось нове, такого ще не було: «Кав’ярня біля телецентру». Так ми її й назвемо.

Вибач, Дарцю, — зам’явся Яцків, — що відмовлюся на цей раз. Мені якось так… Не можу тобі сказати. Мені якось так, що хочу побути нині сам. Не гніваєшся?

Та ти що? За кого ти мене маєш?

Перед обідом на вулицю Мечникова з чорного отвору старого під’їзду вийшов дідуган у чорному сурдуті з чорним цигейковим комірцем, у мельонику — обличчям схожий на римського патриція. Яцків вдихнув по–осінньому прохолодного повітря, глянув на розпуклі їжачки стиглих каштанів і, заклавши руки в кишені сурдута, подався вгору, прямуючи на Кайзервальд.

Мав добрий настрій, бадьоро ступав і мугикав деренчливим голосом старосвітську пісню, яку співав ще в молодості:

Ой ти парубок, ой ти парубок, а я дівчина красна,

Ти в корчмі гуляв, ти в корчмі гуляв, я тобі коня пасла…

Та раптом змовк. Немов плазом меча по голові вдарило старе, задавнене, прощене, та не забуте… Як змарнувалося життя, талант — через один лише необачний крок. «Якби ти знав, як много важить слово…» Не затямив цієї Франкової науки, хай мій крок застерігає інших… Сорок літ пустоти. Сорок! Що можна зробити за стільки часу? Франко навчив народ розуму й добра. Я встиг согрішити і спокутувати…

Важко дихаючи, Яцків таки зіп’явся крутою стежкою на Левину гору: сюди він виходив, коли ще жив на вулиці Лісній і мав приблизно стільки років, як той хлопець, якого вчора справив на трудну дорогу. Гай, гай…

Ой пасла, пасла, ой пасла, пасла до темної ночі,

Та впала роса з темного лісу на мої чорні очі…

Сорок літ! Яка то глибина… Чи відшукають мене в каламутних глибинах ті, що прийдуть, чи знайдуть перли моєї туги й смутку?.. Nad każdym wisi katastrofa, — казав же ж поганий Шпатько. Та в моїй катастрофі винен я сам. Півстоліття тому вперше зневірився, й ту бацилу зневіри не зміг убити в найскрутніший час.
Травневого ранку 1913 року Михайло Яцків вийшов із своєї квартири на вулиці Лісній поблизу Кайзервальда й попрямував на Левину гору — пригноблений і злий. У руці тримав подорожню валізку. Він нині поїде із скульптором Орестом Майданюком, Петром Карманським, Василем

Пачовським, Сясем Людкевичем, Гнатом Хоткевичем до Урича, а звідти — на всі чотири сторони!

Діймав злістю й соромом конфлікт з Іваном Трушем. Треба ж нарешті викресати в собі хоч трохи сили й почати інше життя. Геть звідси, з цього чаду!

«Пане Труш, — говорив уголос, — я не символіст, я чистої води реаліст; між нами лише та різниця, що ви по–дитячому конкретно бачите світ, а я намагаюся узагальнити бачене — піднятися від арифметики до алгебри. Так диктує закон поступу, якого ви не хочете знати. Я, споглядаючи косівські гагілки в натурі, більше бачу в них духу, магії, ворожби, болю, втіхи, зрештою — історії, ніж у вашій картині «Гагілки», а так не повинно бути. Мистець повинен уміти схопити сутність дійства, а не лише декор. Можливо, я несправедливий до вас, ви таки сумлінно фіксуєте свій час і вам колись за це подякують. Та чи ви хоч раз, спостерігаючи політ журавлів, бачили, як незримі потоки повітря підносять їх увись? Мабуть, ні. Ви вмієте зарисувати помах крил, а тих інших сил, які допомагають журавлям злітати в небо, не помічаєте, ви схоплюєте лише працю птахи, а не комплекс чинників, що тримають її незмірно вище польоту куріпок…

Гай, гай, пане Труш… Ви діяльна людина, ніхто нічого поганого про вас сказати не може, бо ж видаєте «Артистичний вісник», очолюєте «Товариство для розвою руської штуки», організували виставку картин українських артистів у салоні Латура на площі Святого духа, вчив вас сам Матейко, і створили ви портрети Франка, Лесі Українки, Лисенка, Стефаника… Ви чоловік багатий, у вас ті картини купують, і я стою на вашому боці в конфлікті між вами й Лесею Українкою: право автора — кому і за скільки продати свій товар. Та признайтеся, ви хоч раз у житті отримували такий гонорар, як я? Колись прийшов я до Франка й прочитав йому своїх «Журавлів» (старий ватажок над безкрайнім морем хоче розбудити втомлений журавлиний ключ, що падав спроквола на води, та його старечого крику журавлі вже не чують, вибирають нового ватажка, а старого вбивають — тут і символіка, і реалізм); дивлюсь, Франко хворою рукою досягає з вази на креденсі велике червоне яблуко, витирає до вишиваної повісмяної сорочки й подає мені, а в очах — утіха. Це щось означає, правда, пане Труш? А ви такий нетерплячий до завваг на адресу ваших праць, безцеремонно і по–менторськи, не маючи на це й маленької частки Франкового права, втручаєтесь у літературні справи, вихоплюєте з книжки найслабше оповідання «Самотній вогонь» і топчетеся по всій моїй творчості, і не тільки моїй…»

Недавно Яцків прочитав у «Ділі» статтю Івана Труша «З області нашої нової літератури», в якій він з Франковою в’їдливістю, та без його аргументації відшмагав молодомузівців, особливо Яцкова: мовляв, повилазили хлопці на п’єдестали, поставали в театральні пози, а Труш мусить мовчки ходити по тому лісу, глухнути від бомбастики фраз («Де ви бачили, щоб син з почуття помсти до батька, який побив матір, спалював себе на вогнищі?» — То правда, в житті такого не буває, але мені хотілося передати абсолютний біль кривди), тимчасом уся творчість Яцкова з її банальністю, штучністю і претензійністю надається тільки для макулатури.

Отож Яцків, зустрівши в кав’ярні «Централь» редактора «Діла» Василя Панейка, який надрукував статтю Труша, відміряв йому прилюдно ляпаса.

Учора відбувся суд. Такої соромоти ще не зазнавав. Вислуховував звинувачення й думав: мабуть, тільки в нас завівся звичай обпльовувати письменників саме тоді, коли вони сягнули так високо, що стали загадкою. Обпльовувати за те, що не можна їх взяти на долоню й заглянути, як піддослідній тварині, у звивини мозку… Труша заболіло, що хвалять сусіда: мовляв, усі твердять, що новели Яцкова цікаві, а я вам доведу, що ні. То вибрав найслабші місця з одного оповідання й кинувся до бійки. Воістину, як гласить польська приказка: «Klękajcie, narody, і bijcie się w pyski!»[57].

Суд стояв на боці Панейка, адже не він писав статтю, а Труш.

Яцків, виступаючи на свій захист, сказав: «Є така давньохристиянська казка про сліпця й хромця, які разом крали виноград, проте винуватого знайти не могли, бо хромець твердив, що він не зміг би дійти до виноградника, а сліпець — що не побачив би винограду. Тож карали їх разом, посадивши хромця на сліпця. Отак зробіть із Трушем і Панейком».

Суд оштрафував Яцкова на п’ятнадцять корон.

Крім сорому огортали Яцкова знеохочення і втома. У Львові надто багато наплодилось літераторів і митців; сидять вони по кав’ярнях і ганьблять відсутнього. Що другий — вільнодумець, який схожий на того атеїста, що не знімає шапки в церкві, обдурює попа на сповіді й мочиться під дзвіницею… А львівські читачі цікавляться лише прототипами — впізнають знайомих, себе ж намагаються не бачити — і цим вичерпується інтерес до твору. Ну а критики — ті схожі на рубачів, що зрубують у парку дерева, аби по кільцях визначити вік і якість деревини… Але до дідька всіх вас! Злізьте з даху, пане майстре, не псуйте ґонт — ідіть місити болото… Собака, вчувши музику, виє, але то ще не означає, що музика погана… А втім, досить. Я втомився. Втечу в село й буду там працювати для національного відродження не літературою, а збутом худоби…

О Господи, чому я не належу до іншого народу!

Від цієї думки стало на мить моторошно: невже мені все одно? Та ні, не все одно. Але хіба в інших народів теж таке самоїдство? Якого маляра ми мали — Косинюка! І де він! На бруку…. Писав я в новелі «Жайворонок»: «Одного не бачили люди в картині — синього струмочка серед незабудок: чи був це струмочок материнських сліз, чи самотня стежка художника?» Не бачили ми, не хотіли бачити, як людина падала з Пегаса, розбиваючи обличчя о брук…

Яцків вийшов на Левину гору й відчув, як заспокоює його виднокіл, посередині якого лежало місто з передмістями й околицями, а за ними увсебіч плили потоки доріг — немов вужі, що, втікаючи від небезпеки, залишали на видноті тільки хвости, самі ж зникали у вибалках, перелісках, лісах. Лише одна дорога — на Київ — прямувала рівно, спокійно, впевнено, і здавалося, що вдалині вона заходить у сизувату імлу неба.

Унизу, між вінком горбів, розташувалося старе місто. Господарювала в центрі Корняктова вежа з трибанним Успенським собором, і никла поряд з нею нехарапутна ратуша з прямокутною будою магістрату; бундючився подібністю до римського собору Петра Домініканський костьол, біля Галицького ринку визирав з–поза високих мурів Бернардинський монастир, зеленіла ренесансним куполом споруда Нового театру на краю Краківського базару; неширокі міські артерії в’юнилися між громаддям будинків, даючи про себе знати пронизливим писком трамваїв, торохтінням фіакрів і цоканням копит; на початку Мостиського тракту зіп’ялися шпилі костьолу Єлизавети, у фанатичній набожності проколовши небо, щоб золотими хрестами засвідчити Богові свою вірність римському престолу; а весь ансамбль міста увінчувався бароковою короною Святоюрського собору.

З другого боку Левиної гори, під самими ногами, стугоніло й скреготіло товарними вагонами Підзамче, брязкіт буфетів відлунював аж на Замарстинів і Брюховичі; був то задимлений, промисловий світ, чужий селянській, хоч уже й зманерованій у літературних клубах, театрах і кав’ярнях душі письменника, проте Яцків відчував, що в цьому промисловому районі таїться щось загадкове для нього, жорстоке і сильне, яке повноправно увійде колись у цивілізовані квартали, бо само є елементом новітньої цивілізації, ним ще не пізнаної; а пізнавати її доведеться й доведеться змінювати нинішні анемічні урбаністичні смаки, просякнуті сигаретним димом і коньячним духом кав’ярень.

Місто дихало зовсім близько, поруч, по той бік і по другий бік Левиної гори, а парубоцька, наслухана ще в глухій Лесівці на Станіславщині пісня, що закінчувалася зухвалим куплетом —

Не так на очі, не так на очі, як на русу косу,

Зажурилися тяжкі вороги, що вінка не доношу,

звучала десь надто далеко, за дев’ятьма перебродами, муляла ще тугою серце, та щораз більше чужавіла; і картав себе письменник за те, що болить йому ця пісня, а вернутися до неї не має вже ні змоги, ні охоти.

Утікати зі Львова? Куди і для чого? З атрофованою сільською душею, звиклому до бруку вертатися забутими дорогами в неіснуючий уже для нього світ?

Хто мав силу, пізнавши втомлюючий ритм міста, міські принади, кіптяву й бруд, світло науки й темряву злидоти, покинути його і вернутися в благословенну тишу села? Назвіть такого — і я фондую пляшку кубинського рому. Дві! Хіба Франко не втікав у Нагуєвичі в нестерпні хвилини життя, а потім не перебрідав знову Стікс до міського пекла, бо не міг жити без оточення, яке давало йому снагу й кошмари мук? А думаєте, Шевченко, який просив у Бога небагато — тільки хату на березі Дніпра, покинув би Петербург, у якому сформувався, в якому живився чистою водою й отруювався стоками оточення? Нізащо в світі.

Так сарна, приручена лісничим, мріє про лісову волю й ніздрі роздуває на осінній рев, та лісництва не покидає, бо вже не вміє жити життям своїх братів.

Яцків знав: повернуться вони компанією з Урича до Дрогобича — там він ще переконуватиме друзів, що поїде в село свиней пасти, але не стане впиратися, коли друзі затягатимуть його в тамбур; увечері дома, готуючись до сну, дістане з валізи піжаму, мило й рушничок, і все стане на свої попередні місця, і ніколи й нізащо він не покине Львова, і буде в ньому страждати й радіти до останніх своїх днів, — життя минуще, а Львів вічний.

І вічним у ньому буду я. Можливо, не як письменник, цього знати не можу, а як людина, яка цілковито належала до львівського середовища, функціонувала в ньому, любила його, підтримувала й бажала в міру своїх сил підняти те середовище з трясовини святенницького лицемірства, бундючного фразерства, запічкового патріотизму, шовіністичного багна — до рівня елементарної людяності.

Яцків почав спускатися з Левиної гори до вулиці Куркової, щоб нею зійти вниз до Народного дому. Треба спочатку сповнити свій обов’язок перед Учителем, а там — як Бог дасть.

Ішов і думав: хто ж прийде?

Ідею вибити на вершині Урицької скали напис на честь сорокаріччя творчої діяльності Франка подав Карманський. Він добре знає тихого, що й по кав’ярнях не ходить, скульптора Ореста Майданюка, той радо поїде до Урича з різцем і долотом.

Можна було б запросити Косинюка, та покотився чоловік по похилій після смерті Адама Коцка — немов з прив’язі зірвався. Звалили вину на Шпатька: треба ж для заспокоєння совісті визначити причину чийогось нещастя. Звісно, в результаті винен Шпатько, а хто кинув Косинюка в його обійми? Соромно признатися?

Те їхнє приятелювання почалося з першої нашої зустрічі в «Монопольці». Ми залишили в кав’ярні Косинюка, наївшись і напившись за його рахунок, і не покликали з собою — він мав усі підстави вважати, що Шпатько найдобріший серед нас. Егоїсти, зайняті кожен собою, яке ж маємо тепер право базікати, що тільки там, у далекій еміграції, люди вмирають з голоду на очах ситих?.. Хто ж із нас все–таки винен? Замріяний Карманський, мовчазний Пачовський, зарозумілий Луцький чи я? Почекайте, але ж був ще й Франко — може, він винен? Дурниці говорю… Але чому б і ні? Ми всі після тієї розмови з Франком, кожен по–своєму, пішли за ним — крім одного Луцького. Ми давно вже були призвичаєні до Франкових вимог, у всякому разі не боялися його, а для Косинюка він міг здатися надто важким і неприступним. Зі Шпатьком набагато легше… А може, Ванда винна: після вистави «Украденого щастя» в залі «Яд Харузім» на вулиці Бернштейна трапилося несподіване: Ванда Патковська, яка так славно зіграла зі мною Анну, лишила в розпачі закоханого Карманського й здивованого Карла Адвентовича і пішла з Косинюком…

Ми ходимо, немов сліпі по лісу, б’ємося лобами об стовбури дерев і нікого й нічого не бачимо. На наших очах переродився Луцький — і пропав. Ми тепер охоче звалюємо всі свої провини перед Франком на нього одного — а чому так спокійно спостерігали, як інтелігентна людина перемінюється у мавпу? А може, він любив Франка, як Юда Христа — егоїстично, для себе, а поет приділяв більше уваги нам?.. Подумав, може, в лиху для нього мить: а що станеться, коли я замахнусь на божище — кинуться обороняти? Ба ні, ми повтікали, мов апостоли в Гетсиманському саду, а тепер товпимося, хто перший стане одесную. Можливо, Луцький хотів з допомогою заперечення перевірити, чи справді Франко геніальний — яка ж буде реакція, і, мов Тома невірний, доторкнувся до його ран. А ті рани бризнули кров’ю на невірного, залишивши на його обличчі незмиті плями, з якими не можна виходити на люди, всі ж бо знають, чия то кров і яка ціна гріховної цікавості. Та винен і Франко, що не обізвався до Луцького ні разу ласкавим словом, а міг: писав Остап поезії не гірші від Карманського й Пачовського; зрештою, чи мусив Франко відводити руку закукуріченого хлопчиська, можливо, досить було й поблажливої усмішки?..

Листи розіслані. Хто прийде сьогодні, хто має право прийти?

В полі темна хмарка плаче,

В небі кавка чорна кряче,

В хаті тесля теше трумно,

Мому серцю чогось жаль…

Чомусь сумно, дуже сумно:

Нащо тесля теше трумно?

Пачовський прийде. Йому болить, що тесля так методично теше труну, а Франко не дожив ще й до шістдесяти…

Карманський теж прийде. Тюрма таки відбилася в його поезії — не без впливу Франка. «Ви хотіли б спинить наш нестримний поход злобним криком, брехнею й тюрмою, вам байдуже, що ми можем рушить народ і мільйони позвати до бою!»

Стефаник далеко

Хоткевич конче прикульгає з бандурою

Людкевич повинен прийти, він готує концерт на Франків ювілей. «Чорна рілля ізорана і кулями засіяна, гей…»

А я — маю право?

Минав напіврозвалену старовинну башту. Погляд його впав на лева, що стеріг вхід до неї, — ситого, сонного лева з ліниво роззявленою пащею, сильного й лютого колись звіра, якого напоїли опіумом самовдоволення й залишили тут — не для постраху, а для насмішки…

Чийсь крик будить його, але не мій.

Та приручена сарна — це я, і не треба шукати собі спільників серед великих, я — новий вид створіння з образом дикого звіра й телячим серцем. Особина, роздвоєна на сільського мудрагеля й міського люмпака, на вишуканого салонмена й репаного простака, на бунтаря й боягуза; своєю ж сутністю стою на рубці, на шві цих непоєднаних іпостасей і, боячись вибрати на все життя одну, бо й там і там брудно, видумав спосіб утечі від жорстоких реалій в уявний світ символіки. Це почалось із насмішок над побратимами й самим собою, а стало необхідним, як наркотик. Труш має певну рацію… Я створюю не знати для кого свою нереальну реальність, в якій панує лише всесвітнє — біль, краса, страх, сум, фатум — і не існує нічого конкретного; в символіці легше шукати аналогів з життям, ніж бабратися в життєвій фактурі, та й до химер спонукує страх прирученої сарни, яку лякає справжній світ. Я ж розумію, бачу несправжність у вишуканих мною й запозичених нових формах мислення і не раз, знудившись стерильністю власної вишуканості, спускаюся з висот умовностей — де почувався всесильним Богом у царстві роздумів і спокійний був, мов Бог, — і падаю, боляче вдаряюсь об грішну землю, і тоді бачу справжнє зло й відчуваю справжній біль. Те прозріння мордує мене, я починаю ненавидіти людей, я не можу звернутися до свого народу словами Франка: «Бо люблю я тебе не лише за твою добру вдачу, а й за вади та злоби твої, хоч над ними і плачу», і не вмію замовкнути, як Стефаник, тому знову втікаю у світ примар.

Хлопець полюбив дівчину й хотів з нею одружитися. Та сталося нещастя — вогонь обпік одну її щоку. Лікар вилікував дівчину, щока стала в неї ніжною, чистою, та ніколи вона не мінялася, не старіла. Хлопець одружився з дівчиною. Один профіль дружини нагадував йому прожиті роки й життєві негоди, а другий — її колишню вроду. Та між профілями назавжди залишився рубець, який кровоточив, і загоїти його ніхто не міг…

Хочу написати таку новелу. І знаю, що ніколи не напишу. Це новела про мене.

Чи маю я право стати перед цільним обличчям мого Вчителя — позначений рубцем роздвоєння?

А треба всім ставати — як на суд.

Яцків приспішив ходу: на Бернардинській вежі, немов у клепало, вибив годинник десяту. Перейшов Підвальну й біля Домініканського костьолу наздогнав чоловіка, що йшов, п’яно похитуючись. Із зарослого обличчя глипнули на нього каламутні й злі очі, Яцків упізнав, та виминути не встиг. Шпатько квапливо всунув йому в долоню руку, гладку, ніби вичовгану в попелі.

Вітаннячко, Міську, йдемо разом!.. А Косинюк не захотів до нас приставати, пішов собі, фраєр, із скрипкою на Високий Замок. Що йому до святощів! Я подумав спочатку: на рандеву квапиться. Та, мабуть, ні: дивний був, ніби хотів когось убити або повіситись. Нічого не вдієш, nad każdym wisi katastrofa! Я йому запропонував — най би показався нарешті людям…

Шпатько підбігав і молов безупину. Яцків зупинився, зрозумівши, що відчепитися не зможе.

Послухай, Йосипе, коротеньку казочку… Один чоловік роздобув тисячу дукатів і вирішив піти у світ, щоб показати себе людям. Добрий товариш порадив йому: «Роздобудь дві тисячі й знайди за цю плату такого, хто б тебе заховав, — але так, щоб ніхто ніколи не побачив». Гони пріч, Йосипе, поки я добрий, ти не маєш права йти з нами.

«Чого він пішов на Високий Замок? — тривогою озвалося в серці Яцкова. — Убити або повіситись. Дурний і злобний Шпатько… Але чого?»

Яцків зупинився, глянув у бік Високого Замку, що прозирав зеленим куполом між шпилем Кармелітського костьолу й банею Домініканського собору; здавалося, хотів розгледіти на вершечку людину, яка задумала заподіяти собі лихо; та ні, Косинюк на таке не здатний, він буде чіплятися за життя навіть тоді, коли воно само його покидатиме… Хоч хтозна, хтозна, що ліпше: плисти отак у каламутній водоверті, пустившись берегів, чи припинити свою плавбу за течією; Яцків давно Косинюка не бачив, а фігуру Яна з Дуклі обминав: гидував людьми, які жебрають, маючи здорові руки й ноги. Я ж можу працювати рахівником у «Дністрі», і від того ще не впала з моєї голови корона… Думка ця розсмішила його: корона з митця!.. Постривайте, а може, так і є: коли народ загибає й видати із себе політичних проводирів уже не може, він коронує талантами найзлиденніших злиднів, їх розмножується багато й різних, ніхто не спроможний їх винищити, і ходять вони мічені — з червоними пругами від корон на чолах, у німбах печальної слави; той німб ніхто не в силі зняти з митця, навіть він сам; живуть вони, затавровані, поміж людьми у славі й глумі, з талантом, як прокляттям, не можуть вони сховатися від громади, й поки суспільство має їх — для гордощів, цькувань і глузів, — доти й живе, а разом із смертю останнього співця вмирає — перемінюється у споживацький знеособлений гурт… Написати б таку новелу — про мічену талантом людину — й розгадати споконвічну загадку: заради чого бере письменник на себе подвійну ношу — вдень продає в конторах силу задля шматка хліба, а вночі роздирає запаленою головнею свого мозку темряву й шукає слова, щоб назвати те, що не має назви, — стан людської душі. Слово таке знайти важче, ніж голку в стозі сіна, до поета долинають тільки далекі його відлуння, він ловить їх, збирає, немов ювелір золотий порошок, і виліплює з нього словесну квітку, якої ще на світі не було. Загадка–сфінкс… Так я назву свою новелу.

Знову символіка? Так. І нехай вічно живе вона в лоні реального, нерозривно з ним поєднана! Щоб розкрити трагедію жовніра, який, покинувши зелені покоси, тяжко карається в касарнях, біль селянина, що плаче над здохлою шкапою, кривду наймички, над котрою знущається жорстока ґаздиня, я мушу спочатку втілити в символічних образах таїну творення. Неправда, що символіка дається легше, то я заспокоював себе. Набагато легше зафіксувати реальні пережиття людини, ніж самому пережити драму різьбяра Доріана, який задля пробудження мармуру жертвує коханою Ілонкою — тільки для того, щоб залишився її чистий образ в архітворі; а скільки мук треба перетерпіти, поки муза на чорному коні відкриє перед тобою мерзоту світу: старого інваліда–жебрака, що затоптує в болото свої ордени, кретина на смітнику, який обглодує людські кістки, звироднілих монахів, що відвалюють гробниці монахинь і лізуть до них на розпусту…

Ні, ні, пане Труш, то ще не знати, що важливіше — примітивний реалізм чи мудра символіка. А хіба Франко не вдавався до символів? Візьміть його Рубача, Чорного й Білого богів, які нашіптують Юрі Шикманюкові, що чинити має, та згадайте врешті його «Мойсея» — символ пробудженого століття!

Яцків забув про Косинюка — реального: образ занапащеного художника блукав між символами, що заполонили уяву письменника. Чим занапащеного — власним лінивством, безвольністю?.. О, як–то легко звалити вину на саму людину, а є ж іще об’єктивні чинники, яким важко підшукати ймення; Боже мій, як важко знайти слово, а ви, пане критик, не маючи поняття, які гори шлаку вергає письменник, поки знайде чистий метал людського слова — воскресить його, заволодіє ним, дасть йому рух і силу й потім різьбить ним, грає, творить, — не знаючи цього, ви нипаєте по словесній поверхності, топчетеся по зільнику, не відаючи, з яких глибин підійшли до того зела соки… Скільки мук мусить пережити письменник, поки виростить цвіт слова; часом з’їдає свої пальці від мізинного до великого й не годен висмоктати навіть того, що чорне за нігтем, а деколи проростає зело з мертвого піску, і не має воно ні соку, ні запаху; яка ж то розпука — боротися із власним будяччям на власному полі! А ви…

Та досить… «Якби ти знав, як много важить слово…»

Ці рядки із своєї поезії повторив Франко в обдертому, із запліснявілими плямами на стінах залі єврейського клубу «Яд Харузім» на вулиці Бернштейна наприкінці 1907 року. Ми, молодомузівці, закінчили тоді розпочату навесні у «Монопольці» дискусію з Франком; прикро закінчилася та розмова, проте назавжди очистила нас од скверни. Ніколи більше ми не мали змоги так зустрічатися з Франком, бо якщо й доводилося бувати разом, то тільки для того, щоб роздягти хворого поета, напоїти з рук чаєм, мов дитину, і з болем спостерігати, як хвороба, наче короїд, сточує його.

Після вистави «Украдене щастя» ми швидко розгримувалися й вийшли із–за куліс до автора, що сидів у третьому ряді біля проходу в уже порожньому залі, оглушений оплесками публіки: вперше драма була поставлена за первісним оригіналом, по якому колись потопталася цензура — Франка примусили з жандарма Михайла Гурмана зробити листоношу, і п’єса втратила сенс.

Франко був марний, на хворобливо–блідому обличчі виступили рудо–кривавими плямами веснянки: він був недужий і розчулений; ми, виконавці ролей: Степан Чарнецький, Ванда Патковська і я, — оточили його півколом, він хотів підвестися, та обидві його руки враз зігнулися, ніби були з лози, Франко важко осів у крісло й прошепотів:

Якби ти знав, як много важить слово… — згодом він пожвавішав і, глянувши на мене, сказав: — Пане Михайле, ви не грали Задорожнього, ви ним були, дякую… — потім проказав кволо: — Ідіть вечеряйте, я піду сам…

Та ми не хотіли розлучатися з Франком. Нам, аспіраторам нового стилю, навіженим бунтарям проти сентименталізму й трафаретної барвінковості, треба було його тверезого слова, як пиякові склянки свіжого молока, цим цілющим напоєм ми щойно на сцені вгасили печію, тому й не розходилися: хто міг тоді знати, що до Франка добралася недуга, яка швидко сточить його здоров’я…

Поет думав щось своє, потім підвів голову, добродушно глянув на нас і мовив:

А ви кажете…

Ми заніміли: ще мить, і Франко розговориться, — чекали.

Ви водно твердите, що треба працювати для світової скарбниці. Добре мовите. Але у свою ви заглядаєте хоч зрідка? Вам треба пам’ятати, що кожен сучасний письменник — слов’янин він чи німець, француз чи скандінавець — подібний до дерева, яке своїм корінням впивається якомога глибше й міцніше у рідний національний ґрунт, а своєю кроною поринає в інтернаціональну атмосферу ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань… Скільки років я ждав, щоб офірувати цю свою нинішню монету в нашу скарбонку… А яка ще складчина потрібна від нас усіх, щоб наповнилась вона вщерть! Хай ідуть до нас покупці — і підуть вони, коли побачать наш добрий продукт. Та добрий продукт зростає тільки на своєму полі… Що й казати: Гете у «Фаусті» боровся не з якимось усесвітнім, а з конкретним німецьким бюргерством, Достоєвський — з російською темрявою, Шевченко — з рабством на Україні, й коли чужинці знаходили в їх творах потрібні для них ідеї, то тільки тому, що їх автори зуміли показати глибину рідного болю, бо ж біль у всіх народів подібний — папуасу так само болить втрата дитини, як і європейцю… Я нині в цьому ще раз переконався: якщо моя п’єса переживе мене, то тільки тому, що я показав уселюдську драму на локальному — бойківському матеріалі. Тож раджу вам: спершу вростайте в рідний ґрунт, а тоді вже витайте в інтернаціональних висотах своїми кронами…

Франко замовк. Ще раз сперся руками о бильця крісла, завовтузився, Яцків допоміг йому підвестися.

Франко поглянув на нас, кивнув на прощання головою, і тоді його погляд зупинився на Ванді. На губах поета закроїлася усмішка, в очах зблисло захоплення; Ванда, яка грала Анну, пильно придивлялася до Франка, немов хотіла уздріти в ньому колишнього вродливого мужчину, бо ж мусив таким бути цей змучений мудрець; Франко прийняв її погляд, залюбувався артисткою й на подив усім зажартував:

Яка ви страшна жінка… Та прошу так не дивитися на мене тими сірими очима, я маю жінку й дітей, вам то нічого не допоможе…

Ванда підійшла до Франка, обняла.

Dziękuję panu za wspaniały dramat[58].

To пані полька? здивувався Франко. — Звідки ви взялися? Така чиста українська вимова…

Мене пан, Яцків заангажував. Я працюю в театрі Павліковського. Кілька років тому переїхала з Кракова.

От бачите, — промовив Франко більше до себе, ніж до нас. — А цісар проголошує: «Мої народи чужі один одному, я їх перемішую, і з тої взаємної ненависті народжується порядок». Бреше татунцьо. Русина й поляка точить один і той самий черв’як, тож не сваритися нам треба за те, що одного мама навчила говорити по–руськи, а другого по–польськи, а йти разом до спільного добра… Ви чудово грали, пані Вандо, а для мене ще цінніше те, що захотіли грати в українській виставі… Та чого ми стоїмо, можемо зайти в буфет на склянку чаю…

Ми спускалися вниз рипучими сходами, я помітив, як Франко тримається за дерев’яне вичовгане поруччя лише мізинним і вказівним пальцями, середні були чомусь зігнуті, немов схоплені судомою; я з тривогою поглядав на Франка: був він зсутулений, немічний, а йому тільки–но минуло п’ятдесят. Що це з ним діється?

З буфетного залу долинала тиха музика — виконувалась тужлива єврейська мелодія на скрипці під акомпанемент клавесина.

У залі за довгим дубовим столом сиділо троє молодих чоловіків; побачивши Франка, двоє підвелися, уклонились, а один із закрученими по–шляхетськи вусами, брюнет у цвікерах, дивився на музикантів, помахував, ніби диригуючи, пальцем, його обличчя морщилось від невдоволених гримас, він то слухав, то затуляв руками вуха і весь час повторював:

Варвари, варвари! Хіба так можна?

Франкові випало сісти біля нього, і аж тоді маестро у цвікерах спохопився.

Вибачте, пане доктор, я вас не побачив… Але ж вони безбожно фальшують!

Дайте спокій, пане Людкевич, — узяв його за лікоть Франко. — Хай собі грають. Вас не вдовольнили б навіть херувими й серафими. Ви вже повернулися з Відня? І навіщо вам ті студії?

Не кажіть так, пане Франко, музику ще ніхто не опанував по–справжньому. То — океан… Я вчуся у професора Штутгардта, дуже багато беру в нього.

Ти б розказав панові докторові про своє знайомство з тим професором, — біля Людкевича сидів Карманський і побожно дивився на Франка.

То пусте, ґрунт — що вчуся… Та було, було… — Людкевич, видно, мав–таки охоту розповісти про віденську пригоду. — Відрекомендувався я професорові й подав йому партитуру своїх творів, була серед них і перша частина кантати «Кавказ». Професор подивився, погумкотів, глянув на мене поблажливо й каже: «Ви анальфабет, контрапункту навіть не нюхали». — «Як можете таке говорити? — обурився я. — В моєму краю мене вважають неабияким музиком». — «То вертайтеся у свій край… А втім, залишіть мені партитуру і прийдіть завтра». На другий день він назвав мене феноменом… Михайле, Михайле, — обірвав Людкевич розповідь, — та не пакуй так торта, то ж не хліб!

Якби ти три години побув Миколою Задорожним, то з’їв би пса, — відказав незворушно Яцків, уминаючи торт. — Це ж не віршики про кохання, а сумна людська доля.

Карманський почервонів, окуляри запітніли, він зняв їх і став невинно беззахисний, як дитина, осліплена світлом.

Ти, Михайле, чиниш з себе Мефістофеля, а вигулькує з тебе простак… Пане Франко, не подумайте, що ми сваримося — це для розрядки перед серйозною розмовою.

Та хіба я не бачу… — Франко узяв склянку з чаєм лівою рукою, праву заховав під стіл — Яцків і це запримітив. — Я давно хотів вам порадити, пане Карманський… якщо вже нагадали про серйозну розмову: ви досконало знаєте по–італійськи, візьміться за переклад Данте…

«Божественної комедії»? Для кого?

То вам тільки так здається, що нема для кого. Чей не закінчиться світ разом з нами… Нині наш мужик хоче такої книжки, щоб там були записані його права, але як колись її таки дістане, то відразу захоче поживи для свого духа. Внуки нинішніх неписьменних мужиків вам подякували б.

Варто подумати… — Карманський протирав окуляри білосніжною хустинкою, підсліпувато нипав очима по залі, ніби шукав когось, і враз стрепенувся: навпроти нього поруч з Карлом Адвентовичем сиділа Ванда. Карл тримав руки Ванди біля своїх уст і шепотів: «Ти нині була незрівнянна».

Карманський поник: він не помітив, як Карл, що сидів з ним поруч, вийшов Ванді назустріч і привів її до столу; крадькома позирав на них, порівнював себе з Карлом і усвідомлював свій програш перед вродливим суперником; Ванда нахилила до Карла голову, з–під пасма довгого світлого волосся звабливо виглянуло біле, мов з алебастру виліплене, вушко; врода Ванди гнітила Карманського, він відвернув від неї голову й мимоволі прислухався до розмови Людкевича і Яцкова з Франком.

Не подивуйтеся, пане доктор, — промовив Яцків, — що задам вам неделікатне, можливо, питання: поясніть секрет вашої працездатності, нас дивує…

А–а, — знизав плечем Франко, — ви так само можете дивуватися, як павук за одну ніч встигає виткати величезну сітку. А це — особливість його професії…

Добре вам говорити… Мені часом страшно: якби я вас, для прикладу, спитав, скільки ще мільйонів років буде крутитися наша земля, то ви б і на це питання вичерпно відповіли або сказали: погляньте працю такого–то астронома на такій–то сторінці…

Перебільшуєте… Просто в той час, коли ви просиджуєте в кав’ярнях і сперечаєтеся, скільки правд є на світі, я працюю… Спитаєте, для чого так багато писати і чи все те потрібне. Не міг би твердити, що все. Та я у свої праці вношу свій темперамент і в такий спосіб розбуджую зацікавлення до порушуваних мною питань у людей, які досі й не підозрювали, що такі проблеми існують… А я їх бачу, відчуваю, вони буквально нахлинають на мене, а тому я не маю часу створювати майстерверки, не завжди дбаю про викінчення форм; це зле, та гадаю, що найголовніше нинішнє завдання письменника — збудити в читача думку…

Я згоден з вами, — сказав Людкевич. — Бо й сам мрію створити таку музику, яка б тривожила душі людей і витіснила до чорта всі румби й танга разом з саксофонами й ручними гармоніями, щоб не заколисували нас до солодкого сну… Але що не конче треба витончувати форму твору, то я тут проти: брульйони довго не живуть.

Пан Франко надто скромний, — вмить забув про Ванду Карманський. — Я щось ніяк не можу собі пригадати хоча б одної його чорнової роботи. А як і є, то вона має кращий вигляд, ніж у декого чистовик… Ну, що з того, що Яцків пише вночі на стінах, уранці розшифровує намазюкане, потім сім разів переписує, поки не доведе рукопис до вигляду літографованого запрошення на бал. Що з того?

Принаймні більше користі, ніж з рим «жаль — печаль — рискаль».

Профа–ан! — заспівав Карманський. — Хіба ти розумієшся на поезії?

Ну, як ти такий віртуоз, то придумай риму до слова «морква».

Полтва!

Отак усе в тебе виходить кострубато… Пане Франко, а скажіть: знайдеться хтось такий у Галичині, хто прочитав би все, що ви написали? Можете не відповідати, бо — ні. Нікого ж одночасно не цікавить і політика, і лірика, і земельне питання, і етнографія, і Шекспір, і апокрифи…

О, до речі — про апокрифи, — перебив Яцкова Карманський. — Протягом довгих дванадцяти років ви, пане доктор, збирали, впорядковували, науково опрацьовували й видали п’ять великих томів «Апокрифів і легенд з українських рукописів». Жодна інша слов’янська література, крім російської, не має такої збірки старовини… Але ж чи варта шкіра вичинки? Дванадцять років! Ви ось сказали, що не маєте часу відшліфовувати написане… Чи ж ті легенди про святого Климентія або Лазареве воскресіння аж так потрібні нашому народові?

Франко підвів голову, його сині очі налилися холодним полиском, він підняв до грудей руки, мовби хотів стукнути ними об стіл, і я остаточно переконався, що пальці на його правій руці таки не розгинаються — на правій руці Франка! Мені стало моторошно, а може, то привиділося: Франко ж заговорив з молодечим запалом, він ще дужий…

Потрібні, навіть дуже потрібні!.. Як світло місяця є рефлексом світла сонця, так знання будущини є рефлексом знання минувшини… При укладанні програми на завтра треба заглянути в минуле, інакше станемо біологічними істотами, які здатні сприймати світ, але не здатні передати набутий досвід майбутньому поколінню. Станемо модерними гомункулусами, яким ніщо не дороге… Нам потрібен історичний матеріал, історична повість, роман, оповідання…

А чому ж тоді ви написали тільки одну історичну повість? — запитав Людкевич.

Що за атака на мене? — усміхнувся Франко. — Чому не написав… Я багато чого не зробив. Скручені голови… скручені голови. А мав намір!

У фойє почулася голосна розмова. «Велике цабе! — гримотів чийсь хриплий бас. — Хіба ти гірший?» — «Ти ж зовсім п’яний, — відповідав притишений голос. — Як хочеш, а я не піду…» — «Підеш. Гей–гей, підемо до діброви!» — хриплий бас затягнув веселої. До буфетної кімнати увійшли двоє: Шпатько вів під руку Івана Косинюка. Зупинився біля столу й притих, ніби зачаївся, вперся хмільними очима у Франка, який сидів у задумі й не помічав прибулих; Косинюк вивільнився від Шпатька, обійшов стіл і тихо присів біля Карманського, пригладив рукою волосся, поправив метелика під шиєю і аж тоді наважився підвести очі: йому було соромно. Шпатько почухрав пальцями скуйовджену бороду, з гуркотом відсунув крісло й сів біля Ванди навпроти Франка; Яцків погрозливо помахав на Шпатька пальцем. Та Франко був у цю мить відсутній.

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка