Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка31/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34
Моє зацікавлення історією — то теж уже історія, панове… Мене з дитинства вабили таємничі топоніми — Опір, Колодка, Перекіп, Повалисько, Тустань, Поруб: чому так, а не інакше названі річка, гора, гряда, урочище, яку легенду чи бувальщину приховують від людей ці дивні імена, а може, не приховують, навпаки — нагадують про них; селяни, що приводили до батька коней кувати, розповідали захоплюючі небилиці: про Тухольські залізні ворота, замкнені на колодку, про орду, яку на місці нинішнього Борислава винищив до ноги князь Данило, і та кип’ячка, що її нині либають з бориславських нор, — то ропа з поганих тіл ординських; про скарби, які заховали русичі від орди в підземеллях Тустанського замку, — ця легенда була настільки популярна, що бориславські підприємці задумали висадити динамітом урицькі скелі, й довелося втручатися вченим, щоб не допустити дикунської акції; про нойона Бурундая, який поруйнував усі Данилові фортеці, а Тустанського замку взяти не міг…

Потаємно від батька й матері я вирушав у найдальші, як мені тоді здавалося, мандрівки — аж на вершини Долу, сподіваючись побачити височенну могилу князя Святослава, убитого Святополком Окаянним біля Тухольських воріт; нещасний князь, переслідуваний найманцями–печенігами, був мені набагато ближчий, ніж беатифіковані й канонізовані церквою його брати, — розглядаючи в київському соборі Святого Володимира настінні розписи Васнецова, Врубеля й Пимоненка, я дивувався, чому поряд із портретними зображеннями Бориса й Гліба немає Святослава. Я вдивлявся до болю в очах у далеке марево з тремтливою надією побачити хоча б контури залізних стовпів, на яких тримаються Тухольські ворота; доглядався шпилів Бубниського й Тустанського замків, які — один із заходу, а другий зі сходу — охороняють дорогу на угри; мріяв уздріти бодай одну стіну з ланцюга укріплень уздовж Стрия й Опору — і, нічого не побачивши, домальовував у своїй уяві піднебесні споруди, заслонені від людського ока поволокою імли.

У Дрогобицькій гімназії доля послала мені доброго вчителя–натураліста, який був ще й чудовим знавцем історії й літератури, — Івана Верхратського, і аж при ньому я зрозумів, що історія — не ілюстрований альбом, а тайнопис, який треба розшифровувати, що століття старанно приховали сліди минулого — може, для того, щоб зберегти їх від руйнації, або ж для великої втіхи одержимця, який віднайде їх, прочитає й воскресить для своїх сучасників давно забуте.

Верхратський часто водив гімназистів на прогулянку до урицьких скал. Я безстрашно лазив по них, вибираючись майже прямовисними стінами на обвітрені й ковзкі вершини — не з юнацької буйності, а з невтриманої цікавості: скали зберегли на собі сліди великої людської праці з прадавніх часів. Що тут стояв колись замок, не могло бути й сумніву: ті сліди залишились у закамарках, заглибинах, у наскрізних дірах, куди могли входити ретязі й стовпи; повздовжні пази свідчили про впасовані колись між скали дерев’яні стіни… Я споглядав з Каменя невеличке забуте Богом і людьми сільце Урич: у подовгуватій долині над потоком дрімало воно, сонною мрякою повите, з маленькою церковцею між липами й двома корчмами край дороги — єдиними свідками духовного життя; та прецінь вирувала тут колись середньовічна цивілізація: у лісистих проваллях на схід від села, у величезних камінних бовдах, на яких стояв я, забута культура записала глибокими буквами свій літопис — з яких часів, з якої доби, хто ще до Данила і навіщо вибудував тут твердиню? І я уявляв: з–поміж природних кам’яних стін спинався до неба величезний дерев’яний замок із бійницями на захід, а на місці нинішніх сіл Урича й Підгороддя кипіло бурхливе життя воїв і ремісників — захищав Тустанський замок Галицьку Русь від західних завойовників і неприступний був навіть для орди.

Потім усе написане мною на історичну тему так чи інакше в’язалося з цими скалами, їх образ я використовував у «Петріях і Довбущуках», у «Захарі Беркуті» й ніколи не переставав мріяти: написати б ще одну повість з часів Данила Галицького — з наказу Бурундая руйнує князь усі свої фортеці, а Тустань залишається нескореною.

Останній раз я побував в Уричі з дружиною, коли заслаб на очі. Мешкали ми у скромній плебаніїурицького священика, щоранку ходили до джерела під скалою, в якому я промивав очі, вода насправді в ньому цілюща — помагала; і поки сонце, від якого я мусив утікати до темної кімнати на приходстві, не зависало над Жолобом, я виходив на подвір’я між скалами, де напевно розміщався дитинець, і складав план нового твору.

До нього я готувався змолоду. Не було мені ще й двадцяти, як я під псевдонімом «Джеджалик» надрукував у журналі «Друг» школярського вірша «Бунт Митуси», написаного під впливом поезії Костомарова. Була то лише зафіксована ідея; перебуваючи в Уричі, я розвивав її, обдумуючи новий твір — продовження «Захара Беркута». Поштовхом до нового задуму був один момент з моєї тяжби з Омеляном Партицьким, редактором «Зорі». Хай йому Бог гріха не пише — Партицький мене не визнавав. Я вже надрукував своїх «Наймита» й «Каменярів», а він уперто вихваляв у пресі графоманські вправи Ілларіона Грабовича, ставлячи його вірші «побіч найлучших творів Шевченкової музи», при тому зазначаючи, що «особа Франка знана руській публіці лише з численних судових розправ». Я й не згадував би цієї його нехоті до мене, але ж від нього залежала доля мого «Захара Беркута». Повісті він друкувати не хотів, а коли вже й погодився, то тільки з умовою, що я змалюю Данила Галицького добрим мужицьким королем. Довелося піти на компроміс: у тому місці, де Захар називає Данила не вітцем і опікуном, а карою Божою, я зробив таку виноску: «Погляди, які висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх криваві міжусобиці. Подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданні про співака Митусу, якого за непокірність князь звелів покарати смертю. Наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо уменшити ваги й значення особи князя Данила, який між усіми володарями русько–галицьких земель визначався як чоловік незвичайний, симпатичний і, як на ті давні часи, досить людяний і наділений політичним розумом».

Нема злого, щоб на добре не вийшло: виноска, яка обтяжила плин розповіді в «Захарі Беркуті», наштовхнула мене самого на художню проблему: володар і митець… Я ще не написав повісті про Данила й Митусу. А хочу її написати. Та тяжка хвороба добирається до моїх рук — чи зможу, чи встигну?

А думки часами діймають, мучать… Як повинен поводитися митець у час найтяжчої загрози? Як — володар? Чи можлива спілка вільних громад, коли час вимагає диктату? Та переконаний я в одному: тільки те суспільство витримує поєдинок з ворогом, в якому поєднується владичеське начало з началом гуманістичним, в якому ідея соціальної справедливості досягається на ґрунті освіти, в котрому, як проголошував за часів Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон, «закон стає благодаттю». У часи Данила Галицького гуманістичним началом було мистецьке слово у вигляді народної пісні й апокрифів. Тому я їх досліджував. То не марна трата часу, дорогі. Мистецтво — категорія вічна. У своїй духовній суті людина сформувалася тисячоліття тому. Вас турбує застарілість форм апокрифів?А хіба форми мислення Арістотеля не старі і водночас не вічно актуальні?

Перед моїми очима — не описані мною остання фортеця вільної Руської держави Тустань, останній великий володар Данило і перший співець народу, який заходив у неволю, — Митуса. Як виправдати смерть співця? І чи можна виправдати?
Яцків з тривогою поглядав на Шпатька: на столі нічого міцнішого від чаю й лимонаду не було, а очі у того каламутнішали й ставали зловісними.

Я знав, що від Шпатька можна сподіватися найгіршого, коли вип’є. Зрештою, його ніхто не боявся, але серед нас був Франко, який за вульгарне зубоскальство не любив Шпатька й тверезого… Йосип покушував губи, тамуючи злість, причину якої знав лише він сам і трохи я: нас Франко сварив, як батько дітей, а його ігнорував; Шпать–кові до вибуху люті бракувало, видно, ще одного келишка горілки, він, не соромлячись, витягнув з кишені пляшку, налив у склянку від чаю, протягнув руку з пляшкою до мене, я зупинив його, сказавши: «Дякую, так якби–м пив», він сердито вихилив своє й осів глибоко в крісло, знову зачаївшись.

Я поглянув на присутніх: хто б міг допомогти мені вивести Шпатька з буфету; зупинився на Карлові, був це хлопака сильний і не страшків син, та помітив на його обличчі збентеження, мимоволі перевів очі на Карманського — Петро був зовсім пригнічений; тоді глянув на Ванду й ураз зрозумів причину поганого настрою Карла й Петра: Ванда й Косинюк зчепилися поглядами, немов загіпнотизовані, їхні очі моцувалися, щоб роз’єднатися, та не могли, втомлювалися несподіваним захопленням і втішалися тією втомою; я пожалів і Карла, і Петра, бо побачив справжнє.

Людкевич пробував вивести Франка з задуми.

А все ж таки мені не зрозуміло, пане доктор, чому так мало матеріалу з галицької старовини лягло у ваші мистецькі твори…

Хвилевий приплив Франкової бадьорості безслідно минув, він відказав утомлено:

Бачите… Галицька старовина складається переважно з закам’янілостєй, заскорузлостей, здерев’янілостей. До таких пам’яток зачисляю закам’янілі думки, заскорузлі поняття, здерев’янілу совість… Я займався передовсім дробленням цього матеріалу.

Боже, як розумно сказано! — вигукнув Шпатько. — Геніально! Я п’ю за геніїв, які зібралися за цим столом, — усі мудрі, всі незвичайні, один лише Шпатько дурний, — він схопився з–за столу, музиканти награвали все ту ж сумну єврейську мелодію, Шпатько гаркнув на них: — Та перестаньте вити, я заспіваю веселішої: жидо–ок парши–ивий ко–оло хати… Гей ти, сумний поете, — змахнув рукою до Карманського, — чого так вцірився на панну, та вона краще в бордель піде, ніж з тобою, слинявим… Ох, які ви всі тут учені, тільки Шпатько — анальфабет!

Ми спостерігали, ніхто не знав, як повестися з п’яним, адже за столом сидів Франко… Поет підвівся і, багровіючи від обурення, проказав:

Ви… у вас є хоч на макове зерно чогось святого?!

А я не з вами розмовляю, — прошипів Шпатько, нахилившись над столом. — Чого ви всюди лізете із своїми проповідями й настановами? Гей, друзі, славні молодомузівці, та пора вже кінчати з диктатурою Франка!

Він замахнувся на поета, Франко заслонився рукою; одне, що я запам’ятав із тієї страшної миті, — мертво скоцюрблені пальці на Франковій правиці, й більше нічого не затямив, я не міг зворухнутися, спаралізований видивом неймовірного святотатства, та злочинна рука не вдарила — закостеніла, мов у Датана, що підняв камінь на Мойсея; Шпатько поволі осідав, його очі від переляку тверезіли, і я побачив: Косинюк оббігає стіл, оглушує Шпатька кулаком по голові, бере за комір, витягає із зали й пускає його коміть головою в темне фойє; і, немов глузливий реквієм над святотатцем, долинає з теміні сповнена резиґнації улюблена Шпатькова фраза: «Nad każdym wisi katastrofa!»

На мить у буфеті стало тихо, а далі, ніби й нічого не трапилося, звучала та ж сумовита музика, сидів, як і перше, задуманий Франко, схиливши на груди голову; Адвентович поглядав на Карманського й гірко посміхався, похитуючи головою; Ванда поцілувала Карла в щоку й підвелася, разом з нею, немов давно змовилися, підвівся й Косинюк, і вони вийшли разом у тиху морозну ніч.

Я провів Франка додому. Йшли мовчки. Франко крадькома від мене ловив лівою рукою праву, пробував розгинати на ній пальці й опускав її, безсилу; і я тоді вперше зрозумів марність усіх наших суперечок, у яких кожен по–своєму прагнув вирватися із злигоднів і турботних дисонансів на сонячні левади чистого мистецтва, перед національною трагедією: у генія випало перо з рук, і другого Франка не буде — щезло те, без чого жить ніхто з нас не годен…

Яцків виходив із завулків на Театральну — до Народного дому. Думав:

Я виправдовую Луцького, ще й на Франка вину звалюю, Шпатька ж ганьблю. А то ще не знати, хто з них вище заніс руку на Франка… Кретини. Таких спартанці скидали з гори Тайгет.

А втім, Франко завжди обходився без захисників. За своє коротке життя він пережив дві епохи: боротьбу і славу. В першій окривавлювався його меч, у другій він спочив, зранений, на щиті. О боги, ми вміли вас сотворити й обдарувати всемогутністю, а ви лише годні зарубцьовувати шрамами наше тіло…

Минуло п’ятнадцять років відтоді, як я вийшов на літературну ниву. Я давно встиг переконатися у правдивості Франкових слів «не люблю Русі», які він вибризнув кров’ю серця перед чужими в лице своїм, і картаю себе за те, що не завжди можу повторити за ним: «Я не люблю її з надмірної любові». Може, ще здобуду собі це право. Я нині втомлений, та завтра зведуся молодим і свіжим й візьму в руки бич Божий в обороні мистецтва від непосвячених.

Не кличу на допомогу богів, яких нема, і вже не виворожую манірних муз: їх я поховав. Поблагословіть, люди, мою силу, аби стала вона проречистим духом, поблагословіть моє слово… Хочу, щоб мій бог і моя муза жили у ваших душах.
Старий Яцків спускався з Левиної гори. Він радів учорашньою зустріччю з молодим письменником, нинішньою розмовою з Іриною Вільде й ранньоосіннім лагідним днем.

Чи зробив я все те, до чого закликав колись себе самого? Та ні. Піднімав меч в обороні поезії і штуки, бив плазом по задубілих лобах міняйлів і комедіантів, шукав нових шляхів у літературі, але й зневірювався і падав… Уже не встигну нічого більше зробити, хіба лише оцінити свої здобутки і втрати. Не створю тієї останньої новели — про себе. Хай її напишуть молоді, якщо я вартий того.

Ой пасла, пасла, ой пасла, пасла до темної ночі,

Та впала роса з темного лісу на мої чорні очі…

VIII
Зелений купол Замкової гори наближався, вилущуючись із оборок молодої бучини, до вулиці Театинської й до Івана Косинюка, який у нерішучості спинився поблизу стрілецьких кошар; неминучість насувалася сама, і сполохана думка — вернутися, змиритися й жити, як усі, — никла перед тією неминучістю.

Межу добра і зла переступлено давно: на боці добра залишилася столочена віра у свій талант, а надія на добрі переміни проросла травою на могилі Адама Коцка; на боці зла все ж животіла крихта віри, що останнім своїм вчинком сколихне людську совість, чей не так аж мертво зачерствів люд, щоб не жахнувся, не занімів у розпачі перед трагедією людини, яка щасливо пройшла крізь лабіринти чужинного пекла тільки для того, щоб у своєму опинитися в тупику.

«Фантастичні думи, фантастичні мрії…» — прошепотів Косинюк Франкове, втрачаючи і ту крихту віри; він вишукував тепер у поезії Франка тільки безнадію й насміхався над його оптимістичною бравадою, яка здавалася йому такою ж марною, як ін’єкція анестезії смертельно хворій людині; навіщо підніматися аж на зелений купол, коли це можна зробити й тут, біля стрілецьких кошар, — для міських санітарів, студентів медицини й кореспондента «Діла» все одно, де воно станеться; це ж тільки мені здається, що суспільство завинило переді мною, — свідки мого кінця звинуватять у всьому лише мене…

А може, повернутися… І починати розмотувати клубок спочатку? З ким, коли Адама вже три роки немає, а останній резерв надії — таємнича «Молода муза» так розтаємничилась, що вже й надгробний напис ставить собі на вершечку Урицької скали, прив’язуючи своє небуття до вічності?..

Косинюк сягнув рукою до кишені. Холодний предмет зморозив його долоню; у пам’яті зринув рядок з останнього вірша ліричної драми Івана Франка «Зів’яле листя», сповнений резиґнації: «Отсей маленький інструмент, холодний та блискучий… один кивок, один момент…»; герой драми так само, як нині Косинюк, ставав у позу ображеного на долю, лякаючи довірливих фатальними словами, — різниця лише та, що в нього безвихідь була символічна, а в Косинюка справжня; що у Франкового героя револьвер фігурував як образ, а Косинюк стискав у долоні реальний шестизарядний кольт, куплений у зброярній крамниці на Бродвеї; що Франків персонаж лише застерігав людей від неврастенії, а Косинюк піддався їй цілком; що сам Франко завжди вмів вибиратися із дріб’язків і ставати на рівень світових проблем, а Косинюкові, зав’язлому в рідному болоті, залишилося одне — замовкнути.
Я дозволив Косинюкові зарядити кольт, глянув на Адріану і зніяковів: на її обличчі не було й сліду тривоги чи жалю, вона поглядала на мене скептично, осуджуючи моє художнє рішення.

Ви, мабуть, слабо знаєте свого героя, — сказала, — й хочете його позбутися, щоб не заважав. І не так собі просто, а романтично, ефектно, на очах у всього міста.

Логіка фактів, — захистився я банальною фразою.

Ми могли б переконатися, чи ваша логіка логічна, якби зважилися розмотати назад стрічку.

Можемо спробувати…

Але для цього треба вивести на кін ще двох персонажів, яких ви уникаєте: Коцка і Ванду — обов’язок і любов. А може, й більше. Ви ж так легковажно залишили Косинюка на поталу Шпатькові.

Як? Хіба забули інцидент у буфеті театру?

Це теж — ефект. А насправді ви дозволили Шпатькові знищити Косинюка.

Вам усюди хочеться бачити «хеппі енд».

Зовсім ні… Франка я пошкодувала, та й то тільки відстрочила неминучу трагедію… У цьому ж випадку нікого не шкодую, але хочу, щоб усе відбулося по правді. Почекаймо із самогубством, подумаймо, чи міг його вчинити Косинюк після Коцкового подвигу й Вандиного кохання. А може, критичної хвилини в пам’яті Косинюка зринув не останній вірш з Франкової ліричної драми, а перший: «По довгім важкім отупінні знов тріскає хвиля пісень»?

То покличмо на сцену свідків його життя, і хай вони самі вирішать долю нашого героя.

Так буде принаймні об’єктивно.
Біля самого підніжжя урицьких скал на трикутну галявину, обмиту двома струмками, що нижче зливалися у Вороновий потік, вийшло на розвидні троє: актор Карл Адвентович, який міг би зіграти роль Адама Коцка, розглянувся довкола, ніби вибирав собі місце на сцені; Іван Косинюк покірно став над устям двох потічків — із скрипковим футляром в опущеній руці, байдужий до всього; Ванда Патковська вбігла на галявину — задихана, стривожена.

«Іване! — скрикнула. — Ти тут!.. А мені сказали… Ми йшли з Карлом з репетиції й біля Народного дому побачили наших… колишніх наших друзів, вони зібралися їхати сюди, до Урича, і Яцків сказав мені… Він був дуже стурбований, порадив, щоб я пішла за тобою, догнала… О Боже!»

«Вандо, Вандо… — Косинюк докірливо похитав головою. — А де ти була дотепер, що робила, коли я стояв самотньо зі скрипкою біля фігури Яна з Дуклі, випрошуючи в перехожих мідяки? Де були вони, наші колишні друзі, і ти, Карле? Ви з Карлом граєте у виставі драми Леоніда Андрєєва «Життя людини», забувши, що цей спектакль давно вже йде — не на сценічному помості в Новому театрі, а на міському бруку, й слова андрєєвського Невідомого «людина пройде всі сцени життя від низу до верху й від верху до низу» стосуються передовсім мене, якого ти колись називала світлом очей своїх…»

«Хіба я винна, що те світло так безнадійно померкло? Ти ж сам прогнав мене, зневажив, заборонив навіть дивитися у твій бік, я не зуміла спинити тебе, коли ти, опустивши руки, почав сковзати у прірву. Але ти отямився й вернувся до своїх. Усі прийдуть сюди нині…»

«Їм дякуй, — кивнув головою Косинюк на чоловіка й жінку, що наближалися з лісової просіки до потоку, — це вони звели нас, щоб ми зіграли перед ними частку свого життя».

«Я їх не знаю. Хто вони?»

«Люди з майбутнього, які хочуть узнати те, про що дізнатись неможливо. Їх цікавить життя людини, тільки не символічної, як в Андрєєва, а цілком конкретної, ім’я якій Іван Косинюк. І від того, як ми зіграємо, залежатиме пам’ять про мене».

«Містика… Скажи мені, що сталося з тобою після того, як убили Коцка і ти мене покинув? Що за отруйне зілля проросло в душі твоїй, що ти мене мусив покинути? Адже кохав…»

«Безнадія, Вандо… Тіло Адама лежало в каплиці анатомічного інституту поблизу Личакова, і я від нього не відходив. Я нічого тоді не бачив, тільки зчорнілу цятку посередині високого чола мого друга, крізь яку пройшла злочинна куля, щоб убити мозок, призначений для порятунку нашого народу. Я вірив у це, і цієї віри раптом не стало, її вбили револьверною кулею».
Ми з Адріаною глянули на Адвентовича, якого вибрали на роль Коцка, й чекали його слова. Карлові ми вірили: був це актор режисерської школи Тадеуша Павліковського, він мав уже за собою знамениту роль Гамлета, був переконаним соціалістом, котрого двічі запроторювали в тюрму — за участь у першотравневій маніфестації на Ринку й за промову біля пам’ятника Міцкевичу, в якій він закликав відкрити український театр у Львові; брав участь у визволенні в’язнів з Бригідок; створив робітничий театр, де грали «Ткачів» Гауптмана; дружив, зрештою, з Авмросієм Бучмою й Адамом Коцком. Карл мав право зіграти цю роль.
«Моє життя перейшло у вічність надто рано, — розпочав Адвентович монолог Адама Коцка, — я не встиг здійснити задумане, єдина моя заслуга полягає в тому, що своєю смертю я розбудив приспаного обивателя, який вдовольнився крихтами з цісарського столу й дрімав біля корита, достоту як той сонний лев перед входом до старої башти. Убивство Потоцького Мирославом Січинським обиватель пробував кваліфікувати як акцію терориста–одинака, що звів з намісником особисті порахунки; смерть же Адама Коцка в стінах університету заволала до неба о помсту, і розділився галицький світ на обаполи, на яких стали один супроти одного не національності, а класи. Я не дав своєю смертю приводу до безнадії».

«Говориш надто парадно, — іронічно посміхнувся Косинюк. — Ти вийди з ролі символічної андрєєвської людини, бо йдеться про людей конкретних: про мене, Коцка і про вас з Вандою — теж. А втім, роль Коцка для тебе непосильна: вдаєшся до пафосу лише через те, що не можеш стати близько до Адама, декларуєш істину, не вміючи її пережити. Ти ж поляк, а життя Коцка — це життя української громадськості, яка стала на захист своїх прав, історія боротьби з польськими шовіністами за український університет, життєпис людини, яка жодної миті не належала собі — нам належала, і його немає… Хто мені може замінити Коцка, хто, зрештою, може його для мене зіграти?»

«Я спробую. Не лише тому, що його мати була полька, хай це тобі буде відомо, Іване, а що своєю свідомістю він переріс таких, як ти, ставши на бік насамперед скривджених. Тебе болить український біль, і це справедливо, та хіба в поляка болю немає? Ти любиш Львів, як дорогу ув’язнену людину, а я не менше люблю Познанщину, потоптану прусським чоботом. А словінці, серби, хорвати не страждають так само, як і ми? Тобі ж пече тільки своє…»

«Біль український подвійний, Карле. Ви страждаєте від німців, як і ми, проте це не заважає вам прусськими методами гнобити нас у Львові: найбільш лютий — поневолений поневолювач. Ось нині на Хорунщизні відбувається зборище вшехполяків, я сам бачив їх, коли йшов уранці із скрипкою до Яна з Дуклі, — роз’юшені вони, мов шершні, не на австрійця, не на пруссака, а на русина, бо він, бачте, захотів стати господарем на своїй землі; я сам чув: «Bij rusina! Lwów był i będzie polskim! Nie damy chamam polskiego uniwersytetu!»[59]і все це виття перемагав істеричний крик: «Nie pozwolimy szanować Franka–łotra!»[60] Я нині бачив Франка, хворого, змученого, і подумав: марна трата сил, якщо й він, і Коцко, й сотні їм подібних не встояли у боротьбі…»

«Але ж не всі поляки там. Не всі! Ми з Вандою, наприклад, тут, на боці скривджених. Чому ти ставиш знак рівності між мною й професором Твардовським? Від цього і йде твоя резиґнація, бо не знаєш, з ким стати. Ще й Франка береш за спільника, Франка!.. Нам нині, Йване, випала нагода поглянути на себе й на події, що дотикались нас, із висоти багатьох десятків років і оцінити самих себе. Тож почнемо не кваплячись… Пострушуймо з себе пилюку давніх пристрастей і віддаймо шану правді, адже на нас дивляться з майбутнього невідомі нам люди, які на наших помилках і здобутках утверджують свою нову рацію. Починаймо!»

У цю мить на галявину вийшов андрєєвський Невідомий і проголосив:

«Машиністе сцени, підняти завісу! Панове глядачі з майбутнього, увага! Розпочинаємо виставу драми «Життя людини». Роль забутої артистки Патковської виконує Ванда Патковська, роль забутого художника Косинюка — Іван Косинюк, роль Адама Коцка зіграє незабутий і незабутній актор Карл Адвентович. У ролях — студенти, професори, картярі, меценати, письменники. Місце дії — Львів, частково — Нью–Йорк. Режисер вистави — автор майбутнього роману з часів Франка, помічник режисера — франкознавець Адріана. Ви побачите людину, обмежену зором і знаннями людину, яка не знає, що принесе їй грядущий день. Світло на сцену!»

Між головатим Жолобом і гребенем пологої гори, з якої збігає Соляний гостинець, у трикутній, гострим кутом донизу, проймі з’явилася червона скибка сонця; воно росло, набухало, мов великоднє тісто в діжі, й, вихопившись сліпучою кулею з тісняви, кинуло пучок світла на галявину.

Тут було людно. Навпроти Карла, Івана й Ванди стояли гуртом університетські професори в чорних плащах з блакитними вилогами, обіч них — студенти.

Невідомий промовив саркастично, театрально змахнувши правою рукою:

«Дивно, правда? Ці вчені голови, ці ерудовані уми створили сотні наукових праць, а скільки промов і лекцій виголосили, а скільки навигукувались патріотичних фраз, однієї лише істини збагнути не зуміли — що рідною мовою, цим першоелементом людського мислення, має право користуватися кожна суща на землі людина. Дикуни… Мало — вбивці! Це вони інспірували нечуваний у світі злочин — мордерство в стінах храму науки! Хто заперечить? Як бачите, нема такого. То, може, хтось підтвердить мої слова? Ви? Назвіть себе».

«Василь Пачовський, — виступив з гурту студентів високий брюнет. — 1901 року я був свідком і учасником подій у Львівському університеті, які закінчилися сецесією — виходом з університету шестисот українських студентів. То був початок студентської революції у Львові, жертвою якої через дев’ять років став Адам Коцко. Вдумайтесь лишень у це фатальне число: полк української інтелігенції, покликаний повернути зір і слух знедоленому народові, змушений був покинути рідний край тільки тому, що домагався визнання матірньої мови на своїй землі. Це справді дикунство. Італійці домоглися створення утраквістичних[61] університетів в Інсбруку й Трієсті…»

«Włosi to calkiem co innego!»[62]вигукнув з професорського гурту неймовірно худий чоловік з фанатичним блиском очей, висушений полум’ям ненависті.

«Професор філософії Казимир Твардовський», пояснив Невідомий.

«…а їх, італійських студентів, — продовжував Пачовський, — у всій Австро–Угорщині нараховується не більше чотирьохсот. І ще прошу взяти до уваги те, що ці шістсот українських студентів представляли у Львові чотиримільйонний автохтонний народ, якому відмовлено в праві мати хоч би один утраквістичний університет. Де логіка?»

«Логіка одна — rusinów rżnąć![63] — вискнув Твардовський. — Панове, я можу повторити слово в слово свій виступ на деканатському зібранні, коли обговорювався намір уряду заснувати український університет, — мій виступ і спричинився до так званої сецесії. Так, я примусив одного українського професора розмовляти на зібранні по–польськи: як можна вимагати від поляка, що приїхав із заходу, знати русинську мову? Хіба що той поляк дуже цього хоче… Але такі оригінали не бажані, бо вони сіють зародки упадку польського університету. Той, хто ставить знак рівності між поляком і українцем, католиком і православним, консерватистом і соціалістом, не гідний бути професором, бо в університет ідуть не задля хліба й кар’єри, а задля ідеї: університет покликаний виховувати насамперед борців за його польськість, а потім уже вчених. Отже, я сказав у своєму виступі, що заснування українського університету у Львові стане небезпекою для польського характеру краю. А зрештою, для того, щоб засновувати свій університет, треба мати щось за плечима. Де ваша професура, де ваша література, русини? Та якби ви навіть хотіли всю її зібрати, то для неї не спотребилося б бібліотеки — досить однієї полички в приватному покою!»

«Оце тобі й уся кутя з маком!» — прошепотів Косинюк, нахиляючись до Карла.

«Ні, не вся, — огризнувся Адвентович, обурений мовою Твардовського. — Ти ж не знаєш… За десять років до сецесії професор–юрист Фердинанд Зрудловський видав у Лейпцигу брошуру німецькою мовою «Шкільна справа та її організація», у якій доводив необхідність введення української мови у Львівському університеті…»

«Під час сецесії я жила у Кракові, — втрутилася в розмову Ванда, — й сама була на вічу польської молоді, яке підтримало українські домагання, а референт Жулавський вніс у резолюцію віча слово ганьби польським студентам, що виступають проти створення українського університету у Львові».

«Професоре, звернувся Карл до Твардовського, я нині весь час говоритиму від імені Адама Коцка, не перестаючи при тому бути поляком Карлом АдвентовичемОтже, під час сецесії я, Адам Коцко, родом із Шоломиї Бібркського повіту, син переписувача паперів в асекураційному товаристві «Дністер», учився в Українській академічній гімназії у Львові. Про ваш виступ на деканатській раді гімназисти добре знали, він був вельми популярний серед молоді як зразок некультурності, і нам, поступовцям, прикро було дивитися, як вкриваються рум’янцем сорому за вас обличчя Оркана, Каспровича, Конопницької… А червоніти мусили: кожного порядного поляка палив сором за польського професора, який виходить до студентів в університетській тозі й нацьковує їх, щоб вони перед помешканням одного з найосвіченіших письменників Європи повісили на тополі опудало мавпи з табличкою «Іван Франко»… А в бібліотеці Оссолінських у книжці «Привіт др–ові І. Франкові», випущеній з нагоди 25–літнього ювілею його діяльності, ви — ваш почерк упізнали — записали на титулі, видерши перед тим з книжки портрет Франка: «Portret wydarłem, gdyż takiego łotra podobizna nie powinna się znajdować w świecie»[64]Якби я вже не Адам Коцко, а Карл Адвентович, — мав у своєму серці до вас хоч крихту поваги, то легко міг би переконати вас, що української професури зовсім для університету вистачає: професор Горбачевський виховав цілу генерацію чеських хіміків, професора Пулюя запрошували на кафедру фізики до Софії навіть за тієї умови, що він буде читати лекції по–українськи, і є Верхратський, Колесса, Студинський, Дністрянський, Щурат, не кажу вже про Франка, якого такі, як ви, не допустили до викладання в університеті… А щодо літератури, то творів лише самого Франка вистачить на чималу бібліотеку. Є в українців свої культурні сили, та австрійський уряд присудив цю націю до сплачування податків і постачання рекрутів, а за ті податки утримує легіони польських гайдуків, які, коли йдеться про українські справи, вигукують своє «nie pozwalam!»[65] навіть супроти волі монарха, і будує для русинів не університетські приміщення, а казарми… Та, зрештою, ваш виступ на деканатському зібранні мав, як це не парадоксально, й позитивний момент і для українців, і для поляків: в українців розбудив революційну свідомість, поляків поділив на шовіністів і нормальних людей».

«Твардовський був не один sui generis[66], — сказав Пачовський. — Професор теології Фіалек відмовився приймати записи на семестр українською мовою. Це була друга, після виступу Твардовського, крапля, що перевершила чашу терпіння, — студенти зібралися на віче у Третьому залі університету. Промовець саме закінчував говорити про рівноправність української мови, коли почувся вигук: «Декан Твардовський іде!» Попереду вас, професоре, марширували два педелі, розштовхуючи студентів ліктями, за вами йшов ректор Ридігер, усіх вас оглушили свист і вигуки: «Pereat!»[67], «Ганьба!», «Пріч!», на ваші голови посипалися гнилі яйця, ви були змушені втікати… Та перелякала вас більше, ніж наш бунт, телеграма з Перемишля, яку на другий день доставили в деканат: «Хай живе поступова українська молодь з її законними бажаннями! За нашу і вашу свободу!» То був ваш провал, хоч ви й перемогли: революційний клич з часів польського повстання 1831 року підтримали газети «Kurjer Lwowski» й «Naprzód», перед українськими вигнанцями широко відчинились двері празьких, краківських, віденських вищих навчальних закладів, а польські студенти в Парижі затаврували вас ганебним словом «осадники».

З гурту студентів вийшов Петро Карманський, поправив окуляри й промовив несміливо:

«Під час другого спалаху бунту українських студентів 1907 року я потрапив до тюрми випадково. Довелося й мені, ідеальному лірикові, пройти крізь гарт тюремної голодовки. У Бригідках нас сиділо п’ятдесят осіб. Мирослав Січинський оголосив голодовку. Всі його підтримали. Я перший знесилів, і мені сказали виходити на волю. Я відмовився виходити без друзів. Тоді мене винесли на коці за тюремні ворота, та я поповз назад, а потім так зробили інші; я й нині боюся тюрми, але знаю, що таке солідарність. Нас звільнили всіх… Пане Твардовський, доведеться і мені подякувати вам за науку: ви й цього разу спричинились до студентського бунту. Але скажіть, ви не боїтеся тієї ганьби, яка покриє ваше ім’я на віки? Не боїтеся. Цього одного я не в силі зрозуміти…»

«Після тюрми, — сказав Коцко, — я поїхав до Америки агітувати емігрантів за повернення на батьківщину».

«Завісу! — оголосив Невідомий. — За хвилину — сцена друга. Богемний квартал Нью–Йорка — Грініч–віллідж!»

Ручка кольта зігрілася в долоні й уже не морозила душу холодком смерті, шестизарядний кольт здавався тепер іграшкою, яку можна подарувати дитині замість страшака; Косинюк вийняв його з кишені, глянув, і в цю мить думка про смерть відчужилася від його свідомості, наче ніколи й не існувала; він відчув, як розслаблюються м’язи на обличчі, руках, ногах, що були напружені, немов перед стрибком у прірву, як розпогоджується вираз його лиця, наче в передчутті чогось приємного, щасливого, що неминуче має прийти; знав: ніщо вже не може завернути його з цієї добровільно вибраної дороги на ешафот, а все ж полегша навально вривалася в душу; це передчуття радості було звідкись йому відоме, Іван ґвалтував пам’ять, щоб згадати, коли, в якій ситуації, в чиїй присутності приходив уже до нього такий стан; і враз ніби тут, у кінці вулиці Театинської, звідки вже видно яму Замарстинова, оповиту димами, над якою вивищувалися дві гори: одна — Замкова, дбайливо доглянута, зверхня, немов графиня в зеленому криноліні, а друга — Левина, подзьобана піщаними печерами, заросла дерезою, дика й добріша, таки добріша, бо он зліва холодно зеленіє безлюдний Замковий купол й чекає не дочекається смертника, а праворуч у видовбаній рискалем піщаній печері сидять двоє й палко цілуються, гадаючи, що ніхто їх не бачить, а Іван стоїть і безсоромно підглядає, як обвиваються гнучкі дівочі руки довкола шиї хлопця, теплі руки обвивають його, Іванову, шию, і він знає: це Вандині руки, це її груди випорскують з пазушини, ніжні й тремтливі, мов павутинка, — враз ніби тут, у кінці вулиці Театинської, з голубого піднебесся, немов з колосників у Новому театрі, над оркестровою ямою Замарстинова опускається схоже на завісу Семирадського полотно, а на ньому замість Музи статуя античної богині з факелом у руці й у стрілчатій короні; внизу, де Підзамче, протягнулося каламутне русло Гудзону, а тут, біля підніжжя Високого Замку, виросли чепурні котеджі Грініч–вілліджа, і блукає доріжками тихих скверів самотній маестро Косинюк, магістр мистецького коледжу, у смокінгу й циліндрі, з набитим доларами портмоне в кишені, славний маляр, картини якого розхапують з виставок; блукає всипаними блискучим гравієм доріжками, співає йому сопілкою весняний Петрилівський ліс, дзвенять дримбою переброди на Пруті, тужить трембітою завітрений Троєцький горб, і чахне Іван душею від туги за тим, що вже не повернеться в його життя ніколи, і чує, як прив’язує його до себе чужа земля сирицею заспокоєння, немов бранця, й лишається для нього лише пісня, яку сам виплакав; він блукає алеями й наспівує ту пісню, а до серця добирається незбагненне передчуття радості, якої й не чекає, бо все тут має для мозку й шлунка — тільки серце невгомонне не затихне, все болить…

Зорі світять темно–сумно,

Навіть лист не шелестить,

Тільки серце невгомонне

Не затихне, все болить…

Щось має статися, — думає маестро–художник, хоч знає, що нічого вже не станеться: слава Богу, що в газетному кіоску можна раз на тиждень купити за двадцять п’ять центів радикальний часопис «Громадський голос» і з запізненням дізнатися, що Леся Українка тяжко хвора, що Іван Франко написав поему «Мойсей», якою зачитуються навіть селяни, а Василь Стефаник став послом до парламенту, і на троєцькому зарінку більше тисячі виборців вітали посла хлібом–сіллю. Зорі світять темно–сумно… тільки серце… тільки серце… Сквери недільного ранку безлюдні. На лавочці сидить молодий чоловік у скромному одязі, з настовбурченим волоссям і високим чолом; Косинюк уже двічі проходить повз нього, а пісня сама співається, і він жде чогось, а тому й не дивується, коли той чоловік, що сидить на лавочці, розчувши слова пісні, рвучко схоплюється, бере Івана під руку й каже: «Земляче, не печалься так тяжко. Ти можеш повернутися — разом зі мною».

«Дивно, правда? — повторив свою улюблену фразу андрєєвський Невідомий, який погодився вести на галявині спеціальний варіант спектаклю «Життя людини». — Випадкова зустріч, а за нею — непередбачені ступені життя, не залежні від людини, фатальні. Людина ж обмежена і зором, і знаннями…»

«Неправда, — відказав Карл–Адам. — Фаталізм п’єси Андрєєва не підтверджується в житті. Тобто підтверджується лише тоді, коли людина не ставить перед собою мети. Моя смерть — не фатальність, а закономірність: вона могла мене настигнути, і я готовий був до цього ще в американських штольнях. Мене ніхто не посилав туди, тільки обрана мною мета… Я її поставив перед Іваном, і він вільний був у виборі — вертатися на батьківщину чи ні. Хіба я не говорив тобі, Йване, про розстріл страйкарів–будівельників у Львові на Стрілецькій площі 1902 року, про робітниче віче 1905 року, на якому виступив Франко, про першотравневі демонстрації, про те, що буде литись кров за волю гноблених класів. І ти пішов зі мною».

«Я не міг жити без рідного краю. А тепер не можу жити в ньому».

«Бо тобою опанувало безвілля. Що ти робив тоді, коли я організовував підпілля в університеті? Ти уникав мене, ховався, і я бачив тебе в товаристві людини, яка методично ламала рештки твоєї волі. Що ти сказав мені, коли я побачив вас обох із Шпатьком? Ви йшли вулицею, побравшись за плечі, мов дикі парубки, й співали батярської…»

«Не пам’ятаю… Здається, я послав тебе під три чорти».

«Що я тоді робив… Мене хапали за горло злидні, моїх картин не купував ніхто».

Каскад чорно–червоних дахів падає з–під небес на поламаний, з ямами брук і кришиться на гамуз, а маленькі немічні люди, обхопивши руками голови, стоять, приречені, в розпачі й жаху серед груддя битої дахівки; місто валиться на них, не маючи куди втікати, вони товпляться, мов вівці під час грози, а серед руїн на оголеному димарі сидить цинічномордий кіт і сміється…

«Що це — Геркуланум чи Помпея? — спитав мене добродій у цвікерах (здається, то був радник Дримайло, а втім, яке то має значення — хто?), він нипав вестибюлем

Народного дому, придивляючись крізь скельця до моїх картин, розвішених на стінах. — А це що за така сіра далина, без жодного предмета? Хоч би якусь копицю намалювали чи що, нема на чому око зупинити… А то що за ломаччя росте на тій потрісканій землі? Як будяки, то най знаю, що то будяки, а коли бульба — то бульба… — він шкробав вказівним пальцем борідку і вже нападав на портрет дівчини з хризантемами: ніхто тих квітів у неї не купує, і, мабуть, через те на її обличчі — сум і безнадія, очі, обважнілі від сліз, видовжуються донизу, а сліз нема. — Що це за потвора, маестро? У вас нормальний зір чи, може, маєте продовжені зіниці? Як можна виставляти таку мазню?»

Що я тоді робив…

На той час я уже встиг забути, що таке ковбаски по–віденському, флячки по–львівськи, кава по–турецьки, що таке алікант, монтраше, мартіні, — я наминав у вуйця Томаса на Баторого пісні голубці й запивав дешевим львівським пивом. З доларів, залишився мізер. Я ще не втрачав надій, що житиму з мистецтва: як–не–як, а дипломований фахівець повинен за свою працю отримувати гроші, — я вирішив виставити свої картини на базарі. Зайняв місце на Краківському ринку, де продавали крам богомази й лубочники, поприпирав до муру десять картин львівського циклу і думав, сповнений ще оптимізму: «Закостенілі ретрогради — посли й радники — поняття не мають про нові віяння у штуці. Де їм, призвичаєним до зображень королів і валетів на гральних картах, знати про Сезанна чи Пікассо, таж вони й про Пимоненка не чували. А прості люди шостим чуттям вловлять гірку правдиву правду в моїх картинах, таку їм рідну й повсякденну, — купить хтось, я дорого не правлю».

Та цілими днями я чув лише здивовані вигуки й шепоти: «А то що за цудо?», «А диви, яка скривлена!», «Агій, най ся преч каже: в того кота очі, як у нашого війта!» Розбирали покупці образи святих та картини з жовтими лебедями на зелених ставочках, а я вертався на Стрілецьку, де мешкала Ванда, у її печальних очах відчитував слова Невідомого (п’єса Андрєєва йшла з аншлагами в Новому театрі, людям подобалося бачити на сцені нещасливіших за себе): «Дивно, правда? Так багато добрих людей на світі, а людина може вмерти з голоду…» Ці слова вимовляли лише її очі, а уста знаходили для мене інші, втішні… Вандині гнучкі руки оповивали мою шию, мене всього, з пучок її пальців струменіло тепло; пекучі, мов жаринки, вони дотикалися до мого обличчя, грудей, і я ставав тоді добрим і сильним; вона щораз то ближче пробиралася до мене, виборсуючись із свого минулого, яке хотіла назавжди забути й не могла його позбутися до решти; Ванда приглушувала ті відлуння давнього, що долинали з глибини її життя, словами: «Мій коханочку, мій любисточку, все буде добре, я з тобою, я тебе знайшла, я знайшла своє справжнє, мій красивий гуцуле, ти чистий і добрий, ти талановитий і незвичайний, повір у себе, повір у мене», — та минала запаморочлива ніч, і день звалювався на місто, на людей, на мене зливою битого череп’я з дахів, на оголеному комині реготав цинічномордий кіт, і я все більше й більше відчував, як добирається до мене безнадія.

Що я робив? Я покірно просив у товаристві «Просвіта» замовлення на ілюстрації до «Календаря». Замовлення мені дали, та коли я зробив ілюстрацію, цинічномордий кіт, ліниво кривлячи писок, почав тицяти мені лапою то на селянина, що зігнувся з серпом над колоссям (кіт фиркав, порскав: чому в селянина немає в очах радості від праці, від надії на запашну скибку хліба?), то на дівчину, що рекламує цигарки (що це за класична дама, чому не подолянка у стрічках і віночку?), то на козака, що «замовк, зажуривсь і на спис похиливсь, став на самій могилі» (а мав би махати шаблюкою й витинати гопака!), — ілюстрацій не прийняли, проте змилосердилися наді мною: якщо хочеш, будь нашим кольпортером, розпродуватимеш книжки українських письменників у кав’ярнях, театрах, касино.

З пачками книг і з надією на заробіток (книги ж — не малюнки, на них попит завжди кращий) я на перший раз подався до Народного дому, коли там відбувався академічний бал.

Уздовж стін зали стоять крісла, розпорядники у фраках вводять гостей, на галереї грає музика, молодь танцює, а матрони сидять; аранжер оголошує танці, матрони ловлять женихів; якась дама прихвалює молодому теологові свою доньку: доня у неї освічена, дуже цікавиться читанням; я пропоную матроні, донечці й кавалерові книжки, вони дивляться на мене здивовано: таж не заважайте, пане, теє… забавлятися!

Мене й справді штовхають танцюючі пари, я беру свої пачки з книжками і прямую через буфет до зелених картярських столиків, за якими панове грають у бридж і преферанс; добродії такі поважні й статечні, з сигарами в зубах, з золотими ланцюжками на камізельках; еліта нації відпочиває, і я розпродам тут усі книжки.

Сидить за крайнім столиком пан посол Копачинський, чекає на партнерів до преферансу, які он за буфетною стойкою попивають каву з лікером; я пропоную: «Купіть, добродію, «Semper tiro» Франка». — «Не читаю поезій», — відбуркує патріот, не дивлячись на мене. «То, може, твори Коцюбинського». — «Він теж вірші пише?» — «Ні, пане посол, це найкращий майстер сучасної української прози». — «Гм… А ще що маєте?» — «Твори Василя Стефаника». — «А цей пише віршами чи прозою?» — «Пане посол, невже ви нічого не чули про Стефаника?» — «Та йдіть до чорта! Я на дурниці не маю ні часу, ні грошей!.. Панове, панове, — гукає пан посол у бік буфету, — не витрачаймо дорогоцінного часу, прошу до преферансу!»

А однієї неділі… Ванда пішла до театру, а я блукав вулицями Словацького, Маршалківською й Міцкевича, чекаючи вечора: мені вдалось найнятися скрипалем у касино Големера, аж тут іде Шпатько з набитим портфелем — встиг уже, видно, відвідати за своїм календариком порядний дім; він, ніби нічого між нами й не було, голосно привітався:

«Іване, сервус!»

Я холодно кивнув головою, та він перейшов мені дорогу, схопив за руку, довго й сердечно вітався, поривався навіть обняти мене.

«Нічого не нагадуй, я нічого не пам’ятаю… Чув–єм, що бідуєш. Що ж, nad każdym wisi katastrofa… А ти подивися тверезо на світ і зрозумій нарешті, що живеш у віці не пари й електрики, а корупції й протекції. Мені те все давно відомо… Нині ось я отримав від благодійників гроші: цілі дві години годував одне поважне сімейство своїми гуморесками, а воно мене — смажениною; під час розмови я, ніби між іншим, забідкався, що через брак «форси» не можу здійснити своєї мрії — відкрити у Львові клуб гумористів. І клюнуло. Панове господарі, такі щасливі, що мали можливість досхочу насміятися з іудеїв — ти ж знаєш мій репертуар, — не пожаліли двох сотень ринських — на сплату, я ж сплачу їм тоді, як рак на дубі свисне… Та не дивись на мене так, ніби я тобі межу переорав! Ти надаєш перевагу прекрасному, а я — доцільному. А не все доцільне є прекрасним: грифи, наприклад, огидні, але вони очищають землю од скверни… Я ладен стати грифом і очищати гаманці багатих і дурних плебеїв, щоб мати настрій, а головне — змогу творити. Я пишу повість — то буде шедевр! Я створю образ героя нашого часу — виродка. Напишу геть усе по правді, без усілякої там видуманої героїки, якої нема. Ходи зі мною, Івасю, удвох не пропадемо!»

Я виминув Шпатька й подався до касино Големера, за мною прошелестів свистячий сміх — той смішок переслідував мене весь час: тоді, коли мене вшехполяки вигнали з касино Големера, дізнавшись, що я приятель Карманського й Пачовського, й тоді, коли, прикинувшись євреєм, навчав єврейських дітей музики чи коли грав по нічних кав’ярнях і волочився без роботи… Вдруге зустрівшись із Шпатьком, я вже не ігнорував його: начхати мені на порядність, на честь і нездійсненні цілі — як Куба Богу, так Бог Кубі; мене суспільство не прийняло, і я не маю перед ним ніяких гонорових зобов’язань. Мені не давали жити, а я наперекір усім вирішив жити добре; такі, як ти, Адаме, стали мені на заваді. Шпатько мав рацію: досить нам диктатури пророків, які складають баєчки про землю обітовану, немає такої землі ні тут, ні за океаном; ми із Шпатьком склали список багатих родин, підготували сентиментально–гумористичний репертуар і пустилися по неділях і святах забавляти перечулених філістерів та брати в них гроші на клуб гумористів і ліриків. Ванда ж заспокоїлась, бо я мав гроші, й вона подумала, що в мене почали купувати картини…

Що я тобі тоді сказав, Адаме… Не пам’ятаю. Ми із Шпатьком вийшли з кав’ярні Шнайдера, де пропили свіжу квоту на «клуб гумористів», побралися руками поза шиї й співали: «О dwunastej godzinie idę sobie przez Lwów, upiłem się na winie, ale jestem zdrów»[68]здається, я таки послав тебе під три чорти, я сміявся тоді над ідеалістами, яким хочеться віддавати свої сили невдячному суспільству…

Аж настав страшний день твого похорону.

Напередодні кривавих подій в університеті ми зустрілися на Академічній і ти сказав мені: «Якщо завтра мене не посадять, то я прийду до тебе і при Ванді наб’ю по морді. Покидьки, до якої ганьби дійшли!»

«Сцена третя! — оголосив Невідомий. — Львівський університет і Личаківський цвинтар. Початок липня 1910 року».

«Отож тоді, — знову вступив у роль Адама Коцка Карл Адвентович, — коли ви із Шпатьком виманювали в довірливих обивателів круглі суми на так званий «львівський гумористичний клуб», ректор університету Гломбінський переконував представників уряду в парламенті, що утраквістичні домагання українців не мають ніяких підстав, — уряд підтримав польське коло в рейхсраті, відмовився вести переговори з українською професурою, а міністерство освіти підготувало проект цісарського наказу про визнання Львівського університету виключно польським.

Найлегше, Іване, підняти руки вгору й обрати формулою своєї поведінки приказку «не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно…» Ти захотів негайного визнання свого таланту, а воно деколи приходить доволі пізно. Ти й не подумав, що не всі готові сприйняти твою творчість, що за визнання треба боротися не криком, не позою ображеного, а виховуванням смаків. Чи ти навчив когось, чи поділився з кимось набутими знаннями? Гроші, зароблені в еміграції, проциндрив із Шпатьком, а міг би за них купити хоч приміщення для студії, куди б приходили молодші за тебе митці вчитися тонкощів твого вміння…

Ми ж не опустили рук, хоч нам підписали смертний вирок».

З піднесених колосників на галявину опустилася декорація: від головатого Жолоба пролягла вулиця Фредра, що закінчувалася низькою будівлею з вивіскою «Кав’ярні Шнайдера», за перехрестям Академічної й Стежкового провулку, стояла позеленіла від окису фігура Яна з Дуклі, за ним спиналася вгору до бібліотечного будинку вулиця Мохнацького, а зліва, поряд із костьолом Миколая, на камінному підвищенні, мов на п’єдесталі, за ланцюговою огорожею вивищилась споруда університету, в якому 1 липня 1910 року сталася нечувана в цивілізованому світі трагедія.

Вшехпольські боївкарі, озброєні топірцями й револьверами, вже чотири дні від ранку до вечора не допускали українських студентів в університет.

У ніч перед першим липня Адам Коцко зібрав близько трьохсот студентів у приміщенні українського гімнастичного товариства «Сокіл». До університету вибралися вдосвіта. Педель на диво слухняно відімкнув браму, студенти зайняли Третій зал і розпочали віче: вони не покинуть університетських стін доти, доки уряд не задовольнить їхніх вимог — урівноправнення студентів усіх національностей.

О восьмій годині ранку з кав’ярні Шнайдера вибігли вшехпольські боївкарі, увірвалися на перший поверх університету й забарикадували столами сходову клітку. Крізь вікно Коцко побачив, як з вулиць Миколая й Мохнацького виходять, оточуючи університет, поліцаї з оголеними шаблями й карабінами з примкнутими багнетами. Він зрозумів, що міська влада заодно із вшехполяками давно підготувалася до їхнього виступу, що вони в пастці. Скомандував: «До виходу!» — й перший збіг сходами вниз. Почувся одинокий постріл. Роз’юшені бунтарі навалилися на барикади, розсуваючи й ламаючи столи, а тоді затріскотіли постріли. Студент філософії Леонтович скрикнув, схопившись за коліно, крізь його пальці цебеніла кров. Унизу поліцаї виштовхували за двері боївкарів, які стріляли, потім побігли сходами наверх, відтісняючи на другий поверх збунтованих, і аж тоді всі побачили: біля поруччя лежав навзнак Адам Коцко, з його чола стекла до уст цівка крові — він упав від першого пострілу. Вбивство Коцка теж було наперед продумане.

«Русини пострілялися! Русини самі пострілялися!» — почулося у дворі. З вулиці Фредра вихопилася карета рятункової поготівлі, з Миколая й Мохнацького виїжджали фіакри; санітари винесли тіло вбитого, повели пораненого, а коли карета від’їхала, поліцаї почали виводити українських студентів з університету, накладали на руки кайдани, заштовхували у фіакри й під свист і лайку натовпу відвозили до тюрми на вулицю Баторого, де на арештованих чекали заздалегідь підготовлені камери.

Боївкарі розійшлися групами по місту, вони зривали з крамниць і установ українські вивіски, били палицями вікна в Народному готелі, Руській духовній семінарії, приміщенні «Просвіти» й закінчили шовіністичний шабаш біля пам’ятника Міцкевичу піснею:

Niech zginie Ukraina,

Niech zginie chamski lud![69]

Тіло Адама Коцка не дозволили покласти у вестибюлі Академічного дому на Супінського, де він мешкав, воно два дні лежало в каплиці анатомічного інституту.

На похорон з’їхалося з усієї Галичини більше двадцяти тисяч народу, уряд привів у бойову готовність військо, стягнув до міста загони жандармерії, боячись революційного спалаху; Пекарська вулиця й брами Личаківського цвинтаря зачорніли жалобними прапорами; лив грозовий дощ, труна з червоною китайкою поплила над головами людей, оркестр ридав «Ви жертвою впали…»

«Не треба, не треба декорацій, — сказав Косинюк сам до себе, — я хочу пережити той день ще один раз, сам… Не плач, Вандо, не заважай мені востаннє порозмовляти з Адамом».

Ручка кольта знову зморозила долоню холодом смерті, Косинюк піднімався серпантином, що обвивав вужем купол Високого Замку.

Ллє літній грозовий дощ, теплі струмки стікають з віка на плечі побратимів, які несуть домовину, червона китайка прилипла до труни, дощ періщить і змиває сльози з облич, голосить реквієм; у багатотисячному натовпі то тут, то там зринають знайомі обличчя — всі однаково відчужені від Іванової свідомості, якою опанував один–єдиний образ того, котрого вже нема, котрий за життя завше чогось вимагав і заважав, а відійшовши, став потрібний, як опора, без якої не втриматися на землі, без якої нема й сенсу втримуватись: у труні лежала Іванова совість, сила й надія; ці необхідні для повноцінного життя категорії він завжди міг у собі воскресити, кожної миті мав можливість повернути їх собі — поки живий був Адам. А тепер немає нічого, усе на світі стало непотрібним.

Ванда плаче, Іван заспокоює: «Не плач, не плач, Вандо, дай мені востаннє поговорити з Адамом» — і знає, що востаннє розмовляє з Вандою: після похорону вони розійдуться назавжди, він не має права далі жити з нею; дотепер ще жевріла надія, що вирветься з чаду, яким запаморочили його безвілля і злий демон Шпатько; Коцко був фортецею, причалом, останньою стеблинкою; в будь–яку хвилину він міг у всьому признатися Ванді і з допомогою Адама розпочати інше життя, тепер ніхто не допоможе, нікого сильнішого за себе Іван на світі не бачить, усі слабкі, як і він, хіба що Ванда… Хіба що Ванда — та чи він може без Адамового захисту признатись їй, як жив останнім часом; та краще вбити себе, ніж признатися, — Ванда ніколи вже його не побачить…

Домовина похитується над головами людей, уже й молодомузівці підставили під неї свої плечі: Яцків, Пачовський, Карманський, Людкевич. Чи мають вони право нести труну, в якій лежить Адам Коцко? Певне, мають, і я хотів би підійти й стати у ряд, я повинен це зробити, та не можу: не знаю, що ти мав мені сказати, Адаме, в той останній день твого життя, не знаю, що я відповів би тобі; може б, ти мене вдарив, і я стерпів би й ніколи вже б не пустився твого плеча й нині підставив би своє під твою домовину. Що ти мав мені сказати?

«Різні бувають мученики, Іване: одні розкривають груди перед карабінами, інші весь вік двигають ярмо недолі й тихо терплять за свій ідеал… Я не закликав тебе йти на барикади, ти міг відстоювати свої ідеали мистецтвом, але відстоювати — хоч би впроголодь, на поденщині; ти ж заради потреб шлунка опустився на дно».

«Я мистець, Адаме, а не поденник; я повинен жити з праці, яку люблю і вмію, для якої Бог дав мені талант…»

«А Франко? Він усе життя був поденником — заробляв на хліб редагуванням та коректурою».

«Це особиста справа Франка. А може, поденщина — його покликання? Та якби він був директором гімназії, то всі папери писав би сам і навіть складав би розклад годин… А я — чистий мистець, жодним іншим інструментом, крім пензля й смичка, працювати не вмію і не хочу, — чому на кожний випадок життя мені підсовують приклад Франка? Набридло вже…»

«Це Шпатько з тебе говорить».

«Можливо… Але й Шпатькове озлоблення має свій ґрунт. Вибач, я не маю рації… Та уяви собі, що раптом усі стали такими, як Франко. Хто ж виділиться тоді з тієї інтелектуально–титанічної маси, щоб повести її за собою, — Господь Бог?»

«Римський історик Гай Саллюстій у «Змові Катиліни» писав: «Якщо людина прагне виділитися з–поміж інших, то мусить докласти всіх зусиль, щоб не змарнувати свого життя у мовчанні, мов худоба, яка з природи своєї хилить голову до землі й турбується тільки про живіт». Дав би то Бог, щоб усе суспільство стало на рівень Франка, тоді появились би сильніші, а ледачим і слабодухим серед будь–якої громади один вихід — небуття, смерть».

«Якби ж то я мав мужність умерти, Адаме… А іншого виходу не бачу: без тебе не вилізу з того багна, в якому зав’яз… О, якби ти воскрес, я вернувся б до праці — трудився б і ждав…»

«І ждав? Так легко хотів би пройти крізь життя — тільки з творчістю, яка дає насолоду, тільки з натхненням, без мук, у празничному очікуванні благоденства, царства вільного суспільства, яке виборять для тебе Франко, Січинський, Коцко і іже з ними, а ти прийшов би на готове весілля у святковій одежі, з подарунком — багатим чи скромним — і всівся б на видному місці за накритим столом?»

«То що мені діяти — вмерти чи жити?»

«Аби з гідністю і з користю для людей».

Домовину кладуть на підвищення, хтось промовляє.

«Хто цей чоловік з чорною бородою й трагічними очима? Знайоме обличчя… Хто він, Вандо?»

«Це посол Стефаник. Це Василь Стефаник, Іване».

«Стефаник… Як віддалилося життя — на далекі гони, і не перейти, не наздогнати…»

«Не перейти й не наздогнати, Іване».

Промовляє посол Копачинський. Він плаче… Це ж той, який не знає, віршами чи прозою пише Стефаник. Чому він промовляє, яке має право, адже напевно досі й не чув про Коцка… То з ким мені нині йти, коли Коцка нема, Стефаник далеко, а хлопці з «Молодої музи» стоять он пониклі й безпорадні? З Копачинським?

Хтось хоче розрадити Косинюка, бере його під руку, дихає у вухо горілчаним перегаром і підбадьорливо бурмотить:

«А ми ляхів — за Сян! Нас вони називають мужиками, які не знають навіть, для чого існують плювачки… Не потребуємо плювачок, нам досить паркету й намісницької пики!»

«Ради всього найсвятішого, Йосипе, щезни назавжди з моїх очей. Мені вже все одно… Як тільки ще раз підійдеш до мене, я тебе розстріляю з оцього ось кольта».

«…Іване, я тебе не відпущу від себе; пропадеш. Я тебе кохаю, Івасю!»

«Побавилися — й досить, Вандо. Розлюбив».

«Неправда! Неправда! Неправда!»

Косинюк затикає вуха, щоб неї чути відлуння розпачливого крику, яке летить за ним, наздоганяє; він приспішує ходу, йому здається, що чує живий голос Ванди: «Іване, Іване!» — втікає від нього й зупиняється на самому вершечку гори, звідки видно весь Львів.

Бачить: на Хорунщизні вирує натовп людей; знає — хто вони, чує гамір, викрики. Ось воно, пане Франко, «братерство велике всесвітнє»: ще нині проллється кров рабів, які дозріли до того, що можуть різати один одного, а повелителям — у пояс, у пояс!.. Але ж не всі, не всі там — Ванди й Карла нема… А чому б, Іване, не зійти тобі із Замкової гори й не розігнати роз’юшену банду кулаками та пострілами, не спам’ятати, не дати їй відчути твою силу? Таж то найлегше — пустити собі кульку в лоб.

З Високого Замку видно, як у піщаній печері на Левиній горі палко цілуються закохані.

Косинюк виймає револьвер. «Оцей маленький інструмент, холодний та блискучий…» Вертатися чи залишитись тут? Розігнати озвірілу банду чи сполохати закохану пару пострілом? Стріляти вгору чи в скроню?

І разом пролунали: «Іване, Іване, це я, Ванда, о Боже!..» з підніжжя Замкової гори, а на вершечку — постріл.

Невідомий втомлено змахнув рукою:

«Завісу!.. Вистава закінчена… Шановні глядачі з майбутнього, я не знаю, які андрєєвські слова маю продекламувати зараз: «Я переміг тебе, злий вороже» чи «Тихше, тихше, людина вмерла»?

IX
Урицькі скали, які вночі при місячному світлі бовваніли під небом у недосяжній для нас площині й, перебуваючи в незмірно віддаленому часі, заманювали у свій нереальний світ усе довкола суще, ніби ота «Снігова гряда» Реріха, до якої можна лише наближатися, мов до ідеї, — ураз змаліли, тільки–но сонце піднялося над чолопком Жолоба.

Зникли безслідно, навіть з уяви, рублені стіни старовинного замку, залишилися тільки лискучі шрами на громадді велетенських каменів, абияк природою накиданих, реконструювати Тустанську твердиню можна тепер хіба що з допомогою точної науки й холодної логіки — і то не як реалію, а як пам’ятник ранам, заподіяним народові давним–давно.

А десь там, на самому вершечку Каменя, повинен видніти проти сонця незарубцьований слід від долота художника, якого і я міг знати, бо диктував йому текст напису письменник, котрий був моїм метром; закарбовували вони на скалі рани своїх душ: нездійснені пориви, біль за передчасно згасаючим життям Учителя, та, певно, й надії, що цю пам’ятку прочитають щасливіші за них люди й згадають часи, коли народ стояв на краю ночі — перед світанком; я повинен знайти слід людей, яких уже нема, — щоб заболіло мене їх небуття.

А може — щоб утвердило? Чому людське небуття повинно доконче пригноблювати живих? Чому ми так бездумно повторюємо слова Джона Донна[70] «від смерті кожної людини малію і я»? Чи ж то змалів я, дізнавшись про смерть мого друга — білоруського письменника Володимира Короткевича, — таж ні, навпаки — виріс і змужнів, забираючи в нього найцінніше, те, що він зумів залишити людям. А може, від смертей, закономірних і неминучих, людство не бідніє, а збагачується? Що дала світові смерть Бальзака, Толстого, Франка — втрату чи зиск? Зиск, бо зі смертю геніїв назавжди зникають їхні слабкості, а залишається тільки доцільний продукт мислення…

Гай, гай… Як легко дійти до такого категоричного висновку, забувши, скільки добра ми висушуємо в собі, коли вишукуємо в людях, які відійшли, лише потрібні нам ідеї, а забуваємо про їх звичайну земну людськість.

Хай не пригноблює й не збіднює нас людське небуття, але боліти — мусить.

Ми з Адріаною переступили Вороновий потік і почали підніматися крутим пішничком до колишнього дитинця Тустанського замку, де, можливо, чекали ще на нас молоді археологи й керівник експедиції Михайло Федорович.

Мене діймала тривога: а чи вдасться побачити сьогодні те найголовніше, за чим я приїхав, — напис, викарбуваний в честь сорокаріччя письменницької діяльності Івана Франка на урицькому Камені 1913 року, відчитати, що саме записали на скалі учні поета — яку думку, який заклик, і в змісті напису віднайти ключ до зрозуміння сенсу безперервної зміни поколінь, які, немов бігуни, передають один одному факел життя.

Я тримав за руку Адріану, допомагаючи їй вибиратися на гору, був безмірно вдячний їй за цілонічну розмову і, відчуваючи холод її долоні, розумів ще й те, що не тільки Урицька скала при денному світлі стала звичайним об’єктом для досліджень, а й тема мого роману, і якщо продовжуватиметься між нами бесіда, то вона буде предметніша й сухіша; а може, й немає потреби її продовжувати, а може, й не потрібен мені вже той напис після того, як ми під покровом купальської ночі зуміли діткнутись пучками до шрамів, залишених на чолі Історії.

Для чого ми це зробили? Щоб роз’ятрити свої ще не загоєні рани? Можливо — у нас їх немало. Ми пережили війну, яка за своєю жорстокістю не мала прецеденту. Полоненого солдата Першої світової війни за виявлення у нього кулі «дум–дум» розстрілювали на місці без суду, а за Хіросіму й донині ніхто не покараний…

Ми повинні кожної миті доторкатися до ран — давніх і свіжих. Мусимо пам’ятати про кожну краплю людської крові, справедливо чи несправедливо вона пролита — та ніколи не марно.

До дитинця скрадалися крізь отвір, у який колись були вправлені в’їзні ворота. Обоє, кожне для себе, придумували слова виправдання перед товариством за цілонічну відсутність. Проте наші побоювання були даремні: археологи міцно спали на розстелених наметах; промерзлі від вранішнього холоду, вони попритулювалися одне до одного, мов діти, — ніхто й не поворухнувся, коли ми зайшли.

Адріана вивільнила свою долоню з моєї й попрямувала до колоди, на якій сиділа вчора, присіла й відчужилась від мене, ніби знайомства між нами ще й не було.

Червінь сонця висвітлила її вродливе й сумне обличчя, постать у грубому, мов кольчуга, светрі, скісні половецькі очі, розтулені, ніби до схлипу, губи, і я ще раз побачив у ній зматеріалізований образ видуманої мною Зореслави.

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка