Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка32/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34
Зореслава підвелася з колоди й пішла назустріч князеві.

Зупинись, господине, — звеліла, і було в тоні її наказу стільки крицевого холоду, скільки в погляді невблаганної рішучості.

Данило став перед нею в німій покорі, мов гридень перед воєводою: зелене полум’я Зореславиних очей обпалило його, і зітліла враз у ньому повелительська всевладність; ставши із судді підсудним, він зрозумів, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави міцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образі вродливої жони Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподіяне зло; і зі скрухою подумав князь про несправедливість однозначного вироку, коли у княжому присуді над Митусою перевершила заслуги співця його провина.

Бачив князь, що кари не минути… Не боявся Данило смерті: господину Галицької й Волинської земель вивершувалося шістдесят літ, добрих чотири десятки з них він не злазив з коня й не завжди сидів у сідлі з паленого золота — а деколи й охляп; і не кожного разу виїжджав у каптані з грецького оловіру — частіше в яриці; бував Данило на коні й під конем, пришпорював свого аргамака в погоні й утечі, сидів на троні й стояв на колінах — життя незмірно втомило князя; тож не ради живота свого заховався нині в Тустанському замку, а ради крихти віри: ще раз гукне Європі, щоб ставала до хрестового походу проти орди… І не смерть з рук месниці лякала тепер його, а усвідомлення, що не тиха просьба потульного Василька й не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинішнього владики земель руських може розбудити заспокоєну Європу, тому хотілося вгамувати справедливий гнів Зореслави словами: «Рано ще вмирати мені, жоно. Не поглиблюй своїм нерозважним вчинком моєї помилки: смерть співця — це тільки непоправна втрата, смерть князя сьогодні — остаточна наша погибель».

Та не сказав він цього. Понуро дивився в очі Зореслави, яка вийняла з піхви ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою челядини, та й сторожу гукати соромотно, — покірно стояв Данило перед своїм суддею, однак спостеріг коротку мить її вагання. Була та мить, мов спалах блискавки, і нею просвітилися міріади думок у свідомості приречених до смерті — чей же й Зореслава покладе свою голову, як тільки звершить помсту — так у останню хвилину пробігає в пам’яті людини все її довге життя.

«Месть твоя, жоно, — говорив мовчки до Зореслави Данило, — була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку мені Божим провидінням велено тримати у своїх руках хоча б до того часу, поки виросте на Русі новий, рівний мені за здольністю розуму володар. За тобою ж стоїть народ, якому потрібен нині не інший державець, а тільки князь Данило Галицький — навчений досвідом володарювання, жорстокий і добрий, хоробрий і звинний, сміливий, мов барс, і хитрий, як лис. Не простить тобі народ твого месницького вчинку, не впору сподіяного, й новий співець на згарищах і руїнах складатиме поминальну пісню не по Митусі, а по останньому володарю».

«Ти ж знаєш науку Святого Письма, княже: око за око, зуб за зуб, кров за кров, — відповідала мовчки Зореслава. — І помсту вчиню я не за свого мужа, а за народного співця, який гідний був розмовляти з Богом, який краще за тебе знав потреби рідної землі, бо не з княжих хоромів, заступлених від світу заборолами, вийшов до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за народ — властителя спаленої ордою й тобою самим землі».

«Але ж земля, хай і спалена, все ж залишилася під ногами в людей, і господарює русич на своєму пожарищі, бо ще не випав у мене меч із рук. Чи ж можна нині втинати десницю, яка його тримає, і добровільно йти в найми до завойовника з Митусиною жебранкою?»

А думки блискавками шугали в голові князя, миготіли, квапилися, бо ж стояв безборонний перед караючим ножем; він думав у цю мить про Митусу, якого згарячу скарав на смерть, і запізніле каяття здавило серце: знав, що нема нині на всій руській землі людини, котра зуміла б сльозою гоїти біль, будити усміх, воскрешати словом віру — не сила володареві це зробити, він може лише перемагати або програвати у битвах, бути сильним або слабким, та ніколи не матиме пайцзи[71] до душі свого народу, який його боїться або поважає, хвалить або ганьбить, та віддалений єсть від князя за межу, котру переступити може тільки співець. І без нього князь став удвоє слабшим, і народ змалів без нього від зросту дубів, смерек і тисів до низькорослого терну.

«Постій, Зореславо… А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким і непримітним терном, — його порятунок; може, таким чином він виживе в неволі й дочекається днів, коли знову відродяться в його лоні дуби, і тиси, і смереки?»

«Правду мовиш, княже… Хвала Господу, що разом з Митусою ти не зміг убити його пісні — пам’яті про часи панування могутніх дерев. Без неї народ не зумів би стати й терном, не мав би сили триматися свого ґрунту, міцніти й множитися, всохли б молоді паростки без духовного напою, переданого в пісні. І твої, князю, добрі й лихі діла житимуть у тій тямі — для прикладу і для застережень… Не час нині для кровної мсти, сьогодні живий подих кожного з нас належить останній битві. Може, решта твого життя, яке я маю право відібрати, помножить справедливими ділами добру пам’ять у нащадків про колись могутню Русь, і допоможе та пам’ять нащадкам вижити…»

Згасло зелене полум’я в очах Зореслави, кволим порухом засунула вона ніж у піхви, опустила руки, й безмежна туга оповила її обличчя.

Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльоза полегші стекла з її очей, та сліз не було. Не було!.. Тяжко карався Данило за свій злочин: немов новітній Каїн, започаткував він убивство співців, тож майбутні властителі, за його прикладом, теж убиватимуть своїх речників. Та крізь пекуче каяття іскрився промінь нової віри: прийде час — і співці сукупно з володарями стануть властителями духу й земель.

Князь діткнувся рукою до чола Зореслави, повів пальцями по лиці до підборіддя, підвів їй голову, заглянув у скісні половецькі очі; злива туги лилася з обличчя жінки, і жахно йому було від надміру її страждання, і радів, що воно є і в неї, і в нього, і в ратників, бо біль властивий тільки живим. Сказав:

Зійшлись ми, Зореславо, з Митусою на заповітній межі добра і зла, та не порозумілись, тож нащадки хай розсудять, хто з нас більше злого вчинив, прагнучи творити добро.

Розвиднілось. Вийшла орда з табору — з луками, списами, таранами; у фортеці забили стражники в клепала, стали біля заборол руські ратники.

Князь піднявся на сторожову вежу. Зореслава стала біля пращі. Чекала наказу воєводи Чермного й шепотіла слова молитви:

«Не наведи на ни, Господи, напасті іскушенія, не предай нас у руки чуждих, да не прозветься град твой град пленен. Не напущай на ни скорби і глада, огня і потопленія. Мало показни, а много помилуй, яко не терпить наше естество долго носити гніва твоєго… Мир утверди, гради розвесели, мужі, і жони, і младенци спаси. Вся помилуй, вся утіш, вся обрадуй — нині, і присно, і во віки віков…»

Залога Тустанської фортеці стала одним тілом — розпочиналася битва за рідну землю, її дітей, зело і пісню.
Археологи ще спали на розстелених наметах, притулившись одне до одного, мов діти; мені здалося, що тільки Михайло Федорович умисне мружить очі, вдаючи, що спить, — можливо, дрімота надто поволі покидала його або ж не хотілося йому полохати нашого усамітнення.

Я сидів навпроти Адріани за погаслою ватрою; дим, який учора відокремлював нас і будив потаємне бажання переступити грань відчуження, вже й не курився; бентежне жадання зблизитися безповоротно пропадало: переді мною сиділа на колоді втомлена неспаною ніччю молода жінка, яка разом із світанком скинула з себе серпанок таємничості, немов артистка, що зійшла зі сцени у гримувальню і, змивши з лиця грим, повернула собі своє справжнє обличчя, — було воно миле, гарне і все ж звичайне; я знав, що тієї Адріани, яка товаришувала мені цієї ночі, вже ніколи не буде, як ніколи не побачу на краю урицьких скал невловимої гри реріхівських кольорів, — можливо, і вона, і кольори продовжать своє буття у моєму романі, якщо мені випадуть щастя й мука написати його.

Проте чар купальської ночі не розвіявся до решти, він ще жив у нас і неохоче вступався перед звичайним днем, мов ті вранішні сутінки, що ховалися тепер від сонця в яругах, щоб там животіти хоча б до обіду: Адріана ще вгадувала, читала плин моїх думок, я переконався в цьому, коли вона сказала:

Я зрозуміла, вам не йдеться про те, щоб до багатющої творчості Франка додати ще один твір. Це не потрібне, та й ніхто не в силі те зробити. Ви хочете сказанням про Данила й Митусу розгадати секрет драми самого Франка: хто вбивав його, хто підтримував, і яке це мало значення для його творчості й для оточення.

Уночі ви були багатші на уяву, Адріано, — усміхнувся я. — А тепер, коли все стало до банальності реальним і зрозумілим, вам захотілося на всьому поставити ще й розпізнавальні знаки. Я не заперечую того, що ви сказали, але чому ви не думали, що я цим сюжетом, можливо, пробую розгадати сенс картини Миколи Реріха «Снігова гряда» і ступінь власної готовності розпочати твір? Та й не треба забувати, що Митуса жив у своїй державі, а Франко — в чужій…

Утомлене обличчя Адріани вмить пожвавилося, стало знову таким, як уночі при місячному світлі — допитливим і зацікавленим. Промовила:

То дайте мені відповідь ще й на таке питання, воно мене завжди цікавило: яка, на вашу думку, дозволена міра особистого, авторського у творі?

На це питання я відповів не зразу. Дозволена міра особистого у творі?.. А хто має право давати мені такий дозвіл — читач, я сам чи ремесло? Треба подумати… Світ, який відтворює автор, звісно, чужий для нього, його спершу треба пізнати. Пізнати своєю спроможністю. Та як тільки він дається в моє особисте сприйняття, зразу ж стає моїм власним, а тому зовсім іншим, ніж дотоді, коли існував відокремлено від мене, — «з мого духа печаттю». Приклад? Колись я стояв на березі Балтійського моря і не міг відірвати погляду від білого вітрильника, що при цілковитому штилі плавно йшов морською гладінню, ніби його вела незрима сила. Вітрильник малів і зникав у морській безвісті, та образ його залишався у моїй свідомості, ставав лише моїм, бо таким — легким, веденим невідомою силою — бачив його тільки я, і ще додавалося до його образу дивне почуття давнього знайомства з ним. Я довго не міг збагнути, звідки він мені такий близький, та враз із глибини пам’яті обізвалося в мені щемне пережиття прекрасного ще в дитинстві — було це враження від вірша Лермонтова «Белеет парус одинокий»; те моє пережиття наклалося нині на чужий предмет, привласнюючи його. І якби я був поетом і захотів оспівати цей вітрильник, то вклав би в нього не тільки нинішнє враження, а й дитяче пережиття прекрасного, спричинене читанням лермонтовської поезії, — й об’єктивний матеріал, пройшовши через мої почуття, став би еманацією виключно моєї творчої енергії.

Усе у творі особисте, — відказав я.

І ви хотіли б привласнити собі Франка, все його оточення й розпоряджатися цим матеріалом за своїми уподобаннями?

Я хотів би подивитися на ті часи крізь призму свого світогляду й своїх почуттів. А хіба можна інакше?

Михайло Федорович таки не спав. Він урешті розплющив очі, погладив рукою їжачок сивуватого волосся, підвівся, потягнувся й сказав ніби сам до себе, хоч це стосувалося мене:

А тепер пора шукати напис.

Наблизився до підніжжя Каменя, підняв руки, плигнув, і ми побачили, як він спинається вгору прямовисною скалою, мов вивірка, вставляючи ноги у видлубані заглибини, а руками хапаючись за виступи. Я завмер, затаїв подих: сходження на скалу без шнура здалось мені хлоп’яцтвом, непотрібною бравадою; я прошепотів: «Він божевільний!» — і полегшено передихнув аж тоді, коли Михайло Федорович зник за зубчастою короною вершини Каменя.

Він не хизується, — заспокоїла мене Адріана, — така його робота. На цих скалах Михайло вивчив кожен паз, заглибину, шрам — розгадав їх, виміряв, зарисував… Уявляєте, скільки часу довелось би йому затратити, якби кожного разу витягали його наверх шнуром?

Але ж так можна й загинути…

Добре, що ми не мали змоги бачити, як на ці скали спинався колись малий Франко… Учитель Верхратський, певне, так само, як оце щойно ви, завмирав зі страху, коли неслухняний учень на його очах робив подібні витівки. Правда, він не знав тоді, кого втратив би наш народ, якби хлопчисько зірвався зі скали…

Мене аж зсудомило від такого жорстокого припущення. Але ж могло так статися, — подумав я, — міг малий Мирон ще й до того померти від надміру почуттів під оборогом, коли «відвертав» град з полів на Діл, — чи знайшлася б інша людина, здатна замінити Франка?.. Мусила б знайтися: таких людей вимагала епоха. Назрівав перелом — старий бундючний світ тріщав, ламався; трагедія «Титаніка» була немов сигналом, символом краху прогнилого світу; люди, покликані розпізнати свій час, проаналізувати, вивчити його, виконували історичну функцію — розчищали плац в авгієвих стайнях імперій для діяльності нового революційного покоління, яке самі не завжди розуміли й, мабуть, тому покидали світ напередодні спалаху боротьби за свободу; особистості, рівні Франкові, народжувалися й до нього, як предтечі, досвітні вогні, квіти, яких в’ялили недосвітки; Шашкевич, Вагилевич, Головацький напевне розвинулись би в новому часі з провісників нового життя в його будівничих — епоха народила б іншого Каменяра. Та все одно мене зморозило саме лише припущення небуття Івана Яковича Франка, якому судилося стати учителем народу.

Археологи заворушилися: сонце піднялося над вершиною Каменя й зігріло дитинець. Підводилися, розправляли спини, кректали. Адріана почала роздмухувати ватру: підходила пора сніданку.

Михайло Федорович зайшов до дитинця з протилежного боку — крізь отвір колишніх в’їзних воріт.

Ніде немає напису, — сказав. — Не знайшов жодного сліду. Якби був, давно хтось би помітив. То легенда…

Я прийняв його повідомлення спокійно, аж надто байдуже, ніби мене той напис ніколи не цікавив. Напевно, замітка в «Ділі» була фальшивкою, тоді всіляко велося. А може, покришилася скала… Хто знає? Та головним для мене стало те, що я його шукав і в пошуках зіткнувся з проблемами, цікавішими, ніж напис, — з сутністю вічних категорій: доброчесності й ницості, геніальності й бездарності, і зрозумів, що ці категорії — не випадки, а властивості людської психіки, які я зобов’язаний проявити на папері в зримих образах, щоб збудити в читача подив, зачарування і огиду.

Якщо мені вдасться цього досягти в романі з часів Франка, я буду вдячний і тобі, Адріано, за те, що допомагала мені в купальську ніч накидати чорновик.

Хтось у гурті археологів ударив пальцями по струнах гітари, і я ще раз почув любу моїй пам’яті мелодію пісні «Заграй ми, цигане старий», і знову в уяві промайнув образ Івана Франка, який у січні 1913 року після прочитання «Мойсея» в залі Ощадної каси в Коломиї попросив сина Андрія залишити його самого й, заклавши зболені руки за спину, подався вулицями і провулками шукати слідів своєї молодості.

Адріана роздмухувала ватру, закурився сизий димок — згадка про пережиту купальську ніч. Повернула до мене голову й спитала:

То що ж у вашому романі буде найважчим — тим стрибком, який мав би подолати бар’єр невідповідності між вами і Франком?

Осмислення поеми «Мойсей».

X
Іван Франко сидів у кріслі, опустивши на груди голову, а руки, всипані брунатним ластовинням, безвільно лежали на колінах; думаючи своє, він забув про гостей: думки були настільки його власними, що поділитися ними з присутніми не зміг би, навіть якби відчув таку потребу. Франка долали сумніви, які ні для Грималюка, ні для Стефаника сумнівами не могли бути, — тож запитувати він мусив лише в себе самого: чи має право в день сорокаріччя своєї діяльності стати на звіт перед усім народом як його вчитель?

А коли так, то що саме з його доробку повинно стати матеріалом для букваря, що — для підручника вищих шкіл, а який матеріал стане мірилом світової вартості його науки, бо ж від першого рядка до останнього вся його літературна продукція створювалася в ім’я однієї мети — вивести народ із сутінків на світло денне, де ясніють вселюдські ідеали, де пахне воля…

Франко думав: для того, щоб стати знаменитим поетом, досить «Зів’ялого листя»; ім’я доброго прозаїка завоювало йому оповідання «На дні»; написавши статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи», він став видатним критиком; ученим його називають за працю «Варлаам і Йоасаф»; діти багатьох поколінь будуть зачитуватися «Абу–Касимовими капцями» — для закарбування свого імені в літературному процесі досить одного з цих творів; але ж на підставі жодного з них не назвеш себе навіть бакалавром усенародної педагогіки: праця національного Вчителя мусить мати вінець — твір, який би синтезував усі проблеми народного життя, був пройнятий людськими стражданнями й радощами, думками й мріями, став ніби валютним фондом у скарбниці педагога. Чи написав я такий твір? А якщо й спотужився на нього і називається цей твір «Мойсей» — чи насправді він став тією золотою брилою, яка забезпечує вартість розмінної монети?

Січневий ранок у Коломиї. Зал Ощадної каси набитий ущерть молоддю, робітниками, інтелігенцією, селянами. На сцені за столиком — Франко, поруч сидить син Андрій, він гортає сторінки невеликої книжечки; втомленим голосом, змагаючись із шемранням у залі, читає поет «Мойсея».

Публіка неспокійна, більшість із присутніх бачить Франка вперше. Пошепки перемовляються, та ось поет відвів від книжки очі й, дивлячись у зал, почав читати напам’ять притчу про терен, голос його подужчав, став лунким, і завмерли люди в залі, втямивши, що ці рядки для них і про них, що на сцені сидить вождь незахищених дерев, оберігати яких відмовилися і кедр, і пальма, і рожа, й дуб, тільки колючий терен погодився принести себе в жертву деревам, ставши їхнім сторожем при битій дорозі.

Зал слухав: уже вождь–терен безстрашно став супроти відступників, згинається під градом каміння, ховається в пустелі й дослуховується нашіптування підступного демона зневіри й таки зневірюється і падає лицем до землі, та ось почувся клич відважного пастуха Єгошуа, і підхоплюють той клич сто тисяч горл, — встає з–за столу терен–вождь, він зовсім на вождя не схожий, до жовтизни блідий, зсутулений, змучений сорокалітньою терновою службою народові, проте голос його міцний, і він
Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка