Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка33/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34
глаголить: «Народе мій!..»

Стомлений Франко сідає в крісло, тягнеться немічною рукою до склянки з водою, та взяти не може, Андрій підносить її до батькових уст, напоює, і в ту ж мить у залі вибухає буря. Люди піднімаються з місць, вигукують: «Слава! Слава!»; при немічному старцеві виростає, мужніє народ, він готовий іти за своїм проводирем — настає мить, що перетворює в героїв лінивих номадів…

А коли в залі стихло і двоє дівчат піднесли Франкові лавровий вінок, він схилив голову в низькому поклоні й у ту мить побачив і почув: у першому ряду на колінах у матері–селянки завовтузився чорнявий хлопчик і запитав: «Мамо, то цей пан написав «Лиса Микиту»? Мамо…» Стрепенувся Франко, бо таких слів у цей мент не сподівався почути, бо поема, яку щойно прочитав, здавалось, перевершила все створене ним досі й уособила народ, та ось найменший паросток, його майбутнє, виростає на іншому творі; вістря розчарування діткнулось серця поета, зранило, та в тій маленькій рані враз зажевріло почуття великого щастя, із сумнівами змішаного: а що з моєї спадщини стане важливішим для людей — «Мойсей» чи «Лис Микита», який твір дійде до найглухіших закутків краю, який скоріше навчить людей добра і справедливості, який — потрібніший?

Народ не хоче розходитися, кожне бажає зблизька поглянути на Франка; хворий поет у супроводі Андрія й учителя гімназії Леонтія Кузьми пробирається вузьким проходом до дверей, на нього дивляться сотні захоплених, побожних і зажурених очей, Франко згинається під тягарем слави і власного чину й полегшено зітхає, коли утрьох виходять на морозне повітря.

М’яко, мов крохмаль, заскрипів під ногами свіжий сніг на вулиці Костюшка. Тихе порипування навіяло поетові щось дуже давнє й належне тільки йому одному — згадку про зимові прогулянки в Панчужний ліс до закожушеного інеєм старого дуба; ті нагуєвицькі мандрівки, які не мали свідків, завжди очищували його од життєвого накипу; Франко відчув, як втомився він людською присутністю, опікою, розмовами, він щемно забажав самотності й попросив Андрія і вчителя, щоб залишили його, він хоче поблукати вулицями сам — Коломия дає йому таке право.

Не чекаючи згоди, повернувся й пішов догори вулицею Костюшка; Андрій і вчитель Кузьма дивились йому вслід, вони з тривогою спостерігали, як лівою, сильнішою, рукою, заклавши її за спину, ловить Франко безвладну праву, врешті спіймав і, згорбившись та налягаючи на ногу, подався далі й зник за рогом вулиць Костюшка й Крашевського. Тоді Андрій поглянув на Кузьму, кивнув йому головою й подався слідом за батьком.

Дивна полегша овіяла Франка, мов легіт у спеку. Відчувши себе самотнім, він випростався, йому захотілося розправити й руки, щоб аж захрустіло в суглобах, та вони мертво зчепилися за спиною й були йому непідвладні; тільки руки нагадували тепер Франкові про його немічну старість, а в грудях по–молодечому забилося серце й потерухою обсипалися з душі гнітючі думи й сумніви. Полегша була несподіваною, вона спустошила його; нових думок зібрати докупи не міг, їх уламки кружляли вихорцем попереду і втікали, немов літній чорторий по курній дорозі; хвилеве вивільнення від людей, обов’язків, опіки розслабило його, на душі стало легко, та водночас і порожньо, звичний до натужної праці мозок хапався за будь–яку мисль, щоб мати хоч сяку–таку поживу; Франко впізнавав ті мислі у вихорцеві, що віддалявся, проте вони були тепер чужі, не його власні, й він відпустив їх, знесилившись утримувати; звернув на Євангелицьку, а коли здалеку заблищало льодове дзеркало Рамлярівського ставу, всипаного чорними цяточками людських постатей — то сиділи над ополонками закутані в кожухи рибалки, — зголодніла пам’ять вхопилася за одну–єдину думку: все життя він мріяв мати свій ставок з рибами, була це найскромніша із скромних забаганка і примха, інших химер не мав, — але й ця не здійснилася.

А втім, був у нього ставок. Озерце. Франко випадково знайшов його ще в молодості, шукаючи грибів у Винниківському лісі біля Львова. У ярузі, зарослій з усіх боків непрочищеною молодою грабиною, на самому дні, спочивало воно, немов велике чисте око, обрамлене довгими віями очерету, живлене, певно, підземними теплими водами, тихе й непорочне; було те озерце глибоке й чисте, з білим піщаним дном, і не полохані, не ловлені ніким дивилися на світ, відкривши ротики, потішні верховодки, шугали зигзагами, немов по склі, табунці мальків, у глибині повисали, ніби невагомі, червонопері клені, із зеленої осоки визирали вусаті коропи, сонно позіхаючи чорними ротами, а на самому дні, зарившись у пісок, спочивав молодий сом, він міцно спав і, певне, по–риб’ячому хропів, бо з того місця, де була занурена у дно його паща, злітали аж до поверхні білі крупинки піску.

Панувала над озерцем свята тиша. Франко роззувся, підкачав штани — він добре вмів ловити рибу руками, за якусь годину тут зостануться тільки мальки, — ступив у воду, і побрижилося водяне дзеркало, риба причаїлася на дні і в осоці, ховатися ще не вміла, й здалось тоді Франкові, що риба ця ще надто молода і гріх її виловлювати, гріх полохати святий спокій довкруж відлюдного озерця. Він вийшов з води і, тихо скрадаючись, вибрався заросляком з яруги; озера згори не було видно; втішний, що має свій власний став, Франко потаємно вийшов з лісу, постановивши прийти сюди з товаришами на банкет, коли стучніють і коропи, і сом.

Солодко пестила втомлений мозок згадка з молодості, та вже й тривожила, бо добиралася до того часу, коли він з друзями прийшов удруге до таємничого озерця; Франкові не хотілося тепер про те згадувати, він тішив себе пам’яттю про чисту сльозу землі у винниківській ярузі й виходив Євангелицькою до Рамлярівського ставу, щоб там постояти біля рибалок.

Та по дорозі наткнувся на мур — добре знайомий, але в цю мить забутий, той високий мур затискав собою чорний будинок із сліпими, затуленими кошницями вікнами; а тоді думки, що відлетіли були з вихорцем–чорториєм, вернулися тучною хмарою й покрили його всього.

Була це коломийська судова тюрма.

Хотів вернутися, та ноги самі понесли його, немов по зледенілій похилій площині, до муру, опиратися не мав сили, з розгону вдарився плечем об сизу від паморозі кладку муру — чи то справді слизька була дорога, чи тюрма, впізнавши свою колишню жертву, знову затягала її в свою чорну утробу; Франко з жахом відчув, як підкрадається до нього приступ душевної хвороби. «Чому я пішов сам, без Андрія! Мені не можна ходити самому, я можу тут упасти й замерзнути під брамою тюрми, а тоді скажуть недруги лукаві: то було його призначення, з чого почав, тим і закінчив». Франко натужувався, щоб відірвати себе від муру, та мур держав його, немов магніт металеву кульку, й відчув поет, як він ураз розполовинився і стало їх два: один — юнак у форменій академічній куртці, з чорним метеликом під шиєю, з м’якими рудими вусами й пишним хвилястим волоссям, а другий — сивобородий старець з суворо закроєними вустами й вірлиним поглядом очей, у рожевій хламиді, гордий і стомлений; в одному Франко впізнав героя свого оповідання «На дні» — Андрія Темеру, а в другому — пророка, ожилого з мармурової статуї Мікеланджело в римському соборі Кайданів святого Петра.

І один, і другий були його часткою, витвором, дітищем, але не ним; вони, до того ж, заперечували його фізичну сутність, бо створені були для того, щоб жити після смерті автора; вони заперечували й один одного, бо мусив загинути Темера, щоб народився Мойсей.

Франко впізнав Темеру і схлипнув з радості так плаче осиротілий вітець, побачивши уві сні своє померле дитя; Франко вмить втілився у нього, відчувши пекучу жагу молодості; йому самому дивно стало, що він не боїться — ні, навіть бажає зайти ще раз у смердючу камеру, в якій сидів більше тридцяти років тому, й розпочати знову своє сходження від прогнилого матраца на тапчані в колишній судовій тюрмі до підніжжя з білого каррарського мармуру, на якому височить мікеланджелівський пророк. Франко розумів, що це блюзнірське бажання, що навіть він сам не має права допускати й думки про можливість нинішнього ув’язнення Франка, та й нереальним було б це бажання, бо той, кому велено стояти на п’єдесталі, не може одночасно гнити в тюрмі; але він хотів ще мить побути в іпостасі Темери, й утримала його в ній надлинула враз тиха мелодія, така знайома й рідна, мов жебоніння весняного струмочка біля вітцівської хати, — Франко прислухався, упізнав і зовсім не здивувався, що крізь десятки кварталів і крізь десятки років так виразно долинає з ресторації Ціти мелодія Воробкевичевого вальсу.

Злились тоді два образи, на які він розполовинився — Темери й Мойсея, — в один, його власний, і знову Франко впізнав себе — старого й змученого, спертого плечем до стіни коломийської тюрми; він мусив іти звідси, та не мав сили відштовхнутися від муру, і тут йому на допомогу прийшла з прірви минулого жінка, яка ніколи не старіла, молода попадя з Белелуї — Ольга Озаркевичева. Вона підійшла до муру, подала коханому руку — рука у Франка стала сильною й цупкою — і тихо вивела з пастки на замерзлий Рамлярівський став. «Воскресни, мій тихий раю, моя туго молода», — прошепотів Франко, й вони пішли по міцному льоду; рибалки зникли з Рамлярівки, щоб не заважати любові, яка, виминаючи зрадливі ополонки, проходила своїм останнім шляхом у хвилинах щастя золотого.

Я хочу забути… Ти знаєш те зілля, воно росте всюди на луках, розварений його корінь, мірно зажитий, поволі вбиває тіло, відбирає ясність мислення. Я заварив його й донині тримаю у плящині: вперше хотів випити, коли ти вийшла заміж, удруге — коли пам’ять покидала мій мозок; я не зважився це зробити, та хтось таки напоював мене: недавно я дістав із шафки ту плящину, глянув — отрути зосталося на денці; видно, життя само розмірено вливало в мене той напій, щодня підносячи до губ моїх затроєний пугар».

«Як ти змучився, Івасю… Скільки зморщок на твоїм чолі, скільки ран у твоїм серці… Ти з романтика став пророком; яке щастя, що не послухався моїх порад, не покинув святого діла — ким би ми були тепер без тебе? Хто ж після мене був провідною зіркою твоїх змагань?»

«Ти… Ти була завжди тією межею, до якої я простував працею, вірністю й чесністю. І зосталась».

«Добре, що ти не вбив свою мрію. Може, для неї мене призначив Бог. Нічого більше я не змогла… Та хіба цього мало? Кого б ти любив, якби не було мене? Ти б розпорошував своє жагуче почуття, маліючи й розтрачуючись марно… Та була я — твоя любов, і ти йшов весь час до мене, як у свою будучність, і постарів у ній, я ж, бачиш, залишилася молодою, бо в мене тієї будуччини не було».

«Якою ти стала б, якби розділила зі мною життя? Покажись мені, старенька Олю».

«Нізащо… В мене залишилася одна мета — зберегти в тобі свій молодий образ, я все роблю для того, щоб не постати перед тобою в шрамах мого життя. Яка це мука — проходити повз тебе, бачити й не признаватись, та в цьому сенс мого існування. Я повинна до твого скону бути тобі Лелією. Прости… Ти ж сам просив: «А як часом послабне моя сила, і серце в груді біль зціпить пекучий, і людська злість зморозить кров у жилах, то човник м’я перенесе летючий — твоя любов підніме м’я на крилах, аж поки вал не зломиться ревучий».

«Спасибі, Олю. Твоя любов і нині при мені. Без неї я не зміг би жити».

«Тебе сьогодні здолали сумніви, Івасю, тому я й прийшла. Після останньої нашої зустрічі в Коломиї ти більше не бачив мене. Ти попрощався зі мною й поїхав до Березова, а звідти привели тебе в цю тюрму, щоб тут Темеру перекувати на Мойсея. Так тобі було призначено. Ти не каєшся? Ні… Тож не бійся; поглянь ще раз на свою школу — звідси почався ти».

Стихла мелодія вальсу, зникло солодке видиво, Франко оглянувся. Довкруж над ополонками чапіли закутані в кожухи рибалки, ніхто не звертав уваги на похилого дідуся в чорній баранячій кучмі й довгополому пальті, він стояв посередині замерзлого Рамлярівського ставу й дивився на тюрму, що бовваніла поряд.

Ніби вчора… А мені було всього двадцять чотири роки, коли я тут пірнув на суспільне дно. Було страшно? Так… Три місяці я скнів у підвалі завдовжки в шість і завширшки в чотири кроки. Дев’ять душ у камері. Слизька долівка, густе затхле повітря, смердючий кібель і маленьке віконце вгорі, крізь яке навіть неба не видно.

Тут був убитий мрійник Темера, душу якого роз’їдали сумніви: а може, наша боротьба — одна велика помилка, може, наша праця ні на що не потрібна, може, ми прокладаємо свою дорогу поза вселюдською магістраллю, а нові покоління підуть зовсім не туди, куди ми справилися йти, і лишать нас набоці пам’ятником безплідних змагань?

Убив Темеру темний плебей, який мусив спершу впитися невинною кров’ю й аж потім втямити, що не можна вбивати своїх проводирів; та прийшов до тюрми добрий чарівник, тричі спалив розкладене сумнівами й неміччю тіло мрійника, з попелу воскресив нову силу — і здивувалася тоді зима, що на цвіт дрібний у неї немає сили, й загримів грім, віщуючи благодатну пору воскресіння, й зродився дух, що тіло рве до бою.

Плакав колись на тапчані Темера, розбитий соромом немочі й непрогляді, і не раз потім ридав Мойсей, падаючи обличчям до землі, та йому вже було дано зір: він зумів побачити нове покоління, яке піде в мандрівку століть з печаттю його духу.

Невже тут, у цій цитаделі темряви, зродилась у мене думка написати поему про народ і вождя? Можливо, але як же довго йшов я до неї!..

Втім десь недалеко заталаніли дзвіночки, почувся тупіт кінських копит, завищали полоззя саней: від білих касарень, що заховалися за двома рядами тополь, у бік ставу мчала санна карета. Передзвін розбудив Франка із задуми, він поглянув на небо: сонце, описавши низьку зимову дугу, осідало до заходу в морозний сизий туман — настала обідня пора. Франко повільною ходою подався до берега; він зайде до ресторації Ціти пообідати, сяде за той самий столик, за яким колись сидів з Ольгою і її чоловіком, ще раз побуде в тому залі, в якому відтанцював з коханою останній вальс…

Санна карета стрімко наближалася, правив кіньми статечний пан у лисячому хутрі, він по–молодецьки вимахував плетеним карбачем, повйокуючи; поруч з ним, закутана в бараницю, сиділа молода пані, вона лунко сміялася в унісон з таланінням дзвіночків, почеплених намистом на кінські хомути; карета мчала, огинаючи став, у напрямі тюрми.

На озері зчинився раптом гам і крик; Франко в тривозі оглянувся — чи хто під лід не провалився? Здається, ні, бо рибалки, покинувши снасті, біжать дружно до берега, летять, мов на пожежу, на бігу скидають з себе кожухи, переганяють один одного, а допавши врешті до дороги, волають: «Ясний архікнязю, найясніший владико, живи нам на добро!»

Франко зрозумів: це виїхав на прогулянку Карл Франц Йосиф, який з архікнягинею Зітою прибув до Коломиї на зимовий відпочинок: в Баденсбергу, німецькій колонії на окраїні міста, мав він свою віллу. Від швейцара готелю Франко наслухався про нього чимало цікавого. Той не міг нахвалитися, який простий і щирий архікнязь: на своєму самоході виїжджає до Ворохти й на трасі між Делятином і Яремчем набирає в самохід гуцулів; молода архікнягиня потішається з наївних хлопів, які ніяк не можуть повірити, що самохід їде сам, без коней… Якось архікнязь забажав побачити гуцульське весілля, то йому спровадили з Космача молодого й молоду з дружбами й дружками — прибув весільний кортеж на сивих конях, шлюб давав у малій церкві отець Русин; Зіта не могла натішитися весільним ритуалом милих тірольців Сходу, Карл вдоволено оглядав дужих мужиків — потенційних захисників вічної імперії. Страх як любить архікнязь оборонців краю: перед тим, як їхати до ресторації на обід, повертає до касарень, щоб поглянути на рекрутську муштру; він такий добрий, що й тюрми не минає, сам заходить до камер, вислуховує скарги в’язнів, а пані Зіта щоп’ятниці їздить на базар, купує в селян сметану й бринзу і подвійно платить. «Доброго будемо мати цісаря!» — розчулювався перед Франком швейцар.

Рибалки, щойно сонні й байдужі, зайняті лише ловом риби, стають ураз активною громадою, вигукують: «Слава! Слава!»; а Франкові перед очима постає переповнений зал Ощадної каси, у вухах лунає ця ж осанна; архікнязь жбурляє у натовп жменю жовтих монет — раз, потім другий, рибалки колінкують, визбируючи гроші, а перед очима у Франка — спраглі люди, які ловлять кожне його слово; то де справжнє, що справжнє, хто володарює нині людом — співець чи тиран; що потрібніше народові — слово чи оцей карбач у руках архікнязя і мідяки в снігу?

Глипнув архікнязь на діда, що стояв збоку, дивлячись, як рибалки порпаються у снігу, люто зблиснув очима, стрельнув пугою, рвонули коні з місця, й стрілою полетіла карета в напрямі тюрми.

Рибалки повставали, одягли кожухи і, втішені й святкові, вернулись до своїх ополонок. Франко стояв на обочині дороги й ловив за спиною лівою рукою праву, а спіймати не міг. Він знову подумав, що не можна йому залишатися без Андрія, чув, що слабне, а може, то дошкулював голод; треба чим швидше дістатися до ресторації й випити хоч би гарячої кави… Відзначити тріумф? А де відсвяткує свою славу архікнязь?

Тож який твір усе ж таки спричинився до мого тріумфу, якщо я вже зважився так назвати мою нинішню зустріч з коломиянами в залі Ощадної каси, — «Лис Микита» чи «Мойсей»? Та ні, не можна ставити на шальки різні за матеріалом речі в однакових порціях: є залізо й дерево, камінь і золото — все це потрібне для будівництва замку, проте золотий шпиль на ньому можна поставити аж тоді, коли готова споруда; я написав багато творів, але «Мойсей» у мене один, і я йшов до нього все життя.

А може, не варто було проторювати такий важкий шлях до поеми, яка всмоктала в себе стільки моєї енергії; може, замість неї, краще було написати десять, двадцять творів, доступніших народові? Що важливіше на сьогоднішній день — популярна наука, яка споживається відразу й виковує честь, сумління, розум з методичністю букваря, чи філософія політики, до якої народ повинен тягнутися десятками літ, виростаючи з регіональної інфантильності до державного змужніння? Чи окупила себе одна поема, створена ціною замучених у лоні поета дітей, кістяки яких жовтіють тепер на дні його душі, немов ті висохлі останки риб у білому піску замуленого винниківського озерця?.. Я все життя мріяв мати свій ставок з рибами, я мав його, та коли повернувся з далекого плавання за великою здобиччю, то застав у ньому тільки трупи…

Коли почалася моя погоня за китом? Тут, у Коломиї? А може, ще раніше? Коли я уперше почув грім, який потряс найглибші основи гір? Хіба не тоді, коли ще хлопчиком лежав під оборогом і вчував згущену музику стривоженого передгроззям лісу, перетворену на людські слова «рани–рани–рани», коли я, не зазнавши ще болю ран людських, дізнався враз, що вони є, й тоді ж побачив злих велетнів, які один одному з Долу до Радичева по небу сокиру передавали, щоб завдати людям тих ран, і розпочав поєдинок з ними?

А може, пізніше, коли виплекував у серці ідею — знайти скарби Довбуша, вибудувати за них народні школи, підняти хліборобство, започаткувати промисли, виховати робітництво й інтелігенцію, й наївна ідея відтоді почала реалізуватися в тяжких пошуках тих скарбів у душах людей, і я знаходив і записував їх номінал у книгах — їм же для науки?

А може… Я шукав всеосяжного образу, в якому хотів утілити думку, що історію творять маси, проте маси складаються з одиниць, з яких кожна вносить частку свого лету, — і мусить хтось один спрямовувати той політ, а хтось мусить і терном стелитися внизу, захищаючи людей, що набираються сил для творення великих перемін. Який образ у спромозі розкрити цю філософію: Данила, Митуси, Бояна, Ісуса, Магомета, Мойсея?

Я шукав, а озерця висихали й кришилися звапнілі кістяки неспійманих рибин, замулювалися чисті води, заростали квасним зелом, та попереду я бачив море і йшов до нього — до твору, який мав стати підсумком всього мого життя, моєю сповіддю, напуттям і покутою.

О, як легко було Коцюбинському так парадно висловитися: «У своїй убогій хаті він сидів за столом босий, плів рибацькі сіті, як бідний апостол, і писав поему «Мойсей»… Мій добрий друже, не варто було вдаватися до таких вигадливих образів — сіть для риби і сіть для сердець. Так не було. І хата моя не убога, і босоніж не ходжу, і ніколи не вдаю з себе апостола, а якщо й плету сіті, то тоді, коли відпочиваю й не пишу нічого.

Для «Мойсея» я жив п’ятдесят літ, а працював тридцять, і все, що мало бути потім втілене в образі, імені якого я ще не знав, судилось мені пережити самому. Я не взявся за перо, доки…

Холод морозив обличчя, намерзали бурульки на вусах, обтягаючи їх донизу, двоповерхова Коломия йшла назустріч Франкові Ринковою площею, замкненою торговими рядами, ратушею і прикрашеним масками римських патриціанок жовтим будинком, на другому поверсі якого розміщалася фешенебельна ресторація Ціти.

Доки — що?

«Як ви можете сподіватися, — сказав Франкові намісник Бадені, — що після того, як у залі львівської ратуші на багатолюдному зібранні ви назвали бунтівника голосом народного сумління… що після того я дозволю вам зайняти в університеті кафедру, з якої ви мали б можливість безкарно проголошувати шкідливі для імперії ідеї? Ви не могли кілька днів почекати з тим ювілеєм Драгоманова?»

Здається, тоді я вперше зрозумів, що настала пора комусь одному з усього мого народу виступити вперед, щоб спрямувати його похід до свободи, і це маю зробити я… Своєю відповіддю я викликав на поєдинок сильнішого за мене ворога; знав, що на мене посипляться удари, які треба буде витримати, мало того — що я сам спрямую їх на себе, накличу, щоб розпочати бій.

«Ще не відомо, що важливіше, ваша світлість, — моє викладання в університеті чи використання привселюдних трибун для проголошення ідей радикальної партії… Та не в цьому річ: якщо послухатися вас, то все життя доведеться мовчати: нині побоїшся втратити посаду, завтра — що не запросять на бал, післязавтра чекатимеш на орден. А потім, коли нащадки спитають, що ми робили протягом свого життя, нам доведеться відповісти одним словом: боялися».

І як тільки я зважився вийти вперед, ті удари посипались на мене один за одним — щедрі й нестерпно болючі; мені довелося зрозуміти, що мій проводир — то не ліванський кедр, розлогий і пишний, а наїжачений колючий терен, якому призначено виповзати на узлісся, першому приймати удари рубачів, бути топтаним, зневаженим, якому ніколи вже не заховатися в затінок, він мусить витримувати стужу й спеку, розцвітати в заморозки й плодоносити терпким плодом…

На переломі 1896–1897 років на мене, мов на жебручого старця, напали два пси — вибори й хвороба. Я кілька місяців не виходив з темної кімнати, диктуючи дружині «Мій Ізмарагд» — записував у притчах досвід свого життя. А тим часом виборці четвертої курії округу Перемишль — Мостиська йшли голосувати за свого посла до парламенту — Івана Франка; мені потрібна була трибуна, та Бадені й цього разу не допустив мене до неї… Повз мої вікна жандарми гнали до тюрми збитих до крові селян у кайданах, хто встиг втекти від урн — забігав до мого помешкання, щоб заховатись; мої сподівання на співпрацю з польським панством розвіялися, в пресі мене назвали Валленродом, який підступно втиснувся в польський стан, щоб шкодити ізсередини, а тоді я кинувся на своїх противників з двома статтями. «Ви самі Валленроди, — вигукнув я в статті «Поет зради», в люті своїй посягаючи на польську святая святих — Міцкевича, — і ваші пророки годують покоління отруйними плодами, вважаючи зраду патріотизмом!» Можливо, й переборщив, та не шкодував — я і своїх — звернувся й до українських псевдопатріотів із статтею «Дещо про себе самого», щиро признавшись, що не люблю ні їх, ні їхньої Русі. Колись так Петро Чаадаєв накинувся на своє оточення у «Філософських листах», різниця лише та, що його слухали дами, обвішані брильянтами, сенатори й генерали, а мене — селяни, робітники й студенти, і не вони злякались моїх слів, а правовірні українські обивателі. Отож Юліан Романчук назвав мене Геростратом, а вшехпольські паничі віталися зі мною на вулиці голосним «тьфу!»

Та найбільше заболіло й болить досі інше… Здавалось, ніщо не могло роз’єднати дружбу між сином коваля з Нагуєвич і селянським сином з Куяв Яном Каспровичем. Рани наші сльозилися однаковим болем; його родаків на Познанщині онімечували пруссаки, а в Галичині шляхта ополячувала моїх братів, і він, і я запізналися в юності з тюремним комфортом; і позичав він мені фрак на габілітаційну лекцію, і кумом був, а коли ми з Каспровичем і Трушем вибралися нарешті до Винниківського лісу…

Єдиний Каспрович знав, що означала для мене та моя маленька радість — потаємне й чисте, мов сльоза, озерце з рибами: я розповідав йому про молодого лінивого сома, що хропе в білому піску, про червоноперих кленчуків і вусатих небоязких коропів у осоці; Каспрович уважно вислуховував ті мої розповіді й усміхався, радіючи моєю втіхою, і коли ми одного літнього дня, раніше вийшовши з редакції, подались–таки до Винниківського лісу, він, побачивши на другому боці вулиці Івана Труша, покликав його: «Ходи з нами, намалюєш Франків ставок…» У лісі я з тривогою в серці пішов попереду: хоча б не зблудити, скільки років минуло відтоді, як я знайшов те озерце; ми пробиралися крізь грабовий лісок, він був прочищений, і це мене до решти стривожило: сюди вже приходили люди! Ми сповзали крутим спуском донизу, я вдивлявся, та не бачив синього дзеркальця; побіг по дну яруги і врешті зупинився над великим кругом рудого гірчака, що покрив дно колишнього озерця; береги довкола осунулися, а на брудному піску виднілися розпластані кістяки риб… Уперше тоді затовклися в моїм мозку слова: «Тату, тату, нам зимно тут, зігрій нас, лиш дихни теплом, що з серця йде!.. Де я тепла візьму вам, небожата?..» Я схилився до Яна, він узяв мене рукою за плече, стиснув, і в моїм серці вгамовувався пекучий жаль…

Після публікації статті «Поет зради» я зайшов до редакції «Kuriera», та не встиг дійти до свого робочого стола, як ображені польські патріоти повставали, один сказав: «Pan tu nie masz miejsca»[72], і з усіма вийшов до сусідньої кімнати й Каспрович…

Я гамував свій біль пером, накликаючи на себе нові лиха; виповз терном на узлісся, назавжди перемінившись у нього, і в ліс мені не було вороття: мусив своїм колюччям захищати той ліс і себе — я йшов до твору, який мав розкрити й виправдати мій чин.

«Усі ми плем’я сонне і боляще…» «Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий…» «Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами, ви парфумовані плебеї в фраку…» Я писав поему «Похорон», а знав, що має прийти до мене твір розважніший і глибший. Я записував до блокнота фрази, які навіювалися передчуттям бурі: «Степом проходила буря, та в тій бурі не було Єгови… гуркотів грім, та в тому громі не було Єгови…» Хтось нашіптував мені біблійними словами: «Не можна бачити тобі лице моє, не житиме людина, що бачила лице моє» — я чув, як наближається до мене божество творення, і я бажав його уздріти ціною життя. До мене добиралася недуга, ночами притишені голоси провіщали мій кінець, і я приймав віщування… У мене й сьогодні немає страху перед смертю: в людства відмирають тільки зношені клітини, й оновлене енергією тих клітин людство стає сильнішим і безсмертним; я просив у мого бога творчості дати мені час і снагу написати свій найкращий твір — ціною подальшого життя. І коли це сталося, божество почало нещадно відбирати в мене плату, залишаючи на дні душі черепи стовчених мрій, кістяки нездійснених планів, трупи обманутих надій. Чи окупив я ці жертви «Мойсеєм»?

Думки, які ще якусь годину тому, підхоплені грайливим вітерцем, втікали від Франка, даючи відпочити його мозкові, тепер, відбившись від тюремної стіни, невідступно йшли за ним, гоготіли, вкривали хмарою. Франко втомився думати, до того ж замерз: з Ринку потягло холодним вітром, ураз захурделило. Біля входу до ресторації заступила йому дорогу чиясь постать, Франко обійшов її, відчинив двері; з ресторанного вестибюля потягло теплом і лоскітливим запахом кави. Важко піднімався сходами наверх; біля гардероба зустрів його кельнер, холодно вклонився й повідомив, що ресторацію за півгодини замикають; кельнер поводився зверхньо, проте великодушно погодився подати філіжанку гарячої кави.

Франко струшував із себе пальто — кельнер не квапився допомагати; пальто впало на підлогу, й аж тоді потеплів у кельнера погляд — він підняв пальто, зняв з клієнта шапку: «Вибачайте, пане Франко, ледве впізнав: ви весь у снігу. Сьогодні бачив вас у залі Ощадної каси, йшов–єм на службу, а народ туди валив, я думав, що то загостив вельможний архікнязь, то вже і вас трохи послухав. Ви дуже подалися, на радикальному вічу, з десять років тому, виглядали–сьте ліпше. А що вже народу, пам’ятаю, було тоді — і все репаний мужик, якому враз отворилися уста: простіш хлоп став поруч з вами за трибуну й прорікав революцію… Я не бунтар, пане Франко, але той здвиг захопив був і мене… Сідайте, сідайте, я зараз подам каву, та засиджуватись не зможете, це вже від мене не залежить, — кельнер був збентежений — відходячи, бурмотів сам до себе: — Що за день на такі гості, що за день?»

У ресторанному залі було мертво. Не тихо, а мертво. Вікна завішані білими шторами, біля входу став непорушний, мов статуя, метрдотель, на столах у вазах червоніли сухі безсмертники. Франко сів за той самий столик, за яким сидів колись з Ольгою; на столику теж мертвотно красувалися цвинтарні квіти. «Кого це ними вітають? Таж не мене». Франко силкувався викликати в пам’яті мелодію вальсу Воробкевича, щоб іще раз згадати останню зустріч, але не воскрес жоден тон, не зринула жодна рисочка образу коханої — все вмерло в цьому залі, прикрашеному похоронними квітами.

Схилив голову, і на мить йому здалося: він приїхав у Нагуєвичі, щоб підняти з дна криниці ключі, які опустив на дно ще дитиною, — може, вони повернуть йому здоров’я. Стоїть над криницею, до останньої рури засипаною глиною; люди чомусь поховалися по обійстях, хоч і впізнали Яся Франка; і враз над ним у високості зареготав велетень, з яким він колись став на прю: «А що, всихаєш? Бо не знаєш, як вийти з нетрів, у які я тебе загнав! Тобі здавалося, що ти переміг мене, а я відібрав у тебе ключі, і ти ніколи не вийдеш з клітки твоєї гордині на волю, все умре разом з тобою, жодне слово не випорсне, бо ключі там, під дванадцятьма рурами, повними глевтухи. Ти хочеш, щоб люди розкопали криницю, а вони он ховаються — бо хто зважиться добувати воду, в яку вдарив грім? Та вода може стати вулканом, а народ хоче жити в спокої! О, якби ті ключі хтось відкопав, то повернулась би до тебе й до людей колишня сила!»

«Брешеш, — прошепотів Франко, — хоча й довго вже втішаєшся з нашої немочі… Ти реготав наді мною і над усім народом десять літ тому, коли на Стрілецькій площі у Львові військо розстрілювало демонстрацію мулярів і лилася кров, а в моїм серці зродились тоді віщі слова, які вирвалися з тюрми моєї душі на волю й перестали бути моїми, і народ повірив у них, жити ними почав: «Ще момент — і прокинуться всі з остовпіння тупого… задуднять — і пустині пісок на болото замісять», — тоді народився мій «Мойсей», і я переміг тебе, злий вороже!»

Кельнер подав каву, нагадавши Франкові ще раз, що за півгодини ресторацію замикають.

Що можна згадати за півгодини — як прийшов до нього образ Мойсея?

Це трапилося дуже просто, в одну мить, тільки йти до нього треба було все життя.

Мозок натруджено працював, почало мучити безсоння, вночі причувались то скрадливе стукання у вікно, то теленькання дзвіночків або ж бренькіт мухи в павутинні, — світ наповнювався хаосом звуків, і були вони то гнівні, то благальні; поетові потрібні були ті й ті: громові — для заскорузлих черствих сумлінь, благальні — для зневірених душ; він збирав їх усіх до скриньки своєї пам’яті, там вони складалися в рядки, з яких виліплювався образ провидця, імені якого поет ще не знав.

Франкові потрібен був поштовх, чиясь порада, та ніхто не наважувався втручатися в його світ: нещадні удари зробили Франка замкнутим, відлюдькуватим, і лише Труш, метушливий і безпардонний, умів виводити Франка із шкаралущі самотності; Франко не раз говорив молодим поетам: «Ви сердитеся на Труша за те, що він є, але уявіть собі на мить, що його нема — як ви розлінивіли б!»; Труш якось прийшов до Франка й витягнув його з хати — на малярську виставку в Народному домі.

Тут я знайшов те, чого так довго шукав. Із фронтальної стіни виставочного залу глянув на мене пророк, який сходив із скелястих гір з кам’яними скрижалями у високо піднятих руках. Сповнений незламної волі старець, освітлений сонячним промінням, твердо ступає кам’янистою дорогою — обличчя натхненне, в очах гордість і впевненість, а біля його стіп звивається змія — символ мудрості.

Була це картина Корнила Устияновича «Мойсей».

Я нарешті знайшов символ. «Схиліться, небеса, — проказав біблійний пророк, — і ти, земле, слухай слова з уст моїх. Нехай же як дощ ллється наука моя, як рясні краплі на траву, як буйна злива на гаї…» Я відчув, що устами цього пророка зможу звернутися до свого народу, який повинен мене вислухати: я ж весь вік свій, весь труд тобі дав у незломнім завзятті… Впевненість Устияновичевого Мойсея сходила на мене, я ще раз окинув оком монолітну постать пророка з голови до стіп, і в ту мить побачив, як заворушилася змія, змінивши враз свою мудрість на підступність, засичала голосами Датана й Авірона: «Чого тобі ще треба від людей, іди від нас. Хіба мало тобі, що ти нас вивів із землі, медом і молоком текучої, з теплого затишку — в голодний степ, де кожного дня треба натужувати мозок у пошуках поживи, мало тобі, що розбудив нас із солодкої дрімоти й примусив уздріти нашу убогість, — ще хочеш і панувати над нами?» І кинув мій Мойсей, зрозпачений і зболений, об землю скрижалі, й розбились вони вдрузки…

Я ще раз глянув на картину і вже не вірив більше образові Устияновича. Так просто й без мук, почувши глас Божий, пішов його Мойсей на гору Сінай, узяв готові скрижалі з написаними на них заповітами й, не додавши до чужої мудрості ні краплі своєї мислі, в поті чола зродженої, віддав їх людям, а люди безмовно увірували Мойсеєві й подались за ним одностайно в країну благоденства. Неправда це. Де ж печать труду на пророцькому чолі, чому не похилилась у нього спина після довгого й важкого ходу на Сінай, куди поділися враз Датани й Авірони — уособлення рабської покори, заздрості, лінивства й злоби? Самі вступилися Мойсеєві з дороги, розтанули під отим сонячним промінням, що так щедро ллється на праведну землю з–над скелястих гір?

О ні! Не встигне ще пророк узяти ті скрижалі з вибитими на них словами, що закликають проливати кров і піт за волю, як підуть вони, темні й страшні демагоги, топтати їм дане долею благо, і аж тоді, коли розіпнуть пророка, перелічать йому кості, розчавлять, відберуть силу тіла й духа, аж тоді втямлять, що без проводиря жити не можуть, і лише після його смерті почнуть збирати кусні розбитих таблиць, складати їх докупи й відчитувати пророчу науку.

Ні, не таким буде мій Мойсей: за життя він згорбиться, зігнеться, тричі зневіриться, скрижалі в серці заховає, щоб не пропали, допише їх останніми краплями крові свого серця й залишить на горі Нево, щоб тоді, коли по його слідах підуть розбуджені ним люди, мов за матір’ю діти, могли знайти їх і набратися з них сили й віри перед битвою.

Так подумав я й вирішив поїхати до Італії, щоб побачити інший образ Мойсея — твір великого Мікеланджело.

Уже мій поїзд мчить з Туріна до Рима через Геную й Пізу. З одного боку — Тірренське море, з другого — Апеннінський хребет, що зламується донизу терасами, на яких італієць викохує в жовтому супіску оливи й виноград, і супроводжують мене старовинні замки–кастелли, що увінчують вершини гір.

Їду в переповненому вагоні другого класу. Поруч зі мною чужі люди, проте чужості їхньої не відчуваю. Італієць привітний — без комплексу настороженого осадника, зовсім не схожий на польського шляхтича у Львові, відсутні в ньому й упокореність та запобігливість пригнобленого. Він почувається на своєму місці й не припускає навіть, що його присутність тут не бажана або що він людина другого сорту.

Рим. Спершу йду оглядати старовину. Форум Романум — розрите гробовище республіканського Риму, недогризок давнього життя. Колізей — краса руїни Риму імператорського, місце шаленого людського божевілля — вражає мертвим спокоєм. У Капітолійському музеї стою перед скульптурою галла; він лівою рукою обнімає мертве тіло коханої, яку тільки що вбив, а правою — перед обличчям римського завойовника — проколює собі мечем горло. Хто позував скульпторові, які жахливі сцени мусив він бачити? Прославляв перемогу римлян над варварами? Але ж ні, переможений галл — упертий, незламний. Невже митець, прозрівши перед кінцем світового панування Риму, визнав за новою силою величність і благородство? Ось прийде такий вродливий і сильний варвар і розтрощить непереможну, здавалось, імперію…

По крамницях — торги хрестами, образками, чотками, ляльками в червоно–жовтих убраннях папських гвардистів, алебастровими фігурками Мойсея…

Мені треба побачити живого мікеланджелівського пророка.

Спочатку йду до Ватікану. Ось яка вона, цитадель, з якої напливали до нас і «місія», й «чума». Як розгледіти її крізь зібрання шедеврів мистецтва? А таки через мистецтво.

Розписи Мікеланджело в Сікстинській капелі — крик протесту проти церковних пут; «Страшний суд» на олтарній стіні — документ конфлікту вільної творчості з церковщиною… На правій стіні — сцени з життя Мойсея, розписи Сандро Боттічеллі «Мойсей на Хориві» та «Покарання Датана й Авірона». Біля жертовника народ закидає камінням зрадників. Це станеться після смерті Мойсея: задуднять і пустині пісок на болото замісять, Авірона камінням поб’ють, а Датана повісять…

І врешті — собор Кайданів святого Петра. Скульптурна фігура Мойсея владно зупинила мене, я стрепенувся перед поглядом вождя; переді мною — не камінь, а жива людина титанічної сили й непогамовної енергії; Мойсей сидить на низькому п’єдесталі в благородній величавій простоті.

Великий майстер, коли вирізьблював його в каррарському мармурі, мав двадцять п’ять літ. Він втілював у ньому свій молодий геній і силу свого покоління, народженого Ренесансом. Камінь мусив ожити. Закінчивши роботу, Мікеланджело побачив перед собою живого пророка й заговорив до нього. Та Мойсей мовчки дивився на свого творця, ніби докоряв йому за те, що через тисячоліття примусив його знову ожити й знову мучитись своїм призначенням. Розсерджений скульптор ударив його по коліні молотком — той слід на мармурі залишився донині — й закричав: «Заговори ж до нас нарешті!»

Але й це не був мій Мойсей. Я удвічі старший від Мікеланджело, мені п’ятдесят, мій Мойсей повинен бути теж удвічі старший.

Він утомився. І вивів Єгова його з рівнин Моава на гору Нево, на вершок Пізгу, звідки видно Єрихон, і показав йому весь край: «Я показую тобі його, але не ввійдеш ти до нього, тебе відіпхнув власний народ, зневірений твоїм сорокалітнім проводом».

Це правда. Моєму Мойсеєві реаліст Азазель, дух зневіри, не раз розкривав контраст між пророцькими обіцянками волі й кривавою боротьбою за неї.

Я втомився. Я не готовий до тієї боротьби, в зародження якої вклав і свою частку. Не нам тебе провадити до бою… А битва розпочинається: повіяло весною. Ще ніби нічого й не сталося, та вже, немов коло замкнутого будинку, де жильці спали мертвецьким сном, вчувається якась метушня, у вікнах з’являються перелякані лиця: невже справді? Тріскає крига абсолютизму, надходить велика доба, в яку я не ввійду. Так бажалося з вами входить серед трубного грому… Та від мого останнього відміряє свій перший крок новітній воїн.

Озвись до мене, мій Мойсею, заговори, я маю що сказати поколінням.

І він озвався.

«Чи справді озвався? Чи маю я право стати перед своїм народом як його вчитель? — думав Франко, сидячи скраєчку крісла з опущеними на коліна руками; про Грималюка й Стефаника він забув. — Я ж уже не вчу, я так знесилів… Стою, втомлений боротьбою, на своїй горі й тільки тінь кидаю на табір. Сорок літ. І не ввійду… Немов сам собі напророкував, бо ж не мені, з порубцьованим невигойними ранами серцем, вести нове покоління в новий світ. Та, може, передам йому частку свого духу…»

Франко підвів голову, але не побачив перед собою гостей: час знову переніс його в коломийську ресторацію Ціти.

Кава у філіжанці прохолола, й можна було, нахилившись, пити її губами без допомоги рук. П’ючи цілющий напій, Франко відчував, як зігрівається промерзле тіло, відтаює душа й повертається енергія. У Франка збудилося бажання розмовляти з кимось, сперечатися: хто ж то має прийти до ресторації, для кого прикрасили столики цвинтарними квітами, перед ким треба вступатися; а–а, хіба не все одно, пора вже йти до вчителя Кузьми на обід, там порозмовляє, Кузьма — розумний чоловік. Глянув спідлоба: біля вхідних дверей — обличчям один до одного, немов на траурній варті, — стояли, витягнувшись, метрдотель і кельнер; втім на сходах почувся тупіт, і Франко зрозумів, що час його закінчився; кельнер рвучко ступив до нього, та раптом зупинився, скам’янів, блідість покрила його обличчя, він сторожко, наче хтось цілився в його потилицю з револьвера, повернув голову, й тоді Франко побачив, як до зали, пропускаючи вперед даму, увійшов високий молодий пан у лисячому хутрі, перед ним доземно розкланювався й щось лепетів, знімаючи з клієнтів верхній одяг, метрдотель. Франко впізнав архікнязя Карла.

Підвівся й пішов до виходу, виминаючи сторопілого кельнера. Та сталося таке, чого не міг Франко й сподіватися: йому назустріч ішов архікнязь, одягнутий у кітель з еполетами й аксельбантами, він галантно, по–військовому привітався, стукнувши закаблуками, запанібратськи усміхнувся й заговорив:

«Вітаю найбільшого поета рутенського краю! О, не дивуйтесь, що знаю вас, я повинен знати всіх більш–менш визначних осіб, які гостюють у Коломиї під час моєї присутності. А вас, до того ж, супроводжували афіші з портретами й неабиякий ажіотаж… Зіто, — звернувся до молодої жінки в оксамитовій сукні, — ти завжди, буваючи в селянських хатах, допитувалася, чий то портрет висить на стінах поряд з іконами — ось перед тобою оригінал. Знайомся: доктор Іван Франко, духовний архікнязь рутенців! Я вас упізнав, пане Франко, над ставом; ви вже вибачте мені за ті мідяки: то такий народ, що без гроша й не поклониться… Чи не хочете чого–небудь попросити в мене?»

Франко з цікавістю приглядався до архікнязя Карла, який на випадок, боронь Боже, смерті його брата Фердинанда перейме кермо влади в старого Франца Йосифа; при останніх словах Карла поморщився, знехотя відказав:

«Я кланяюся вам, ясновельможний архікнязю, задурно, а якщо можу чогось просити, то одного: кидайте вже нашим людям срібло й золото, за мідяки перед вами скоро ніхто й не схилиться».

Обличчя архікнязя остигло, проте панібратська усмішка ще не відклеїлась від його губів; спохмурніла лише архікнягиня Зіта, вона зовсім не сподівалася почути такі зухвалі слова з уст рутенського доморощеного поета; Карл голосно засміявся, поплескав Франка долонею по плечу.

«Не треба гніватися. Я розумію: вас, поете, палить сором за своїх братів, які й донині не можуть позбутися рабських звичок, і ви докладаєте всіх зусиль таланту, щоб зробити їх милішими своєму серцю».

«Ні, не з гордощів я розпочав своє діло, тільки бачачи люд у ярмі, моє серце боліло», — проказав Франко в думці рядки із своєї поеми, а вголос мовив:

«Неволя, звісно, деморалізує людину: вчить на лапки ставати, лизати руку, котра б’є, всміхатися до тих, які катують його рід. Тому я все життя боровся за свободу, ваша ясновельможність».

«Мені важко, пане Франко, зрозуміти безплідні змагання рутенської інтелігенції за якусь ілюзорну волю. Чого вам ще бракне: панщина знесена давно, маєте конституцію…»

«Дозвольте, якщо можна, розказати вам одну італійську фацецію, я почув її в поїзді, їдучи з Туріна до Рима… Селянин, вертаючись з поля, поклав плуг на осла й сам сів зверху. Осел не зміг іти, тоді селянин взяв плуга на свої плечі й знову сів на осла, потішаючи його: «Тепер тобі буде легше».

Архікнягиня пирснула:

«Карле, чи не краще було б, щоб він розмовляв не з тобою, а з міністром юстиції?»

«Зі мною ті добродії розмовляли — і не раз, шановна пані», — уклонився Зіті Франко й попросив метрдотеля подати пальто.

«Та що ви, що ви! — замахав руками архікнязь. — Мені аж тепер стало цікаво розмовляти з вами. Я вже зустрічався з селянами, урядовцями, а з поетами ще ні… Метрдотель, подайте нам вина! Почекайте… ви що п’єте, пане Франко?»

«Я не п’ю».

«А все–таки… Яким напоєм ви почастували б ваш народ на великому святі? Кажіть, замовляйте…»

«Яким напоєм почастувати народ?.. Чистим підкріплюючим вином чи, може, наркотиком для приспання? Що за питання? Певне, що вином, я наркотиками не шинкую».

«Колосально!.. Традиційна розмова володаря з поетом, класичний сюжет… Ви знаєте, напевно, поему «Співець» нашого великого Гете: король хоче нагородити співця за пісню золотим ланцюжком, а він…»

«А він воліє співати за пугар вина… В нашій історії є складніший сюжет: князь Данило вбиває співака Митусу за те, що той не хотів служити в тяжкий для краю час».

«І на чиєму боці ви стоїте?»

«Народ їх сам розсудить, ваша ясновельможність».

«Що ж, народ розсудить і нас з вами, пане Франко».

«Так, тільки вас судитиме ваш, а мене мій народ. Ви вернетеся у свої краї, ми зостанемося тут».

«Правда, правда, — спісніло обличчя в архікнязя. — Я вже закінчую свій урльоп у милій моєму серцю Коломиї, незабаром повернемось до Відня».

«Щасливої дороги!» — вклонився Франко і ступив до дверей.

«Постійте, — зупинив його архікнязь. — Ви не могли б пояснити мені, чому вас рутенці називають своїм Мойсеєм?»

«Народ жде вождя», — відказав Франко й подався сходами вниз.

Почув за собою архікнязеве: «Постарів мій батько, надто добрим став, а їх давити треба», — і відповів йому в думці: «Не встигнеш… Будеш ти, мов розчавлений черв, що здихає на шляху».

Хвилева бадьорість минула, розмова з архікнязем виснажила Франка — відчув, що слабне. На вулиці вдихнув холодного повітря, сперся об стіну.

«Тату, що з вами?» — підбіг до нього Андрій, який весь час ходив за батьком слідом і чекав тепер на нього біля входу в ресторацію.

«Синку… Вірний мій хлопчику, — зітхнув полегшено Франко. — Як добре, що ти тут. Що я робив би без тебе?»

Стефаник урешті насмілився підійти до Франка.

Пане доктор, — сказав, — ми засиділись у вас, а ви втомлені. Мене просив Гнатюк… Я повинен переконати вас, що від ювілею вам не можна відмовлятися. Не маєте права…

І я з цією місією прийшов, — підвівся Грималюк. — Як не парадоксально, мене теж уведено в ювілейний комітет.

Франко відказав упалим голосом:

Ви зрозумійте й мене… Мені не до паради… Син мій, Андрій, тяжко хворий…

У той мент тихо прочинилися двері, до кабінету увійшла Ольга Федорівна, очі її були темні й запалі, вона довго дивилася на присутніх, ніби дивувалася, що вони можуть так спокійно сидіти й розмовляти.

Хворий?! — прошепотіла сухими губами. — Він мертвий… Мертвий!
Звільгле за ніч ріще розгорялося неохоче, Адріана роздмухувала ватру, терла зап’ястям очі — може, й умисне так робила, щоб приховати сльозу.

Ви не змогли інакше, — промовила тихо. — Та й не можна — інакше…

І все ж дивилася на мене з докором, а може, то в її очах тінився жаль за чарами купальської ночі, яка ніколи вже не вернеться, будуть інші, але не ця; або — що закінчилася цілонічна розмова, котра теж ніколи не повториться; можливо, то була й полегша, що все–таки закінчився наш важкий діалог.

Я пильно придивлявся до її втомленого, позначеного прожитими роками обличчя, щоб зрозуміти, що саме таїться в ньому, і враз побачив, як з нього виходить інший образ, дуже подібний до Адріани, але інший — з–перед років, і я спіймав себе на думці, що це обличчя я вже колись бачив — у молодості а чи уві сні; може, до вчорашнього знайомства я мріяв, щоб саме така незнана жінка вислухала мене; нове обличчя виступило з Адріаниного, мов метелик із лялечки, й було ефемерне, як метелик; з’ява ця була подібна до того вітрильника на морі — і вона раптом зникла, залишивши в мені слід краси, яку я буду віднині знову шукати…

Адріана не знала, що я побачив у ній, вона, не відриваючи від мене свого тужного погляду, спитала:

І це вже все?

Мені стало шкода закінчувати розмову, хотілося бодай на мить її продовжити, і я сказав:

Ні, не все. Буде ще —

ЕПІЛОГ
Третього липня 1913 року Іван Франко прокинувся від свисту чорного дрозда. Боліла голова. Вночі мучили кошмари й крізь сон вчувалися Лесині слова: «Коли мене покличе янгол смерті, я чую — вже його недовго ждати», та проминула тяжка ніч, і поет зрадів пташиному співу, що сповіщав народження нового дня.

Знав: сьогодні ввечері він попрощається з народом і попросить, щоб «Боян» проспівав йому пісню «Чорна рілля ізорана» — замість реквієму. І все… Робив без віддиху, а зроблено так мало, і інших зігрівав, аж накінці не стало у власнім серці запалу ні віри…

Але день виростав, розпускався білою півонією, чулися кроки на вулиці, голоси, гуркіт — і нічні примари тікали в невість, поступаючись перед буденною звабою дня; крізь відхилене вікно вливався до кімнати вологий свист дрозда — десь він там, на старому каштані за дорогою, вперто й невтомно компонував свою вранішню пісню, і від цієї творчої наполегливості птаха у Франковій душі ставало щораз затишніше: світ житиме й без нього, світ вічний — і завжди створюватиме свою пісню чорний дрізд, і будуть народжуватися нові поети; велике щастя мав той, хто, з пітьми невідомого прийшовши, встиг до вічного життя додати частку свого подиху й тим відкупитися від забуття; щасливий той, хто над безоднею нірвани зумів побачити медовий щільник, спожити краплю меду мудрості, а решту передати людям. Хапайте квапно краплі ті, брати…

Франко вдягався. Вдивлявся у синяву літнього неба за вікном, до нього дотикалося тепло світу, зігрівало, й він відчув, як починає обсипатися з його душі чорний накип пережитого горя, немов під ковальським молотом окалина із залізного бруса. Дрізд уже заливався, знайшовши свою мелодію: справжній поет серед птахів, він вітав кожен день іншою піснею, бо день нинішній не подібний на вчорашній: вчора тлів, мов Лазар, я в горя домовині, що це за нова зоря блисла мені нині, і чому цей весняний вірш, зринувши з глибин десятків років, звучить по–новому й оновлює мене, як пісня птаха новий день?

Почув, як дужчають у нього руки, здивувався й незмірно зрадів, що може їх підвести й розправити ними на голові скуйовджене за ніч волосся; голос дрозда доливав у кволі м’язи силу, а в змучене серце — бадьорість; дивний голос м’я кудись кличе тут–то, ген–то, встань, прокинься, пробудись, vivere memento!

Тож здалося на мить Франкові, що цих сорока літ праці ще не було, що він лише розпочинає входити в них, тільки й того, що знає, як вони протікатимуть. Проте був готовий знову їх пережити від початку до кінця, не виминаючи жодної п’яді, і це втішило поета: не відчув страху, лише надію на радість життя. Благословенна мить оновлення!

Що мене нині жде, чому бентежні передчуття тривожать серце?

Хто так спозаранку стукає у двері? А–а, напевно, майстер Голембйовський.

Увійдіть…

Чотири жінки в темних сукнях заходять до кімнати, Франко не бачить їхніх облич, тільки вінок терновий, який вони йому підносять, тримаючи з чотирьох боків, а на вінку — китиця білих троянд.

Чому вінок терновий? — запитав.

Бо тернова ваша слава, — відповіла перша жінка.

А ця китиця білих рож?

Це ясні хвилини у вашому житті, — сказала друга жінка.

Не було їх стільки…

То хай ця хвилина буде одною з тих білих троянд, — мовила третя жінка.

А четверта мовчала.

Франко глянув на неї — і впізнав.

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка