Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка5/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Дотепер мені здавалося, що я все знаю про своїх квартирантів та їх гостей, однак це запитання було надто пряме, оголене, гостре, мов на допиті, і я не відразу здобувся на відповідь. А й справді — хто вони?

Спершу згадав розмову з Гулаком під час обіду. Він тоді сидів навпроти мене за столом. Поправляв окуляри, наче боявся, щоб вони не впали з його короткого носа, був уважний і прямо дивився в очі. Спокій, віра, сила і розважна мудрість спливали з глибин того погляду, він смакував токайське вино, прихвалюючи його, і ставав щораз балакучіший, доступніший.

Я міг був сказати Петрову, щоб задовольнити його цікавість, що Микола Гулак, наприклад, внук генерального обозного Війська запорозького, син освіченого поміщика Золотоніського повіту Полтавської губернії; учив його домашній учитель естонець Лінденберг, який забрав здібного до гуманітарних наук хлопця з собою у Дерпт і помістив спочатку в пансіон професора Раупаха, а потім на юридичний факультет Дерптського університету, який Гулак закінчив 1844 року, отримавши юридичне звання високої градації.

Зрештою, я так і сказав Петрову, та бачив з виразу його обличчя, що це не та відповідь, якої він чекав. Я говорив щось про колег Гулака, та про них знав мало, до того ж Альоша байдуже сприймав цю мою інформацію, його цікавив лише квартирант: хто він? Я й не дивувався: адже обидва вони юристи, а Дерптський університет мав тоді високу славу. Мені довелося самому пити калганівку, гість рішуче відмовився, і язик мені розв’язався, мов циганська пуга. Петров слухав вельми уважно, і це додавало охоти до розмови.

Що я виповів йому про Гулака? Що приїхав він до Києва і поступив на службу в Тимчасову археографічну комісію для розгляду історичних актів при канцелярії київського губернатора Бібікова. Перекладає літопис Самуїла Величка. Готує для публікації розвідку про юридичний побут поморських слов’ян. Чому саме обрав таку тему? А тут нічого дивного: у Дерпті йому довелося зустрітися із зневажливим ставленням німців до слов’ян, яких вони ототожнюють з рабами. І ось питання германізації слов’ян між Віслою і Одером наштовхнуло його вивчати історію усього слов’янства, а особливо, як він сам висловився, — українського народу і його ролі серед слов’ян. Листується з чеським ученим Вячеславом Ганкою, який посилає йому архівні матеріали з історії рабів, невільників, холопів.

Я побачив, як пожвавилось сумирне обличчя Петрова, з нього спливли сірість і втома, моя відповідь почала задовольняти його; я подумав собі, що він теж схильний до протестантства, і вирішив стримати його можливий запал. Для застороги переказав йому кілька думок Гулака, які він висловив у розмові зі мною. Це думки небезпечні; крамольні, вони ні до чого доброго не доведуть, з ними одна дорога — в острог або в кабак. І нехай Альоша не бере собі подібного до голови — щоб принести користь своєму народові, треба йти середньою стезею.

Які саме думки?.. У дискусії з Гулаком я вдався до Святого Письма і зацитував вірш з послання апостола Павла до римлян:

«Любов не поривається до гніву, мій сину, вона все терпить».

А він мені одповів словами того ж Павла:

«Не прилагожуйтесь до віку сього, а обновляйте ум ваш. Гонять нас, та ми не покинуті, повалені, та не погублені, карані, та не повбивані. Що сіється у немочі, устає в силі».

Признаюся, мені сподобалося, що мій співрозмовник знає Святе Писання, і я налаштувався до богословського диспуту:

«Але сійте, підперезавшись смиренністю і одягнувшись у панцир праведності».

А він:

«Глядіть, щоб новий день, мов злодій, не застав вас без оружжя».

Олексій не відводив од мене збудженого і пильного погляду — таким я ще його не бачив. Попиваючи хмільний трунок, і, вдоволений, що мій гість уважно мене слухає, я й далі пригадував уголос ту розмову.

«А може, ви ще вірите в доброго царя? — перейшов Гулак до світської теми. — Ваше преподобіє, отямтеся! Згадайте олександрівських днів прекрасне начало: лібералізм, визволення Європи від Наполеона і — аракчеєвщина. А в літературі — «свобода друку», яка довела до того, що, за словами Пушкіна, уся письменницька творчість стала рукописною! То повірте тоді і в самозванців, які й донині ходять по Сибіру під іменем Костянтина Павловича, обіцяючи визволити Росію від кривавого Миколи!»

Отак і сказав — і я отетерів.

«Ви граєтесь із смертю, милєйший», — застеріг я.

«Кому не вистачає мужності витримати смерть, той не має мужності витримати й життя», — відказав мені Гулак.

Ми холодно розійшлися, — закінчив я свою розповідь Петрову, який вельми уважно мене слухав. — Ти хочеш знати, Альошо, хто вони… Сам поцікався — ану ж якесь велике діло задумали, — бовкнув я, зовсім сп’янівши. — А ти залишишся збоку…

Яке діло? — спалахнули очі в Петрова.

Ну… філософське, господарське, державне… — почав я викручуватися. Тож треба: дам спонуку цьому бідному хлопцеві і пропаде ще й він. — А втім, не йди до них. Держи свій посуд у святості й честі, то й користь якусь принесеш люду…

Ваше преподобіє, — підвівся Петров, і я побачив у його очах відчайну рішучість на якийсь вчинок. — А крамола — гріх?

Це запитання спантеличило мене, воно знову було надто гостре й оголене, мов на допиті, перед такою прямотою все мистецтво риторики пропадає, і ти мусиш відповідати однозначно: так або ні. Щось у душі моїй перевернулося, я з острахом глянув на Петрова і в цю мить не побачив на його обличчі ні сірості, ні втоми, ні впокореності — переді мною стояв мій слідчий і суддя.

Гріх, — відказав я коротко.

Того великоднього вечора, на понеділок, розбудив мене серед ночі якийсь свердлячий скрип. Я довго наслуховував, звідки він долинає. Здавалося — з кімнати Петрова. Що він там робить? Майструє? У великодню ніч? Небавом все стихло, і я заснув, подумавши, що в моєму старому будинку завелися миші. Але з понеділка на вівторок мене знову розбудив той самий дивний звук. Ні, то не миші, вирішив я. Але хто — грабіжники? Я встав з ліжка і, босий, поволеньки почовгав у сіни. Свердлячий скрип в кімнаті Петрова ніби враз ущух. Я рвучко відчинив двері: за порогом було темно, мій квартирант спав, глибоко дихаючи. І я подумав, що старію, коли мені вже починає всіляке причуватися.

Рівно за рік потому закінчилася гучна справа Кирило–Мефодіївського братства. Миколу Гулака засудили до тривалого ув’язнення. Шевченка заслали в солдати. За інших не знаю. Та інакше, якщо подумати тверезо, і не могло бути.

Одне не міг я зрозуміти: чому Альошу Петрова після тієї всієї церегелії, як мені стало відомо, узяли на службу до Третього відділу в Петербурзі?

Довго, довго розмислював я над цим дивним фактом. Аж нарешті мені згадався свердлячий скрип у великодні ночі. Я зайшов до кімнати, у якій мешкав Петров, оглянув уважно підлогу, стелю і чомусь зупинив погляд на образі Миколи–Чудотворця. Неймовірна підозра враз зморозила мою душу. Я зняв образ із цвяха і побачив свердлом проколупану діру в стіні до кімнати Гулака.

Все мені стало зрозуміло, і я заплакав. І плачу й досі. Бо це ж я винуватець недолі тих, які хотіли нести світло народові.

Блажен муж, котрому не полічить Господь гріха… Але такого?!

Кінто Гіві
Микола Іванович кивнув Гіві рукою і подріботів чимдуж із Мейдану, здивувавши цим немало колишнього кінто, який знову став карачохелі: старий–бо завжди затримувався біля Гіві надовго.

Спершись на паличку, Гулак дивився на Куру, що, обігнувши високий і стрімкий Авлабар, протинала замаєну садами Ортачальську ущелину, кваплячись на привілля азербайджанських рівнин; вдивлявся з тугою і якимсь зачудуванням, наче дивно йому було, що отут зупинилася його дорога, закінчилися мандрівки, а далі простилається незнайомий для нього світ — чужий, нехристиянський, напрочуд цікавий і неповторний, з тисячолітньою філософією, поезією, культурою. Дивився й мовчав.

Отак завше поряд сидів Гіві, плечистий і присадкуватий кахетинець, трішки захмелений вином, курив люльку і теж вдивлявся у високу Авлабарську гору за Курою, обліплену житлами, мов ластів’ячими гніздами, і думав про щось своє, зовсім інше, ніж Микола Іванович, бо й були вони різні, інакші і єднала їх у хвилини зустрічі хіба що подібність доль: Гулак утратив батьківщину на чужині, кінто Гіві позбувся її дома. А коли той випивав чарку, то говорив багато і невтримно. А Микола Іванович слухав, лиш зрідка вставляючи своє слово, проте більше мовчав, бо ж не збирався наставляти на добро кінто, марна річ. Слухав і ніби зазирав у світ, якого не видно із стін гімназії, з–під склепінь храму Сіоні, з–за кафедри у приміщенні «Тифліського гуртка».

Гіві провів поглядом професора, який попетлював поміж стосами краму та городини і хутко зник у шашличному їдкому димі та гаморі Мейдану, — і знову зацюкав молотком, набиваючи на копилі підметку до чобота. Поруч дрібно дзенькав клевчиком по мусянжевій тарілці карбувальник Захарія, вибиваючи на ній дарчий напис «Привэт с Тыфлиса»; до нього стояла чималенька черга приїжджих, які прибували щодня до екзотичного міста над Курою тисячами — чи не з усього світу, і кожен хотів привезти додому пам’ятку. Захарія виконував свою роботу швидко і вправно, ціну в клієнтів заправляв — «скільки не жаль», але й решти не давав, а коли хтось домагався, то з холоднокровним спокоєм повертав гроші, а тарілку з викарбуваним написом дарував так, примовляючи: «Візьми для дочки–красуні від історикоса Захарії», і брався за іншу, незважаючи на клієнтів, — хто б там не стояв: у багатому одязі чи в простому, старий чи молодий, усі для нього були рівні — князь, граф, письменник, професор, купець, арістав[12], азнаурі[13]; у довгій черзі до карбувальника всяке стояло, бо світ великий, а Тифліс один.

Захарія відклав молоток і спитав Гіві:

Що це за дивак приходить до тебе майже кожен Божий день?

Професор, — коротко відказав Гіві.

Професор? — здивувався Захарія. — А–а, зрозумів! — Він повертів пальцем біля скроні.

Ні, Захаріє. Справжній професор, розумний.

Вах, не плети дурниць, кацо. Чого б це до тебе, волоцюги, приходив нормальний професор?

А тому, Захаріє, що мені ніщо так легко не вдається, як бути добрим другом…

Де ж ти з ним побратався? — уже по–справжньому зацікавився карбувальник.

Он там, — показав Гіві на передмістя Авлабар, що спиналося по стрімкій кручі до гори Махати.

Там?! — присвиснув Захарія. — Почекай, згадав: я ж з ним теж зустрічався в Авлабарі…
У кінці вересня 1867 року на ім’я директора Кутаїської гімназії прийшов наказ від куратора Кавказького навчального округу: учителя фізики й космографії Миколу Івановича Гулака перевести на посаду викладача математики в Тифліську класичну гімназію.

Звістка приголомшила Гулака: за сімнадцять років поневірянь його вперше запрошували на роботу. Це здавалося неймовірним! Хто оцінив його педагогічний хист? Хто згадав, що в нього є сякі–такі знання? Хто змилостивився над сорокап’ятилітнім вигнанцем, якому лише за настійним клопотанням пермського губернатора Клушина дано було врешті скупу волю жити в будь–якому кутку імперії, крім України, Петербурга й Москви?

Тифліс! Духовний центр «теплого Сибіру»! Колиска Ніколозо Бараташвілі, який, подібно до Лермонтова, не дожив і до тридцяти, але став найславетнішим поетом Грузії. Колиска Орбеліані, Еріставі і молодих Чавчавадзе й Церетелі!

Микола Іванович мріяв про Тифліс, і далі цього міста мрії не сягали, та й Тифліс, зрештою, був для нього недосяжний. Вечорами він переходив кутаїським ланцюговим мостом через Ріон на шлях, який веде до Мамісонського перевалу — цим шляхом між стрімкими кручами обабіч ріки можна дійти… Та ні — за горами гори, он білосніжними вершинами сліпить очі Кавказький хребет — неприступний і ворожий… Він вертав назад, заспокоєний безнадією, примирений з долею — чей живуть тут люди і люблять свою землю, глянь, як вросли, вчепилися в крутосхили, наче в них на ногах по шість пальців, збирають кукурудзу над проваллями, Ріоном сплавляють ліс умільці–плотарі, з навколишніх поселень їдуть гарби з грушками, яблуками, горіхами, персиками на кутаїський базар — полюби й ти цей край, іншого не матимеш. Тому мрії не сягали далі Тифліса.

І нарешті сталося. Втіха була незмірна, та разом з нею прокрадався до серця туск, бо ж знав Гулак, що Тифліс стане останнім його притулком, далі він уже не вирветься нікуди: там він надолужить або не надолужить втрачене, там заново проголосить своє ім’я або віддасть його забуттю, там сплатить борги або помре в борговій тюрмі, там і проживе до кінця днів своїх. І через це крізь спалахи втіхи, крізь радісне передчуття затишку, справжньої корисної праці, спокою ліз у душу тривожний смуток, і на дні її не осідало навіть піщинки надії.

Директор Кутаїської гімназії спитав Гулака тоном, у якому прочувались шанобливість і заздрість, улесливість і неприязнь:

Які у вас зв’язки з начальником головного управління Кавказького намісництва Клушиним?

Клушиним?! — сторопів Гулак. — Але ж він у Пермі…

Був у Пермі… А–а, розумію, це ваш давній знайомий! Отож він і клопотав за вас…

Крізь сімнадцятилітню товщу років, мов філігрань на гербовому папері, просвітилася згадка про перші дні невільної волі після темного й вогкого шліссельбурзького каземату. Клушин… І дотепер старий чиновник не забув про нього? Невже під службовим мундиром, обвішаним орденами й хрестами, б’ється звичайне людське серце?

Гулак квапно збирався в дорогу, щоб не втратити щасливої миті. А коли навпроти його під’їзду стояв уже запряжений четвірнею диліжанс і подорожня тривога вкралася в свідомість: а де ж він там знайде притулок хоча б на першу ніч, — згадалось, що в чужому Тифлісі, в передмісті Сейдабаді, поряд з Авлабаром, живе людина, яку він знає особисто… власне кажучи, не знає — розмовляв з нею тільки раз у кутаїському трактирі…

Диліжанс зупинився в Чугуреті на лівому боці Кури. Микола Іванович спитав дорогу до Авлабару.

Авлабар, Авлабар! Хто не бував у цьому передмісті Тифліса, той не знає, що обліплене мушлями жител узвишшя над Курою, таке подібне до весільного деревця, обвішаного бубликами й калачами, любо спостерігати з Чугуретської улоговини: ніби одним зодчим створена ступінчата піраміда, увінчана на вершині вірменською базилікою, манить тебе майнути догори плоскими дахами, мов по східцях, але ти йдеш і пропадаєш навіки в сутінковому лабіринті, бо кожна вулиця — то окремий тунель і свій світ, з якого розбігаються у всі боки, наче сполохані миші з гнізда, завулки, а з них — ще вужчі стежечки між високими, аж до неба, дувалами, і всюди тобі кортить зазирнути, бо на Ціскарі красуються барвисті мануфактурні крамнички, на Амазькій золото–мусянжево сяють карбовані вироби грузинських майстрів, на Гурджанській славний Аветік торгує гарячим хінкалі[14], на Ечміадзинській просто неба духанщики розливають вино, і сидять під запорошеними чинарами з рогами в руках горді карачохелі, біля яких снують замизкані кінто, а в Махатському тупику… І все тобі хочеться побачити, і ти петляєш вулицями, провулками й стежками, сподіваючись–таки допасти до вірменської базиліки, та це тобі не вдається, ти вже не знаєш, з якого закутка вийшов, а в який зайшов, тебе починає діймати страх, ідеш уже навмання і, поблукавши добру годину, вибігаєш мокрий від поту й сірий від пилюки просто на Аветіка, в якого нещодавно їв хінкалі, і почуваєшся приблизно так, як людина, що вирвалася з тенет і може починати життя спочатку. Тоді вже йдеш прямо, сторожко розглядаєшся і з подивом дедалі краще усвідомлюєш, що жодної заплутаності тут немає, що вулиці ведуть вгору, а провулки і стежки — то ніби меридіани цього світу, що тупик є тупиком і не треба туди заходити, хіба що до знайомого в гості, що головна вулиця веде тебе впевнено до мети вгору, і ти вже бачиш суворі контури вірменської базиліки, від якої рукою подати до порослої соснами піднебесної Махати, що стоїть сторожем над людським муравлищем і щоранку ощасливлює сонцем мешканців Старого міста. Авлабар!

Миколі Івановичу не було потреби спинатися аж до базиліки, щоб звідти допасти по Мехетського моста, до нього можна було дійти по набережній Кури, але йому показали на гору — ось Авлабар, і він рушив, щоби згори глянути на дивне місто, яке з усіх боків обступали хребти, горби, узвишшя, пропускаючи, мов крізь митницю чужинецького купця, повноводу Куру, названу Мткварі на час її перебування в Грузії, осягнути зором усе дивне городище, подібного до якого немає у всьому світі, в котрому йому доведеться доживати віку.

Він ступав, розслабившись і прибравши байдужого вигляду, щоб не засвідчувати кожному прохожому свою чужинність, у руці тримав легкий саквояж з туалетним причандаллям і Біблією, з котрою не розлучався усе життя, — бібліотеку, яка їздить за ним з міста в місто, привезе аж тоді, коли влаштується, грошей у кишені було зовсім мало — заощадження перекаже через банк.

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка