Історія україни в романах роман Іваничук



Сторінка8/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір7,92 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34

Миколо Івановичу, у мене підростають два сини, хлопці здібні, вчаться у гімназії. Проте як вам сказати: великих знань вони звідти не винесуть, а я хотів би їх спрямувати по дипломатичній лінії… Чи не погодились би ви підготувати їх з юриспруденції?

Перший раз за весь час нашого знайомства я помітив, як холодний погляд, яким Гулак відмежовувався від людей, зм’як, очі звільгли, він проказав тихо:

Вельми вдячний вам…

То приходьте — тричі на тиждень по вечорах… Тепер я хочу вас дещо спитати. Ваша відповідь не вплине на те, про що ми тільки–но домовились… Чому ви так впираєтеся проти пропозиції Орлова, адже ваше життя могло б піти зовсім інакшим трибом, ви ж іще молодий.

Ваше превосходительство, — знову схолодніли очі в Гулака, — якщо ви цього самі не розумієте, то я не зможу вам і пояснити, ви ж по той бік бар’єра, разом з Орловим. Подумайте зрештою: чи маю я право плюнути в душу тим, хто мені повірив?

Пардон, мосьє, пардон… Вони ще на слідстві плюнули вам в обличчя, і нині — я знаю про це краще за вас — Костомаров живе собі з матір’ю в Саратові і працює над історичними монографіями, Куліш у Петербурзі, там уже й Білозерський, тільки ви…

То що ж ви хочете — щоб усі всіх пообпльовували, хай ні на кому чистого місця не лишиться?.. Та не тільки я — Шевченко муштрується за Уралом і не кається, ні…

Облиште амбіції, не ставте себе в ряд доморослих пророків! Радищев, Лермонтов скільки напротестувались, їх нема, а імперія стоїть фортецею і буде стояти. Та невже ви повірили, що головою можна мур пробити? Я просто дивуюся: така освічена людина, а поводитесь, як оті загонисті офіцерики з Сенатської площі!

Я сидів у тому самому казематі, що й Микола Іванович Новиков, знаменитий журналіст Росії, — невже і він нагадує вам загонистого офіцерика?

Вибачте, — змінив я тон розмови, — я не проти, щоб людина зберігала вірність своїм ідеалам і переконанням. Тільки — з розумом! У межах законів, а як же інакше? Вам відомо про царський подарунок Пушкіну? Коли Пушкін написав вірша «Анчар», у якому недвозначно назвав володарів носіями отрути, наш цар передав для поета через Бенкендорфа тільки що видане «Повне видання законів Російської імперії» у тридцяти двох томах. Щоб знав, у яких рамках вільнодумствувати. А там вироки і Новикову, і Радищеву…

Розумію… Погроза була виконана — і Пушкіну, і Лермонтову. Наш господар переступив рубікон сором’язливості. Катерина тільки погрожувала письменникам стратою, а Микола вперше в історії повісив поета.

Так, так, Рилєєва. Та цар тоді не знав, що керівник Північного товариства ще й поет. Потім пошкодував — коли дізнався…

Жалісливий цар, — зіронізував Гулак, але я пропустив його іронію повз вуха. — Я зрозумів, для чого ведете ви цю розмову. Та не відбирайте, прошу вас, єдиного, що зосталось при мені і з чим я хочу пройти через життя…

Вашої стійкості?

Так. Стійкість, сказав Монтень, це властивість людини терпіти лихо тоді, коли з ним немає змоги боротися чи уникати його. А переді мною, самі бачите, скільки тих лих стелиться…

Ні, я таки полюбив його, вчителя моїх синів. Чого він тільки не навчив їх, крім юриспруденції: літератури, математики, фізики… Тепер, коли вони зробили гідну кар’єру і втішаються пошаною в товариствах, я всім цим завдячую йому… Боже, Боже, ці самі слова я сказав намісникові після того, як мене понизили в посаді… Але хіба переконаєш людину, коли в неї замість душі — шинель… Намісник опустив очі, а рішення не змінив.

Отак минуло шість літ у Пермі. Губернатора Огарьова перевели в Петербург, мене призначили на його місце. Цілий рік я добивався, щоб з Гулака зняли поліцейський нагляд. А коли домігся — він виїхав до Одеси. Перед від’їздом Гулак зайшов попрощатися, жінка моя просльозилася, хлопці навперебій просили його залишитися, а я попросив, щоб беріг себе. Серце болить, коли такі люди марно гинуть. Петрашевський помер над Єнісеєм, Чернишевський волочить кайдани в Сибіру, Добролюбова з’їли сухоти… Та й Шевченко, знаєте, усе–таки постать. І всі головою об мур бились, не хотіли в покорі віддавати свої знання людям. Що воно таке: як тільки трохи більше розуму — так і за революцію! А подумай — що вона дасть, крім крові? Ет… То сказав мені Гулак: «Я дав собі обітницю мовчання, ваше превосходительство. І не зламаю її, ні для чого вже…» Отака то людина… Через сімнадцять літ, приїхавши на Кавказ, я почув про знаменитого кутаїського вчителя Гулака. Звісно, не забарився перевести його до Тифліса. А потім — зустріч… Хіба я міг не обняти давнього друга моєї сім’ї?

Весь час маю його на оці: дуже поважають його люди. Нещодавно, не без моїх клопотань, отримав він звання заслуженого вчителя з доволі високою платнею. А от орден святого Володимира цар особисто заборонив йому видати. Та що тут дивного: гріхи не забуваються. Колись обвішаний орденами розжалуваний генерал Волконський, декабрист, маючи вже шістдесят сім років, просився під Севастополь простим солдатом. Відмовили… Я викликав до себе Гулака, щоб якось йому царську відмову делікатно пояснити, а він каже:

За підвищення платні дякую, у мене сім’я, гроші потрібні. А орден — навіщо мені цяцька? Ні кращий, ані багатший від нього не стану. Солдати — ті добиваються в боях Георгіївського хреста, бо знають, що кавалера цієї відзнаки ніхто не має права засудити до шпіцрутенів. А вчителеві це не загрожує. Принаймні нині…

Вересень, 1881, Тифліс. День
Професор Дмитро Іванович Іловайський, не виходячи за кафедру, з місця й сидячи, почав читати реферат «Про народність гуннів», які в четвертому столітті нашої ери сколихнули всю Європу і дали поштовх до великого переселення народів.

Головуючий на першому засіданні відділу історії та етнографії Микола Іванович Костомаров механічно відсторонився від суті доповіді Іловайського — це єдина тема, у трактуванні якої їхні погляди збігаються, у всіх інших вони запеклі супротивники і позиції давно викладені у працях — тематика досліджень в обох учених майже одна й та ж.

Хвалити Бога, що хоч сьогодні не зачіпає історії Росії, власне кажучи, не Росії, а парадного життєпису царів і полководців — з відвертим й умисним ігноруванням духовного буття народу. А гунни — історія віддалена, і шановний професор змушений тут приглушити свої вірнопідданські пристрасті.

Голос доповідача вряди–годи підстрибував, активізуючи аудиторію, то стихав і зовсім губився, переходячи в незрозуміле бубоніння; доповідь Іловайського про гуннів була зреферованим великим дослідженням ученого, з яким він після часткових публікацій виступає уперше на з’їзді вчених, — потім неминуче спалахне дискусія, не всі ж погоджуються з гіпотезою слов’янського походження гуннів.

Костомаров не слухав. Сидів на чільному місці за довгим столом, пообіч якого в рядах крісел при мерехтливому сяйві свічок тьмяніли силуети присутніх. При своїй короткозорості Костомаров не розрізняв облич, та й не намагався, його погляд ковзнув між нахиленими головами понад столом аж у другий кінець зали і зупинився на трьох освітлених страусових яйцях, що висіли у проймі розписаного в’яззю міхраба, вмурованого в стіну… Чому православний Воронцов помістив в інтер’єрі дзеркальної зали священний ісламський атрибут, важко сказати; а може, у символі мусульманської духовної зосередженості — страусових яйцях — є щось справді магічне, може, намісник у хвилини дозвілля, уподібнюючись імамові, відмежовувався від марності високої державної служби і думав про сенс власного існування без чинів, посад, багатств, палаців, про власне «я» з його єдиною правдивою вартістю — сумлінням, бо чому в цю мить прикувався до міхраба зір уславленого вченого Костомарова, чому в мент споглядання ісламського символу віри забув він про наукові проблеми, які завжди були змістом його життя, і ніби вперше відчув, що існує во плоті — із своїм знемічнілим тілом, втомленими звивинами мозку, хворими очима, теплими пальцями ніг, які незабаром схолонуть, і настане кінець усьому; існує окремо від мислення, а мисль спостерігає збоку його душу, що прозирає крізь кволу тілесну оболонку, оцінює, судить, складає вирок не на нині — на віки; і та мисль не може зараз переадресувати йому власні його слова, продиктовані під час хвороби для автобіографії, слова, присвячені людині, котра сьогодні не хотіла признати його: «Больше сея любви никтоже имат, да аще положит душу за други своя».

Не маю я любові? Хто сміє сказати… Що ж тоді спонукало мене зробити все те, що я зробив?

Усе життя — від першого самоусвідомлення аж донині — промордувалося в неостудній пристрасті до книг, знань, до невсипущої праці, через яку втратив усе, що належиться кожній людині: сім’ю, здоров’я, затишок — хіба це не любов? А якщо ні, то які почуття гнали його, немов ерінії Ореста, по всьому світу, помщаючись чомусь саме йому за темноту народу, серед якого виріс, — шукати зернин історичної правди, щоб повернути зір і слух, а головне — мисль знівеченим рабством людям? Себелюбство, марнославство, пиха? Таж ні! Для того, щоб уславитися і залишитися у вимірах часу серед нащадків, не конче написати сотні книжок, спорудити храм, міст, місто чи намалювати Мадонну, не конче приймати на себе прокляття необхідності творення, не конче вкладати любов у шедеври, можна вкладати зло у стихію нищення і цим уславитися на віки. Хто знає нині Херсифрона, зодчого храму Артеміди в Ефесі? А палія Герострата знають усі…

Хай буде — ми забули про друга, хай буде — колись провинились перед ним, але ж і він не святий: чому не обізвався хоча б до Тараса, який нічим перед ним не завинив? Яке він має право нести своє озлоблення через десятиліття і, нічого корисного не зробивши, самовільно надівати на голову терновий вінок мученика? Не відрікаюся від своїх слів — справді «больше сея любви никтоже имат», але ж віддав він душу за друзів своїх добровільно, давши їм можливість творити добрі справи. Чому ж тепер хоче плати за свій вчинок, чому розпинає себе на хресті, чекаючи поклонінь? Та хіба ліпше було б, якби пропали всі? У святій справі добротворення кожний виконує, що може, і в тому його призначення, а діло народжується одне, різними зусиллями створене… Якби всі однаково вчинили, хто видавав би журнал «Основа», в якому надрукував свої останні поезії Тарас Шевченко, — зробив це Василь Білозерський; хто видав би «Записки о Южной Руси», якби не Панько Куліш, хто нині, замість мене, писав би історію України, хто, зрештою, просвіщав би хоча б таких, як візник Фрол, котрий убив мого батька тільки тому, що той, не вірячи в Бога, звільнив його від страху перед Страшним судом?

Від страху совісті?..

З глибини півстолітньої давності зринули напівукраїнське село Юрасівка Воронезької губернії, колишня кріпачка Тетяна Петрівна — мати, поміщик Іван Петрович і усиновлений ним хлопчина, а ще покраплена очеретяними острівцями річка, що обмивала маєток і березові гаї. Біля хлопчика — жодної гувернантки, жодного домашнього учителя, тільки батько зі своїми Руссо й Вольтером, затятий безвірник, який за будь–якої нагоди і без неї водно твердив кріпакам, що Бога нема. О, якби він міг їм, Фролам, замість віри в Бога, що для них був і совістю і страхом, дати світло науки! Невчасно взявся руйнувати релігію, і тому я донині, ревно сповідуючи її, боюся учення Чернишевського, котрий так само, як і мій вітець, тільки на рівні високого розуму, викликає нігілізмом сатану з пляшки, страшного темного джина, який вчинить з нами те, що вчинив Фрол, коли звільнився від страху перед Страшним судом. Я ж і Гулака, і Шевченка переконував, що спершу треба людям дати буквар, а вже потім кликати до сокири…

«Поїдемо до лісу, сину», — сказав мені батько, сідаючи в тарантас. «Я сьогодні хочу стріляти з лука», — уперше в житті відмовився я від батькового запрошення. «Ну то стріляй, а я поїду».

Минув мій останній несирітський день, настала перша сирітська ніч. Мати допізна чекала батька з вечерею. І враз у прочинені двері з темряви до світла вбігає переляканий візник Фрол, він, немов демон, пролітає крізь мої очі, вуха, і очі сліпнуть, вуха глухнуть, рот німіє від страшної вістки, яку він залишив у мені: «Барина коні кудись понесли!» Перед досвітком ми привезли з лісу батька — з розбитою головою, невпізнанного, а за той час, що нас не було, хтось украв із шкатулки кілька тисяч батькових карбованців. А потім — наче в жахливому сні — якісь люди, що назвалися моїми дядьками, наказують мені йти до передпокою і служити там «козачком». Я плакав, не розумів, за що спіткала мене така кара, а лакеї зло втішалися: «Досить панувати, Миколко, тепер ти такий самий холоп, як і ми». Врятувала мати — за свої збереження купила хатину в Юрасівці, а мене віддала вчитися у Воронезьку гімназію.

Б’ють дзвони на сільській дзвіниці, випускник гімназії Микола Костомаров мчить до церкви, бо збігається туди народ; на могилі Івана Петровича гризе землю розпластаний забацьканий візник Фрол, і кричить, і б’ється в конвульсіях: «Дзвоніть у всі дзвони, скликайте людей, я вбив барина, гроші взяв, бо він навчив нас не боятися Страшного суду. А той суд є, та не там, — тицяв рукою в небо, — а тут, тут!» — і бив себе щосили кулаком у груди.

«Тут, тут», — прошепотів Костомаров і прокинувся з задуми.

Голос професора Іловайського бубонів десь далеко й приглушено, слів Костомаров не розрізняв, і це пригнічувало ще дужче — усвідомлював, що до нього добирається ще й стареча глухота… Втім, як завжди у хвилини розпачу і зневіри, прийшла на порятунок Аліна — найсвітліше диво в його житті, яке не дало йому пропасти.

З–поміж усіх учениць–красунь «зразкового пансіону» Лаури Осипівни де Мельян запримітив тільки її, та навіть мріяти про неї боявся, пам’ятаючи про свою незграбність, сором’язливість. А вона, те шістнадцятирічне янголя з довгим русим волоссям, зігравши на випускному вечорі варіації Ліста на роялі, шепнула на вухо Костомарову, коли він прийшов привітати її з успішним екзаменом: «Я кохаю вас».

І все. Більше він од неї не вимагав признань, бо повірив, і ту віру не зрушила ні її мати, пихата дворянка, яка снувала інтриги, щоб розбити альянс її дочки з незаконнонародженим сином кріпачки, ні арешт 29 березня у переддень шлюбу, ні довга і безнадійна розлука… Миколо, мій давній друже, та хіба тільки ти перестраждав? Усім нам випало сповна…

Про слов’янське походження гуннів свідчить чеський учений Шафарик, — зринає голос доповідача.

Іловайський підносить вгору вказівного пальця, і він стримить якийсь час над похиленими головами, немов щогла на завантаженій мішками баржі, — таке порівняння розвіює на мить гнітючий настрій Костомарова, але знову при тьмяному світлі облягають тіні сумнівів: скільки ще встигне його мозок висівати зерно доброго й розумного, коли тіло так жорстоко слабне. І чи зійде засів?.. «Не тільки візантійські письменники Феофан і Кедрін словом «гунни» називали слов’ян, — цитує доповідач Шафарика, — західні письменники, починаючи від Беди Венерабіліса, гуннами називали теж слов’ян. Тому зрозуміло, чому в германських народних переказах та інших давніх пам’ятках під словом «гунни» маються на увазі слов’яни».

Костомаров згоден. Цю думку він обстоював на лекціях у Київському університеті. Не був упевнений у цілковитій вірогідності гіпотези Шафарика, але вона йому імпонувала, ідеї слов’янського месіанізму дедалі більше заполоняли голови молодих учених, з ним погоджувався і Микола Гулак… Так, так, з Миколою вони багато в чому сходилися, і якби не сорок сьомий рік… Якби не лихий рік, не було б сьогоднішньої нестерпно прикрої зустрічі, вони обидва, можливо, працювали б професорами в Київському чи Петербурзькому університетах — як друзі й однодумці… Але таки з його вини впало на них горе, з його одержимості, хворобливого нахилу до таємних корпорацій.. Ось ці слова буквально я сказав йому в очі при Дубельтові… А хіба дотоді не попереджував його і всіх, що за Літнім садом стоїть колишній дім Кочубея, а в ньому — моторошний Третій відділ, заснований на пропозицію генерала Бенкендорфа в день народження Миколи І 1826 року? Хіба я не говорив Гулаку напівжартома, що тією хустинкою, яку вручив Бенкендорфу цар, щоб він утирав очі нещасливим, передавлять горло після першого крамольного слова? Скільки тепер із своїм розумом і працьовитістю він міг би дати!.. Де був, що робив весь цей час? Давно думалось — пропав. Пропав, так легко вибув із списку живих, що ми ні разу й не поцікавилися — ніхто, не тільки я. Не тільки я! Але чому ж він усе–таки не обізвався — до Шевченка, Куліша, Білозерського, Навроцького… Навроцького?.. Ні, про нього теж ніхто нічого не знає… І цей теж пропав, професоре Костомаров? Як ти просто поділив своїх колишніх друзів на тих, які написали книги і через те мають певну вартість, і на безвартісних — які не написали книг… А може, вони мають таку вартість, якої ти не гідний, і вона колись, мов щире золото, буде знайдена скарбошукачами і засвітить, і затьмарить або ж кине тінь на твою добру пам’ять? Чому я оцінюю тільки видиму продукцію, як маклер на контрактах товар? Шукаю для себе виправдання? Мабуть, так. Бо ж у своїх працях виходив з інших засад. Ще в Харківському університеті, починаючи писати хроніку епохи Богдана Хмельницького, я замислився, чому наша історія водно тлумачить про життя державних діячів і нехтує простою людиною, її внутрішнім світом, духовним багатством, побутом, способом життя, адже в надрах цих категорій народжується завжди те, що потім в окремих особистостях виявляється талантом вождя, поета, ученого; чому ми забуваємо про спонуку, про причини, про генезис явища? Чому ми пам’ятаємо, хто з войовників скільки чого захопив, визволив, убив, награбував, віддав, а не цікавимося, де зародився добрий чи злий чин? Я ходив по селах, сидів у шинках, записуючи пісні, легенди, билиці, щоб збагнути особистість народу, того натхненника всіх діл, — чому ж тепер забуваю або хочу забути, що без оточення, без того ж Гулака, який віддав душу за други своя, не було б нині мене — такого?

Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка