Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1



Сторінка1/52
Дата конвертації23.03.2019
Розмір7,1 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52
Дар Евтодеї

Докія Гуменна

Дар Евдотеї

КНИГА ПЕРША

КИЇВСЬКІ КРУЧІ

1

ЧАСТИНА ПЕРША



ЖАШКІВСЬКІ ЧЕТВЕРГИ

1

Мені вже 68 років, думаю, що ніяких особистих подій у моєму житті вже не буде і що пора записати його. Відтворити. Вправа для пам'яті.



Життя моє бідне на зовнішні події, а пересичене внутрішніми емоціями, настроями, переживаннями. Можна сказати, що моя зовнішня біографія не має нічого індивідуального, а повторює долю тих, що народилися в період передреволюції і перейшли те, що було всім. Таке собі сіре існування, без барв, нема про що розказувати.

І це — перше відчуття мого дитинства. Перше, що я пам'ятаю, це страшний жаль за чимось. Щось було і вже ніколи того не буде. Щось чудове, рідне й дороге. Це, що навколо — чуже, нецікаве, холодне. Я тут чужа, нікому немила. Але головне в цьому переживанні — густий жаль, що пронизує всю істоту. Те гарне — пробивається десь із-під землі, воно далі, ніж жаль.

Особливо дошкульно було, як прокидаюся, а в другій кімнаті співають. І досі не збагну, за чим мені було жаль у 3-4 роки.

2

Себе я пам'ятаю вже тоді, як ми жили в містечку Жашкові, у домі типу заїзда. Довгий коридор розділяє дім на дві половини. Задня — дві кімнати поряд і кухня. В одній кімнаті і кухні ми жили, а та дальша була зайнята різними речами. Не була це житлова кімната.



Передня частина дому, що виходила на вулицю-площу, кінську торговицю, складалась із одної великої кімнати і другої малої. На фронті був ґанок. На ґанку вгорі висіла вивіска:

ТРАКТИР. А звали — шинок. Поруч із ґанком виходив на вулицю погріб із сходами вниз та косим піддашком...

* * *

Але мушу повернутися назад, бо народилась я в іншому місці, а не в шинку. З оповідань і з метричної виписки знаю, що моє народження припадає на 23-є березня (старого стилю) 1904 року, у селі Жашкові на Першій Дачі.



Перша Дача і Друга Дача це величезне розлоге село, що оточувало з обох боків невеличке містечко з жидівським ґетто, ярмарковими площами, майданами й ятками. Я так і не знаю, чому звалися ці дві частини Жашкова "дачами". Хто, кому, що давав?

Отже, на Першій Дачі жив колись мій прадід Григорій Гуменний, по вуличному Гуменюк. Чи він, чи його предки були вихідцями з Волині, де й існував якийсь предок гуменний, який і був причиною того, що я — Гуменна. Так було в записах і документах, хоч по-вуличному звали нас Гуменюками. Я з тим прізвищем (Гуменна) пішла в світ.

Прадід Григорій мав троє синів. Мабуть, він був не лише один із нащадків приходця з Волині, бо дуже часто чула я, що "Гуменюків у Жашкові пі все л а". Вони вже навіть не вважалися нашими родичами. Я пам'ятаю з дідових братів ще діда Якова, що жив у протилежному кінці Першої Дачі. Брат його, Гарасим, це вже був мій дід. Але дід Гарасим не посідав усього прадідового обійстя. Колись просторе й довге — від шляху аж до річечки, обсадженої вербами, — тепер воно було почетвертоване. Від вулиці була хата й садиба дядька Івана, це значить другого дідового брата, Юхима, а мойому батькові двоюрідного брата. Перейдеш через цю садибу — потрапляєш на подвір'я дядька Ларійона, рідного брата Іванового.

Ще нижче, як перейти повз Ларійонову хату, туди далі до берега — отам і була хата, де жив мій дід Гарасим, де народились мої тітки Мокрина й Тодоська та їх менший брат Кузьма, а через десятки років і я.

Хати тієї, де вродилась моя особа, я вже не бачила, а тільки місце, де вона стояла, та комин із піччю. Але була ще клуня, що вже теж розвалювалась, та запущений, здичавілий садок. Сливи ще родили. Вишні були вже дуже старі. І цілі гаї бузини... В клуню мій батько ще звозив збіжжя і восени у подвір'ї молотила молотілка. На клуні була лелека, але вона, ще до моєї пам'яті переселилася на клуню дядька Ларійона.

Вже за цим садком починалися городи, що простягались аж до річки. Колись один суцільний прадідів, тепер він був поділений на смуги: Іванів, Ларійонів, наш і тітчин Тодосьчин. Отаким застала я своє місце народження, оце сюди ходили ми з мамою ціле літо до городу: садити, сапати, підгортати, копати картоплю й буряки, збирати мак, цибулю, ну, словом, робити усе, що треба на городі.

Оце тут мало бути моє дитинство, звідси мала я пройти цикл сільської жіночої долі, вийти заміж чи може зостатися невідданницею, як тітка Мотря, Ларійонова сестра. Вона в молодих літах окалічіла, сталося зараження крови, відрізали ногу, — так незаміжня й жила вона при братові... Тут було б моє місце, бо в цій хаті, на цій садибі мав жити мій батько, це був його наділ від діда. Дід же вибрався із сім'єю на хутір Адамчик, що за Троянами.

Але батько мій не захотів тут жити. Як же це воно сталося? Знову вернусь до того, чого я наслухалася в нашій хаті, до батькового життєвого шляху.

Скоро дуже, після народження третьої дитини, Кузьми, в Гарасимовій сім'ї, померла його жінка, Ганна. Залишилося дві дівчинки, Мокрина й Тодоська, та немовля Кузьма. Як тоді дідові приходилося, то сам він часто згадував та приплакував, розжалоблений чаркою: "Ой, біда! Ганна померла, троє малих дітей і нема кому їх доглянути. Що я з цією малечею робитиму? Ані зварити, ані сорочку випрати. Воші обсіли...". О, дід умів це так мальовничо розказати, з такими переживаннями, таким жалісним голосом, із сльозою. "Узяв я в найми з Городищ дівчину Кирію, заради дітей...".

(Городища — це величезне село, що зливається з Жашковом, відділене умовно річечкою, що ото до неї припирає наш город. Назва від того, що там існують якісь городища, ще недослід-жені. Переказ каже, що то було колись велике місто з сорокомб церквами, а Жашків — тільки присілок).

Оце ця Кирія й стала мачухою трьом сиротам, а в хаті з'явилися ще й її діти: Хведір, Йосип, Василь, Палазя. Оженившись вдруге, дід став дуже послідовно "ставати на ноги". Це, певно, Кирія була надхненницею: сама вона безвідгалу робила і діти мусіли безпросвітку працювати. Себто нерідні, старші діти. Почалося прикуповування землі. Напочатку мав дід одну морґу поля (одну третю десятини) і коли мав уже сто десятин землі (без одної), то найулюбленіший його вираз був: "Я — з мурґочки!" Отож він і є той столипинський хуторянин, що ще до 20-х років свого життя був кріпаком. Предки його були чумаками і він також замолоду із своїм батьком чумакував. Чумацькі пісні і в нашій хаті співалися із релігійним наче настроєм. То може це було основою розбагачення дідового? А ще чула я натяки, що дід "заглядав до скриньки святого Мико-лая", іншими словами, позичав на свої закупи землі з церковної каси. Дід був довгий час церковним старостою і в великій дружбі з попом. От, жаль мені, що я забула прізвище того священика! Він був цікавий сільський піп, жив, як селянин, сам орав і сіяв, збирав урожай. Син його... але це далі.

Отож, у такій атмосфері зростав цей хлопець, Кузьма. Гін до земельного багатства, робота без пам'яті від світання до смеркання, скупість для себе, а особливо для нерідних дітей. До своїх дітей мачуха була добра, а нерідним діставалось, особливо Кузьмі. У нападі розчулення батько не раз згадував, яке важке було його дитинство. Якби не сестри... Сестри його вигляділи, воно повзало голодне, то все котрась сестричка підтисне йому окраєць хліба чи якого пиріжечка, відкраденого з-під мачушиного ока... "А воно ж, ледащо, тільки й знало, що десь по бур'янах ховатися та дудочки вистругувати..." (Це вже я з дідового репертуару спогадів беру, бо дід ніколи інакше не називав цього свого сина, як "ледащо").

Оце, мабуть, того часу стосується батьків спогад, як то він ходив із сестрою Мокриною на "вулицю" гуляти. Мокрина вже була підцівка, — "а я, малий, за нею хвостиком і собі біжу. Оце зійдуться біля зборні хлопці й дівчата, і я між ними... Постають уряд одні до других, по один бік хлопці, а по другий дівчата, і танцюють одні до одних метелиці... Е-е, тепер це вже перевелося...". І до цього батькового спогаду додам я: усе життя йшла слідом з ним любов сестер, дудочки і навіть "метелиця". Він її майстерно вигравав на сопілках свого ж таки виробу.

Із батькових спогадів пізнішого трохи часу, вартий згадки ще такий: у попа був син, що вчився у Києві в семінарії. На свята він приходив додому. Не приїжджав, а приходив пішки, такі довгі ноги мав. ISO верстов він проходив за один день. Вдосвіта виходив із Києва, а ввечорі був у Жашкові. Цибатий був семінарист. Він був старший за Кузьму і вчив його грамоти. І про цього свого старшого товариша батько згадував із молитовною пошаною. Він заронив у душу хлопцеві охоту до освіти і книжки. Але де там!

Треба було РОБИТИ! Ніхто нікого не жалує. "Хадзейство" розростається, на хуторі стоять скирти й ожереди, треба доглядати коні й товар... Старшими дівчатами, Мокриною й Тодось-кою, від світанку до смерканку орали. А Кузьма... "Ой, то таке ледащо, хай Бог милує! — крутив головою кожен раз дід. — Йому тільки дудочки та скрипочки та книжечки в голові!"

А Кузьма мав уже не тільки дудочки й скрипочки, мав ще й гармонію, і все це він так ховав від батька Гарасима, що той ніколи не міг здогадатися. І за образами заглядав, і на горищі, і ще по яких схованках, що вже розшифровані, — нема. А Кузьма, замість глядіти роботи, та назбирає таких самих лобуряк, хутірських хлопців-товаришів — ото тільки залиши його самого тут на хуторі — і витинає усяке чортибатьказнащо, аж пір'я курить.

Я тих "лобуряк" (на моїх очах уже літніх хуторян) знала: найближчий батьків товариш, Гантін Завертаний, званий "гар-шин з шапкою" за його малий зріст. Петро Лозовий, Федір Слухай... Вони як зберуться за чаркою, то насміхаються один з одного, згадуючи колишнє. Хоч би ось таку сценку:

На хуторі в хаті дим коромислом, грають і регочуть, а тут вбігає "Гаршин з шапкою"... Тікайте, бо приїхав старий, ось уже ворота відчиняє... Хлопці розбіглися хто куди, а Кузьма притьмом ховає свою колекцію музичних інструментів. Та не встиг. Ще не зачинив грубу, як батько в хаті! Витяг він ці дорогоцінності з груби, скрипку побив на цурпалки, гармонію потоптав... — Оце тобі скрипочки та гульки! Вже й здоровий парубок! Лядацюга! Он худоба ненапоєна!

Скрипка й гармонія з'явилися незабаром знов: Кузьма від-крав хліба, продав його, купив нові, а ховати навчився ще краще...

Був це, я так думаю, вияв протесту й жалю до свого батька. Дуже хотів Кузьма вчитися, а його приневолювали до хазяйства, якого він не любив. Ані земля з сівбою-жнивами ніколи його не приваблювали, ані воли та корови. Музика й книжка вабили, — та з музичних надбань було лише те, що самоуком зміг утнути. А книжка... — "Тобі нащо вчитися? — питався дід. — З книжки хліба не їстимеш. Хіба ж ти попом будеш?" — Попом він робив свого іншого сина, Киріїного Хведора. Хведір учився в духовній семінарії, Кузьма ж мав орати-сіяти, доглядати коні й товар — а це йому було не до мислі. І цього не міг Кузьма свойому батькові простити ніколи. Скільки я не пам'ятаю родинних суперечок, мій батько завжди гірко випоминав дідові: "Чому ви мене не вчили, як Хведора?"

Скільки кляс двоклясової жашківської школи скінчив мій батько, я так і не знаю. Писав він досить виробленим почерком.

А щодо "книжечок", що зазнавали від діда такого ж розгрому, як і музичні інструменти, то була одна така сторінка, якої батько мій не згадував ніколи. Певно, соромився. Він належав до революційного гуртка. Організатор був адвокат Амха-ніцький. Чого він був у Жашкові і що робив той гурток, — я не знаю. Амханіцький підбирав отаких хлопців і напевно давав їм читати та переховувати нелегальну літературу. Ніколи батько мій цього імени не згадував, тільки один раз... Але для мене цікаво те, що навіть у такому закинутому містечку були вже в кінці минулого століття революційні "ячейки".

Книжки, як і музика всякого роду, були невідступною пристрастю мого батька. Тож у нашій хаті, відколи я себе пам'ятаю, були "Кобзар" (видання 1847 р.), Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок, Нечуй-Левицький, Котляревський, комплекти журналу Нива й інші... От не знаю тільки, коли й як усе це збиралося. Дід же всі його парубоцькі надбання палив і дер...

З

Оженився Кузьма з хуторянкою Дарією Кравченко. Цей хутір, де виросла моя мама, був цілком відмінний від того, "за Троянами". Коли гуменюківський хутір був "скитський", то мамин, кравченківський, — "трипільський". На гуменюківсько-му хуторі було багато ожередів, товару, коней, возів, звідусюди випирався сільсько-господарський реманент, а про сад чи хоч який садочок — не подбали. Все тут було на замку, якась незатишна метушня, гін до багатства і грубість у взаєминах, ще й нещирість, приличкована ласкавеньким голоском баби Кирії. Це від баби Кирії почула я цю приповідку: "Наймитку, наймитку, а чого ти так рано встав? — А я ще надолужу — то вмиваннячкомь, то втираннячком". (До речі, постійний "наймиток", Олександер, був небіж бабин Киріїн, але вона замастила білою глиною дзеркальце в стіні, бо Олександер часто у ньому виглядався).



Хоч хата на цьому хуторі була велика, але якось не було де себе приткнути, тому я не любила тут і дня бути. Зате на хуторі у Кравченків було надзвичайно затишно і притульно. Тут не було розмов про багатство, хоч і тут також працювали зранку до пізньої ночі. Ніколи ніяких наймитів не було, все самі обробляли, але й ніколи не дійшли до більшого, як 15 десятин землі, тих самих, з чого починався цей хутір. Тихі, скромні, нездібні до хитрощів та брехні. Не було хазяйського гармидеру в подвір'ї, а був справжній хутірський затишок, оповитий гойними садами та осокорами. Осокоровою алеєю, власне, й починався цей хутір, вона приводила подорожнього з широкого тракту вглиб оселі. Хоч же й тут аж гуло від населеносте, але все було якесь веселе. Корови й телята приходили до жолоба біля криниці з журавлем, тут і гуси, й індики з розпущеними хвостами, і коні... Тут і собака поміж ними гасає з задертим хвостом та непотрібно гавкає, хоче дати знати, що й він тут є...

Мама була найменша у великій родині Пилипа й Хросини Кравченків. Дід Пилип Кравченко прийшов сюди із села Розкішної, передмістя містечка Ставищ за 15 верстов звідси. Там залишився найстарший син Маніло і там повиходили заміж дві мамині сестри, Наталка й Ялисовета. Ще дві сестри мамині виїхали із своїми чоловіками на Зелений Клин. Я й знала, як вони звалися та їх прізвища, тепер вже не пам'ятаю. Одна — Марія, а друга?.. Було ще два брати: Радійон і Явдоким.

Мама часом розказувала, як було весело в них у хаті, коли вона була малою. Найменша в хаті, була вона загальною мазункою. "Оце вдягнуся в великі чоботи, в спідницю, що волочиться по землі, мамину хустку на голову, якусь кофту, рукава теліпаються, ще й шапку насуну на голову по самі вуха, — як мара. Іду до старших і кажу: "Дайте мені що або що, я вам принесу що..." І скільки треба, щоб потішатися з такої "мари"? А тоді Явдоким-штукар намалює на папері квітку, ще й підпише: "Гарна квітка, бий його коцюба!" І всі лягали зо сміху... Не скільки там смішного, як хотілося радіти...".

Вже з хутірського побуту, мама розказувала, як вони, хутірські діти, ходили в неділю до церкви. До Литвинівки було три верстви, йти до церкви була велика подія. В попередню неділю вона змовлялася із своїми товаришками з інших хуторів (мама казала — "колегами"), як убратися на наступну неділю. Змовлялися, щоб усе було однакове: коралі, стяжки, спідниці, керсетки... на голові кибалка, кісники, — ну, все до найменшої дрібниці. Але черевики були така велика цінність, що всі три верстви мама йшла боса, аж під селом узувалася. Це мамине оповідання стало тридцять років згодом основою першого розділу в романі "Діти Чумацького шляху".

Що ж, із великої сім'ї зосталося їх двоє. Сестри порозходилися, Радійон оженився з Маринкою із Плоскої біля Таращі й подався до Києва, став візником. Явдоким зостався на хуторі-господарстві. Дарочка, тепер уже Одарка, дівувала. І зовсім їй не хотілося йти заміж. Якийсь удівець сватався з двома дітьми, — ні. Ще хто? Петро Лозовий закидав не раз: "Чому ви, Даріє Пилипівно, не хотіли за мене вийти?" Але сталося, що вийшла за Кузьму Гуменного. Ніколи й не думала. І не дивились одне на одного ніколи.

Дарочці було вже 24 роки, вона була вже "стара" та ще й бідна, без приданого. А тут зустрілися в четвер у Жашкові на ярмарку Пилип Кравченко з Гарасимом Гуменюком і почав Гарасим вихваляти Дарочку. От, яка то гарна й роботяща дівчина, от би таку невісточку собі мати. Тоді й змовилися, що Кузьма посватає Пилипову мизинку.

Заміж страшенно не хотілося. Це мама мені й моїм сестрам багато разів казала. Але тоді були такі часи. Де подітися дівчині без приданого, неписьменній до того? Один рік ходила до школи, ще в Ставищах, уміла тільки розписатися. Дівчатам же освіти не треба! Та й пішла за багацького сина. А в діда Гарасима, мабуть, був свій розмисел: син — лядащо, а бідна невістка буде слухняна, робитиме коло хадзейства.*

Оженивши сина Кузьму, дід Гарасим дав йому в наділ хату на Першій Дачі з городом і 6 десятин землі. Там мав жити й господарювати відділений син.

Але Кузьма не так собі подумав. Він зовсім не мав нахилу до хліборобства. Не захотів жити на тім обійсті, де вродився він і перші діти. Я ж була вже четверта дитина, а передо мною були: Хведір — помер, як був йому рік, від менінгіту. За ним

* Всі ці "дійові особи" були зібрані на одній фотографії, я її мала ще 1943 року і залишилась вона у Льони. Знялися в Києві, як їздили до о. Хведора в Обухів у гості. На світлині в центрі сидить бабуня Кирія, тоді ще не дуже й стара, а обабіч не! "батюшка" Хведір з довгою бородою і "матушка" Килина, дочка хутірського сусіда Гарасима Таращука, з малим Ванею. Ззаду стоять: мама, яка щойно опинилась у невістках, тато, — молодий хлопець із вишиваною маніжкою та чуприною-їжачком... Поруч — Василь, хлопець 17-18 років, з косим поглядом і таким самим їжачком, як з Кузьми. Це — ще одне убоїще-ледащо в діда, дарма, що Киріїне. Поруч — Палазя, ще не дуже зформована дівчина. Жіноцтво, крім баби Кирії, в убраннях тодішньої "панської" моди: блюзки з високими комірами та гіпюрами, з рюшами та рукавами-буфами, спідниці — довгі косі. Зачіски — напуск-німб над чолом. А як укладене волосся? Мама мала все життя довге чорне волосся аж до колін.

Як шкода, що не було її світлини в дівоцькому вбранні! Вона не раз розповідала, як вбиралась дівчиною, описувала всі частини українського народного одягу. В кубашці біля печі в неї зберігалась її єдина цінність з того убрання: рубані коралі. Колись за них заплачено корову. А вона їх ніколи не вбирала.

1901 року вродилась Ганя. Після неї — Володимир, відразу помер. Як дивно: я могла б мати двох старших братів, якби вони не померли. 23-го лютого старим стилем 1904 року прийшла на цей світ я. Дали мені ім'я грецької морської богині Евдотеї — Євдокія.

То це виходить, що вже після мого народження завів батько "трахтір" у середині містечка, фронтом на кінську торговицю? Яка дистанція від революцьонера до коршмаря! Але мабуть саме знайомство з містечковими хлопцями-товаришами з пачки Амханіцького навело його на таку ідею, що можна й без праці коло землі прожити, можна вирватися з долі, в яку поставив його наш дід.

З цього часу, в "трахтірі" починаються мої власні вражіння. Цікаво мені самій, що я з того пам'ятаю.

4

Отже, народилась я "на городі", як ми називали стару покинуту садибу з рясними вербами над річечкою Торч (допливом річки Гірський Тікич), у хаті, де прожило кілька поколінь. Але себе я пам'ятаю в містечку на белебені без деревини біля хати, з пропахлим пилюкою повітрям, з непролазним болотом восени й весною.



Можливо, першою залягла в пам'яті сценка: літо, дуже рано, сходить сонце. Перед очима — кінська торговиця, ні душі на ній. Зате виблискують на сонці зставлені докупи рушниці. Щось блискуче миготить на головах солдат, що відбувають муштру. І чогось усе насторожене. Повітря насичене страхом. Що це було? Якщо це було військо для здавлення революції, то виходить, це було 1905-го року. Тоді мені було трохи більше, як один рік. Невже в цьому віці можна щось запам'ятати?

Чи пам'ятаю я, як виглядав "трахтір"? Щось наче — велика крамниця ("лавка" — казали ми), чверть її огорожена дротяною сіткою, заввишки понад людський зріст, а за нею на полицях стоять пляшки з "казьонною" горілкою. Вони називались "шка-ліки". "Око" — велика пляшка. "П'ятирик" — половина великої. За цим іде "половинчик", а найменший "шкалік" — "сотка". Казали мені, як я підстаршала, що я виносила ці "шкаліки" на вулицю всім, хто попросить. Скаже якийсь пиячина:

— Піди, Явдоню, винеси мені половинчика!

Я й виносила. Але я цього не пам'ятаю.

Ось сценка, одна може з перших у пам'яті.

Ганя, моя старша сестра, сидить на ліжку і гойдає колиску з новонародженою Льоною. (Олена. Ми її звали Льона, а батько — Льоня). Набридло вже Гані колисати дитину, вона й наказує мені:

— Піди, поклич маму!

Я біжу й кличу. Прибігаю:

— Мама казали: — зараз!

— Піди, скажи мамі, що в них жидівський зараз. Я біжу до мами:

— Мамо, Ганя казала, що в вас жидівський зараз. І так бігаю, а Ганя командує.

Дуже добре ще пам'ятаю таку сценку: Ганя й я сидимо на тому самому, великому дерев'яному ліжку, а входить до хати тітка Тодоська у колись білому, а тепер пожовклому кожусі. З морозу. Зразу в хаті стало повно кожушано-морозяного духу і зразу стає дуже затишно. Тітка Тодоська приносить гостинця від зайця, пампушку... Вона ніколи не приходила без гостинця: завжди десь по дорозі зустрічала доброго зайця, що передавав нам те і се. Починає з нами розмову. Де мамка? Такими ласкавими, добрими очима дивиться! Це ж ми — діти того маленького брата, якого вона з немовляти вигляділа... І такою я цю тітку тільки й пам'ятаю: завжди з розлитою добротою на лиці і з гостинцем у руках.

За цією кімнатою з величезним ліжком і колискою є ще кухня. Там у шухляді лежить спечений струдель із вишнями чи яблуками. Чогось цей струдель запам'ятався. Мені здається, що такого смачного я ніколи більш ніде не їла. А він же ніякої ролі не відіграв у тодішньому й дальшому моєму житті.

Інше переживання, неприємне, навпаки, ролю відіграло. Я вночі прокинулася і побачила на столі шклянку з водою. Ковтнула, а то була не вода, тільки нерозведений спирт. І так запекло всередині, що я в плач! Почав мене тато заспокоювати і тепер я знаю, що спала в одному ліжку з батьком, мами нема... Якби не цей яскравий спогад, то й не знала б. Було мені тоді, мабуть, два роки. Може через це знайомство з алькоголем не маю я нахилу до пияцтва. Мої ж прабаба й дід були горілчані, а я дістала вже тоді імунітет на все життя.

Друга кімната була якась чужа. В ній стояли порожні пляшки з пива та вина, які батько часом мив щіточкою. На стіні висіла скрипка, на комоді стояв грамофон з рожевим розтрубом, наче велетенська квітка польової берізки. Тільки на Різдво там було притульніше. На комоді було багато яблук, горіхів і цукерок, які можна було брати досхочу.

Біля хати було й подвір'я, був і сарай з великою брамою. На тлі цієї брами ми знялися. Сидять тато і мама, а ми, три дівчинки, стоїмо. Ганя — справжній хлопчик, стрижена по-хлоп'ячому, Льона ще зовсім безвиразна дитина, я заскалила око проти сонця, а з-під платтячка виглядає хвостик сорочинки. Часом і тепер маю цей самий вираз. Чи збереглось це фото? Зосталося у Льони.

Купили мені з Ганею по ляльці. Порцелянові голівки, солом'яні брилики. Не знаю, що з своєю лялькою зробила Ганя, а я свою розпотрошила. Дуже дотепно розпустився капелюшок. А потім цікаво було, щб всередині в ляльці. І розчарування: — нічого. Більш мене ляльки не цікавили і ніяких ляльок у нас у хаті вже ніколи не було.

Та й взагалі була з мене негуртова дитина. В різні ігри з дітьми, як ото Ганя, я не гралася. А що любила, просто жадібно пила, то це казки. Перша казочка, що навчив батько, була: "Був собі дід та баба, була в них курочка риба"... При чому вимовлялось твердо: "риба". (У Жашкові все вимовляється твердо: "гобідати", "горати", "госінь", "радно", "бораки"). А друга казочка: "Був собі дід Сашка, була в нього синя семиражка, на

голові шапочка, а на с____і латочка. Гарна моя казочка?" —

"Гарна!" — відповідаю я. — "Ти кажеш гарна і я кажу гарна. Був собі дід Сашка... — Гарна моя казочка?" — "Погана". — "Ти кажеш погана й я кажу погана. Був собі..." і так далі. Треба було кожен раз видумувати нові відповіді, щоб збити "оповідача"...

Я вже не кажу про всякі "Тосі, тосі, свині в горосі". Чи "Гойда, гойданій, де кобила, там лоша". — Це як гойдалися, то приказували. На городі, хоч чи не хоч, а почуєш такий фолк-льор: "Ку-ку, ку-ку, нас.у в руку..."


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка