Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1



Сторінка14/52
Дата конвертації23.03.2019
Розмір7,1 Mb.
ТипКнига
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   52

І це той самий Віталій Михайлович, що якось був признався, що хотів мене перевести до третьої кляси, але не зробив цього, щоб не "обезкровити другу клясу"!

Іншим разом Самійленко ввів мене в сором з якимсь своїм тайним наміром. Був у нас шкільний журнал. Перше число вийшло з участю всіх наших "творчих сил": з поезіями Дмитра Загула, Петра Огородника, щось там і моє було, підписане дуже милозвучним псевдонімом "Слимак". Так я сама себе уявляла. Але до другого числа — треба ж головного редактора. Віталій Михайлович дав цей "пост" мені. Чому? Не маю уявлення. Це правда, я хотіла бути письменницею, але ж нікому в школі не признавалася. Я ж не вміла й слова зв'язати докупи, не знала, про що писати, а приголомшлива маса життьових вражінь не піддавалась під перо. Це правда, що мої шкільні роботи раз-у-раз зачитувані перед клясою, але ж коли я сама хотіла щось написати, — бодай, вивантажити себе, — то виходила отака поезія в прозі, як "Хочу вмерти молодою" або "Краса літнього дощу". Ще й під пишним псевдонімом "Борсук".

Та то тільки звалося, що головний редактор журналу я. Самійленко сам дбав за матеріял, він же дав передову, де говорилося, що основний напрям нашого журналу — реалістичний і, взагалі, панівний напрям у літературі це реалізм. Стаття програмова. В це ж число увійшла й стаття Дмитра Загула під заголовком "Золоте руно", де поет підносив на височінь романтизм, як першопочаток літератури взагалі.

Друге число "під моїм редагуванням" вийшло. Ну, й кпив же з мене Віталій Михайлович! Який же з мене редактор, коли я в передовиці проголошую реалізм, як основний і єдино доцільний напрям нашого журналу, а далі міщу щось зовсім протилежне. Редактор же мусить тримати свого лінію, а не плентатися за матеріялом, що припливе...

Мені було соромно, що так оскандалилася, але соромно не дуже. Цікаво було б побачити, як би це я "не прийняла до друку" статті видатного поета й нашого вчителя літератури. І чому не можна в одному журналі містити протилежні погляди?

Була в мене ще й друга "виборна посада" того випускного року. Заходом Самійленка таращанська Наросвіта прислала нам допомогу продуктами, так що в нас завелися шкільні обіди. Мене обрали "господинею", обов'язки мої полягали в тому, що я кожного дня раненько відважувала продукти й видавала куховарці. Тривало це щось недовго.

Оце тоді нас покинула Ганя Мазуренко. З нею сталася дивна метаморфоза. Вже не було плачливого замогильного голосу, не були кутики уст опущені донизу, очі стали ще синіші, а сама вона раз-у-раз розцвітала усмішкою й веселим сміхом. Та що з нею сталося? А от що:

Був у нас сторож при школі, одружений. Молодий і гарний, тільки неписьменний і нещасливий. Його дуже гарна жінка десь віялася і йому зраджувала. Інші з горя запивають, а цей сторож з того горя почав учитися грамоти. Вчителькою йому була Ганя Мазуренко. І він у Ганю так закохався, що вони й побралися. То був сонячний і зворушливий роман.

В кімнаті на другому поверсі жили ми тоді з Василиною самі. Наша "нерозлийвода" приязнь тривала далі, ми ніколи не змилили, щоб поспівати, разом горювали, що ми — дівчатами вродилися, а не хлопцями, я незмінно була захоплена тонким Василининим дотепом. Було й ще щось, тоді невловне й невідчутне. Так наче приявність її переваги, її більшої здібносте. От, наприклад, я не була така гнучка й моторна, як вона. Я ніколи не зважилась би лізти деревом і з дерева перескакувати на балькон. А Василина це часто робила, як поверталась пізно та не хотіла будити дівчат унизу. Де вона так пізно засиджувалася, теж я не знала, вона не казала. Ну, та зрозуміло. Я не мала ніяких романів, а вона, — вона "мала успіх"...

Кашперський пробував був вдаритися в зальоти, але з того нічого не вийшло. Тенор він був непоганий, але ж — довбня. Галька Долинська із своєю "одгризою" йому підходила, не я. Мені було нецікаво.

Вже цікавіше було з учителем Зимою. Замість Лося, викладача психології, приїхав до нас Зима, попович у пенсне, ще й трохи горбатий. Він ніби виявляв цікавість до моєї особи, але яка то була насторожена гра, яке резонерство. І я теж розводила отаке-отаке-отаке-енне філософування та все зайнята була питанням: "Чи жінка здібна вирости інтелектуально?", "А чому нема жінок-композиторів?", "Чи не образливе оце жіноче підмальовування уст?"

Це не був ні роман, ні флірт, я просто тягнулась до тих умів, що можуть мені імпонувати своїм більшим багажем, ніж могла я мати від свого оточення. А Зима ще й викладав психологію, науку, що мене в той час дуже цікавила, як знання про душу. Ось моя, повна незрозумілих для мене виявів і суперечностей... Якщо цей вчитель хоче зо мною розмовляти через те, що... хай і так, а все таки я щось для себе вхоплю.

Я була дуже невисокої думки про себе: про свою негарну зовнішність, свою боязкість, сірість-невиразність, та ще й порівняно з блискучою Василиною. Підтверджувалось це хоч би й тим, що на вечірках (спільних з агрономічною школою) ніхто мене не запрошував танцювати. Всі дівчата нарозхват — а я, як тінь. То це вже я така шерепа, що мене сахаються? Певно, не всміхаюсь, не жартую, мовчу... А мені ж так хотілося танцювати, я почувала в собі таку зграбність, легкість...

І аж через кілька років у Києві довідалась я від Єжеля (Єжелі — називала Василина), що був і в мене поклонник. Я згубила була білу пухнасту хустку і вже ніколи її не знайшла. А Єжель каже, що ця хустка була в "Айтона" Добровольського з третьої кляси. "Айтон" її мав у себе під подушкою, був безнадійно закоханий. Та це мене ажніяк не розчулило, нічого не приваблювало мене в тому "Айтоні", ну ніяк!

23

Це вже наша кляса була випускна і все йшло б добре, тільки в школі сталася велика біда. Якось ранньою весною приблукав до нас бандурист. Це ж подія! Зробив він концерт, загальне піднесення. Ночував він десь у хлоп'ячому гуртожитку та й зник. А через тиждень — арешти в школі. Заарештували щось із сім хлопців. Невдовзі їх випустили, не випустили тільки Івана Набекала. І вже ніхто ніколи його не побачив. Хто ж був той бандурист? Провокатор? Емісар з-за кордону? Ніхто не знав, але цей арешт зв'язували безумовно з ним. Так наче це була справа, відома під назвою "8-й повстанком", підпільна українська партизанська організація. Потім я чула, що й цей "8-й повстанком" — була провокація. Ми в школі, принаймні я, нічого про ці справи не знали. Але часто, думаючи про Івана Набекала, я хотіла собі уявити, яка б то була сила в нашій українській державі. Він же мав талант промовця, організатора, гострий аналітичний розум і загальний розвиток та інтелігентність, вищі за ті, що вимагалися від учня педагогічної школи.



Десь перед випускними іспитами зайшов у нас конфлікт із Педагогічною радою. Вчителі вимагали, щоб ми вперед внесли платню за навчання, а тоді вже будуть нас випускати. Платня ця — хліб. А до жнив ще далеко. Вчителі мусіли почекати до нового врожаю. Але вчителям теж непереливки! Це ж їхня платня, за цим вони живуть.

І тут знаходиться вихід у нашого постійного надхненника, Віталія Михайловича. Як завжди, він з нами, учнями. За його порадою, ми вирішили скласти в комору одежу, поцінувавши її відповідно на хлібну вартість. (Це ще були часи "мінки"). Нам видали квитанції, як за хліб. Вчителі побачили, що квитанції в порядку, хліб зданий, — заспокоїлися. Іспити відбулися, вже й свідоцтва виписані — аж тоді Самійленко виявив Педагогічній раді дійсний стан речей. Скільки було обурення! Особливо розходився Зима. Це я нічого йому не проговорилася, просторікуючи вечорами на сходах школи про "світові проблеми". А кортіло, тільки я знала, що то не моє, а загальне... Ну, автором цього обману був Віталій Михайлович. Згодом цей епізод був узятий до оповідання "Абстрактна вправа".

Треба сказати, що у всієї Педагогічної ради і Самійленка були завжди якісь непогодження і сутички. Про це краще знає Зіна Яскульська, що теж належала до вчителів. Вона насвітлює постать Самійленка зовсім з іншого боку, дуже негативно. А мені він був і є ось такий, як я його тут подаю. Батьківський, педагог, уважний до кожної учнівської особистості.

* * *


Останню пару місяців я й Василина жили на приватці. Васи-линина мама мала якусь свою далеку родичку недалеко школи і приговорила, щоб Василина там жила й обідала. Василина за компанію взяла й мене. Це була маленька кімнатка, ванькір. Оце там зазвучали перші нотки дисонансу, яких я, по-правді, тоді й не помітила.

Хоч ми й були найближчі товаришки, але все таки між нами був дух конкуренції — і йшов він від Василини. Я так була зачарована її здібностями й розумом, що охоче віддавала їй лаври першости. От же вона знала польську мову, вільно читала польські книжки, що ми познаходили на горищі в Гброха. А я не вміла. Вона мені показала звукосполучення польського письма і я за весну ледве пролізла Сенкевіча "Кшижаци", а вони скільки за цей час перечитала... Я звикла, що непомітна, сіренька, ніхто не звертає на мене уваги. Це ж було і в Жашкові ("Явдоня, что лі?"), і в Звенигородці. От же вона горда була з своїх багатороманічних походеньок, а я їх не мала, не вміла так спритно лазити по дереві, не була гнучка, не мала того, що батько називав "на кінці язика". Мені залишалось тільки любуватися нею. Але не я, тільки Василина ще й підкреслювала своє більше духовне багатство. Словами: "Ти будеш малювати уста, а я — ні!". А як вона вразила мене одним висловом, що довго потім стояв в ушах.

Заходили ми до свого ванькіра вузьким проходом з кухні. Двері були вузько прочинені, так, що я просмикнулася крізь отвір, щоб їх не рушити. Василина ж широко для себе розчинила і тріюмфально промовила: "Так і в житті буде. Ти боязко йтимеш, а я — широко розчиняючи собі двері..."

Але то пролітало. Однаково, такої товаришки більш у мене ніколи вже не було. Щоб усе розуміла з півслова.

* * *

Останні дні в педшколі.



Перед випуском їздили ми по околицях, давали концерти. А як уже була випускна вечірка, то я — ох, колька в серці! — між іншими новорозквітлими романами побачила ще один. Зіна Задорожня, розпаленіла, замріяна і щаслива, не розлучається з Тодосем Цимбалом, під руку ходять по темних алеях шкільного парку, він гордий і урочистий, як князь. А другого дня чую — трагедія! Зіна Задорожня труїлася. Наламала голівок сірників у шклянку, розпустила водою і випила.

Були ще якісь маївки, виїзди на природу, але це були останні видохи. Після гамірливого випускного святкування все раптом обірвалося. Чомусь на Зелені Свята я ще була в Ставищах, у порожньому гуртожитку. Навколо розбуяла природа, всі десь порозбігалися, а я опинилася сама. Приплив нудьги ще збільшувався при думці, що ось доведеться зашитися десь у село і вчителювати. Мені хотілося вчитися далі. Але про дальшу науку не було й мови. Нема звідки — була одна відповідь у хаті, коли я заводила про це розмову.

Мені вісімнадцять років.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

МРІЯ, ЩО ЗВЕТЬСЯ КИЇВ

1

1922 р. На наших зелених воротях висіло величезне оголошення. Це був список, що починався заголовком: "Нетрудовий елемент м. Жашкова, позбавлений права голосу". На першому місці в цьому списку було ім'я Кузьми Гуменного.



Так зустрів мене Жашків. В хаті я довідалася, що вже націоналізовано ті дві великі хати (колишня пошта й кооперативна крамниця). Батько лежав здебільшого на тапчані, чмихав і мовчав, а як приходив хто, то починалась розмова про про-дразвйорстку, податки, плян до двору, а батько питав: — І як це воно так? То колись був один писар та ще староста, а тепер навидумували! Скільки їх бігає з портфелями — і всіх годуй! Якийсь заготскот, якесь заготзерно, пухперо, заготяйця... Жидівське царство! Бандити! Грабіжники! Настало злодійське право! — А на це була відповідь така: — Але нехай-но тільки весна! Так будуть тікати, аж патинками ляпатимуть!

Ну, це вже я чую не перший раз. Весни приходять, а Петро Товстолужський, теперішній господар Жашківщини (секретар же партійної організації!), робить своє.

Дід наш уже кілька разів сидів у холодній за нездачу про-дразвйорстки і "хлібних лишків", вже його сто десятин були не його, лишено для Василя і Йосипа тільки по "трудовому наділові". Після відсиджування у холодній (нею була колишня лазня з цементовою підлогою) дід казав: — Хіба ж то я землю надбав? То я собі турму придбав. — Він уже зовсім спився і мусів щодня пити горілку, аж трусився за нею. Тепер він мав уже нові "афоризми": — Земля ваша, а хліб наш! — Гуртове — чортове! — А раз приїхав і каже: — Оце їду я, а пастушки кричать мені навздогін: "Діду буржую! Гей, діду буржую! А шкода земельки, га?".

Приходили й хуторяни часом, розказували: — Отой якийсь комизан ще тільки почався, а вже нахваляється: "Ми ще до вас добермося, повикурюємо вас із ваших хуторів, геть чисто всіх повиганяємо!" — В них усіх вже позабирали землю, а лишили по "трудовому наділові" на родину...

Значіння цих обмежувань землекористуванням, погроз, я не усвідомлювала, як лише перших хвиль розгрому. Я зустрічалась із Натою і її Петром, він був милий, приємний, доброзичливий товариш у побуті, питав мене, що я збираюся далі робити. Я, звичайно, щиро сповідалася, як то я мрію вчитися, але нема звідки, безнадійно, то поїду десь на село вчителювати. Але як же це мені не усміхається!

2

Не знаючи, як розширити рамки жашківського світу, і не маючи іншої змоги, я почала подорожувати пішки. Першу подорож я зробила недалеко, до Леміщихи, до своїх двоюрідних, до Мокрининої дочки. Це була Наталка, що замужем за "гаме-риканцем". "Гамериканцем" її чоловік звався тому, що кілька років пробув у Америці, потім вернувся з фахом машиніста, за зароблені гроші купив січкарню і нею заробляв. Завжди ходив він у чорному капелюсі — тому й "гамериканець".



Прийшла я на виставу, що відбувалася у сельбуді, колишньому домі пана Підгорського. Головними артистами на тій виставі були Наталчині хлопці. Дуже цікава була вистава! Замість призначеної восьмої години, почалося об одинадцятій, уже й діти на руках послалися. А потім стріляли, трахкали, на сцені падали, а в залі ахкали! Носилися по всій залі і по сцені з гасовою лямпою, а публіка при цьому із здивованням вигукувала: — О, диви, та це ж Ладько! От, бісової віри! — Але всі верталися додому о другій годині дуже задоволені, серед них і Наталка, і її хлопці, найактивніші члени сельбуду. Мене заполонила наївність сільського життя, терплячість публіки до "артистів" і жадоба сільських жінок та чоловіків до хоч такого "театру".

* * *


Друга моя пішки подорож була до Тараші. Чого я туди ходила?

"Через не хочу" (як казав мій батько), а я вже підкорилася думці, що прийдеться десь закопатися в глухому селі. Всі ж так! Вчитися нема звідки. Хоч як це я буду вчителювати? Я ж не вмію два слова прилюдно зліпити, хай навіть перед дітьми... Он у зразковій школі, як прийшлось давати свою показову лекцію (що входила в програму учня педшколи), то я ледве дотягла до кінця своїх сорок хвилин, не знала, що їм казати. Та що ж...

І тут сталося дивне. Одне з багатьох підтверджень що є в мене опікунча сила, вона направляє мій шлях, коли я збиваюся вбік, вона маніфестується в крутих обертасах і все таки я маю йти мені призначеним. Від кого? Не знаю й досі.

Яке було тоді моє переживання, видно з того, що я ходила по подвір'ю ночами й із жаром проказувала: — Доле, де ти? Доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, Боже, то дай злої-злої. — І далі: — Не дай спати ходячому, серцем завмирати... і гнилою колодою по світу валятись... — І далі: — А коли ні — то проклинать і світ запалити... — А на цьому тлі — який глум! Кашперський вже кілька разів з'являвся, щось із батьком говорив, провадив "мудру" розмову і о, жах! Виявляється, це ж він сватається до мене! Це ж просто кпини!

Дуже підходив мені тоді ще один вірш, Лєрмонтова: "Выхожу один я на дорогу...", заради слів: "Жду ль чего, жалею ли о чем?.." Він дуже підходив до місячної ночі, коли сріблом встеляється жашківська площа, соша, кожен листок, кожен дах, стіна... Таких ночей нігде більше не бачила. А тоді знов: "Минають дні, минають ночі, минає літо, шелестить..." Багато разів той самий вірш.

І либонь ця "мантра" дійшла телепатично по моєї опікунчої сили і вона прислала посланця, який промовив її устами. Це ж треба, щоб до нашої хати зайшов чоловік, який ніколи перед тим не заходив і ніколи не бачила його після того, і імени не знаю. Старшомолодий, якийсь інтелігент чи студент, випадковий хтось, але дуже красномовний. І почав він говорити про освіту, про Київ. Він твердив, що я конче повинна вчитися, конче мушу так зробити і не марнувати жадного року. Розмова була довга, говорив лише він, але я так запалилася цією думкою, що вже іншої й у голові не мала. До приходу цього невідомого я ж мала в голові ці думки — ВЧИТИСЯ! — але які неясні, несміливі! Ворота до науки замкнені. І все! А як пішов той чоловік, туман неясности зник, я дуже ясно побачила, що не в село вчителювати, а в Київ маю йти. Ніякі перешкоди цього рішення не можуть змінити.

Щоб вступити до вищого учбового закладу (тоді ще казали

ВИШ, вища школа), треба було мати відрядження. Звідки я могла його мати? Чула я, що такі відрядження дає КНС (Комітет незаможних селян), але чи могла я, "Гуменюкова дівчина", з отого самого кодла Гарасима Гуменюка, що в нього революція відібрала сто десятин землі, насіння отого самого Кузьми Гуменюка, що вже записаний в нетрудовий елемент без права голосу, у якого націоналізовано два будинки, — чи могла я йти до комнезаму за відрядженням? Може там сидять ті, що погрожують хуторянам: "Заждіть, заждіть, ми вас викуримо з ваших хуторів, порозганяємо до тла!"?

Хтось мені порадив, може отой самий "посланець опікуна", щоб я пішла до Таращі, до Наросвіти.

* * *


До Таращі, повітового міста, — 45 верстов. Треба йти через Ставища, Плоску, Карапаші, Узин і ще якісь села. От ніяк не пригадую, чи я ночувала в Таращі, але пригадую, як ішла через села, заходила до школи. У кожній школі сподівалась я знайти вчителів і нічліг. Дві сцени з цієї подорожі пам'ятні.

Якесь глухе село, чи не Карапаші. Допиталась я до школи, а то заразом і попівство. Заходжу — запущена попівська хата, не дуже різниться від селянської, але велика. В ній живуть старезний піп і його паніматка та дві дочки, такі самі старі, одна з них учителька. Всі вони курять отакенні цибухи, кручені з Газети, махорку. Бідність, схрещена з неохайністю, хата чорна, закурена, сто років небілена. Духовна затхлість. Оце й мене таке чекає? Відчула я неприсутність Василинину, щоб із нею пережити й пережувати оцей занепад людьских істот та пам'ятати, мати перед очима...

А друга сцена — яв чепурній селянській хаті, а на стінах — портрети Шевченка, Франка. І Леся Українка, моя улюблена, тут. Книжки. Цей молодий вчитель, наче й селянин, дуже уважно мене вислухує, — куди я йду і чого. Я тут знаходжу гарний нічліг, пораду, як знайти в Таращі Наросвіту. Мене вразила повага до мене — як тільки почув про мою мету в Таращі.

У Таращі я довго не барилася, відрядження на вступ до ВИШу видали мені без усяких балачок і я мабуть того ж таки дня й верталася. Більш пам'ятаю, як іду я собі вздовж довжелезного села, простягнутого понад рікою, — як наче одна вулиця. Село зветься Узин, а я навіть не знаю, що слово "узин" означає тюрксьою мовою "довгий".

Іду собі таращанськими селами-дорогами, люблю йти, тільки ще Василини бракує, щоб говорити про все, що на душі. Нікого не боюся, ніхто мене не зачіпає... Це десь тут і Рокитне, десь тут і Олеся живе в лісництві...

з

Третя моя піша дорога була цього ж літа, над осінь, до Києва. Власне, пішки мені треба було дійти до Білої Церкви, а там уже можна сісти на поїзд.



Перед тим були в мене вдома бої. Я кажу, що поїду до Києва вчитися, а мама каже: — Не поїдеш! — Поїду! — Не поїдеш, нема за що! — То я сама піду, як не пускаєте! — Як це ти собі думаєш? — Пішки до Білої, а там на поїзд! — А гроші? — Ті, що я заробила...

Цікаво, що пам'ять зберегла змагання з мамою, а ббразу батька не бачу, наче нема його в хаті. Мабуть, я вибрала такий час, що його не було вдома.

Ця сцена жива: надворі сльота, дорога досить болотяна, я йду з клунком за спиною, я вже на соші, а мама вибігла на вулицю, кричить навздогін: — Явдоню! Вернись! Вернись, кажу! Я не вернулася. Така була сердита, що й не обернулася. Значить, дуже не пускали, і я зібрала в клунок сама, що там мала. А на квиток? То я літом допомагала в кооперативі четвергами, на квиток мала якісь гроші.

Цей епізод став основою новельки "Сосна чекає чуда", кілька років згодом. Та ще — Юхимова смерть від злиднів студентства.

Ночувала я в Ставищах у тітки Наталки, бо це було по дорозі до Білої Церкви. Ну, а другого дня я повинна увійти 50 верстов. Від Жашкова до Білої 65 верстов. Вийшла із Ставищ удосвіта.

Ой, як важко було йти! Як заважав клумак на спині! Як узялися пухирами ноги! Ще добре, що дощ не лляв зверху. Які довгі ці 50 верстов! І таки ввечорі смерком була вже в Білій Церкві на залізничній станції. Поки до поїзду, то ще й на підлозі сиділа у станції, серед купи таких самих із клунками, там і спала. Десь удосвіта сіла в вагон. А їхати було лише чотири години, і, як пригадую, по дорозі все всідали та всідали перекупки з городиною, набілом, службовці на роботу... Всі вони знали, куди їдуть, тільки я не знала, що то мене чекає у тім чужім, незнанім місті. І я всім їм заздрила.

Але не такий страшний чорт, як його малюють. Вовків боятися — в ліс не ходити. А мені треба! Із станції в Києві прийшла я до Фузіків. Ще не забулося їх жашківське проживання у нас, вони мене гарно зустріли. Тільки я й далі говорила українською мовою, Соф'я ж Ніколаєвна і Галя — російською. Аж не витерпіла Соф'я Ніколаєвна і питає: — Явдоня, почєму ви нє ґаварітє па-русскі? Вєдь ви же в ґородє! — Я їй відповіла, що Київ — Україна, і ми зосталися кожна при своїй мові.

Жили Фузіки на Великій Підвальній, на п'ятому поверсі. Мешкання велике й шикарне, але там вперше у житті довідалась я, що є на світі такі звірі, як блощині. Ну, й кусали ж, кровопивці! Як це Фузіки, такі рафіновані, могли витримувати цих упирів? А так плекають Галю, справді янголятну красуню. Блакитні очі, русява голівка, вся в золотих довгих льоконах.

А ще придбала я у Фузіків поклонника, та не кого, а самого "крестніка вєлікаво князя Ніколая Ніколаєвіча", з царського дому Романових, не жартуйте! Це був вузькогрудий, білявий хлопчина років 17-х з такої, бачте, близької до трону родини. От, у якому колі оберталися Фузіки, а ми й не знали! Відразу він мене перехрестив на аристократичний лад — і стала я з-французька Евдоксі. І так, придбала я ще одне ім'я, крім уже відомих: Євдокія, Явдоня, Явденцл, Явдуна, Дуся, Докія...

Але яким духом ці люди живуть? Які старорежимні цінності ще тут у ходу!

"Крєстнік Ніколая Ніколаєвіча" узявся показувати мені Київ. Золоті Ворота, Володимирську Гірку... Ще тоді там була панорама Голгота. Це ж я вперше у Києві, якщо не лічити дитинства, коли я йшла Басарабкою та хапнула з "кошолки" морелю.

4

Чомусь мені дали в Таращі відрядження до КІНГу (Київського Інституту народного господарства). За кілька днів після мого приїзду вже й відбувся вступний іспит. Письмовий — написати про творчість Івана Франка. Усний — з політграмоти. Що таке двохзполовинний Інтернаціонал? Хто були його творці? Про Плеханова чула я вперше, невтямки було мені, що є такий на світі. А як я могла знати щось про двохзполовинний Інтернаціонал, коли й перших двох не уявляю собі? Ще й третій Інтернаціонал є? Ой, біда! Провалилася! Напевно! Ніяких по-літграмот у Ставищах не було. Замість неї, ми співали "Не пора, не пора, не пора..."



Вже й готова була до цього. Вже й довідувалась у Кобер-ників, чи є яка підвода з Жашкова. Тоді ж я занесла передачу в Лук'янівську тюрму. Перед тим зустріла я в приймальних коридорах оту довгокосу Ярину і вона мені сказала, що носить передачі Іванові Набекалові у тюрму. Понесла і я. Моя передача дійшла до Івана і я дістала маленьку записочку, писану Івановим бісерним почерком. Довго я її берегла, аж поки в цих безконечних перетрушуваннях та покиданнях вона десь загубилася. Це була остання вістка від Івана. Його розстріляли. Наш пишний цвіт.

Із страхом і тремтінням пішла я довідуватися до КІНГу про свій провал на іспитах. Коли вийшло інакше. У списках, вивішених на стінах КІНГівських коридорів я прочитала, що приймальна комісія на підставі моєї письмової роботи передала мене до університету без іспиту. І так я — гоп! — уже стала студенткою Київського університету. Тільки — основного курсу. Це був такий підготовчий курс, бож молодь перла до вишів з підготовою різного калібру, — сільська, вояки, отакі зелені, як я, ну, і непмани...


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   52


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка