Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1



Сторінка2/52
Дата конвертації23.03.2019
Розмір7,1 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52

Мама мала свої прислів'я та приповідки, мабуть ще з свого дитинства. "Зайчику, зайчику, де ти був? — У млині, у млині! — Що ти там видamp;в? — Міх муки, міх муки! — Чом ти не взяв? — Там були кравчики, поламали пальчики, я насилу втік, через бабин тік. Скіу, скіу!"

Або: "Ішов Гриць з вечорниць темненької ночі, а назустріч йому гуска, вирячила очі. Я до неї: гиля, гиля, а вона й присіла..."

Або: "Штани мої сині, а ще другі в скрині!" — іде вулицею парубок та чваниться. Товариш його вигукує: — "То віддай мої!" — "Цить, дурний, це я так хвалюся!"

Приказки були завжди й постійно на устах у мами, ними можна геть чисто все окреслити, весь кодекс етики й моралі. Вони й тепер раз-у-раз виринають з позасвідомости, хоч ніби я їх і не чула, не вимовляла сама. Компютор у голові зафіксував. Що пригадується, я тепер записую у порожні сторінки словника Грінченка. Чи треба наводити приклади? Ось кілька: "Як прийшло, так і пішло". "Дурень думкою багатіє". "Який їхав, таку здибав". "Ширший, як довший". "Брехнею світ перейдеш, та назад не вернешся". "Хоч не вЪкно, та вліжно". "На, дурний, груш, та мене не воруш". "Панська ласка до порога". "На тобі, небоже, що мені негоже"... І так без кінця.

Коли випав зуб, мене послали:

— Полізь драбиною на горище, кинь туди зуба і кажи: "Мишко, мишко, на тобі зуба костяного, а дай мені залізного!.."

Всіх я просила, щоб розказували мені казки. Просто чіплялася. Так, пам'ятаю, на Великдень причепилась до тітки Палазі і вона мусіла мені щось розказувати. Через цей голод на казки, я дуже скоро навчилась читати букваря.

Першу пісеньку я виспівувала таку:

Ой за гайком, гайком, гайком зелененьким, Там горала дівчинонька воликом чорненьким,

Горала-горала, не вміла гукати

Та й найняла козаченька на скрипочку грати.

Грає козак, грає, дівчині моргає, Чортибатька його знає, на що він моргає.

Чи на сірі воли, чи то на корови,

Чи на моє біле личко та на чорні брови.

Воли та корови скоро поздихають,

Біле личко, чорні брови повік не злиняють,,.

Не зважаючи на жартівливу наївність цієї пісенька, вона будила думку. "Козак"... Що воно за козак? Навколо ніякох козаків нема, хібащо образове: "Що скажеш, козаче?" — до якогось парубійка. А в кожній пісні невідмінно фігурує козак, ось і в цій другій пісеньці, що я навчилась найперше:

/ шумить, і гуде, дрібен дощик іде,

А хто ж мене, молодую, та й додому заведе?

Обізвався козак у зеленім гаю

Гуляй-гуляй, дівчинонько, я й додому заведу,

Не веде ж ти мене, не прошу я тебе,

Єсть у мене сивий коник, він додому заведе...

Ціле пророцтво на моє майбутнє. Так мені й довелося все життя вертатися додому самій, а моїм "сивим коником" була Думка...

Ще любила я співати "Журавля".

Занадився журавель, журавель, до бабиних

конопель, конопель... Сякий-такий журавель, сякий-такий цибатий! А я тому журавлю, журавлю, києм ноги

переб'ю, переб'ю! Сякий-такий журавель, сякий-таки горбатий!..

І ще якусь я тоді виспівувала, про "прудивуса й куперваса", але цю забула. І це тільки мізерна частина фолкльору затрималась у моїй невдячній пам'яті, а ним же насичене дитинство української дитини.

5

А ось четвер у Жашкові. Вся величезна площа перед хатою заставлена возами, заповнена кіньми. Це — кінська торговиця, вона не рівна, а трохи вгинається до ярка. Багато торговиць є в Жашкові. Зараз за заїздом сусіда Співака — волова торговиця, паралельна до головної ціла вулиця, захрясла коровами й телятами. Так усе це реве, що не знати, як у пошті, оточеній торговицями, не оглухнуть. Свиняча торговиця з поросячим вереском — аж там, за тими хатами потойбіч кінської торговиці. Там збіжжя мішками, там горшки, а там цілий ряд захаращений відрами з вишнями, курми, молоком, колотушею — і всім, що тільки понавозили з усіх навколишніх сіл у це містечко, далеке від залізниці.



Але чим найбільше славився Жашків, то це кінською торговицею. Коней приводили сюди аж із Туреччини, звідусюди прибували покупці з грішми, більшого калібру. Були спеціяльні гендлярі кіньми, що звалися ліверанти. (У словнику Грінченка цього слова нема). Вони вміли продавати з вадами. А крім того, треба обачним бути, бо продавалися тут і крадені коні. Існувала навіть така приказка: "Не бери жінки в Києві, не купуй коня в Жашкові". Розумій: "Будеш обдурений".

Четвер у Жашкові був і місцем зустрічей, клюбом, а допомагали цьому сидухи, що цілим гуртом у своїй "секції" продавали "гараче", аж пахтіло навколо. Попід возами в холодочку сиділи хазяї, — свати-куми та давні приятелі, — запиваючи могорич. Ось і дід мій Гарасим Гуменний сидить із хазяями у затінку нашої хати і "роздушують шкаліка". Хазяї — хуторяни, все старшого віку: сват Таращук, сусід Барабаш, тоді ще можливий сват. І дядько Гемень Цимбал з Першої Дачі тут, і інші... Де є дід "у ковпанії", то вже нікому не дасть сказати слова. Був він дуже балакучий і все любив "до прикладу" розказати щось, а тих баєчок було в нього безліч. Якось чудно було уявляти його двадцятилітнім парубком у сорочці без штанів. Так було за панщини, що хлопці до 20-х років вважалися ще дітьми, поки не оженяться...

А це поїхав він із своїм батьком-чумаком до Києва, там треба стерегтися дурисвітів. І починалася ціла серія анекдотів про київських дурисвітів. Там навіть перекупки вміли обдурити тумануватого чумака. "Пироги з тиком! Пироги з та-ком!" — вигукує сидуха. Люди чують — "з маком" — і купують. Що воно за пироги з таком? Треба й собі спробувати! Купив і я — а в пиріжку нема ніякої начинки. Ой, чортова бабо, обдурила! А хіба ж вона дурила мене? Вона ж казала, що з таком...

Іншим разом розказує дід, як навчився читати. — 3 отче-нашу. Був неписьменний, тільки напам'ять отченаш знав. Та й трапився йому до рук друкований отченаш і він з цих друкованих слів навчився грамоти.

Дід звичайно всіх переговорював, відразу заволодівав розмовою і вже всі тільки слухали. А часом і мене зауважить, зараз питає: "А скільки тобі років?" — Я кажу. — "А скільки буде два рази по два?" — "Чотири". — Дід хвалить мене, а слідом за цим і мою маму. "Ой, то в мене золота невісточка! Дарочка! А Кузьма — було ледащо, таке й зосталося!"

Любив дід посентиментальничати. — "Ой, Дарочко, дорога невісточко, якби ж то ти знала, яке мені горе було, — вже й приплакував, — як померла небіжка Ганна. Біда, малі діти!.."

По четвергах, як уже роз'їдеться ярмарок, а весь Жашків застелений яснозолотим килимом, свіжою соломою, збиралось у нас дуже багато гостей, переважно батькових товаришів, ще з парубоцтва. Гантін Завертаний, що носив завжди високу смушеву шапку, щоб виглядати вищим, а тому й "Гаршин з шапкою". Петро Лозовий — перший батьків товариш з русявими довгими вусами. Це — сусіди з хутора Адамчика. Іван Ковальський, Гервась Андрущенко — з Литвинівки. Федір Слухamp;й, НабекАло, Денис Дідківський, Пацеля, Ференець, — все це хуторяни.

За столом повно людей, мама раз-у-раз смажить нову яєш-ню, батько ставить нові пляшки на стіл. Як уже розгуляються, ще раз і ще раз чую я, питає Петро Лозовий маму: "І чого ви тоді, Даріє Пилипівно, не вийшли за мене заміж?" — А я собі думаю: "От, яка шкода, що не він мій тато! Оце б жила я на хуторі, а не в цьому болотяному, без деревини містечку!" Мабуть, я найбільше із нас трьох жалкувала. Згодом я довідалася, що мама також не терпіла цього містечкового побуту, який запровадив тато. При кожній нагоді виривалася, як із клітки, хоч на город, до села...

Зате тато був у своїй стихії. Грамофон грає, скрипка ріже (тато грав на скрипці ріжні козачки), гармонія, а на зміну часом сопілка. Спів розлягається. Співають усі, бо це ж природний хор. Від завзятої "Гей, нуте хлопці..." до елегійної "Ой, гіля-гіля, гусоньки на став..."

А тут приходить тітка Тодоська. Побачивши великий гурт, вона знічується, хоче тікати. Але батько легенькими штовханцями впихає її в хату і вона соромливо теж пригублює чарочку.

Так під це гульбище я й засинаю та крізь сон уже чую співи, і жаль мене проймає, той невідступний жаль, що здавна вже мені знайомий. За чимось плачу. За чим — не знаю. Але нестерпний, ятручий. Мала дитина плаче й ніхто не знає, який вона "дорослий" жаль переживає. Був це жаль зрілої душі в малій дитячій.

Іде він зо мною через усе життя. Тепер з ним прокидаюся, як ще не усвідомлюю, хто я і де я, і як звуся.

Це саме в цьому віці мала я якісь фантастичні видива. Одне з них: коло церкви на вигоні танцюють журавлі у різнокольорових (рожевих, зелених тощо) платтячках. Розказувала всім, що бачила ці танці, а мені ніхто не хотів вірити. Це не раз уже я зустрічалась із фактом, що в дітей віком 4-5-6 років прокидається пам'ять чогось нетутешнього і про них кажуть, що вони фантазують-брешуть.

Видив було багато, але вони відразу розпливалися. А одне я таки не забула й досі бачу. Я сиджу на краю величезної будівлі. Стін нема, самий лише дах-покрівля. У глибині під цим навісом є багато людей. У всіх нас, як і в мене, — величезні круглі очі, не людські, як блюдця. Це якась інша раса. Чи таке колись десь було? І звідки виринув цей образ у малої дитини? Я тепер пояснюю так: якась мікроскопічна точечка в мозку активізувалася й видала цей кадр. Таке було, але мільйони років тому.

Це в цій хаті билася я з Ганею. Власне, Ганя мене била. Вона була дуже забіякувата. Одного разу за столом штрикнула мене виделком й розрізала губу. І досі є знак. Часто питають, що це в мене за шрам.

Але Ганя була й моєю охороною. Вона мала такі хлоп'ячі замашки, що в хаті часто говорилося: "Гані б хлопцем вродитися!" Мала вона сиві очі, білявий, коротко по-хлоп'ячому стрижений чубчик. Де воно таке взялося? Мама — чорнявка з довжелезними грубими косами. Тато — темний шатен з карими очима, а Ганя така білявка! Тітка Горпина й інші старі люди, що пам'ятають татову маму, казали: "Викапана небіжка Ганна!" Недарма її так і назвали. Вдалася в свою бабу...

Ця наша баба Ганна була з роду Цимбалів. Далі, як не забуду, то про декого з них, білявих, ще щось згадаю.

Ганя не давала спуску жодному хлопцеві. У школі хлопчаки її боялися, а не вона когось. Вона й звалась у нас у хаті хлоп-чуркою, обіясницею. Ганю, де не посій, то вродиться! Отож у мої перші шкільні роки Ганя водила мене до школи і з школи, обороняла — себто встрявала в битву з жиденятами, а я хутчій утікала. То була й її компанія. Отак б'ючись-бавлячись, навчилась вона говорити по-жидівському. Тато — небувала річ, але факт! — послав її вчитися жидівської мови до вчителя-хусида. І так, крім школи, мала Ганя ще лекції жидівської мови. Це було в дусі нашого тата. Він сам прагнув колись вчитися, то тепер хай хоч дитина вчиться, як має охоту. "Нащо їй жидівська мова?" — питалися. — "Але ж, диви, само навчилося, — може навіть гордився Ганею батько. — Хай, хай, щб не вміти, — за плечима не носити".

В школі у першій групі я була найменша. Учитель підносив мене високо догори, як ляльку, і питав: "Скільки тобі років?" — "П'ять год, шостий", — швиденько відповідала я, бо вже давно знала, щб відказати.

* * *


Двоклясова школа була коло церкви, по другий бік соші. Три великі кляси, в ній училось п'ять груп. Між двома більшими клясами була розсувна стіна, і як треба було, то ці дві кімнати перетворювалися на актову залю. Ото там на Різдво пережила я екстазу — від вигляду ялинки. Це було вперше, що бачила я ялинку, розцвічену вогнями й вбрану іграшками та прикрасами. Я теж була дієвою особою на сцені — співала в хорі. Ми співали: "Коль славен...", "Боже, царя храні", "Во саду лі во-городє...", "Ах, ви сені мої, сені...", "Ей, дубінушка, ухнєм...". І одну українську: "Ой, у лузі та ще й при дорозі... породила молода дівчина хорошого сина...". Чого це молода дівчина мала породити "хорошого сина", — я над тим не задумувалася.

Учитель і дириґент був Рожков. Отож він, типовий рудий Москвин, і прищеплював нам такий репертуар (а може то й не він, а "министерство просвещения"?). Рожков був хворий на сухоти і скоро помер, я ще пам'ятаю, ми плели вінки з барвінку на його похорон. Вже після нього в школі хору не було.

На уроках "Закон Божій" учив нас о. Синячевський з довгою бородою і добрим лицем. Це були коротенькі оповідання з Біблії, які я дуже любила і всі зразу перечитала. А от із літургією вже не так!.. Я ніяк не могла влізти в цю науку і ніколи її не знала. Кепська з мене молитвенниця...

Велике подвір'я школи на весні вкривалось жовтою кульбабою, а потім... фук! і нема ні цвіту, ні пуху, хоч він весь час літає в повітрі. У тому подвір'ї на перервах ("пєрємєнках") гралися — хлопці окремо, а дівчата окремо. Я в цих іграх не відчувала смаку, але ставала в коло, брала участь у беззмістовній примовці: "Ені, бені, трі контори, сахар, бахар, помідори, ас, бас кіслий квас, єтой квас нє для вас". Або: "Ені, бені реч, квінтер, вінтер, жеч, ені, бені, раба, квінтер, вінтер, жаба". Це показувалося пальцем при кожному слові на учасницю кола і останнє слово випадало на ту дівчину, що має жмуритися...

Цікавіша була інша гра, у гусей. Це вже ставали ми попарно в колонку і одна казала:

— Гуси, гуси, додому!

— Чого? — хором відповідали ми.

— Вовк за горами!

— Який?

— Сірий, білий, волохатий, біго-ом до нової хати!



І ми розбігалися, а "вовк" нас ловила. Котру зловила, та ставала вовком і гра відновлювалась...

Ніхто з нас не мав уявлення, що це була колись не дитяча гра, а тотемна ритуальна інсценізація. Зате, як допомогла вона мені потім, коли я задумувалась над первісними віруваннями...

А щб я тоді любила, то це перебивні картинки. Наліпити, помочити, папір стерти, а малюнок зостанеться. Надзвичайну емоцію викликав жовтий колір, якась пишна рожа чи інша квітка. І більш ніякий інший. Навіть тепер. Що воно таке? Якби то я його любила, чи він мені був до лиця, а то ж ні. Нічого не маю в своїй одежі жовтого. Але має він для мене якесь особливе значення: побачу ясножовте, так і війне на мене щось, наче спогад, хороше. Може в минулому житті було щось із жовтим зв'язане? Бо іншого пояснення нема.

З кольорами таке, що я в певні періоди особливо люблю якийсь певний колір. І жадний з них не викликає цієї дивної емоції, що й назви їй нема.

Взагалі ж, я собі придумувала вдома свої ігри. От, наприклад, розкинути руки, як вітрячок, і закручуватися до запаморочення, а потім розкручуватися. Недавно я десь вичитала, що так і мавпи граються. Ну, це підтверджує мою думку, що людина проходить у своєму розвитку всі стадії, починаючи... не від мавпи, а від амеби.

6

В кінці 1909-го року уродився брат, якому дали їм'я Микола. Дитина вродилась із заячою губою і додала тільки журби.



Бо як уродився Коля, то нашого батька не було вдома. Сталась подія, про яку я нічого не знала. Не знала я, що батько сидів тоді в гуманській тюрмі. Чому? Суд його засудив на рік тюрми за те, що мав зброю, стріляв у людину і вибив їй око. Це закрався злодій у погріб, а батько підстеріг його і стрельнув з таким наслідком. Не знаю, чи й злодія судили за влом, бо в нас у хаті про це не говорилося, тільки називали "оті злодії Рачки"... Але трах-бах, "трахтір" уже був не наш, став він Гамосів Дяченків, ще одного татового товариша з Городищ.

Тепер я пам'ятаю себе вже в іншій хаті. Якась стара занедбана жидівська райшура, більше на селянську хату схожа, ніж на містечкову. Була вона на межі між ґетто і "аристократичною" частиною міста. Ота величезна кінська торговиця не була рівна, а вгиналась у тому місці, де вона завертала під прямим кутом в напрямку до волості. В цій частині Жашкова були самі "панські" доми з залізними штахетами, садочками й клюмбами. А най-багатше виглядав дім доктора Кузьмінського, що стояв навіть не при вулиці, а в глибині саду. Поруч садиби Кузьмінського була аптека Пуклевича, єдиного поляка в містечку, статечний червоний цегляномурований дім з високим ґанком, входом до аптеки. Ото там у ногах мурованого дому примостилась і злиденна райшура, що вибігла з густонаселеного ґетто... Вона навіть не була обгороджена.

І хто ж би то сказав, що зараз за цією обдрашпаною хатою на белебені починався той ручай, що вбігав у обгороджений парканом розкішний і захований від людського ока парк Пуклевича? Ручай той ще в саду перетворювався в річечку, а береги її — у глибоченький яр. Отам за посілостями-парканами Пуклевича яр уже був перетятий місточком, що з'єднував містечко з селом Другою Дачею. І хоч наше містечко з обох боків було оточене зарослями верболозу й очеретів, ярами та ручаями, само воно не мало й деревини. У мене завжди було почуття, що воно степове, порохняве, болотяне. Тут же й лісу нема близько. Хіба ж то ліс, ота Натанівка за Жашковом, чийсь гайок, де ходять павичі з розпущеними хвостами? Справжній могутній ліс, Дубина, був далеко, за п'ять верстов, в напряму до Тихого Хутора. А тим часом на мапі Бопляна наш Жашків існує не в степовій смузі, а в лісовій. Триста років тому це був лісистий край, мабуть, такий весь, як той Пуклевічів розбуялий сад.

То якоюсь оазою видавався Тупчіїв сад, що замикав собою кінську торговицю (за ним ішли ятки й інші торговиці). Сад цей був також обгороджений високим парканом, але зелень наявно вихрила так, що хата Тупчіїв ховалась у гущавині. Одним тільки боком високий паркан упирався в стару хату під солом'яною стріхою, що наче заблудилася сюди з гоголівського "Вія". В ній жила Шулимка, ліверантиха з купою дітей. Ліверанта Шулима я ніколи не бачила, а Шулимка, здається, помогала ярмарковим запивати всякі могоричі, себто торгувала горілкою.

Про цей сад багато розказувалось у нас. Про самого Тупчія: був він спадкоємець великого багатія, але прожив бурхливу молодість і геть чисто все прогуляв та прогайнував: млина, земельну посілість. Зосталася тільки оця садиба посеред кінської торговиці, — хата, що колись була коршмою, та ота друга, що в ній жила Шулимка. Тупчій уроїв собі, що тут десь є закопаний великий скарб, та й давай перекопувати всю садибу. Копав-копав, аж поки все перекопав. Скарбу не знайшов, але праця не пропала даром. Угноєна ярмарками-століттями земля була засаджена щепами і оце виник такий тінистий сад.

Я пам'ятаю Олександра Тупчія вже в образі патріярха з довгою білою бородою, з своєрідною плутаною півукраїнською-півросійською мовою. Він вічно говорив про Апокаліпсис, про біблійні пророцтва та про Антихриста, що ось-ось прийде...

Та що це я про Тупчія? Почала ж про себе і про сад Пуклевича, що був просто за стіною найманої на белебені хати, але недоступний нікому...

На цей час припадає моя перша "ситуація на межі". Було мені тоді років 6-7. Я могла б гарненько померти й не було б ще 65 років безцільного та скучного існування, не знати пощо й нащо. Була я тоді дуже хоровита. Бронхіт, запалення легенів, плеврит. Бачу на стрічці пам'яті березневий весняний день, саме розгасло болото, все навколо дзюркотить, бурхливо рине вода, по дорогах і в ярах клекотить. І таким болотом мама веде мене до лікаря Кузьмінського. Ноги не витягнеш із болота, а ми долосаємо. Я вже впріла й втомилася.

Мама затримала мене при житті тим, що обмотувала в гарячі мокрі домоткані рядна, а зверху вкривала ще кожухом. Мама теж не знала, на яку долю і нащо мене рятує, то був її материнський інстинкт. А що таке дуже сталось би, якби я тоді вмерла? Нічого! Чи світ так дуже потребував мене, чи я його?

Чи через хоровитість, чи може через малий вік, у першій групі я була два роки. Буквар був уже давно перечитаний, усі казочки, а з шкільних спогадів — нема ніяких. Якісь малі уривки і то — з літніх часів, а зимові десь випарилися.

Була в мене тоді товаришка. У Гамося Дяченка була дівчина моїх літ, звалась вона Гантошка. Ось виринула одна сценка. Я — в Гантошки, у тій самій хаті, де ми жили недавно. Дуріємо, пищимо, кихкотимо. Гантошка говорить "па-рускі": — Я про-студьорілась і надєла нов^ю сарьочку, — а я вимовляла всі слова навпаки ("сві васло пакинав") і нас страшенно тішить, що ми заговорили незнайомою мовою. Крім того, я вимайстровую ріжні пики, вилуплюю страшно й лякально очі. Нарешті, награвшись, вже хочу йти, з Гантошка не пускає. Посидь ще, та й посидь! Справді, це ж так буйно веселились ми — і вже йти? Я залишилася ще, переступивши через свою волю, щоб вволити Гантошчине бажання. І раптом — відмінилася. Замовкла. Не стало в мені гумору і не було жартів. Зробилось убійчо нудно. Я пішла, а Гантошка й не затримувала. З того часу урвалося наше товаришування. Чому ж така раптова зміна? Проти мого бажання? Так потім не раз у житті повторювалося.

А ось я йду до крамниці Ґрінберґа, — ніби цукерні, ніби галянтерії. Я маю в руці копійку. — "Дайте мені монпасье". — Як сім на копійку, то гірші, а я настоюю, щоб дав тих, на копійку п'ять штук, то душисті. "Французькі". Вже таких ніколи більше не зустрічалося.

Посилає мене мама до бакалії, купити дріжджів чи оселедця за три копійки. Чую, — жидівки за лядою між собою говорять: "Шейненьке шиксл", — а до мене: "Чия ти?" Вони думають, що я не розумію. Недаром же ми живемо по жидівських хатах, "Шиксл" — "мужицька дівчина", "Шейненьке" — "гарненька"...

Може з рік прожили ми біля аптеки й заказаного раю Пуклевича, та й перебралися до третьої жидівської хати, ближче до "Рейнскового погреба". Ще пам'ятаю, як старанно вимітала мама все сміття в тій хаті, що ми кидали, бо було повір'я, що як не виметеш за собою сміття, то заведуться стоноги на новому осідку.

7

"Рейнсковой погреб". Це так батько назвав нову свою крамницю, винний склад. Мабуть, мало бути "Рейнскій", але батько мій знав російську мову не краще за Гамосеву Гантошку. Будинок той був на підмурку, з великим підвалом, де стояли бочки з вином. У "лавці" були полиці з пляшками вина та окремий куток із консервами: бичками й сардинками.



Поряд із "Рейнсковим погребом" стояли два заїзди, отже ми перебралися в один такий заїзд, другу хату від крамниці. Як водилось у містечкових заїздах, по обидва боки широкого в'їзду з брамою, щоб могли проїхати підводи, були кімнати. Дві задні кімнати й кухня були нашим мешканням, а далі була стайня, стояли заїжджі вози та коні, повітря протхнулося кінськими кізяками, роїлися мухи. За вікном росли дикі бур'яни, — калачики та полинь, — і більш ніякого тобі життьового розмаху. Ото в цей час я найбільше сердилася на маму, чого вона не вийшла заміж за Петра Лозового... Це містечкбве оточення мені таке відрубно чуже, я ж так люблю хутір, простір, степове повітря, — а мушу жити тут, бо тато наш по грубості своєї натури не розуміється на поезії природи і навіть нею не цікавиться.

Єдиним виходом із такої суворої долі були: для мами город на Першій Дачі, а для мене — виїзд на хутір. Так уже було заведено, що на Різдво дід висилав по нас, дітей, наймита Сашка і ми їхали саньми через засніжені феєричні поля до хутора Адамчика. А вже на Великдень, то мама забирала нас і ми їхали до кравченківського хутора. Ніколи з нами не їздив тато. Він чомусь Кравченків не визнавав. І так само Кравченки до нас не вступали, хоч школярі щодня ходили повз нашу хату. А вже літом мама вибиралася на тиждень рвати вишні. Встановилася традиція (мабуть, через ці вишні й черешні), що ми, діти, літом невідмінно гостювали у Кравченків тижнево по черзі, вперед Ганя, тоді я... Може (не може, а напевно) це найкраще, що було в мойому дитинстві.

Тому я обожнюю хутір. Саме такий, як цей. Був він посередині між Жашковом і Кривчункою, за п'ять верстов. Можна було йти насипом початої й невикінченої залізничної колії, зарослої багатющим квіттям і зіллям та маєстатичними гордими будяками з бордовими коронами. Повітря — впиваєш у себе екстазу. Хутір стоїть самотньо, його видно здалека. Довга алея сріблястих височенних осокорів запрошує в садибу, що стоїть за гони від шляху. Ці осокори мене завжди чарували: як наближаєшся — бачиш тріпотливе, миготливе срібло, що міниться на очах.

Алея срібних осокорів кінчається садом. По один бік — старий сад, що посадив ще дід Пилип, а по другий — новий, його вже посадив дядько Явдоким. Ідеш садом, а хати ще не видно. Входиш у подвір'я — чотирикутник, обставлений з усіх боків будівлями.

Стару хату я ще пам'ятаю. Вона виглядала біля нової, як старий трухлявий гриб, урослий в землю. В ній доживала віку наша бабуня, Хросина. Мама казала, що її мама була з роду якихось Ярмолинських. Це все, що я знаю з родоводу по материній лінії. Бабуня Хросина була велика, костиста, відчужена з нами, малечею, що шейкалися попід ногами. Строга, з посинілими губами. Вона була вже дуже стара, як я її побачила. А як помирала, то було їй 92 роки, і кажуть, дуже важко було їй вмерти. Тоді вона попросила, щоб її положили на долівку і аж тоді упокоїлась. Після того, стару хату розвалили, а біля нової під сірою цинковою бляхою повирбстали мальви, червоні, білі й рожеві.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка