Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1



Сторінка3/52
Дата конвертації23.03.2019
Розмір7,1 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52

Центром життя в цім притульнім подвір'ї був старовинний колодязь із журавлем та довгі жолоби. Сюди збиралося все, що мекало, ґелґало, ревло, іржало, кудкудакало і курликало. Просторне каре подвір'я було обставлене господарськими будівлями: возовня, стайня, клуня... Любив дядько Явдоким добротно будуватися! А за ними — вишні та й вишні. Вони оточували весь хутір, їх було найбільше у садах, ними було обсаджено рови, що за ними вже йшли землі леміщанського пана Підгорського. На ровах вишні були особливо смаковиті. А подивишся вниз — повно пахущих та соковитих величезних суниць.

(Не дивуйся, хто буде читати, що я повторююсь, мені хочеться ще і ще пережити оцим повторюванням, а пишу ж я не для тебе, тільки для себе).

Але ходімо поза клуню оцією стежкою і впірнімо відразу в конопляні пахощі, стежечкою-стежечкою аж у самий ярок. Там — хвоса, застелена зеленою ряскою та й жабуринням, там мокнуть коноплі. А навколо — лагідні долини, зелені, неорні, трав'янисті. Ще зеленіші верби попростували цим ярком до якогось другого хутора, що його звідси й не видно. Попід вербами крутиться майже непомітна річечка...

Оце тут ми пасемо товар, і такого прекрасного життя, як біля тієї хвоси, я вже більше в житті не зазнала, дарма, що раз взяла мене на роги корова, високо підкинула і жбурнула на землю. Танька й Васька, дівчата мого віку, я й Льона — ми, називається, пасли, але насправді гралися: викопували якихось "щуриків" із землі, купалися, перекидалися, щось виспівували, ганяли одна за одною. І чогось із усього було смішно.

Та не тільки хвосу, не тільки оту конопляну стежечку з веселим і радісним чимось, — кожен куточок у цьому хуторі я любила, як рідне щось, до чого я невід'ємно належу. Не до того містечкового в Жашкові.

Гостювання тут було для мене великим святом. Що за розкіш — вилазити на крислату черешню по лискучому стовбурі, вичовганому ногами всіх попередніх лазільників, з такими зручними приступцями й сідалами, аж до самого вершечка... На такій черешні може бути нас кілька. З усіх інших я чомусь пам'ятаю Доньку, найстаршу дівчину шістнадцятьох років, таку щиру й затишну... А хоч, то посидь під цією самою черешнею на лавочці біля столика... Рано-раненько бігла я на рови, де найсолодші вишні, і там просто з дерева наїдалася донесхочу.

Після вишень апетит був звірський. І все там було надзвичайно смачне: сметана, колотуша просто з льоху, яєшня, борщ не такий, як удома. Мабуть, самі вони тих ласощів не дуже куштували, що для нас старалися. А Тимко ще й припрошує:

— Ти їж, Явдоню, їж!

— Та я ж їм!

— А ти не їм, а собі! — вмовляє Тимко.

Я метикую, — ну, як би так сказати, щоб не було "їм"?

— Я Щ

І всім нам за столом ставало весело від такого нового слова. Неймовірно!



А найвеселіше було, як збиралась уся наша громада й клуню на ночівлю. Старші, дядина Марія і дядько Явдоким, спали в хаті, а ми — найстарший Павло, за ним Тимко, Сергій, Параска, Танька й Васька і я з Льоною або Колею, — на сіні у клуні. Давніше й Донька, але вона недавно оце вийшла заміж. Тон задавав Тимко. В дійсності він був Пантелеймон, але чомусь звався Тимко, як і Єлисавета — Донькою, а Антоніна — Танькою. Був він великий гуморист і філософ домашнього стилю. В усьому бачив смішну сторону, м'яко каламбурив — от хоч би й вигадав назву собаці. Мнясало. Бо пес найохочіше обзивається на ці два слова. То Тимко винайшов третє. За його прикладом і ми всі починали сипати своїми дотепами. Такий регіт розлягався в клуні, що чути було аж до хати. А в цій задушевній веселості починався філософський відступ і Тимко десь з одного кутка клуні, високо вгорі на сіні, а я на нижчому ярусі, поміж Танькою й Ваською, переговорюємося про такі високі матерії, як будова всесвіту, чи про читане... Жаль, що не пам'ятаю тем, які нас тоді цікавили, але знаю, що то були дуже серйозні розмови і що Тимко з повною повагою ставився до мене й цих розмов.

Тимко вже вчився тоді у ставищанській чотириклясовій школі, разом із Павлом, а Сергій ще ходив до жашківської дво-клясової, щодня, — чи дощ, чи сніг, чи заметіль, — туди п'ять верстов і назад. І як це так, що нас на хуторі так щиро приймали щоліта, а горді Кравченки ні разу в негоду не попросилися ночувати у нас в Жашкові?

Прокидалась я в клуні від сонячного променя, що зазирав десь у дірку в стрісі. Вже нікого не було, всі давно тихенько, щоб не будити, повставали і кожне пішло до своєї роботи.

Скільки ж вони й спали? Ми ж, мабуть, до третьої години ґзилися...

8

Оце в цім хуторі виросла моя мама, привезена із Ставищ у дитячих роках. Розповідала не раз, як то тяжко треба було робити. Ось жнива. Вдень жали, а вночі до місяця треба було крутити перевесла. Хіба на яку годину хто де впав, то там і заснув, кулака під голову. Тоді ночі були теплі, не такі холодні, як тепер, — каже мама. А сонце вже й сходить, треба протерти очі і знов ставати жати... Спідниці треба було десь залізної, звичайні дерлися відразу. Так то треба було гарувати! Це ж на цім хуторі ніколи не було наймитів, а треба було 15 десятин обробити своїми силами, серпами зжати урожай, щоб не осипалося зерно. Часом і вночі до місяця доводилось жати.



— Що ви знаєте? — додавала до цієї оповіді мама. — Грошей тут не було ніколи, бо що забазарювали (збіжжя, птиця, яйця, масло), то все йшло на сплату за землю. Навіть мило було тут розкішшю, прали білизну лугом.

Ситуація не змінилась і тепер, коли підростало друге покоління. Тут так само робили від світання до смеркання, вночі крутили перевесла до місяця, спали в жнива мало. На мило грошей не було й тепер. Все випродуковане в хазяйстві вивозили на базар і гроші йшли на будівлю, бо дядько Явдоким усе життя будувався. А також знав, що хлопцям треба дати освіту, то за школу і за мешкання з харчами в Ставищах треба було мати чим платити.

Дядько Явдоким, як можна було уявити з маминих оповідей про її веселе дитинство і постійні жарти в хаті, був такий, як тепер Тимко. А тепер він був строгий на вигляд, з довгою бородою, не усміхався. Він не був лихий до нас, малечі, тільки якось не помічав. Але дядина Марія була справжня голубина Марія. Ніколи не бачила я її розгніваною, з підвищеним голосом, вона завжди була тиха, ласкава, сердечна, покірна своїй долі, все в роботі. Як не біля печі, то в полі, то у господарстві. Вставати треба було ще засвіт, бо вдосвіта снідання й обід уже мають бути зварені, корови подоєні, до довгого робітного дня все наготовлене... Ні заздрости, ні нарікання. Не обсудила нікого. Зо мною вона розмовляла не то що, як із меншою, з дитиною, а як із старшою товаришкою, коли я їй розказувала, що то не сонце сходить і заходить, а навпаки, земля кружляє навколо сонця. Вона розпитувала, що там ще мене навчили в школі та все приказувала: "Таке мале, а все пам'ятає!"

Я не пригадую, щоб у хаті в Кравченків були книжки, але одна таки була: російський переклад Мільтона "Потерянный и возвращенный рай". Стара-престара книжка в брунатній паля-турці із пожовклими листками. Як вона там опинилася, хто її там читав? Я прочитала з великим, сказати б, хвилюванням, бо ще й досі не читала такої Грандіозної епопеї. Вона в мене дорівнювалась до "Страшної помсти" Гоголя, тільки була має-статичніша.

9

Яка протилежність до атмосфери на хуторі Адамчику чи й на горбді. Мої дядини, жінки Ларійонова та Іванова, і тітка крива Мотря витворювали атмосферу якоїсь відчужености, якийсь бар'єр між собою й цією містечковою дитиною, Кузь-мовою дівчиною. Може тому, що була я в міській одежі? Чи може вже вступила в силу ота одвічна ворожнеча села до міста? Коли я приходила на город, то тільки на город, а не до роду, яким і були ці двоюрідні брати батькові з жінками й їхніми дітьми. Добридень і до побачення, більш ніяких розмов. Може тому, що це вже стиснене в своїх вузеньких межах-наділах селянство? Кожен раз я порівнювала з двома хуторами, найперше з кравченківським...



Там — атмосфера чистоти й шляхетної бідности. Там не знали, як багатіти, хитрувати. От як щиро й широко гостинно приймали нас, все найліпше настановляли на стіл, а ніколи ніякого нарікання-натяку не було, що всі Кравченки обминали нашу хату в Жашкові, бо наш батько ставився до них згорда. Тому — краще долосати болотом чи змагатися з завірюхою п'ять верстов, ніж зайти до таких родичів.

А може тому там була така моральна чистота, що хутір був відлюдний, не було пересудів, ніяких пліток, бо й сусідні хутори були не близько. Чи може це дід Пилип започаткував цю шляхетну чистоту? Не змудрував він розширитися, щоб придбати більше земельки. Щоб не розпорошити і ці 15 десятин, то зостався на хуторі тільки Явдоким, а решта, велика родина, геть по світах розійшлася. А може це Кравченки принесли свій роз-кошанський стиль у степову Жашківщину? Моя мама там уродилася, то я можу вважати і своєю батьківщиною розкішні Ставища. Містечко Ставища там оточене з усіх боків трьома ставами, а за ними розлягаються в буйній зелені передмістя: Розкішна, Пшінка, Жабокраківка... Хати там з просторими розлогими садибами навколо, обложені садками. В цілому — всі Ставища з присілками — суцільний гай, з деревами, що понахилялись на вулицю...

А Жашків? Жашківщина? Степ та й годі. Нема ставів, якийсь один жалюгідний, як іти до (села) Тихого Хутора. Біля хат нема великих садів, а бідненькі вишнячки. Ото й тільки, що яри зелені обабіч містечка і в них струмочки.

Один яр починається у саду Пуклевича і розростається в яругу, що відцілює містечко-ґетто від Другої Дачі. Через той яр є кладка, я не раз там ходила. А другий великий яр, це як іти до нашого города на Першу Дачу у протилежний бік. Там рівнина містечка круто обривається вниз,, треба обривом спуститися повз Брбвара (тільки назва, ніякої броварні тепер нема, але колись була і назва зосталася). Як іде дощ, то не земля, а глина розкисає під ногами. Унизу ж — ручай, літом майже висохлий, але все тут заросле лозою і терниною, що дряпається вгору аж до самих хат. Ці хати притулилися на взгір'ї так, як типово для трипільського краєвиду.

Мабуть, це місце дуже й дуже старовинне. Там є один вельми інтриґущий горб. В розвилках двох ручаїв — кругле пласке попелище, як могила. Одна з найдавніших сцен, що залишилася в пам'яті, це: я йду з татом, що веде мене за руку, (така я ще мала була) і коли ми йдемо через цей чорно-сірий горбок, тато каже: — Чуєш, як гуде? Наче глечиком по животі гупає. От походи... — Я побігала, — справді глухий гуркіт відгукувався під моїми ногами. Я й досі не знаю, чого це хтось має глечиком по животі гупати, але твердо пам'ятаю цей вислів, як і саме гупання та дудніння. Тут або віками зсипали попіл з усіх сусідських хат, або... або це було з предковічних давніх-давен ритуальне місце — жертвоприношення. А може це тут мої предки, хлопці й дівчата, справляли свято Купайла, може тут рік-у-рік горіло священне багаття? Дивись, яке підходяще місце: угорі над головою почіплялися хати, сюди сходяться верболози, дві річки творять трикутник. Вони напевно колись були повноводними й буйними ріками... В них кидали дівчата вінки і ворожили, вогонь палав, скакали через нього, купальські пісні лунали... Та то було колись. Тепер, крім цих мальовничих за-кутків-ярів, Жашків більше степовий, ніж лісостеповий. Все тісніше й тісніше стає на цих садибах. Отож і той яр помалу випростовується в вулицю, що веде до ширшої і до просторого колись обійстя прапрадідового, а тепер поділеного на смужечки, де й наш город...

Я думаю, що різний стиль двох хуторів, маминого й татового, має своє коріння у середовищі, що з них похбдили їх будівники.

10

На хуторі Адамчику за Троянами влітку було зовсім нецікаво. Незатишно, нема де подітися, непритульно. Саду нема, лише за хатою кілька вишень. Подвір'я велике й довге, вдалині кінчається величезними ожередами і ліском. Це подвір'я населене різними шопами, оборами, клунями, хлівами, стайнями. Ще й так накидано скрізь у безладді різного господарчого реманенту: бброни, сівалки, косілки. Нема внутрішнього гармонійного укладу, як у Кравченків, нема смаку, нема тут почуття естетики, бездарно. Тут ніхто про красу навколо себе не дбає. То може там у лісочку душа спочине, за ожередами? Еге, спочине! Бідний, хирлявий з тонкими деревинами, ще не вступиш у нього, як уже й кінець видно. Нема, гай-гай, того мрійного простору, що в Кравченків. Ото й тільки, що весною багато синього рясту...



Хоч і степ, а нема тут розгону, хутори тут стоять як солдати вряд, наче одна вулиця: Гуменні, Барабаші, Лозові, Завертані, Слухаї. По другий бік "вулиці" — степ.

У хаті — вічна нещирість. Бабуня Кирія любить своїх дітей, а цих нерідних дітей і внуків — лише вдає, що любить. Маленька жебонлива бабка із солоденьким співучим голоском. Мій батько називав її позаочі "Керейка", а при ній казав мені: "Поцілуй бабуню в руку!" Дочка Палазя, нерідна сестра татова, позаочі звалась "раба гадюка", бо мала на носі трохи ластовиння. Йосип, бабин улюбленець, в бабуню Кирію вдався: лагідненький, хитренький, солоденький до всіх. Василь не до рідного свого брата Йосипа горнеться, а до мого батька, і часто приходить на пораду та з хутірськими новинами. Цей Василь заслужив у діда неласку тому, що він — ще одне ледащо. Вишле дід його в поле, щоб наглядав за наймитами, а Василь вкраде у сусіда Барабаша барилко меду і частує ним своїх товаришів-наймитів. Мед виїли, барилко закопали і діло з кінцем! Тільки потім зустрічає сусід Карпо Барабаш Василя й питає: "А що, солодкий був мед?" — Ну, і різні такі інші Василеві витівки, що нагадували колишні Кузьмові. Тільки без "скрипочок і книжечок". Отаке убоїще!

Не був заплутаний у ці нещирі й зовні ласкавенькі взаємини дядько Хведір, піп. Ніколи не говорилось у нашій хаті проти Хведора чогось ущіпливого, злого, заздрісного. По-перше, був далеко, а по-друге, усі відчували до нього повагу, навіть наш батько, який ніколи не міг простити дідові, що Хведора вчили, а його — ні. Хоч він і Мокрина найбільш були ображені, призначені дідовою волею бути мужиками і працювати на те, щоб Хведір вивчився на попа.

Ця зверху лагідність, а під сподом вічна війна, творила якусь задушливу атмосферу в цім хуторі. Як бабуня ласкавенько пригощає чим, то так і здається, що все це десь лічиться, бо вона скупа. Не так, як на маминому хуторі, де бідно, але щиро навстіж, де нема багацької журби.

Проте дід любив великий родинний збір, пишну родову учту, де він у центрі, патріярх. На Великдень, а головне на Різдво, до діда на хутір зіжджалися дочки з чоловіками й дітьми, сини з жінками й дітьми, бабина Киріїна рідня з Городищ, свати Ба-рабаші й Таращуки. Нам, дітям, призначений ванькір, де було велике ліжко, скриня й висіли кожухи, де бабуня обділяла нас цукерками й копійками. Але ми шейкалися скрізь, а потім нас садовили за стіл разом із дорослими, наливали по чарці вишнівки... На столі стояли шинка, ковбаса, біґус і холодець, ну і хрін, звичайно... Не дуже прислухалася я до розмов, бо вже й так знала, що дід говорить. Те саме, що й у нашій хаті, як зберуться в четвер. Дід, як випив чарку, то зараз згадував, яке то йому горе було, коли померла Ганна, царство їй небесне, та яке ледащо був отой бовдур і убоїще, Кузьма. Тітка Мокрина, вив'язана у червону квітчасту хустку, сварилась із дідом і стукала кулаком об кулак, а тітка Тодоська, вив'язана в зелену квітчасту хустку, блаженно всміхалась і казала, що їй усі добрі, всіх вона сердечно любить, ніхто їй ніякої кривди ніколи не зробив. А дід уже й приплакував:

— От ви правите в мене землю! А звідки ж я взяв? Я — з мурґочки! Мій батько мав три морґи поля та й поділив між мною, Юхимом та Яковом... Я все те приробив, сто десятин без одної. Отак і ви — приробіть собі!

— Ми в вас робили! — прискала знов Мокрина. — Дайте мені те, що я у вас заробила! Дайте мені мою пайку!

— Я ж дав тобі десятину!

— Одну? А я на ваше багатство робила!

— Дочкам нічого не належиться.

— Мені треба сина вчити!

Ну, і так без кінця-краю... Мокрина ніколи не говорила з дідом мирно, все гнівалася і гнівила. Вона стукала кулаком об кулак, дід сердився. Мій батько теж "правив", але не так бурхливо. Але мені здається, що дід любив сварку з непокірливою Мокриною.

Хоч я наче й не слухала, а однаково всі ці розмови всотувалися у вуха. Особливо наставляла я свої вуха, як дід починав розказувати про себе. Він ще був кріпаком, за його молодости скасували панщину. Намагалась уявити собі його молодим, у довгій сорочці без штанів. А це, знов, розповідає, як чумакував із своїм батьком та з товаришем Янєвським. Янєвські в моїй уяві були "пани", бо я знала, що ми — "мужики". Янєвські, Тар-навські (в нас вимовляли "Тирнавські") теж десь тут жили на хуторах, але в татовій компанії не оберталися. А з дідових оповідань виходило, що старий Янєвський був його товаришем, разом чумакували, а потім Янєвський служив у графа Браніць-кого, "волам хвости крутив", себто гонив гурти товару до Варшави, і з того так розбагатів, що накупив багато землі, а його син був уже "паном".

А то про якусь легендарну бабу Христю, дідову бабуню чи прабабуню, зайде мова і всі за столом жваво розпитують діда про ту нашу далеку предкиню. Дуже вона любила по шинках ходити, особливо, як прадід був у Криму. То мусів прапрадід приковувати її ланцюгами до полу, аби трималася хати. Мабуть, це мало якийсь зв'язок із піснями, що я чула раз-у-раз в хаті:

Загуляла чумакова жінка Від середи та й до понеділка, Чумакова жінка гуляє, Бо чумака дома немає.

Гуляй, гуляй, моя чорноброва, Покіль моя голівка здорова, Бо як моя голівка схибнеться, Тоді твоє гуляння минеться!

І співала про себе ця чумакова жінка так:

Ой, випила, вихилила, Саме себе похвалила, Що я панського роду, П'ю горілку, як воду!

Тоді співається ще й

Коли б мені, Господи, неділі діждати... Сюди-туди, Господи, неділі діждати

То пішла б я до коршми гуляти Сюди-туди, Господи, до коршми гуляти...

ця розгойдана мелодія змінюється на швидку, загонисту:

У неділю п 'ю, п 'ю, В понеділок сплю, сплю, А в вівторок снопів сорок Пшениченьки жну, жну.

В середу сушила, В четвер молотила, В п 'ятницю продала, А в суботу пропила.

В п'ятницю продала, А в суботу пропила, Слава тобі, Господи, Що до діла довела!

До роботи не я І до діда не я, З хлопцями погулять, То охота моя!

Отак погулявши, вже втомившись, співає вона ще й таку:

Кумцю, серце, що маєм робити? Що не хоче куций віл додому ходити!

Або продаймо, або заміняймо,

Чи жидові рудому за горілку даймо...

Це я тепер тільки задумуюсь над зв'язком між цими щоденними пісеньками та моєю далекою прабабою. А тоді я тільки думала собі: "Еге, а про нашого діда також у нашій хаті смішками розказують, що він не промине жадного шинку. Є в нього улюблена Дерешка, стара підсліпувата коняка, він тільки нею й їздить. То вона вже так знає діда, що сама зупиняється біля кожного шинку".

Але ж за столом зібрався чумацький рід! То як не заспівати дружно (хоч щойно тітка Мокрина гнівалась, стукала кулаком об кулак) чумацької? "Було літо, було літо, та й стала зима...". Цю пісню співали як молитву — помалу, розтяжливо, зосереджено з чуттям і переживанням долі чумака, що занедужав у полі і "ніхто ж його не спитає, що в його болить...". Потім іде "Ох, і не стелися зелений шпоришу...". А потім і "У Києві на риночку...".

11

Один такий збір роду був навіть зафіксований на світлині. Це було Василеве весілля, а дядько Йосип умів обходитися з фотографічним апаратом. Назіжджалося дідового й бабиного роду, ще й свати. Ледве всі вмістилися на великій картці. Знімалися під ожередом біля ліска. В центрі сидить дід — із двома характерно для нього загнутими пучками, руки спочивають на колінах. (Такий уклад пальців я помічала й у мого батька і тепер часом себе на цьому ловлю). Борода дідова підстрижена трохи нерівно. Поруч сидять — з одного боку баба Кирія, а з другого — отець Хведір, а далі по боках — свати. Позаду в два ряди стоять невістки з синами, дочки з чоловіками, а посередині — молоді: Василь і Ганя. Ми, малеча, насипані мачком у ногах. Там і я сиджу, поруч із Гантониною Тодосьчиною,_і Ваня...



Це вже було третє весілля на хуторі. Дядько Йосип перший женився, з Меланею, потім виходила заміж Палазя за сусіда Карпа Барабаша. Але ці весілля на дідовому хуторі вже не мали характеру сільського народного весілля. Молода була у фаті, гості мали воскові букетики, не було дружок і їх співу, гільця і всього звичаю. А цей весільний звичай можна було навіть на вулиці бачити, живучи у містечку. Не раз бачила я, як ішла зграйка дівчат на чолі з молодою. Спрощували на весілля. Молода в стрічках попереду, а за нею дружки із співом. Або як іде весілля з церкви через містечко, ціла процесія. Молода з розпущеним волоссям, вінку й стрічках, у вишиваній сорочці, рясній спідниці і хвартуху. (А керсеток у Жашкові чомусь не носили...). За нею — дружки, спів іде по всьому Жашкові...

Усе ж весілля я пережила у тітки Тодоськи як його член, коли виходила заміж друга дочка, Голяна. Я навіть три ночі ночувала там на печі, разом з іншими дітлахами. То було шалене переживання, містичне. Дія йде одна за одною і до кожної дружки співають — і так же влучно! Жартівливо і весело, а як треба, то сумної — і всі тоді плачуть, плачуть! Мені було тоді дуже мало ще років і етнографією я не займалась, навіть і олівця не мала... Якби ж то завернути! То ж було справжнє народне весілля, а щоб не оминути жадного звичаю, тривало тиждень. Чимось моторошно могутнім віяло на мене. Я впивалась кожною деталлю, почувала себе у великому роді... Я думаю, що цей містичний настрій навівав неперервний хор дружок.

Друге пам'ятне весілля було в селі Леміщисі. Тітка Мокрина видавала заміж дочку Палазю. На цьому весіллі, теж народному, я яскраво запам'ятала, як тітка Мокрина танцювала посеред хати, співаючи "Чоботи", із чобітьми в руках та ними приплескуючи.

Оце ж тії чоботи, Що зять дав, А за ції чоботи Дочку взяв, Чоботи, чоботи, Ви мої,

Наробили клопоту Ви мені!

Ой, чоботи, чоботи Із бичка,

Ой, чом ви не робите, Як дочка, Чоботи, чоботи Ви мої,

Наробили клопоту Ви мені!

А потім мала в руках дві мальовані миски, побила їх одну об другу, а черепки кинула до стелі. На щастя! Жертва богам! Справжня трипільська Мати Роду!

Ця тітка Мокрина видається мені й тепер видатною особистістю. В хаті головою була вона, а не чоловік її, Макар (прізвище: Іван^шко). Так і казали: Мокринин Макар, а не навпаки. Наш батько називав її міністром. Розум свій вона передала першому синові, Юхимові, і з усіх сил вибивалася, щоб його вчити. Це й була причина, чому вона так завзято "правила" в діда свою долю, яку вона заробила, гаруючи на його господарстві. Юхим був дуже здібний, проходив за рік дві групи і за два роки закінчив п'ять груп двоклясової школи в Жашкові. За моєї пам'яті він уже вчився десь у Києві на інженера мостів (це ж чудо, щоб селянський син... На трьох моргах поля!) Тільки він уже був хворий на сухоти. Мокрина не могла забезпечити йому і науку, і здоров'я. Дід повинен допомогти! В своїх змаганнях за цю синову науку часто приходила вона до брата Кузьми радитися. Ще й такий епізод був, але про нього чогось неохоче говорили, хоч він мені видається дуже кольористий. Прийшла Мокрина до діда на хутір, щоб дав сто карбованців, нема чим заплатити за правонавчання. Ну, і не просила, а сварилася. Доти сварилася, аж дід вхопив батога й почав її періщити, і так вона із плачем, ні з чим, побігла. Коли чує, доганяє її дід, — чекай, лахудро! Вернись, псяюхо! Догнав, тицьнув їй у руку сто карбованців... Де ще є на світі така родинна сценка? І де на світі є така сільська молодиця, щоб так пристрасно прагнула дати освіту синові? Я цю спрагу дуже добре знаю, бо це і я так хотіла вчитися.

Оце, здається, подала я в загальних рисах всі галузі й відгалуження моїх двох родів. Ще не згадала тітку Горпину. Тіткою вона доводилася мойому батькові, бо це була двоюрідна сестра його матері, баби Ганни з Цимбалів. Але насправді була це найближча товаришка татова. Була це дуже вишукана в селянському дусі особа. Така сіроока, довгообраза з тонким профілем, делікатно видовженим носом. Тоді, як інші Цимбали мали товсті носи із тенденцією загинатися донизу, у тітки Гор-пини цей ніс дивився на світ із цікавістю. Вона завжди була в майстерно вив'язаній зеленій квітчастій хутці, з безліччю акуратно виложених бганок. Як тюрбан. Я колись цікавилась, скільки їх, то мені казали, що аж сорок. Була вона в нас така ж своя, як і тітка Тодоська, і без неї не обходилися гульки та співи. Із усіх пісень, що співалися, вона найбільше любила "Тихо-тихо Дунай воду несе...", та ще — "Ой, зірву я квітку-рожу...". (Цю я від неї й перейняла). І ніколи не минала нашої хати, хоч на хвильку зайде, мало не щодня. Як і батько, дуже охоча була до компанії та співів і музики. її чоловік, Яриней, був чогось у тіні, хоч у моїй уяві-спогадах я бачу його за столом, з довгою бородою. Ще був і дядько Гемень Цимбал, брат Горпинин, також із довгою бородою, а про якогось Кон-дру Цимбала, чи не їхнього батька, дід часто згадував, як про свого товариша, що з ним колись чумакував... Тіні, тіні...


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка