Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1



Сторінка5/52
Дата конвертації23.03.2019
Розмір7,1 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52

А мені все це було тісне, все нецікаве, я хотіла ширших обріїв.

16

Так само, як не гармонізували два хутори, не гармонізували і вдачі мого батька та матері. З самого малку чула я, що батько витикав мамі її бідність. "Що ти мені принесла?" — була незмінна формула у його докорах. Мама була винна, що неписьменна, що не вміє збрехати де треба, нехитра, недоскоцька, недопитацька, як от інші жінки. Невторопна на відповіді. Мама була "необтесана", "не так махала рукою, коли йшла, якось по-мужицькому". Бож батько "пнувся в пани" і заводив такі "панські" знайомства, як монопольниця Олімпіяда Платонівна, як писар. Казали в нас "писар", "писарка", а прізвища ніколи не вживали, — здається, Петренко чи що? У хаті в "писара" говорилось "по-русскі", а цього вже моя мама ніяк не вміла. Вона безкомпромісово трималась своєї чистої хутірсько-ставищансь-кої мови і язик її рішучо не повертався на калічення слів, аби було "по-панському". Не було в ній жадної штучності та світської люб'язносте, в простоті своїй доходила до зовнішньої суворосте. Словом, не підходила до "світського" життя.



А батько, навпаки, дуже любив товариство. Якщо воно вищого щабля, то з відтінком підлещування, що було видко, аж світилося, і що я дуже не любила. У рівному собі товаристві (хуторяни, тітки) був веселий, жартівливий, широкої натури щодо напбїв на столі, сипав приказками, зараз пускав у дію музику — чи то грамофона, чи гармонію, чи скрипку, чи й свою улюблену сопілку. А сопілкою володів майстерно. Гомін товариства, гульня — його стихія.

Але це не значило, що й поза гістьми був такий самий. Вдома з нами був неласкавий, часто кричав на всіх за кожну дрібничку (ґдирав — ми називали), грубо наказував, особливо тоді, як і сам мусів щось господарче робити. Не любив "мужицької" роботи, та й усе. Хоч двоюрідний брат, Гевійон Гу-менюк, і обробляв землю з половини, а привозив готовий урожай, але треба ж було його довести до пуття. Тоді батько ставав дуже сердитий, ганяв нас усіх, навіть роздавав стусани. Зовсім не та людина, що в компанії!

Причина? Таж усім відомо, чому в батька така відраза була до всякої важкої сільської роботи. Ще замолоду кінь так ударив ногу, і так ушкодив кість, що боляк на нозі ніколи не гоївся. Тільки я, невторопа, того не тямила.

Мама ж навпаки. Не любила вона ні торгівлі, ні хатньої роботи, не мала й товаришок, щоб обсудити кого та поплітку-вати. Мовчазна була. Зате в городі поратися біля зела — то її свято. Але ж були й такі роботи, що самій їй не впоратися. Чи забрати картоплю з города, чи спустити буряки в льох, чи на город вивезти гній... То тоді батька нема, він якомога ухилявся, не хотів, не любив. Ніколи нічого не поможе!

І в такому ще пункті не розуміли вони одне одного: батькова пасія була книжки. Сам читав і в добрі хвилини читав мамі, щоб і вона приєдналась до насолоди від книжки. А при тому плакав, от хоч би й від "Миколи Джері" Нечуя-Левиць-кого. А мама в ті сльози не вірила, не вірила й у те, що читалося, бо хіба ж то правда? От, побрехенька! Як бачила сльози на очах у нього, то пригадувала, як то цей її чоловічок в перші роки одруження, як спали в клуні на соломі, штурхав її ногою, — це так будив удосвіта до роботи в полі. І як же може ця людина тямити щось у душевній тонкості, коли вона така брутальна й груба в щоденному своєму побуті, у реальному житті?

Я, звичайно, була на маминому боці. Я також не любила всього гуменюківського, їх грубости, їх бездарности в улаштуванні свого побуту, знехтування естетикою, що її звідусюди приносила місцева природа, і навіть того підхлібного виразу в лиці у батька, як говорив з "панами". Крім того, була я в опозиції до батька тому, що дуже не любила його криків. Як загадає що робити, то конче сердито, з наказом, примусово, а я від того наказу переставала хотіти те робити. "Я тобі що казав? Ви тільки їсте, а роботи з вас нема". Мама ж ніколи не примушувала, не нагукувала, казала по-дружньому, спокійно, а коли я чомусь огиналася, то просила: "Піди, піди! Принеси мені з льоху голівку капусти й кілька борачків...". І була охота зробити. Як скаже мама — робилося залюбки, але як батько, — ну, ніяк не хотілося.

— Не хочу! — відказувала я.

— А ти роби через нехочу! — чула я сердиту пораду. — Позвикали своїм пихом!

Я була на маминому боці ще й тому, що вона була бідна, "нічого не принесла", а тому зневажена в пихатому гуменюків-ському роді "багачів", якого найближчим мені представником був мій батько. Як і мама, я всю вину клала на батька за те, що живемо у містечку, а не серед зелені хутора чи "на городі". Ще не усвідомлювала тоді, але вже відчувала погорду від суспільства до батькового зайняття — торгівлі, — це вважалося низьким, нешляхетним. Не була в маминому нехитрому, але незалежному, на вигляд суворому, дусі ота підлесна, принижена постава батька до "панів", — в дійсності полупанків і підпанків. І не в мойому дусі також.

Крім того, я і вдачею була схожа на маму: невторопна, не вміла збрехати, швидко подумати, мовчазна, тиха і боязка. Якось зустріли батьки на вулиці вчительку і питають:

— А як там наша дівчина?

— Очень скромная, — відказала вчителька.

Так і було: плохи, боязка до людей, нічим не відзначалась, зовсім не в дусі Гуменюків.

Але в дійсності батько був мій союзник. Він краще розумів мене, ніж мама, і був ближчий в одному пункті. Після того, як я навчилась читати (у 5 років), набридання всім, щоб розказували казки, перетворилось у психозу читання. Букваря я вже всього перечитала, ще інші діти сиділи на перших двох сторінках. "Закон Божій" з біблійними оповіданнями, поданими для дитячого сприймання. В школі була сяка-така бібліотечка, там я брала все, що було. У татових книжках я поралась, як тільки мені дозволяв тодішній мій розвиток. Жадібно читала я тому, що в книжках був світ відмінний від мого оточення. Жашківського містечкового оточення я не любила, відверталася, хотіла замінити чимось, усунути з свідомості. Це оточення було мені глибоко нецікаве, порожнє, не давало поживи духові, думці і почуванням. Все те саме: ті самі хати, ті самі площі та торговиці, ті самі люди, ті самі їх розмови. Хотілося чогось іншого, і книжки розкривали інший світ, я жила в тому іншому світі реальніше, ніж у фізичному. Бо містечко було рішучо замале, затісне, душне, нудне. Літом насичене порохом повітря, восени й весною — болото коням по груди...

І це моє читання, всі оці книжки в хаті мамі були непотрібні, забавка. Непотрібно було й Ганю посилати до гімназії, краще б удома допомагала та привчалася до чогось. Отож, коли мама ганяла мене за читання ("Тільки книжечки їй у голові!"), то батько — ніколи! Ще й виписав якийсь дитячий журнальчик. Але я воліла книжки "для дорослих" (до відому дитячих письменників!). Я так ушнипилась у книжки, що з ними їла, з ними спала, з ними й всяку хатню роботу робила...

Як жили ми в Таланта, мені було років вісім. Бачу сценку: я читаю Пушкіна, ілюстровану книжку великого формату, із шкільної бібліотеки. А мама питає:

— І що ти там розумієш?

— Все розумію, — здивовано відказала я. Справді, що ж там не розуміти в казці про рибака і рибку?

Пізніше мамі вже осточортіло моє читання. Вона просто ховала від мене книжки, а то казала, що попалить.

— Знов книжечка? Лягай спати! Не випалюй карасіну! Доки я буду до тебе гарикати?.. Ти б хоч наїлась по-людському, а то встромить носа в книжку і несе ложку до вуха...

Ну, й так далі, без кінця. Але це не допомагало, магнет книжки був дужчий за всі оті гарикання.

Читання батькове викликало її іронічну заувагу: "О, вже приплакує!" І справді: батько читав і плакав. Тут же, повернувшись у дійсність, знову ставав сердитим, крикливим...

Дійсно, мама була суцільна, а батько складений із "двох глин". Із матеріялу на глибоку інтелігентність, тонку емоційність — та з вульгарної нерозбірливосте. Вже з раннього дитинства я глибоко страждала, що батько — крамар ("Рейнско-вой погреб" — теж назва!), а батькові це "ані за вухом не свербіло"...

Насправді він не був суворий до нас, дітей, як виглядало. Він тільки не виявляв назовні свою чутливість і м'якість, бо вважалося, що з дітьми треба бути грізно-крутим. Накрутити за вухо ні за що, поставити на коліна, ще й приобіцяти, що поставить на горосі, накричати — ось, як треба дітей виховувати! Треба, щоб сипалися такі слова, як леґейда, лаверенда, лахудра, бамбула, убоїще, бовдур, хоч ти їй на голові кілка теши, чортула... Мама ніколи не карала, найвищий ступінь її ганьби й осуду були слова: "Ото, дурноверха!" (У словнику Грінченка цього слова нема). Або: "Ой, ти незціпа! Незугарна навіть хату замести...".

То при батькові ми були зв'язані, не сміли й пікнути, а зате при мамі "чвбрили усякі видумаси" (як сказав би Тимко Кравченко. І цих слів у словнику Грінчека нема). При мамі весело, безпричинний сміх, аж мама: "Ой, гляди, щоб не плакала!". Особливо небезпечно веселитися в п'ятницю, до неділі будеш плакати конче. Тоді мама казала: "Якби кізка не скакала, вона б ніжки не зламала". І коли батька нема в хаті — наче легше, але коли мама піде на цілий день, то в хаті така пустка, порожньо, незатишно...

І от цей крутий, сердитий батько дуже любив нас гарно одягати. Щороку на Різдво й Великдень новеньке. Черевички, платтячка. А росло нас троє дівчат і ще маленький Коля. В батька було почуття естетизму також, тільки не в бік природи та етнографії, а в бік "панськости". Етнографічного цурався, відпекувався, бо воно ж "мужицьке". Ще дивно, що ні на йоту незачеплені "панською модою" Тодоська й Мокрина не підпадали під батькову нехіть, — але то були рідні сестри, там була любов. А щоб уже було зовсім "по-панському", то завелась у нас новина: треба вже було казати не "тато", а "папа", так, як у Тупчіїв. Дуже скоро ми почали казати ні "папа", ні "тато", а "батько", бо нікому з нас не було до смаку це "папа".

17

Троє дівчат у хаті — це чомусь нікому не подобалось. Батько винуватив маму. Дід завжди чмихав: "Тут дівчат, як на шаг маку!". Що з тих дівчат? Це якби хлопці! Та й сама я жаліла, чому я не хлопець, бо хлопцеві скрізь є дорога... Дід і всі кажуть, що дівчат учити не треба. Так, наче я винна, що я — дівчина! Це почуття дівчачої неповноцінности вже з самого раннього дитинства в'їлося в душу і воно було динамітом, що вирвало мене потім із Жашкова. Як я дівчина, то це значить щось гірше? Ні, буду всіма силами доводити, що ні!



Завзяття це було цілком абстрактне, бо я знала, що я дуже плохamp;, в протилежність до обіясниці Гані. Я боялась людей, була мовчазна, нешвидка на відповіді, невторопна. Посилає кудись батько. Я не знаю, де, я не знаю, як! — На кінці язика! — гукає батько. А в мене якраз язик прилип до піднебіння і не повертається до відзіґорної розмови. Словом, людей соромилась і їх боялася. (Так і тепер).

У школі я теж не була блискуча, йшла на "тройках", бо не здобувалась на швидкі відповіді, думала помалу, а через острах-розгубленість забувала й те, що знала. Воно приходило не тоді, як треба, а свавільно само, коли хоче.

Бачила я це, порівнюючи себе, наприклад, із Хайкою Двой-рін, сусідською дівчиною моїх років, що разом зо мною ходила до школи. Яка вона була метка, як усе хапала на лету! Жадної хвилини вона не була в спокої, все в неї миготіло рухами: то руки, то ноги, то в лиці якісь мінки, то оберталася дзиґою. Наче напакована електрикою. Хоч я була протилежної вдачі, повільнодумаюча, не любила аритметики, а вона бистра в ній,

— ми якось дружили. Мені цікаво було дивитися, як вона миготить нестабільною позою.

Друга ніби товаришка була Галя Тупчій, одних років зо мною. Тупчії, взагалі, були цікава сім'я, починаючи з самого Олександра Тупчія. Вже хоч би отой їхний розкішний сад, що закривав з усіх боків їх обдрашпану хату, яка тому видавалась таємничим палацом. Як можна було уявити в цьому благочестивому патріярхові з біблійною сивою бородою гуляку й бенкетаря, що з багатого спадкоємця став оцим жашківським павпером і не здавав позицій? Дітей там було от саме "на шаг маку". Тосік, Галя Вєра, Ніна, Володя, Костік... Цікаво було дивитися, як у неділю ця сімейка шествує через головну вулицю до церкви: попереду патріярх, .трохи позаду, але все таки поруч слоновоподібна Тупчійка у стародавній великопанській моді, а позаду увесь рій. Тільки Тосіка там не було, бо він у 15 років утік, не витримавши хатньої деспотії. Все це в нашій хаті було відоме, бо хоч садиба Тупчіїв була обгороджена високим парканом, хоч у той сад можна було попасти з великим трудом, хіба в якій пильній справі, хоч Тупчійка ніколи не виявляла сусідсько-товариських нахилів, — ми знали, що там панує деспотична монархія, домостройний режим. Хатній закон там був такий, що вся родина запихалася бараболею в лушпинні, а папа мали на сніданок яєшню, сардинки, помаранчі, кав'яр і інші делікатеси. Спали папа довго, а що той їх дім (колись коршма) складався з одної величезної кімнати, переділеної завісами-фіранками, то все ходило в хаті навшпиньки: папа сплять. Тупчійка казала свойому чоловікові "ви", а позаочі — "вони". І чого вона так величала його, так невільничала, коли вона сама була "двойранка"? "Наша мама — двойранка", — задавалася Вєра, приходячи в наше подвір'я брати з криниці воду. Отож і всі імена в цій хаті були "двойранські". Цікаво тільки, хто виробляв ковбасу. Бо Тупчії мали домашнє виробництво ковбаси і з того існували.

їх доморобна ковбасня не вельми годувала купу дітей і сибарита папу. Хата була ветха деньми, стара, гоголівська, але з законом батьківської деспотії. Зрозуміло, чому Тосік не витримав хатнього закону і, забравши останні сто карбованців, утік з дому. Ніколи більше не показувався, бо Тупчій його прокляв.

Хоч яка кольориста історія, але Галя не була цікава товаришка, не було на чому будуватися дружбі, вона скоро випарилася, майже не почавшись.

І в школі не було мені товаришок. У другій і третій групі сиділа за одною партою зо мною Дуня Андрущенко з Литви-нівки, дочка татового товариша молодости Гервася Андрущен-ка. Був ще в школі й Данько Андрущенко, "мій жених", як казали між собою батьки. Але чомусь нічого, що зав'язало б дружбу, не трапилося — і я цих Андрущенків дуже скоро втратила з овиду. Більша приязнь була в мене з Мотрею Другою, що жила через кладку на Другій Дачі за садом Пук-левича. Чомусь у одній хаті двох дівчат назвали Мотрею і для відрізнення додавали: Перша, Друга. З цими дівчатами та іншими школярками ходила я до Натанівки рвати білий ряст. Ще сніг не цілком зійшов, як школярки вже приносили з Натанівки букетики білого рясту. То й я ходила. А потім ми ще рвали там дуже "пахнючі" фіялки, якщо висловлюватися по-жашківському...

Коли на літо приїжджала із Звенигородки Ганя, то коло поширювалося, та не дуже то було куди йому поширюватися. Писарева Надя і Ніна Кузьмінська були надто великі аристократки, щоб із нами водитися. Зате з'явилися Зіна і Ліда Суха-нові, внучки монопольниці, Олімпіяди Платонівни. Всі ми називали її "бабушкою", бо так звали Зіна й Ліда. "Бабушка" прибула з Таращі, а мама цих дівчат, артистка, жила в Іркутську. Дівчата приїжджали літом до "бабушки". То Ганя дружила з Зіною, а я з Лідою, що мала полуду на одному оці. До нас двох приставала часом і Таня Довгановська, що хворіла ревматизмом і її лікували кропивою. Подвір'я у "бабушки" було вкрите оксамитовим зеленим шпоришем і бавитися там було чудово. (Скрізь, бачте, гарно, але не вдома. Але чому в нашому подвір'ї не росла така зелена оксамить?)

Такі ігри ми провадили не лише в подвір'ї, бо ось у пам'ятку така сценка. На вигоні біля коловорота (себто, виїзду з містечка в напрямку до Литвинівки) було нас щось із чотири дівчини та з нами чомусь Володя Шепель. Досить дивна комбінація. Володя, років 12-13, найменший у Шепелів, був товариш Абраші Кузьмінського, а чого він між нами опинився? Мабуть, по лінії "бабушки", Зіни й Ліди... Стара ж Шепелиха також колись "тримала монопольку". У Шепелів у хаті говорилося "по-русскі", вони вважалися жашківськими панами, жили відрубно у свойо-му оточеному садом домі проти волости. Я маю ще багато чого сказати про Шепелів, а тепер тільки наведу оцю сценку.

Гра "Горю, горю, пень" полягала в тому, що одне напереді викликає по імені і тоді викликане тікає, а його треба зловити. І от цей Володя всіх викликає (Зіна, Ліда, Таня...) а я стою та й стою. Нарешті, дівчата вже підказують:

— Явдоня! Явдоня! — гукають.

Володя з виразом ввічливої зневаги процідив:

— Явдоня, что лі?

Чи то настільки плебейське було це ім'я, чи настільки низько стояла я на СОЦІАЛЬНІЙ драбині Жашкова, чи я така вже була невиразна й незначна, що навіть ім'я моє важко було пропхнути через губу? А головне ж, Володя прекрасно знав мене й як я звуся! З гри я не вийшла, але образа залишилась на все життя. Еге, якби то я знала тоді, що вся ця "русская аристократія", Шепелі, — з таких самих репаних мужиків, як і "Явдоня, что лі"! Вже в Нью-Йорку в "Спогадах" Кошиця т. 1 прочитала я, що в нього самого була двоюрідна сестра Явдоха. Кошиць на сторінках 127, 128, 135 пише, що Карпо Шепель був у Жашкові начальником пошти, а його брат Вакула — звичайний селянин, в нього були дочки Ярина і Явдоха. Кілька разів згадує Кошиць цих Шепелів, один із них був постійний церковний староста і ніякого "что лі" там не було...

18

Якщо вже говорити про дружбу з кимось у ті роки, то найбільш дружила я з мамою. Моя дружба з мамою, поки я була менша, полягала в тому, що я ходила слідом за нею і все про щось розпитувала. Батька — ні! (Щось на українських прикладах не підходить теорія Фройда: "Син любить маму, а хоче вбити батька". А ми, дівчата, що маємо в тій теорії робити?). Мама відповідала, скільки знала, а коли вже не знала, то казала: "Відчепись!" То є такі дитячі запитальники: "А де Бог живе? А з чого сонце? А скільки на небі зірок?"



Зовсім непомітно й природно передавала мама народну мудрість і світосприймання, кодекс щоденної поведінки, але так, що викликало цікавість знати більше. Ось сценка: Ми сидимо в садку край нашого города, полуднуємо холодною картоплею, цибулею, огірками, ще чимось. Це ми прийшли підгортати картоплю. Садок запущений, заріс бур'янами, сливи-угорки без догляду, — тільки бузина пишно розрослася. Мама перестерігає, щоб близько до кущів бузини не підходити і під ними не сідати. — А чого? — Бо там у бузині сидить дідько. — Що за дідько? І на горищі ж сидить дідько, то чи це той самий? — Мама добре пояснити не вміє: "Так старі люди кажуть". За цими словами є якийсь інший світ, так само, як і ті мавки, що бігають по полі, коли квітують хліба, та ловлять дітей і їх лоскочуть... А зате ось отой боцюн, що стоїть на одній нозі на клуні дядька Ларійона, то дружня сила. Боцюн, він же бузько,

— каже мама, — він же бусол, він же й лелека, і він же й чорногуз (Ой, як багато назв!). Боцюна не можна вбивати, ані якось образити, бо він — береже садибу. Як боцюн покине обійстя, то буде якесь нещастя, хата згорить чи що... Зате шуліка, — то вже шкідлива птиця.

— А що то за свято "шуліку ганяти"? — допитуюсь я, але мама сама добре не знає, чула тільки про нього, а що й до чого

— не може сказати.

Зате добре знала, що хліб от — святий. Буханець хліба був просто якась персоніфікована жива істота: борони Боже, класти його "догори ногами". Не можна викидати в сміття, а як цвілий, треба спалити. Свята й вода, в неї плювати не можна. Свята й земля. Святий і вогонь. Чи це релігія, чи філософія — святість природи — мама не знала, а що успадкувала, те й нам передала. На собі нічого не можна пришивати, бо пришиєш розум. Не можна на столі класти шапки або подушки, бо буде покійник у хаті. Не можна в понеділок брати чистої сорочки, бо буде невдача. Вбереш навиворіт — невдача! Понеділок, взагалі, такий день, що краще не починати нічого. Не можна ніхтів і вичесаного волосся викидати, а треба їх спалити. Як, вирушаючи з хати, щось забудеш — буде невдача... Не можна замітати хату тією мітелкою, що нею замітається припік, бо й вона свята, ходить біля вогню...

Всі ці повір'я і прикмети точно визначали, яка має бути поведінка, вже змалку прищеплювалися неписані основи етики й моралі. Ну, і хіба не цікавий стає цей світ, коли говорити з мамою?

Мама часто розказувала, як вона сама була мала, та як вона любила ходити до школи. Та то було лише один рік. Потім сім'я переїхала із Ставищ на хутір і на тому її школа скінчилася. Дівчатам не треба грамоти! А ось яка була вона тоді завбільшки: учитель завдавав її на плечі і так носив на поясі, наче іграшку... І в хаті була вона найменша, то купалась у загальній любові. Не може наговоритися мама, як то весело й запашно жилось їй удома, загальній улюблениці.

А як прийшла до тих Гуменюків, то наче в інший світ. Не звикла вона, що все на замку, все ховається, навколо всього в'ється підозра, щоб хто чого не вкрав. У Кравченків ніколи нічого не замикалося. І в Кравченків не було брехні, а тут кожне бреше, аж дивиться. Ненавидять одне одного, а всі ласка-венькі. Мачуха Кирія така солоденька, а другого ж дня запрягла її в роботу, як наймичку, від світання до смеркання. І тато ваш не заступився, а ще й сам підганяв та підштурхував... (Ну, це я можу уявити, так і до нас!). Та все чваняться, що багачі, очі випікають, що бідна, не принесла приданого. Мама не таїла своєї нещасливости, а так чи інакше її виявляла, прямим чи посереднім способом.

Щось терпке і гірке було в її розповідях про заміжжя, ще багато недоговореного. А що вона дуже любила розповідати, то це про нашого тата, який він був недоладний шістнадцятилітнім хлопцем. Не раз із особливим смаком пригадувала насміх нашого діда Пилипа Кравченка: "А те гуменюкове дурило сьогодні в церкві й собі полізло апостола читати, такий шмаркач, та й гуде, як із кадовба... До такої поважної справи — й воно! Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею...".

Так я довідалась, що наш тато любив ходити до церкви, співав у хорі і навіть "поліз апостола читати"... За моєї пам'яті щось не було такого, щоб наш батько так дуже ревно збирався до церкви. Це не те, що богомільний Тупчій.

— То чого ж ви за те "гуменюкове дурило" пішли? — питала я.

— А я знаю? Так склалося. Приданого за мною не було і ніякого замужу мені не хотілося. Та що було робити? Це якби тепер, то навчилась би чогось, а тоді ніхто дівчат не вчив.

В очах у мами, скільки я пам'ятаю, стояв великий сум. Можна було думати, що вона зовсім не була жінкою поміж ЗО і 35 роками, що народила шестеро дітей, — а дівчиною, яка сумує за великим коханням чи мріє про якусь нетутешню долю. Усмішка її не завжди готова була з'явитися "на замовлення", тому лице її не мало зморшок, було витримане ні в суворих, ні в строгих, а в задумливих виразах. Коси мала дуже довгі, чорні, чоло широке і була вона, на мою думку, гарна, бо я хотіла б бути на неї подібна, — (а подібна на тітку Тодоську). Нічого штучного в ній не було. Не втягалася ніколи в пересуди, бо й товаришок не мала. За всі роки сусідства з Тупчіями я не пам'ятаю ані одних одвідин чи гостювання. З "бабушкою" правда, обмінювалися гостюванням, але то батько приятелював з Олімпіядою Платонівною, мама ж виконувала, як обов'язок.

Коли я навчилася читати, то вже мама'розпитувала або я сама, вражена вивченим у школі, починала їй розказувати, а вона, як школярка, слухала. Цікава була до знань. От тільки, коли про зміст якого оповідання розказуєш, вона питає: "Хіба ж то правда?" Книжки повинні розповідати про дійсне, а інакшого не визнавала вона. Була гостро вразлива до фальшу й штучносте.

А одночасно мама мала велике почуття гумору, кравченків-ське. Не таке, як гуменюківське. Тонше. Часто повторювала примовку: "От, чортів степ, нема де й повернутися!". Всі ми знали цю баєчку про чумаків, що стали в степу на нічліг і розложилися зварити вечерю. Чумак моцюється — то з одного, то з другого боку заходить біля триніжки, нарешті, таки перевернув казанка з недовареною пшоняною кашею і спересердя вигукнув: "От чортів степ, нема де й повернутися!".

Вона частенько по-своєму насміхалася з нашого батька, а що не мала товаришок, то з нами, найшвидше зо мною. Гані ж не було вдома, а Льона була ще мала.

Дуже мамі сподобалося, як одного разу прийшов покупець у нашу "лавку" і хотів купити краківської ковбаси. Ковбаси не було, і покупець здивувався: "Як це так, щоб у книгарні та не було ковбаси?". Мама була захоплена! В цім питанні вона вбачала кпини невідомого дотепника з нашого батька, що так укомплектував свою дивну крамницю, думаючи догодити двом своїм нахилам (вульгарно матеріяльному й любові до книжки). Довго мама втішено смакувала "афоризм": "Як це так, щоб у книгарні та не було ковбаси?". І додавала скептично: "З нього такий купець, як із собачого хвоста сито. Сидів би та тільки книжечку читав та приплакував над нею... Ти тут звивайся, розпадайся, а йому за всі голови...".


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка