Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1



Сторінка52/52
Дата конвертації23.03.2019
Розмір7,1 Mb.
ТипКнига
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52

Агата Турчинська ніколи не була тією товаришкою, яку я шукаю все життя, — щоб можна було на дорогі мені теми говорити, ті, що я розв'язувала й на всі боки обертала в голові та хотіла ще з кимось на голос. Скільки ми з нею не приятелювали, це була поверхня, не вглиблена в ґрунт. Лише професійно-літераторське без інтимно-ідейного. Моє чутливе ставлення до питань етики й моралі ("Як можна злом творити добро?") до неї не доходило, а викликало поучання: "Треба боротись за себе!" Мої розшуки предків були їй чужі, ця тема в її очах була несучасна. її девіз — іти нога в ногу з вимогами сьогоднішнього дня і добиватися успішности, — були мені, наче я з іншої плянети.

І нарешті, ми за щось посварилися, за щось дрібне, обмінялися сердитими листами. Вже й тут кінець.

* * *

З Варварою Чередниченко теж уже "розхейдиш" (це — жашківське слово). Я винна. Вона ж так мило до мене поставилася, як приїхала до Києва з Осетії! Оселилася вона в дачній місцевості Клавдієво, запросила мене до себе й нагодувала смачним обідом. Але що я була дуже виголоджена і мій шлунок не звик до таких навантажень, то там же мені й зашкодило, просто затруїлася, перехворіла, як ніколи. Тим часом, Варвара зорієнтувалася, що я зсуваюся все нижче й нижче в кастовій драбині, і почала мені "протегувати", мене повчати. Я їй дала тоді своє оповідання "Симпатія" (недруковане), то вона порадила дати кінцівку, що закохані-товариші вивчають разом "Історію ВКП(б)". Вона була член партії. Це її повчання дуже дратувало мене. А потім і таке друзівство розійшлося.



Я винна. Вона тоді справедливо назвала мене череп'яною душею. Річ у тому, що вона захворіла, опинилась у шпиталі, просила, щоб її хто відвідав. А я не відвідала. Чому? Не було часу? Ні, тоді моя воля була вбита депресією. Це ж треба було зробити зусилля, подумати про те, що хоч грудочку масла їй принести, — а на цю розкіш нема капіталу. Масла в хаті ми ніколи не мали, бо його треба було купувати на чорному ринку. Але й досі мучить мене, що я не одвідала тоді Варвару. Я таки череп'яна душа. Як не мала за що купити гостинця, то так треба було відвідати. Після цього наші взаємини розпались. Все, правда, перервала війна. Варвара евакуювалася одна з перших.

40

Так рідшали люди на моєму обрії. Куди не гляну — самота, де не зайду — хочеться утікати, бо тебе тут не хочуть, ти тут зайва. Всі опори, що на них ще недавно спиралася, підгнили.



Єдине місце, де добре, — бібліотека. Там я знаходила в книжках ту інтимність, що її не було з людьми.

По дорозі до неї часом надиблеш щось цікаве. От ішла я біля колон університету й прочитала, що в колонній залі відзначають діяльність академіка Агатангела Кримського, вступ вільний. Я й зайшла. Побачила на сцені дуже вже старенького дідуся. Він часто повторював: "Я вже старий, то мені вже однаково" і при цьому розказав, хто написав "Ще не вмерла Україна". А це ж була жахлива контрреволюція в стінах університету та ще й при повній залі молоді. З іншої розповіді я запам'ятала про початки літературної мови. Розповідав, як їхній гурток творив терміни на абстрактні поняття, яких ще не було, а потрібно. От, наприклад, слово "темно" було, але "темрява", "пітьма", "темінь" — це ті варіянти, що їхній гурток пропонував. Деякі слова тепер уже так прижилися, що ми їх не відчуваємо, як ковані, ("певність") а деякі забулися, їх життя не прийняло і вони загинули...

Цікаво надзвичайно! Жива історія!

Але такі перлинки траплялися дуже рідко.

І постійна дума: що далі? Знов вертатися до канцелярії? Вже на носі сорок років... Сорок років — нема на коли відкладати, а я й досі нічого не зробила. Коли ж я виконаю свою місію?

Нехай ніхто не сміється. Якби я гостро не відчувала внутрішнього наказу і певности, що мені місія призначена, то не мала б я снаги йти проти течії. Я була сильна тим, що я ніде не схибила, що мій спосіб писання (в очах критиків "повзучий емпіризм") був для мене єдино вірним, інакше я не вміла і не хотіла писати, нецікаво було. То не мала за що каятися. Ніякого викривлення дійсности я не допустилася, бо така вона й була. Як я не підходжу такій сучасності, то так і буде, працюватиму сама. Для себе. Над собою. Випливав наверх мій ще юнацький ляйтмотив, може навіть наріжний камінь мого світогляду: самовдосконалення. Справа не в режимах і не в ідеоло-гіях-суспільних ладах, а в людях. Як люди будуть досконалі, то всякий СОЦІАЛЬНИЙ устрій буде справедливий. Треба рости, поліпшуватися. Всім.

Але яка ж моя місія, що я маю виконати? Я так і не знала.

* * *


Прокидалася вранці з кислим почуттям безперспективносте, п'явкою гризоти, суму... Нічого, нічого нема вже для мене в майбутньому. І з депресією — нудьга, нудьга, нудьга! Дві товаришки впродовж багатьох років.

Від цих "товаришок" рятували мене нові товариші й товаришки — думки. Ні з ким же було ділити моє найбільше горе: я не можу писати, щось мене зав'язало. А знаю ж, що великі сили й багатства в мені. Не було з ким розмовляти й вирішувати постійні проблеми, то часом я записувала той плин думок, що йшов через мозок, а здебільшого думала. Оце йду з бібліотеки додому освітленими електрикою лісистими вулицями, з фантастичними взорами на хідниках та й заповнюю час, щоб не нудно було йти.

Коли вріже гострий ніж якоїсь події (а я ж вразлива, кому дряпина, то мені рана) і нема кому пожалітися, — я себе умовляю, що я ж сама себе до цього змалку готувала.

Так, я вразлива. І захоплення кимось — це також вразливість. От вразить мене якийсь незвичайний чоловік на тлі сіризни, — і думаю про нього, спостерігаю, шукаю; що ж мене вразило? А що я зроду маніякальна, то й виливається цей інтерес у одержимість, мушу її тоді видалювати з себе писанням...

Або: не раз забирала думка, чого це Гася так легко з людьми знаходить спільну мову, має про що говорити, а я — той слимак, що колись, ще в Ставищах, вибрала собі за літературний псевдонім? Сама вимоглива, кожна дрібниця ранить, а як щось зранить, то відразу відходжу, не нав'язуюся з собою. Може в цім секрет? І кінець-кінцем — нікого до душі...

Чи може тому, що правду казав Яковенко: "То ви самі нецікаві!" А чому нецікава? Негарна. Не маю, в що вдягтися. Зневажаю косметику, щоб штучно зробитися "гарненькою". Не маю кокетства. Хто ж я? Що я? Калічка-дерево. Захиріло, викривлене, — і хоче таки рости.

І тут — уперта думка. То буду сама. Як я така невгодна цим людям, що серед них судила мені доля бути, то буду сама. Буду знаходити собі своє внутрішнє життя, щоб у душі цвіло... Ось ця гра думки, ось це химерне плетиво на хіднику, що я на нього ступаю, ось заглядаю в калюжки після дощу й бачу ще один світ, кращий за той, що дійсний... Ось зимове повітря, що раптом у січні дихне весняним духом... Ось весна, нежить, а крізь нього про микається безпредметне щастя, якась "закоханість", ейфорія... Пробиваються ці пахучі настрої, питаю сама себе: чого ти пригнічена? Цей день, ця хвилина — твоя, радій! А що буде взавтра, — нехай воно само за себе журиться...

Думки, як відомо, пливуть через мозок хмарами, купами, переплетено. От виберу собі якусь гілочку і общипую, якусь ниточку — і йду за нею.

... Гася сказала, що я заздрю їй. А що таке заздрість? Чи це не "негатив" почуття справедливосте? Чи не цілком законна реакція на явища несправедливосте? Але як я ходжу попід розкішними вітринами і знаю, що ті речі не для мене, то чи заздрю я? Ні, я вже відмовилась від того сама. Я знаю, що всім того нема, а я живу разом із мільйонами і поділяю долю мільйонів. Що їм, те й мені. Таким чином, я входжу в орбіту іншої справедливосте...

Нова ниточка: а почуття озлобленосте? Негарне. Але воно є. Косяченко був озлоблений, я озлоблена. А як інакше? Коли тобі перегризають горло стебуни-хижаки, то бути їм за це вдячною чи що? Примиритися? Ні, скільки є сили, не датися. А це означає — працювати над собою.

А це — нова гілочка. "Жертва для світлого майбутнього". А чого вони самі не жертвують, позабирали собі вигоди? Не самі себе віддають у жертву, а насильно примушують маси голодувати і мерзнути вік для якогось невідомого майбутнього. Яка зла штучка! Цинізм! Нечесно!

І так наговорившись із своїми товаришами й товаришками, думками, приходжу додому просвітлена, збудована наново, заряджена новою енергією, зовні похмура, а всередині з жаринами радосте. З депресії народжувалося якесь нове світовідчування. Байдужість до зовнішніх невдач, презирство до успіхів.

41

В цім іспиті пам'яті я намагаюся відтворити життя київського колективу українських письменників так, як мені було видно з мого задвірку. Може моє, згадане тут, дрібненьке, але таке, чого нема в інших. Тепер попробую поглянути сумарно, як він перероджувався.



Виник він, як вільне професійне об'єднання, рівні з рівними, без чинів, без бюрократичної шкаралупи на колективі. Кожен міг прийти й почуватися вдома, мати собі товариство на свій смак. Літературні організації жили собі своїм життям у своїх плесах, одні голосніші, одні скромніші, але без особливих подій.

Прошуміла літературна дискусія, зацвіло від безлічі блискучих літературних вечорів. Це — найцікавіший час за все моє перебування близько літературного життя. Вільно схрещувалися різні погляди, тоді я побачила, які багаті сади української літератури. А як весело й невимушено всі ці дискусії, диспути й суперечки відбувалися! Що не ім'я, то особистість, неподібна ні на яку іншу. Це була найщасливіша для мене, як літератора, найбагатша доба. Було де вчитися, було повно, було надзвичайно цікаво. Дяка долі, що хоч трохи я цього захопила. Маю уявлення, що таке вільна література.

Потім вдерлися в цей сад непрохані садівники... Садівники? Рубачі! Почали зникати українські письменники один за одним. З об'єднання "Західна Україна" залишилось тільки двоє: Л. Дми-терко і А. Турчинська. Не стало Б. Антоненка-Давидовича, Я. Савченка, В. Ярошенка, Г. Шкурупія, Ф. Якубовського, всіх неоклясиків. Зникли й Ю. Будяк, В. Підмогильний, В. Тенета, Г. Яковенко, С. Жигалко, Є. Плужник, Г. Косинка... Всіх не пере-числю, бо багато, та й це ж не історія української літератури.

За ними зникли й правовірні: Б. Коваленко, С. Щупак, П. Колесник, Є. Шабльовський... Наставала порожнеча.

А в цей же час колектив письменників беруть у рабство "пайками".

В такій порожнечі почали "садівники" насаджувати свої щепи, набирати "призовників до літератури". Перший призов закінчився пшиком. Дуже скоро із "стаханівців і ударників у літературі" не залишилося й одного, хіба, Сьома Ґордєєв з рахітичною головою.

Ото тоді й почав наповнюватися колектив українських письменників ренегатами своєї нації, "укрДінскімі пісатєлямі", що й мови української не вважали за потрібне знати, під лідерством І. Стебуна. З Дому літератури зробився Заготскот, а з Загот-скоту виплодився Департамент казенної літератури, очолений монархом, маленьким сталінчиком — старшим наймитом, О. Корнійчуком. Частенько хитається ґрунт під ногами у Я. Качури, але він завжди якось втримується. В цій монархії незалежно поводяться і "мають свою думку" Л. Смілянський, С. Воскрекасенко, О. Кундзіч, а може й М. Шеремет... Вони все ж таки не "попутники", а вилупились із комсомольського "Молодняка", їм доручили "Кабінет молодого автора", куди стіка-лися твори початківців і де відбувалася трохи розумніша селекція молоденьких щеп, що мають рости на викорчуваному полі. Були ще різні курси для початківців. Цих найновіших я вже нікого не знаю, не бачила. Мені вже тоді виїли очі Стебунові виплодки, а сам Стебун входив у Дім літератури, як поміщик у власний маєток. Особливо викликала асоціяцію з поміщиком його єнотова шуба.

Ну, і як же цей колектив назвати безклясовим суспільством? Лише кілька років минуло з часу заснування його — і став він уже кастовим. У ньому колишні однакові розшарувалися: на одному полюсі утворилися магараджі, а на протилежному — парії. А між цими полюсами — ріжні Градації кастовости.

Крім цього, сам цей Департамент літератури, обтушкований найрізноманітнішими привілеями, став відокремленою кастою від вселюдного оточення.

І ще крім того, він у мініятюрі відтворює процес переродження всієї структури совєтського суспільства. От, що вийшло з "науково передбаченого за законами марксистського вчення" обіцяного майбутньому "безклясового суспільства".

42

В Київських крамницях з'явилося чудо: ніколи небачені биті кури, елегантно загорнуті в целофан. Чудове масло, хоч ціле кіло бери! Найделікатніша шинка з Дарницької беконної фабрики. Що ж це, вже настає СОЦІАЛІЗМ?



Дуже скоро зчудовані цим дивом кияни довідалися правду: це — наслідок угоди Рібентропа з Молотовим. Сталін зобов'язався постачати Гітлера продуктами і Дарницька та інші фабрики завзято запрацювали. Перли в Німеччину вагонами ці самі продукти. Тільки німці вимагали першоклясної продукції і якесь найменше відхилення від кондиції завертали. Отож тоді все це розкішне добро, що його десятками років не бачив київський політично несвідомий обиватель, потрапляло до київських соробкопів та гастрономів. Дай, Боже, щоб німці побільше вибраковували! Але яка ж то кількість харчів пливе до Німеччини, коли браку стільки, що всі київські крамниці завалені! А ми тут голодуємо!

Дуже часто, йдучи вулицею, можна прочитати оголошення, що там і там буде доповідь про міжнародне становище. Вхід вільний. Е, це вже ми чуємо десятки років підряд, готують нас до можливости раптової війни з капіталістичним світом. Ми вже звикли до "бойової поготівлі" і до пісеньки Дєм'яна Бєд-ного:

Нас побіть, побіть хотслі, Нас побіть питаліся, А ми тоже не сідєлі, Тоже дожідаліся...

Ця пісенька з модної стала ідеологічно невитриманою, бо Радянський Союз стоїть на сторожі миру і це вже наклеп на радянську дійсність, ніби то Радянський Союз тільки й чекає, щоб когось також побити. Словом, не зверталося ніякої уваги на ці доповіді, я казала: "Е, війна буде вже після нас!" І крім того: "Ні одної п'яді своєї землі не віддамо, воювати будемо на ворожій території..."

Міжнародний стан мене зовсім не тривожив, — війна буде після нас. А ось що я маю тепер робити з собою, коли така глуха стіна виросла передо мною? Руху вперед нема. Не вийшло з мене письменника. Моєї методи — без тенденції, із збереженням об'єктивности, щирість на повний голос, оця моя найбільша богиня, що я їй служу, — моєї методи ніхто не хоче.

Головне ж, я зовсім не належала до тих, що тепер хваляться своєю ворожістю в ті часи до радянської влади. Вони могли на своїх посадах служити системі, ненавидячи її. (Якщо не брешуть тепер.) По своїй щирості я не могла грати дві ролі: назовні й для себе. Так неможливо жити, мусиш у душі також приймати те, що назовні вважаєш доконечним. Мусиш знайти щось добре

— і я знаходила, от хоч би...

Я вірила, що всі ці болючі експерименти на народі, все зло

— перекручення, реванш закоренілого міщанства, яке спритно опанувало ситуацію, підробилось під радянське, а насправді все те саме лишилося, таке саме. Вигнали капіталізм у двері, він влетів у вікно. Нема ніякого соціялізму-комунізму, тільки є державний капіталізм. А все це через те, що людина — захланний хижак... Я вірила в майбутню людину, яка переборе хижацькі інстинкти, я вважала моїм завданням зафіксувати світлі й похмурі риси нашої доби, щоб нащадки знали, з яким трудом дійшло до кращого майбутнього. Коли все, що діється навколо, справедливе, то чого боятися показати тіні?

Так я уявляла собі моє хотіння працювати для свого народу в тих умовах, що в них вродилася.

І тому не мала я ніякого страху. Якщо попаду до в'язниці, то з чистим сумлінням. За своє бажання працювати словом і голову віддам. Цей нестрах був завжди зо мною. От, скільки я сама мандрувала по Україні, — чомусь не боялася. Я почувала навколо себе панцер непроникливости. Що інше могла я мати, як не цей невидний панцер? Я ж не мала з ким подорожувати. А не мандрувати — значить замуровано сидіти в чотирьох стінах і ніяких вражінь не придбати. Закисати і снидіти. То я "мусіла" не боятися.

От, бачу себе вдосвіта у човні на переправі. Якийсь чоловік перевозить мене на другий бік річки, ніде нікого нема, я та він, та світанковий туман. Одне, що я відчувала, це страшенний холод у моїй благенькій одежині. А що, як цей чоловік схоче мене скривдити? Ніде ж ані душечки, світанок. Але я якось знала, що ні. Ще одною охоронною грамотою було в мене те, що я — письменниця. Скажеш, хто ти — і це завжди викликало повагу, незмінно.

Але все таки, що я маю тепер робити? В прибиральниці? У кравецьку фабрику? Стенографія пожирає всі сили й руйнує психіку. Як практикуєш її, — вже тоді не до праці над собою. А як перервеш, мало вправляєш, то відразу — випарюється швидкість. Стенограф, як піяніст, мусить щодня вправлятись...

І ті самі думки: для чого? Щоб їсти. їсти, щоб жити. Для чого? Той самий топчак.

І якби не те, що я живу з Оленою в одній хаті, то чого ж? Я вже загартована в злиднях, знаю, як то: є один карбованець — дивись, щоб його, останнього, не потратити. Жорстокий скрут і підголодове довгочасне існування в Києві навчили мене не боятися ніяких обмежень, навчило вдовольнятися тим, що іншому видається неможливим.

Давить депресія? Причина її — недостача поживи для ума, постійний голод вразливої душі на вражіння. Отож вона, депресія моя, переплелася й зіллялась із завзяттям. Завзяття з образи, що якась випадкова шашель має певне право до українського слова, а я, парость українського дерева, що найглибшими коріннями вріс у землю, — ні. Завзяття від тієї свідомості, що я виконую заповіт мого батька. Він же так любив письменство і ніколи не осудить мене за мою маніякальність. Він також проривався в мистецтво, та не було змоги. Завзяття і впертість. Епітет "баляст" викликав протилежну реакцію: ви мене виганяєте, а я таки буду працювати, без вас. Так, як зумію.

Але Льона! Знайти кімнату, щоб жити окремо — зайва мрія! А жити разом і не заробляти, — вийде так, що я в неї на утриманні, нахлібниця? Поки були оті ріденькі літературні заробітки, то ще... Не можу ж я бути залежною від неї! Завжди бути отруєною цією думкою, — то яке вже тут ширяння власної індивідуальности?

Це були мої найтривожніші думки. Всі точки опори валяться одна за одною, а натомість виросла висока й глуха стіна ізоляції та остракізму.

Як же я могла з цією стіною справитися? І от одного літнього дня всі мої нерозв'язані вузли самі порозв'язувалися. 21 червня 1941 року.

* * *


Отже: вийшла молода істота на широкий лан, повна сил і завзяття, бажання й запалу до праці. Скільки б вона переробила, якби не відігнали її, не покалічили непрохані "садівники", шкідники! Скільки ж пішло її сил на зойки, відчаї, занепади й депресії та на змагання знайти вихід із чорного мішка!

І десь узялися в цій самій істоті сили опертися. З відчаю зродилося нове. Істоту помалу, але неухильно опановувало якесь невіддоме їй досі світовідчування.

Центр його — байдужість до своїх ран, невдач і викину-тости. Презирство до вигод, що їх прагнуть усі інші. Я їх не маю — мені й не треба! Важливіше — внутрішнє. І оте внутрішнє Сонце можна будувати в самій собі. Що це — стоїцизм?

Осереддя нового світовідчування — безтурботність. Чого я маю турбуватися тим, що має бути взавтра? Прийде воно — тоді й буде само за себе думати. Що це — епікуреїзм?

Чого це наше покоління повинно жертвувати собою для щастя якогось невідомого нам майбутнього? Наші предки жили собі своїм життям для себе й не думали про нас. Не турбувались нашим щастям. А якби й турбувались, — що помогло б? Тож минулого нема, бо воно вже минуле, майбутнього нема, бо воно буде зовсім не таке, як ми його уявляємо. Майбутнє — "царство небесне", недосяжне навіть уяві. Реальне — оцей день, оця хвилина, що ось зараз стане "минулим". Радій нею! Вона — єдина реальність... Що це — екзистенціоналізм?

Але це я тепер так називаю, а тоді про екзистенціоналізм я нічого не чула. Я лише стала невразлива, вдивляючись у немилостиво скривлене обличчя моєї фортуни.

І чи не було це пророче світовідчування? Чи ж не радіти було кожною хвилиною в Києві перед новими іспитами, хвилюваннями і ударами?

* * *


Тепер з ретроспективи часу, переглядаючи свою життьову дорогу, я бачу, що нічого не було випадкове, хоч тоді здавалося випадком, несправедливістю, нещастям. Все було доцільне. Ні, таки керує хтось моїм життям! Опікун (Він? Вона? Воно?) влаштував мені сувору школу для гартування, для розбуркання моїх сплячих сил. Всі мої оті жалоші, що я самотня, не маю друзів... Це ж так було потрібно, щоб я навчилася самостійно мислити, плекати внутрішнє цвітіння думки у сіренькій одежі невдахи. Оце невміння втрапити в тон "партії й уряду", ця довга школа літературної штуки, коли інші вже були авторами томів, а я все початківець.

Вже сама моя вдача — боязка, вразлива, мовчазна, пасивна назовні, — вже самий вигляд, — сіренький, непоказний... Якби я цвіла успіхами, виявлялася, випиралась яскравістю, то пішла б дорогою небуття туди, куди пішли яскраві. Мені ж призначене інше завдання.



А тоді я не могла зрозуміти, чому мені постійно не щастить, чому все, як з каменя, чому не втрушуюся в життя, як інші. Дороговказом (і то сліпим інтуїтивним) було тільки моє уперте завзяття і почуття, що я йду вірним шляхом, хоч би що.

29 грудня 1972
Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка