Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1



Сторінка7/52
Дата конвертації23.03.2019
Розмір7,1 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   52

Мій, наприклад, не завжди однаковий. Часом я ледве ворушу думкою, слова десь поприлипали і не йдуть на язик. А часом летить усе, не встигаю одне сказати, як уже тисяча думок проскочила, утікла. Ніколи не знаєш, що буде, ритм цей примхливий. Коли треба думати швидко, ритм цей заковізає. Ось чому я (змалку й до сьогодні) не вмію промовляти, виступати. Мабуть, тому я й до людей боязка, не "припитацька", як казав мій батько. Мені легше мовчати в гурті. При обов'язкові щось говорити — все зупиняється, я дерев'янію. А як без тиску чиєїсь волі, свавільний лет нічим не обмежений, я блискавиці думок хапаю на папір, пришпилюю, щоб потім зусиллям волі відтворити пролетілого птаха думки.

А все таки — що то за два ритми? Це з серії моїх найкращих переживань, чудове. Ніде не читала я про таке, ані в психо-логіях, ні в романах. Ані ніхто мені про таке не розказував. А то ж таке гарне, що нічого більше й не треба було б.

А це, мабуть, усі діти переживають: засинаю, в душі роїться хуртовина емоцій, вихор почувань. Радість якась — щось мене чекає гарне-гарне в майбутньому. Тоді... Я лечу, лечу, падаю десь у безодню, справді безодню. І ніколи не впала на дно, тільки оте завмирання серця, що падаю. Кажуть, що це дитина росте. Цей стан падання між несном і сном часто повторювався, ще в юнацтві. А тепер — ніколи.

Але іншим разом розгоралась якась болізна вразливість. Все болюче. Пригадуються всі-всі мої провини, що були давно-давно. Всі мої негарні вчинки виринають і печуть болем. Це почуття вини було зріле в дитинстві і йде за мною незмінно. Воно якесь абстрактне, бо навіть не треба причини або приточується якась маловідповідна причина, щоб з'явилося воно. В домі, куди я зайшла, крадіжка трапилась ще перед мною. Я почуваю себе винною в тому розумінні, що "можуть подумати на мене". В хаті кружляла приказка: "У нас дівчат, як на шаг маку" — одна з дідових "премудростей". Я почувала себе винною, що я — дівчина. Щоб нікому не бути тягарем, я знічувалась — це теж у сусідстві з почуттям вини, а вірніше бажанням не бути нікому нічого винною. Хтось хоче мене підвезти, за мене заплатити (почастувати), — знов це почуття, а не так: "Мені належиться". Зайду десь — і здається мені, що заважаю, забираю час. Хапком-лапком, жужмом вияснюю причину мого приходу і вилітаю. Навіть перед собою: як не здійсню того, що накреслила зробити — почуття вини. Перед ким? Перед собою? Перед майбутністю?

Чи стає мені жаль: мами за батькове ставлення до неї. Батька — за його покривджене дитинство. Колі, що має зашиту губу... І так болить!..

У 8-10 років такі неврастенічні прояви в душі дитини хліборобського роду! Чи не мала я дорослу душу вже в дитинстві? І чи змінилось щось за 65 років у цій душі?

Ці емоції — жалі, муки сумління, якесь безпредметне почуття вини, щастя, екстази, перші прояви нудьги, що переслідують мене все життя, — приходять хвилями: то спад, то піднесення, то зовсім нема. Якийсь свій ритм. Так, тепер вигортаючи все що можу з пам'яті, я знаю, що все має свій ритм.

22

На тлі оцих своїх буйнощів емоції, нікому нерозказаних, ба й непереведених на мову розсудку (та й кому я їх могла розказати?) дуже багато місця займала ще "гра" спостерігання. Найбільш давали таку нагоду мої улюблені тітки, Тодоська і Мокрина.



Тітка Тодоська сама була частина оточення. Вона бувала в нашій хаті майже щодня. Завжди приносила гостинця — пиріжечка, перепічку, пампушечку... Приходила — перше питання, коли нікого не заставала в хаті із старших: — А де мамка? — Зараз прийдуть... — Сідала на низенькому стільчикові і починала поволі, нехитро, з усмішкою доброти про всі новини, свої хатні й сільські. Про заміжніх дочок Марію й Голяну, про сина Івана, що не хоче ходити до школи ("А що я, попом буду?"), про дівчат Настю, Голександру, Гантонину, про менших дітей, Миколу й Василька... Дуже нескладно, — та в цій нескладності був головний чар її мови, надзвичайно кольористої. То був особливий лексикон, мабуть, жашківський і то — Першої Дачі.

— ... Я вам кажу, така чогось непотрібна, крижі болять... — ... Отакі вжитки!.. — То все з дзвона вилляли (плітка). — ... А, бодай йому маму галакало... — ... А, нех йому всячина!.. Тепереньки... — троньки... — всенький... — гонб (оно, лише, тільки)... — Осісьо... — тра... Здориха так за ним банує... (журиться, тільки за померлим) — ... А, вселихе, всенемудре... — В добрий час сказати, а в лихий помовчати. (Цю приказку вона дуже часто повторювала. З неї видно, що є якийсь час під знаком зла, і борони, Боже, в той лихий час сказати щось необачне, бо сказане недобре може здійснитися.) — ... Понабігали, наче на зарванській вулиці... — Дейкають люди... — Подейкують...

Деякі тітчині слова й вирази я потім із здивованням відкрила в новелях В. Стефаника, а він же писав покутським діялектом. Звідки воно в Жашкові? Чи може правильна моя "теорія", що за Хмельниччини людність переселялася постійно і так постало три Жашкови. Один під Львовом (батьківщина А. Мельника і М. Голубця), другий десь у Золочівському повіті, Зашків. То й наші жиди інакше не вимовляли, як Зашків. Ото та рухлива людність принесла з собою не тільки назву, а й діялект, який і досі побутує... Але як же тоді з мапою Бопляна, складеній ще до повстання Хмельницького? Жашків там уже існує та ще й не якесь там незначне сільце...

Як шкода, що я тільки з пам'яті беру Тодосьчині вислови. А щб б то записувати слідом за нею і мати тепер із собою. Гай-гай!

Ото тільки не можна було лишати її одну в хаті (як потім мені сказали), бо зараз щось украде: цукру чи там що. Аякже, треба й додому принести якогось гостинця від зайця...

Друга тітка, Мокрина, бувала рідше, до Леміщихи все таки дві верстви. Але коли б не була в Жашкові, то до нас таки зайде. Ось бачу сценку. Літо, спека, а в хаті щойно помита підлога. Тітка Мокрина сидить на підлозі, широко віялом розпустивши навколо себе рясну спідницю. Як і тітка Тодоська, вона мала вив'язану квітчасту хустку над широким лобом, тільки усмішка її вміщала в собі всезнаючий гумор. Вона оце саме розказує, що скоро буде свято "ганяти шуліку" і що його справляють баби, а чоловікам бути при тому зась. Ну, ясно ж, що я нагострила вуха та почала розпитувати, що то воно за свято таке, називане "бабським"? Бабським воно називається тому, що в ньому беруть участь тільки жінки, — баби й молодиці. (Дівчата — ні.) Учасниці збираються потаємно десь у гаю, в лісі, кожна з собою приносить якусь поживу. Спочатку трапезують, сидять кружка, їдять і п'ють, а потім починається головна дія: співами й заклинаннями, з загрозливо піднесеними догори киями, проганяють шуліку, щоб не хапав курчат. Вся сила чарів у тому, що ніхто з чоловіків не сміє чути й бачити, бути. Які заклинання, — цього мені тітка Мокрина не розкрила. Мабуть, і етнографи не довідалися, бо я ніде опису цього свята не читала.*

А в дійсності це ж свято жіночої магії, коли всі ці баби стають жрицями. То виходить, що воно живе-триває ще з трипільських часів, значить, — існує яких 5-6 тисяч років.

Мокрину мої батьки називали не тільки "міністр", а ще й "гайноха", що означає "широка натура". (Від слова "гайнувати" — розкидатися своїм добром, жити "гойно"). Вона, коли що має, зараз усім пороздає, ніколи не втримає для себе. Це всі знали, що як заколе кабана, то вже весь куток їсть свинину...

Саме тепер тітка Мокрина має велике горе. її гордість і твір, син Юхим, що за нього вона стільки змагалася і справлялася з дідом, де тільки не зустрічалася — у нас у хаті, на хуторі, на ярмарку, при чужих людях, — отой Юхим, що мов по драбині йшов до мети, ось-ось кінчав і ось-ось стане інженером, — він заслаб на сухоти. Тепер він уже лежить і догорає в материній хаті у Леміщисі. Вже рік так. Ніякої надії на видужання нема. Він уже гарячкує і все марить про революцію, що гряде... Голуби якісь бачив під стелею... Оце все розповідає мамі, а я сиджу збоку та слухаю. Розуму, щоб за рік дві групи пройти вистачило, а здоров'я не вистачило. Мабуть, голодував там, а дід із своїми десятинами не хотів допомогти. Не вистачило Мокрининих достатків...

(Це лягло через десятки років у основі новелі "Сосна чекає чуда". Пишучи про дівчину, я мала на увазі брата Юхима).

Що думав дід робити з своїми десятинами, — про це доходили вісті від наймолодшого брата, Василя. Він приходив до старшого, значить Кузьми, завжди з якоюсь славною історією. Василь мав веселу вдачу і брбїв різні витівки. Про барилко меду і про те, як Карпо запитав, чи добрий був мед, вже

* Все таки дещо записано. (Див. С. Венгржиновский, Языческий обряд в Брацлавщине "гонити шуляка". Киевская Старина, том 50, 1895, ст. 283-323).

знаємо... І при цьому каро-золотисті очі, однаково подібні і до дідових, і до бабиних Киріїних, поблискували веселою шибе-ничною іскрою. Видко, в цих справах авторитет брата Кузьми був більший, ніж батьків. Бо на хуторі було встановлено назавжди, що "Василь — ледащо". А улюбленцем був Йосип. Йосип говорив вкрадливим, м'ягеньким голоском. Як приходить, то ніколи не знаєш чого, бо починає і про се, і про те "навздогад бораків" крутитися. Батько мій говорив із ним ніби смішками, з поблажливістю старшого брата, а позаочі називав лисичкою. Ще нікому нічого, а вже Йосипові дід збудував хутір недалечко Троянів, із ставком, відділивши ЗО десятин землі. "Це все — Керейка!" — досадливо казав батько Мокрині. А Василь уже й знає, що вся дідова земля перейде до Йосипа, Василь же зостанеться на дідовому обійсті, з наділом... а от, яким? Так то Василь також опинився серед пасербів. А все за те, що "ледащо"!

23

Хоч я й росла в містечку, у самому його центрі, але в душі вважала себе сільською. Оці мої родичі ближчі мені за містечкових панків і полупанків. А як піду "на горбд", все мені рідне, мабуть, там витає дух моїх предків. Сама дорога навіває безліч думок і почувань.



Спустившись з гори Бровара і опинившись на тому розвилку, де колись казав мені тато погупати ногами, наче глечиком по животі, на горбі-попільнику, — задираю голову і бачу над собою хати, що причепилися на взгір'ї, закриті гаями верболозу. Куди ж в'ється оця річечка? Це ж вона вливається у ту, що на нашому городі. Іду далі дорогою, ось і "зборня", старезна хата на підвищеному майдані, що командує трьома розвилками стародавнього шляху. Колись це було місце сходок, сільського віча, тут на ґулях вистроювалися парубки та дівчата й танцювали метелиці, між ними й Мокрина, а хвостиком за нею й малий братик... Тепер тут зберігається пожежне приладдя.

Якби я повернула праворуч, то дійшла б до нашої старої садиби, де я вродилася, пішла б на город аж до самої річечки під крислатими вербами, а там — стежечкою понад річечкою, що виводить до самої городищанської греблі.

Але я йду до Андрущенків себто до тітки Тодоськи. Це треба йти в напрямі, як до Тихого Хутора, а на тім шляху ось хата на горбочку під зеленою бляхою. Я її добре знаю, бо була тут на весіллі оце недавно. Дівчат там багато, і Голександра — моя ровесниця, але мені чомусь більше є про що говорити із тіткою Тодоською. Вона розпитує: як там мамка? Що варили? Що там Ганя пише? І обов'язково втисне гостинця, яєць з десяток, — так, щоб у хаті ніхто не бачив.

— Ти ж гляди, не йди через поле, бо тепер небезпешно, мавки є в полі — перестерігає вона. — Стережись!

— А що?

— Залоскочуть. Дітей тепер не можна пускати в поле.



А я саме так хочу вертатися. Зараз за клунею й садком їхньої садиби вже починаються ниви і між ними є вузенька втоптана стежечка, ото я нею хочу йти. Та й іду вже, до пояса захована в збіжжі, колосся черкається об мене. Дивлюся на хвилясту брижу, а особливо приглядаюсь, як миготить повітря над невистиглим колоссям... Десь є вогонь, тільки ж його не видно. А де ж мавки? Може це вони дихають, — оце миготіння повітря над збіжжям? Аж шкода, що ні одна не хотіла показатися мені.

Ідучи, починаю думати те, що не раз думається — без відповіді. А що тут було колись? Не може ж бути, щоб життя почалося з моїми батьками й дідами. Та відповіді нема. Жита хвилюються і мовчать.

Перейшовши стежечку в житі, я вже йду повз жидівський окіп, а за окопом є перелаз до подвір'я Степана Цимбала. Можна через те подвір'я перейти, вони ж наші родичі...

Степан Кіндратович Цимбал доводиться дядьком моєму татові, як і тітка Горпина. Чи був він рідний брат бабуні Ганни, чи двоюрідний? Для мене завжди заплутано, знаю тільки, що дід часто згадував Кбндру Цимбала, свого товариша. То цей Кондра був, мабуть, старший брат Ганнин, бо його покоління вже було татового віку, а Степан Кіндратович, наймолодший, не був багато старший за мого батька. Дітей було в нього троє: Степаня (вже замужем), Маня, (ходить разом зо мною до школи) і Тихін. Мама його, Неоніла, називає закохано Тихоньо, а ми також звали Тихоньо, тільки вже іронічно. Тихоньо — плеканий, на нього хухають і дмухають, росте він тихим собі на умі філософом із вбитою в голову певністю, що він — ЩОСЬ. Ліпших за нього у Жашкові нема. Він уже скінчив двоклясову школу і вчиться в Ставищах та, кажуть, гарно малює. Тихоньо ні з ким не приятелює.

Хоч ми й не родичаємося, але я можу перейти через цимбалівське подвір'я. Ніла Цимбалка навіть почастує вишнями чи грушами. Там у них незгірший садок, живуть вони відокремлено, статечно, за високими ворітьми. В подвір'ї чистота і порядок, у хаті — наче в свято, побілено та підмазано. Цей селянський аристократизм, мабуть, від незримої свідомости, що вони вже щось вище над звичайними "мужиками". А певно! У Києві живе брат Степанів, Саміло, а в Саратові — брат Андрій, кадровий офіцер...

А тепер я вже вийшла з подвір'я Цимбалів, спускаюся крутою вуличкою вниз, знов до того водорозділу, колишніх рік, а тепер пересохлих ручаїв. Якби піти в протилежний бік, то там десь і хата дідового брата, Якова, але я переходжу через попельню-горб, погупавши по ньому ногами і подумавши: "Який тоді був добрий і ласкавий татів голос, не такий, як тепер — грубий і наказовий". Та й це вже я перейшла кладочку, десь там під нею струмочок жибонить. А тепер треба спинатися й дряпатися на глинясту гору, вздовж оцих верболозів.

І як це дивно, що тут навколо усе таке зелене — яри й городи — а там нагорі раптом усе обривається і б'є по голові контраст: скупчення ґетто без деревини, без травини, хатки-халупки упритул, без пляну й ладу, з вузькими закрученими провулочками, де возом не проїдеш. Пилюка, сміття й бруд. Навіть криниці собі не викопають, а п'ють ту, що розвозить водовоз Зейдель.

Що ж таке? Та сама земля, а така разюча прірва. Таких частин ґетто є дві, обидві чогось тикнуться до зелених ярів, при Першій Дачі і при Другій. А от уже заможні жиди — Співаки, Чудновські, Сатановські, Вінокури, Бродські, Ґрінберґи, Кри-віцькі, Шатайли, один навіть із українським прізвищем — Ґуд-зенко — ці пишними рядами окремих домів розташувались вздовж кінської торговиці, здебільша. І з них лише один лікар Кузьмінський мав сад, більше ніхто. Ані кущика.

Отож, як верталися ми літом із города, несучи клунки зеле-нини на плечах, — я, мама, Ганя, усі босі, — то за нами бігли обдерті містечкові жиденята й співали услід мамі: "Па-ані йде боса! Па-ані йде боса!". На думку цих містечкових павперів, великий сором ходити босому по землі, яка родить плоди і годує людину. А шляхетніше сидіти серед смороду своїх від-падків і чекати, що тобі все принесуть аборигени ґої. У селі ніхто не дивувався, всі ходили босі. І це було приємно. На думку містечкового населення, як земля, так і люди, що в ній порпаються, гідні зневаги. Оце то мораль!

До речі, ніхто з нас не мав себе за панів. Навіть батько, що так переймався бажанням наблизитися до панів. Завжди підкреслював: — Ми — мужики! У нас усе по-мужицькому! — Оце зайде хтось, як обідаємо. Батько: — Сідайте з нами, пообідаєте... Вибачайте, в нас по-мужицькому...

24

І навіть у такому відчуженні від села, село надихує містечко своєю повнокровністю. Ось така ніби проста деталь, як вертаються дівчата з буряків над вечір. Це ж ціла опера, що йде через усю центральну вулицю Жашкова. Великий гурт дівчат із сапами за плечима (між ними часто й Тодосьчині дівчата) ідуть і співають. Найбільше запам'ятались мені "Чорноморець, матінко, чорноморець..." та "Служила Настя в пана...", але хор співав не тільки ці пісні. Отими польовими голосами, що потім ввів у концертовий вжиток Порфирій Демуцький. І подумати тільки, це ж ці дівчата засвіт ішли три верстви до бурякових заводських плянтацій, рядки гнали вони від світанку, мало того, в обідню перерву їм грали музики й вони танцювали. (Ці музики заводська адміністрація наймала, щоб дівчата охочіше виходили до роботи). Тепер вони вертаються знов три верстви після цілоденної праці — і повні енергії, виливають її у співах.



Я не знаю, чи ті самі дівчата, але сільські, на Великдень плетуть гаївку через усе містечко, від церковного подвір'я починаючи, по соші, повз нашу й Тупчієву хату, далі закручуються в напрямку до волості, — безконечний вінок дівчат у святному яскравому вбранні. Хто цю гаївчану плетеницю організував? Невже стихійно можна так прекрасно провести цю незвичайну виставу народної хореографії?

А день же, перший день Великодня, — вічність!

Хоч Різдво також велике свято, але я думаю, що український Великдень — найбільше в році. Підготовка до свята починається мало чи не за два місяці. Піст, не піст, а вже купується шинка й маринується в розчині з оцту, селітри, гвоздики, перцю, лаврового листу і ще чогось. Постять, ідуть до сповіді, причащаються. І ми, школярі, говіємо, сповідаємось і причащаємось. Після сповіді й до причастя не можна нічого їсти. Мама дає три копійки, щоб після причастя я купила собі у сидух під церквою за оградою коника, півника й чоловічка, розмальованих на червоно й зелено пірників. Я тоді й у думці не покладала, яке велике священнодійство чиню, — я, безгрішна душа щойно після причастя. Я ані гадки не мала, якої це неймовірної давности звичай, і що це зовсім не звичай, а ритуал ще, мабуть, із трипільських часів, а що ці сидухи — зовсім не сидухи, а священнодійниці-жриці. Вони зберігають із покоління в покоління цей ритуал, такий самий священний, як і християнське причастя, а в дійсності справжнє сакральне причастя. Бо чого ж ні в який інший час не сідають сидухи за церковною оградою біля круглої колонади з навісом (що сама по собі виглядає, як грецька базиліка) із своїми розмальованими кониками, півниками й чоловічками? Може вони такого ж часу і такого ж значіння, як і ті глиняні трипільські фігурки, що їх тепер викопують археологи?

Не тільки не знала я, але й сидухи не знали. Так ведеться споконвіку.

В хаті перед Великоднем усе переться, хата маститься, вішається і застеляється все свіже, нове. Від Страсного четверга старші вже не їдять, а цілий тиждень усе печеться та смажиться, — у центрі ж — паска-баба із шафраном. Оту шинку, що маринувалась, обліплюють коржем із житніх висівок і засувають у піч після того, як баби вийняті. Начиняється ковбаса, для цього ламають вишневу гілочку і роблять з неї таку петельку... А пахне все це у хаті! Тут безперервно колотять, труть, мішають, орудують макогоном, печуть, фарбують яйця...

А оті ліхтарики й свічечки, що розходяться вночі після Страсті по всьому Жашкову, по містечку і по двох Дачах! Оце з цього дня, Страсті, треба сумувати й журитися, до самого Воскресіння, — так робить мама.

А це вже Великодня ніч. Всі вдягаються в святне й ідуть до церкви. Під стінами церковної огради всередині вже з 12 годин ночі засвічуються свічечки, так робить кожна господиня, що прийшла і стала в коло із своїм кошичком. Як весело миготить цей вінок вогників навколо церкви! Яка тепла ніч! Чого так радісно? Чи не тому, що все це — незвичайне, раз на рік, один з проявів іншого світу? Може тому людина потребує свята? І як би так, щоб не бути ніколи дорослою, а все дитиною, щоб завжди оце щастя переживати!

За оградою ж біля церкви відбувається й поганська частина Великодня: хлопці розпалили велике багаття. Чого так робиться? Споконвіку так ведеться.

Після посвячення пасок всі ми йдемо додому і, як сходить сонце, розговляємося. Свячене яйце розкраюється одне на всіх за столом. Батько незвичайно лагідний, всім нам — по чарці вина. Ну, і як можна занапащати сном такий день? Його урочистість непорівняна з жадним іншим у 365-и днях року. Батьки полягали спати, але я — ні. Тому в мене цей день — море.

Вже другий день Великодня — нема того натягненого на високій струні бреніння великого свята.

Але ось проводи. Усі на гробках. Культ предків у всій своїй пишноті і силі. Пращури і вся потойбічна рідня напевно в цей час поміж цими, що сидять, трапезують на могилі і лишають для душі крашанку. Тут і мої батьки, разом із Тодоською та Горпиною. Це ми на гробі нашої баби Ганни. Чому — Проводи? Чи не значить це, що на Великдень душі рідних прилітають разом святкувати і оце живі вже відпроваджують їх назад у вирій? Напевно.

Скільки в цьому всьому язичеського! І якби так перебрати всі наші свята, якби вилущити дохристиянське поганське, то в церковних нічого не лишилось би з поетичного чару. Отак підряд: Зелені Свята, Спаса, Купайла, Маковея, Іллі (Перуна), Маланки, Василя, Різдво... Йк би міг Леонтович створити свого "Щедрика", коли б він не чув перегукування щедрівки в усіх кутках, а в цілому могутнього концерту, аж містичний дух пробігає по шкурі. (До речі, в нас цю щедрівку жашківські діти виспівували на трохи інший лад).

Або отой Петрівчаний тиждень, коли всі городи, яри й річки аж виляскують від дівочого співу... Або оті місячні ночі, коли аж по всіх кутках містечку йде луна від співу на кутках двох Дач.

Або хоч би оте жашківське храмове свято Покрови... Незрозуміла довго була для мене "мисочка". Це мама конче несла на Покрову до церкви "мисочку". Чому? Так треба. Всі жінки приносять. Але тепер я знаю, що й це — поганський спільний обід, в ньому всі беруть участь, зносячи докупи свої жертвоприношення, щоб нагодувати весь загал, в першу чергу всіх старців... Покрова — це ж та сама, що і в трипільців, вона — Берегиня.

Все-все в українському селянському календарі має своє глибоке значіння, все — шляхетний пашпорт старовинної культури.

Та батько занехаяв цей урочистий селянський світ і помістив нас у містечко, куди сільська стихія заходить тільки берегами (правда, часом аж захльостує). Всі оці Шепелі, Тупчії, Кузь-мінські почувають себе "над", а насправді провадять мізерне існування. Я такого не хочу, я хочу того, де завжди дзвенитьбренить, як не різдвяними колядками-щедрівками, то весільними, петрівчаними піснями...

І коли в нас у хаті говорилось про Україну, то я її уявляла саме такою. Все це було я, в мені, невіддільне та солодко дороге. Може це й є те "національне почуття", чи як потім більшовики назвали, "буржуазний націоналізм"? (Цікаво, де тут саме "буржуазне"? Це ж народне). То я ним була вже повна в 8-10 років. В Україну я невідмінно включала тіток Тодоську й Мокрину та їх дітей, і кравченківський хутір, і весілля, і свята, і город, де я вродилася, і жашківські ярмарки,.. І навіть тих хлопчаків, що восени так спритно цamp;пали солодкі цукрові буряки. Цілими валками їхали підводи, повні буряків, до цукроварні, а ззаду підбігали хлопчиська з палицями, що мали на кінці насаджений цвях, — і хвать! Уже білий цукристий буряк у руках. Пекли, їли...

Та ба! Хоч я душею була з селом, — практично я туди вже не "прикисала". Коли я приходила на город, то з кривою тіткою Мотрею, із дядиною Івгиною я вже не мала чого говорити. В дійсності я вже там була чужа... Хоч би навіть тому, що я починала вже критично ставитися до своєї мови, намагаючись говорити літературною, як у книжках, а тітки говорили, як Бог на душу положить: із жашківським отим твердим придихом, із похопленим перекрученням, як ото: "знистожили", "присогла-шали"... І я, щоб не відріжнятися від них, інстинктовно говорила з ними такою ж мовою.

Оця чужість! Я не мала тяжіння до "панів", але й з дівчатами із села так само була чужість. Найбільше знала я Тодосьчиних дівчат, але не мала що говорити з ними. Зустрічалися ми на весіллях, у діда, часом вони до нас приходили, тоді батько частував їх вином, а вони соромилися. Вже тоді я була чужа оточенню. Здається, навіть і хатньому...

25

Але ніяк не дійду, щоб про лікаря й етнографа Порфирія Демуцького докинути тут слово. Скільки в нас у хаті про нього говорили! Та й я сама не раз його бачила: статечного пана у кремовому чесучовому костюмі із звислими шевченківськими вусами. Про нього розказували різні чудеса.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   52


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка