Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1



Сторінка8/52
Дата конвертації23.03.2019
Розмір7,1 Mb.
ТипКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   52


Жив він за 10 верст від Жашкова, у селі Охматові. Там він збудував лікарню і провадив широкий прийом хворих з усієї околиці. Про гонорари в тій лікарні не було мови. Стояла мисочка, хто хотів, то клав туди, а не хотів, то теж добре, однаково лічили. І моя мама їздила до доктора Демуцького з малою Льоною. У Льони під пахвою був чиряк ("чирак" по-жашківському), ніяк не хотів проривати і нічим не могли його вилічити. Аж вилічив доктор Демуцький. Чим? Медом. Сказав прикласти компрес із медом. І справді мед витягнув наверх нагноєння, боляк прорвав.

Лікар-меценат, із широкою славою на всю округу, мойому дідові був відомий, як зять дідового товариша, Янєвського. Одружився Демуцький з дочкою Янєвського і дістав за нею приданого 500 десятин землі. Це й дало йому змогу побудувати лікарню і безкоштовно лікувати селян. Та не лікарська практика, а етнографія була головним джерелом захоплень Порфирія Демуцького. Ще замолоду. Ще як був він студентом, до одруження, виходив Демуцький із своєю нареченою на янишівську могилу з бандурою і там співав козацькі історичні пісні. Таке в нас казали.

Все життя він невтомно збирав і записував народні пісні. Вони мали для нього цінність у такому виконанні, як створив нарід, без обробки, так, як співають на буряках дівчата. Дуже приятелював він із літніми бабами. Випивав із ними не одну чарку, аж поки не розспіваються, а тоді цілими пригорщами записував від них пісні. Крім того, їздив по околишніх ярмарках, ходив поміж возами та записував лірницькі пісні й думи. Тут часом спобігала його невдача. Лірники берегли свої скарби і не любили віддавати їх абикому, а тут ще й якийсь пан... Сліпий лірник не бачить, що, крім слухачів, ще хтось стоїть та на папері щось собі пише, але поводир торкає лірника: "Пан!". Лірник замовкає. То Демуцький уже робив інакше. Він не виймав записної книжки, а прутиком непомітно писав ноти на землі по поросі, стараючись запам'ятати записане, а потім відходив і відновлював ноти на папері...

Отакі чуда розповідали в нас про Демуцького.

А де ще в усій Україні були оті всенародні концерти, що уряджав Демуцький? У самому Охматові він навибирав собі співочих дівчат та парубків і створив хор із репертуаром, що в цьому самому Охматові співається, ні на йоту не відступаючи від притаманного цим сільським співцям стилю. Польового-горлового, не камерного. Щороку він давав у Охматові концерти, що тривали тиждень, не свіжому повітрі. Всі, хто тільки хотів, могли прийти й приїхати до Охматова у парк, там отаборитися і хоч би й цілий тиждень слухати концерти безкоштовно. Заїжджалися й сходилися справді з усіх усюд, слухали, скільки кому дозволяє час, там і заночовували.

На одному такому концерті була і я. Батько забрав нас усіх на воза, набрали харчів, щоб і заночувати там. Такого оригінального концерту я вже більше не бачила ніколи. Величезний парк. Посеред парку, перед домом — став. Один кінець ставу являв собою сцену, там стояв хор у народному вбранні, дівчата по-дівоцькому, молодиці по-молодицькому одягнені. Луна від ставу відбивалася так, що чути було в найвіддаленіших кінцях парку. А навколо нас — возів! Народу! Як на ярмарку. Це ж уся округа зіхалася. Кожне сиділо на свойому возі, як і ми на свойому. Там у парку й ночували.

Отаким я й пам'ятаю Демуцького — ентузіяста української народної пісні на Жашківщині.

26

Містечкове життя останніми часами почало розмальовуватися "спацерами". Чогось раніш не було звичаю, що з заходом сонця, особливо в суботу, жидівська молодь, убрана по-свят-ному, виходила на вулицю й проходжувалася вздовж усього містечка. Раніш бувало так, що жиди купами збиралися і дуже жваво щось між собою обмірковували із розхвильованою жестикуляцією. — Тоді батько казав: "Чогось жиди грають! Перед чим це вони?" Було, що старозавітні жиди з довгими бородами, у ярмулках і лапсердаках повагом ішли до школи (так у нас називали синагогу), а жидівки виходили в мереживних накидках і інших допотопних модах, але не на спацер. А це десь узялася така світська мода! Може це її завели наші "аристократи", Фіма й Абраша Кузьмінські, що на літо приїжджали додому? Вони привозили з собою ще й приятеля, Мішу Мостового, адвокатського синка. З ними в товаристві був і Володя Шепель та потроху й старший його брат, Альоша. Мабуть, то для них всі молоді жидівочки виходили спецерувати по шляху. Головний променад був біля садиби Кузьмінських аж до волості, а тоді назад аж до церкви.



В променаді і ми брали участь: головні "дами" були Ганя й Зіна, а я з Лідою за ними підбігали. Це ж вони були гімназисти й гімназистки, а я тільки вчилась у четвертій групі двоклясової жашківської школи. Кавалери вигадували "великорозумні" дотепи, при чому Мостовой неправильно вимовляв деякі слова, замість "спят", казав "сплют". Говорили, звичайно ж, "по-русскі", і хоч я не вміла говорити, все ж таки вміла читати російське і знала, що "сплют" — неправильно.

А іншим разом ми не йшли в променад, тільки сиділи на своєму ґанку чи зіперлись на ляду, яка веде до погреба, і робили перегляд усім променадникам та променадницям, що довгою вервечкою проходили повз нас. При цьому Ганя виголошувала свої модерні погляди, щось таке про "шлюбний контракт". "Якщо сподобається, контракт можна продовжити, якщо ні — прошу, ви вільні!" Я критикувала всіх, що проходили, аж мама казала:

— Та що це таке? Всі в тебе мають якийсь ґандж! А ти подивись на себе, яка ти!

— То що? Як я маю якісь вади, то вже не можна інших критикувати? — відстоювала я свій критицизм.

Ганя вже була три роки в гімназії і, приїжджаючи на літо, зараз бралася й мене вчити. Дуже добре давалися їй мови. Французька мені сподобалась за милозвучність, німецької ж я відразу не злюбила за її "рубаність" та довгі на цілий рядок словamp; — і не захотіла її вчити. Але Ганя була вчителька строга і казала: "Як не будеш учитися, то не проси собі Бога!". Як і давніше, її ставлення до мене було протекційно-командне: вона наказувала, я слухала. Але бували й такі моменти, коли розіграємося, — я підступцем підкрадуся і потарабаню пальцями по її спині. Ех, як не побіжить вона за мною, а я на вулицю аж до шляху, знаючи, що панні не випадає ганяти по вулиці. Та ба! Ганя також вибігала, ловила, карала...

Гані батько купив гітару, і вона висіла в її кімнаті на стіні. Ганя й мене навчила того, що вміла: "Гуманська різня", вальсики всякі, акомпаньяменти до модних романсів і, звичайно ж, "Взяв би я бандуру" та "Якби мені сірий кінь", ота гумореска, де згадується "бараболя" ("Я на тую бараболю скоса поглядаю..."). Казали й у побуті в нас "бараболя", а Шевельов каже, що слово "бараболя" — галичанізм...

Того самого часу в нас у книгарні утворилося щось на зразок ніби маленького клюбу. Приходили купувати газету Киевская мысль, а здебільшого — Южную копейку, що передплачував батько по кілька примірників. А при цьому — ріжні розмови. Почала вчащати десь так над вечір Таращукова Машка. Це так називав її батько позаочі, за старою пам'яттю, — Таращуки ж були хутірські сусіди ще й свати. Але ввічі тепер він її величав

"ви, Мар'я Герасімовна". Була це трохи перезріла діва. Тара-щуки купили у містечку хату Чудновського, отам перед виго-ном-кінською торговицею, де жили багаті жиди і в сусідстві була найпишніша гастрономічна крамниця Бродського. Хата Чудновського також була збудована в вигляді заїзду, але ліпша, з палісадничком на фасаді. Ото там і жили тепер незаміжні Таращуківни, Одарка й Машка, в чеканні женихів.

Ще приходив у "клюб" новий учитель (от, забула прізвище), ще хтось. Говорили по-українському на різні вільнодумні теми. Про Україну, як про новий феномен, я почула тоді вперше, у нас же за поняття "українське" здебільшого правило "мужицьке". А вірніше, "українське" було таке природне, що я над тим не задумувалася.

Мені ці "клюбні години" запам'яталися тому, що в цей час у крамниці було повно пахучого диму з тютюнів Стамболі і Месаксуді, а мені цей дим дуже подобався. Якщо вірити в реінкарнацію, то це, мабуть, був спогад із попереднього життя, так гарно пахнув мені тютюновий дим.

Цікаве те, що оце в цей же час перестав курити батько, хоч спокус було багато. Не піддався. І іншим радив: щодня зменшувати по одній папіросі і так дійти до одної... А сам покинув відразу.

Зрідка заходив і Тупчій — провадити бесіду про Антихриста, Страшний Суд і "Протоколи сіонських мудреців". Він став тепер ще богомільніший з того часу, як було з ним нещастя. Був збожеволів, забрали його до лікарні. Виявилося — мав карбункул на спинному хребті. Карбункул вилікували і чоловік знову став нормальний. Але ще більший самодур.

В цей час прибавилось у мене ще два імени. У школі я була Євдокія, у хаті — Явдоня, а коли дуже пильно никала по горшках, то ще й — Явдоха-Хватоха. А відколи найняла в нас хату Шулимка-ліверантиха з Йосем, Манею, Басею, Шміликом, Сруликом, Айзиком, то вона й Маня та Бася почали мене називати Явденцл. Турки ж назвали мене ще екзотичніше: Явдуна.

Турки найняли оте найбільше мешкання з багатьма кімнатами і зробили там пекарню. Були вони в червоних фесках і випікали дуже смачні булочки. Мали вони хлопця-робітника, білявого кацапчука років 17-х. Здумав він закохатися в нашу Ганю. Мало не плачучи, він освідчився їй у садочку із клюмбами, а Ганя відповіла йому бундючно: "Хто ти, а хто я!". І хлопчина скоро після того зник. Скоро й пекарня перестала існувати і велика хата знов стала порожнювати.

А взагалі, я не знаю, нащо був купований цей дім. Пошта скоро вибралася. Мешкання те пишне, де жили Шепелі, один час наймав секретар суду Затворницький, родом із Ставищ. Жив, жив, правили з нього платню, правили, — та й не можна було нічого зробити. "То такі пани, що на всіх одні штани", — здогадувалася мама, або ще інакше: "Пан! Іде в чоботях, а босий слід видно... Це з тих, що сьогодні — все є, а взавтра вже ні шага, все прогуляне". Затворницький вибрався, а хата ця знов стояла порожня. Раз тільки був там Новорічний баль, справляли панки й підпанки, шляхта з навколишніх хуторів. Пам'ятаю, потім у кімнатах дуже пахло пудрою й парфумами.

І так наче все виглядало непорушно, стабільно. Щотижня відбувався ярмарок і цей ярмарок був такий звичайний, що й розказувати нічого.

От, зранку вкочуються в Жашків підвода за підводою, а так десь на десяту годину вже весь Жашків заставлений, все на свойому місці. Вся кінська торговиця від волості аж до Тара-щуків повна руху й коней. Там же, приблизно біля Тупчія й Таланта — збіжжя в мішках. А вже по цей бік Тупчія, за Двойріном, аптекарем і ювеліром, починаються ліпші крамниці із взуттям, одягом, крамом. Ззаду за ними величезний майдан, заставлений ганчарними виробами, ятками із стрічками, хустками, образками, тандитом. А оця ціла площа захрясла яйцями, курми, набілом, зелениною, відрами слив, вишень і мішками яблук та груш. А он там — цілий загін сидух, що продають "гараче" всім тим, хто запиває могорич після купівлі-продажу. Лірники... Гуде, як вулик весь Жашків. Навколо нашої хати ревуть корови, воли, телята, мекають кози, вівці. Свині й поросята вищать аж за поштою за Таращуками. Іржуть коні...

Все змобілізоване. Всі бляхарі, бондарі, тандитники, шевці, кравці, перекупки. Це ж заїжджається ціла округа багатого чорноземного закутка, де не доходить залізниця ближче, як 50 верстов.

Тільки в нашій "лавці" в цей день тихо й порожньо. Книжки є й на базарі, оті Ситіна-Губанова видання, там їх продають мандрівні кацапи. Може й не кацапи, але їх так у нас називають. Рух у нас тоді, як починається школа, приходять шкільні підручники. Та ще перед Різдвом, календарі... А в четвер... Батько щось майструє, якісь граблі чи що, або читає, а мама вже на базарі, ніби купити колотуші, а в дійсності, щоб утікти від осоружної хатньої тупанини, яку вона відкрито й зневажливо не любить. Цей день для неї став ніби клюбним, розвагою...

Десь о 12-й годині забіжить Мокринина Наталка, ота, що "сама з себе" стала кравчинею. Чи й мамині родичі, Кравченки. А вже о третій невідмінно хтось є. Як не Пацеля, то брати Лозбві, то Дідківський, то Ковальський, а часом навіть Гаца-нюки, Слухаї і Янкевичі. Хтось та прийде. Конче треба "роздушити п'ятирика" або й "око". Цікаво, як відкорковують горілку. Коли "пани", то коркотягом, а як "мужики", то трахкають долонею об денце і корок вилітає угору. Пили, але не допивали, трохи виплескували до стелі. Це дуже давній звичай. Але хто з них знає, чому і нащо воно так? Для розгону й широкого жесту? Може. Але насправді це індоєвропейський звичай: жертва богам. Я вичитала в "Іліяді", що так робив ще Ахілес...

Дід теж не змилить заїхати. Де ж йому шукати пристановиська із своєю Дерешкою, як не в "лядащиці" Кузьми та "золотої невісточки" Дарочки? — А давай-но там, що в тебе є! — загадує батько. — Є огірки, капуста... — Насип борщу! — Але "картопля — всьому голова" — незмінний дідів афоризм. Вже завтра, як дід заночує, то невідмінно буде на сніданок смажена, тонко порізана картопля, а дід призволятиметься та приказуватиме свою приказку.

Ще недавно тут і там гуторили під возами, могоричі ставили. А десь о 6-7 годині весь Жашків озолотився. Возів нема, їх мов вітром здуло, позалишалися встелені чистим золотом площі, торговиці, дороги, майдани.

Мені десять років.

ЧАСТИНА ДРУГА

СТАВИЩАНСЬКА РОЗКІШ

1

— То ти, Петре, скажеш, що хочеш бути кашоваром, — жартував батько. — Як будеш кашоваром, то не пошлють на фронт.



Це посходилися хуторяни. Журилися, що війна, ось і їм скоро вже черга прийде. Жартував батько тому, що не думав попасти в мобілізацію, був "ополченцем запаса" якогось там розряду, бо мав на нозі виразку, що ніколи не гоїлась: нога була синя, а батько все прикладав якісь примочки та сушив бинти. На цю ногу батько покладався, як на камінну гору, і міг зчужа жартувати та радити.

Війна собі відбувалася десь в окопах, а в Жашкові не стало мила, цукру, оселедців, краму (мануфактури), а найдошкульніше — гасу. Не було чим світити. Він зрідка появлявся в кооперації видавцями, по літрові, як на лік. Щодня частіше чути було летючу фразу: "Жиди все поховали". А на цю летючу фразу з жидівського боку ширилась друга: "Заждіть, заждіть! Ви вже в нас у мішку, тільки ще не зав'язані". Таке не раз приносила тітка Тодоська й інші. Що означала ця погроза на адресу того, хто годує? Хто це нас мас зав'язати в мішку? І чому таке українофобство?

Війна війною, але Ганю батько знову повіз до Звенигородки. Покищо, в нас наче нічого не змінилося, тільки розвалився "клюб" у нашій книгарні. Душа його, "Мар'я Герасімовна", не діждавшись жениха, поїхала десь, пішла в сестри-жалібниці.

Дуже мало що пригадую я з цих років. Ну, от іду із школи сошею-болотом і думаю: "Як це — цар від Бога?". Це я щойно почула розмову двох жінок. Одна лаяла царя, — за війну, за те, що нічого нема, що син убитий, — а друга казала, що гріх лаяти, цар — від Бога.

Так, убиті. Убитий на фронті Іван, найстарший син тітчин Тодосьчин, убитий Маріїн чоловік. Павло Кравченко скінчив ставищанську чотириклясну школу й відразу попав у школу прапорщиків. Там пробув кілька місяців, був посланий на передові позиції, в першому бою був убитий. Десь є цар, а тут убиті. Чому ж це він — від Бога? Купи не тулиться все це.

А далі все поступово почало завмирати. Не було вже в нас у хаті гостей, хутірських і інших, не чути про весілля. Вже мобілізували дядьків Йосипа й Василя, ого, вже й батька призвали на військову службу і ми зосталися самі та діставали листи з Києва, що він у запасному полку. Ніяких товарів до нас уже не приходило...

Я тоді була головна помічниця мамі в хаті. Гані ж не було вдома, Льона була хоровита й бліда, малamp;, то її плекали, старалися щось їй ліпше їсти дати. Коля ж зовсім ще дитинча, "маленький Миколайчик по припічку гаталайчик", як охрестив його жартівливий філософ, Тимко. Я, хоч і прикута день і ніч до "книжечки", повинна була допомагати мамі. І допомагала. Не тільки в книгарні, куди я мусіла виходити, як дзенькне дзвоник над дверима, — а й у хатнім колесі. Я вже варила обідати, місила (і навіть розчиняла) й пекла хліб, замішувала в цебрі свиням просяну й гречану полову із січкою та рубала картоплю сікачем, все це змішувала і виносила у хлівець... Еге, ми все більше назад оселянювалися: завівся у нас кінь, завелась і корова, то вже й корову доїти навчилася. Коли молотила машина, то я разом із найманими дівчатами носила полову у рядні, подавала снопи в барабан. А раз навіть послали мене до діда поганяти коні, коли там працювала січкарня.

Оце ж тоді закінчила я двоклясову школу. І знов дивно: ніяких спогадів про ці шкільні роки не лишилося, крім одного. У четвертій групі я вже була, учитель щось мене запитав, я відповіла невпопад, він роздратовано нагримав. Я "поправилась":

— Ви сщо не доказалі... (російською мовою треба було сказати "нє доґоворілі", а те, що я сказала, російською мовою означало "не довели").

— Я т-тєбє докажу!.. — приобіцяв учитель...

Ну, ще оті гойдливі стежечки на морі весняного болота. Воно ще не просохло, а ми по стежечках тих стрибаємо, як по пружинистих подушках, — я й ще дві дівчини-школярки. Це якраз перед Великоднем. — Чим ти хочеш бути? — питаємо одна в одної. Одна хоче бути кравчинею. Друга: — Ой, коли б швидше вирости! Заміж! — А я заявила, що буду письменницею. Я ще не запевняла, що буду, але була певна, що тільки цього хочу.

2

Щождо бажання бути великою, вирости, такого загального серед дітей, то я ніколи не хотіла цього. Навпаки, я аж плакала, так не хотіла бути дорослою. Хто мені сказав тоді, що буде важке моє життя? Що душею я зостануся дитиною з потребою опіки над собою, незугарна дати собі раду, а до мене будуть ставитися, як до дорослої, накидатимуть мені обов'язки. Ніхто. Я дуже хотіла бути й зостатися дитиною. Ось сценка: я ходжу навколо церкви, неділя, лагідна осінь, синє небо, а під ногами повно листя — золотого, брунатного, червоного, зеленого, — воно шарудить під ногами, я йду навмисне там, де його найбільше, підкидаю ногами й думаю: "От, як добре бути малою і так безжурно бавитися! От, щоб завжди таке щастя! Не хочу бути великою!". Мені здавалося (ні, я була певна без думки), що це — найщасливіша пора мого життя. Як я це знала?



З цим зв'язане ще одне. З самого малечку і до сьогодні мені здавалося і тепер здається, що дитину мати — сором. Не взагалі дівчині, а саме мені. Про інших я думаю, що ні при яких обставинах дівчині не сором мати дитину, хоч би навіть і без показаного пальцем батька. Це ж її природне призначення, значить не сором, люди тільки доточили свої закони. Але... це все не мене стосується. Саме мені дитину сором мати, я не з того матеріялу. Бо я сама — дитина. Я раз і назавжди ще тоді виключила себе з виду "матерів", бо я була в моїх очах якась інша.

Не знаю, як це аргументувати, але одночасно я відчувала в собі вже цілком дорослу, зформовану, зрілу душу... Може це слово старомодне, то скажу — психіку. Ніяких теорій реінкар-нації я тоді не знала, але знала і щораз переконувалась, що я вже вродилася з такою зрілою душею. Тепер я стверджую собі, що в моїм "я" нічого не змінилося. Ті самі основні ідеї, думки, прагнення тоді вже цілкою дозрілої душі, а тепер тільки трохи, дуже мало, розгорненішої. Звідкілясь у мене з'являлися образи

— готові, не вироблені моєю працею, а виготовлені вже кимось, колись, до мого народження. Оце стою біля печі, топлю, щоб черінь нагнітився, бо буду садити на лопаті хліб. Дивлюсь на полум'я, а мені примерещується якийсь Грандіозний образ, я бачу вогонь не в печі, а у вселенній, оті сині язики в ньому — саламандри і сильфіди, це живі істоти, їх стихія — жити в полум'ї. Це ж у печі — лише мініятюра... Отаке порівнання у тринадцятилітньої школярки.

Як і тепер, змалку мене переслідувало бажання скрізь бути одночасно. Тоді — ще тільки там, де я вже бувала. На обох хуторах, на городі, в хаті, і по всій садибі, на всіх весіллях, на ярмарку у всіх його майданах і торговицях, у всіх мізках і душах. Я не була, але хотіла бути. Якесь бажання розширити себе до меж можливого.

З самого початку, себто як почала я читати букваря, і сьогодні незмінне ставлення моє до книжки. Світ у книжці цікавіший і реальніший, дійсніший, ніж те, що в навколишньому щоденному житті. Книжка — це щастя готове, повне, ніколи невичерпана криниця.

Чи можна порівняти чар книжки з чаром відбитки у шибі розчиненого вікна? В ній відбивається все те, що бачиш в реальності. Але звичайний світ у відбитці стає феєричним, казковим, повним незбагненої приваби, таємничої краси...

Або оце, просто пророчий образ мого життя: ввійдеш у церкву — повно людей, не протовпишся. Стою ззаду, за спинами, і недобре мені тут, не на тому місці, що вже вважала своїм. Нічого не бачу за спинами. Але іншого місця нема. І так уже стою, коли б якнебудь достбяти. Та приходить хвилина, що я кажу собі: і тут добре, є якісь свої зручності та цікавості і тут. Це таке все моє життя. Простояла я на задах, ніколи не протовпилася наперед, зле мені, я знаю, що заслуговую на краще і що могла б щось досконаліше створити. Того, що хотіла, не було, якнебудь достбюю в цім житті. А ось дивись! І на цім заднім місці бачу дещо цікаве для роздуму та розваги.

Почуття своєї інакшости — "я не така, як усі", почуття окремішности й чужости оточенню, — це було вже готове в мені. Може через ці дефекти думки та мови? "Недоскоцька" й "недопитацька". Тепер — певність: "Я не звідси!". А тоді: "Чого я тут? Звідки ж я? Нащо я тут?". Не бачивши в реальності відповіді, я приходила до двох відповідей: 1. Моє життя — випадкове безглуздя. 2. Воно для того, що я маю виконати якусь місію. Часом, як відчай, я казала собі: безглуздя! Але затишніше жити з думкою: місія мене чекає! Спочатку це не було навіть і в думку оформлене, а було це якесь туманне клубочіння-радість: щось гарне мене чекає! Особливо, як засинаю і ще не падаю в безодню...

А що це за дивну гру я собі видумала? Замість знайти товаришок та гратися з ними в стукалки, в "горю, горю пень", я затуляла вуха, набирала в груди дихання й утикалась в подушку. Ану, скільки я можу без дихання витримати? І вже здається мені, що я в могилі, закопана, не можу вирватися. Я ще ж жива! Тоді стає так страшно, що я чимдуж зриваюся з подушки і дозволяю собі дихати. Яке щастя! Це ж якась йоґічна вправа, як я тепер тямлю, а я сама собі тоді таке видумувала.

Оце почуття окремішности не завжди було таке, що я самотужки виповнювала її змістом. Налітали напади отого — чогось нема, чогось бракує, а чого — не знаю. Такі напади гіркого горя та сліз я переживала, заховавшись у кожухах, що висіли над скринею у маленькій кімнаті. В великій — саме якраз повно музики. В нас же є грамофон і багато платівок, опера "Запорожець за Дунаєм" (чи вся? Сварку Карася з Одаркою дуже добре пам'ятаю.), марші, оркестри, а ще й румунські "дойни", в'язанка українських пісень... Отож ця музика розриває мені душу жалем. Мене ніхто не любить. А як же тебе любити? Чи не так само люблять, як Ганю, Льону, Колю? Ні, якоїсь особливої любови я хотіла, а такої на землі, у людських душах нема. Жаль за тим, чого нема. Тож я знала, що мама дуже добра, справедлива, правдива, що з нею можна бути, як із товаришкою... Ні, цей непояснений жаль! Цього, що навколо, не приймаю, а того, що моє й чия я, — не знаю, яке воно...

Хто б повірив, що це ця сама дівчина, яка не ходить, а бігає, з вискоком. Фізіологічна б'ючкість пульсувала в мені незалежно від змінних настроїв, що як літні хмари проходили через душу й щораз міняли свою форму. Це ж тоді налітали ні з того, ні з сього раювання, щастя, екстаза. Ось образок. Вітер, холодно, осіннє небо набурмосене, сіре, а мені це видається особливою красою. Я стою біля хвіртки у старому батьковому піджаку, підперезана зеленим поясом, і кажу собі: "Ні, мені не холодно! Дивись, яка гарна погода!.." з

І от одного весняного дня, — в Жашкові болото по вуха, — несподівано приїхав із Києва наш тато з громовою новиною: РЕВОЛЮЦІЯ!!!

Правда, революція вже тоді закрадалася, ще ніде нічого не видно було. Юхим, що недавно оце помер від сухот, в останні дні марив революцією. А то зимою була така сценка. Повна книгарня людей, посеред них стоїть якась жінка у білому кожусі. Може й родичка яка бабина Киріїна, бо з Городищ. І лається! На повну губу розносить багачів, та не кого, а Гарасима Гуменюка, що вона в нього робила за малий сніп, а він такий-сякий, кровопивця. Аж мама не витерпіла. — А чого це ви тут розперезалися? — Жінка набрала в рот води і потиху висунулася надвір. Але вражіння справила, насамперед на мене. Це було щось незвичайне. Досі я чула нарікання на діда тільки від тітки Мокрини.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   52


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка