Концур-карабінович н. М. Греко-католицька церква. Початки підпілля


Характеристика джерельної бази дослідження



Сторінка2/9
Дата конвертації15.11.2017
Розмір2,62 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9

1.2. Характеристика джерельної бази дослідження


Основу джерельної бази монографії склали неопубліковані архівні джерела, що зберігаються в архівах України, опубліковані документи і матеріали різноманітних наукових видань, археографічні матеріали, опубліковані матеріали релігійних установ та їхніх діячів, періодична преса, спогади, мемуари, праці учасників та очевидців подій. Зрозуміло, що з огляду на значну розробленість загальної проблеми щодо УГКЦ, увага автора була приділена пошуку нових документів і матеріалів, що дозволили б розширити документальний базис розкриття теми. Тому впродовж пошуку було опрацьовано архівні матеріали ряду центральних та обласних архівних установ України. Враховуючи значне зацікавлення даною проблемою в науковому світі дозволимо собі подати аналіз матеріалів фондів та описів, в яких прийшлося працювати. Це, в першу чергу, матеріали архівних фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІАУЛ), Державного архіву Івано-Франківської області (ДАІФО), Державного архіву Львівської області (ДАЛО).

Це різноманітні та різнопланові документи, які відображають процес ліквідації УГКЦ органами партійно-державної влади та держбезпеки, дають змогу дослідити підготовчий етап репресій, механізм та розвиток цього процесу, методи, що застосовувалися до духовенства та їх зміна протягом ліквідаційного періоду. Зміст цих документів дозволяє простежити наявність деяких розбіжностей між вказівками керівництва радянських спецслужб та їх трактуванням органами держбезпеки на місцях. Досліджено документи, авторство яких належить широкому діапазону осіб – від народних комісарів і вищих офіцерів органів держбезпеки, партійних функціонерів, представників радянських органів різних рівнів до ієрархів, духовенства і віруючих УГКЦ. Серед них – звернення митрополита УГКЦ А.Шептицького до віруючих, послання і теологічні праці протопресвітера Г.Костельника, листи митрополита Йосифа Сліпого тощо.

У дослідженні використано матеріали, виявлені у ЦДАВОВУ, де наявний комплекс документів за походженням сформувався з матеріалів вищих і місцевих органів влади республіки та церковних організацій. Вони зосереджені у фонді 4648 – Рада в справах релігій при Раді Міністрів УРСР. Тут знаходяться документи про діяльність апаратів уповноважених Ради в справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР, що дозволили з’ясувати механізми та методи діяльності цих структур, їхню роль і вплив на систему державно-церковних відносин. Більшість наявних документів – це доповідні уповноважених з західних областей про стан роботи, фіксують їхню діяльність у напрямі організації і проведення Львівського собору, підготовчі документи самого собору, тексти виступів учасників, його рішення, звіти світських учасників, інформацію про перехід греко-католицьких священиків і громад у підпорядкування РПЦ [1-13].

Найбільшу цінність для з’ясування механізмів і засобів взаємовідносин держави і церкви, тотального наступу на церковно-релігійне життя в повоєнній Галичині, спрямованості державно-православної акції з ліквідації УГКЦ та витоків цієї трагедії, політики влади щодо інших конфесій становлять розпорядження органів влади, донесення різних світських і церковних відомств, звіти, інформаційні довідки, результати інспекційних перевірок, листування, відозви ієрархів РПЦ та УГКЦ, циркуляри та інструкції РСРПЦ про роботу уповноважених на місцях. Опрацьовані документи дають можливість простежити основні етапи ліквідації УГКЦ, достовірно відтворити тотальну систему репресій проти священиків-“неприєднанців”, представників чернецтва, вірних; проаналізувати форми і методи боротьби із “залишками уніатства”. Цікавими є документи про реакцію світової громадськості на ліквідацію УГКЦ, яку радянські засоби масової інформації замовчували.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України досліджувалися матеріали фонду 1 – Центральний комітет Комуністичної партії (більшовиків) України, що дозволили з’ясувати форми і методи, якими республіканські і місцеві партійні органи, Рада у справах РПЦ УРСР, її уповноважені при облвиконкомах, радянські органи на місцях проводила державну та політичну лінію стосовно релігії та церкви [14-49]. У архівних справах виявлено чимало листів керівних партійних органів, які надсилалися з Києва на місця, звіти та інформації, в яких доповідалося про стан виконання поставлених завдань, ситуацію на місцях, реакцію керівників церкви, духовенства, населення на ті чи інші дії влади. Серед матеріалів листи та звернення ієрархів УГКЦ на адресу партійних і місцевих керівників, листівки та матеріали оунівського підпілля із закликами протидії комуністичній владі та ін.

У Центральному державному історичному архіві України у Львові значна кількість матеріалів по темі дослідження знаходиться у фонді 201 - Греко-католицька митрополича консисторія, фонді 358 – Митрополит Андрей Шептицький та фонді 408 – Греко-католицький митрополичий ординаріат [50-60]. Було використано матеріали листування митрополита А.Шептицького та станіславського єпископа Г.Хомишина, що дали можливість уточнити стосунки між двома владиками в роки війни, позицію УГКЦ стосовно окупаційної влади тощо. Матеріали з фонду 408 дозволили проаналізувати ситуацію навколо УГКЦ в умовах радянського режиму, особливо після смерті митрополита А.Шептицького, до проведення собору 1946 р.

Значну частину інформації регіонального характеру дослідження було отримано в Державних архівах Львівської та Івано-Франківської областей. У ДАЛО було використано архівні матеріали фонду П-3 – Львівський обком Компартії України та фонду Р-1332 – Уповноважений Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР у Львівській області, які безпосередньо показують процес підготовки та проведення Львівського собору у березні 1946 р. місцевими партійними і радянськими органами влади [61-73].

У ДАІФО опрацьовані матеріали двох фондів, які стосувалися політики у сфері релігії та конфесійного життя: фонд Р-388 – Уповноважений Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Станіславській (Івано-Франківській) області та фонд Р-389 – Уповноважений Ради у справах Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР по Станіславській (Івано-Франківській) області [74-98]. Документи цих фондів сприяли поглибленому висвітленню діяльності як уповноважених, так і життєдіяльності конфесійних об’єднань досліджуваного періоду, дали можливість побачити участь цих структур у боротьбі з УГКЦ та релігією загалом на теренах Львівщини і Прикарпаття. Серед матеріалів містяться документи, в яких зафіксовано інформацію про перехід у православну віру греко-католиків на теренах цих областей, що дає можливість здійснити порівняльний аналіз цього процесу. Вони засвідчують, що станом на 1 жовтня 1946 р. третина громад і священиків чинила опір входженню до складу РПЦ. Ці матеріали також є доречними доказами насильницького характеру “возз’єднання”.

Інформативно насиченими є документи, що висвітлюють процес закриття греко-католицьких чоловічих і жіночих монастирів на теренах західних областей, який тривав до початку 50-х років [45; 81]. Вивчення документів обласних архівів показало ряд специфічних моментів наявної документальної бази у архівних справах районних комітетів КП(б)У, де збереглися документи центральних органів партії, надіслані на місця. Окремі документи місцевих органів звітно-інформативного характеру є достатньо формалізованими і поверховими, їхній зміст визначався не станом справи, а компетенцією інформатора та його виконавською дисципліною. Таким чином, поєднання і зіставлення матеріалів місцевих архівів та документів центральних керівних структур дає ґрунтовну джерельну базу для всебічного висвітлення порушеної проблеми.

Слід зазначити, що використання документів і матеріалів з фондів місцевих вітчизняних архівів збагатило джерельну базу дослідження, дозволило з’ясувати виконавчу вертикаль, особливості церковної політики на місцях, стан релігійних громад, настрої населення і його ставлення до антирелігійної політики та її провідників.

Окрім неопублікованих джерел, частина яких уперше стала об’єктом спеціального наукового дослідження чи була введена в науковий обіг, у роботі було використано велику групу опублікованих джерел.

У першу чергу слід виділити двотомний збірник документів радянських органів державної безпеки з архівного фонду Галузевого Державного архіву Служби безпеки України “Ліквідація УГКЦ (1939-1946): документи органів державної безпеки”, який побачив світ у 2006 році [116; 117]. Він містить 443 документи, присвячені порушеній в монографії проблемам, які, у значній мірі, лягли в основу документальної бази даної праці. Якщо узагальнити увесь масив наявних в цьому збірнику документів, то їх умовно можна розділити на кілька груп. До першої належать нормативно-розпорядчі документи, вказівки керівництва НКДБ СРСР і УРСР, а також документи управлінь НКДБ західних областей України по активізації оперативної та слідчої роботи стосовно релігійного середовища УГКЦ. Це накази і директиви союзних відомств республіканським, вказівки обласним управлінням держбезпеки, спецповідомлення про результати оперативних заходів.

Другу групу склали звітні документи, серед яких доповідні записки, спецповідомлення про реагування населення на арешти священиків УГКЦ, звіти керівників структурних підрозділів НКДБ-МДБ УРСР та обласних управлінь про хід виконання плану оперативних та слідчих заходів по ліквідації УГКЦ, довідки співробітників держбезпеки про проведення зборів греко-католицького духовенства, записки про підготовку і проведення собору УГКЦ 1946 р.

До третьої групи слід віднести матеріали, що безпосередньо стосуються релігійно-церковного життя: листування ієрархів, послання, промови ієрархів УГКЦ до пастви; заяви, звіти членів Ініціативної групи по возз’єднанню УГКЦ з РПЦ, рукописи праць священиків, зокрема, реферат Г.Костельника “ … як можна галицьку Греко-католицьку церкву перетворити в Православну?” [113], заяви віруючих, скеровані до органів влади тощо.

Четверту групу склали матеріали кримінальних справ, заведених на заарештованих священнослужителів УГКЦ, документи процесуального та біографічного характеру (ордери і постанови на арешт, анкети арештованих, протоколи допитів та очних ставок, звинувачувальні висновки, вироки тощо). При опрацюванні такого роду джерел враховувалися обставини та умови, за яких давались показання священиків під час допитів про оцінки подій, діяльність ієрархів церкви, становище УГКЦ під час нацистської окупації, підготовку до проведення собору 1946 р., відношення до політики радянської влади на західноукраїнських землях тощо. Тому такі документи вимагають критичного ставлення, врахування особливостей умов здобуття зізнань, що давалися і підписувалися під тиском слідчих [99] .

Ще одну групу матеріалів складають окремі друковані видання, брошури, журнали, газетні матеріали, які містять різноманітну інформацію, у тому числі про ставлення світової громадськості до проведення Львівського собору 1946 р., реакцію населення Західної України на ці події, документи ОУН з реагуванням на “возз’єднання” УГКЦ з РПЦ.

Опрацювання опублікованих матеріалів з архівів колишніх органів держбезпеки радянської держави, зважаючи на специфічне їх походження, зміст і скерованість, відкриває додаткові шляхи для розкриття історичної правди про події, пов’язані з ліквідацією Греко-католицької церкви в Україні. Ці документи відображають суть діяльності карально-репресивних відомств, мають величезні інформаційні можливості, оскільки містять відомості як узагальнюючого, так і конкретного характеру, що дозволяє простежити розвиток подій, роль різноманітних чинників та учасників процесу. Незаперечну наукову цінність цих джерел визначає не лише їх інформативна насиченість, але й унікальність самих відомостей, що були зібрані притаманними для спецслужб методами. У ході опрацювання документів та їхнього використання при написанні монографії було з’ясовано, що радянські спецслужби відігравали домінуючу і надзвичайно активну роль у багатогалузевій і структурованій системі антирелігійного апарату, визначали його ліквідаційну спрямованість, перевагу таємних, провокаційних і репресивних методів впливу на конфесію.

Важливе місце в переліку використаних збірок документів, де ілюструється церковно-релігійне життя в Україні в умовах тоталітаризму, розкривається система державної влади, взаємодії усіх її ланок та ступінь участі в процесі ліквідації УГКЦ, займають підготовлені за науковою редакцією професора В.Сергійчука збірники “Десять буремних літ: Західноукраїнські землі України 1944-1953 рр. Нові документи і матеріали” та “Нескорена Церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу” [133; 134]. У них представлені офіційні документи державних установ, обіжники, інструкції з питань державної політики щодо церкви, матеріали військових керівників, представників органів державної безпеки, місцевих органів влади, документи церковно-релігійного походження, а також матеріали, що характеризують масштаби та характер українського націоналістичного руху ОУН та УПА.

Аналогічний підбір документів відображений у частині документального тому, підготовленого І.Біласом “Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. Кн. 2: Документи і матеріали” [101]. Цим же проблемам, тільки на регіональному рівні, присвячене документальне видання прикарпатця І.Андрухіва “Галицька Голгофа. Ліквідація УГКЦ на Станіславщині в 1945–1961 рр.” [157], в якій проаналізовано фонди ДАІФО. Віднайдені дослідником документи розкривають волюнтаристські дії партійних комітетів і силових структур області щодо греко-католицьких священиків і вірних, які категорично відмовлялися від прийняття православної віри.

Достатньо широкий за тематикою підбір документів зробив у своїй документальній праці М.Гайковський, який доповнив підготовлений збірник документів “Хресною дорогою: Функціонування і спроби ліквідації Української Греко-Католицької Церкви в умовах СРСР у 1939-1941 та 1944-1946 роках” [104] достатньо ґрунтовною вступною статтею про перебіг подій і процесів, акцентуючи свою увагу в першу чергу на поведінці та відношенні до репресій представників церкви [190].

У тритомнику “Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-их рр.: документи, матеріали, спогади” (за редакцією Ю.Сливки) [105] подаються документи західноукраїнських архівів про масові виселення українців до Сибіру, переселення поляків і чехів до Польщі і Чехословаччини і повернення звідти українців. Особливий інтерес з погляду нашого дослідження представляють документи, які відображають позицію Православної і Греко-католицької церков стосовно переселенських акцій. У той час, коли православне духовенство всіляко заохочувало українців повертатися із Польщі на свою етнічну батьківщину, греко-католицький клір закликав чинити опір насильницькому виселенню.

Масштаби гонінь проти Української греко-католицької церкви та її діяльність у підпіллі допомагають зрозуміти документальні збірники, видані представниками української діаспори за кордоном [100; 110], а також вітчизняні видання часів незалежності нашої держави [107; 118]. Сюди варто віднести і багатотомне джерельне видання львівських науковців про культурне життя на західноукраїнських землях [114; 115].

У ході роботи над проблемою були опрацьовані також збірки документів і матеріалів, присвячені життю та діяльності українських церков у воєнний та післявоєнний період, які вийшли в радянський період в Україні [103; 106; 108; 119; 130] та за кордоном [102; 120; 121; 130; 131]. Незважаючи на певну тенденційність, полярну ідеологічну та тематичну спрямованість їхнього змісту, вони містять чимало документального матеріалу, який стосується тематики дослідження.

У часи незалежності склалися сприятливі умови для об’єктивного відображення на документальному рівні усієї багатогранної діяльності митрополита УГКЦ А.Шептицького. Його особі, поглядам, діяльності, церковній та громадській позиції присвячено ряд збірників. У 1998 році світ побачило документальне видання “Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність: документи і матеріали. 1899-1944.”, другий том якого присвячений воєнному періоду [122]. Серед інших видань – збірник “Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944 рр.)”, основу якого становлять послання, листи митрополита і акти митрополичого ординаріату періоду німецької окупації Західної України (1941-1944 рр.), а також документи радянських спецслужб за 1939-1944 рр., віднайдені у фондах Державного архіву СБУ [125]. Цій же проблемі присвячено збірник документів “Митрополит Андрей Шептицький: документи і матеріали 1941-1944”, основу якого склали матеріали ЦДАВОВУ. Це видання дало можливість пізнати діяльність УГКЦ, вплив духовенства, особисто митрополита, поведінку віруючих за екстремальних умов Другої світової війни [123; 124].

Ще одну групу опублікованих джерел склали мемуари та щоденники діячів церкви, матеріали періодичної літератури. Безперечну цінність для дослідження становить мемуарна література, що відзначається багатим фактажем, особистісним баченням подій суспільного, церковного, духовно-культурного життя. Саме ці праці дають змогу не тільки перевірити й уточнити низку історичних фактів, роль окремих церковних і громадських діячів у подіях релігійно-церковного життя, але й більш достовірно відтворити психологічну атмосферу в українському суспільстві в різні періоди його релігійно-церковного розвитку, подати більш достовірну картину змін, що відбувалися в індивідуальній та масовій свідомості й поведінці. Найвагомішими з них для висвітлення вузлових проблем роботи є спогади Л.Гузара [144; 145], Т.Коструби [147], В.Лаби [148], І.Лебедовича [150], І.Хоми [154], Л.Цегельського [155].

Джерельну базу монографії збагатили матеріали довідково-інформаційного характеру, а також періодичні видання. Таким чином, для вирішення поставлених у монографії завдань джерельна та історіографічна база є достатньою та різноплановою.

Підсумовуючи аналіз джерельної бази варто зазначити, що у радянський час публікувалися лише матеріали офіційно-декларативного характеру, які не відтворюють реальні події суспільно-політичного життя. У період незалежності зусиллями українських дослідників було віднайдено і опубліковано велику кількість документальних матеріалів, які відображають загальну картину з даної проблематики. Однак ціла низка проблем у збірниках опублікованих документів відображені фрагментарно і потребують подальшого пошуку і систематизації документального матеріалу. Автор при підготовці роботи використовувала як неопубліковані документи, основу яких складають архівні джерела, так і матеріали опублікованих збірок, особливо найновіші видання з архівів колишніх спецслужб. Саме їх активне використання робить дану роботу оригінальним дослідженням та визначає її наукову новизну.

Отже, аналізуючи кількість наявної літератури з означеної проблеми, слід відзначити достатньо вагомий доробок з історії діяльності та долі УГКЦ в роки Другої світової війни та післявоєнний період. Розвиток історіографічних тенденцій традиційно ділить цю літературу на дві великі групи – радянського періоду та періоду незалежності, а також літературу діаспорного та іноземного походження. Радянська історіографія проблеми підпорядковувалась ідеологічній лінії тогочасного тоталітарного комуністичного режиму. Тому більшість робіт були побудовані в пропагандистському ключі, де головною метою було не відображення істини, а спроба переконати читача у вірності державної політики влади щодо ліквідації УГКЦ.

Сучасна вітчизняна література, що базується на використанні значної кількості раніше засекречених архівних джерел, дозволяє загалом об’єктивно оцінити процес знищення церкви. Однак, більшість цих робіт зачіпають окремі аспекти процесу ліквідації УГКЦ, грішать одноманітністю схеми, запропонованої її першими дослідниками. У цих роботах подаються уже відомі документи про загальний план роботи проти греко-католиків, створення та діяльність Ініціативної групи по “возз’єднанню” із РПЦ на чолі з Г.Костельником, хід самого собору, але відсутня достатня документальна база, що могла б розкрити методику діяльності місцевих органів влади, держбезпеки та НКВС, їхню взаємодію з ієрархами РПЦ. Недостатньо висвітлено і загальний процес ліквідації, який своїм корінням сягає ще періоду 1939-1941 років, і розтягнувся до 1948-1949 рр., до моменту ліквідації УГКЦ на Закарпатті.

Тож, наукове дослідження проблеми місця Львівського церковного собору 1946 р. у політиці радянського тоталітарного режиму, спрямованій на ліквідацію УГКЦ, у вітчизняній та зарубіжній історіографії знайшло своє часткове відображення, хоч воно підпорядковане двом основним схемам, виробленим ще радянськими та діаспорними істориками. Більшість праць сучасних дослідників акцентують свою увагу на загальному процесі нищення церкви. Практично відсутні праці, в яких би тема розкривалася із залученням насамперед значного комплексу архівних матеріалів з Галузевого Державного архіву Служби безпеки України, із одночасним освоєнням широкого кола інших джерел та історіографічного матеріалу. Оскільки жодне із існуючих досліджень не вичерпує піднятих у монографії питань, то порушені в монографії положення базуються на підходах комплексного вивчення та якісного осмислення наявної джерельної і історіографічної бази.



РОЗДІЛ 2

СТАНОВИЩЕ УГКЦ ПІД ВЛАДОЮ ДВОХ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ У 1939-1944 РР. ПОЧАТКИ ПІДПІЛЛЯ
2.1. Специфіка взаємин Греко-католицької церкви і радянської влади у 1939-1941 роках

У кінці 1930-х років, незважаючи на прагнення польського політичного режиму здійснити політику ополячення основної маси українців, Українська греко-католицька церква відігравала помітну роль у суспільно-політичному й національно-культурному житті західноукраїнських земель. Станом на 1939 рік її церковно-організаційну структуру складали 3040 парафій, що об’єднували 4,3 млн. віруючих, їй належало 4440 храмів і каплиць, Богословська академія (у Львові) і п’ять духовних семінарій, дві духовні школи, 127 монастирів і монастирських домів [301, с.15]. Вона була своєрідним генератором історичної пам’яті та національної свідомості галицького українства, суспільною протидією асиміляторській політиці Варшави. Очолювана митрополитом А.Шептицьким церква у 1939 р. нараховувала 10 єпископів, 2950 священиків, 520 ієромонахів, 1090 монахинь-черниць, 540 студентів теології [123, с.6]. Церква виконувала душпастирську місію, морально-виховні завдання і володіла значною кількістю будинків культурного призначення, друкарень, книгарень і бібліотек. Власними силами вона видавала чотири десятки часописів і журналів, мала широку мережу церковних братств, релігійних товариств, дієво впливала на масові культурно-освітні товариства Галичини, зокрема, “Просвіту”, “Рідну школу”, “Сільський господар”, “Пласт”, “Луг” та ін [261, с.237]. УГКЦ також сприяла формуванню національних господарсько-виробничих, банківсько-економічних та музейних структур, займалася благодійництвом і меценатством.

Залишаючись впливовою для українців духовно-релігійною структурою, УГКЦ здійснювала свою діяльність в умовах співіснування із церковними структурами та віруючими інших віросповідань. Окрім греко-католиків на західноукраїнських землях під Польською державою проживали організовані конфесії римо-католиків (2 млн.), православних (1,5 млн., зокрема, на Волині і Холмщині) та іудеїв 0,8 млн. [282, с.16]. Напередодні розв’язання Другої світової війни УГКЦ інтенсивно розвивалася й активно діяла в різних галузях громадського й культурного життя, сприяла вихованню національних кадрів, проводила доброчинну діяльність.

Проте події, пов’язані з геополітичними планами та діями двох найбільших тогочасних диктаторських режимів Європи, перекреслили цю подвижницьку роботу. Більшість західноукраїнських земель стали об’єктом агресивної уваги Радянського Союзу, натомість менша їхня частина внаслідок розгрому німецькою армією Польської держави опинилися під контролем нацистської Німеччини. Відповідно були розірвані і духовно-релігійні зв’язки, що єднали один народ у міжвоєнний період.

Релігійна політика радянської влади на приєднаних у 1939 році західноукраїнських землях ще не мала однозначно дискримінаційного щодо УГКЦ характеру. У сучасній історичній літературі є різні оцінки поведінки та результатів діяльності комуністичних органів відносно греко-католиків у 1939-1941 роках, але в цілому відзначається, що тиск та репресії, спрямовані проти церковної організації та священнослужителів, не набули системного характеру. Так В.Сергійчук відзначав, що захопивши Галичину, більшовицька влада не поспішала з ліквідацією Греко-католицької церкви. На фоні припинення діяльності багатьох політичних партій і громадських організацій, брутального наступу проти римо-католицької конфесії “...уніатів у 1939-1941 роках “визволителі” зі Сходу не чіпали. Можливо, усвідомлюючи наявність великої маси греко-католиків, що залишалися на той час поза межами їхнього впливу на окупованих чужинцями Холмщині, Надсянні, Лемківщині, Закарпатті, ще не вірили в успішну ліквідацію Греко-католицької церкви” [134, с.16]. Львівський дослідник М.Гайковський, посилаючись на записи хроніки львівського монастиря Студитів імені Св. Йосафата (осінь 1939 року), зазначав, що “ … перші кроки між державою і церквою виглядають доволі пристойно”, одночасно стверджуючи, що уже “ … у вересні 1939 р. компартійні органи розпочали планову антирелігійну роботу проти Греко-Католицької Церкви” [190, с.26].

Оцінюючи характер взаємин між УГКЦ та комуністичною владою після 1939 року, В.Пащенко вказував, що конфлікт між ними був неминучим. Після проголошення радянської влади “ … сталінська бюрократія почала впроваджувати усталені вже форми управління державою, духовним життям. Стосовно релігійних об’єднань це означало непомірні податки з громад та духовенства, їх усебічні утиски, а то й репресії” [282, с.17]. Тобто все, що на той час було звичним атрибутом радянської дійсності і не мало якихось спеціальних підходів щодо релігійних організацій. На думку В.Марчука, радянський режим “ … досить обережно потрактовував історичну місію Греко-католицької церкви й поступово обмежував її діяльність” [261, с.199] .

Радянська держава офіційно декларувала атеїстичну антицерковну політику, яку почала проводити ще на початку 1920-х років. У численних директивах уряду радянської України того часу неодноразово підкреслювалося, що релігія і церква є єдиним легальним оплотом контрреволюції в країні. А з 1933 р. релігійні організації в УРСР проголошувалися ще й “оплотами фашизму”, що стало моральним обґрунтуванням подальшого розгортання репресій, спрямованих на остаточне викорінення релігії як ворожої ідеології. Здійснювалося повальне закриття храмів, більшість з них пристосовувалася під клуби чи господарські приміщення, інші просто руйнувалися. Набув тотального характеру терор проти священнослужителів, який проявлявся в переслідуваннях, засланнях та знищенні православного духовенства.

З приєднанням восени 1939 р. Західної України до СРСР та УРСР, після розгрому Української православної автокефальної церкви в радянській Україні й ліквідації конфесій, що відстоювали ідею незалежності української держави і кліру, Москва зіткнулась із організаційно сильним супротивником її політичного курсу – УГКЦ. Її лідер, митрополит А.Шептицький, був противником політичного терору, людиною непересічних людських і громадянських якостей, досвідченим парламентарієм, послідовним поборником національно-культурних прав народу. Будучи натхненником національних змагань і бажаючи вивести свій народ на вищий рівень суспільного життя – власної державності, митрополит спрямовував українські політичні сили до усвідомлення цього державницького прагнення. Витоки тісної співпраці А.Шептицького з національним рухом лежали у його переконанні, що УГКЦ є суто українська установа, яка повинна служити своєму народові, плекати його традиції, мову, культуру, всіляко сприяти його духовному розвитку, підтримувати його національні прагнення [326]. Завданням же УГКЦ її глава вважав виховання національного проводу та громадян, плекання у них чеснот справедливості та любові до ближнього.

Тому новому режиму до утвердження свого тотального контролю над суспільством доводилося ці фактори враховувати. Оцінюючи УГКЦ як генератора національної самосвідомості галичан, О.Лисенко підкреслював, що церква “ … мала досвід протистояння, протидії асиміляторській політиці польського уряду. Глава уніатів митрополит А.Шептицький, який так і не присягнув польським властям, залишався послідовним поборником прав своєї пастви і після входження Західної України до складу УРСР” [248, с.73].

У перші тижні німецько-польської війни керівництво та духовенство УГКЦ закликало людей зберігати спокій і безпеку доступними їм засобами. Уже 1 вересня 1939 р., коли розпочалося німецьке бомбардування Львова, Тернополя, Станіславова та інших міст Галичини, митрополичий ординаріат звернувся до духовенства із проханням застерегти вірних перед ідеологічною навалою провокаторів та різних агітаторів: “Не слухайте намов людей, що їх не знаєте, не поступайте без поради старших, відповідальних наших провідників духовних і світських” [315, с.176]. Наближення Червоної армії до Львова викликало певні сподівання на полегшення життя не тільки у радянофілів, але й у частини інтелігенції, і навіть духовенства. Так літописець монастиря Студитів у Львові, відгукуючись на поведінку мешканців Львова під час вступу радянських військ до міста, писав: “Я дивлюся, як збігаються українці Львова і моментально роблять сотні із червоними кокардами і ідуть відбирати уряди. І всі хлопці – товариші, підбадьорені, убрані як на цирку, але ідуть, бо хвиля свободи України близько... Бачу між стрільцями отця Гриньоха, професора Богословської академії, отця Дурбака і много-много світської інтелігенції, і навіть нашого отця Ігумена (настоятеля монастиря Студитів Климентія Шептицького – Н.К.), зауважую, як переходять між стрільців і щось говорять” [190, с.26].

Про роль священиків у збереженні національного почуття західноукраїнським суспільством заявлялося 27 вересня 1939 року в радіопередачах київського радіо, в яких висловлювалася вдячність галицькому духовенству за те, що воно “ … так вірно підтримувало український дух поневоленого народу” [59, арк.3]. Такий пасаж засобу комуністичної пропаганди можна пояснити ще невизначеністю можливого розвитку подій в регіоні внаслідок розгортання Другої світової війни та потребою заручитися хоча б на короткий час симпатіями, бодай незначної частини місцевого населення, для якого УГКЦ була незаперечним авторитетом. Тож на перших порах декларувалася лінія, за якою нова влада особливо не чіпала греко-католицьких священнослужителів, за умови, щоб вони не вели антирадянської пропаганди.

Саме такі настрої були відображені у вищезгаданій хроніці монастиря Св. Йосафата у Львові, де у записі від 28 вересня 1939 р. відзначалося: “Влада сказала, що до церкви не будемо мішатися. Навіть радіо вчора з Києва говорило, що духовенству галицькому много завдячує, що так вірно піддержувало духа українського між нашим народом. Наразі небезпеки нема. Але це може змінитись, бо можуть сконфіскувати все майно, і будемо бідні, або розженуть монахів, і будемо переслідувані” [190, с.27].

На думку окремих зарубіжних дослідників, нова радянська влада в Галичині вела себе достатньо толерантно стосовно до греко-католицького духовенства, надаючи йому повну свободу релігійної діяльності за умов не виголошення промов антирадянського змісту [340, s.200]. У директиві НКВС СРСР від 15 вересня 1939 року, адресованій оперативним групам НКВС у складі підрозділів Червоної армії, які готувалися для військового походу до Польщі, вказувалося про необхідність проведення невідкладних заходів (арештів, ув’язнень, “нейтралізації”) представників польської місцевої влади, а щодо духовенства, то “ … арешти духовних осіб поки що не здійснювати, особливо католиків” [125, с.19].

Скоро стало очевидним, що комуністична українізація Західної України націлювалася на нищення існуючих за часів Польської держави національно-культурних інституцій українців (Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, “Просвіти” та ін.), із заміною їх на нові культурно-освітні та наукові осередки, національні тільки за формою. Головний же зміст їхньої діяльності спрямовувався на виховання населення в дусі комунізму, “пролетарського інтернаціоналізму”, а також відвертого атеїзму та богоборства. Впровадження комуністичної ідеології супроводжувалося нищенням традиційного духовного життя регіону, де найшановніше місце посідала релігія. Уже в перші тижні після вступу військ Червоної армії недолуга політика атеїстичної агітації армійських політпрацівників продемонструвала відверто вороже ставлення значної частини військовослужбовців до церкви і священиків, спричинила непоодинокі випадки пограбування останніх [294, с.94-95]. Такі дії погано узгоджувалися із декларованими гаслами поваги до релігійних почуттів віруючих.

Одним із перших відвертих випадів влади проти церкви стало положення про конфіскацію церковних земель і скасування монастирів, прийняте в декларації та постановах Народними Зборами Західної України. У жовтні 1939 р. митрополит А.Шептицький визнав їх не чинними і відкрито висловив протест. У посланні до священицтва і монаших згромаджень він обурено писав: “Воєнні обставини змусили нас досі мовчати і не дали змоги станути рішучо у Вашій обороні перед насильством, тим болючішим, що покривалося ложжю, висказаною волею народу. Це наше дотеперішнє, противне нашій волі мовчання, нехай ніхто не толкує в тому дусі, що годимось з насильством. Ми не тільки не годилися, але й рішучо протестуємо проти зділаної Вам кривди” [125, с.347]. У відповідь на ухвалу Народних Зборів, утиски і репресії радянської влади на західноукраїнських землях митрополит у своєму посланні наголошував: “Не може бути, щоб така незаконна і кривдяча ухвала лишилася без ніякого спротиву... Для того і ми, яко Галицький митрополит торжествено проти цього насильства протестуємо, а усім переслідуваним виражаємо наш глибокий біль і наше обурення за таке кривдяче і незаконне поступування” [125, с.348]. Митрополит намагався опротестувати ту частину декларації Народних Зборів, яка проголошувала конфіскацію церковних земель і скасування монастирів, хоч змінити позицію влади було неможливо. Насильницька перебудова всього соціального й господарського устрою, націоналізація церковних і монастирських земель послабила церкву економічно, завдала їй значних матеріальних збитків.

Невдовзі священикам було заборонено відвідувати хворих у лікарнях з метою сповіді, причастя або поховального обряду (нова влада трактувала це як кримінальний злочин, що карався шістьма місяцями ув’язнення). У багатьох церковних приміщеннях влаштовано сількоми, клуби тощо [295, с.18-32].

Окрім адміністративних та економічних методів тиску, що були доволі звичними для комуністичної практики попередніх десятиліть, в існуванні УГКЦ комуністичний режим вбачав насамперед політичний аспект її підпорядкування Ватикану, що сприймався як ворог Радянського Союзу. Крім всього, церква була своєрідним бар’єром на шляху радянизації Західної України та русифікації її населення. То ж зрозумілою ставала антицерковна політика комуністів, спрямована на підрив організації УГКЦ, її сили та впливу на українське суспільство. Так було запроваджено дію радянського чинного законодавства про відокремлення церкви від держави і школи від церкви та положення про релігійні об’єднання, що призвело до обмеження ролі церкви у суспільному житті. Були закриті її навчальні заклади: Богословська академія, духовні семінарії, наукові установи (Богословське наукове товариство та ін.), видавництва, призупинені релігійні видання, скасоване викладання релігії у школах і вузах. Таким чином комуністичний режим намагався суттєво обмежити сфери діяльності та впливу церкви і духовенства на суспільство.

Сучасна дослідниця Л.Бабенко вважає, що, прийшовши в Західну Україну, більшовики перейняли антиунійну ненависть, притаманну колишньому царському самодержавству. Але якщо самодержавство дбало про усунення УГКЦ винятково як конкурента православ’ю, то політика комуністичної влади зумовлювалася комплексом інших за сутністю причин: виключення релігії із суспільного життя згідно марксистської парадигми; ворожими стосунками з Ватиканом як центром антикомунізму; сприйняття УГКЦ як “агента Ватикану” [164, c. 166].

Хоча після утвердження радянської влади західноукраїнські землі офіційно не були заборонені, тиск на них постійно посилювався. Перешкоджання викладання Закону Божого в школах, експропріація церковних земель, скасування права на друкарську діяльність, закриття духовних семінарій – все це до певної міри послаблювало позиції церкви в регіоні, водночас посилюючи у настроях релігійно налаштованого населення заперечення та внутрішній опір “безбожній владі” [294, с.100].

Позбавлення духовних осіб громадянських прав, непомірне (п’ятиразове у порівнянні із представниками трудових категорій) оподаткування, залучення священиків до виконання обов’язкових громадських робіт, заборона священикам спілкуватися з віруючими у лікарнях та тюрмах, віднесення священнослужителів до категорії “нетрудових елементів” – далеко не всі засоби, якими послуговувалася радянська влада для приниження служителів церкви. Щоб запобігти безцеремонному втручанню державних органів в церковні справи, обмежити тиск на священиків, митрополит А.Шептицький звернувся із скаргою безпосередньо до керівника республіки М.Хрущова. У листі від 3 вересня 1940 року він акцентував увагу секретаря ЦК КП(б)У на великих податках з духовенства, несплата яких тягнула до судового переслідування парохів. Усвідомлюючи критичність своїх вимог, митрополит закінчив лист в дипломатичному тоні: “Глибоко пересвідчений, що це не є ані вашим наміром, ані наміром вашого уряду України, ані Центрального уряду... А всі ми лояльно відносимося до радянської влади і хотіли би, щоб нижчі органи не підкопували надмірними податками довір’я до неї” [103, с.128 ]. Невдовзі розміри оподаткування священиків було дещо переглянуті в сторону зменшення.

Митрополит А.Шептицький послідовно дотримувався визначеного ним курсу щодо нової влади, який аж ніяк не був до неї прихильним. “Настала нова епоха, – писав він на початку жовтня 1939 р. у своєму пастирському зверненні “До духовенства”. – Програма нашої праці така: будемо повинуватися владі, слухатись законів, оскільки вони не противні Божому законові, не будемо мішатися до політики і світських справ, не перестанемо жертвенно працювати для Христової справи в нашім народі” [122, с.356-360].

У своїх наступних розпорядженнях духовенству А.Шептицький чітко висловив відношення Греко-католицької церкви до більшовицької влади. У його словах “ … слухатися законів, оскільки вони не противні Божому Законові”, а також не мішатися до політики проглядається позиція не надавати підтримки новій владі [124, с.765]. Митрополит робив все для того, щоб зберегти церкву та її вірних у нових умовах. Він заборонив священикам покидати парафії, продовжував підтримувати стосунки з Ватиканом.

В умовах заборони публічних виступів духовенства, що йшли у розріз з офіційною декларованою політикою комуністичних органів, невизначеності майбутнього самої церкви, А.Шептицький, незважаючи на реальну загрозу репресій, протестував проти радянської пропаганди безбожництва, втручання влади в релігійні і церковні справи. Митрополит усвідомлював шкідливість фанатичної пропаганди атеїстичних постулатів і тому вимагав від вірних стійкості у вірі.

В сучасній історіографії, присвяченій постаті та діяльності А.Шептицького (на це вказували М.Гайковський, В.Марчук, В.Пащенко та ін.), утвердилася думка, що саме завдячуючи його вмілому керівництву та безперечному авторитету, Греко-католицька церква зазнала найменших серед інших конфесій втрат і змогла організовано й ефективно протистояти антирелігійній політиці більшовиків у передвоєнний період. Національно спрямована релігійна, політична, суспільна діяльність А.Шептицького перетворили його на одну з найавторитетніших постатей західноукраїнської спільноти і, водночас, політично вразливу, оскільки вона викликала пильну увагу органів радянської влади [164, с.167].

Серед заходів превентивного характеру щодо тиску з боку влади слід відзначити прагнення митрополита підготувати і провід, і духовенство, та вірних церкви до можливого факту свого потенційного арешту. Щоб запобігти обезголовленню церкви, він ще у жовтні 1939 р. таємно відіслав довірену особу до Папи Пія XII з листом, в якому йшлося про висвячення ректора Богословської академії Йосифа Сліпого на єпископа та пропозиції його кандидатури як ймовірного наступника на митрополичому престолі. Такий вибір А.Шептицький обґрунтував у таємному листі – своєрідному духовному заповіті до духовенства митрополії від 26 липня 1940 р. на випадок смерті або ж, коли б він був “ув’язнений, вивезений або ж змушений опустити Львів”. У цьому листі митрополит вказував, що висвячення Й.Сліпого в єпископський сан з наданням йому права успадкування титулу Галицького митрополита, архієпископа Львівського і єпископа Кам’янця-Подільського, здійснено в таємниці від органів радянської влади при повному погодженні та підтримці з боку Папи Римського Пія ХІІ. У листі вказувалося: “Ми у Львові заховували посвячення преосв. Йосифа в тайні приготовуючися на переслідування зі сторони уряду СРСР, який, по нашій думці, нехибно скорше або пізніше розгромить нашу церкву. В часах такого переслідування, як те якого ми його очікуємо може бути для добра церкви річею конечною, щоби гонителі не знали хто є зверхником єпархії” [114, с.98-99].

Геополітичні і територіальні зміни 1939 року значно вплинули на діяльність та функціонування УГКЦ. Галицькі землі, після запровадження нового адміністративно-територіального устрою, були поділені на чотири області – Дрогобицьку, Львівську, Станіславську і Тернопільську, територіальні межі яких не відповідали раніше існуючим за часів Польської держави воєводствам і, відповідно, межам церковно-організаційного підпорядкування. В умовах нових взаємин між державою і церквою ці моменти ставали досить зручним для органів комуністичної влади, приводом висунення претензій або здійснення тиску на керівництво єпархій.

Щоб зберегти контроль над церковною структурою та забезпечити управління Львівською, Станіславською та Перемиською єпархіями, митрополит А.Шептицький ще восени 1939 р. створив постійно діючий колективний орган – Митрополичу раду, яка засідала щотижня в четвер в митрополичих палатах. До участі в роботі ради запрошувалися усі священики, а сама рада виконувала роль координатора діяльності цих єпархій. Було продумано і налагоджено систему контактів з усіма парафіями. Таким чином забезпечувалася і передача доручень й послань митрополита до духовенства та вірних. Із травня 1940 року Митрополича рада була перейменована у Архиєпархіяльний собор, який став постійно діючим координаційним органом УГКЦ, розробляв стратегію і тактику за нових обставин. У ході проведення численних засідань було прийнято 56 постанов собору, що стосувалися усіх сторін церковного і суспільного життя [190, с.34]. Таким чином, керівництво церкви прагнуло забезпечити діяльність своєї організації в умовах утвердження комуністичного режиму із відповідними для цього процесу наслідками.

Приєднання західноукраїнських земель до основної частини українських територій дало підстави переглянути і УГКЦ, і Ватикану перспективу поширення своєї діяльності на Схід. Вона була обумовлена як об’єктивною реальністю широкого географічного простору уже єдиної держави – СРСР, так і політикою радянського режиму, спрямованою на депортації та примусове переселення вглиб країни сотень тисяч мешканців західноукраїнських земель. У жовтні 1939 року митрополит А.Шептицький за згодою із Ватиканом утворив чотири екзархати поза Галичиною і призначив екзархів у радянській Україні (єпископ Й.Сліпий), Росії (ігумен студитів о. К. Шептицький), Білорусії (єпископ А.Нєманцевич), Волині, Холмщині і Підляшші (єпископ М.Чарнецький). У зв’язку з початком масових депортацій мешканців Західної України у Сибір, Казахстан, на Далекий Схід (детально про це подається у відповідному збірнику документів [105], загалом же кількість оцінюється в 10% населення) постала проблема проведення духовної пастирської роботи серед переселенців та депортованих. Таку думку митрополит висловив у своєму розпорядженні від 17 квітня 1940 р., в якому писав: “Подаю до відома Всеч. Духовенства, що бажаючи сповнити свої душпастирські обов’язки супроти тих наших вірних, які є переселені за східні границі нашого краю, наміряю звернутися до уряду СРСР з проханням позволити і уможливити мені і десятьом священикам душпастирську працю поміж тими переселеними. Всеч. отців завзиваю, щоби до мене зголосилися ті, які бажали би взяти участь в тій моїй душпастирській виправі” [123, с.260 ].

На прохання митрополита А.Шептицького Папа Пій XII схвалив ініційовану таємним собором екзархів УГКЦ (18-19 вересня 1940 р.) акцію поширення уніатства на території СРСР [121, с.201-203]. На соборі екзархів було встановлено головні канонічні, літургійні та пасторальні засади структури церкви УГКЦ та її діяльності в нових державно-політичних умовах.

Такий рішучий поворот у сторону місіонерської діяльності на просторах СРСР став несподіваним навіть для Ватикану, що не спішив підтримувати ініціативи львівського митрополита. Тільки наприкінці 1941 р., після річної паузи, Папа Пій XII в цілому схвалив заходи керівництва УГКЦ і затвердив титулування екзархів Апостольськими, а митрополита А.Шептицького – Апостольським делегатом для екзархів [54, арк.3]. Таким чином на думку заокеанського дослідника А.Сапеляка, за надзвичайно складних обставин УГКЦ не тільки прагнула зберегти свою структуру, але й намагалася поширювати вплив на великі території Сходу [304, с.168].

Діяльність державних органів радянської влади не обмежувалася заходами економічного, податкового та адміністративного впливу на церкву і священиків. У жовтні 1939 року на західноукраїнських землях розпочинається активна робота каральних органів, спрямована на “виявлення та нейтралізацію антирадянських елементів”. У відомстві на той час всесильного наркома внутрішніх справ СРСР Л.Берії був виданий таємний наказ від 11 жовтня 1939 р. “Про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, які виявляються агентурною розробкою”, де визначалися завдання взяття на облік осіб, які “ … в силу свого соціального і політичного минулого, релігійних переконань, моральної і політичної обмеженості є ворожими соціалістичному ладу” [116, с.51], тобто, до переліку підозрілих попадали також і представники духовенства та релігійного активу.

Атмосфера, в якій приходилося проводити свою діяльність греко-католицькому духовенству, з кожним місяцем погіршувалася. Цікавими в цьому плані є свідчення греко-католицького священика Григорія Харчука про становище церкви та духовенства на периферії, зокрема, на Тернопільщині. Зазначаючи, що загалом “ … большевицькі часи в парохії Кійданці з дочерного Романове село були страшні”, що “ … большевики під час свого побуту в парохії нікого не вбили... місцевого священика з парохіяльного дому не прогнали... оставили [йому] біля дому одноморговий город, котрів мусів сам управляти”. Характеризуючи спробу проведення владою антирелігійних зібрань, очевидець зазначав, що ці заходи успіху не мали і ніхто з місцевих людей участі в них не брав. Щодо культових споруд, то церкви не закривали, але “ … треба було бути завсігди обережним з відправою богослужінь в неділі і свята, а головно коли ходило о яку трудову ударну кампанію” [114, с.164].

Частина духовенства була піддана арештам, ув’язненням або депортаціям, частина покидала свої парафії, переїздила у Львів, інші міста або на території, окуповані німцями. Наприкінці 1939 року А.Шептицький у листі до секретаря Східної конгрегації Ватикану кардинала Є.Тіссерана зазначав, що: “Певне число священиків, не маючи з чого жити та впавши в нервову депресію внаслідок паніки та загальної атмосфери, втекли з нашого регіону та перейшли на території, окуповані німцями. Таким чином єпархія втратила 30 священиків; ця еміграція продовжується і я даю дозвіл на виїзд з краю кожному, який вважає, що не може працювати під цим режимом” [124, c.894].

Загалом кількість священиків, які у 1939-1941 роках покинули свої парафії та перебрались через радянсько-німецький кордон, у сучасній науковій літературі оцінюється в межах сотні [190, с.32-33]. Подібну цифру (понад 100) називав у своїй праці і В.Кубійович, відзначуючи, що на землях Польського генерал-губернаторства перед діячами створеного у 1940 році Українського Центрального Комітету (УЦК) гостро постало питання вирішення проблеми, пов’язаної з втікачами-священиками із радянських територій. Комітет намагався забезпечити приміщеннями та працею тих священиків, які хотіли продовжити душпастирську діяльність, іншим пропонував роботу учителя. УЦК навіть “ … вдалося виклопотати для українських священиків грошову допомогу від уряду Генеральної губернії у довоєнному розмірі” [244, с.3-10].

Серед духовенства УГКЦ почали траплятися поодинокі випадки зречення від духовного стану з переходом на світську роботу. Так восени 1939 року священик з міста Буська на Львівщині о. Дихало, за повідомленням колишніх парафіян, “ … без жодної важної причини, тільки для лакімства грошима, зрікся добровільно тайни священства і рівночасно обняв посаду учителя в школі в Буську і почав учити своїх колишніх учеників, що Бога нема, церква то є обман, молитись і ходити до церкви не потрібно” [190, с.33]. Але більшість священиків продовжували свою духовну місію.

Радянські спецслужби розгорнули активну роботу щодо вербування агентів серед духівництва. У таємному наказі НКВС УРСР “Про недоліки в агентурно-оперативній і слідчій роботі управлінь НКВС західних областей УРСР” від 13 листопада 1939 року органам НКВС наказувалося створювати спеціальну агентуру з релігійного активу для “розкладання і профілактичної роботи серед церковників” [116, с.57]. Відповідні заходи на місцях не забарилися.

У листопаді 1939 року УНКВС по Станіславській області розпочало оперативну справу (“розробку”) під кодовою назвою “Чума”, підставою для якої стали відомості про діяльність упродовж 1932-1939 рр. на території Станіславщини клерикальної партії “Українська національна обнова” (УНО), до якої безпосередню причетність мали єпископ Г.Хомишин і адвокат Й.Назарук. Заведення справи у відповідній інформаційній довідці обґрунтовувалося тим, що в програмних діях УНО головним завдання визначалася боротьба за селянські маси через залучення їх до релігійного громадського товариства “Скала” і відрив від революційної боротьби. Тож працівники НКВС вбачали небезпеку для радянського суспільного устрою в подібній діяльності з боку релігійних діячів та представників української “націоналістичної” інтелігенції, які нібито проводили агітацію проти комуністичного руху та радянського уряду [116, с.58-59]. У рамках цієї справи під увагу енкавеесівців, окрім Г.Хомишина, попав підозрюваний у стосунках з націоналістичним підпіллям настоятель чоловічого монастиря в м. Станіславі Йосиф Лучинський та ряд інших священиків [116, с.60].

Наприкінці 1939 року УНКВС по Львівській області відкрило оперативну справу під назвою “Ходячие”. Об’єктам цієї розробки приписували антирадянську діяльність, а також вороже ставлення до радянської влади та факту возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР. В коло оперативних заходів потрапили митрополит Андрей Шептицький, архімандрит монастирів ордену Студитів Климентій Шептицький, архієпископ Йосиф Сліпий, єпископи І.Бучко, М. Будка, отці Л.Куницький, О.Ковальський, В.Лаба та інші (всього приблизно 50 осіб) [116, с.67]. На цей час органи НКВС на Львівщині провели арешти ряду священиків УГКЦ [306, с.8].

Однією із підстав посилення карального тиску на представників церкви була інформація, яку поширювали представники духовенства у своїх проповідях перед віруючими про закриття церков, арешти священиків, інші насильницькі дії нової влади. Таким чином, священики самі подавали співробітникам НКВС необхідний для розробки оперативний матеріал. На відміну від часів Польської держави звична практика обговорення та оцінок духовенством суспільних процесів у радянських органів викликала гостре неприйняття. Такі дії кваліфікувалися як антирадянські, а в місцеві управління НКВС західних областей була відправлена директива НКВС УРСР “Про агентурно-оперативну роботу по релігійниках в Західній Україні”, де зазначалося про необхідність “вмілого і правильного вирішення агентурно-оперативних питань” щодо різних релігійних течій, в тому числі, і греко-католиків (уніатів), що були “серйозною оперативною базою”. Для цього обласним управлінням рекомендувалося звернути увагу на виявлення та ліквідацію націоналістичних елементів і організаційних осередків контрреволюційної діяльності церковників; здійснювати припинення спроб використання легальної можливості проведення антирадянської діяльності, зокрема, через релігію; використовувати у боротьбі проти греко-католиків інформаційну та агентурну базу колишньої польської контррозвідки і політичної поліції [116, с. 60-64].

Конкретизація стратегічного та оперативних завдань щодо роботи проти УГКЦ давалася в наказі Л.Берії “ Про агентурно-оперативну роботу по антирадянських формуваннях серед католиків” від 8 лютого 1940 р. У ньому зазначалося, що: “Католицька церква останнім часом активізувала свою роботу в СРСР у напрямку залучення осіб з релігійного середовища у католицтво, з подальшим вербуванням для шпигунської та іншої антирадянської пропаганди на території Радянського Союзу”, а також зазначалося, що існуючий стан агентурно-оперативних заходів органів НКВС проти католиків залишається на низькому рівні [116, с.69]. Цим же наказом визначалася структура в системі НКВС, яка безпосередньо забезпечувала відповідну роботу – 2-й відділ Головного управління Державної Безпеки (ГУДБ) НКВС СРСР та, відповідно, 2-гі відділи УДБ НКВС союзних республік. Керівники союзного і республіканського наркоматів внутрішніх справ та обласних управлінь зобов’язані були подавати у НКВС СРСР доповідні записки про стан агентурно-оперативної роботи по католицькому духовенству і “антирадянських формуваннях” серед католиків. Таким чином, боротьба проти релігійних організацій, підпорядкованих Ватикану, виходила за рамки суто антирелігійної, атеїстичної боротьби Радянської держави, набираючи форм боротьби з політичним противником методами і засобами політичної розвідки та контррозвідки. Уся репресивна структура СРСР зосереджувала свою увагу на заходах по локалізації з наступною ліквідацією діяльності такого супротивника.

Першим етапом цього плану став відбір та аналіз інформації про становище УГКЦ, її лідерів, сильні та слабкі місця церкви. Упродовж двох місяців в західних областях України працювала група відповідальних оперативних працівників УДБ НКВС УРСР, які вивчали релігійну ситуацію на місцях. За підсумками їхньої роботи була підготовлена й відправлена в 2-ий відділ ГУДБ НКВС СРСР доповідна записка, в якій зроблено аналіз церковної структури УГКЦ, характеристика чільних представників церковної ієрархії, внутрішні церковні течії та напрями. Згідно із отриманими оперативними даними церква на території західних областей складалася з трьох єпархій: Львівської, Станіславської і Перемишльської під управлінням митрополита А.Шептицького. У Львівській єпархії, яку очолював А.Шептицький, нараховувалося 1200 храмів, 3 монастирі і духовна семінарія; у Станіславській, під управлінням єпископів Григорія Хомишина і Івана Лятишевського – 811 церков, 73 молитовні будинки; у Перемишльській, під управлінням єпископів Йосафата Коциловського і Григорія Лакоти – 810 церков і 9 монастирів. Були з’ясовані давні розбіжності між єпархіями щодо форм обрядів: у Львівській єпархії, що орієнтувалася на Схід, група священиків, очолювана Климентієм Шептицьким, ініціювала питання про українізацію уніатської церкви, відходу від унії та створення “української народної церкви” [125, с.128]. У довідці вказувалося про прихильне ставлення до такого розвитку подій з боку А.Шептицького. Керівники Станіславської і Перемишльської єпархій орієнтувалися на Захід, виступали за окатоличення українського населення. Робилося узагальнення про світоглядне протистояння між поборниками українізації церкви на чолі з митрополитом А.Шептицьким та групою єпископа Г.Хомишина. Вказувалося також на зв’язки духовенства з націоналістичними діячами. Результатом вивчення релігійної ситуації в західноукраїнських областях став висновок про те, що УГКЦ залишається серйозним чинником впливу на свідомість західних українців, антирелігійна робота належно неорганізована, серед першочергових заходів визначено завдання посилення розкладницької роботи серед духовенства та віруючих [125, с.126-130].

Якщо проаналізувати кількісну характеристику стану церкви через півроку перебування нової влади, навіть із врахуванням можливості неповних даних, то варто зауважити значне скорочення кількості храмів та молитовних споруд (більше ніж на 500). Ще один важливий аспект даної інформації – серйозне ознайомлення із внутрішньо церковними поглядами та розбіжностями в стані керівництва церковних єпархій. У майбутньому отримані відомості про ці розбіжності органи влади будуть активно використовувати для боротьби з греко-католицизмом на теренах західноукраїнських областей.

Керівництво республіканського НКВС вимагало від обласних управлінь застосовування жорсткіших репресивних заходів для викриття “контрреволюційної” діяльності церковників, зокрема, арештів. У вересні 1940 р. нарком внутрішніх справ УРСР І.Сєров, у відповідь на донесення Станіславського УНКВС про ворожу діяльність ряду греко-католицьких священиків (“розповсюджують провокаційні плітки про появу всяких див, організовують релігійні ходи і серед віруючих розповсюджують антирадянську агітацію”), зазначав, що “ … намічені вами заходи з розробки церковників не забезпечують повного викриття їх антирадянської діяльності і виявлення організаторів провокацій” і пропонував підлеглим “задокументувати факти антирадянської діяльності попів Хощевського, Давидюка, Дякона і у разі підтвердження – заарештувати їх” [116, с.81-82].

Внаслідок зростаючого тиску влади траплялися випадки відходу від унії віруючих, деякі священики полишили свої парафії. Через проведення заходів провокаційного характеру, щоб підірвати авторитет церкви, влада різними заходами домагалася виникнення сварок та загострення стосунків між священиками за парафії, прихожан, прибутки. Вищестоящі органи інформувалися про приклади розкладницької діяльності місцевими відділами НКВС. Зокрема, у звіті начальника Станіславського УНКВС повідомлялося: в селі Струпків Отинійського району Станіславської області священик Іванчук покинув службу в церкві, тому що, за його словами, ні держава, ні віруючі його не підтримували (в якості аргументу наводив приклад, що на останній службі в неділю в церкві було всього 15 прихожан); у сусідньому Городенківському районі від служби в церкві на користь світської роботи відмовилися священики Гаврилків, Саган, Дудлів; в Перегінському районі цієї ж області від церковної діяльності відмовилися священики Циганенко, Костирка, Карепчик [116, с.122-124]. В іншому повідомленні вказувалося, що в м. Ковель на Волині припинила своє існування греко-католицька парафія, що належала до кафедрального собору єпископа М.Чарнецького [125, с. 249-253]. Ці та інші приклади в документах НКВС мали демонструвати ефективність роботи відповідних підрозділів на місцях. Щоправда єпископ Г.Хомишин пізніше стверджував, що за час першої більшовицької окупації з його єпархії відмовилися від духовної діяльності тільки троє із понад п’ятсот священиків [122, с.432-434].

У грудні 1940 року було складено, а в січні 1941 р. затверджено особисто Л.Берією план агентурно-оперативних заходів, спрямований на внутрішній розкол та ослаблення УГКЦ. Показовим фактом цього документу була кількісна інформація про структуру церкви – три єпархії, що об’єднували 2821 парафію, 11 монастирів і три монаші ордени (Василіан, Студитів, Редемптористів), де вказувалося на тенденцію зменшення кількості діючих церков і громад. Серед заходів, спрямованих на “розкладання” і підрив впливу церкви, були виділені наступні:

“1. Організація розколу уніатської церкви шляхом використання існуючих протиріч між прихильниками так званих західного і східного обрядів.

2. Дискредитація керівників уніатської церкви в очах віруючих шляхом оприлюднення фактів їх побутових суперечностей, порушення канонічних законів і зловживань в справах управління церковним майном.

3. Організації серед уніатів течії за відрив від Ватикану і створення “незалежної” уніатської церкви.

4. Активізація православних церковників на боротьбу за приєднання уніатів до Православної церкви...” [116, с.100-101].

Для забезпечення “кращих умов” для оперативної роботи по духовенству пропонувалося запровадити при облвиконкомах уповноважених у справах культів, а також вирішити питання з Народним комісаріатом фінансів СРСР про те, щоб “ … обкладення духовенства відповідними податковими органами західних областей УРСР здійснювалося по узгодженню з місцевим апаратом НКВС” [116, с.101].

Реалізація цих заходів значно ускладнила церковну діяльність, обумовлювала труднощі здійснення душпастирської місії, провокувала суперечки між священиками, між духовенством та віруючими. Так у доповідній записці управління НКДБ по Станіславській області вказувалося, що у зв’язку із зменшенням кількості священиків у сільській місцевості виникли проблеми з регулярними богослужіннями в ряді населених пунктів області. Практика сумісництва священиками відправ в кількох парафіях призвела до зростання невдоволення в середовищі церковників, оскільки частина таких сумісників отримувала значно більші доходи, ніж ті, хто працював з однією парафією. Відповідно назріваючі протиріччя приводили до відкритих конфліктів (в документі наведено близько десятка таких прикладів) [116, с.106-108].

Місцеві органи НКВС ефективно використовували подібні факти для провокацій та посилення суперечностей серед священиків, пропонуючи одним підтримку й сприяння і здійснюючи на непоступливих тиск і шантаж. Чекісти намагалися примусити єпископа Г.Хомишина в односторонньому порядку змінити існуючу систему територіального розподілу Станіславської єпархії на території області, де частина деканатів УГКЦ підпорядковувалася Львівській архиєпархії. Формально єпископу Г.Хомишину пропонувалося встановити церковну юрисдикцію над усіма релігійними громадами в межах адміністративної території Станіславської області. Насправді, мета НКВС полягала у створенні ще одного джерела конфлікту між Станіславським єпископом та митрополитом А.Шептицьким. Після відмови, обґрунтованої необхідністю узгодження таких дій із митрополитом та Римом, був зроблений висновок про необхідність “ … організувати відповідний “натиск” на Хомишина, щоб змусити його стати на потрібний нам шлях” [116, с.107].

Одним із методів вирішення цього питання передбачалося через фінансові та судові органи підготувати заходи, щоб заставити єпископа нести відповідальність за церковні парафії, які на території Станіславської області відносилися до Львівської архиєпархії. Із Києва в Станіславське УНКВС 11 лютого 1941 року була відправлена вказівка про наполегливіші дії стосовно єпископа Г.Хомишина. Зокрема рекомендувалося зобов’язати його нести повну відповідальність за діяльність усіх парафій на території області, незалежно від їхнього церковного підпорядкування; спонукати до змін існуючої територіальної системи розподілу парафій. Вказувалося на необхідність посилення додаткового оподаткування священиків, які несли службу в кількох місцях по сумісництву, а також збільшити особистий податок на самого Г.Хомишина [116, с. 130-131]. Зрозуміло, що такі та подібні їм заходи мали негативні наслідки для функціонування церковних структур на місцях.

У протистоянні з духовенством репресивні органи використовували і засоби шантажу, пов’язані із загрозою арешту та ув’язненням їхніх рідних та близьких. Так в лютому 1941 року оперативники УНКДБ по Дрогобицькій області провели роботу по вербуванню канцлера Перемишльської єпархії о.М.Грицеляка, шантажуючи його долею заарештованого сина. Зрештою, під тиском М.Грицеляк спочатку пообіцяв певну співпрацю, але невдовзі в категоричній формі відмовився від будь-яких контактів із представниками влади, відзначивши, що релігійне служіння для нього є найвищою цінністю, а спілкування із офіцерами НКВС суперечить його духу та поглядам. Тому вищому керівництву подавалася пропозиція щодо узгодження санкції на арешт М.Грицеляка, а також повідомлялося про активний підбір компрометуючих матеріалів щодо впливових осіб ряду деканатів Самбірського, Добромильського і Стрийського районів з метою їхньої компрометації та “розкладання Греко-католицької церкви” [116, с.148].

Співробітники УНКВС по Львівській області ретельно збирали інформацію про наявність серед служителів УГКЦ опозиції Ватикану, бажаючи організувати боротьбу, спрямовану на розрив церкви з Римом. Найбільше для цієї місії підходила кандидатура доктора богослов’я і філософії Гавриїла Костельника. Документи НКВС, в яких зафіксовано спілкування оперативних працівників з Г.Костельником свідчать, що він не приховував власного негативного ставлення до Ватикану, стверджував, що тривалий час вів боротьбу, спрямовану на розрив уніатської церкви з Ватиканом. В якості “аргументів” щодо отримання бажаного результату органи використовували як позитивну характеристику ділових якостей та світоглядної позиції Г.Костельника, дану його соратником о. В.Целевичем, так і факт арешту та утримання під вартою його сина Б.Костельника. Зокрема, В.Целевич, характеризуючи Г.Костельника, відзначав: “Чоловік дуже здібний, хороший оратор і публіцист. Костельник – великий ворог західного напрямку Греко-католицької церкви…вороже налаштований по відношенню до Папи і взагалі католицизму, але про це він розказує тільки в приватних розмовах. Думаю, що Костельник міг би очолити роботу, спрямовану на незалежність Греко-католицької церкви від Ватикану” [116, с.70].

Спроби енкавеесівців схилити Г.Костельника до активної співпраці через арешт його сина-школяра, звинуваченого в антирадянській діяльності та зв’язках з націоналістичним підпіллям, зустріли з боку Г.Костельника відвертий опір. Він не піддався прямому шантажу, заявивши, що “ … якщо він (син – Н.К.) винуватий, нехай його судять, але прийняти на себе у зв’язку з цим які-небудь зобов’язання він (Г.Костельник – Н.К.) незгідний” [116, с.145]. Пропозицію очолити рух за створення на території Західної України Автокефальної православної церкви Г.Костельник відхилив, мотивуючи це сумнівом в досягненні успіху, оскільки вплив УГКЦ на населення регіону і її авторитет був досить великий. У відповідь на пропозицію керівництва Львівського УНКВС скласти план заходів по створенню Української автокефальної православної церкви Г.Костельник подав реферат, у якому висловив думку про те, що “ … ідея про перетворення західноукраїнської уніатської церкви в автокефальну православну надто передчасна і нереальна, бо немає реального тла під собою”. В якості аргументу об’єктивної неможливості такого процесу він підкреслив, що навіть за найсприятливіших умов, при повній свободі церковної діяльності, такий результат міг бути досягнутий через « … довгу і нелегку ідейну боротьбу, щоб західноукраїнських уніатів перевести на православ’я. А доки існує загальний страх за майбутність церкви взагалі, доти кожний уніат буде придержуватися ось такого висновку: “Якщо церкви не буде, то нащо взагалі творити православну автокефалію – нащо в муках родити мертвороджену дитину?” »[113, c.129-130].

Таким чином, у довоєнний час Г.Костельник фактично відмовився від підготовлюваної органами НКВС для нього ролі розкольника УГКЦ, але його постать та позиція і надалі залишалися в полі зору спецслужби. Можна цілком погодитися з думкою Б.Боцюрківа, що радянські органи намагалися використати фігури Станіславського єпископа Г. Хомишина, стосунки якого з митрополитом А.Шептицьким на той час були напруженими, та о. Г.Костельника, як прихильника візантійсько-православної течії в УГКЦ, для створення внутрішньої опозиції в середині УГКЦ, однак їхні спроби виявилися невдалими [179, с. 48].

Окрім репресивних дій, органи радянської влади намагалися залучити до процесу боротьби з УГКЦ структури Російської православної церкви. Щоб ослабити авторитет греко-католиків, РПЦ ініціювала процес підпорядкування греко-католицьких парафій Московській патріархії. Так у 1940 році новопризначений владика Галицько-Волинської єпархії РПЦ Олексій (Громадський) отримав від патріаршого місцеблюстителя Сергія завдання привернути до православ’я віруючих греко-католиків. Однак після невдалих спроб виконати завдання архиєпископ писав у листі до Сергія, що “ … за рік більшовицьке правління викликало таку ненависть до Москви, що треба надовго забути про православну місію в Галичині” [179, с.24-25]. На початку 1941 року митрополит РПЦ Миколай особисто прибув до Львова, щоб вивчити ситуацію та перспективи можливого навернення греко-католиків у православ’я. За результатами поїздки він висунув пропозицію “ … задля подальшого успіху православної місії серед уніатів Галичини створити в Тернопільській єпархії вікарну катедру з титулом єпископа Львівського для безпосереднього управління галицькими православними приходами”, присутність якого, на його переконання “ … у цій цитаделі унії матиме надзвичайно велике значення для престижу Православної церкви” [120, с.623]. Були навіть окреслені заходи, що мали проводитися для “подальшого возз’єднання уніатів з Православною церквою”, але без активної підтримки з боку влади, що нібито залишалася осторонь, цей процес успіху не мав.

Аналізуючи справи, пов’язані із ймовірним “з’єднанням” УГКЦ з РПЦ, єпископ Й.Сліпий вказував, що “ … ціла акція, розвинена нез’єднаною ієрархією на Західній Україні та Білорусії свідчить, що вона має тихий дозвіл і поміч НКВС і це ще більше ослаблює її і так немічні сили. Її уживає влада для розбиття нашої Церкви” [190, с. 35]. Проте здійснити виконання окреслених заходів Московського патріархату, на його переконання, перешкодив напад гітлерівських військ.

Чимало священиків, незважаючи на тиск з боку цивільних та каральних органів, продовжували свою діяльність. Проти них застосовувалися не тільки шантаж і провокації, але й жорсткіші заходи. Так наприкінці 1940 року були заарештовані Степан Книш, парох в Невиці, Йосиф Яворський, парох у Ляшкові, Володимир Харина, парох Знесіння коло Львова, Микола Притуляк, катехит у Сколе, Михайло Перетятко, ігумен Чину Редемптористів, Іван Прокопчук, парох Вербівчика та ін. [306 с.12]. Деякі із заарештованих священиків загинули від рук енкавеесівців у в’язницях західноукраїнських міст з початком німецько-радянської війни.

Серед страчених органами радянської влади був і священик Андрій Бандера, батько провідника ОУН (б) Степана Бандери. Заарештований 23 травня 1941 року він був вивезений на Схід перед наступаючими німецькими військами, а 8 липня 1941 року Військовий трибунал Київського військового округу виніс йому смертний вирок. А.Бандера звинувачувався у тому, що він як батько “ … керівника закордонного “проводу” антирадянської націоналістичної організації ОУН Бандери Степана, який нелегально втік в Німеччину, підтримував з ним систематичний зв’язок через спеціальних кур’єрів... через яких був в курсі всієї діяльності організації ОУН. Як переконаний український націоналіст, активно допомагав оунівському підпіллю в проведенні контрреволюційної роботи, спрямованої проти СРСР; в своєму будинку переховував втікача терориста Стефанишина, був співучасником нелегальної переправи із СРСР в Німеччину свого сина Бандеру Богдана – члена організації ОУН” [116, с.172]. Невдовзі вирок був виконаний.

Подібна доля спіткала й інших служителів церкви. У липні 1941 року львівська газета “Українські щоденні вісті” опублікувала статтю “Мучеництво українського духовенства”, в якій подавався список священиків, заарештованих, ув’язнених або ж страчених більшовицьким режимом у кількості 42 осіб [142]. За даними польського дослідника історії церкви Б.Кумора, за період 1939-1941 років у радянських в’язницях загинуло 34 і було депортовано вглиб СРСР 41 греко-католицького священика [335, s.595].

Митрополит А. Шептицький у листі до Риму від 7 листопада 1941 р. підсумував: “Більшовицька займанщина, що тривала майже два роки, спричинила повну руїну нашого бідного і знедоленого народу. Число жертв, що їх вивезено, ув’язнено чи вбито, дуже велике. Тільки у моїй архієпархії їхнє число доходить до 200 000. У моїй єпархії (Львівській – Н.К.) було вбито або померло у в’язниці 12 священиків, а в Перемиській близько – 20. Крім того, з моєї єпархії у Сибір вивезено 33 священиків” [125, с.23].

Та, незважаючи на жорсткі заходи комуністичних державних і репресивних органів, церква зуміла зберегти свою ієрархію та структуру. Більшість священиків залишилися вірними своєму духовному покликанню.

Відповідь на питання, чому ж радянський режим не зумів ліквідувати УГКЦ у передвоєнний період, висловлена у листі митрополита А.Шептицького до папського нунція Ротти від 30 березня 1941 року. Митрополит відзначав, що більшовики не приховували свого устремління знищити церкву, однак робили це “ … уповільнено, оскільки боялися, щоб не збурити надто великого спротиву серед цілого загалу населення”, також через побоювання громадської думки в Європі, а ще через те, що “ … не почувалися тут як вдома” [179, с.49].

Що ж стосується відношення радянської держави до проблеми УГКЦ, то вона в цілому була половинчастою. Приєднавши західноукраїнські землі до складу СРСР, більшовицький режим розпочав здійснювати звичну для себе політику войовничого атеїзму і безбожництва, намагаючись звузити суспільну діяльність УГКЦ та інших релігійних організацій. В умовах Західної України УГКЦ як релігійно-церковна організація мала розвинену структуру і релігійну інфраструктуру. Тому обмеженість часу не дозволила правлячому режиму повністю ліквідувати її. Перепоною цьому були і суб’єктивні чинники:



  • постать глави УГКЦ – митрополита А.Шептицького;

  • консолідованість вищих ієрархів і духовенства;

  • широка суспільна підтримка церкви з боку місцевого населення.

Оскільки атеїстична агітація та пропаганда не мали помітного успіху, влада у звичний для себе спосіб залучила до боротьби з УГКЦ репресивні органи, які з кінця 1939 року розпочали планомірну роботу по ослабленню і розколу церкви як організації, політику тиску, шантажу та репресій стосовно духовенства з метою залякати та підпорядкувати своєму впливу греко-католицьке духовенство. Незважаючи на часткові успіхи в цьому напрямі, владі загалом не вдалося встановити контроль над УГКЦ, підірвати її суспільний авторитет, підпорядкувати греко-католиків Московському патріархату Російської православної церкви.


Каталог: bitstream -> 123456789
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка