Концур-карабінович н. М. Греко-католицька церква. Початки підпілля


Методика створення та діяльності Ініціативної групи



Сторінка5/9
Дата конвертації15.11.2017
Розмір2,62 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9

3.2. Методика створення та діяльності Ініціативної групи

Арешт вищого духовенства УГКЦ був тільки частиною загального плану, який мав, в першу чергу, залякати греко-католицьке духовенство, примусивши його стати більш зговірливим щодо перспективи переходу у православ’я. Рішучість радянської влади мала продемонструвати західноукраїнському населенню готовність продовжити репресивні дії супроти прихильників унії. Публічні звинувачення ієрархів Греко-католицької церкви в співпраці з нацистськими окупантами та підтримці ними націоналістичного руху теж були чітко вираженим проявом пропагандистської лінії, спрямованої на дискредитацію не тільки цієї церкви, але й Ватикану та його політики загалом.

Оскільки така діяльність могла викликати міжнародний резонанс, голова РСРК І.Полянський у травні 1945 р. вимагав від своїх підопічних при роботі з католиками “ … проводити тактику зовні коректну, не даючи ніякого приводу для надмірного загострення відносин між місцевими органами Радянської влади і духовенством” [101, с.390]. Водночас він підкреслював, що уповноважені на місцях при виникненні суперечностей між місцевими католицькими громадами і структурами РПЦ повинні вирішувати питання на користь православних. Стосовно арешту керівництва УГКЦ І.Полянський вказував: “Греко-католицька (уніатська) церква, у лиці митрополичого управління, зайняла абсолютно нетерпиму у політичному відношенні позицію і стала на шлях боротьби із Радянською владою, активно підтримуючи антирадянський націоналістичний рух. У зв’язку з цим, у нинішній час проводяться заходи, які скеровані на ліквідацію впливу повністю окатоличеного уніатського духовенства і переходу віруючих у православ’я. З цією метою, зокрема у Львові, організована єпархія Православної церкви. З усіх питань даного листа Рада пропонує подати Ваші міркування на розгляд Ради не пізніше 30 травня ц. р. ... Лист поверніть у Раду, не знімаючи з нього копії, одночасно з Вашими міркуваннями з усіх питань, до яких він торкається” [101, с.390-591].

Процес переведення греко-католиків до Православної церкви неминуче зачіпав організаційні та канонічні питання функціонування церковних організацій. Тому велика увага влади надавалася процедурі створення та діяльності ініціативних груп, які б виступали за розрив із Ватиканом на підтримку ідеї повернення в православ’я. Ключовим в цьому питанні була не тільки форма проведення ліквідації унії, але й персоналії людей, які б взялися за організацію цієї справи. Оскільки план Карпова передбачав створення відповідної “ініціативної групи” з числа греко-католицьких священиків по поверненню духовенства і вірних у православ’я, то в цьому напрямі працювали і партійні, та державні органи республіки, і структури держбезпеки.

У згадуваному листі до М.Хрущова від 20 квітня Г.Карпов відзначав, що “ … Раді відомо, що всередині уніатської церкви, в особі Костельника та інших священиків створюється ініціативна група, яка має декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати греко-католицьке духовенство до переходу у православ’я” [114, с.261]. Однак в реальності на той час Г.Костельник ще не визначився до кінця із своєю майбутньою роллю. Про це свідчать записи бесіди Г.Костельника із С.Каріним від 22 квітня 1945 року, де співробітник держбезпеки зафіксував сумніви священика в доцільності своєї участі в створенні подібної групи. І тільки після достатньо жорстких аргументів, більше схожих на погрозу, Г.Костельник запевнив С.Каріна в тому, що через тиждень після Пасхи подібна група буде створена. До речі, в ході бесіди якраз і було сформульовано назву “Ініціативна група по возз’єднанню Греко-католицької церкви з Православною” [116, с.566-568]. Показовим фактом є те, що у процесі спілкування Г.Костельника із С.Каріним, на прохання першого спецслужби йшли на окремі поступки у звільненні з-під арешту, чи пом’якшенні умов щодо заарештованих ними раніше священиків.

Увага представників спецслужб до особи Г. Костельника, пропозиції співпраці з владою ґрунтувалися на аналізі поведінки священика під час поїздки в Москву та стосунках із С.Каріним взимку-весною 1945 року. На прохання держбезпеки у квітні 1945 р. Г.Костельник підготував реферат «Чи можливе перетворення уніатської церкви в Західній Україні в автокефальну православну церкву?», у якому не схвалював репресивних дій та курсу “твердої руки” стосовно усієї УГКЦ. На його думку, це призвело до моральної депресії у народі, який став глибоко співчувати тим, хто постраждав, а почуття віруючих владі слід було б поважати. Прагнучи застерегти чекістів від згубного, на думку Костельника, для справи переведення в православ’я жорсткого підходу, він намагався переконати їх у тому, що вкорінена у галичан глибока католицька духовність не дасть можливості для швидкого та насильницького переведення до православ’я, і це справа поступових у часі та продуманих за формою дій [116, с.551-554].

Однак ці пропозиції Г.Костельника щодо перевиховання віруючих і духовенства не відповідали намірам влади, яка не бажала зволікати з їх реалізацією. Органи НКДБ звичайними для себе методами примусу і терору хотіли виконати завдання “возз’єднання уніатської церкви з Православною” негайно і кардинально. Задля цього вже через кілька тижнів після арешту єпископату УГКЦ, у травні 1945 р. було оголошено про створення і початок роботи так званої «Ініціативної групи по возз’єднанню Греко-католицької церкви з РПЦ» (далі – Ініціативна група).

Вона складалася з трьох священиків: Гавриїл Костельник – керівник, настоятель Преображенської церкви у Львові, від Львівської області; Михайло Мельник – генеральний вікарій Перемиської єпархії – від Дрогобицької та Антоній Пельвецький – декан Гусятинського деканату від Станіславщини (за територіально-адміністративним устроєм м.Гусятин був у складі Тернопільської області – Н.К.). На майбутнє НКДБ УРСР планувало об’єднати навколо цієї групи те духовенство УГКЦ, яке погодиться підкоритися Московській патріархії РПЦ. Ця група вважалася центральною Ініціативною групою, і за задумом енкадебістів, їй повинні були підпорядковуватися кілька її аналогів на місцях. Однак, на місцевому рівні по єпархіях чи областях подібні групи практично ніякої діяльності не проявили і всю роботу на себе взяла саме група Г.Костельника.

Керівники держбезпеки розуміли, що очолювати Ініціативну групу повинен відомий і помітний у колах уніатського духовенства церковний діяч. Співробітники НКДБ зупинили свій вибір на особі Г.Костельника, здатний, на їхню думку, об’єднати навколо себе широкий загал духовенства і віруючих. Енергійний і авторитетний священнослужитель, окрім пастирських обов’язків, займався науковою і викладацькою роботою, високоосвічений – мав богословську і філософську освіту, захистив дисертацію з теології, завідував кафедрою філософії Львівської духовної академії, мав репутацію доброго пастиря і видатного промовця. На користь Г.Костельника був і той факт, що йому довіряв митрополит А.Шептицький, з ним рахувались інші ієрархи УГКЦ. Однак, вважаємо, вирішальним аргументом для представників НКДБ було те, що Г.Костельник здавна не приховував неприязнь до Ватикану і пропагував ідею створення самостійної української церкви.

Серед причин, які змусили Г.Костельника піти на співпрацю з радянськими органами щодо приєднання УГКЦ до православ’я, львівські науковці М.Кашуба та І.Мірчук вважали, що “ … як далекоглядний політик Г.Костельник розумів, що чекає вірних та ієрархію церкви чужоземного підпорядкування на території такого нетолерантного, м’ягко кажучи, режиму, яким був сталінський котел і тоталітаризм”. Не слід відкидати також його амбітні риси характеру, які проявилися пізніше й були вміло використані владою [230, с.80]. На думку сучасника Г.Костельника священика І.Гриньоха керівництво НКДБ уживало методи підступного шантажу і погроз, використовуючи його антирадянські виступи, арешт і заслання сина Богдана, добровільний вступ двох синів до української дивізії СС “Галичина”, через що Г.Костельник змушений був піти на співпрацю з радянським режимом [203, с.344].

Сучасний дослідник І.Андрухів вважає, що на вибір Г.Костельника вплинув ряд чинників суб’єктивного і об’єктивного характеру. Перш за все , це смерть митрополита А.Шептицького, якого він глибоко поважав і мав від нього відповідну повагу. З новим митрополитом Й.Сліпим у нього були складні стосунки, в тому числі й особиста образа ще з дорадянських часів. По-друге, за час німецької окупації Г.Костельник “засвітився” в співпраці з “націоналістами” та з “фашистськими окупантами”, тож змушений був, щоб не потрапити за ґрати йти на поступки НКДБ [159, с. 246]. В.Марчук стверджує, що репресивні органи радянської влади небезпідставно вважали Г. Костельника потенціальним ворогом, який у роки німецької окупації відверто писав: “Жадна держава так не мучила своїх підданих, як більшовицька... Як же нам було не бажати, щоб цей чортівський млин розпався вкінці на наших очах”. Після повернення радянської влади, припускав дослідник, деякий час Г.Костельник ймовірно провів у більшовицькій в’язниці у Львові, де його напевно духовно зламали [261, с.236].

Цілком поділяючи думки авторитетних вчених щодо спонукальних мотивів вибору Г.Костельника, вважаємо, що чекісти максимально використали й особисту трагедію священика, який вважав трьох своїх синів загиблими. Наприкінці квітня 1945 року, у скерованій до радянських органів заяві Г.Костельник писав, що “ … був уніатом і загубив гідність пастиря... був націоналістом і загубив гідність людини... а націоналізм посиротив мене і мою дружину – убив трьох наших синів. Ми стали нещасними батьками… В нашому краї немає родини, яка б не оплакувала якусь жертву націоналізму. Ми кажемо націоналізму – годі крові! Ми кажемо унії – годі ганьби!” [207, с.298]. Те що Г.Костельник взяв на себе місію ініціатора переводу УГКЦ в православ’я, відповідало також його внутрішньому релігійному переконанню, а зовнішній тиск з боку влади тільки прискорив цей вибір.

Щодо двох інших членів Ініціативної групи, то вони не були такими впливовими, однак досить придатними для задуманої радянськими органами акції і їх вдалося схилити до співробітництва. Доктор богослов’я Михайло Мельник служив настоятелем в своєму рідному селі Нижанковичі поблизу Дрогобича і водночас виконував обов’язки генерального вікарія Перемишльської єпархії УГКЦ, користувався довірою місцевого населення і духовенства. За однією з версій у квітні 1945 р. він теж був арештований органами НКДБ і, не витримавши катувань і морального тиску, погодився співпрацювати з владою у створенні Ініціативної групи [204, с.169]. Отець Антоній Пельвецький виявився привабливою для працівників НКДБ кандидатурою завдяки тому, що був комунікабельним, підтримував широкі знайомства і приязні взаємини з багатьма священнослужителями Станіславської єпархії.

На думку І.Гриньоха: “Всі керівні постаті “Ініціативної групи” на підставі того, що про їх вербування відомо не було ні ентузіастам ліквідації Української Католицької Церкви, ні добровольцям з рядів українського католицького духівництва, які спонтанно, з власної волі зголосилися, щоб довершити якийсь небувалий акт історичного значення” [204, с.169]. Він вважав, що вони стали жертвами більшовицького насильства над свободою людського сумління, яким випало “ … у дальшому бути слухняним інструментом такого ж насильства над тисячами і мільйонами душ інших людей” [204, с.170].

Отож, застосовуючи різні методи впливу, радянські органи НКДБ змусили згаданих вище духовних осіб брати участь у ретельно запланованій спеціальній операції, при цьому справжні її цілі від них приховувалися, їм не довіряли, контролювали, ними маніпулювали. Управлінням НКДБ по Львівській області у серпні 1945 р., цілком у дусі радянських органів, завели на них агентурну справу “Відродженці”. Підставою для її заведення були сумніви чекістів у щирості намірів Г.Костельника щодо переходу у православ’я, нібито його бажання зберегти Греко-католицьку церкву як самостійну Православну церкву без підпорядкування Московському патріархату РПЦ [117, с.26-27].

На початку травня у Львів прибув П.Вільховий, який мав зустрічі із членами Ініціативної групи, після чого про її створення було оголошено публічно. 28 травня її члени підготували два документи, які через підполковника С.Каріна передали для голови РНК УРСР М.Хрущова. Одним із них був лист до Ради Народних Комісарів УРСР про становище Греко-католицької церкви в Західній Україні [62], а другим – звернення Ініціативної групи до духівництва УГКЦ, яке вони мали намір оприлюднити лише після дозволу уряду [61].

У листі члени Ініціативної групи оцінювали унію з Ватиканом як “історичну зраду українському народові”, зверталися до уряду УРСР з проханням визнати їх тимчасовим церковно-адміністративним органом УГКЦ і дозволити розпочати возз’єднавчий процес з РПЦ. Пояснюючи ситуацію, вони заявляли, що “ … церква опинилася у становищі безвладдя і дезорганізації. Це болісно позначається на нашому церковному житті; довший час воно так не могло б бути. Тому ми, підписані, чільні представники з наших трьох єпархій, рішилися вивести нашу церкву з анархії в стан консолідації для перетворення її у Православну церкву, і просимо одобрити цей наш почин” [62, арк.12].

У зверненні до духовенства відзначалося, що “ … державна влада визнаватиме тільки зарядження нашої “Ініціативної групи”, а ніякої іншої адміністраційної влади в Греко-католицькій церкві не буде признавати. Самозрозуміло, що наша “Ініціативна група” стоїть і стоятиме твердо на становищі щирого патріотизму до УРСР і всього Радянського Союзу, бо це диктат здорового розуму і українського серця” [61, арк.5]. Щоб активізувати готових до переходу у православ’я осіб, у зверненні наголошувалося: “Ми повинні зберегти все, що причиняється до розвитку релігійного життя. Однак, це, головне, залежить від духовної мудрості нашого духовенства. Коли духовенство піде тим єдиним розумним і правильним шляхом, яким іде Ініціативна група, то воно й рішатиме у внутрішніх справах нашої Церкви. З цього приводу просимо всечесних отців деканів скликати духовенство на наради і прочитати їм цього нашого листа. Наші однодумці священики повинні якнайскоріше вступити в члени Ініціативної групи, бо для них буде потрібна наша посвідка. Вступати в члени Ініціативної групи можуть також і дяки” [61, арк.6-7]. Таким чином, члени Ініціативної групи чітко наголошували на своєму прагненні перебрати на себе церковну адміністративну владу в УГКЦ і здійснити відповідні повноваження.

Обидва документи було направлено на схвалення до Москви, однак радянське керівництво не поспішало з їх публікацією та відповіддю. У той же час нарком С.Савченко 31 травня 1945 р. надіслав обласним управлінням чергову директиву про посилення роботи проти уніатської церкви, взяття на облік і контроль усіх греко-католицьких деканів, організацію нарад деканів з приводу переходу у православ’я, тіснішу співпрацю із уповноваженими при облвиконкомах у справах релігійних культів. У відгуках населення на створення та діяльність Ініціативної групи, які фіксували органи держбезпеки, переважали негативні оцінки та рішучість священиків, і віруючих залишатися у своїй вірі [116, с.760-762].

Після деякої паузи, 18 червня уповноважений РСРПЦ при РНК УРСР П.Ходченко санкціонував діяльність Ініціативної групи “ … як єдиного тимчасового церковно-адміністративного органу, якому надається право керувати в повному обсязі існуючою греко-католицькою парафією в західних областях України і переводити справу возз’єднання зазначених парафій з Руською православною церквою” [63, арк.14]. У документі вказувалося, що свої дії Ініціативна група повинна погоджувати з Радою у справах РПЦ при РНК УРСР та її обласними уповноваженими.

У червні 1945 р. М.Хрущов доповідав у ЦК ВКП(б) Сталіну про вжиті заходи: “В результаті проведеної роботи у середовищі уніатського духовенства утворилася “Ініціативна група”. Ця група надіслала на адресу Раднаркому УРСР такі документи: «Лист у Раду Народних Комісарів про становище Греко-католицької церкви в Західній Україні; Лист “Ініціативної групи” до всього духовенства Греко-католицької церкви. Цей документ вони розішлють духовенству після того, як ми дозволимо існування “Ініціативної групи”…Вважаю, що слід погодитися з їх проханням, надати їм можливість розіслати лист духовенству Греко-католицької церкви, після чого опублікувати ці документи в газетах Західної України. Ми дозволили республіканським газетам ввести “змінні полоси” для населення західних областей України, в яких можна опублікувати ці документи» [179, с.109].

Отримавши від Москви згоду, М.Хрущов дав відповідні розпорядження і завідувач відділу пропаганди та агітації ЦК КП(б)У К.Литвин надіслав вказівку першим секретарям обкомів партій західних областей (крім Закарпатської) опублікувати в обласних газетах спершу лист Ініціативної групи та відповідь РНК УРСР [104, с.222-223].

Утворення Ініціативної групи, публікація її документів і намагання перебрати на себе адміністрування справами УГКЦ викликали серед духовенства Львівської архиєпархії серйозний спротив. Опозиційна група в складі 61-ї особи (які представляли 300 священиків, настоятелів монастирів, священиків) на чолі з архимандритом ЧСВВ К.Шептицьким та радником митрополичого ординаріату І.Котівим підготувала колективне звернення до заступника голови РНК СРСР В.Молотова від 1 липня 1945 р., яке одразу набуло широкого розголосу серед церковного кліру й вірних УГКЦ [104, c.84].

Делегати зі Львова священики І.Котів і Й.Кладочний 16 липня зустрілися у Києві з П.Вільховим і висловили вимоги не втручатися у внутрішні справи церкви й порушувати тим самим надані радянською Конституцією права і свободи віруючих. Вони просили не “возз’єднувати” УГКЦ, а дозволити обрати згідно з канонами тимчасовий керівний орган на час відсутності митрополита і єпископів. Крім того, заявили, що майже все духівництво Львівської єпархії не визнає повноважень Ініціативної групи. Делегати вручили П.Вільховому текст листа до В.Молотова, в якому наголошувалось: “Внаслідок заарештування всього єпископату Греко-католицької церкви в Західній Україні, а також цілого ряду наших священиків, та через заборону виконувати управу нашою Церквою кому-небудь з греко-католицького духовенства, наша Церква опинилася в дуже анормальному стані. Це становище ускладнене ще більш через те, що виникла “Ініціативна група по возз’єднанню Греко-католицької церкви з Православною церквою” з осідком у Львові. Ця група, яку очолюють о. д-р Костельник (Львів), о. д-р Мельник (Дрогобич) та о.Антін Пельвецький (Станіславів), видала відозву до всечесного духовенства в західних областях України з датою 28 травня 1945 року і з підписом вищеназваних священиків. Тому що відозва містить у собі багато фальшу та перекручень загальновідомих історичних фактів, ми, греко-католицьке духовенство, не будемо відповідати на цю відозву. Ми хочемо в цьому листі викласти тільки урядові СРСР своє ставлення до влади та висловити свої прохання… Ставлення наше до акції о. Костельника є вповні негативне, його акцію засуджуємо, як шкідливу, суто нецерковну… Ми не можемо йти за голосом, який закликає до відступництва від Віри. …Просимо о полишенні нам і нашому народові в Західній Україні тої свободи в церковних справах, якою ми користувалися сотки літ та до якої на основі радянських законів маємо право” [104, с.85-86; 117, с.79-80].

У відповідь на лист опозиційної групи до В.Молотова П.Вільховий просив уповноваженого РСРК у Львівській області усно довести до відома групи священиків на чолі з архимандритом К.Шептицьким і священиком І.Котівим: «Оскільки керівництво УГКЦ зайняло по відношенню до радянської влади ворожу позицію, а також створена після арештів єпископату уніатської церкви Ініціативна група на чолі з доктором Г.Костельником, отримавши дозвіл на існування від РНК УРСР, провела роботу на возз’єднання ГКЦ з православною церквою», то РСРК “ … не вважає за потрібне розглядати порушені у згадуваному листі питання” [179, с.118].

Відгукнулися на події в церковному середовищі і українські повстанці. У травні 1945 року органи держбезпеки перехопили донесення повстанських командирів, в якому вказувалося: “Більшовики почали переслідувати Греко-католицькі церкви. Будуть насаджувати православ’я. Робити все можливе, щоб організація не дала безпосередніх приводів для репресій і виступати активно на захист священиків. До евентуальних православних попів, якщо таких будуть присилати, бути стриманими, то будуть поголовно агенти НКВД. Не бити їх для принципу, тільки за безпосередню агентурну роботу’’ [114, c.277]. Про репресії щодо греко-католицького духовенства, створення Ініціативної групи, очолюваної Г.Костельником, гоніння на священиків, які відмовлялися переходити в православ’я повідомляла в травні і повстанська газета “Стрілецькі вісті” [117, с.61].

У липні 1945 р. було розповсюджено звернення ОУН до греко-католиків із закликом не переходити у православ’я. У ньому викривалася не тільки політика партійно-державних і каральних органів, але й підривна діяльність РПЦ, очолюваної патріархом Алексієм. У заклику лунала пересторога до тих священиків, які погодилися на перехід: “Хай затямлять собі всі зрадники і перевертні, що доки ми, українські повстанці, ходимо по світі, доти ми всіх сталінських агентів і вислужників... провчатимемо нашим повстанських звичаєм, незалежно від того, хто це буде” [117, с.63].

Приїзд до Києва делегації зі Львова, колективний лист 61 священика Львова до В.Молотова викликали незадоволення наркома С.Савченка. У листі до М.Хрущова він доповідав, що прийом львівської делегації у Києві головою РСРК П.Вільховим і претензії, висловлені членами делегації, завдали справі переведення греко-католиків на православ’я великої шкоди й рекомендував відповідним цивільним органам більше такого не допускати. Він критикував недостатньо активну діяльність уповноважених РСРК республіки, вказував на необхідність негайно взяття на облік всіх священиків, які утримуються від переходу в православ’я або виявляють антирадянські настрої і подачі цих матеріалів в органи НКДБ. Серед висловлених С.Савченком недоліків – твердження про те, що обласні управління НКДБ повністю взяли на себе роботу з ліквідації унії, а можливості апарату уповноважених у справах релігійних культів та уповноважених у справах РПЦ, створених при обласних радах депутатів трудящих, використовуються слабо. До недоліків роботи співробітників свого комісаріату було віднесено й те, що оперативні працівники НКДБ, викликаючи греко-католицьких священнослужителів для співбесід, нерідко відкрито вимагали підписки з обіцянкою перейти на православ’я, що призводило до зривів і розконспірації інтересів органів держбезпеки [117, с.122-124].

Отже, цей та інші документи спецслужб свідчать про те, що органи НКДБ УРСР покладали на свої обласні та районні структури завдання забезпечення проведення політичної акції, що своїми наслідками мала привести до ліквідації УГКЦ як самостійної церковної структури. При цьому здійснювалися такі кроки у звичний для спецслужб таємний спосіб із використанням маскування своїх безпосередніх дій за допомогою радянських цивільних установ. Однак методи – збір інформації, моральний і психологічний вплив на духовенство і віруючих УГКЦ, залишалися частиною чекістського стилю, що передбачав елементи залякування та заохочення – “батога і пряника”.

Яскраві свідчення, в тому числі і на багатому архівно-документальному рівні, про тісну співпрацю органів держбезпеки з маріонетковою Ініціативною групою в процесі ліквідації УГКЦ, в наверненні її священиків до православ’я, тільки підкреслюють значимість проблеми нищення церкви, діяльність якої була небажаною для радянського режиму. Часто працівники НКДБ самостійно, без посередництва уповноважених у справах релігійних культів при облвиконкомах, організовували наради священиків, супроводжували Г.Костельника та інших членів Ініціативної групи в поїздках по районах західноукраїнських областей. З метою переведення греко-католицьких парафій під юрисдикцію Ініціативної групи проводилися наради духовенства, на яких священики підписували відповідний протокол. Такі наради скликалися з метою прийняття ухвали її учасниками про перехід до православ’я.

Як показали архівні матеріали уповноважених у справах релігійних культів та районних інспекторів тогочасної Станіславської області [74-87], кожній нараді передувала ретельна підготовка з боку органів радянської влади та відповідних репресивних структур. Збиралася інформація про настрої і налаштованість священиків для залякування, енкадебісти здійснювались арешти найактивніших противників ліквідації унії, котрих звинувачували за стандартним формулюванням “скомпрометували себе антирадянською діяльністю”. Розрахунок був на те, що за відсутності відвертих противників розриву з унією решта священиків буде слухняно голосувати за “возз’єднання”. Серед попередніх заходів – заздалегідь узгодження і опрацювання сценарію подібних нарад: складання списків тих, хто братиме слово на зібраннях, тексти їх виступів, узгоджені чи підготовлені чекістами. Усі промови мали на меті довести закономірний характер повернення УГКЦ у лоно православ’я [117, с.83-101, 140-176].

Задля більшого впливу на духовенство і гарантії успіху, заклики до возз’єднання мали лунати з уст не лише сторонніх для церкви осіб (діячів культури, науковців, журналістів тощо), а впливових священнослужителів, які мали своїм авторитетом нейтралізувати вплив противників, власною переконаністю позбавляти сумнівів тих, хто вагався. Таку відповідальну роботу найчастіше доручали виконувати членам Ініціативної групи. Так Г.Костельник провів 36 нарад духовенства деканатів у Львівській, Тернопільській і Станіславській областях, його колега А.Пельвецький – близько 30 нарад у Станіславській і Тернопільській областях [117, с.449-450].

Органи держбезпеки відверто підтримували діяльність Ініціативної групи і у справі призначення нових деканів. Про це свідчить директива від 1 грудня 1945 року генерала Вороніна своїм районним підлеглим, у якій чітко вказувалася методика такого призначення: “У зв’язку з реорганізацією деканату керівник Ініціативної групи д-р Костельник призначає нових деканів, котрі дали згоду на возз’єднання з Православною церквою. При цьому направляємо вам пошту, що виходить від Ініціативної групи, в якій, в одному документі Костельник звертається до голови Райвиконкому передати призначення на посаду декана священику, прізвище якого вказане в іншому документі. Вам необхідно ці документи передати голові Райвиконкому і домовитися з ним, щоб він негайно викликав священика до себе, познайомився з ним і передав документ Костельника... Для початку роботи з деканами зобов’яжіть їх провести наради з дяками (там, де вони не були проведені) по питанню возз’єднання з Православною церквою”[117, с.392-393].

Однак, досить часто траплялися й невдачі Ініціативної групи з “добровільного” збору підписів священиків на перехід у православ’я. Радянські органи зрозуміли, що опір греко-католицького духовенства неможливо подолати одними лише закликами до возз’єднання. І владою було обрано шлях застосування тотальних репресій і шантажу, що, як виявилося, справляло на священиків значно сильніше враження, ніж палкі промови членів Ініціативної групи.

Тільки в Станіславській області за період з 1 серпня і до кінця грудня 1945 р. було арештовано 33 священики, які найактивніше виступали проти “возз’єднання”, звинувативши їх у “зв’язках” з німецькими окупантами та “буржуазними націоналістами”. Відповідно, кількість діючих священиків до кінця року скоротилася з 372-х до 339-х осіб. У Львівській області станом на 20 листопада 1945 р. було арештовано 104 особи (священиків, монахів, монахинь, мирян), у Дрогобицькій – 35 арештовано і 18 репресовано, у Тернопільській із 45 священиків, вороже налаштованих до “возз’єднання”, частина виїхала до Польщі, а решту – арештовано [117, с.428-429].

Для зростання чисельності прихильників Ініціативної групи в областях використовувався і метод проведення індивідуальних співбесід уповноважених представників органів місцевої влади з священиками, під час яких нерідко лунали погрози позбавити останніх права на душпастирську діяльність. Так, якщо станом на 1 сеpпня 1945 p. до Ініціативної групи в Станіславській області входило лише 55 осіб (51 священик і 4 дяки), то наприкінці року – вже 177 священиків і 37 дяків [159, с.42-43].

У грудні 1945 року, підводячи підсумки діяльності республіканських органів держбезпеки по лінії ліквідації УГКЦ, нарком С.Савченко доповідав наркому НКДБ СРСР В.Меркулову: “По всім чотирьом областям УРСР, в яких діяли уніатські приходи (мались на увазі галицькі області – Н.К.), із числа 1267 деканів і священиків приєдналися до Ініціативної групи 966 осіб, або 76, 2%. Всього, станом на 15 грудня ц.р., по цих областях взято на облік 1140 осіб, що приєдналися до Ініціативної групи, з них: генеральних вікаріїв – 1, деканів – 76, священиків – 890, дияконів – 17, монахів – 3, дяків – 153 ” [117, с.451]. Але, як зауважив у листі до московського патріарха Алексія Г. Костельник, за переконанням стали православними лише половина з них, « … інші зробили це тому, що немає іншого виходу з ситуації, що склалася» [193, с.56].

Офіційний Ватикан, отримуючи інформацію про масові репресії проти греко-католицького духовенства на західноукраїнських землях, про заходи радянського режиму щодо остаточної ліквідації УГКЦ, намагався через поширення відповідних заяв привернути увагу світової громадськості до проблем уніатської церкви. Папа Пій XII 23 грудня 1945 р. видав Енцикліку “До всіх Східних Церков”, у якій зазначалося: “3 великим смутком Ми довідалися, що на землях, недавно прилучених до Росії, найдорожчі наші брати й сини українського народу терплять тяжкі переслідування своєї вірності до Апостольського Престолу; і не бракує таких, що всіма способами стараються відірвати їх від спільности Матері-Церкви та довести проти їхньої волі й найсвятішого переконання до злуки з нез’єдиненими” [120, с.733-734].

Висловлюючи щире співчуття духовенству і вірним УГКЦ в пору лихоліть, Папа Римський усвідомлював, що процес ліквідації Греко-католицької церкви в СРСР набирає обороти і закликав виявити стійкість перед брутальним натиском влади. “Найближчим часом можна сподіватися ще гірших кривд тим, хто не згодиться зрадити найсвятішу справу віри, – звертався він до українців. – Тому вже тепер, найдорожчі сини, заохочуємо вас пильно в Господі, щоб ви ніколи не відреклися вашої віри й вашої вірности Матері-Церкві та не далися залякати жодними погрозами, ні жодними шкодами, ані навіть небезпекою заслання і втрати самого життя” [120, с.738]. Але ні офіційна Москва, ні республіканське керівництво не зважали на подібні заяви.

Отже, після визволення Червоною армією західних областей від гітлерівських військ та відновленням на звільнених територіях радянської влади, на фоні загострення загальнополітичних процесів, пов’язаних із продовженням боротьби загонів УПА та підпілля ОУН, УГКЦ як національна релігійна організація опинилася під пильною увагою радянського політичного керівництва та репресивних структур.

Радянське керівництво вимагало від ієрархів УГКЦ довести свою лояльність владі шляхом переконання українських повстанців скласти зброю і припинити боротьбу. Це ще більше ускладнило становище церкви, оскільки вона, як носій національної ідеї, не могла перетворитися в очах народу на прислужницю комуністичної системи.

Розробляючи сценарій знищення УГКЦ, радянська влада використовувала репресії, гоніння, переслідування, залякування проти священнослужителів та віруючих. Після арешту митрополита Й.Сліпого, чотирьох єпископів та десятків священиків, звинувачених органами держбезпеки у різноманітних політичних діях, що нібито несли загрозу для українського народу, влада перейшла до планового процесу ліквідації УГКЦ як цілісної релігійної структури. Ідеологічною підставою цієї акції стала ідея розриву унії з Ватиканом та “повернення” до РПЦ. Для реалізації цієї мети з числа помітних греко-католицьких священиків середньої ланки було сформовано “Ініціативну групу по возз’єднанню Греко-католицької церкви з Православною”, яку очолив протоієрей УГКЦ Г.Костельник. Із самого початку діяльність цієї групи керувалася і контролювалася державними органами, найбільш активними з яких були органи держбезпеки. Упродовж другої половини 1945 – на початку 1946 року, завдяки різноманітним, здебільшого, адміністративно-примусовими методами, під керівництво та вплив Ініціативної групи було переведено близько половини діючих на той час греко-католицьких священиків. І хоч значна частина з них зробили це всупереч своїм світоглядним і релігійним переконанням, для радянської сторони це був формальний привід декларувати такий процес переходу греко-католицького духовенства в православ’я як добровільний і масовий.


Каталог: bitstream -> 123456789
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка