Конспект лекцій з дисципліни «Теорія перекладу»



Сторінка1/5
Дата конвертації20.03.2017
Розмір1,51 Mb.
ТипКонспект
  1   2   3   4   5
Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет


Теорія перекладу

Конспект лекцій

для студентів спеціальності

7.02030304, 8.02030304 “Переклад”

денної форми навчання

Затверджено

на засіданні кафедри теорії

та практики перекладу

як конспект лекцій

з дисципліни «Теорія перекладу».

Протокол № 5 від 30.10.2012 р.




Суми

Сумський державний університет

2013

Теорія перекладу : конспект лекцій / укладач С. О. Швачко. – Суми : Сумський державний університет, 2013. – 130 с.


Кафедра теорії та практики перекладу



ЗМІСТ




С.

Лекція 1. Багатомовність і концептуальні картини світу…

4

Лекція 2. Мовознавчі парадигми на зламі століть………...

13

Лекція 3. Переклад у сучасному суспільстві ……………...

29

Лекція 4. Складові професійної компетенції перекладача…………………………………………………...

41


Лекція 5. Базові метазнаки перекладознавства………..…..

48

Лекція 6. У царині номінативних одиниць………………..

63

Лекція 7. У царині комунікативних одиниць……………...

73

Лекція 8. Лексичні труднощі перекладу……….…………..

81

Лекція 9. Конгруентність та еквівалентність: перекладацькі аспекти……………………………………….

94


Лекція 10. Сага про перекладачів……..……………………

105

Практична частина ………………………………………..

112

Список використаної літератури..……………………….

129


Лекція 1

БАГАТОМОВНІСТЬ І КОНЦЕПТУАЛЬНІ КАРТИНИ СВІТУ
В інформаційному суспільстві, до якого поступово переходить людство, питання ролі мови як основного засобу соціальної взаємодії, мовної ситуації та взаємовпливу мов набувають першорядного значення. Соціальна взаємодія стає здебільшого мовною взаємодією і здійснюється через тексти, які породжуються і сприймаються особистістю.

Попередній досвід показує, що плюралізм мов, якими користуються національні спільноти, не є нездоланною перешкодою для політичних, економічних та культурних обмінів. Навпаки, відбуваються їхнє розширення та прискорення внаслідок глобалізації світових процесів та інформаційного простору. Поняття "національний інформаційний простір" хоча і зберігає свою актуальність, вже не розглядається як щось обмежене державними кордонами, оскільки важливою його ознакою стала відкритість до глобальних інформаційних потоків. Глобалізація нічим не загрожує там, де національна мова і національний продукт переважають в інформаційних обмінах.

Сучасна мовна ситуація у світі характеризується суперництвом процесів мовної дивергенції та конвергенції. З одного боку, існує близько п’яти тисяч мов, якими послуговуються на п’яти континентах. Точної кількості мов досі не встановлено, позаяк остаточно не визначено статус деяких автохтонних говірок в Азії, Африці та Океанії, і питання про те, чи є вони окремими мовами чи діалектами інших мов, залишається відкритим.

З іншого боку, спостерігаємо тенденцію до значного поширення п’яти ‒ семи мов, які прагнуть увійти до клубу так званих світових мов. Ідеться насамперед про англійську, іспанську, французьку, арабську, португальську, російську. Ці мови є національно негомогенними, тобто розподіляють свої функції, обслуговуючи різні нації й різні культури. Першість у клубі світових мов належить англійській. За різними оцінками, нею розмовляють від 400 до 800 мільйонів людей, як тих, для кого ця мова є першою (рідною), так і тих, для кого вона стала другою мовою спілкування. Посідаючи друге місце за кількістю носіїв після китайської, англійська мова широко використовується різними спільнотами в Європі, Америці, Азії, Африці, Австралії для обмінів у галузі інформації, освіти, науки, бізнесу тощо. Вона стала першою мовою глобальної інформаційної мережі Інтернет.

Вибір англійської на роль першої мови міжнародного спілкування зумовлений низкою внутрішніх (мовних) і зовнішніх (позамовних) чинників. Дослідники відзначають, що серед живих мов англійська вирізняється раціональною внутрішньою організацією, відносною простотою граматичної будови та багатством словникового складу, який дає змогу створювати розгалужені терміносистеми.

Історичною подією, яка дала поштовх утвердженню англійської як першої міжнародної мови, була перемога союзників у Другій світовій війні і створення Організації Об'єднаних Націй. Цьому безумовно сприяли економічна і військова потуга США, американський неолібералізм, який і сьогодні приваблює мільйони людей у всьому світі.

Однак сучасна англійська мова не є чимось однорідним і розпадається на ряд варіантів (британський, американський, канадський, австралійський тощо), у яких процеси дивергенції й конвергенції конкурують між собою. Історично варіанти англійської мови, так само як і іспанської, французької, португальської, виникли з розпадом колоніальних імперій і відходженням від мовних норм колишніх метрополій, що було пов’язано з усвідомленням своєї окремості новоутвореними національними спільнотами. Втім, варіантність англійської та інших поліетнічних мов має свої межі й не зачіпає ядра граматичної системи та лексичного складу. Внаслідок взаємодії варіантів мови з'являється тенденція до утворення усередненої нормативної моделі, яка охоплює найпоширеніші варіантні явища. Стосовно англійської можна сказати, що в її усередненій нормі переважає англо-американський елемент, який має істотний вплив на розвиток інших варіантів англійської мови, у тому числі британського. Саме ця норма стає основою для вивчення англійської у світі. Її часто асоціюють із роботизованою lingua franca, за якою не стоїть певна культурна традиція. Небезпека поширення такої мови полягає в можливості її подальшого лексичного та стилістичного збіднення, а також граматичного спрощення.

Натомість стрімке поширення англійської мови як першої мови міжнародного спілкування сприяє розвиткові як індивідуальної, так і колективної двомовності (багатомовності) за схемою "національна мова (L1) + одна ‒ дві мови широкого уживання (L2, L3)". Сьогодні в таких країнах Європи, як Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Фінляндія, важко знайти людину, яка б не володіла англійською. Нею тією чи іншою мірою користуються 90 відсотків населення цих країн. А більшість нідерландців, наприклад, вважають своїм обов’язком вивчити ще французьку або німецьку, які є мовами сусідів. Для порівняння: на теренах України та Росії кількість тих, хто володіє англійською мовою, за різними оцінками, не перевищує 7‒8 відсотків, а усього знавців іноземних мов тут не більше 15 відсотків.

Однак навіть за високого відсотка двомовного населення питання про надання англійській мові офіційного статусу не ставиться. Нещодавня спроба порушити таке питання в Японії не мала успіху. Знання англійської та інших мов широкого вжитку розглядається мовцями як необхідна реальність, а не як вища цінність, що цілком відповідає типові горизонтальної двомовності, коли рідна та друга (іноземна) мови вважаються мовами одного рівня на шкалі цінностей. При цьому власна мова виступає як гарант збереження національно-культурної ідентичності.

Визнаючи культурну цінність кожної мови незалежно від ступеня її поширеності, світове співтовариство через міжнародні організації обстоює ідею збереження усіх існуючих мов, у тому числі і так званих малих, які є мовами етнічних меншин і не мають офіційного статусу у відповідних державах. На їхній захист неодноразово ухвалювалися резолюції ЮНЕСКО, Ради Європи та інших організацій. Зокрема, Європейська хартія регіональних і міноритарних мов є обов’язковою для виконання усіма державами – членами Ради Європи і передбачає можливість використання цих мов як засобів офіційного спілкування на регіональному рівні. Європейський Союз фінансує спеціальний проект "Меркатор" на підтримку мов етнічних меншин у різних країнах Європи. Ідея збереження мовної багатоманітності набула втілення і в проголошенні 2001 року Європейським роком мов.

Шляхом збереження мовної багатоманітності світу є практичний розвиток двомовності й багатомовності, заохочення такого розвитку з боку тих, хто визначає мовну політику.

Політика "плавильного казана", яку проводили США в ХІХ та на початку XX ст. і яка вважалася взірцем жорсткої мовнокультурної асиміляції, вже давно поступилася місцем політиці врахування мовних і культурних потреб різних етнічних груп. Тепер у демократичних країнах вони мають право на власні засоби масової інформації, створення освітніх і культурних товариств тощо.

Сьогодні практично в жодній країні світу немає того, що соціолінгвісти називають ендоглосною (тобто одномовною) ситуацією. Навіть у країнах з офіційною одномовністю (США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія, Португалія, Нідерланди) простежується егзоглосія, яка виявляється в опозиції державної мови (відповідно ‒ англійської, французької, німецької, італійської, португальської, нідерландської) до мов етнічних меншин. Причому до тих етнічних груп, які споконвічно жили на територіях відповідних держав (як-от, індіанці у США, валлійці, шотландці та ірландці у Великій Британії, бретонці, баскійці та окситанці у Франції, фризи у Нідерландах та Німеччині), внаслідок легальної та нелегальної міграції додалися нові. У тих же США другою за чисельністю носіїв є іспанська мова, якою повсякденно користуються приблизно 30 мільйонів людей. Через це у громадських місцях усі написи англійською мовою дублюються іспанською. На вулицях французьких міст часто можна почути арабську мову ‒ арабомовна громада (переважно вихідці з колишніх колоній у Північній Африці: Алжиру, Тунісу, Марокко) налічує у Франції близько 5 мільйонів осіб. Подібну картину спостерігаємо і в Німеччині, де значну частину населення (близько 2 млн) становлять турки і курди.

Роль мов етнічних меншин у житті титульної нації не варто недооцінювати. Крім чинника культурного збагачення, вони можуть бути ще й суто прикладним знаряддям. Загальновідомим історичним фактом є використання американськими військовими індіанських мов як кодів для передавання секретної інформації під час Другої світової війни.

Звичайно, міжетнічні стосунки, у тому числі й мовні, є далекими від повної гармонії навіть у цивілізованих країнах. Зокрема, представники західноєвропейських країн часто скаржаться на недостатню інтеграцію деяких етнічних груп, переважно вихідців із мусульманських країн, у культурне середовище Заходу, на несприйняття ними західних цінностей. Звісно, причиною тут є не мова, адже абсолютна більшість мовців з цих груп є білінгвами та мультилінгвами, які повсякденно переходять із однієї мови на іншу залежно від ситуації спілкування (сім'я, побут, релігія, робота, навчання тощо). Якщо перші три сфери закріплюються, як правило, за рідною мовою, то решта обслуговується однією-двома європейськими мовами.

Реальною причиною міжетнічних непорозумінь є чинники не мовного, а політичного і соціального плану. Вони можуть бути пов’язані із загальною політичною ситуацією у світі. У будь-якому разі гармонізація міжетнічних стосунків можлива лише тоді, коли більшість гарантує права і свободи меншості, зокрема право на задоволення мовнокультурних інтересів, а меншість, у свою чергу, поважає право більшості на проведення власної національно-культурної й мовної політики.

Поліетнічність, яка породжує багатомовність, стає істотною ознакою сучасного суспільства, створюючи передумови для діалогу мов і культур. Мовний контакт відбувається передусім у свідомості двомовця/багатомовця, якого відомий французький лінгвіст А. Мартіне назвав "полем бою різних мовних типів і мовленнєвих навичок, що конфліктують між собою, та постійним джерелом мовної інтерференції". Звичайно, вжита А. Мартіне метафора не має універсального значення. Сучасна практика двомовності й багатомовності свідчить про цілком мирне співіснування та розподіл функцій різних мов у свідомості як конкретного мовця, так і колективу мовців. Поперемінна активізація тієї чи іншої мови для задоволення потреб комунікації в певних сферах спричинює семантичну інтерференцію мов на основі постійного (свідомого чи підсвідомого) зіставлення зафіксованих у них концептуальних картин світу. Результатом такої інтерференції може бути взаємне зближення та ототожнення концептуальних картин у мовній свідомості двомовця/багатомовця через ідентифікацію понять та заповнення семантичних лакун, що існують у тій чи іншій мові.

Відомо, що культура як сукупність форм духовного і матеріального буття людей означується передусім засобами мови, хоча ніхто не заперечує також наявності суто матеріальних знаків культури. Кожна етнокультура має спільне і відмінне стосовно інших етнокультур, і це виявляється як у мережі понять, яка утворює концептуальну базу будь-якої мови, так і в самій мові. У цьому зв'язку можна говорити про схожість мовної й концептуальної картин світу. Однак цілковитої тотожності між ними ніколи немає, оскільки концептуальна картина світу є рухливішою, а отже, змінюється передусім під впливом позамовних факторів соціально-історичного та когнітивного характеру.

Поява нових концептів часто зумовлена зовнішніми чинниками, зокрема виникненням нових реалій у практиці міжнародних відносин, що вимагає нових засобів номінації. Розв’язання цієї проблеми можливе як за рахунок власних ресурсів мови, так і шляхом запозичень. Наприклад, в українській мові поняття "священна війна мусульман" може позначатися запозиченим з арабської терміном джихад, причому в мові друкованих та електронних ЗМІ останньому віддається перевага, очевидно, внаслідок дії закону економії мовних зусиль. Слово джихад наявне у словнику багатьох мов з тим самим значенням, одначе невідомо, яка мова запозичила його першою.

Актуальність означуваного може привести до розширення спільного фрагмента в концептуальній і мовній картинах світу через запозичення кількох споріднених слів-понять. Так, поряд зі словом джихад у мові ЗМІ обов’язково натрапимо на слово моджахед (той, хто веде священну війну, араб, воїн-патріот), яке також увійшло до інтернаціональної лексики.

У наш час кількість слів-інтернаціоналізмів у живих мовах істотно зростає, що засвідчує тенденцію до поступового зближення концептуальних картин світу в тих, хто користується різними мовами.

До інтернаціоналізмів належать і кальки, які легко поширюються від мови до мови завдяки глобалізації інформаційних процесів. Часто слугуючи засобами повторної номінації живих і неживих об’єктів, явищ, процесів тощо, кальки, як і прямі запозичення, збільшують виражальні можливості мови-реципієнта. Порівняймо лише кілька нещодавніх структурних запозичень в українській мові, первинне джерело яких не завжди є відомим: терорист номер один, башти-близнюки (амер.-англ. twin towers), PR-акція/кампанія/хід (англ. PR-exercise, nop. також укр. пропагандистська/рекламна акція і т.п.). Останній приклад показує, що калька може бути неповною або змішаною тоді, коли в запозичуваній моделі наявний іншомовний компонент, тобто коли калька супроводжується прямим запозиченням.

Подібні явища збільшують варіативність мовлення, а отже, розхитують нормативні моделі мови-реципієнта. Виникає запитання: наскільки вони є прийнятними з огляду на літературний стандарт?

З одного боку, варіативність мовних форм та моделей є органічною властивістю будь-якої живої мови завдяки тому, що тенденції до мовної надлишковості та економії завжди взаємодоповнюють одна одну. Відомо, що кожне означуване прагне мати не одне, а кілька позначуваних, а ті, у свою чергу, прагнуть позначати кілька означуваних.

З іншого боку, жива писемна мова не існує без суб’єктивного нормотворчого фактора, який полягає в тому, аби описати всю сукупність мовних форм і моделей, відібрати ті з них, які можуть бути прийняті за еталон, та кодифікувати їх у нормативних граматиках та словниках. Саме на цьому рівні виникає проблема захисту мови від надмірного іншомовного впливу.

Повертаючись до наведеного вище прикладу з англіцизмом PR, зазначимо, що навіть у мові-джерелі він має позначення "розмовний" (англ. informal), тобто розташований на нижньому ярусі літературної норми. Що стосується української мови, то в ній він не може отримати статус загальноприйнятого, нормативного елемента, зважаючи на його неорганічність та семантичну непрозорість. Однак допустимим є його вживання у межах професійного жаргону журналістів та політтехнологів.

В умовах безпосередніх та опосередкованих мовних контактів охоронні функції норми кожної з контактуючих мов перебувають під сильним впливом мовної компетенції білінгва/мультилінгва, а та, у свою чергу, визначається типом бі- та мультилінгвізму, до якого належить мовець і який культивується в його соціокультурному оточенні.

В основу типології двомовності та багатомовності покладено кілька суттєвих ознак, котрі охоплюють як кількісні, так і якісні сторони цього явища. За ступенем поширення розрізняються індивідуальна та колективна (масова) двомовність/багатомовність. За ціннісною орієнтацією двомовність/багатомовність може бути горизонтальною (коли мови однаково оцінюються мовцями) та вертикальною (коли одній або більше мовам віддається перевага на шкалі цінностей щодо першої (рідної) мови). За рівнем розмежування мовних систем, що перебувають у контакті, виділяються координативна (чиста) та субординативна (мішана) двомовність/багатомовність. За характером комунікативного включення спостерігаються активна та пасивна двомовність/багатомовність.

З огляду на необхідність збереження літературних норм контактуючих мов ідеальним міг би бути тип активної індивідуальної (або колективної) горизонтальної та координативної двомовності/багатомовності, який на практиці трапляється досить рідко. Однак лояльність до літературних стандартів мов, що контактують, може виявлятися і в проміжних типах — це великою мірою залежить від загального рівня культури мовлення, який підтримується в конкретному соціумі.
Список літератури
1. Чередниченко О. І. Про мову і переклад / О. І. Чередниченко. – К. : Либідь, 2007. – 248 с.

Лекція 2

МОВОЗНАВЧІ ПАРАДИГМИ НА ЗЛАМІ СТОЛІТЬ
Злам століть завжди є приводом для того, щоб озирнутися назад, підбити підсумки й усвідомити той внесок, який зроблено в розвиток науки. Подібна ретроспектива, окреслюючи основні тенденції в мовознавстві XX ст., може допомогти певною мірою передбачити його майбутнє на порозі третього тисячоліття.

A priori можна стверджувати: століття, що минуло, було вельми плідним щодо вироблення різноманітних поглядів, концепцій, висунення гіпотез стосовно структури мови, її походження, функціонування у суспільстві, взаємозв’язку мови та культури, стосунків між мовами в межах певних груп та сімей тощо. Чимало зі згаданих питань відобразилися у працях XVI Міжнародного конгресу лінгвістів, який відбувся у Парижі влітку 1997 р. Як зазначалося у багатьох доповідях на конгресі, у XX ст. мовознавство розвивалося під знаком пошуку структур і функцій.

Початок століття, як відомо, ознаменувався появою нової методології аналізу мовної структури, яку пізніше назвали структуралізмом у мовознавстві. Її концептуальні підвалини були закладені представниками різних національних шкіл, зокрема швейцарцем Фердінандом де Соссюром і росіянином Романом Якобсоном.

Соссюрове вчення про мову істотно змінило погляди на неї як на системно-структурне утворення. Його "Курс загального мовознавства" (Cours de linguistique générale), опублікований учнями після смерті вченого в 1915 p., ставив за мету визначити об’єкт мовознавства як науки та методи його дослідження.

Визначаючи об'єкт мовознавства, Соссюр уперше розмежував два фундаментальних поняття "мова" і "мовлення". Мова, на його думку, є здатністю розуміти і продукувати висловлення; це ‒ код, спільний для двох мовців, двох осіб, які належать до однієї й тієї самої мовної спільноти. Мовлення являє собою реалізовані висловлення. Вчений вважав, що мова може вивчатися лише через мовлення. Останнє розглядається як "система знаків, яка виражає ідеї". Ф. де Соссюр наголошував на довільності мовного знака, відкидаючи будь-який зв’язок між словом і тим, що воно репрезентує у Всесвіті. Всі знаки різні й існують лише тому, що здатні протиставлятися іншим знакам. їхня кількість обмежена, але вони можуть комбінуватися до нескінченності. Мовний знак є результатом поєднання його форми, усної чи письмової, та ідеї, яку він репрезентує.

Таким чином, у структурі знака розрізняються позначення (signifiant) як акустичний образ, відбиток звука, який було продуковано, і позначуване (signifié) як концепт, який викликається позначенням у свідомості реципієнта. Знаки мають лінійний характер, розгортаючись у часі й просторі. Вони прямують один за одним і не можуть уживатися одномоментно. У певному висловленні знаки, сполучаючись між собою, утворюють лінійний ланцюг, який являє собою одну з двох головних осей мовлення ‒ його синтагматичну вісь. Можливі заміни в її конкретній точці утворюють парадигматичну вісь мовлення, його своєрідний вертикальний контекст.

Окрім викладених вище фундаментальних положень Соссюрової теорії, надзвичайно великий вплив на розцінок мовознавства мала обґрунтована ним опозиція діахронного (історичне вивчення мови) і синхронного (вивчення мови в даний момент) підходів із наданням пріоритету останньому, за якого сучасний стан мови розглядається як самодостатній для лінгвістичного дослідження.

Хоча теза Ф. де Соссюра про те, що всі мовні знаки є різними і що будь-який елемент має значення лише тоді, коли в даній структурі він може бути протиставлений іншому елементу, відіграла вирішальну роль у подальших структурних дослідженнях, сам основоположник структуралізму, очевидно, запозичив ідею опозиції як засобу реалізації значення з теорії фонем, раніше висунутої вченими Казанської школи, зокрема І. Бодуеном де Куртене.

Як цілісна багатошарова система теорія Соссюра мала багато виходів, причому не тільки в напрямі структуралізму. Адже він розмежував поняття внутрішньої й зовнішньої лінгвістики, і якщо перша зосереджувалася на питаннях структури мови, то друга залучала до аналізу позамовні, у тому числі й соціальні чинники, зокрема вік і географічне походження мовця, що впливають на характер мовлення. Тож можна говорити про певну суперечність між двома частинами Соссюрового вчення про мову. З одного боку, постулюється уявлення про мову як монолітну гомогенну структуру, що нібито не підлягає впливові зовнішніх факторів. З іншого ‒ допускається можливість існування часово-просторових, вікових та соціальних особливостей мовлення.

Хай там як, теорія Ф. де Соссюра мала вирішальне значення для розбудови європейських та американських лінгвістичних шкіл XX ст. Усі вони так чи інакше користувалися постулатами великого швейцарця. Популяризаторами його ідей стали: у Швейцарії – Ш. Баллі, А. Сеше та А. Фрей, у Франції ‒ Е. Бенвеніст і Ж. Вандрієс.

Структуральні підходи до вивчення мови і мовлення були розвинуті у працях Празької лінгвістичної школи, заснованої в 1924 р. вихідцями з Росії М. Трубецьким та Р. Якобсоном. "Пражці" починали з розроблення теорії фонем, концептуально розмежувавши фонетику, що вивчає сукупність реально продукованих звуків, і фонологію як учення про фонеми, що є звуковими типами-знаками, які виконують смислорозрізнювальну функцію і транскрибуються за допомогою відповідних позначень. Згодом Празька лінгвістична школа вийшла за межі фонології і звернулася до проблем морфології, синтаксису, стилістики та культури мовлення.

Надзвичайно продуктивними виявилися ідеї "пражців" про мовну структуру та функцію, під якими розумілися "засіб" та "мета" мови. Структура визначалася як таке поєднання елементів, у якому кожний елемент зумовлений усіма іншими.

Для розуміння зв’язків між елементами структури СЛІД абстрагуватися від зовнішніх атрибутів існування мови. Структура мови є її внутрішньою основою, яку можна встановити лише шляхом наукового структурного аналізу.

Функціональний підхід до вивчення мовної структури сформульовано в "Тезах" Празького лінгвістичного гуртка до І з’їзду славістів у 1929 p., де, зокрема, зазначено: "Як продукт людської діяльності мова разом з останньою має цільову спрямованість. Аналіз мовленнєвої діяльності як засобу спілкування показує, що звичайнісінькою метою мовця, яка виявляється найчіткіше, є вираження. Тому до лінгвістичного аналізу треба підходити з функціональної точки зору. З цієї точки зору мова є системою засобів вираження, яка слугує певній меті". Ці ідеї було покладено в основу функціональної граматики, а пізніше ‒ прагмалінгвістики, теорії мовленнєвих актів.

Саме представникові Празької лінгвістичної школи В. Матезіусу належить концепція функціональної перспективи речення. Подальша розбудова цієї концепції привела до створення теорії трьох синтаксичних функцій, або потрійної функціональності простих синтаксичних сегментів, а саме функцій, які вирізняють мету агенса, об’єкт суб’єкта та ядро того, що називається темою (топіком).

Відношення між формальними елементами та їхніми функціями характеризуються, за словами В. Матезіуса, тим, що "дійсно в мові не може існувати функція поза формою і форма без функції; ... форма і функція не просто є двома сторонами одного і того самого явища, а часто таємно перетинаються. У цьому і полягає сутність омонімії та омосемії, і саме в цьому ми бачимо важливий імпульс мовних змін... Мовна система, вочевидь, ніколи не досягне абсолютної рівноваги. Тому при аналізі мови надмірно логічні і внаслідок цього надто спрощені побудови завжди будуть непереконливими".

Заснована пізніше (1930) данська школа також посилається на Соссюра і на праці "пражців". Найславетніший її представник Луї Єльмслев є фундатором глосематики, яка постає доволі абстрактною теорією, спрямованою на глобальне вивчення взятих у цілому мовних знаків залежно від позиції і відносин між ними, з урахуванням як позначень, так і позначуваних. Формальна структура самого терміна "глосематика", який з’явився 1936 p., може допомогти краще зрозуміти характер поняття, яке стоїть за ним. Перша частина терміна, представлена елементом глос-, дає змогу припустити, що маємо справу з теорією, що стосується мови як такої. Суфікс грецького походження -ика вказує на функцію терміна як позначення лінгвістичної теорії (пор. фонетика, семантика). Хоча формант -емат- ясно вказує на те, що йдеться про теорію, призначену для пошуку суттєвих елементів та вичленування їхніх основних рис, узагальнена тема, до якої він додається (глос-), натякає на те, що маємо справу з методом, який підноситься над конкретними рівнями мови і зберігає свою значущість на всіх рівнях. Цей метод спричинює також створення позарівневих універсальних термінів, таких, як "кенема" (інваріант плану вираження, пор. "фонема"), "плерема" (інваріант плану змісту, пор. "значення"), "залежність, синкретизм" ‒ термін, який позначає функціональність (семантичну і несемантичну) архіелементів та нейтралізацій. Водночас термін "синкретизм" відображує той факт, що вивчення мови, залишаючись аналітичним методом, вписується в контекст наук, які вивчають людську думку, таких, як квазіматематична логіка. Логічні засади такого підходу йдуть від абстрактного погляду на мову як стратифіковану семіотичну систему, чітко відділяючи мовну субстанцію від її значущості, тобто зміст від форми його вираження. Субстанція вираження і субстанція змісту, на думку глосематиків, не входять до мови. Ними займаються фонетика і семантика, які є допоміжними дисциплінами щодо глосематики. Відповідність між змістом і вираженням не є прямою відповідністю між певним елементом одного плану і певним елементом іншого, але мовні знаки можуть розкладатися на дрібніші компоненти. Такими компонентами знаків, за Єльмслевом, є так звані фонеми, які краще назвати таксемами вираження і які самі по собі не мають змісту, але можуть складатися в одиниці, що мають зміст, наприклад, у слова.

Об'єктом іманентного опису є мова, яка розглядається як нескінченний текст. При членуванні тексту встановлюється характер залежності між членованими частинами. І в тексті, і в системі виділяються три типи глосематичних функцій:

1. Двостороння залежність, або інтердепенденція, що має місце між двома елементами, які не існують один без одного: між підметом і присудком, між іменником і дієсловом.

2. Одностороння залежність, або детермінація, за якої один елемент передбачає інший: прийменник згідно передбачає орудний відмінок, але зворотного відношення не має.

3. Вільна залежність, або констеляція, коли один елемент може існувати без іншого: категорія особи і роду в українському дієслові.

Таке не позбавлене внутрішньої логіки, але надто узагальнене тлумачення поняття функції цілком залишило в полі формальної системи вираження без якогось видимого зв'язку зі змістом. Не виключено, що саме абстрагованість від природної мови і квазіматематизованість глосематики, що постає вченням про структуру як про чисті відношення чистих форм, обмежили її поширення в науковому світі.

Популяризатором здобутків данської школи виступив А. Мартіне, який у 40-х роках ХХ сторіччя заявив, що праці глосематиків відіграли важливу роль у розбудові функціональної лінгвістики. Наприкінці 50-х років ХХ сторіччя А. Мартіне увів до наукового обігу поняття монеми ‒ мінімально значущого елемента, який може бути специфічним у кожній мові. Цим було підтверджено, що європейський структуралізм не обмежується фонологічним рівнем, а застосовує метод аналізу, загалом придатний для людської мови та її використання, незалежно від матеріалу, який складає конкретну базу даних. Концептуальні засади теорії монеми було поширено на вищі рівні мовної ієрархії, зокрема монемний аналіз застосовувався до сигніфікативної структури складного речення та цілого тексту.

А. Мартіне в "Основах загального мовознавства" розвинув соціологічний підхід до мови, започаткований А. Мейє та Ж. Вандрієсом. Проголошений ним принцип мовної економії, що дістав широке визнання, певною мірою розкриває механізми мовної еволюції. Вона, на думку вченого, спричинюється постійними суперечностями між властивими людині потребами спілкування та вираження думки, з одного боку, і бажанням звести до мінімуму ментальні та фізичні зусилля ‒ з іншого. З погляду кількості та якості мовних знаків кожна спільнота в кожний момент буття знаходить певну рівновагу між потребами вираження за допомогою особливих, рідкісних одиниць та природною інерцією, спрямованою на збереження обмеженої кількості загальновживаних, найбільш частотних одиниць. Інерція є постійним чинником, який не змінюється.

Однак потреби у спілкуванні та вираженні є різними в різні часи, тому характер рівноваги змінюється із плином часу. Збільшення кількості одиниць може призвести до більшого витрачання зусиль, ніж те, яке мовна спільнота вважає виправданим у конкретній ситуації. Подібне збільшення не є економним і буде неминуче зупинено. Буде покладено край також і надмірній інерції, позаяк вона завдає шкоди інтересам спільноти. Розглядаючи мову як один із суспільних інститутів, що зумовлює її варіантність, А. Мартіне вважає, що мова є засобом вираження ідентичності доти, поки зберігаються її функції.

Ідеї А. Мартіне широко застосовуються в сучасній ергономічній теорії комунікації, яка базується на двох основоположних принципах: ясності подання інформації та економії ментально-артикуляційних зусиль. Якщо перший передбачає зрозуміле для адресата використання найбільш знайомих мовленнєвих форм і моделей, то другий вимагає вибору найекономнішої стратегії відтворення думок комунікантів.

Глобальну систему аналізу категорій мовних структур було розроблено Е. Бенвеністом і його учнями як у Франції, так і за її межами. В основу цієї системи покладено простий принцип, висунутий Е. Бенвеністом: коли два живих утворення функціонують конкурентно, вони не можуть мати однакової значущості; лінгвістам необхідно віднайти їхні значення. Зрештою, це спонукало лінгвістів зосередити зусилля на вивченні через мову особливостей людських культур і цивілізацій, чому, власне, і присвятив себе вчений.

Дискусії про те, що є об’єктом мовознавства, не припинялися упродовж XX ст. і з новою силою спалахнули після появи трансформаційно-генеративної граматики Н. Хомського. Як відомо, його трансформаційно-генеративна теорія спиралася на два ключових поняття ‒ "мовна компетенція" (language competence) і "мовна дія" (language performance). Автор "Синтаксичних структур" спонукав чимало своїх послідовників розглядати мовознавство як таке, що стосується не мови, а мовної компетенції. Це означало, що предметом такої науки мають бути не зібрані та проаналізовані дані, а аналітична здатність продукувати ці дані. За подібного підходу граматика є не описом закономірностей, які виявляються в мові, а описом механізму, здатного породжувати всі речення в мові.

Погляди Н. Хомського було піддано критиці за те, що у його конструкції зовсім відсутній соціальний елемент. Якщо в дихотомії Ф. де Соссюра "мова ‒ мовлення" перший елемент має колективний, соціальний характер і увиразнює зв’язок мови і суспільства, то в дихотомії Н. Хомського "мовна компетенція ‒ мовна дія" обидва поняття є як характеристиками індивіда.

Попри критику трансформаційно-генеративної граматики Н. Хомського, треба визнати, що вона, як і кожна лінгвістична модель, має раціональне зерно. Розвинувши ідеї американських дескриптивістів (Л. Блумфілда, 3. Харріса та ін.) щодо аналізу мовної структури за безпосередніми складовими, Н. Хомський висунув тезу про те, що синтаксична система мови може бути поділена на ряд підсистем, одна з яких є ядерною, вихідною, а решта ‒ її похідними. Ядерна підсистема, ядро мови — це набір елементарних типів речень. Будь-яка складна синтаксична побудова репрезентує трансформ одного або кількох ядерних типів речень, що утворився внаслідок низки синтаксичних перетворень, або трансформацій. Трансформаційний аналіз похідних синтаксичних структур, доведення їх до ядерних типів дає змогу розкрити внутрішні іманентні тотожності та розбіжності в реляційному аспекті граматичних відносин у системі мовних правил. Будучи застосованим при перекладі, особливо тоді, коли вихідна поверхнева структура не має аналогів у цільовій мові, цей метод допомагає встановити однозначність семантичних відношень між головними та другорядними членами речення і відтворити ці зв’язки спочатку на ядерному, а потім і на поверхневому рівні цільової мови. Саме тому він виявився корисним для автоматичного розпізнавання інформації та машинного перекладу.

Своєрідною реакцією на появу трансформаційно-генеративної граматики стала синтаксична теорія Л. Теньєра. Її називають "граматикою залежностей", або "вербоцентричною теорією", оскільки, на думку Теньєра, ядром будь-якої синтаксичної структури є дієслово, яке схематично розміщується на вершині дерева залежностей і відповідно до своєї валентності може мати певну кількість актантів як зліва, так і справа, що розміщуються нижче і зв’язуються з дієсловом діагоналями. Трансформація синтаксичних структур пов’язана із заміною дієслова і відповідною зміною актантних ролей (суб’єктно-об’єктних відношень). Вважається, що концепції Теньєра і Хомського мають спільне коріння, яке йде від теорії транспозицій Ш. Баллі.

Однак на відміну від трансформаційно-генеративної граматики Н. Хомського, яка значною мірою базує синтаксичні функції на семантичних єдностях, граматика залежностей Л. Теньєра прагне набути рис незалежної від семантики теорії. Ядра Хомського претендують на репрезентацію квазімовних реалій між глибинною структурою і поверхнею, але вони не підлягають реалізації, тому що утворюють з їхніми парами неграматичні сегменти. На противагу їм ядра Теньєра лише символізують синтаксичний порядок, не претендуючи подати картину будь-яких реальних сутностей, а його зв’язки слід, таким чином, розглядати як позбавлені явних позначень. Обидві концепції, на думку критиків, виявляють слабкість щодо синтаксичних моделей, у яких немає відмінюваного дієслова, зокрема головного дієслова-зв’язки.

Структуралізм у лінгвістиці породив певні, часом протилежні реакції. Однією з них у XX ст. була концепція психосистематики Гюстава Гійома. Історики мовознавства ще й досі вирішують питання, чи стала вона справжньою доктриною, чи існує школа Гійома, адже його послідовники не виходять за межі франкомовних країн. Задекларований автором "психосистематичної риторики" неформальний підхід до мови виявився в надмірно абстрактній та метафоричній інтерпретації лінгвістичних категорій, переосмисленні термінів і понять, уведених Соссюром. Г. Гійом запропонував поняття вектора для того, щоб відбити динаміку і складність мовних одиниць. Мовна одиниця, або мовна величина, в його розумінні ‒ це і позиція, і граматичне значення. Подібно до того, як мова є динамічним утворенням і системою систем (Соссюр уважав динамічним лише мовлення, а мову – статичною), кожна мовна одиниця являє собою динамічне (кінетичне) утворення. Векторний аналіз передбачає використання рисунків, які відображують: 1) послідовність векторів, що відбиває рух думки і 2) градуальну декомпозицію руху, так звані зупинки, або припинення, руху. Послідовність векторів інколи позначається словами "до/після", які стали термінами в теорії психосистематики. Градуальна декомпозиція втілює комунікативну настанову мовця, який може зупиняти розгортання операції при актуалізації тієї чи іншої мовної одиниці.

Метод Гійома, поданий у його "Лекціях", охоплює три етапи: об’єктивне спостереження, інтроспективний аналіз і теорію. Однак уже згаданий неформалізм автора, який часто доводиться до краю, очевидно призвів до того, що в загальнолінгвістичній частині викладу майже цілком відсутні посилання на будь-які мовні факти. Порівняно невелику кількість прикладів можна знайти лише у працях, присвячених французькій мові, як-от "Час і дієслово" ("Temps et verbe").

Як показує розвиток мовознавства у XX ст., ефективне застосування методів структурного аналізу жодним чином не поставило під сумнів соціальний характер мови та її історичної генези. Соссюрову дихотомію "мова ‒ мовлення" (langue ‒ parole), яку Е. Косеріу характеризує як недостатню, було доповнено третім, безпосередньо пов'язаним із соціумом елементом. На думку Косеріу, поняття мови має бути розчленоване на два поняття: "мова" і "норма", причому остання не є сукупністю суттєвих елементів або їхніх реалізацій, а радше складається зі звичайних, екстрафункціональних фактів або явищ, які регулярно супроводжують реалізації мови в конкретних соціальних та комунікативних ситуаціях. Система розташовується у середині норми, а остання ‒ у середині мовлення. Норма є першим рівнем абстракції дійсності, яка виявляється у мовленні, в мовленнєвих актах, тоді як система є другим рівнем такої абстракції. Мовна норма як соціально-історична, змінна в часі і просторі категорія привносить у мовне мислення соціальний компонент і робить можливою ідентифікацію мовця як члена певного колективу.

Поняття мовної норми є одним із ключових понять сучасної соціолінгвістики поряд із мовною ситуацією і мовною політикою. Остання може бути спрямована не тільки на підтримку певної мови, а й на вироблення власної окремої норми в разі використання спільної поліетнічної мови різними суспільними колективами.

Один із фундаментальних висновків соціолінгвістичних досліджень другої половини XX ст. полягає у визнанні варіативності як органічної властивості не тільки мовної системи, а й мовної норми. Протиставлення практичної спонтанної норми, або узусу, який виникає у будь-якому колективі мовців, фіксованій, книжній нормі як одному з типів мовних контекстів, прийнятому соціумом за еталон, сприяло розробленню поняття літературної мови (за іншими термінологіями ‒ "стандартної мови"), розпочатому "пражцями".

У соціолінгвістиці XX ст. виявилася тенденція до запозичення структуральних підходів, за яких об’єктом аналізу стає система відношень, але тепер не стільки між елементами мови/мовлення, скільки між мовними і соціальними структурами. З одного боку, такі підходи і справді дають змогу визначити роль соціального чинника у виникненні мовних форм, вивчити сутність певної культури шляхом аналізу категоріальної системи мовців ‒ її носіїв на основі розкриття відношень між функціонально відмінними термінами. Виявлена в такий спосіб сітка відмінностей значною мірою репрезентує основні відмінності досліджуваної культури. Тут варто нагадати слова американського лінгвіста Е. Сепіра, який у 1949 р. назвав мову "дороговказом у соціальну дійсність та культуру".

З іншого боку, надто прямолінійне накладання певних типів мовлення на певні соціальні структури, акцент на прямій залежності між ними можуть призвести до появи спрощених соціолінгвістичних концепцій, як це сталося з відомою теорією мовних кодів Б. Бернстайна. Teзa останнього про соціальну закріпленість розвинутого (elaborated) та обмеженого (restricted) мовних кодів за відповідно середнім та нижчими класами суспільства не враховувала різноманітності комунікативних ситуацій і можливої зміни рольових відносин мовців.

Соціолінгвістичні дослідження виявили певний зв’язок з пошуком мовних універсалій, початки якого пов’язані і з лінгвістичною спадщиною Вільгельма фон Гумбольдта. В його типологічній концепції, як відомо, генеалогічні групи мов мають подібності, які характеризують те, що він називає національним менталітетом і ступенем прогресу цивілізації. Ще в першій половині минулoгo століття поширилися міркування про індоєвропейський, а нині ‒ про семітський тип. Однак більшість дослідників від них практично відмовилася. На їх місце прийшли спостереження щодо типологічних подібностей мов, які виникають унаслідок їхньої географічної близькості, що було пов’язано із введенням М. Трубецьким на І Міжнародному конгресі лінгвістів поняття мовного союзу. Типологічна спорідненість розуміється, за Л. Єльмслевом, як подібність у використанні виражальних засобів на відміну від генеалогічної спорідненості, яка полягає у матеріальній схожості виражальних засобів. Хоч яким би було типологічне зближення мов, географічна близькість мовних ареалів завжди є лише однією з його причин, решта пов'язані з близькістю культур, релігій тощо. На таких засадах тепер інтенсивно вивчається так званий європейський, або західний, варіант типологічної спорідненості.

Саме поняття типології зазнало суттєвих змін в аспекті пошуку універсалій і в зв’язку з недостатністю старих методик. Доведено, що зрозуміти типологічну спорідненість допомагає морфологія, і в цьому можна вбачати певне повернення до Гумбольдта, який наголошував на розрізненні мов за морфологічними ознаками. Виявилося, однак, що неможливо приписати якусь типологію цілій мові, що насправді маємо справу лише з частковою типологією. Типологія більше не є засобом характеристики мови, вона характеризує лише процедури для вираження певних функцій, причому ці процедури можуть стосуватися фонологічного, синтаксичного та морфологічного рівнів (морфологія слова, наприклад, уже давно використовується для типологічної характеристики). Дослідження типологічних паралелей нині є частиною лінгвістичного порівняння негенеалогічного характеру. Воно має безпосередній вихід у таку суміжну дисципліну, як теорія і практика перекладу, оскільки знання типології збігів і розбіжностей є однією з передумов перекладацької інтерпретації. У ХХ ст. та частина порівняльної типології, яка стосується суто типологічних розбіжностей мов, дістала ще назву контрастивної лінгвістики, початки якої виникли у США. Йдеться про зіставлення генетично не споріднених мов, що співіснують і контактують між собою, з метою виявлення розбіжностей, які проливають світло на позамовні чинники етнокультурного і соціального характеру.

Щодо традиційного порівняльно-історичного напряму в мовознавстві, то він розвивався на основі дослідження двох ключових питань: 1) установлення відносин спорідненості мов, що належать до однієї відомої сім’ї або групи; 2) виявлення спорідненості між мовами, належність яких до відомих сімей майже не була встановлена. Внутрішньосімейне порівняння передусім спрямоване на пошук спільного архетипу, протомови шляхом так званої внутрішньої реконструкції, методику якої знаходимо у працях Бонфанте, Хонігсвальда, Куриловича, Гамкрелідзе та ін. У деяких із них, наприклад у Т. Гамкрелідзе, спостерігаємо спроби поєднати типологію, яка оперує фактами синхронії, з порівняльно-історичним мовознавством, яке базується на фактах діахронії. Це виявилося зокрема у створенні теорії протоіндоєвропейської фонетичної системи, яка майже збігається з реконструйованою фонологічною системою, пов'язаною з певною кількістю нині існуючих картвельських мов.

Серед нових наукових парадигм, які активно входять до мовознавства, починаючи з 80-х років XX ст., слід назвати передусім парадигми комунікативної та когнітивної лінгвістики, зокрема теорію мовленнєвих актів (англ. speech acts, франц. actes de langage), дискурсивний аналіз, який ураховує як мовні, так і позамовні (прагматичні, соціокультурні, психологічні) чинники комунікації, аналіз вербалізованих когнітивних структур за допомогою методу логіко-семіотичної рамки (так званий фреймовий аналіз).

Когнітивна лінгвістика базується, як відомо, на розумінні мови як когнітивного або когнітивно-процесуального феномену, на тому факті, що мова надає інформацію про світ, який концептуалізується в ній. Попри спільність процесів концептуалізації, в них спостерігається і відмінне, що виявляється у специфічних фрагментах мовних і концептуальних картин світу.

Основними напрямами сучасної когнітивної лінгвістики є когнітивна граматика, когнітивний аналіз дискурсу, когнітивна лексикологія. У межах цієї галузі лінгвістичних досліджень вирізняють також три різновиди когнітивної семантики, а саме: прототипну семантику, концептуальну семантику та фреймову семантику. Головна проблематика досліджень із когнітивної лінгвістики пов'язана з категоризацією та концептуалізацією світу, мовною картиною світу, відображенням ментальних репрезентацій у мовних формах, ономасіологічним висвітленням частин мови тощо.

Закладені французькими лінгвістами М. Бреалем, А. Дармстетером, А. Греймасом та ін. основи мовної семантики сьогодні доповнюються і розширюються з позицій когнітології. Вони полягають, по-перше, у тому, що значення ідентифікується не з реальними умовами (пор. метод "слова ‒ речі"), а з розумовим досвідом або з "концептуалізацією" у найширшому сенсі терміна, включаючи всі аспекти сенсорно-моторного досвіду та знання соціокультурного та мовного контекстів.

По-друге, когнітивна семантика передбачає комплексне розуміння лінгвістичної категорії: її адекватний опис потребує не однієї структури, а групи структур, пов’язаних відношеннями репрезентації та розширення при формуванні мережі.

Лексичне значення розглядається як мережа співвідносних смислів, одні з яких схематично поєднуються з іншими, а інші є розширеннями щодо більш прототипних значень.

По-третє, мовна семантика є за своїм обсягом енциклопедичною, значення лексичної одиниці загалом не охоплюється обмеженою типово словниковою дефініцією. Все, що ми знаємо про якусь сутність, у принципі, може збагатити зміст виразу, який її позначає, навіть коли деякі специфікації є набагато важливішими з лінгвістичного погляду, ніж інші. Таким чином, вихідною точкою для семантичного опису виступає не група семантичних рис або концептуальних першоелементів, а радше відповідна сукупність інтегрованих концептів у вигляді упорядкованих структур, що репрезентують будь-який рівень концептуальної організації. Найнижчий рівень утворюють когнітивно-граничні базові ділянки, такі, як час, простір, та ділянки, пов’язані з різноманітними смислами (наприклад, кольоровий простір).

Актуальними в руслі сучасних лінгвістичних досліджень залишаються ономасіологічні проблеми як один із напрямів загальної теорії номінації. На відміну від семасіологічних досліджень, які йдуть від звукового образу до змісту з метою з’ясування, що дане слово або словосполучення означає, ономасіологічний аналіз завжди скерований від змісту до його вираження для виявлення слів та словосполучень, які виражають певний зміст. Оскільки ономасіологія починається від ідеї, концепту і вивчає їхнє вираження, це зближує її з когнітивною семантикою, а отже, сприяє дослідженню номінативних процесів у мові, які відбивають членування світу в ході пізнання його предметів та відношень між ними. Слід наголосити тут на важливості порівняльних ономасіологічних досліджень, що можуть пролити світло на співвідношення спільного і підмінного в різних мовних картинах світу. Такі дослідження мають велике практичне значення, оскільки є надзвичайно корисними для двомовної й багатомовної лексикографії, теорії та практики перекладу. Сучасні комп'ютерні технології дають змогу істотно прискорити як внутрішньомовні, так і порівняльні лінгвістичні дослідження та зробити їх надбанням широкого кола користувачів.

Цей доволі неповний нарис мовознавчих тенденцій XX ст. може, однак, дати уявлення про розмаїття підходів до мови як об'єкта лінгвістичних досліджень, про багатоманітність предметів цих досліджень. Немає сумніву в тому, що плюралізм думок як істотна ознака мовознавства у столітті, що минуло, збережеться й надалі, що буде запорукою поглиблення і розширення знань про природну людську мову, про мовців та характер їхнього мовлення, про взаємозв’язок мови і мислення, мови і культури, мови і суспільства.


Каталог: library -> docs -> rio -> 2013
2013 -> Методичні вказівки до проведення практичних та семінарських занять І самостійної роботи з дисципліни «Складання процесуальних документів»
2013 -> Методичні вказівки для підготовки до практичних занять для студентів спеціальностей «Економіка підприємства»
2013 -> Методичні вказівки до проведення практичних (семінарських), індивідуальних занять та самостійної роботи із дисципліни «Кримінальний процес України»
2013 -> Методичні вказівки до проведення практичних (семінарських), індивідуальних занять та самостійної роботи із дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів України»
2013 -> Методичні вказівки до лекційних, практичних занять
2013 -> Програма практики для студентів напряму підготовки 050701
2013 -> Методичні вказівки до виконання кваліфікаційної роботи для студентів спеціальності 030504 "Економіка підприємства" для усіх форм навчання
2013 -> Методичні вказівки до виконання практичних робіт, самостійної роботи та одз з курсу «патентно-кон’юнктурні дослідження»


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка