Конспекти уроків, художні тексти, тестові завдання 7 клас Донецьк 2006 ббк 83. 3 (2=Укр) Рецензенти



Сторінка1/2
Дата конвертації13.04.2017
Розмір2,43 Mb.
ТипКонспект
  1   2
Міністерство освіти і науки України

Донецький обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти




О. М. Задоєнко




Література рідного краю.


Конспекти уроків, художні тексти, тестові завдання

7 клас



Донецьк
2006
ББК 83.3 (2=Укр)



Рецензенти:

Оліфіренко В. В. – кандидат педагогічних наук, доцент Донецького національного університету, член Національної Спілки письменників України.

Приходченко К. І. – заслужений учитель України, кандидат педагогічних наук, учитель українськоі мови і літератури ЗОШ № 95 м. Донецька.

Ткачук Т. В. – методист відділу української мови та літератури Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.

У даному методичному посібнику охоплено творчість всіх письменників Донбасу, рекомендованих шкільною програмою. Користуючись цією книгою, учитель зможе працювати за програмою літератури рідного краю.

Матеріал у посібнику подається детально, зроблено сценарії уроків і подано художні тексти, яких не вистачає вчителям, тестові завдання. Книга буде корисна вчителям, студентам-філологам, учням.




Дорогі колеги!
Мій посібник розрахований на те, щоб ви одержали можливість за найменших витрат часу якнайкраще підготуватися до уроків рідного краю – Донеччини. Детально подаю біографії письменників, із яких кожен майстер слова постає перед нами яскравою особистістю, гордістю нашої Донецької землі. Цей матеріал допоможе вам у роботі, а учням - вникнути в умови життя конкретного письменника, прийняти до серця його болі й радощі.

Сценарії уроків вміщую повними. Надруковано художні твори, без яких вчителеві аж ніяк не можна працювати, а в бібліотеках їх немає або є в одному примірнику; подано аналіз творів.

Для перевірки якості знань учнів вміщую тестові завдання І, ІІ і ІІІ рівнів, відповіді на них, приклади творів. Робота з тестовими завданнями допоможе вчителеві перевірити рівень засвоєння матеріалу, а учневі – розвивати усне й писемне мовлення, мислення, творчі здібності.

Бажаю успіхів у вашій педагогічній праці!

Дякую моїм рецензентам.

З повагою Олена Миколаївна Задоєнко
Програма з літератури рідного краю для 7-го класу
Урок 1. Донеччина в народних думах. “Дума про втечу трьох братів з Азова”.

Історична основа думи. Втілення в епосі трьох найважливіших ідей, якими жив народ. Ідея рідної землі, ідея єдності народу, ідея волі. Засудження в думі зради. Згадка у творі про Савур-Могилу – окраїну українських земель.

“Вдова Сірка Івана”. Розповідь про героїчну боротьбу запорозького козацтва, очолюваного Іваном Сірком, проти загарбників українських земель. Зображення гибелі сина кошового І. Сірка під містом Тором ( нині Слов’янськ).

Трагедія матері. “Дума про Сингура”. Остання дума, записана з народних вуст на території Донеччини у ХХ-му столітті. Прославлення у творі козацької звитяги, вірності свободолюбивим ідеалам козацтва. Засудження Сингура за зажерливість і прагнення підкорити вільних козаків.

Поглиблення поняття про народну думу.
Урок 2. С.Ф.Черкасенко. Розповідь про зв’язки письменника з Донбасом. “Воронько”. Тема Донецького краю у творчості письменника. Проникнення автора в переживання коня, приреченого людьми на важку підземну працю. Засудження людської невдячності, заклик письменника бути милосердними в поводженні з “братами меншими”. Спільність мотиву гуманного ставлення до тварин у творах С.Черкасенка (“Воронько”), А.П.Чехова (“Каштанка”), Сентон-Томпсона (“Розповідь про тварин”).

Поглиблення поняття про епос як літературний рід.


Урок 3. Україна і Донбас у громадянській ліриці Володимира Сосюри.

“Україно моя!”. Вираження в образній формі переконаності у високому призначенні України, упевненості у переборенні наслідків старого.

“День одсіяв і погаснув давно...”. Роздуми автора про свою щасливу поетичну долю і відповідальність перед Україною.

Щирість почуттів поета.

“Шахти, терикони, заводські огні...”, “У гудках долина розцвіла...”.

Спогади В.М. Сосюри про свою робітничу Донеччину.

Образ Третьої Роти.
Урок 4. Павло Андрійович Байдебура. Розповідь про письменника- земляка, почесного громадянина міста Донецька.

“Універсал гетьмана Богдана”. Хвилююча картина безкрайого українського степу. Розповідь письменника про важкий солеварний промисел на тюркських озерах. Переборення недовіри і підозрілості російських управителів. Правдиве відтворення напружених стосунків між українським козацтвом і російськими представниками влади на тюркських озерах. Виконання козаками Юхимом Головатим і Леськом Ожередом секретного доручення Богдана Хмельницького.


Урок 5. Оповідання донецького письменника Івана Білого про дітей шахтарського краю. “Під старим териконом”. Реалії шахтарського селища. Розкриття внутрішнього світу Санька Наливайка та Ігоря Крученюка. Доброта, сердечне ставлення Санька до природи, осуд жорстокості і підступності Ігоря Крученюка.

“Хлоп’ята з роз’їзду”. Ромко та Микола – друзі. Пригоди хлопчаків на залізничному роз’їзді. Розкриття дитячої психології, мотивів поведінки дітлахів.




Урок літератури рідного краю №1 у 7-му класі
Тема: Донеччина в народних думах.

“Дума про втечу двох братів з Азова”, “Вдова Сірка Івана”, “Дума про Сингура”. Поглиблення поняття про народну думу.



Мета: ознайомити учнів зі змістом дум про Донеччину; розвивати вміння й навички виразного читання народних дум і вміння їх аналізувати;

виховувати любов до рідного краю.



Обладнання: тексти дум.

Тип: засвоєння нових знань.

Методи й прийоми: слово вчителя, виразне читання вчителем і учнями, літературознавчий аналіз текстів.

Література: Оліфіренко В. Дума і пісня. // Донбас. - 1983. - № 5.

Хід уроку:

І. Мотивація навчання школярів.

  1. Оргмомент.

  2. Оголошення теми й мети уроку.

ІІ. Сприйняття й розуміння учнями навчального матеріалу.

  1. Слово вчителя.

Дорогі діти! Сьогодні ми з вами розглянемо народні думи, у яких змальована наша Донеччина.

  1. Виразне читання “Думи про втечу трьох братів з Азова, із турецької неволі” учителем.



ДУМА ПРО ВТЕЧУ ТРЬОХ БРАТІВ ІЗ АЗОВА

(Уривки)
І бігли не день, не два,

Не три й не чотири;

І до Савур-Могили добігали,

На Савур-Могилі три дні, три ночі спочивали,

Свого найменшого брата, пішу-пішаницю, піджидали.

А менший брат, піша-пішаниця, до тернів, до байраків добігає,

І тернове віття, верхи у руки бере-хапає,

До серця козацького прикладає,

Слізьми обливає:

“Сюди мої два брати кінні добігали,

тернові віття верхи стинали

і мені, найменшому брату, пішій-пішаниці, на признаку покидали,

щоб знав я з тяжкої неволі

в землю християнську

до батька, до матері, до роду куди утікати.”

Теє промовляє,

Із байраків, із мелюсів вибігає -

Не стало ні байраків, ні мелюсів ставати,

І тільки поле леліє,

На ньому трава зелена зеленіє.

На шлях Муравський вибігає,

З-під чернового каптана чорні китиці зобачає,

У руки бере-хватає,

До серця козацького-молодецького прикладає,

Слізьми обливає,

Словами промовляє:

“Сюди мої два брати кінні прибігали,

І, видно, їх азовська орда догоняла

І посікла – порубала,

Мене, найменшого брата, пішу-пішаницю, у тернах, у мелюсах на спочинку минала!

І коли б їх кість, каже, я знаходив би.”

І теє промовляє,

Відтіля побігає.

До Савур-Могили добігає

І тільки своїх братів рідних трошки слички забачає.

І на Савур-Могилу збігає,

Словами промовляє,

Сльозами обливає:

“Побило мене в полі

три недолі:

перва недоля – безхлібна,

друга доля – безрідна,

третя доля – що своїх братів рідних не дігнав.”

І буйний вітер повіває,

Бідного козака безщасного з ніг валяє!

От менший брат на Савур-Могилу лягає,

Голову склоняє.

І вовки-сіроманці набігали,

І орли сизопері налітали,

На кудрі наступали,

Вони смерті дожидали.

Менший брат, піша-пішаниця, теє зачуває,

Словами промовляє:

“Коли б мені Біг дав на ноги козацькі встати,

семип’ядную пищаль підняти

і орлам сизоперим на подарунок подарувати!”

… І тоді менший брат на Савур-Могилу сходжає,

Голову схиляє

І Богу душу оддає.


Питання до учнів:

  1. Яка історична основа “Думи про втечу трьох братів із Азова”?

  2. Які три ідеї втілює народ у творі?

Відповідь: ідея рідної землі, ідея єдності, ідея волі.

3) Що засуджується в “Думі про втечу трьох братів з Азова”?



Відповідь: у думі засуджується зрада двох братів меншого брата.

4)Зачитайте в думі те місце, де згадується про Савур-Могилу.

5) Як описано наш рідний край у “Думі про втечу трьох братів з Азова”?


  1. Виразне читання думи “Вдова Сірка Івана” сильними учнями.

ВДОВА СІРКА ІВАНА


(ДУМА)

В городі Мерефі жила вдова,

Старенька жона,

Сірчиха-Іваниха,

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі на видала.

Тільки собі двох синів мала:

Первого сина – Сірченка Петра,

Другого сина – Сірченка Романа.

Вона їх до зросту держала,

Ще до них слави-пам’яті по смерті сподівала.

Як став Сірченко Петро виростати,

Став своєї матері старенької питати:

“Мати моя, старенькая жоно,

скільки у тебе перебуваю,

отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю:

нехай би я міг знати,

де свого отця, Сірка Івана, шукати.”

Вдова стара промовляла:

“Пішов твій отець до стародавнього Тору пробувати,

там він став свою голову козацьку покладати”.

То вже Сірченко Петро теє зачуває,

Пилипа Мерефіянського з собою підмовляє,

Голуба Волошина за джуру в себе має.

Стали вони до стародавнього Тору приїжджати,

Отамана торського, Яцька Лохвицького, пізнавати,

Отаман торський, Яцько Лохвицький, із куреня виходжає,

Словами промовляє,

Сірченка Петра пізнаває:

“Сірченку Петре, чого ти сюди приїжджаєш,

де ти свого отця Івана шукаєш?”

Сірченко Петро словами промовляє:

“Отамане торський, Яцько Лохвицький,

Я сім год пробуваю,

Отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю”.

То вже Сірченко Петро з козаками опрощеніє принімає,

До трьох зелених байраків прибуває.

Козаки до Сірченка словами промовляли:

“Сірченку Петре, небезпечно себе май,

коней своїх козацьких од себе не пускай.”

А Сірченко Петре на теє не повіряє,

Під тернами-байраками лягає-спочиває,

Коні свої козацькі од себе пускає,

Тільки Голуба Волошина до коней посилає.

Турки теє забачали,

Із тернів, із байраків вибігали,

Голуба Волошина в полон до себе брали,

Іще словами промовляли:

“Голубе Волошине! Не хочем ми ні твоїх коней вороних,

хочемо ми добре знати,

щоб твого пана молодого ізрубати! ”

Голуб Волошин словами промовляє:

“Турки!

Коли можете ви мене од себе пускати,



Можу я сам йому голову з плеч зняти”.

Турки того дознали,

Голуба Волошина од себе пускали.

Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,

Словами промовляє:

“Сірченку Петре, на доброго коня сідай,

межи турками поспішай!”

Не успів Сірченко Петро між турки-яничари вбігати,

Міг йому Голуб Волошин голову з плеч зняти.

Тоді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,

З плеч козацьку голову знімали,

Козацьке тіло посікли - порубали…

Козаки стародавні теє забачали,

На добрії коні сідали,

Турок побіждали,

Козацьке тіло позбирали,

До стародавнього куреня привозили,

Суходол шаблями копали.

Шапками, приполами носили,

Козацьке тіло схоронили,

Отаман торський, Яцько Лохвицький, теє зачуває,

До вдови старенької, Сірчихи-Іванихи,

В город Мерефу письмо посилає.

Сірчиха - Іваниха письмо читає,

Словами промовляє,

К сирій землі крижем припадає:

“Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:

Первая печаль – що я сім год пробувала,

Сірка Івана в очі не видала,

Другая печаль – що Сірченка Петра на світі живого немає,

Третя печаль- що Сірченко Роман умирає…”

2.Питання до учнів:


  1. Яка тема думи “Вдова Сірка Івана”?

Відповідь: зображення героїчної боротьби запорізького козацтва, очолюваного славетним Іваном Сірком.

  1. Проти кого боровся Іван Сірко разом із запорізькими козаками?

Відповідь: Іван Сірко разом із козаками боровся проти загарбників українських земель.

  1. Де загинув син кошового Івана Сірка?

Відповідь: син Івана Сірка загинув під містом Тором.

  1. Як називається місто Тор зараз?

Відповідь: Слов’янськ.

  1. У чому полягає трагедія матері-дружини Івана Сірка?

Відповідь: трагедія матері-дружини полягає у втраті чоловіка й загибелі синів.

  1. Виразне читання “Думи про Сингура” вчителем і учнями.

ДУМА ПРО ОТАМАНА СИНГУРА


Ночі темної, години тихої,

Тікали козаченьки з неволі турецької.

Голі, босі біднії летяги

На свої кордони потрапляли,

Милу землю, матір рідну, кріпко цілували,

Розійшлися хлопці в шинок погуляти

І нового отамана для себе обирати.

Гей, тут Федір промовляє:

-Нас багато понасажено,

Де через мечу положено,

Да й тіла козацького-молодецького

Живого не оставлено.

Помстимося вірі бусурменській.

За отаманом Сингуром підемо горою.

І промовив тут Сингур-сокіл:

-Ей, козаки, діти, друзі, молодці!

Прошу вас я, добре дбайте,

Од сна уставайте,

На турок- яничар наїжджайте,

На три частини всіх рубайте,

Кров їх гарячу з піском мішайте.

Віри ж своєї християнської

На поругу на вічні часи не давайте.

Гей пішла там колотнеча,

Козаки добре усі дбали,

В городи турецькі вранці борзо набігали,

Гей, невольників святих з неволі визволяли.

Та й задумав Сингур-козак та й розбагатіти

І козаків собі підвернути.

А гей, війську став казати:

Паном його треба звати.

І в своїй будівлі мирно став походжати.

І зчинили козаченьки у війську молот,

І зробили Сингурові колот.

І всі його цінні скарби військові роздано,

І могутнє козацтво гарно стало вбране.

Гей, гуляє це козацтво.
( Записав 1968 року В.Тютюнник від Харченка

Лавріна Кузьмича (87 років) із хутора Сергіївки

Красноармійського району)
4. Питання до учнів:


  1. Коли і ким була записана “Дума про Сингура”?

Відповідь: “Дума про Сингура” була записана 1968 року В.Тютюнником від Харченка Лавріна Кузьмича з хутора Сергіївки Красноармійського району.

  1. Яка ідея цієї думи?

Відповідь: прославлення козацької звитяги, вірності свободолюбивим ідеалам козацтва.

  1. Чому Сингур засуджується в думі?

Відповідь: Сингур засуджується за зажерливість і прагнення підкорити вільних козаків.

4) Що називається народною думою?



Відповідь: Думи – народні ліро-епічні пісні переважно героїчного характеру про важливі події історії України (починаючи з XV-го століття), виконувані народними співцями речитативом (співом-декламацією) під акомпанемент кобзи, бандури або ліри.

Думи розповідають про героїчну боротьбу нашого народу проти зовнішніх і внутрішніх ворогів і прославляють героів цієї боротьби. Відомо більш ніж 50 сюжетів дум у 300 варіантах.

У найдавніших думах відтворена боротьба проти загарбницьких нападів на Україну з боку султанської Туреччини та васальського їй Кримського ханства, жахи турецько-татарської неволі (“Козак Голота”, “Маруся Богуславка”, “Самійло Кішка”, „Дума про втечу трьох братів з Азова” та інші).

У багатьох думах розповідається про славну народно-визвольну війну проти польської шляхти в 1648-1654 роках і возз’єднання України з Росією, звеличуються керівники й герої цієї боротьби (“Хмельницький і Барабаш”, “Перемога Корсунська”, “Іван Богун” та інші).


Оцінювання.

ІІІ. Домашнє завдання. С.Ф. Черкасенко. Розповідь про зв’язки письменника з Донбасом. Оповідання “Воронько” прочитати, переказувати.


Урок літератури рідного краю № 2 в 7-му класі
Тема: Спиридон Феодосійович Черкасенко. Розповідь про зв'язки письменника з Донбасом. Тема Донецького краю у творчості письменника. Поглиблення поняття про епос як літературний рід.
Мета: 1) ознайомити учнів із відомостями про письменника, знати зміст оповідання "Воронько";

2) вміти слухати розповідь учителя, виразно читати й аналізувати оповідання;

3) виховувати любов до тварин.

Обладнання: текст оповідання “Воронько”.

Тип: засвоєння нових знань.

Методи і прийоми: слово вчителя, евристична бесіда.

Література: 1. Копиленко Н. Повернення (До 115 річчя з дня народження С.Ф.Черкасенка // УМЛВШ. - 1991. -№ I0. -С.58-87.

2. Мишанич О.В. У безмежжі зим і чужини... (Черкасенко С.Ф. Твори: в 2-х т.т. – К.: Дніпро, 1991. -С.5-42).



Перебіг уроку:

І. Мотивація навчання школярів.

1. Оголошення теми і мети уроку.



ІІ Сприйняття і зрозуміння учнями навчального матеріалу.

1. Розповідь учителя про Спиридона Феодосійовича Черкасенка (1876- 1940).

Ім'я Спиридона Черкасенка тісно пов'язане з нашим краєм, але воно було забуте, бо письменник не сприйняв Жовтневої революції 1917 року. З часом все змінилося, і в 1990 році вийшла книга його вибраних творів.

Спиридон Черкасенко народився 24 грудня 1876 року в містечку Новий Буг на Миколаївщині в родині селянина. Закінчив учительську семінарію і з 1895 року став працювати вчителем на Лідіївських рудниках (зараз Кіровський район міста Донецька). Саме тут Черкасенко познайомився з важкою працею шахтарів і їхньою боротьбою за свої права. Перебуваючи на Донбасі, він включився в літературний процес, виступав спочатку з віршами, а пізніше з оповіданнями і драматичними творами, які друкувалися в українських журналах "Дзвін", "Нова громада".

С.Ф.Черкасенко з 1910 року переїжджає до Києва, де працює в газеті "Рада", а пізніше в журналі “Дзвін”.

1919 року поет виїхав до Австрії, Чехословаччини вивчати стан народної освіти і на Батьківщину більше не повернувся.

1932 року за активне співробітництво з прогресивними українськими колами був змушений покинути місто над Ужем (Ужгород) і виїхати до Праги. Знаходячись за кордоном, поет продовжував літературну діяльність. У 1919-1921 роках видав три томи "Творів". У кінці 20-х років написав віршовану трагедію "Коли народ мовчить", історичну драму "Северин Наливайко". Ним була складена читанка, якою діти користувалися у школах. Поезії С. Черкасенка "Тихо над річкою" та "Ой, чого ти, дубе" стали піснями і не сходили з репертуарів украінських співаків і хорових капел.

Помер поет у Празі 7 лютого 1940 року. Його поховали на Ольшанах поряд із могилами Олександра Олеся, Софії Русової, Володимира Немировича-Данченка.

Шахтарська праця була основною темою творчості С. Черкасенка, коли він перебував на Донбасі. Він знайомився з робітниками, праця яких була дуже небезпечною. Шахтарі змушені були вести боротьбу за поліпшення умов своєї праці. Поет потрапив у вир класових суперечностей на Донбасі. Так, у вірші “Шахтарі” він писав:

Тихо у вогкій пітьмі

В шахті, на дні.

Стіни ридають німі,

Мокрі, брудні.

Буйними краплями піт

Очі сліпить ...

І таких поезій багато: “У шахті”, “Монолог”, “У царстві ночі”.

Картини побуту шахтарських сімей, виробничі стосунки письменник розкрив в оповіданнях “Чорний блиск”, “Чепуха”, “Необережність”, “Ахметка”, “Вони перемогли”, “П'ятниця”. У цих творах змальовувалася шахтарська дійсність, яка тоді вже дихала революційним передгроззям.

Одним із перших в українській літературі Спиридон Феодосійович Черкасенко звернувся до зображення психічного стану тварин. Вони страждають, мовчки спостерігаючи за людською зневагою до себе. До середини 19-го століття люди вважали, що тваринний світ існує за своїми законами, далекими від людських.

Тільки вчення Чарльза Дарвіна про спільність появи на землі людини і тварини змінило такі уявлення. В оповіданнях “Воронько” і “Безпритульні” автор поруч із людьми і нарівні з ними змальовує страждання і загибель тварин.

2. Виразне читання оповідання “Воронько” учителем і сильними учнями.



3. Питання до учнів:

1. Які почуття викликало у вас оповідання “Воронько”?

2. Як ставився до коня старий конюх Антип?

3. Для чого був потрібен кінь Воронько?

4. Про що мріяв Воронько?

5. Скільки років відпрацював у шахті кінь?

6. Чому штейгер бив коня?

7. Що стало причиною того, що коня вивезли з шахти?

8. Чому Воронько осліп?

Оцінювання.

ІІІ. Домашнє завдання. Перечитати оповідання “Воронько”, скласти план твору, зробити ілюстрації до оповідання.

СПИРИДОН ЧЕРКАСЕНКО
ВОРОНЬКО
Старий конюх Антип поставив біля ясел дві цеберки води. Жалібно дзенькнули залізні дужки, й вода хлюпнула через вінця на вкритий соломою дерев'яний поміст низенької, тісної, підземної стайні. Старий колишній шахтар плюнув спересердя й почав замішувати палицею полову, хлюпаючи на неї пригоршнями воду.

Воронько відступив од ясел на повід і все тягся до цеберки з водою.

-Ну-ну, подождеш, за шию не капає, - бурчав під ніс Антип. –Знаю, що кортить. Та ба, виходить, таке правило, що не можна.

-Гу-гу-гу-гу! - тремтів ніздрями Воронько. Широко розплющивши свої ласкаві зчорна-сині очі й нашорошивши вуха, він повертав голову то до діда, то до цеберки.

-Стривай-стривай, замішаю, тим часом ти прохолонеш трохи, -провадив своєї дід. - Не бійсь, набігався за півдня? А то ж як?. Зробити, товаришу, півупряжки - то не люльку викурити. То-то-то й є. Упрієш, ого! Ще й як упрієш. Ти думаєш, дурна голово, Антип не знає? Знає він добре... Дід Антип, голубе, бачив смаленого вовка, був під конем, був і на коні. А тепер ось, скажемо, й знов під конем - навряд чи й видряпається з-під нього. Куди там!.. А колись ...ого-го! А ти думав як? Він, голубе, був колись не конюхом, а забойщиком. Краще од нього ніхто, було, не врубає вугілля. А тепер що Антип? Пху! Абищо - конюх...

Довго ще бубонів дід, стукаючи палицею в дно ясел. Потім він обтер полою руки, витяг із кишені кисет і почав набивати люльку. Воронько нарешті переконався, що все їдно, поки дід не схоче, води не нап'єшся, й заспокоївся, похнюпившись.

Сумно... Ледве миготить на землі біля ясел мідяний каганчик, то притухаючи зовсім, то часом розгоряючись. Чорна кіптява розходиться від нього у вогкому теплому повітрі й сивим димком сповнює стайню. Чорна химерна дідова тінь нешвидко коливається на стіні, на густо поставлених дубових стовпцях, сягає до стелі з таких самих поперечок, із білими пухнатими плямами біля щілин: то розрісся слизький мох - єдина рослина в підземнім царстві пітьми.

Тиша... могильна... Глухо лунає - може, далеко, а може, й близько - стукання шахтарського кайла об тверде, як камінь, вугілля; лусне, як із пістоля стрельне, дубова поперечка під страшною вагою землі; із грюканням, тупанням промайне повз стайню партія вагончиків із чорним, виблискуючим іскорцями, вугіллям - і знову все затихне, тільки й чути, як набридливо, не вгаваючи, бринить по рівчаках під стінами продольної вода.

Усі ці згуки, давно й гаразд відомі Воронькові, давно колись жахали його, але тепер на них він не звертав і найменшої уваги, ніби й виріс під цю важку, гнітючу музику шахти.

Років із чотири тому його ганебно скрутили вірьовками люди й спустили сюди, у цю темряву, повного весняних згуків, соняшного сяйва и тепла, спустили в пекло й цілий місяць дбали про те, щоб він вважав убоге миготіння чадного каганця за сонце, за світло, а вогке, смердюче, нерухоме повітря - за ніжний подих вільного, запашного степового вітру, могильні підземні згуки - за чудову музику степу, гнітючу, пекельну темряву - за дивну, теплу, ласкаву, зоряну, літню ніч. І вони, люди, досягли свого.

Проминув рік, і Воронько навіть забув про все. Тільки вряди-годи, після тяжкої, неприємної праці, дрімаючи біля своїх ясел, бачив він казкові, чарівні сни. В його конячій голові виникали пишні картини минулого, і він часто-густо довго не хотів розплющувати очей, аж поки твердий закаблук старого Антипа не доводив йому, що то -сон, мрія й більш нічого.

-Повернись! Назад! Проклятий! - кричав тоді своїм хрипучим голосом дід Антип, й важко зашкарублою долонею бив Воронька по теплих, вогких, м'яких ніздрях. Воронько спросоння високо підкидав голову, прищуливши вуха й уникаючи дідового кулака, й довго що не міг прийти до пам'яті, де він і що він.

-Ач який! Ба – спить собі... Солодко, мабуть, заснулося. Ще, може, й приснилося гарненьке, хе!.. Но! Здох ти йому ще маленьким!.. - лютував старий конюх, шарпаючи за повід і виводячи коня зі стайні, щоб запрягти в партію порожніх вагончиків.

Воронько ніяк не міг звикнути до такої ділової несталості, збагнути, чого він часом так лютує. Адже ж він буває іноді лагідним, зве Воронька товаришем, навіть братом. У глибинах свого конячого серця почував він, що й дідові, мабуть, ввижаються чудові сни минулого, але свідомість, що все те - річ безповоротня, робить діда скаженим.


Були хвилини, й навіть по декілька разів на день, коли на Воронька невиразно, ніби з імли сучасного, віяло чудовим минулим. Це тоді саме, коли старий Антип приносив у ясла оберемок свіжого, запашного сіна, що так його любив Воронько. А то проходила повз стайню юрба млявих шахтарів, що допіра спустилась у шахту згори, й сердешний кінь чулими ніздрями удихав із їхньої брудної одежі приємний п'янкуватий запах соняшного променя й тепла.

Нудно в шахті... Воронько тільки й знав, що возив по рейках сюди та туди залізні вагончики: далеко в глибінь - порожні або з дубовими стойками (стовпцями), а звідтіля - повні сірого глею або чорного вугілля. Він ніколи не розмірковував (чи не тямив, чи не хотів) над тим, кому й задля чого потрібні ці блискучі тверді каменючки: впрягли його - він віз їх, важко ступаючи й оступаючись на шпалах, укритих глеяною липучою калюкою й посипаних жужелицею; розпрягали й вели до ясел - він пив, їв і спочивав.


Дід набив люльку тютюном й, поклавши її на край ясел, не поспішаючись, напоїв коня, одгорнув рукою мішку й насипав йому гарець вівса. Потім повернув догори дном цебро й почав викрешувати огню. Довго він цокав кресалом по каменю й лаяв на чім світ невість кого. Нарешті губка затлілась, червоний вогник від люльки освітив настовбурчені жовто-сиві підстрижені вуса, край облупленого червоного носа й відбився в помутнілих старечих очах. Довгий хрипучий кашель хитнув сухорлявою, виснаженою довголітньою працею, постаттю дідовою, дико свиснув під низькою стелею, ущух на мить і знову кинув дідом наперед і назад. Із кашлем вибухнуло з трухлявих грудей люте прокляття на гірке, безпросвітне життя. Потім усе затихло, і тільки Воронькове пирхання й хрустіння вівса на зубах і таємничі стукання й тріск порушували мертву тишу.

-Гей-гей! Дідьку старий! - розітнулося по шахті. - Довго ще кунятимеш там? Подавай Воронька - час вагончики поодтягати!..

Дід Антип не ворухнувся. Він знав, що то галасує десятник, але не звернув уваги. Багацько їх бачив він на своїм віку й звик до їхніх покриків, лайки й навіть биття.

-Гукай, гукай собі на здоров'ячко, - бубонів старий, - така твоя собача служба. А наше діло слухати й робити своє... Підождеш - не собі робиш - хазяїнові! Не візьме тебе лиха година, а хазяїн не зубожіє, коли Антип спочине трохи...

Промайнуло ще з чверть години. Дід мовчав, не випускаючи з зубів своєї люльки. Він підпер голову руками, обперся в коліна й тихо дрімав. Bоронько теж скінчив свій овес, не схотів мішки, і, нашорошивши вуха, дослухавсь до чогось, повертаючи голову на обидва боки. Почулося чвакання чобіт по калюці, блиснула лампочка й освітила стайню, Воронька в ній і зігнуту постать старого конюха.

-Чи ви бачили отаке? - обурився десятник на дідову недбалість. -Він спить, гав!.. Ось я тебе потягну отсим батогом, то ти знатимеш мені, шкарбане нікчемний, як спати, коли діло жде...


І десятник підняв із землі батога. Дід схопився, притоптав пальцем потухлу люльку і сховав у кишеню. Метушливо почав він одв'язувати від ясел повода, замахнувшись на Воронька кулаком.

-Ну-ну, не дуже кричи, - бурчав він. - Багацько вас знайдеться таких командирів. - Щоб зараз мені був кінь у штрекові, - кинув десятник. - Зараз, зараз, прояво, бачиш, що одв'язую, не повилазило ж тобі... Диви,який лютий, галасує. Назад, проклятий...

Старий обв'язав повода й повів Воронька низькою мокрою продольною до штреку. Коливаючи світло дідової лампочки одсвічувало у краплях на стінах мільйонами іскор. Густа темрява жахливо тремтіла й посувалася далі й далі.

Воронько почував себе неспокійно й ворyшив вухами, виловлюючи з гробової тиші таємні шерехи, ще незнайомі йому. Що ближче до штрека, звідкіля вже доносилось стукання сокир у стойки, невідома тривога опанувала його істотою. Він перелякано повертав голову праворуч і ліворуч, сіпаючи поводом. Дід махнув на нього лампочкою й погано вилаявся. Але Воронько не помітив того, захоплений гострим передчуттям наглого лиха. Ноги несамохіть ступали обережніш, тіло здригалося... Страшно... Стосажнева товща зловісно мовчала, похмуро нависши над головою.

Ось і штрек. Ласкаво замиготіли праворуч шахтарські каганчики під низькою страшною стелею, котру підперто було вже тільки кількома стовпчиками: більшість було повибивано й поскладено у вагончики, що стояли низкою на рейках вздовж штрека.

-Насилу спромігся! - гукнув десятник, почувши чвакання копит. - Зanрягай швидше та поодтягуй вагончики: зараз завалюватиме.

-Но! - повернувся дід до Воронька.

Але Воронько, піднявши голову й гостро нanружившись, зі скаженим переляком дивився в глибінь штрека й ловив вухами йому самому тільки чутні згуки.

-Но! Бодай ти йому здох, анахтемо! - запінився дід і підняв ногу, щоб штовхнути коня.

Воронько присів на задні ноги, захріп і посунувся назад в темряву. "Чи не здурів оце кінь!" - здивувався дід.

Десятник нетерпляче вчепився за повода і з усієї сили потяг Воронька до себе. Кінь смиконув головою, вирвав у нього з рук поводи й, стукаючи по рейках і шпалах, зник у пітьмі.

-Що то за лиха година! Ніколи не траплялось раніш такого, -розвів руками десятник.

Страшна думка блискавкою промайнула старому в голові. Він не своїм голосом гукнув:

-Хутчій тікай, хлопці, зараз завалиться!.. Скотина чує лихо...

Не треба було вдруге гукати. Шахтарі ледве встигли вихопитись, як важка стеля у стовб і й над штреком, із надзвичайним грюкотом і тріском завалилася, пощепивши товсті дубові підпори на тонісінькі трісочки.

Мабуть, із хвилину стояли люди нерухомі, скам'янілі, пополотнілі від жаху: смерть зазирнула їм у вічі.

Нарешті, немов по команді, почали хреститись і дякувати Богові за рятунок.

А Воронько стояв спокійно у стайні. Підвівши голову, він смикав крізь щаблі запашне сіно, навіть не знаючи те, що обрятував розумних людей від наглої смерті.

День за днем, місяць за місяцем, рік за роком минав нагорі, а в шахті під землею тяглась тяжка, безпросвітна ніч.

Воронько возив вагончики, їв, пив. Од доброї їжі він зробився гладкий, як опецьок, але від постійної шестилітньої біганини по калюці занепав на ноги. Стоячи, похнюпившись біля ясел у стайні, підгортав він по черзі то одну, то другу ногу і часто уві сні важко з присвистом зітхав.

Дід Антип давно вже зауважив, що з Вороньком діється щось погане. Не раз він підходив до нього, нагинався, стогнучи, й тикав кривим, корячкуватим пальцем в коліна, вище копит, і все бурчав, все бубонів і лаявся.

-Що, товаришу, непереливки, мабуть, нам із тобою? А ти ж як думав - ми з каменю з тобою, чи що?. Ні, брате, камінь і той не видержує, а ми ж, що не говори, живі створіння. У мене, товаришу, ще раніш твого ноги болять... і груди.. ох, як болять... дихати боляче. А ти думав, ні? Ти думав, старий Антип із заліза?. І залізо, голубе, іржавіє... То вони тільки, - дід махнув рукою в темряву, -думають, що нам зносу немає, що ми ледащо... Де вже там!.. А треба, брате, держатися. Тобі що? - дурниця. Витягнуть на-гора, й доб'ють довбнею, й шкуру здіймутъ, а мене, товаришу, довбнею не дістанеш і шкури не здіймеш, хоч би й забажав. Закону такого ще поки не вийшло. Та й навіщо кому моя шкура? Бубона з неї не зробиш, надто обшарпалась... А жерти треба, живота не урезониш. Ну, й тягтиму... А чим - спитай? І сам не знаю. Всмоктали, все вимотали, нічого не зосталося.

Пройшло ще кілька тижнів. Воронько не міг вже стояти, перестав їсти, лягав, натягнувши повода, й тихо дрімав. Не знати було, чи думав він про що, чи, може, чекав тільки на смерть. І химерою здавалася думка, що над такою гладкою, здоровою й могутньою істотою витає смерть.

Завітав якось до стайні штейгер, почувши, що Воронько слабий. Подивився він на лежачого коня, не поняв віри хворобі, взяв батога й тричі оперезав Воронька впоперек. Кінь не підвівся, а тільки розплющив очі, мотнув головою і знову опустив її до землі, злегка здригаючись під шипучим хльосканням батога.

-Що з ним? - звернувся штейгер до діда Антипа.

-Ноги, сказать, ниють, - запобігливо обізвався старий, зцупивши з голови картуза. - Пройшли наскрізь вогкістю, сказать, як би ревматизм...

-Ревматизм?. Хе... Вже ти й скажеш, слухай тільки. - Так тошно, ваше благородіє.

-Ну, то нічого його й держать тут, - промовив штейгер, штовхнувши Воронька чоботом, - видать на-гора! Скажу, щоб дали другого.

-Слухаю, - буркнув десятник. Штейгер вийшов.

-Отака-то, товаришу, - решта!

Дід важко зітхнув, сів на цебро біля ясел, подивився на Воронька, витяг кисет і люльку й почав колупати в ній пальцем. Дві буйні старечі сльози тремтіли на віях.

За годину прийшло чоловік із шість кремезних байдужих шахтарів, підвели стусанами Воронька з-під ясел і провели до кліті. Там вони спутали його, повалили на кам'яні плити, скрутили вірьовками, поклали на низьку вагонетку й стягли в кліть. Дід Антип востаннє погладив його по крижу... Кліть піднялася, тремтячи, й Воронька обгорнула чорна-чорна страшна пітьма й скажений жах. Напруживши останню силу, він рвонувся, але цупко було затягнуто вузли на вірьовках. Воронько більше не силкувався. Його підіймали, а йому здавалося, що він падає кудись глибоко-глибоко в чорну безодню. Хвилина здалася за вічність.

...Що воно? Давно забутий запах залоскотав йому в носі. Воронько широко роздув ніздрі й жаданно удихав його всіма легенями. Блискавкою встало перед ним все минуле, давнє... Так, так, пахне весною, він пригадав... Що це біліє вгорі? Світло, справжнє світло... Ще мить - і Воронько нагорі. Бурхливим потоком полились йому в вуха надземні вільні згуки, дивна музика степу; блискучими пасмами золотого сяйва засміялася до нього гаряча весела весна. Його боляче різонуло по очах, Ніби хто ножем провів по них... Але Воронько радо-радо заіржав: він ще раз бачив... сонце...

Його розв'язали, розплутали й поставили на ноги. Молодий бадьорий шахтар сіпнув за поводи: -Но!

Воронько не йшов.

-Но!...


Воронько повернув голову й мазнув другого шахтаря в обличчя ніздрями.

-Та він, товариші, нічого не бачить!



Так. Воронько осліп у ту мить, як солнце ласкаво блиснуло йому в вічі... За довге перебування в темній проклятій шахті Воронько одвик од світла, а люди, розумні люди, підіймаючи сердегу нагору, забули зав'язати йому ганчіркою очі...

Урок літератури рідного краю №3




Тема: Україна та Донбас у громадянській ліріці В. Сосюри.

Мета: ознайомити учнів із поетом В.Сосюрою, вміти виразно читати й аналізувати поезії; виховувати пошану до поета-земляка.

Обладнання: портрет, папка, альбом, твори, платівка.

Тип: урок використання знань.

Методи і прийоми: слово вчителя, розповіді учнів.

Література: Сосюра В.М. Твори у двох томах, том І: Поезії. (Упорядник П.Д.Моргаєнко). - К.: Дніпро, 1978. - С.368.
Перебіг уроку:

І. Мотивація навчання школярів.

1. Оголошення теми і мети уроку .



ІІ. Сприйняття і зрозуміння учнями навчального матеріалу.

  1. Слово вчителя.

На попередніх уроках ми вивчали творчість С. Черкасенка, а сьогодні тема уроку: Література рідного краю. Україна та Донбас у громадянській ліриці В. Сосюри.



Мета: ознайомитися з біографією поета-земляка Володимира Сосюри, вміти виразно читати й аналізувати поезії цього письменника.
2. Питання до учнів:

І. Що таке громадянська лірика?

Учитель уточнює відповіді учнів: це поетичні твори на важливі, сучасні авторові, проблеми поетові як громадянину. У минулому громадянська лірика була тісно пов'язана з боротьбою трудящих проти соціального, національного та релігійного гніту. Класичні зразки громадянської лірики маємо у творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Продовжуючи й розвиваючи їхні традиції, українська поезія ХХ-го століття дала багато чудових творів громадянської лірики, які виражають почуте і прагнення борців за майбутнє нашої держави.

Розвиваючи традиції “ Заповіту” й “Кавказу” Т.Шевченка, „Вічного революціонера” І.Франка і мужньої поезії Лесі Українки, сучасна громадянська лірика - це твори М.Рильського “Слово про рідну матір”, “Похорон друга” П.Тичини, “Прометей” А.Малишка, поезії В.Сосюри. А що ви пам'ятаєте про В.Сосюру?


Учні відповідають: 6 клас: В. Сосюра “Гей, рум'яні мої небокраї...”, “Весняний сад, квітки барвисті”, “Хто в рідному краї”,

вірш В. Сосюри про вчителів “Незабутній”.

3. Слово вчителя про В.Сосюру.

Епіграфом до творчості В.Сосюри можна взяти слова:

“Любить свій край – це для народу жити,

боротися за юне, за нове.

Любить свій край – це значить все любити,

У чім його святе ім'я живе”.

Ім'я поета-лірика невіддільне від Донбасу тaк само, як поетичний образ Донецького краю невіддільний від усієї творчої біографії Володимира Сосюри. Своїй батьківщині він присвятив значну частину своєї творчої спадщини, завжди з теплотою й синівською любов'ю говорив про Донеччину, де народився, провів дитинство та юність, куди часто повертався в різні роки свого життя.
Я починався відтіля,

Де гул заводів даль колише,

Ясні Донеччини поля

Мені на світі наймиліші.


1 учень. Народився В.М. Сосюра в місті Дебальцевому Донецької області 6 січня 1898 року. Колисці свого дитинства він присвятив маловідомий широкому читачеві вірш “Дебальцеве”, де є і такі рядки:
Дебальцеве моє, колиско днів моїх,

І славлячи життя невиданий розбіг,

Я піснею тобі, Дебальцеве, віддячу...
2 учень. Багатодітна сім'я в пошуках кращого життя часто переїжджала. Одне з найдорожчих місць для Володимира Сосюри –село Третя Рота (тепер місто Верхнє Луганської області). У зрілому віці про це селище він напише в автобіографічному романі "Третя Рота". "Але більше всього я люблю свою Донеччину і Третю Роту, яка дороговказною зіркою світила, світить і буде світити мені на поетичному шляху". Неодноразово оспівував він ці дорогі місця у своїх віршах. Візьмемо для прикладу слова, викарбувані вдячними земляками на пам'ятнику поету в місті Верхньому:
Шахтарське селище на Білій горі.

Під нею заводу встають димарі;

Їх хмари торкають верхами.

За ними Лисиче садами буя,

Й шумить Третя Рота – домівка моя,

Я з вами всім серцем, я з вами...!


3 учень. Дорогими серцю місцями стали для Сосюри села Званівка, Чорногорівка, Ями (сучасне місто Сіверськ Артемівського району Донецької області), куди переїздить сім'я і де жили родичі – тітка, бабуся. Тут Володя, “Крапка я малюсінька, хлопчик в десять літ”, купався в Бахмутці, ловив рибу, любив лазити по деревах, грав із товаришами в козаків-розбійників; трохи пізніше довелось пасти селянських корів. У 1914 році вступив до Кам'янецького сільськогосподарського училища, яке готувало молодих агрономів. Згадуючи пам'ятні місця, В.Сосюра за рік до смерті напише:
Я станцію Яму не можу забуть,

Хоч днів тих далеких мені не вернуть.

Ставок той і школа, до болю знайома,

Де вчився на агронома.

Учителя кроки і сходи рясні,

І після роботи дівочі пісні.

Там вірші у класі не раз я писав, -

Й замість агронома поетом я став.


4 учень. У літературних джерелах вказувалось, що перший вірш Сосюри було надруковано 1917 року. Але артемівський краєзнавець Валентин Замовський стверджує, що поет дебютував двома роками раніше, коли навчався в агрошколі поблизу селища Ями. Саме тоді Сосюра гаряче полюбив красиву дівчину з Бахмуту Констанцію Рудзянську, польку за національністю, і присвятив їй перший свій вірш “Невеста”, який було надруковано в газеті “Бахмутська копійка”.

В.Сосюра любов до Донецького краю пронесе через усе життя. І де б він не жив – у Харкові чи в Києві, у які б відрядження не їздив, “а все ж думками лечу в Донеччину свою”. І чи не тому, вирушаючи на громадянську війну, його ліричний герой проїжджає міст через Дінець, пізніше йому сняться гудок рідної шахти, верби над Бахмуткою, сади села Званівки.


5 учень читає напам'ять вірш "Україно моя" ( 1927 р.)

Мого суму останні огні

Потонули уже вдалині.

Україно, моя сторона!

Краю мій і сподівань, і мрій!

Вже давно одгриміла війна

на твоїй стороні золотій.

Це тобі моя пісня і гнів,

І ридання, і розпач, і сміх...

Як люблю я твоїх юнаків

і дівчат чорнобрових твоїх!

Моє серце і слово на “лю”...

Ще я пісню складу не одну...

Як ненавиджу я, як люблю

Україну – мою сторону.

Я ненавиджу, нене, тебе,

що над нами ще висне імла,

що від кволого "цоб" і "цабе"

недалеко ще ти одійшла.

Ах, я хочу незнаних шляхів,

щоб твої кароокі сини

обернули у крицю свій спів

після років безумних війни.

Як не хочу я давньої мли,

і бажання моє – як багнет,

щоб усі ми залізні були,

з золотими очима – вперед!

А люблю я тебе, ох, люблю!.

За пориви, за муки твої,

що немарно за сонце бої

заливали всю душу твою...

Кожний крок одвоюєм у тьми,

в новій формі вирує війна...

Будем, будем залізними ми,

кинем зір на світи не з вікна...

Україно, моя сторона!


Знов село” (1932 р.). Звучить платівка з голосом поета або

6 учень читає виразно вірш.

Знов село. По блакитному трапу

сходить сонце над маревом нив.

Я в пальті і у фетровій шляпі,

Де колись у свитині ходив.

Де колись неповторного літа

одягнув я, смуглявий юнак,

коли став на заводі робити,

не свитину, а теплий піджак.

Роки йшли силуетами станцій,

що минали на фоні заграв,

коли я гострооким повстанцем

на шинель піджака проміняв.

А коли одлунало, й багнети

ми змінили на пера, тоді

я купив в церобкопі штиблети,

став ходити у шляпі й пальті.

Я життя вже заповнив анкету,

приза першого взяв у бою.

І смуглявим, і ніжним поетом

перед огнищем рідним стою.

Як колись, в цей провулок, садами,

я повз верби пройшов, через гать...

Та не вийдуть мене біля брами

ні сестра, ні Сірко наш стрічать.

Вмер мій батько. І брата не стало.

Сплять вони під хрестом край села...

Нашу хату давно поламали,

ту, що нашою і не була.

Щоки чують, як котяться перла,

тихі й теплі... Вертатись пора.

Санітаркою юною вмерла

од плямистого тифу сестра.

Друга вмерла недавно від раку.

Скільки сліз я за нею пролив! ..

А старого й глухого собаку

від жалю я з нагана забив.

Ось і школи знайомої мури,

і до мене біжать школярі...

-Це – поет наш, Володька Сосюра! -

Їх усмішки – мов квіти зорі...

-Чом це ти одягнувся буржуєм?

Одяг цей не приносить добра...

Мені "Зиму Червону" цитує, критикує мене дітвора.

Вийшов вчитель... Згадки – намети ...

Ми говорим про те і про те...

- Я не знав, що мій учень поетом,

українським поетом зросте", -

каже він. Запалив я цигарку,

вчитель – теж. Скільки споминів, слів!

Як колись я від нього потайки

цигарки в час перерви курив...

Марив буть я тоді інженером,

вийти з бруду на сонячний шлях...

Бив з рогатки собак і за пера

біля школи ходив на руках...

Попрощалися. Дощ уже крапа...

Марив я... Як давно це було...

Що вернувсь я в пальті і у шляпі

з гомінливого міста в село. ..

Ах ви, мрії, ви милі, дитячі,

як обличчя за дальнім вікном...

Над селом небо осені плаче.

Дим заводу пливе над селом...

Працювать, працювать, безумовно!

Кожній хвилі нема ж вороття!

Ні! Я зовсім іще не заповнив

золотоЇ анкети життя.


7 учень читає вірш “Вітчизна” (1937 р.)

Ти – всі сонця, ти – небо

у люті, в боротьбі.

Якої пісні треба

і слів яких тобі?

Велика ти, безкрая,

слова ж твої малі,

такої ще немає,

як ти, на всій землі.

Нехай тобі минуло

однині двадцять літ, -

про тебе слава гулом

летить на цілий світ.

Зірвала, осіянна,

зірок з небес ярких

і в зорі Дніпрельстану

ти обернула їх.

У кожнім серці стала

Як райдуга-зоря. Ти ріки об'єднала,

Народи і моря.

Твої міста і люди,

Твої поля й сади...

Так хто ж із нас не буде

Співать тобі завжди!


8 учень виразно читає напам’ять вірш “Україна” (1937 р.)

З вітром шепочуть квітки,

пісня дзвенить про любов,

і над свічадом ріки

місяць примарний зійшов.

Дужче і дужче кругом

пісня гримить солов'я.

Гори мовчать над Дніпром

Це – Україна моя.

В небі шумлять літаки,

коні залізні – в полях.

Гордим розливом ріки

цвіт весняний по садах.

Станції, рейки, мости,

даль димарями буя,

і поїзди, поїзди...

Це – Україна моя.

Вічно готові до бур,

партії словом живі,

там, на кордоні, як мур,

рідні стоять вартові.

Світлі ідуть матері,

зір їх красою сія.

Сонце і пісня вгорі,

Це – Україно моя.
9 учень читає вірш "Краю мій" (1940 р.)

Краю мій, тебе у громі броні

за минуле, сповнене жалю,

я люблю любов'ю міліонів,

кожним стуком серця я люблю.

За сьогодні – співом безтривожним,

що, як сонце, грає на крилі.

Я люблю тебе диханням кожним,

поки буду жити на землі.

За майбутнє, світле і чудесне,

що за нього бій лунає скрізь,

я люблю тебе, моя ти весно,

так люблю, що не спинити сліз.

Квіти скрізь... Ідуть щасливі люди...

Краю мій, тобою повна грудь.

І коли мене уже не буде,

про пісні мої ти не забудь.

10 учень читає вірш "Любіть Україну" (1944 р.)

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить- не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивала нам шлях

до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, в бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою –

І вічні ми будемо з нею!
11учень аналізує вірш “Любіть Україну”.

Глибоким почуттям патріотизму пройнятий цей вірш. Поет із любов'ю оспівує ліричний образ України. Як художник, він знайшов засоби зображення, яскраві й переконливі.

Україну поет бачить:
У квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах,

і в стягів багряному шумі.


Для свого твору Сосюра обрав форму послання. Анафора “Любіть Україну” робить поезію стрункою і композиційно завершеною. Вірш полонить нас щирістю й безпосередністю вислову. Особливо теплі слова знайшов поет у звертанні до юнака та дівчини. Це ж їм приймати естафету з рук старших - естафету любові до Вітчизни і готовності грудьми стати на її захист. «Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!» - так виразно й точно передано суть наших патріотичних почуттів.
12 учень читає вірш “Донеччино моя” (1949 р.)

Минула довга ніч... Любов моя безкрая,

Донеччино моя, весни вже час настав.

І знов в лице моє дихання Первомая

Несуть вітри швидкі од квітів і од трав.
В кривавій боротьбі минуло днів без ліку,

ти вільний знов, Донбас, і зводишся до зір;

а над Дінцем шумлять ті ж верби і осики,

що їх відбив навік мій тихий карий зір.

На них сліди боїв, як щастя блискотіння,

в очах коханої в єднання світлу мить.

Все бачили вони в годині воскресіння:

визвольників полки і сурм гарячу мідь,

і наші прапори, і зоряні шоломи,

і чули зойк катів, до смерті їхній біг,

і радісний наш спів, коли ми йшли додому

крізь огняні вітри безмежжями доріг...

Цвітуть жоржини хмар над синіми копрами,

мільйони рідних рук працюють день і ніч

в підземній глибині, возводять вежі й брами

на звільненій землі, для щастя всіх сторіч...

Ти чуєш, як двигтить і гупа пiд ногами,

як гримає вгорі? Це - Труд, всевладний Труд,

святий, розкований, як прапор над віками,

це - ми, мій краю верб і руд!

Донеччино моя, в диханні Первомая

я шлю тобі привіт од вільного Дніпра

і спів, про тебе спів, любов моя безкрая,

що на Вкраїну знов прийшла весни пора.


13 учень читає напам’ять вірш "Як передать, Донбас, твою красу і силу" (1952-1955 р.)

Як передать, Донбас, твою красу і силу,

і подвиги в труді синів твоїх ясних,

що у борні за мир незламні мають крила

й упевненість в ході для сонячних доріг.

Комбайна гордий гул і шахтарів обличчя,

що вкрив росою піт, і клич твоїх гудків,

і клекіт орлій домн, і сталі гомін вічний,

що лине в вишину із заводських цехів.

І рейок блискотінь під поїздів вагою,

і у вечірній час дівочий ніжний спів,

де в полі трактори залізною ходою

прокладуть путі для пишних врожаїв.

Мені там рідне все - й Дінця зелені хвилі,

і шепіт яворів, і дальній дзвін копит,

і округа озер, степів картини милі,

й на обрії гаї, що серцю шлють привіт.

І неба вишина у хмар ажурній піні,

і квітів аромат в байраків тишині,

і у росі світань там хори солов 'їні

нагадують мені далекі юні дні.

"Хто розплете тебе, моя ти косо русо?"-

я чую пісню знов, і в' ється довгий шлях,

я бачу таткові козацькі довгі вуса

й шахтарську лампочку в натруджених руках.

До мене він схилив обличчя добре, миле

І в серце дивиться крізь одлетілий час...

О тату, тату мій, якби ти встав з могили,

ти б не пізнав його, свій зоряний Донбас!

Уже не кайла дзвін лунає у забої,

І коногона свист не протинає тьму

у штреків глибині, що знали ми з тобою,

коли життя було подібне на тюрму.

Нам силу мускулів машини замінили,

кругом шумить життя, подібне на весну.

Розкований народ розправив дужі крила

і світло дня приніс в копалин глибину.

Нам вільний труд дає усе, що серце хоче,

якби ти з нами був, о, як би ти радів!

І не землянок сум твої зустріли б очі,

а в майві теплім віт - котеджі шахтарів.

Мов весняна ріка, щасливі дні вирують,

блищить, шумить шосе в проміннях сонця грі,

хазяїни життя - веселі шахтарі.

На горду радість їх мені дивитись любо

і слухать шум знамен, що маком розцвіли

і все густіш димлять нових заводів труби,

як знак, що вільні ми, як ті гірські орли.

Так сяй же, сяй, життя, як прапор пурпурово,

як сонце угорі, що не потоне в млі,

щоб передать могло моє од серця слово

всю велич і красу донецької землі!


14 учень аналізує вірш “Як передать Донбас, твою красу і силу”. Вірш написаний у 1952 р., має струнку композицію. Умовно його можна поділити на три частини: образна картина сучасного Донбасу, згадки про минуле, зокрема про батька, і повноправне життя "веселих шахтарів". Для Сосюри, поета-громадянина, рідне й дуже близьке все, що вкладається в коротке слово "Вітчизна". Усім серцем він любив рідний донецький край. І це означало - любив усю Україну. Оспівуючи сучасний Донбас, поет малює типові картини вугільного краю. Зверніть увагу на такі слухові (комбайна гордий гул, клич гудків, клекіт орлій домн, сталі гомін вічний) і зорові образи (шахтарів обличчя, що вкрив росою піт, рейок блискотінь під поїздів вагою). Милує серце поетове і неповторний ліричний пейзаж Донбасу. Малюнки природи ескізні: кількома скупими, але виразними начерками Сосюра створює емоційну картину: "Дінця зелені хвилі", "шепіт яворів", "округа озер", "на обрії гаї, що серцю шлють привіт", "Неба вишина у хмар ажурній тіні". Пейзажні деталі поет вживає для прикраси явищ природи -активні компоненти розкриття поетичного задуму, вони рухають поетичну думку. Так, хори солов'їні нагадують Сосюрі "далекі юні дні", згадка про минуле закінчується ліричним звертанням:
О тату, тату мій, якби ти встав з могили,

Ти б не пізнав його, свій зоряний Донбас.


Запам'ятовується персоніфікований образ праці: "Нам вільний труд дає усе, що серце хоче". Душа поета сповнена щедрою радістю за своїх земляків. Вірш звучить то урочисто піднесено, коли йде мова про сучасний, "зоряний Донбас", то сумно при згадках про гірке минуле. Ідея твору - у заключних рядках, де поет виповідає хвалу життю, яке має допомогти йому сказати сердечне слово про "велич і красу донецької землі".
15 учень читає вірш "Грай, шахтарю, грай" (1952 р.) та аналізує його.

Грай, шахтарю, грай

про донецький край

і про щастя, кapi очі,

що як зорі опівночі;

як весна в гаю,

про любов твою!

І про стежку, і хатину,

де троянди біля тину,

й дивиться вона,

повна щасної тривоги,

на широкую дорогу,

юнка чарівна.

В неї коси золотії

і крилаті чорні вії,

возить ліс вона

до знайомого забою,

де стрічається з тобою,

юна і ясна.

Дня згасає позолота,

шахтарі ідуть з роботи.

Грай, юначе, грай

І про стежку, і хатину,

про коханую дівчину,

про донецький край.
16 учень читає вірш “Грай, шахтарю, грай” (1952 р.) та аналізує його.

Шахти, терикони,

Заводські вогні...

Місяць в травах тоне...

І пісні, пісні...

Доля ти піснярська,

доленька моя!

Сторона шахтарська,

син твій, син твій я!

Там, де обрій в полі,

неба мрійна гать.

Золоті тополі

за Дінцем шумлять.

Про крейдяні гори

не забуду я,

де молилась зорям

матінка моя...

Піснею лечу я

над простором нив,

землю я цілую,

по якій ходив.

Кров моя вирує

в жилах, наче спів...

Землю я цілую

ту, що полюбив.
17 учень читає напам'ять вірш “Як я люблю тебе, мій краю вугляний” (1959 р.)

Як люблю тебе, мій краю вугляний,

твій кожний камінець, твою билину кожну,

де я пішов на бій за щастя в даль тривожну,

що снилися мені в заграві заводській...

Коли доводиться в краях твоїх бувати,

од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь...

Щоб сили для пісень джерельної набрати,

я серцем до землі донецької тулюсь.

Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив,

І рейок дивний дзвін, і шахти на горі,

куда біжать, біжать вагончики з заводу,

смуглява дітвора, щасливі матері...

Це там, це там зростали ми й любили,

і я горжусь, що я землі моєї син,

Де силу мускулів машини замінили,

щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін.

Щоб він злетів орлом в простори наукові,

щоб шлях пізнав до зір не тільки у піснях.

Я шлю тобі слова безмірної любові ,

донецький краю мій, на твій громохкий шлях.

Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою

і прокладай нову, іще не знану путь!

В майбутнє ідучи веселою ходою,

у щасті про свого поета не забудь.
18 учень виразно читає вірш "День одсіяв і погаснув давно"

(1961 р.)

День одсіяв і погаснув давно,

Ніч навкруги волохата.

Дивиться місяць в розкрите вікно,

мріями повна кімната...

Скільки в них щастя, привіту, тепла!

Ними я зорям молюся.

І в їх тумані, мов цятка мала,

піснею в небо тягнуся...

З нею я злився в жагуче одно,

щоб полетіть над землею...

Дивиться місяць в одкрите вікно

з неба Вкраїни моєї...


Ірпінь, 10.08.1961.
19 учень читає напам'ять вірш "Як не любити до нестями" (1963 р.)

Як не любити до нестями

Вітчизни зоряну красу!

Я в даль, заплетену дротами,

як всі, судьбу свою несу.

Люблю, як сонцем пахнуть квіти,

коли в цвітінні сад буя...

Любові, що в серцях розлита,

малюсінька частинка я.

Частинка та, що знала горе,

коли мій край палав од ран...

Але в мені - любові море,

неначе в краплі - океан.
4. Закріплення знань.

Питання до учнів:

1. Кого ви знаєте з лауреатів премії В.Сосюри?

Відповідь:

1993 рік:

а) Жуковський Станіслав Віталійович - за збірку віршів "Освідчення в любові" та за інші опубліковані твори;

б) Доценко Юрій Тимофійович - за збірку віршів "Літо чебрецеве" та за інші опубліковані твори;

в) Монастиренко Григорій Антонович - за плідну діяльність на терені поширення знань про життя та творчість і спадщину В.Сосюри.

1994 рік:

а) Білий Іван Омелянович - за збірку віршів "Біля вишневого вікна" та за інші опубліковані твори;

б) Оліфіренко Вадим Володимирович - за упорядження посібника-хрестоматії "Дума і пісня";

в) Мироненко Анатолій Антонович -за збірку віршів "Росава" та інші опубліковані твори;

г) Сенников Анатолій Антонович - за плідну діяльність на терені поширення знань про життя та творчість і спадщину В.Сосюри.

2. Як ми вшановуємо пам'ять про В.Сосюру?

Відповідь: його ім'ям названі бібліотеки, школи, запроваджено обласну літературну премію імені В.Сосюри. Є музей у місті Сіверську Артемівського району.

5. Виконання творчої роботи учнями на тему: „Які враження й думки викликали у вас вірші В.Сосюри?” (10 хв.)

6. Учні зачитують свої роботи.

7. Заключне слово вчителя.

(Підпалює свічу) А тепер хвилиною мовчання вшануємо пам'ять про В.Сосюру. Мені хочеться вірити, що сьогоднішнє і наступні покоління будуть добре знати й любити свою Батьківщину, як знав і любив її наш земляк В.Сосюра:


Донеччино моя, моя ти Батьківщино!

Тобі любов моя і всі мої чуття!

Я ж до твоїх грудей прилинув, мов дитина,

щоб знов набратись сил для пісні і життя.


Поезія В.Сосюри вчить любити Україну, рідний край, зміцнює наші почуття, збагачує душу. Закінчити розповідь про нашого видатного земляка хочеться словами Андрія Малишка:"Люди сьогоднішнього дня й прийдешні покоління будуть приходити до твоїх пісенних джерел і черпатимуть із них натхнення й радість. Житимуть на землі й інші люди й події. Нові імена співців ще прикрасять наш рідний край, але серед них, як вишита чистими росами світанкова зоря, світитиме й зігріватиме душу ніжне й тривожне, повне людської любові і краси ім'я Володимира Сосюри".
Оцінювання.
ІІІ. Домашнє завдання.

1. Написати твір на тему: "Україна та Донбас у громадянській ліриці В.Сосюри".



2. Законспектувати біографію Павла Байдебури, прочитати його оповідання „Універсал гетьмана Богдана”.


Урок літератури рідного краю №4

Тема: Павло Андрійович Байдебура. Розповідь про письменника-земляка, почесного громадянина міста Донецька. “Універсал гетьмана Богдана”.

Мета: ознайомити учнів із відомостями про життєвий і творчий шлях Павла Байдебури; розвивати навички усного мовлення, уміння змістовно відповідати на питання; виховувати почуття громадянської свідомості.

Обладнання: портрет, твори П. Байдебури.

Тип: комбінований урок.

Методи і прийоми: слово вчителя, виступи учнів.

Література:

  1. Романько В. І. Література рідного краю. – Донецьк, 1995. -

С. 31 – 36.

  1. Байдебура П. Вогонь землі. Роман. Оповідання. – К.: Дніпро, 1979. - 494с.

  2. Волошко Є.М. Двічі ювілейний // Байдебура П. Вогонь землі. Роман. Оповідання. – Донецьк: Донбас, 1981. – С. 5 – 10.

  3. Федорчук М.С. Павло Байдебура. Монографія. – Донецьк, 1962.


Перебіг уроку:

  1. Мотивація навчання школярів.

  1. Організаційний момент.

  2. Оголошення теми і мети уроку.

ІІ. Сприйняття і зрозуміння учнями навчального матеріалу.

1.Звучить пісня “Край шахтарський” (слова О.Водовозова,

музика І.Лазаревського).
Слово вчителя.

Павло Андрійович Байдебура (01.03.1901 – 26.01.1985 рр.) - один із відомих українських письменників.

Народився П.А.Байдебура в селі Нерубайках Кіровоградської області 1 березня 1901 р. в родині селянина. Навчався в Лебединській агрономічній школі. Був учасником війни 1922 – 1924 рр.. Коли переїхав на Донбас, став працювати на шахті №2 “Краснодон”.

Із 1927 по 1930 рр. навчався на факультеті журналістики Харківського університету імені Артема. Після переїзду до Алчевська став редактором шахтної газети “Вуглекоп”.

П.А.Байдебура був у числі тих, хто започатковував і творив літературу в Україні і майстерно оспівував наш славетний регіон. І з’являються його збірки оповідань: “Біля врубівки” (1931), “На плитках”, “Шахта №10” (1932).

Під час Великої Вітчизняної війни був кореспондентом газети “Прапор Батьківщини”. Після визволення Донбасу П.Байдебура повертається в шахтарський край, де бере активну участь у відновлюванні Донецької письменницької організації, яку очолював близько 20-ти років. Був редактором альманаху “Літературний Донбас”.



  1. учень. За більш ніж п’ятдесятирічну літературну діяльність Павлом Байдебурою видано понад тридцять книг – романів, повістей, збірників, оповідань. Свій творчий шлях письменник розпочав із віршів, які друкувалися в журналах “Гарт”, “Забій”. Перші оповідання присвячені шахтарям Донецького краю. Довоєнна творчість письменника (а це оповідання, які склали одинадцять збірок) при незначних зауваженнях була високо оцінена сучасними критиками й читачами.

  2. учень. Микола Семенович Федорчук, викладач Донецького національного університету, автор монографії “Павло Байдебура” (Донецьк,1962), аналізуючи початковий етап творчості письменника, писав: “Герої ранніх оповідань Павла Байдебури виступають здебільшого сформованими зі сталими переконаннями і поглядами на життя. Найчастіше в центрі художнього зображеннями твору письменник кладе якийсь вихоплений із біографії героя момент, через який розкриває ту чи іншу рису його характеру, певну грань його духовного світу”.

  3. учень. Павло Байденбура писав спеціально для дітей. Їм він присвятив такі книги: “Діти шахтарів” (1949, 1950, 1953, 1955), “Таємниця степового шурфу” (1956, 1958), “Як ми шахту будували” (1960). Дитяча тематика творчості письменника знайшла позитивний відгук у періодичній пресі, зокрема у статтях А. Клоччі, П. Чебаліна,

В. Гильова, Н. Миронова, А. Христич, П.Захлебіна, М. Федорчука.
Учитель. На сьогодні ви прочитали оповідання “Універсал гетьмана Богдана”.
Бесіда за змістом оповідання:

  1. У якому році було написано оповідання “Універсал гетьмана Богдана”? ( Відповідь: у 1954 році )

  2. Де їхали два вершники? (Два вершники їхали по степу)

  3. Зачитайте опис вершників. (від слів: „На передньому – літній козак, із обличчям…”)

  4. Куди лежала дорога вершників? (Дорога вершників лежала до Сіверського Дінця)

  5. Як звали вершників? (Юхим Головань і Лесько Ожеред)

  6. Якою була дорога для козаків? (Важкою: болота, ліси)

  7. Що найбільше пильнували ці козаки? (Козаки пильнували свої шапки, бо в них були зашиті важливі папери від гетьмана Богдана)

  8. До чого закликали універсали гетьмана Богдана? (Універсали закликали підійматися всім на боротьбу, визволятись від шляхетської неволі)

  9. Скільки часу подорожували ці козаки? (12 діб)

  10. Яка чудова картина вимальовувалась перед козаками? (безкрайній степ)

  11. Хто зустрів козаків ? (Сторожа)

  12. Куди приїхали козаки? (Козаки приїхали в місто Тор (зараз Слов’янськ))

  13. Де опинились вершники через півгодини? (Вершники опинились біля ріки з крутими берегами, довгими спорудами, житловими будівлями, куренями, палаючими печами- солеварнями)

  14. Що розглядали козаки? (Козаки розглядали не бачений досі промисел, казани, сковорідки)

  15. На кого була звернена увага козаків Юхима Головатого і Леська Ожереда? (На виснажених робітників, напівголих, босих)

  16. Що трапилося з одним із робітників? (Він не витримав важенних коряк (ковш), хитаючись, упав на землю)

  17. Що почав робити наглядач? (Наглядач підбіг до солевара, почав бити ногами, а інший робітник кинувся на наглядача, штохнув його)

  18. Чому наглядач почав бити по залізній сковороді? (Очунявшись, наглядач підвівся з землі та почав кликати на допомогу)

  19. Як добралися козаки до резиденції управителя? (Разом із сторожею)

  20. Опишіть зовнішній вигляд управителя. (Це був невеликий на зріст, дебелий, уже в літах чоловік…)

  21. Що розповів управителю довготелесий наглядач Фролка Сутугін? (Що Гришка Звонарьов накинувся на нього, Сутугіна, і бив ногами, а цей невідомий, Лесько, допомагав йому)

  22. Що Головань подав управителю? (Подав жовтий аркуш від Богдана Хмельницького, а Лесько дав грамоту чугуївського воєводи)

  23. Що просив прочитати ще раз управитель? (Управитель просив прочитати те місце у грамоті, де гетьман просив завозити торську сіль на Україну)

  24. Чим обіцяв платити гетьман за сіль? (Сріблом і золотом)

  25. Чому Сутугін був стурбований і незадоволений? (Бо небезпечно: коли хоче Хмельницький сіль, то хай свої вози споряджає на Тор)

  26. Що задумав Сутугін? (Сутугін вирішив везти сіль на Москву, а решту – на Воронеж, Астрахань; обманути управителя, бо той не знав, скільки є ще запасів солі)

  27. Скільки годин працювали солевари? (Солевари працювали і вдень, і вночі)

  28. Яким промислом займалися чумаки? (Вони споряджали свої вози, щоб везти сіль)

  29. Як постраждав солевар Грицуня Звонарьов? (Грицуня був побитий 30 разів по спині різками, намоченими в ропі; його посадили товариші в бочку (кадуб) відмокати)

  30. Що розповів людям Звонарьов? (Звонарьов розповів людям, що прибули посланці від гетьмана по сіль і розповіли про повстання на Україні)

  31. Де проводили ніч запорожці? (Запорожці проводили ніч у гаю за околицями міста (городища))

  32. Що помітили запорожці? (Запорожці помітили, що валки вантажились уночі й невідомо куди зникали. Вози ховалися в лісі, а напрямок був невідомий)

  33. Яку звістку приніс Звонарьов? (Валки возів із сіллю вирушають дорогами на схід, а не на захід)

  34. Що запропонував Лесько? (Лесько запропонував іти до управителя і розповісти про зібрані вози)

  35. Що Головань розповів управителю? (Головань сказав, що вози з сіллю вже зібрані в лісі, а скільки їх там, ніхто не знає, бо треба відзначити в грамоті)

  36. Як повів себе управитель? (Управитель здивувався, був розгублений)

  37. Для чого управитель покликав Сутугіна? (Управитель покликав Сутугіна, щоб дізнатися, скільки зібрано возів. Сутугін сказав, що дві валки на Москву, а всього півста, а потім сказав, що валок понад 200)

  38. Що підписав управитель? (Управитель підписав грамоту на сіль, і козаки поїхали на захід на Україну)

  39. Чого боявся управитель? (Управитель боявся повстання і крадіжок)

  40. Чим вам сподобалось оповідання “Універсал гетьмана Богдана”?

Розгляд малюнків до оповідання.

Оцінювання.

ІІІ. Домашнє завдання.

Перечитати оповідання П. Байдебури „Універсал гетьмана Богдана”, скласти простий план до тексту, підготуватися до тестових завдань за оповіданням.




Тестові завдання за оповіданням П. А. Байдебури

“Універсал гетьмана Богдана”


1 рівень:

  1. Козаки мали імена:

а) Юхим і Лесько;

б) Богдан і Курбатов;

в) їхні імена невідомі.


  1. Козаки в’їхали у місто:

а) у Москву;

б) у Тор;

в) у село;


  1. Козаки розвозили;

а) тканину;

б) папери;

в) вугілля.


  1. Козакам потрібні були:

а) цукор;

б) гроші;

в) сіль.


  1. Козаки заступалися за

а) солеварів;

б) будівельників;

в) наглядача.


  1. Прохання козаків не хотів виконувати:

а) наглядач;

б) пан;


в) селянин.

  1. Козаки досягли того, чого хотіли:

а) так;

б) ні;


в) тільки наполовину.

ІІ рівень

  1. Чому солевари допомогли козакам?

  2. З якою метою П. Байдебура написав оповідання “Універсал гетьмана Богдана”?

ІІІ рівень

Напишіть твір-мініатюру на одну з тем:



  1. Зображення дружби і взаємодопомоги між козаками і солеварами.

  2. Завдання гетьмана Богдана.

  3. Юхим і Лесько – відважні козаки.


Відповіді на тестові завдання за оповіданням П. А. Байдебури

Універсал гетьмана Богдана”.



І рівень:

  1. а) Лесько і Юхим.

  2. б) у Тор.

  3. в) папери.

  4. в) сіль.

  5. а) за солеварів.

  6. а) наглядач.

  7. а) так.

ІІ рівень:

  1. Я вважаю, що солевари допомагали козакам, бо ті у свою чергу надали допомогу їм. Козаки врятували солеварів від кийків наглядача. А солевари віддячили козакам.

  2. Я думаю, що П. Байдебура написав це оповідання для того, щоб ми пам’ятали історію рідного Донбасу, не забували про те, що було кілька століть тому.

Це оповідання вчить мене дружбі та взаємодопомозі.

ІІІ рівень:

Зображення дружби і взаємодопомоги між козаками і солеварами /за оповіданням

П. Байдебури “Універсал гетьмана Богдана”/.

Твір.

І. Вступ. Козаки розвозять універсали.

ІІ. Головна частина. Зображення дружби та взаємодопомоги між козаками і солеварами.


  1. Допомога козаків під час бійки.

  2. Прихід солеварів.

ІІІ. Висновки. Завдання гетьмана Богдана виконано.

Тому роду нема переводу,

у якому брат із братом

шанують згоду.

(Юрій Яновський)

В оповіданні Павла Андрійовича Байдебури розповідається нро козаків, які розвозили універсали гетьмана Богдана. Універсали – це заклики до козаків, міщан і посполитих селян, щоб піднятися всім на боротьбу й визволятись від шляхетської неволі.

Головними героями оповідання “Універсал гетьмана Богдана” є козаки Лесько, Юхим Головань і солевари. Коли козаки в’їхали у місто Тор, їхню увагу привернула робота двох солеварів: “… обидва напівголі – без сорочок, у подертих, засмальцьованих, аж чорних штанях, босі, голови нічим прикриті”. Один із солеварів вправлявся швидко і легко, а в іншого робота не клеїлась. Та ось із-за дровяного стосу вийшов наглядач. Підбігши до солевара, який не дуже добре працював, він почав бити його ногами, а потім навіть замахнувся палицею. Але в ту ж мить інший солевар вихопив товариша з-під удару наглядача і ненароком штовхнув його. Той кумедно перекинувся і впав обличчям у пісок. Тут, звідки не візьмись, вискочив козак Лесько, і зав’язалась між ними бійка. Це був необачний вчинок з боку Леська, але завдяки втручанню козака у бійку припинилося знущання з солевара. Козакам була необхідна сіль. А за таку поведінку її могли не дати. Після бійки наглядач звернувся до управителя Курбатова і розповів про цей випадок. Тут у їх розмову втрутився козак Юхим Головань. Він сказав пану, що їм дуже потрібна сіль, і пообіцяв заплатити за неї золотом і сріблом. Цією розмовою козак намагався помирити солеварів із наглядачем і управителем. Пан не знав, що йому відповісти. Але наглядачу не сподобалось, що козаки просять сіль. Він не хотів її віддавати. Тієї ж ночі солевари прийшли до козаків і принесли неприємну звістку, що “…сьогодні на світанку валки возів вирушають у дорогу… на Москву”, тобто не дістануться козакам. Козаки розгубились і не знали, що робити. А потім вирішили піти до управителя. Вони прийшли до нього несподівано вночі. Пан злякався. І йому нічого не залишилось, як віддати сіль. Із цього приводу він сказав: “…півста на Москву, а решту – на гетьманщину. Відряджатиму сам!”. Того ж дня козаки відвезли сіль на гетьманщину.

Я вважаю, що завдяки взаємодопомозі і дружбі між козаками і солеварами доручення гетьмана Богдана Хмельницького було виконано повністю.


ПАВЛО АНДРІЙОВИЧ БАЙДЕБУРА
УНІВЕРСАЛ ГЕТЬМАНА БОГДАНА
Степ. Хвилястий, необжитий, в безмежному ковиловому розбі­гу... І ось серед цього безбережного простору двоє вершників. По всьому було видно, що це козаки-понизовці: обоє у високих запо­розьких смушкових шапках, сиділи вони на своїх низькорослих степняках з тою мальовничою невимушеністю, по якій безпомил­ково вгадувались корінні січовики. Коні йшли неквапливою рис­сю, один на півкрупа поперед іншого. На передньому — літній козак, з обличчям майже цеглистого відтінку і довгими, донизу опущеними, солом'яного кольору вусами. З глибоких орбіт диви­лися сірі, кмітливі, з живим ще блиском очі. На задньому — мо­лодий козак з великими карими очима, рум'яний і тонковусий. Якби не ця вузенька, чорна, як вугілля, смужка над гордовито піднятою верхньою губою, козак виглядав би зовсім ще хлопчиком.

Від берегів Груні та Псла, з табору війська гетьмана Богдана Хмельницького, на схід і на схід, аж до Сіверського Дінця, лежа­ла їхня трудна дорога. В таку подорож найкраще було б вируша­ти гуртом, бодай невеликим загоном, а вони зважилися вдвох — старий понизовець Юхим Головань і тонковусий Лесько Ожеред. Перший був обачний та поважний, другий — одчайдушно хороб­рий та заповзятий.

Скільки-то довелося їм перетяти уплав і вбрід великих і ма­лих річок, місити болото озер та яруг, пробиратись лісами, гаями, прямувати в глухе степове бездоріжжя. І весь час удень і вночі бути напоготові, насторожі — в одній руці повіддя коня, а в другій — шабля чи пістоль.

Особливо ж пильнували тоді, коли в'їхали в смугу Дикого поля, бо тут на людей полювали ординці-татари. Не раз були змушені вершники ховатись у заростях нетрищ, а коли кримча­ки насідали в степу,— поринати, мов у хвилі, в густий високий тирсовий плин; та й не раз доводилося їм ставати до бою — ого­лювати шаблі, перезаряджувати пістолі.

Та яка б не трапилась запорожцям пригода, а найперше вони пильнували своїх шапок, звичайних смушевих шапок. Бо в них були зашиті важливі папери — універсали гетьмана Богдана, за­кличні слова його до козаків, міщан та посполитих селян — піді­йматися всім на боротьбу, визволятись із шляхетської неволі. Універсали такі розвозились, розносились по містах, городищах, селах і хуторах, по всій Україні. А вершники, що мчали до

Дінця, везли з собою ще й інші папери.

Аж на дванадцятій добі закінчувалося їхнє незвичайне подо­рожування.

Вершники вимчали на високий, розлогий пагорб і зупинились. Перед ними вималювалась чудова картина: праворуч на південь, скільки сягало око, стелився хвилястий, запалений сонцем, одно­манітно безкраїй степ; на північ і схід простяглася, потопаючи в легкому туманному серпанку, широка долина. На ній, куди не глянь, мов зелені острови,— гаї, переліски.

— Отам, мабуть, воно, те городище,— сказав Лесько, вказую­чи рукою на димові стовпи, що звелись високо над гаєм.— Сма­лять, і ніби чутно гамір.

Головань не відповів, навіть не глянув у той бік. Він весь застиг, прислухаючись. Його звичне до степової тиші вухо влови­ло інші звуки, а очі впіймали: он на гребені степового перевалу вигулькнув вершник, за ним показався другий, і вмить вони зникли. А вже в іншому місці, аж ген під обрієм, з'явились горба­ті коні. Ні, то не горби, то вершники хитрують: припали до грив скакунів і прудко мчать, наближаючись. Блискавично майнули — і вже нема їх. А за хвилину ніби з-під землі виріс цілий загін. Мигтять на сонці алебарди. Чітко різьбляться гостроверхі шоло­ми. Загін риссю мчав назустріч козакам.

Лесько вхопився за шаблю.

— Руські. Кордонна сторожа,— заспокійливо мовив Головань. Він опустив повіддя, широко розкинув поли киреї, під якою за поясом жупана з малинового кармазину красувалось аж чотири пістолі і шабля. Не поспішаючи, витяг з-за халяви люльку, набив її тютюном із прив'язаного до сідла капшука-кисета і вийняв огниво. Все це старий робив неквапливо, повільно, ніби в ці хви­лини його ніщо на світі не цікавило, крім люльки, затиснутого в руках кремінця та кресала, яким він розмірено і твердо вибивав

іскри.

Ощерений списами загін зупинився. Наперед виїхав старший, напевно десяцький, бо загін складався з десяти воїнів. Вузький, довгий синій каптан звисав йому нижче колін, збоку приторочена крива шабля, голова прикрита залізним шоломом з вузькими крисами.



В кількох кроках десяцький зупинив коня.

— Хто такі і звідкіля? — запитав грізно, хоча по одягу бачив, хто ці два вершники.

Головань востаннє пихнув люлькою і аж тоді вже підвів голо­ву, глянув.

— Низовці. З України,— відповів глухо.— Подай,— наказав, звертаючись до Леська.

Той тронув коня, виїхав наперед і подав згорнутий трубочкою аркушик — «охоронну грамоту» чугуївського воєводи, право иа в'їзд у торське городище.

— Тор? — запитав Лесько, показуючи на долину.

— Тор,— ствердно мовив десяцький і, помовчавши, додав: — Соляний город великого князя, царя Олексія Михайловича.— По­тім махнув рукою, дав знак. Списи опустились до землі. Нато­мість над загоном угору звилось древко з насадженим на ньому зображенням двоголового орла.

Козаки виструнчились, зняли шапки і, настромивши їх на ого­лені шаблі, врочисто проїхали повз загін руського війська.

Тихо. В нeбi нi хмаринки. Лише в степовій стороні над обрієм зависли cipi, ніби олов'яні, хмаринні кайми, а може, заслони ту­ману чи куряви. Сонце помггно звернуло з полудня, але пражило дуже дошкульно. Здавалось, в густій молочно-синій оболоні не одне, а безліч розжарених сонць, з вишини безнастанно спадає світлова розпечена злива. Жодного руху чи шуму. Все живе, напевне, заховалося в кущах байраків, у степовій траві. Лише кібці, чатуючи здобич, зависали вгopi або стрімголов падали на землю. А в високостi, аж під самим небом, озираючн свої володіння, повільно i плавно кружляв орел.

Козаки з'їхали з гори в долину i навпростець помчали до гаю. Але там не так-то легко було пробиратись. Густе, низько нависле віття дерев cтiною загороджувало дорогу. Довелося об'їжджати рідким переліском.

3а яких півгодини вершники опинились біля piки з крутими берегами.

За вигинистим поворотом piки гай розступився, показались довгі споруди — шопи, приземкуваті башти. На невисокому пiдвищеині, в огорожі дубового частоколу,— житлові будівлі. А геть далі, на широчезному майдані, який збігав аж до озера, розташувались курені i палаючі печі — солеварні.

— От i прибули. А куди ж тепер? — сам до себе мовив

Лесько.


— Роздивимось, що воно та як воно тут,— сказав повчально Головань.— Вивідаємо, а тоді вже i з'явимось до тутешнього бургoмicтрa, чи пак воєводи.

Запорожці зупинились в укритті біля крайнього куреня i розглядали не бачений досі промисел. Тут все було на диво просто. В широкі, присадкуваті печі вмуровано казани та сковороди, наповнені ропою. У печах безперервно палав вогонъ. По один бік печей стоси порубаного на цурпалля дерева, по другий бік, шд шопами, величезні, ніби щойно навіяні снiгoвi кучугури — ворохи сліпучої білої солі.

— Ой, та й багато ж! Чиста яка! I не шанують — зсипають просто на землю,— мовив здивований Лесько.

Голованя теж дивувало побачене. Але мовчав. Biн думав: «Че­рез нeї били таку довгу дорогу. Вирушили за наказом самого гетьмана. Треба було вирушати, бо в тaбopi Хмельницького з сіллю дуже скрутно, та й недохватка її зараз i по всій Україні. Вже третій piк війна, завіз припинено. Чумацьким возам важкувато добиратись до Доиу. До Сивашів не підступиш, там мурза Кара-бей, а в Криму хан Осман-Гірей. Обидва вовчої натури. Вкусять, а то i зовсім загризуть. Бусурмани... Отож залишилось одне: податись на pycькi землх, на Тор, I ось вона, сіль. А як узяти...»

Увагу привернула робота двох солеварів, які вправлялись біля печей, що стояли поблизу куреня. Обидва вони ще молоді за вiком, обидва високі на зріст, ставні, але виснажені, певно, роботою та вогнем біля тих печей. Обидва напівголі — без сорочок, в подертих, засмальцьоваиих, аж чорних штанях, 6oci, голови нічим не прикриті. Один з них русявий, з маленькою кучерявою борідкою, другий чорноволосий, обличчя округле, го лене. В обох солевар1в одна i та ж робота — підкндати в піч дрова i весь час помішувати кописткою на сковороді, щоб cкopiшe випаровувалась кипляча ропа.

Русявий вправлявся швидко i легко. А в того, другого, робота чомусь не клеїлась. Biн підкипув у піч дрова i почав згортати iз сковороди сіль, а в руках, видно, немає сили втримати важенний коряк. Та ось він випустив з рук держака, поволі ступаючи, хитаючись, нiби сп'янілий, пішов геть. I раптом упав ниць на землю.

3-за дров'яного стосу вийшов наглядач, тонкий, довготелесий, з патерицею в руках, у cipiм каптані, дуже схожий на попа чи ксьондза, тільки що з цапиною жовтавою борідкою і в крислатому солом'яному брилі. Підбігши до солевара, наглядач почав битн йогo йогами, а потім замахнувся палицею. Але в ту ж мить там опинився русявий і спритно вихопив з-під удару товариша, ненароком штовхнув наглядача. Той кумедно перекинувся, в пoвiтpi мелькнули ноги, i цапина борідка зарилась в пісок.

— Ого! — вигукнув у захопленні Лесько Ожеред. I, забувши про вci умовляния i перестороги, помчав до русявого. Порівнявшись, ляснув його по плечу, розреготався, вхопив i стис в oбiймах. Здивований нежданим паступом, солевар спочатку запручався, а коли зрозумів, у чім справа, i coбi почав ляскати козака но плечах i теж реготати.

— Ожеред, Лесько!

— Ляксандра!

— Звонарьов, Григорій!

— По-нашому, Грицько!

Головань розмірковував над тим, як йому зараз бути. Необачний вчинок Леська мiг пошкодити yciй їxнiй справі. Іншим разом на таке побратимство між юнаками ніхто не звернув би уваги. Зycтрілись, познайомились, потоваришували, ну й що ж тут тако­го дивного. Але зараз...

Зближення з цим солеваром, та ще за такого-от випадку — було небажаним. Зав'язувалась i справді неприємна історія. Довготелесий, очунявшись, підвівся з землі i з переляку чи з злості зарепетував, вхопив коцюбу, якою вигортають жар із печей, i щосили загамселив нею по залізній сковороді.

На ту тривогу почала з'являтись сторожа, озброена бердишами. Сюди ж на місце гвалту спішили солевари, ропники, дроворуби.

Головань виpiшив діяти. Владним окриком він позвав до себе Леська, i вдвох вони виїхали на соляний майдан.

Поява вершників, напевие, ще більше налякала довготелесого. Тупцюючи біля печі, він викрикував якісь незрозумілі слова i все бив у сковороду.

Запорожці мали намір проскочити майдан i понад берегом озе­ра пробиратись до найближчого гайка. А згодом, коли тут все втихомириться, повернутись до центру городища. Але сторожа заступила їм дорогу. Довелося скоритись i прямувати туди, куди вказував довготелесий.

«Оце так ускочили в халепу»,— подумав Головань, злостячись на Леська, який слухняно їхав поряд, але насторожений, готовий щомиті рвонути — подай тільки знак. Та й сам вiн, Юхим Голо­вань, був не від того, щоб припуститн копя. А розгулятися є де. IIpocтip широкий! Поблизу гай, а ген i степ. Але ж не для того вони їхали сюди, наділені високим довір'ям, щоб через якусь безглузду пригоду відступати від дорученого діла.

У супроводі сторожі добрались до центру городища — рези­денції управителя соляного промислу. Коли в'їхали у відчинену, оббиту залізом браму, за високим гребенем частоколу відкрилось широке дворище. Посеред нього великий, міцно збитий кам'яний будинок, вікна маленькі, вузькі, ніби бійниці, широкий, обсадже­ний тополями ґанок. Земля скрізь всипана білим річковим піском.

Запорожці рішуче відмовились злазити з коней і верхи під'­їхали до ґанку. Там уже ждав на них повідомлений про появу підозрілих людей управитель. Це був невеликий на зріст, дебе­лий, уже в літах чоловік. Мичкувата сива борода обіймала пухля­ве продовгасте обличчя, спадала аж на груди. Особливо бундюч­ного вигляду надавали просторий, голубого сукна, з застіжками та шнурами каптан, довгі рукава якого звисали аж до землі, на голові— височенна, з прибитим верхом шапка.

Біля управителя товпились кілька чоловік помічників його, гостей, а може, почту. Теж у каптанах, але накинутих наопашки.

— Ваша милість, пане Курбатов, прошу вислухати,— звер­нувся до управителя, низько вклоняючись, довготелесий.

— Говори, Фролка Сутугін,— почулося з ґанку.

Наглядач ще раз вклонився, почав доповідати, як він помітив непорядок біля печі холопа Івашки Гуляка і хотів йому на те як слід вказати, а солевар холоп Гришка Звонарьов повів себе худо, по-розбійницькому, накинувся на нього, Сутугіна, бив його і топтав ногами. А невідомий,— ось цей,— вказав на Леська довготе­лесий,— допомагав йому.

— Та це ж брехня! Все брехня! — скипів Лесько.

В ту ж мить Голованя ніби вихором знесло о коня.

— Б'ємо .чолом панові воєводі,— заспішив він, твердо вимов­ляючи кожне слово.— Посланці ясновельможного гетьмана вій­ська Запорозького і всієї України Зіновія-Богдана Хмельницько­го! — Вклоняючись, козак зняв шапку, спритно витяг з неї до­вгастий жовтавий аркуш і шанобливо подав управителю. Той гля­нув на відбиток печатки, на підпис і передав аркуш чоловіку в синьому каптані, який стояв поруч.

Лесько, у всьому наслідуючи Голованя, подав грамоту чугуїв­ського воєводи. В самому верху шапки залишився універсал Бог­дана.

При читанні послання Хмельницького управитель байдужно вислуховував всі величання та звернення. Коли ж дійшло до слів про те, що гетьман просить завозити торську сіль на Україну, управитель зажадав прочитати йому написане ще раз.

— Ясновельможний гетьман скасовує всі мита,— почав Голо­вань, улучивши слушний момент,— і всіляко буде сприяти...

— Це нам відомо, — перебив нетерпляче чоловік в синьому каптані,— а який буде нам з того зиск?!

— За сіль заплатимо сріблом і золотом.

— За морем — телушка-полушка,— в'їдливо мовив синьокаптанник.

— А рубель — перевіз,— закінчив приказку довготелесий Су­тугін, хихикаючи і морщачись, ніби його хтось лоскотав.

- Купцям, торговим людям вільно завозити усякий крам на Україну,— заговорив рівним, низьким голосом Курбатов.— На те є дозвіл з Москви. А також можна завозити і сіль. А як нам бути у цьому ділі, про це ми скажемо опісля.— І управитель дав знак, що розмова закінчена.

Запорожці вклонились і поволі, ведучи коней за повіддя, ру­шили до виходу з дворища.

— Щось воно закривилось на таке, що, мабуть, толку з ними не буде,— сказав Лесько, коли вже сіли на коней.

— А може, й буде! — відповів Головань, ладнаючи люльку, і по цих словах так ударив кресалом по кременю, що аж забив пальці.— А може, й буде,— повторив удруге.— А от тобі, шибай-голові, слід було б добре наскубати чуприну. Еге ж!..— і рвонув конем у напрямі гаю, що виднівся за околицями городища.

З резиденції управителя Сутугін вийшов стурбований і невдоволений. Всі його намагання переконати Курбатова не звертати жодної уваги на грамоту гетьмана лишилися марними. А він йому доводив, що зв'язуватись з тим гетьманом зараз і небезпечно, і, напевно, що без вигоди. Краще направляти сіль давно вже протореними дорогами на північ і иа схід, у добре відомі міста і землі. А коли вже так прикрутило, що треба і на гетьманщину. то для годиться послати їм кілька возів. А найкраще було б відписати Хмельницькому, коли хоче солі, то хай споряджає вози і приїздить сюди, на Тор.

Хоча управитель з доводами старшого наглядача Сутугіна по­годжувався, що краще проторені дороги, а все ж таки вирішив виконувати наказ чугуївського воєводи. А в тому наказі зазнача­лось: «Не токмо не чинити опору торгівлі, а навіть всіляко сприяти. 1 запаси торської солі бажано везти на Україну».

«Везти запаси,— розмірковував уже сам з собою Сутугін.— А якщо їх не буде...» Вхопившись за таку думку, він уже планував, як йому бути, як діяти. Скільки тої солі зараз у Торі, не знає ні чугуївський воєвода, ні навіть управитель Курбатов, який не часто буває на соляному майдані. Що де лежить, а що бі­жить — про те знає він, Фролка Сутугін. Отож на Москву піде валка возів трохи менша, ніж намічалося раніше, а решта — на Воронеж і Астрахань. І зиск від цього буде чималий. Завдаток від астраханських купців уже брязкотить в кишені.

Міркуючи так, Сутугін поспішав на майдан, до заводських воловень, де зупиняються чумацькі валки. Сьогодні увечері туди мало прибути півста возів із Чугуєва. Порожні вози зараз будуть дуже потрібні.

Робота на соляному майдані не припинялась і вночі. В печах палахкотів вогонь, біля казанів і сковорід орудували солевари, ропники підносили і підвозили на тачках відстояну в коритах ропу, дроворуби кололи дрова. Клекотіли казани, шерхотіли ко­пистки об днища сковорід, і рідко чувся тут людський голос. Під наглядом пригінчих підневільні працювали тяжко, надривно. Мовчазні, до всього байдужі.

Густий їдкий дим стелився низько над землею, від озер на берег повзли тумани, і місячне сяйво не в силі було розігнати гнітючий морок, що звисав над тихою долиною.

Довгий ряд возів простягався від воловень аж до соляних шоп. Долу опущені дишлі — війя, лежать розкидані ярма, батоги та налигачі звисають з лютень — валка на спочинку.

Кожен чумак повинен був спати біля свого воза. Але ж ніч ще попереду, а городищем і на майдані ходять такі дивні чутки та розмови, що не до спання. Он біля воловні, у закутку, зібрались чумаки, солевари. Скільки їх там... Десятки, а може, сотні. Густа тінь розлогих кленів ховає людей від злого стороннього ока. Роз­мови ведуть напівголосно, пошепки. Розповідає дроворуб, який щойно був на дворищі управителя, бачив посланців гетьмана і чув, що вони прибули у Тор по сіль.

— А я розкажу вам про слова гетьмана Богдана,— сказав чу­мак, підвівшись з землі.— В дорозі чув я, ніби гетьман закликає всіх козаків і селян ставати на бій з панами-ляхами волю здобу­вати...

— Еге ж, то правда,— ствердив Гришуня Звонарьов. Він си­дів у бочці, наповненій доверху водою. І це нікого з присутніх не дивувало. Всі знали: за наказом наглядача Фролки Сутугіна Гришуню сьогодні відшмагали різками. Дали тридцять ударів по спи­ні. Різки були намочені в ропі. Рани ятрились, тіло проймав нестерпний біль. Чумаки облили товариша водою, а потім посади­ли у кадуб відмокати.

— Правда, братці! — повторив Звонарьов.— Є таке слово. В універсалі писане. І там, на Україні, уже тріщать панські кіст­ки, б'ють там шляхту... І те правда, що посланці гетьмана прибу­ли до нас по сіль. Так допоможемо нашим братам сіллю! А може, й ще чим...— Звонарьов рішуче звівся на ноги, вода з кадуба хлюпнула на землю, в калюжі заграли сріблясті місячні іскри і згасли. Не вилізаючи з бочки, Гришуня розказував, як він познайомився з посланцем гетьмана. А потім уже на дворищі в управителя чув розмову про сіль.

— Допомогти треба...

— Аякже...— загомоніли в гурті.— Свої ж люди...

— Слухай!..— почулося голосне, протяжне.— Наказується го­тувати вози. Чумакам запасатись усім потрібним в далеку дорогу. Сіль забирати з крайньої шопи.— Високий, в чорній киреї оповіс­ник, тримаючи поперед себе жезла, поволі обходив курені, волов­ні, обори і проголошував наказа.

Люди під кленами притихли. Коли тягуче «Слухай!» віддали­лося, почали вставати і підходити до своїх возів, куренів. Зав'язу­валась жвава розмова. Висловлювалась радісна думка, що, напев­не, чумацькі валки цей раз підуть на Україну.

Вже четверту ніч запорожці проводили в гаю за околицями городища. Тут було затишно, зручно. Поблизу протікала ріка, на луках привільно випасалися коні. Повз гай проходила дорога, можна було простежити, хто в'їжджає і хто виїздить із города.

Сонце зайшло. Ніч облягала землю. З ріки тягнуло прохоло­дою. Завмирали денні голосні звуки, натомість народжувались нічні, притишені, таємничі. Над сонним гаєм підіймався збляклий місяць. І, ніби вітаючи його появу, обізвались нудним завиванням вовки, реготом і плачем — сови, а на сторожовій вежі в Торі де­сять разів ударили у дзвін.

Біля жевріючої ватри сидів Юхим Головань. Трохи далі від нього Лесько білував зайця. На жару пріла мамалиґа. Головань мав пильнувати казанка. Але він зовсім забув про те вариво. Сидів глибоко задуманий. А думати було про що. За ці дні запо­рожці вже тричі відвідали управителя в його резиденції. Він при­ймав посланців дуже люб'язно, запрошував до господи, частував вином заморським, медом і вів довгі розмови. Все розпитував про події на Україні, про Хмельницького та про походи, бої з поляками. Коли ж запорожці навертали розмову про сіль, Курбатов від­повідав коротко, ухильно. А все ж запевняв, що всі наявні в Торі запаси підуть на Україну.

А на майдані творилось щось незрозуміле. Валки вантажились здебільшого вночі і невідомо куди зникали. Запорожці виявили: готові в дорогу вози схороняються в лісі, а куди їх направлять — невідомо.

«Невже отак, з пустими руками і доведеться повертатись? — думав занепокоєний Головань.— А що скаже гетьман? А това­риство?.. Скажуть, прозвали Голованем, а він без розуму. Нікче­ма. Тюхтій. Очима бачив, на добрі тому сидів, а взяти не зумів...»

— Лесь!


— Грицько, ти? — почулося притишене.

Із кущів бузини та ожини, які росли на березі ріки, вийшов Звонарьов. Юнаки зустрічались майже щоночі й довго вели свої розмови. Старий Юхим уже не заперечував проти зустрічей.

На цей раз солевар приніс дуже неприємну звістку. Цієї ночі, на світанку, валки возів вирушають у дорогу. Тільки дорога їм на схід, а не на захід.

— Зараз у городищі нишпорять купці з Астрахані,— запевняв Гришуня.— А з ними мудрує Фролка Сутугін.

— Рушаймо до управителя,— запропонував Лесько.— Тоді будемо знати, що нам робити...

- А коли там що не так,— додав багатозначно Звонарьов,— тоді ми самі повернемо вози туди, куди треба. Чумаки і солевари з нами. Хай Фролка лютує.

— Забороняю! — загримів гнівно Головань.— І думать про та­ке забороняю! — Хоча йому самому припала до душі така думка. Сіль-бо треба вивезти звідсіля за всяку ціну.

Через кілька хвилин запорожці були на дворищі управителя. Він довго відмовлявся приймати пізніх відвідувачів, але нарешті погодився на розмову.

Напівтемна, освітлена лише однією свічкою, кімната здавалась занадто великою і похмурою. Розставлені попід стінами впритул низенькі, з високими спинками стільці нагадували неоковирні пеньки. Посеред кімнати широчезний і теж низенький, завалений химерними фігурами та дрібничками стіл. В кутку піч з високою челюстю. Хоча надворі і в кімнаті було тепло, в печі горіли дрова. Курбатов сидів навпочіпки з простягнутими до вогню руками.

— Низький уклін пану воєводі в його домі,— почав Головань, знімаючи шапку,— щиро просимо вибачення за турботу, але ж було б нечемно не відвідати пана воєводу перед нашим від'їздом і не подякувати за гостинність.

Здивований Лесько аж ойкнув від почутого.

— До того ж у нас до пана воєводи є невеличка справа,— вів далі Головань.— Вози з сіллю уже зрихтовані. Стоять зараз у лісі. Отож уклінно просимо лише визначити, скільки їх там, тих возів, вирушає на Україну. І все те просимо зазначити в циду­лах — відповідних грамотах. Одну цидулу ми відвеземо ясновельможному пану гетьману Богдану Хмельницькому, а другу — його вельможності пану чугуївському воєводі Федору Хлопову, в якого будемо гостити.

Тепер уже ойкнув від здивування управитель. Він рвучко підвівся, хвилину постояв, потім заходив по кімнаті задуманий, як видно, розгублений. Учора та й сьогодні йому доповідали наглядачі про те, що в городищі занепокоєння, холопи читають якийсь універсал гетьмана Богдана і чумаки настроєні рушати з возами лише на захід. І до всього того і ці посланці лякають чугуївським воєводою...

Курбатов рішуче підійшов до столу, тричі вдарив чимсь де­рев'яним об залізну покришку. В ту ж мить з'явилося троє челяд­ників. Одному з них управитель наказав покликати Фролку Сутугіна, а два заходилися світити в кімнаті свічки.

Довготелесий не забарився з'явитись на виклик. Він був, як видно, в хорошому, піднесеному настрої. Але, побачивши запо­рожців, раптом спохмурнів, знітився.

— Завтра вирушаєте? — запитав Курбатов.

— Завтра,— відповів Сутугін, вклоняючись.

— Скільки возів йде на Москву?

— Дві валки, а всього півста.

— А решта?

Сутугін зблід. Угнув голову. Мовчав.

— Скільки решти возів, питаю! — підвищив голос управитель.

— Возів буде понад двісті,— не витримав Лесько.

— Так, так...— забелькотів розгублений наглядач.— та ми ще зараз вантажимо, підраховуємо,— найшов нарешті що сказати.

Курбатов знову забігав по кімнаті, кружляючи, заходив повз Сутугіна, запорожців, не звертаючи на них жодної уваги, ніби в ці хвилини їх тут не існувало; нарешті він зупинився біля наглядача.

— Півста на Москву. А решту — на гетьманщину. Виряджа­тиму сам. Іди,— наказав коротко.— Коли вирушатимуть в дорогу, мене сповістиш, чуєш! — крикнув уже вслід Сутугіиу.

Головань і Лесько, посміхаючись, багатозначно перезирнулись між собою. Курбатов помітив і теж посміхнувся.

На сторожовій вежі били чотири удари. На дворищі вчулося тупотіння і іржання коней. До ґанку підкочували ридвани.

— Прошу панів послів не турбуватися. Грамоту його ясно­вельможності пану гетьману буде написано, - уже прощаючись, запевнив управитель.

І справді, таку грамоту посланці одержали. Але вона їх уже мало цікавила. Того дня на світанку нескінченні валки возів із сіллю вирушили на захід, на Україну.



1954 р
Урок літератури рідного краю №5


Каталог: txt -> biletskv -> zadoenko
biletskv -> Книга для культурологів, мистецтвознавців, спеціалістів-естетиків, а також для тих, хто цікавиться проблемами сакральної культури
biletskv -> Проблеми сучасного підручника середньої І вищої школи збірник наукових праць
biletskv -> Донецьк Східний видавничий дім
biletskv -> Книга для культурологів, мистецтвознавців, спеціалістів-естетиків, а також для тих, хто цікавиться проблемами сакральної культури
biletskv -> Навчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
zadoenko -> Література рідного краю


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка