Корнєєв Ю. В. Інститут повітряного законодавства в системі транспортного права



Дата конвертації16.02.2017
Розмір4.05 Mb.
Інститут законодавчих передбачень і правової експертизи Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Рада по вивченню продуктивних сил НАН України Українська спілка підприємців малого та середнього бізнесу Адвокатське об’єднання “Василь Костицький і Партнери” Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України МАЛИЙ І СЕРЕДНІЙ БІЗНЕС (ПРАВО, ДЕРЖАВА, ЕКОНОМІКА) економіко-правовий науково-практичний журнал № 3-4 2009 Свідоцтво про державну Реєстрацію друкованого засобу масової інформації КВ № 11591-46311Р Постановою Президії ВАК України журнал включено до переліку наукових фахових видань Головний редактор: КОСТИЦЬКИЙ Василь Васильович _____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 ЗМІСТ Тези науково-практичної конференції «Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття: економічний патріотизм та стратегічні можливості України» Вступ……………………………………………………….…………………………..…… …5 ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ПОВІТРЯНОГО ПРАВА В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ ТЕОРІЇ ПРАВА ТА ЮРИДИЧНОЇ ПРАКТИКИ Костицький В.В. Теоретичні та методологічні засади формування комплексної галузі "Повітряне право"…………………………………………………………………….... 5 Бєглий О.В., Волох К.Ф. Організаційно-правові проблеми створення аеронавігаційної супутникової системи в Україні…………………………………………………………….....15 Боярська З.І. Актуальні проблеми екологічного страхування у цивільній авіації ………..19 Вдовенко Н. В. Повноваження ІСПО щодо забезпечення функціональності цивільної авіації……………………………………………………………………………………...…....22 Гусарєв С.Д. Особливості розвитку сучасної юридичної науки в Україні…………...….....26 Задорожний Ю.А. Роль принципів права у формуванні повітряного права України…….28 Коморна Л. Функції систематизації екологічного законодавства України……………..….31

Корнєєв Ю.В. Інститут повітряного законодавства в системі транспортного права……....33

Кривицький Ю.В. Підходи до визначення поняття норми права в юридичній науці……..37 Костицька І.О. Політико-правова природа представницьких органів влади………..........39 Розвадовський В.І. Порядок припинення повноважень Голови Верховної Ради України..43 Ониськів Л.М. Деякі питання кодифікації аграрного законодавства України…………..…44 Хомяченко С.І. Юридична відповідальність за екологічні правопорушення на повітряному транспорті………………………………………………………………………45 Шереметьєва О.Ю. Поняття та правовий статус держави як суб’єкта повітряного права……………………………………………………………………………………………..48 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БЕЗПЕКИ У ГАЛУЗІ ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ Верченко В.П. Докази та доказування у справах, пов’язаних з падінням повітряного судна……………………………………………………………………………………………53 Виговська А.В. Відповідальність за незаконний обіг порнографічних предметів та матеріалів за зарубіжним кримінальним законодавством та КК України……………….....56 Головкін О.В. Організація державного нагляду та контролю у сфері охорони довкілля в Україні………………………………………………………………………………………….59 Драпушко Р.Г. Проблеми безпеки і міжнародний туризм…………………………..…….61 Злобіна О.О. Вплив організованої злочинності на процеси регулювання земельних відносин в АР Крим……………………………………………………………………..……63 Кащук І.О. Перспективи розвитку та виконання положень Договору «Про відкрите небо»………………………………………………………………………….…………………66 Кудін С.В. Джерела кримінального права України у Х - першій чверті ХІІ століття: історіографічні аспекти дослідження……………………………………...…………..……67 ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 2 Мотлях О.І. Криміналістичне версіювання у розслідуванні справ, пов’язаних з авіакатастрофами………………………………………………………………………....….…70 Новицька Н.Б. Організаційно-правове забезпечення інформаційної безпеки як складова національної безпеки……………………………………………………………………….…..75 Рибікова Г.В. Вдосконалення правового регулювання забезпечення безпеки в транспортній галузі………………………………………………………………………….…79 Штанько А.О. Критерії класифікації правопорушень: постановка проблеми……….…...81 Шумський П.В., Кіфоришина Т.Ф. Історичні передумови становлення прокурорської системи в Україні………………………………………………………………..……………..83 Чуб Г.М. Щодо питання боротьби з актами незаконного захоплення повітряного судна: міжнародний аспект………………………………………………………………….…86 ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СФЕРІ ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ Бичков А.С. Суб’єкт адміністративно-правового регулювання порушення правил безпеки польотів………………………………………………………………………….………88 Вайцман В.Г. Адміністративно-правовий підхід до визначення поняття «дорожній транспорт»………………………………………………………………………………………..89 Гончарук С.Т. Адміністративно-процесуальні відносини у галузі цивільної авіації……….91 Горова О. Б. Правове становище інвалідів у. міжнародних документах………………..…...96 Гуренко-Вайцман М.М, Русанова С. Ю. Конституційно-правові засади місцевого самоврядування (досвід Західної Європи)……………………………………………………..98 Глибіна Г. М. Адміністративно-правовий статус політичних партій як суб’єктів адміністративного права………………………………………………………………………..99 Дараганова Н.В. Особливості адміністративно-правового статусу командира повітряного судна України…………………………………………………………………..…101 Долецький В.В. Громадська експертиза у сфері охорони культурної спадщини………....105 Ейдельберг М.М. Земельна ділянка як об’єкт адміністративно-правових відносин……………………………………………………………………………………….…108 Єрошенко Д.В. Регуляторна політика у сфері страхування……………………………...…..110 Задорожня Г.В. Конституційний лад: питання теорії і практики….………………………..111 Калюжний Р.А. Організаційно-правові форми забезпечення державних інтересів………..115 Калюжний К.Р. Особливості розвитку правового світогляду у Римській Візантійській імперії…………………………………………………………………………………………….117 Коруля І.В. Антикорупційна політика держави………………………………………………119 Кудря В.О. Основні системи професійної підготовки управлінських кадрів в поліції в зарубіжних країнах та їх правове регулювання………………………………………………121 Конєва Н. В. Поняття і сутність анти правового закону………………………………..…..124 Лапчак І.В.Еколого-економічний зміст лісового законодавства України………………....127 Миронова О.О. Правове регулювання взаємовідносин церкви та держави……………………………………………………………………………………........128 Наулік Н.С. Поняття механізму охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина………………………………………………………………………..…………...130 ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 3 Нашинець-Наумова А.Ю. Особливості корпоративного управління: міжнародно- правовий аспект (на прикладі цивільної авіації)………………………………………………132 Новицький А.М. Державне управління у сфері енергозбереження……………………….…136 Севрюков В.В. Міжнародні нормативно-правові гарантії забезпечення прав і свобод національних меншин і корінних народів в Україні………………………………………..…140 Сопілко І.М. Органи державної влади як суб’єкти правовідносин щодо отримання інформації………………………………………………………………………………………..146 Тернавська В. М. Інститут лобізму в галузі цивільної авіації………….……………….……147 Тихомиров Д.О. Навчання та допуск до адвокатської діяльності у США………….…….….149 Тихомиров О.О. Плюралізм підходів до розуміння функцій держави…………………….…151 Трохимчук І.М. Проблеми розвитку фінансового контролю…………………………...…….154 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ Білоусов В.М. Інститут комерційної таємниці в законодавстві України: поняття і шляхи вдосконалення…………………………………………………………………………….157 Гусарєва О.С. Актуальні питання охорони інтелектуальної власності в Україні…………...162 Денисюк О.П. Проблеми та перспективи розвитку охорони інтелектуальної власності в Українї…………………………………......................................................................................164 Кметик Х.В. Правовий режим регіональних патентів…………………………………….… 168 Москалюк Н.Б. Проблеми законодавчого співвідношення інтересів селекціонерів і власників патентів на біотехнологічні винаходи……………………………………….…… ..170 Пономаренко О.В. Підходи до розуміння комп’ютерної програми як об’єкта правової охорони…………………………………………………………………………………….. ….…173 Руднікова Н.С. Правове регулювання інтелектуальної власності цивільної авіації в Україні та європейський аспект …………………………………………………………..…….174 Філик Н.В. Правова природа цивільної правосуб’єктності юридичних осіб……………..…178 Шевчук Н.В. Самозахист як спосіб захисту прав інтелектуальної власності…………….....181 ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 4 Вступ Науково-практична конференція «Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття: економічний патріотизм та стратегічні можливості України», відбулася 2009 року у Національному авіаційному університеті за участю представників органів державної влади, зокрема: Ради національної безпеки і оборони України, Міністерства освіти і науки, Міністерства промислової політики, Міністерства економіка, Міністерства транспорту та зв’язку, Державної авіаційної адміністрації України, Державної судової адміністрації. Активну участь в обговоренні заявленої тематики взяли провідні вчені у сфері цивільної авіації, спеціалісти з права та міжнародних відносин, керівники та фахівці установ, підприємств, компаній, агентств аерокосмічної галузі, представники науково-педагогічного складу Національного авіаційного університету. Дана науково-практична конференція стала важливою подією в осмисленні як концептуальних проблем забезпечення конкурентоспроможності та прогресу однієї з високотехнологічних галузей економіки України, так і конкретних, пріоритетних інженерних, економічних, правових та інших завдань, вирішення яких забезпечить у найближчому майбутньому створення нових ефективних авіаційних систем та комплексів. Поглиблення політичної і правової реформи, процеси глобалізації та інтеграції нашої країни в міжнародне співтовариство та перспектива вступу в ЄС створюють передумови для ствердження ідеалів рівності і свободи, верховенства права, справедливості, економічного патріотизму, як головних соціальних цінностей, що відповідно вимагає від працівників освіти посилення загальноюридичної підготовки з метою зміцнення світоглядних засад, забезпечення громадянської активності, політичного, економічного патріотизму та прогресивного розвитку в авіаційній сфері. Тому учасники конференції вважають, що слід привернути більшу увагу науковців і практиків до вдосконалення правового регулювання таких галузей як авіаційний транспорт, літакобудування, міжнародні перевезення тощо. Проведення наукової конференції є важливим етапом в розробленні державної політики в галузі цивільної авіації, який забезпечить подальший розвиток цивільної авіації в новому тисячолітті та створить важливі науково-технічні передумови якісного поглиблення знань, соціального прогресу, слугуватиме інтеграції міжнародного співробітництва в цілях вирішення нагальних проблем соціально-економічного розвитку. Під час проведення конференції було заслухано та обговорено близько ста доповідей і виступів, які публікуються в даному збірнику. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 5 ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ПОВІТРЯНОГО ПРАВА В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ ТЕОРІЇ ПРАВА ТА ЮРИДИЧНОЇ ПРАКТИКИ ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ КОМПЛЕКСНОЇ ГАЛУЗІ "ПОВІТРЯНЕ ПРАВО" Костицький В.В. доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, професор Аналізуючи особливості розвитку системи права України автор стверджує, що в основі розмежування галузей права лежать не тільки предмет і методи правового регулювання, але й принципи права, а також на підставі цих тверджень обґрунтовує наявність нової комплексної галузі права "Повітряне право України". Розвиток уявлень про право і державу та їх роль і місце у житті громадянського суспільства у сучасних умовах розвитку системи права призводять до виокремлення нових галузей права та інститутів права. Тому дослідження місця і ролі повітряного права у системі права логічно починати з аналізу сучасного розуміння права та правової системи, особливостей структуризації права та інших теоретико – методологічних проблем. Система права держави визначає не тільки форму правління, політичний (правовий) режим, але й характеризує особливості її розвитку, оскільки сучасна держава не може залишатися ізольованою у глобальному світі. Під системою права розуміють або систему правових норм, або правові норми і правові відносини, або ж побудову права як нормативного утворення та співвідношення правотворчості і застосування права 1 .Право в загальносоціальному розумінні – це певні можливості суб’єктів суспільного життя, які визначаються рівнем розвитку суспільства2 . Таким чином, право із законообмеження стає феноменом, у якому система обмежень особи і його обов’язків кореспондується з обов’язками держави і можливостями особи. Право як соціальне явище зародилося у Стародавньому Римі саме у вигляді приватного права. Правова матерія включала поряд з приватним правом тільки „вираження” публічного права3 . Можливо тому наука права і саме сучасне розуміння права виникли на початку другого тисячоліття, в тому числі зі школи права Болонського Університету – найстарішого європейського вузу, створеного у ХІ столітті на території сучасної Італії. Такими принципами, які можуть розкрити сутність приватного права, його великими началами, як писав Ієрінг, є юридична рівність суб’єктів, юридична автономність суб’єктів права, свобода договору та диспозитивність. В основу поділу права на публічне і приватне покладені принципи приватного права, які визначають правове становище суб’єктів права, інтереси, втілені у праві, форми дії права, особливості правового регулювання. Право – це соціальне явище, надбання духовної культури лююдства, тому право не може бути позбавлене творчої основи, за допомогою якої розбудовуються нові соціально- економічні відносини. Український досвід, Конституція України 1996 року, проект якої створювався авторами як модель для розбудови Української держави, формування системи права, громадянського суспільства та нової вільної людини - найкращий аргумент на користь такого твердження. 1 Тихомиров Ю.А. Публичное право. Учебник.-М., Издательство БЕК, 1995.- С.211 2Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення (основи загальної теорії права і держави). – К., 1992. – С.7. Слід зазначити, що П.М. Рабінович одним з перших в українській теоретико-правовій науці підійшов до нового розуміння права, вбачаючи в ньому не тільки імперативи, але й можливості вільного розвитку особи. 3Кашанина Т.В. Корпоративное право (право хозяйственных товариществ и обществ). Учебник для вузов. – М.: “Норма- Инфра-М”, 1999. – С.15 – 16. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 6 Право як жива матерія високого духу перебуває у постійному динамічному розвитку. Досліджуючи право як соціальний феномен, щоразу відкриваємо нові його грані, яких ми раніше не помічали. Окрім наведеного зрізу щодо поділу права на приватне і публічне вкажемо на системність права як умову його життя, правотворення і реалізації. Згадаємо, що антична приказка трактувала право як мистецтво добра і справедливості. Конституція України, очевидно, розвиваючи це положення у статті 3, встановила, що особа, її свобода визначають зміст і напрями діяльності держави, перетворивши право із дарованої можливості у систему договірних норм рівних суб’єктів – особи і держави. На відміну від правової системи як сукупності усіх правових явищ система права включає галузі права та інститути права. Логічне запитання – чи можна у системі права виділити галузі, які відносяться до приватного права, та позначити галузі права, які є публічним правом? На рівні поділу права на галузі про це ще можна говорити: цивільне право безумовно складає основу приватного права. Природне право, як говорив Ульпіан, також відносимо до приватного права. У природному праві "містяться" права і свободи особи, невід’ємно належні їй як біосоціальній істоті, які не можуть бути даровані державою, а тільки у силу визнання їх державою мають закріплюватися у конституції як суспільному договорі громадян між собою та громадянського суспільства і держави. Натомість, конституційне право, адміністративне право, кримінальне право є галузями публічного права. Однак, при розгляді права як системи, що включає структурні одиниці, виявляється певна умовність поділу права на публічне і приватне. Навіть у цивільному праві як галузі приватного права є норми публічно-правові, зокрема, ті, що стосуються правового регулювання інтелектуальної власності. І у таких галузях публічного права, як конституційне право та земельне право, знаходимо норми, що регулюють відносини оренди земельних ділянок. Суб’єктами договору оренди тут є орган місцевого самоврядування та державної виконавчої влади, з одного боку, та фізична або юридична особа, з другого боку. А укладенню договору оренди передує процедура прийняття відповідного рішення органом місцевого самоврядування або державної виконавчої влади, що є питанням публічного права. Процедура прийняття рішення про укладення договору оренди юридичною особою регулюється нормами приватного права. Право кожної держави як система, що включає такі структурні одиниці, як галузі права, перебуває у постійній динаміці. Поряд із традиційними галузями права, зокрема, такими як конституційне, цивільне, кримінальне, адміністративне, фінансове, трудове, цивільно- процесуальне, кримінально-процесуальне формуються і утверджуються інші галузі права. Сьогодні загальновизнаним є виокремлення екологічного права як комплексної галузі права, продовжуються дискусії щодо подальшого розвитку господарського права як самостійної галузі права. Галузь права об’єднує відносно самостійну сукупність норм права, які регулюють певні сфери суспільних відносин. Великі галузі права можуть об’єднувати як інститути права, так і більші угрупування – підгалузі права, тобто сукупності правових норм, що регулюють суспільні відносини одного роду (банківське, бюджетне право у складі галузі фінансового права). Інститут права – це об’єктивно обособлена всередині однієї або кількох галузей права сукупність взаємозв’язаних норм, які регулюють невелику групу суспільних відносин одного виду або сторони суспільних відносин 4 . Інститути права у даному контексті можуть бути або галузеві або міжгалузеві. І, нарешті, найменшою структурною складовою у системі права є правова норма – конкретне правило поведінки, установлене або санкціоноване і забезпечуване державою. Норму права можна порівнювати з молекулою речовини. Молекула – це найменша складова речовини, яка зберігає властивості цієї речовини. Молекула води є водою, а два атоми водню 4Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Том 2. Теория права. Под ред. Проф. М.Н. Марченко. – М.: Издательство „Зерцало”, 1998.- С.233; Теорія держави і права. Навчальний посібник. За загальною редакцією В.В.Копейчикова і С.Л Лисенкові.- К.: Юрінком Інтер, 2002.- С.200 ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 7 або атом кисню мають інші у порівнянні з водою властивості. Норма права – це найменша частинка права, яка зберігає властивості і особливості права. Тому зведення норми права до простого правила поведінки дещо спрощує саму природу права. Однак це тема окремої розмови. Одним із проявів цілісності права поряд з його поділом на публічне і приватне та системністю права є наявність або формування комплексних галузей права, зокрема, цивільного права, фінансового права, яке об’єднує бюджетне, податкове та банківське право, а також комплексної галузі екологічного права, яке поєднує в собі і норми публічного права, і норми приватного права, включає норми, що містяться як в екологічному, так і в інших галузях законодавства. В основі екологічного права лежить природнє право людини на придатне для життя і безпечне для здоров’я і життя довкілля. Це право кореспондує відповідний обов’язок держави, який нині закріплений у ст.16 Конституції України: забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави. Ця норма публічного права знайшла свій розвиток в „Основному законі приватного права” – Цивільному кодексі України, який вступив у дію з 1 січня 2004 року. У статті 293 Цивільного кодексу України „Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля”, зокрема, зазначається, що фізична особа має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення Діяльність . фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення природних ресурсів, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності. Діяльність фізичної та юридичної особи, яка порушує рівновагу у довкіллі та призводить до шкоди інтересам громадянського суспільства, держави та інших суб’єктів права, може бути припинена за рішенням суду. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту). Фізична особа має право на належні, безпечні, здорові умови праці, проживання, навчання тощо”. Стаття 293 Цивільного кодексу України взаємопов’язана не тільки із статтею 16, а й зі статтею 50 Конституції України, яка також встановлює право особи на екологічну безпеку, але є дещо вужчою за своїм змістом. Як бачимо, поєднання норм публічного і приватного права як прояв єдності права і його поділу на галузі, що особливо яскраво простежується в екологічному праві, є законом його існування. З нормативного погляду екологічне право – це система правових норм, що регулюють суспільні відносини на основі спільного предмета правового регулювання, яким є відносини в галузі охорони, використання, відтворення всіх природних ресурсів, екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища загалом, цінних природних об’єктів і комплексів, екосистем та ландшафтів, клімату, життя і здоров’я людей від негативного впливу забрудненого довкілля5 . Джерелами, тобто нормативно-правовими документами, в яких „живе” екологічне право, є Конституція України, закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (прийняті самостійно, спільно з іншими міністерствами і відомствами), рішення органів місцевого самоврядування та рішення суду, тощо. Особливістю екологічного права як комплексної галузі є те, що воно включає земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, повітряне ( не оправдано зараз говорять про атмосфероохоронне право, але про це скажемо дещо пізніше), заповідне законодавство, які або вже сформувалися в окремі галузі права (земельне, водне, лісове, гірниче) і разом становлять природоресурсове право, або ж існують як галузі законодавства, процес формування яких у галузі права триває, а також право екологічної безпеки (див. рис.1). Екологічне право, як комплексна галузь права, об’єднує ряд галузей права, кожна з яких містить як норми, що регулюють відносини з охорони і використання (у тому числі і 5 Петров В.В. Экологическое право России. Учебник для вузов. – М.: БЕК, 1995. – С. 5. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 8 господарського використання) конкретного природного ресурсу, так і норми права, спрямовані на охорону довкілля загалом. У якості прикладу можна назвати норми земельного права, що врегульовують порядок вибору земельної ділянки, норми Постанови Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 р. №303, яка встановлює порядок стягнення платежів (зборів) за забруднення навколишнього природного середовища. Рис.1. Система комплексної субгалузі права "екологічне право” Екологічне право, включаючи “екологізовані” норми інших галузей права, взаємопов’язане з іншими галузями права і може реалізовуватися тільки у взаємодії з ними. Так, порядок фінансування природоохоронних заходів, кредитні та податкові пільги для підприємств, установ і організацій є предметом правового регулювання як екологічного, так і фінансового права. Питання стимулювання природоохоронної діяльності підприємств і організацій входять як у сферу екологічного, так і господарського і аграрного права. Правове регулювання інституту власності на природні ресурси займає однаково вагоме місце як у системі цивільного права, так і екологічного. Санкції ж за екологічні правопорушення містяться в адміністративному та кримінальному законодавствах. Екологічне право як комплексна галузь, таким чином, включає галузі права, які регулюють відносини у сфері охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, визначають шляхи і засоби вирішення природоохоронних проблем та відображають екологічну політику держави. Це комплексна галузь права, яка об’єднує правові норми, що регулюють різноманітні відносини у сфері охорони навколишнього природного середовища, реалізується у тісному взаємозв’язку з іншими галузями права. Нині в Україні поки що не розроблена концепція теоретичних засад розвитку окремих галузей права. Це стосується і екологічного права. Автор ще у 1992 р. висунув свій варіант такої концепції і назвав її концепцією „екологічного дерева”. Вона містить наближений перелік необхідних правових актів у галузі охорони навколишнього природного середовища, черговість їх ухвалення, відображає взаємодію та загальні принципи їх підготовки, становлення системи екологічного права 6 . 6 Див.: Костицький В.В.Проблеми розвитку екологічного права України / Зб. тез: Екологічний менеджмент в Україні: ПРАВО ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ЕКОЛОГІЗОВАНІ НОРМИ ІНШИХ ГАЛУЗЕЙ ПРАВА ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО ПРИРОДО- РЕСУРСОВЕ ПРАВО (галузева підсистема) ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО ВОДНЕ ПРАВО ЛІСОВЕ ПРАВО НАДРОВЕ ПРАВО ФАУНІСТИЧНЕ ПРАВО ФЛОРИСТИЧНЕ ПРАВО ПРИРОДО- ОХОРОННЕ ПРАВО ПРИРОДНО- ЗАПОВІДНЕ ПРАВО ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ЧЕРВОНУ КНИГУ ПОВІТРЯНЕ ПРАВО УРБОЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО ПРАВО ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 9 Як сукупність правових норм система права не співпадає із системою законодавства. Так, екологічне право на відміну від екологічного законодавства як системи нормативно- правових актів, що регулюють еколого-правові відносини, включає різні еколого-правові норми, у тому числі норми права, що містяться в актах екологічного законодавства, а також і норми права, що входять до складу нормативно-правових актів як джерел інших галузей законодавства. Тут доречно згадати проф. С.С.Алєксєєва, який ділить всі галузі права на три групи: 1)базові, які охоплюють конституційне право, три головних матеріальних галузі – цивільне, адміністративне, кримінальне право, а також відповідні їм три головні процесуальні галузі права - цивільно-процесуальне, адміністративно-процесуальне та кримінально-процесуальне право; 2) спеціальні галузі права, у яких правові режими модифіковані до певних сфер суспільного життя – трудове, земельне право, сімейне, кримінально-виконавче право; 3) комплексні галузі права, для яких характерне поєднання інститутів різних галузей права – право прокурорського нагляду, право інтелектуальної власності, екологічне право (останнє на думку С.Алєксєєва тільки формується), інформаційне право. Незважаючи на очевидну небезспірність такого умовного поділу галузей права на основні та спеціальні (до основних можна було б віднести, наприклад, фінансове право, у якому знаходимо такі базові підгалузі як податкове чи бюджетне право), можна прийняти цю схему для подальшого розгляду питання про предмет і метод правового регулювання як основу поділу системи права на галузіЗагальновизнано . , що предметом правового регулювання є суспільні відносини, на які спрямовує свій регулюючий вплив право. Російські вчені вважають, що предметом правового регулювання є тільки поведінка окремого індивіда7 . А.В.Поляков частково погоджується з таким твердженням, посилаючись на те, що предметом правового регулювання є суспільні відносини, які регулюються через поведінку суб’єктів цих відносин. Проте, не завжди правовим регулюванням охоплюється поведінка суб’єкта права. Право може встановлювати принципи, цілі, у зв’язку з чим ми і виділяємо у праві норми-цілі і норми-принципи. Тому більш вірно буде говорити про те, що предметом правового регулювання є найбільш важливі та суспільно-значимі відносини, які потребують визначення у якості загальних норм, певних правил. Метод правового регулювання – це система притаманних для тієї чи іншої галузі права юридично значимих засобів та інструментів, за допомогою яких здійснюється вплив на поведінку суб’єктів права, приводиться в дію правова норма. Метод правового регулювання має свою структуру: встановлення меж регульованих відносин, ухвалення відповідних нормативно-правових актів, що регулюють поведінку суб’єктів права, наділення учасників суспільних відносин правоздатністю та дієздатністю, визначення меж відповідальності за порушення цих установлень8 . Для конкретних галузей права притаманні окрім загального методу правового регулювання і спеціальні методи правового регулювання: імперативний та диспозитиивний методи, метод стимулювання (заохочення), метод переконання та примусу. Імперативний метод (метод владних приписів, що містять в основному норми- заборони), який використовується в основному в адміністративному та кримінальному праві. В системі екологічного права імперативний метод використовується для встановлення певних заборон, лімітів використання та лімітів забруднення довкілля, режиму природно- заповідних об’єктів і т.п. Диспозитивний метод як можливість суб’єктів вибирати варіанти поведінки у межах, встановлених чи не заборонених правом більше властивий для цивільного права, міжнародного приватного права, господарського права. У системі екологічного права диспозитивний метод є менш поширеним і використовується у правовому регулювання договорів на використання природних ресурсів. Метод заохочення застосовується і в Порівняльний аналіз українського та західноєвропейського підходів. – 21-31 травня 1991р. – Женева. – 1991. – С.161; Його ж: Екологічне право України: деякі проблеми теорії та кодифікації // Право України. – 1998. – №1. – С.67-72. 7 Див. про це: Поляков А.В. Общая теория права: проблемы интерпретации в контексте коммуникативного подхода: Курс лекций. – СПб.: Издательский дом С.-Петербургского гос. ун-та, 2004.- С.632 8 Див. про це: Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Том 2. Теория права. Под ред. Проф. М.Н. Марченко. – М.: Издательство „Зерцало”, 1998.-с.235 ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 10 адміністративному, трудовому праві. У системі екологічного права цей метод реалізується у формі встановлення розмірів ставок платежів за визначені лімітами та дозволами обсяги природокористування та у державній підтримці природоохоронних заходів підприємств. Методи переконання і примусу використовуються як в адміністративному, так і екологічному праві. Назвемо тут, наприклад, зупинення чи припинення діяльності підприємства у випадку порушення приписів норм екологічного права. Зв'ясування предмету і методів правового регулювання визначає шляхи та особливості формування галузі законодавства, результатом розвитку якого, як правило, є створення галузі права. Виникає логічне запитання, чи достатньо цього у сучасних умовах? Оскільки сучасний розвиток права забезпечується у першу чергу в результаті правотворчої діяльності держави, проаналізуємо проблеми розвитку екологічного законодавства. Співвідношення галузі права і галузі законодавства істотно впливає на правотворчу практику та часто диктує особливості розвитку галузі права. Основою екологічного права є екологічне законодавство (див. рис.2). Під екологічним законодавством розуміється комплексна галузь законодавства, що регулює екологічні відносини – суспільні відносини у сфері взаємодії природи та суспільства (відносини з охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки, раціонального природокористування) 9 . При цьому в юридичній літературі немає одностайності в поглядах стосовно включення окремих законодавчих актів до системи екологічного законодавства. Так, наприклад, О.К. Голіченков екологічним законодавством називає систему нормативних актів, що містить норми права, які регулюють відносини у сфері охорони довкілля10 . Проте питання віднесення того чи іншого нормативного акта до системи екологічного законодавства залежить не лише від змістовних характеристик самого нормативного акта (наявності в ньому еколого-правових норм), а й від того, яке розуміння вкладають у термін „законодавство”. З цього приводу слід зазначити, що і нині в теорії права існує кілька основних типів розуміння категорії „законодавство”, зокрема, як того, що: включає в себе тільки закони і законодавчі акти вищих органів державної влади; охоплює законодавчі й урядові акти нормативного характеру; охоплює всі нормативні акти держави, як закони, так і підзаконні нормативні акти 11 . Вирішуючи справу за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна „законодавство”), Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 9 липня 1998 р. указав на те, що термін „законодавство” досить широко використовується у правовій системі, в основному у значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (ст.ст.9, 19, 118, пункт 12 Перехідних положень). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається у різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших – передусім кодифікованих, в поняття „законодавство” включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Саме у такому широкому розумінні слова „законодавство” ми розглядатимемо вираз „екологічне законодавство” у цій статті. Екологічне законодавство має своєю метою створення і збереження правопорядку у сфері екологічних відносин як гарантії реалізації конституційного права кожної людини на сприятливе для життя і здоров’я довкілля. Для досягнення такої мети екологічним 9Див.: Игнатьева И.А. Цели и задачи экологического законодательства // Государство и право. – 2002. – №7. – С.71. 10Див.: Голиченков А.К. Экологический контроль: Теория, практика правового регулирования. – М.: Изд-во МГУ, 1992. – С.159. 11Див.: Бобровник С.В., Богінич О.Л. Система законодавства України: актуальні проблеми та перспективи розвитку. – К.: Наук. думка, 1994. – С.5-6. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 11 законодавством висуваються конкретизовані цілі і ставиться ряд спеціальних завдань, які формулюються, як правило, на рівні конкретних законодавчих актів12 . Вітчизняна практика законодавчого регулювання у сфері охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів здійснюється шляхом прийняття комплексних і спеціалізованих законодавчих актів природоохоронної діяльності. В Україні, крім комплексного Закону „Про охорону навколишнього природного середовища“, діють спеціалізовані – Земельний, Гірничий, Лісовий, Водний кодекси, Кодекс законів про надра, закони „Про охорону атмосферного повітря”, „Про тваринний світ”, „Про природно-заповідний фонд України”, а також інші нормативно-правові акти, що регулюють екологічні правовідносини. Чинне екологічне законодавство України значною мірою оновлене впродовж останніх років і процес цей триває. Домінуючою ознакою цього процесу є створення цілісного та диференційованого економіко-правового механізму утвердження та гарантування екологічної безпеки суспільства. Перебуваючи на стадії становлення, екологічне законодавство України зазнає впливу різних соціальних факторів. Проблема їх вивчення за нових суспільних реалій набуває не лише теоретичного, а й великого практичного значення. Адже одним із пріоритетних напрямів цього дослідження є не лише аналіз нинішнього стану правової основи економіко- правового механізму охорони довкілля в Україні, а й прогнозування подальшого його розвитку загалом, визначення напрямів його оптимізації, підвищення ефективності екологічного законодавства тощо. Загальною теорією та філософією права визнано: правові норми не можуть відриватися від реальної дійсності, вони призначені передусім для обслуговування поточної суспільної практики 13 . Як слушно зауважував професор В.Ф.Погорілко, кожне істотне явище, яке має правовий характер, при всіх своїх особливостях, певній ізольованості, локальності, унікальності завжди прямо чи опосередковано пов’язане з усім суспільством, його життям і діяльністю, тобто є, як правило, продуктом його діяльності чи розвитку і водночас – засобом впливу на нього 14 . Таким чином, розвиток законодавства виступає способом і формою розвитку права. Становлення галузі законодавства є однією із найважливіших умов формування галузі права. Подібну до цієї загальної характеристики природу мають фактори становлення і розвитку екологічного законодавства України. Певні явища суспільного життя впливають на виявлення потреб у правовому врегулюванні, а також на розробку, прийняття, зміну або скасування закону чи його окремих статей або положень15 . Вплив соціальних факторів на розвиток екологічного законодавства України, на нашу думку, доцільно аналізувати системно. Адже закон, прийнятий без урахування стану економічної, політичної, ідеологічної, релігійної ситуації тощо, заздалегідь приречений на неефективність. Більш того, закон, прийнятий на основі поверхової, суб’єктивної оцінки економічної ситуації або політичної потреби, може дати результат, протилежний його меті. На сучасному етапі екологічне законодавство України продовжує розвиватись з урахуванням: глобалізації соціально-економічного життя та специфіки розвитку галузей економіки; • особливостей перехідного періоду в Україні; • кризового стану довкілля у країні і суспільних потреб у відновленні сприятливого природного середовища; • дефектів існуючого екологічного законодавства, якому притаманні численні прогалини і фрагментарність правового регулювання екологічних відносин; 12Див.: Игнатьева И.А. Цели и задачи экологического законодательства // Гос-во и право. – 2002. – №7. – С.71- 81. 13Див.: Авер’янов В.Б., Бобровник С.В., Головченко В.В. Законодавство: проблеми ефективності. – К.: Наук. думка, 1995. – 229 с. – С.19. 14Див.: Погорілко В.Ф. Основні фактори і закономірності становлення і та розвитку правової системи України / Правова система України: теорія і практика. – К.: Наук. думка, 1993. – С.23. 15Див.: Леванский В.А. Моделирование в социально-правовых исследованиях. – М.: “Наука”, 1986. – С.56. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 12 • триваючої трансформації економічних відносин; • сучасного стану і перспектив формування правової демократичної соціальної держави; • тенденцій розвитку взаємодії суспільства і природи та екологічного права у світі. Особливістю сучасного етапу розвитку вітчизняного екологічного права є збільшення в ньому питомої ваги правових норм, що забезпечують активне функціонування всієї системи управління охороною навколишнього природного середовища (нормативно-правове регулювання екологічного моніторингу, розробки екологічних програм, економічного забезпечення природоохоронної діяльності тощо). У центрі ж правового регулювання охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів перебуває сфера матеріального виробництва – джерело виникнення екологічних проблем. Об’єктом правових впливів тут є різні види діяльності: розміщення, проектування, будівництво нових підприємств, реконструкція і розширення діючих виробництв, створення і впровадження нової техніки і технології, експлуатація діючих виробництв, транспорту, з бо- ку яких на навколишнє природне середовище чиняться фізичні, хімічні та біологічні впливи, вилучаються для виробничих потреб нові земельні ділянки, переміщуються та видозмінюються природні ресурси, створюються нові матеріали, хімічні речовини, устаткування, виробництва, які здатні стати новими джерелами шкідливих впливів на довкілля Як . уже зазначалося, критеріями поділу системи права на галузі є предмет і метод правового регулювання. Предметом правового регулювання екологічного права є суспільні відносини щодо охорони довкілля у цілому та життя і здоров’я людини від негативного впливу, охорони та раціонального використання природних ресурсів, захисту екологічних прав і свобод людини, права власності на природні ресурси та забезпечення екологічної безпекиПредметом . правового регулювання повітряного права зараз не оправдано визнаються відносини, що складаються в авіаційній сфері, а точніше у сфері авіаційного транспорту. Ймовірно, що таке розуміння предмету повітряного права обумовлене сферою дії Повітряного кодексу України, прийнятого у 1993 році. Таке розуміння предмету повітряного права і повітряних правовідносин збережено і в новій редакції Повітряного кодексу, ухваленого Верховною Радою України 4 лютого 2009 року. Як і в радянські часи підготовка проектів нормативно-правових актів покладається на центральні органи державної виконавчої влади. Правда, до Верховної Ради України вноситься багато авторських проектів законів, підготовлених вченими та працівниками різних галузей суспільного життя. Але у випадку з проектом Повітряного кодексу, підготовку якого здійснювали державні органи управління цивільною авіацією, ми отримали фактично авіаційний кодекс, що і встановлено у статті 2 Повітряного кодексу України „Сфера дії Повітряного кодексу України”: „Повітряний кодекс України регулює діяльність користувачів повітряного простору України з метою задоволення інтересів України та її громадян і забезпечення безпеки авіації” Повітряним простором України стаття 1 цього кодексу проголошує частину повітряної сфери, що розташована над суходолом і водною територією України в тому числі над її територіальними водами (територіальним морем). Предметом правового регулювання формованої галузі у системі екологічного права, що отримала „робочу” назву „атмосфероохоронне” право є відносини, пов’язані з охороною атмосферного повітря, яке у Законі України „Про охорону атмосферного повітря” визначене як "життєво важливий компонент навколишнього природного середовища, який являє собою природну суміш газів, що знаходяться за межами жилих, виробничих та інших приміщень" (ст.1 ). Атмосферне повітря, яке знаходиться у межах території України, відповідно до статті 13 Конституції України є об’єктом права власності Українського народу, а суверенітет України відповідно до статті 2 Конституції України поширюється на всю її територію, у тому числі і на повітряний простір та атмосферне повітря. Стаття 1 Повітряного кодексу України встановлює, що Україні належить повний і виключний суверенітет над повітряним простором. Якщо б „повітряний простір” та „атмосферне повітря” були б взаємозамінними та синонімічними поняттями, то проблема суверенітету тут була зрозуміла. Атмосферне ж ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 13 повітря перебуває у постійному русі. Визнання права власності на хімічний склад повітря є дуже відповідальним для держави, оскільки передбачає відповідальність власника за шкоду, яка може бути заподіяна життю і здоров’ю людей, відповідальність держави за міжнародним правом, однак сучасні досягнення науки не завжди дають можливість відповісти на питання про „внесок” економіки тієї чи іншої держави у забруднення атмосферного повітря та сумарний ефект усіх забруднень і принесених з території інших держав, і тих, що потрапили в атмосферу в результаті викидів підприємств і транспорту України. Справедливе твердження, що атмосферне повітря - найважливіший компонент природного середовища. Газовий склад атмосфери, що сформувався в процесі еволюційного розвитку природи (20,95% - кисню, 78,9 - азоту, 0,93 - аргону, 0,03% - вуглекислого газу, невеликі кількості водню, озону, окису вуглецю тощо), забезпечує найбільш сприятливий біологічний режим життя на планеті. Атмосферне повітря виконує важливі геологічні, екологічні, терморегулюючі, захисні, енергоресурсові, господарські функції і безпосередньо впливає на здоров’я людей, життєдіяльність рослинного і тваринного світу, на клімат і стан матеріальних об’єктів. Щоб зберегти для себе сприятливі екологічні умови життєдіяльності людство змушене регулювати діяльність, пов’язану з викидами забруднюючих речовин в атмосферу. Джерелами такого забруднення є енергетика, металургія, вугільна, машинобудівна, хімічна промисловість, сільськогосподарське виробництво, комунально-побутове господарство та транспорт. В Україні з цих джерел щорічно викидається в атмосферу близько 6,34 млн. тонн забруднюючих речовин, у тому числі 4,76 млн. тонн - зі стаціонарних джерел, 1,58 млн. тонн - з пересувних. Транспортні засоби, що використовують як пальне різні види нафтопродуктів, викидають в атмосферу 95% свинцю, 47 - окису вуглецю та 31% вуглеводнів. У 24 великих містах України, зокрема в Києві, Харкові, Севастополі, Одесі, шкідливі викиди в повітря внаслідок роботи автотранспорту перевищують 50% загальної їх кількості.На кожний великий річковий порт або транспортний вузол припадає близько 500 тонн викидів забруднюючих речовин на рік. З галузей промисловості найбільше забруднюють атмосферу енергетика (32%), металургія (27%), вугільна промисловість (23%). Напружена екологічна ситуація у багатьох районах і містах країни свідчить про те, що незважаючи на посилення останнім часом уваги до цих питань і значні витрати на їх вирішення, вжиті заходи не досить ефективні і не зумовлюють змін у тенденції погіршення стану довкілля. Структура промислового виробництва, що склалася в Україні, пов'язана з розвитком енергетичної, гірничо-металургійної, вугледобувної, хімічної та машинобудівної промисловості і характеризується інтенсивним споживанням енергії, сировинних, водних і земельних ресурсів, а також збільшенням навантаження на довкілля. Вирішуючи проблему охорони атмосферного повітря, Україна, як і інші держави світу, на законодавчому рівні передбачає заходи, спрямовані на обмеження і нейтралізацію шкідливих техногенних впливів на атмосферу. Сьогодні законодавство про охорону атмосферного повітря є складовою частиною екологічного законодавства і спрямоване на збереження сприятливого стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини, а також відвернення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище Правові. , організаційні та екологічні вимоги в галузі охорони і використання атмосферного повітря визначені Законом України „Про охорону атмосферного повітря” від 16 жовтня 1992 р. 16 , розробленого відповідно до Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”. Норми про охорону атмосферного повітря містяться в Основах законодавства про охорону здоров’я, Законі України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” та інших нормативно-правових актах. До правових заходів охорони і використання атмосферного повітря відносяться: регламентація нормування викидів забруднюючих речовин та шкідливих фізичних впливів на атмосферне повітря, встановлення вимог щодо здійснення заходів, спрямованих на 16 ВВР, 2001, N 48, ст.252. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 14 охорону атмосферного повітря в процесі господарської діяльності; визначення організаційного і економічного механізму регулювання діяльності з охорони повітря. Нормативи в галузі охорони атмосферного повітря є основою для прийняття управлінських та господарських рішень, пов’язаних із впливом на повітряний простір та його охороною, критеріями оцінки ефективності охоронних заходів у цій сфері суспільних відносин Розвиток . атмосфероохоронного законодавства як сукупності правових актів, що регулюють відносини з охорони повітря від забруднення, у тому числі і шумового, призвів до того, що конституційне право власності на атмосферне повітря de-facto звелося до права власності на хімічний склад повітря. До цього часу ні в кого не виникало бажання розділити підгалузь надрового права на власне надрове право як підгалузь екологічного права та гірниче право, яке б регулювало відносини щодо використання надр. Очевидно, що предметом правового регулювання повітряного права має бути увесь комплекс суспільних відносин, пов’язаний як охороною хімічного складу та попередженням шумового „забруднення” повітря, так і з його використанням, причому, не тільки для потреб авіації, але й для розміщення висотних об’єктів та об’єктів, пов’язаних з обслуговуванням авіації, а також використанням атмосферного повітря у якості природної сировини, як це має місце у діяльності заводів по виробництву азотних міндобрив для сільського господарства. У такому випадку авіаційне право розглядалося б як комплексний інститут у системі повітряного права, а останнє логічно входило б до природноресурсового комплексу у системі екологічного права. Це надало б можливість забезпечувати систематизацію юридичної науки,у тому числі вирішити питання про „приписку” повітряного права до спеціальності 12.00.06. „земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право”. Тепер звернемося до такого критерію розмежування галузей права, як метод правового регулювання. Як і для системи екологічного права у цілому, так і для повітряного права зокрема притаманними є імперативний, диспозитивний методи, методи стимулювання, переконання і примусу. Тому за змістом і особливостями застосування методів правового регулювання повітряне право логічно може „вписатися” у систему екологічного права. На нашу думку, традиційного використання предмету і методу правового регулювання як критеріїв для розмежування структури права на галузі та визначення достатності віднесення правового масиву до сформованої галузі права недостатньо. Тут до уваги також треба брати і принципи права. Принципами права вважають його основні начала, вихідні положення та ідеї, які є універсальними та визначають особливості формування, розвитку та функціонування права, а також зміст і особливості правового регулювання17 . Принципи права поділяють політичні, ідеологічні, морально-етичні, релігійні, соціальні, економічні та юридичні. У залежності від їх ролі у формуванні права принципи права поділяються на загально-правові (загально-юридичні), міжгалузеві та галузеві. В числі загально правових принципів назвемо принцип пріоритету природних прав людини в системі права, принцип рівності усіх громадян перед законом, демократизму, справедливості, принцип юридичної відповідальності, верховенства права. Навіть серед загально - правових принципів принцип поділу права на публічне і приватне право є першим свідченням того, що в основі поділу права на галузі і підгалузі має лежати не тільки предмет і метод правового регулювання, але й принципи права. Якщо міжгалузеві принципи права проявляються у кількох галузях права, то галузеві є властивими для даної галузі права. Так, спеціальними для галузі екологічного права та його підгалузі, яке ми називаємо повітряним правом, є пріоритет охорони життя і здоров’я людей, поєднання екологічних та економічних інтересів суспільства, раціональне використання природних ресурсів, гласність, платність природокористування, басейновий принцип природо-користування, принцип „забруднювач платить ”. 17 Див.: Юридична енциклопедія. - К.: Видавництво „Українська енциклопедія” імені М.П.Бажана, 2003.- Том 5.- с.129; Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Том 2. Теория права. Под ред. Проф. М.Н. Марченко. – М.: Издательство „Зерцало”, 1998.-с.22; Теорія держави і права. Навчальний посібник. За загальною редакцією В.В.Копейчикова і С.Л Лисенкові.- К.: Юрінком Інтер, 2002.- с.134 ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 15 У цій ситуації виникає питання про місце у системі права правових норм, що стосуються функціонування авіаційного транспорту. На нашу думку, їх доцільно об’єднати у рамках правового міжгалузевого інституту „Авіаційне право”, який включав би як норми екологічного, так і норми повітряного та господарського права. Система комплексної підгалузі повітряного права, таким чином, включала б такі інститути права, як суверенітет держави на повітряний простір, загальні засади використання повітряного простору для господарських потреб, екологічна безпека повітряного простору (нинішнє атмосфероохоронне право), авіаційне право (нинішнє повітряне право), правове регулювання розміщення висотних споруд. Анализируя особенности развития системы права Украины, автор утверждает, что критеріями разделения права на отрасли являються не только предмет и методы правового регулирования, но и принципы права, а также на основании этих утверждений обосновывает наличие новой комлексной отрасли права "Воздушное право Украины". ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СТВОРЕННЯ АЕРОНАВІГАЦІЙНОЇ СУПУТНИКОВОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ Бєглий О. В., канд юрид. наук, професор кафедри повітряного, космічного та екологічного права Юридичного інституту "ІПКП", НАУ Волох К. П., начальник відділу НКАУ В статті розглянуто правові та організаційні проблеми забезпечення цивільної авіації України аеронавігаційними послугами з використанням космічних технологій Сьогодні ми є свідками значного зростання інтенсивності міжконтинентального і трансокеанського транспортного потоку. Продовжують вдосконалюватись морські та повітряні перевезення, а розміри морських і повітряних суден поступово зростають. Все це ставить на порядок денний підвищені вимоги до техніки навігації. Безпека суттєво завантажених морських маршрутів і повітряних ліній може бути забезпечена найкращим чином шляхом використання навігаційних супутників і, відповідно, найефективніше – за рахунок експлуатації орбітальних угруповань таких супутників. Однак, як показує більш ніж сорокалітній досвід досліджень в сфері побудови космічних навігаційних систем, існує ціла низка не тільки науково-технічних, технологічних, а, насамперед, міжнародно-правових, політичних, організаційних і, навіть, економічних проблем, які суттєво ускладнюють створення ефективних і високонадійних систем навігаційного обслуговування, насамперед у галузі цивільної авіації в масштабах всієї планети. Тому цілком зрозумілою є увага, яку приділяє Організація Об’єднаних Націй розвитку міжнародного співробітництва в сфері навігації, а також удосконаленню правових механізмів з організації таких систем в глобальному вимірі та надання відповідних послуг [1]. Місце космічних навігаційних технологій в парадигмі сталого розвитку Конференція ООН з навколишнього середовища й розвитку пройшла в Ріо-де-Жанейро в червні 1992 року й завершилася прийняттям Порядку денного на ХХІ століття (Концепції сталого розвитку), що передбачає невідкладний і кардинальний перегляд пріоритетів подальшого соціально-економічного прогресу [2]. Згодом для аналізу виконання рішень Конференції в Ріо наприкінці минулого – початку поточних десятиліть була проведена низка світових форумів і зустрічей на вищому рівні, які у своїх підсумкових документах не тільки більш опукло сформулювали проблеми, що постають перед сучасною цивілізацією, але й спробували намітити можливі шляхи подолання найбільш важливих з них [3-7]. Характерною рисою підсумкових документів цих форумів є як підтвердження курсу на сталий розвиток, так і визнання безальтернативности ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 16 «високих технологій» (більшість із яких є продуктом сучасної космонавтики) в алгоритмах вирішення глобальних проблем нинішньої цивілізації. Зокрема, в документах Третьої конференції Організації Об'єднаних Націй з дослідження та використання космічного простору в мирних цілях (ЮНІСПЕЙС–III), що була скликана під гаслом "Космос на службі людства в XXI столітті" і відбулася у Відні 19– 30 липня 1999 року, системно проаналізовано всі можливості, які відкриває міжнародне співробітництво в сфері космосу, для вирішення проблем, з якими стикнулося людство на шляху до сталого розвитку. Саме в резолюції, прийнятої ЮНІСПЕЙС–III «Космос на рубежі тисячоріч: Віденська декларація про космічну діяльність і розвиток людського суспільства» (Віденська декларація 1999 р.), сформульована стратегія розв'язання більшості глобальних проблем на основі використання космічної науки й техніки й прикладних космічних технологій, у тому числі й в сфері навігаційного забезпечення цивільної авіації [4, С.3]. Через п'ять років після проведення ЮНІСПЕЙС–III, роблячи огляд виконання рекомендацій Третьої конференції з космосу, зокрема кроків зі створення Глобальної супутникової системи навігації (ГНСС), ГА ООН на своїй п'ятдесят дев'ятій сесії оцінила існуючі моделі міжнародного співробітництва й виявлення моделей, які можна було б використати для розробки ГНСС і надання послуг у цій галузі та, у свою чергу, розробила конкретні рекомендації для установ Організації Об'єднаних Націй, її держав-членів, а також інших міжнародних організацій стосовно заходів зі сприяння задоволенню потреб потенційних користувачів ГНСС, підвищенню рівня інформованості, підвищенню якості послуг ГНСС і спрощенню користування ними, особливо в країнах, що розвиваються. Роблячи висновки з організації діяльності в цьому надзвичайно важливому напрямі міжнародного співрорбітництва з метою сталого розвитку ГА ООН підкреслила, що сучасні космічні навігаційні системи (КНС, [1]) вже приносять користь у різних соціальних, цивільних і комерційних галузях застосування. Постачальники цих систем прагнуть підвищити поінформованість осіб, що визначають політику, щодо вигід застосування цієї технології, однак це завдання виходить за рамки можливостей будь-якого окремого оператора. Населення загалом, а також урядові й неурядові експерти, очевидно, розуміють основні вигоди, пов'язані з використанням послуг ГНСС у навігації, визначенні місця розташування й хронометруванні. Незважаючи на конкуренцію між нинішніми й майбутніми операторами ГНСС, є всі підстави очікувати, що співробітництво в цій галузі буде зміцнюватися з метою поліпшення обслуговування співтовариства користувачів. Пропагандистська діяльність повинна бути спрямована не просто на підвищення поінформованості широкої громадськості й експертів, а на сприяння включенню ГНСС в основну інфраструктуру (урядову, комерційну і наукову) країн, особливо країн, що розвиваються. У зв'язку з цим потрібно на регулярній основі організовувати регіональні практикуми (подібні тим, які останнім часом організує Управління з питань космічного простору Секретаріату Організації Об'єднаних Націй), формувати "дорожні карти" і готувати технічні доповіді з метою впровадження застосування ГНСС у країнах, що розвиваються [8, С. 2, 147-148]. Уперше, як відомо, космічні навігаційні системи (КНС) ГЛОНАСС (СРСР, з 1991 року — Росія) і GPS (США) розроблювались як виключно військові. Однак реалії сьогодення показали не тільки економічну вигоду використання цих супутникових систем для вирішення національних проблем керування рухом, але й виявили політичні аспекти, що дозволяють інтегрувати зусилля міжнародного співтовариства для прогресивного розвитку засобів космічної навігації, не випускаючи з поля зору питання національної безпеки країн- постачальників відповідних послуг. У 1996 році ІКАО та ІМО ухвалили космічні навігаційні системи GPS і ГЛОНАСС як доповнюючі компоненти майбутньої ГНСС, підкресливши при цьому доцільність переходу на останні модифікації (покоління) зазначених систем як основні засоби навігаційного забезпечення суден і літаків, які здійснюють міжнародні рейси [1, С. 288-289]. Європейські КНС і українські орієнтири супутникової навігації ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 17 Концепція, ухвалена ІКАО та ІМО і підтримана в ході роботи ЮНІСПЕЙС-ІІІ, заклала стратегічні основи побудови майбутньої Глобальної навігаційної супутникової системи шляхом доповнень існуючих КНС коиплементарними регіональними системами. Саме таким же шляхом спрямували свої зусилля Європейське космічне агентство (ЄКА) і Європейська організація із забезпечення безпеки аеронавігації (Євроконтроль), які, розроблюючи регіональну КНС EGNOS, планували використати її як доповнюючу КНС до існуючих GPS і ГЛОНАСС з метою формування Глобальної навігаційної системи цивільного призначення, а на другому етапі перейти на КНС другого покоління – GALILЕО. Останнім часом велику увагу розвитку засобів космічної навігації приділяє й Україна, яка має домовленості з ЄС щодо участі національної космічної галузі в програмах розвитку європейських навігаційних систем EGNOS і GALILЕО. Починаючи з 1998 року Національне космічне агентство України (НКАУ) здійснює заходи щодо розвитку співробітництва у галузі супутникової навігації з Європейським Союзом. За цей час відбулись чисельні зустрічі делегацій НКАУ з представниками різних європейських органів, які у різні періоди відповідали або відповідають за реалізацію проектів EGNOS і GALILЕО. У решті решт, у 2003 році на черговому Самміті Україна-ЄС (м. Ялта, 7-8.10.2003 р.) було підписано ініційовану НКАУ Спільну заяву України і ЄС про співробітництво у галузі супутникової навігації – GALILEO, а у 2005 році укладено Угоду про співробітництво щодо цивільної ГНСС між Україною та Європейським співтовариством і його державами-членами (м. Київ, 1.12.2005 р.). Правове забезпечення супутникової навігації в Україні З виданням Указу Президента України від 04.03.1997 року № 202/97 «Про заходи щодо подальшого розвитку космічних технологій», у якому пунктом З на Національне космічне агентство України було покладено завдання впровадження супутникових телекомунікаційних технологій зокрема для «... створення та підтримки цілісності державного навігаційного поля та систем єдиного часу», НКАУ розпочало діяльність з координації робіт в Україні у цій сфері. Законодавчо ця діяльність була закріплена Законами України про затвердження ІІ-ої (1998- 2002 рр.), ІІІ-ої (2003-2007 рр.) і ІУ-ої (2008-2012 рр.) Загальнодержавних (Національних) космічних програм України (З(Н)КПУ), в яких передбачено виконання заходів зі створення та розвитку системи координатно-часового та навігаційного забезпечення України на базі застосування інформації космічних навігаційних супутникових систем GPS, ГЛОНАСС, у перспективі – GALILEO, а також європейського супутникового навігаційного доповнення EGNOS. На основі вивчення іноземного досвіду, зокрема європейського, НКАУ відвело супутниковій навігаційній тематиці значну роль у космічній програмі України, оскільки саме цей напрям найбільш прогресивно розвивається у світі в останні роки, переплітаючись з технологіями супутникових телекомунікацій, дистанційного зондування Землі космічними засобами та геоінформаційними системами. При цьому головним завданням НКАУ визначило забезпечення світового рівня вітчизняних технологічних розробок та їх комерціалізації для утворення в Україні внутрішнього ринку навігаційних послуг. В рамках виконання ІІ і ІІІ З(Н)КПУ в 1998-2007 рр. було створено основу національної системи координатно-часового та навігаційного забезпечення, до якої ввійшли складовими частинами осередки мережі контрольно-корегувальних станцій в містах Дунаївці, Євпаторія, Харків, Чернігів, Феодосія з центром – головною організацією-ідеологом системи в м. Харкові на базі ВАТ «АТ Науково-дослідницький інститут радіотехнічних вимірювань». Перспективи української системи навігаційного обслуговування Верховна Рада України ратифікувала 10.01.2007 р. Угоду про співробітництво щодо цивільної ГНСС між Україною та Європейським співтовариством і його державами-членами 2005 р. (надалі – Угода), прийнявши відповідний Закон України. Зі сторони ЄС Угода ратифікована наразі лише 17 країнами-членами ЄС: Словаччина, Латвія, Німеччина, Швеція, Угорщина, Словенія, Фінляндія, Данія, Чехія, Люксембург, Греція, Естонія, Австрія, Іспанія, Мальта, Бельгія і Велика Британія. За умовами Угоди ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 18 остання набуває чинності тільки після повного звершення державами-членами ЄС своїх національних ратифікаційних процедур. НКАУ розробило і погодило з зацікавленими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади План заходів з імплементації Угоди. Зазначений План включає заходи в таких напрямах співробітництва з Євросоюзом, як: наукові дослідження та підготовка персоналу; уніфікація стандартів сертифікації, безпеки функціонування та використання системи GALILEO; створення в Україні регіонального наземного функціонального доповнення, локальних компонентів системи GALILEO; впровадження технологій системи GALILEO у різних галузях господарства України; інформаційна та правова підтримка співробітництва за Угодою. Однак, до повного набуття чинності Угодою українські урядові установи обмежені у реалізації її положень та Плану заходів з імплементації, оскільки всі вони потребують щонайменше завчасного фінансування в рамках Державного бюджету України. Остання ж ІУ-та З(Н)КПУ на 2008-2012 рр. почала фінансуватися практично з початку поточного року. Треба зазначити, що Україна неодноразово на європейських форумах різного рівня висловлювала пропозиції щодо бажаності, можливості та доцільності розбудови реального співробітництва за Угодою на основі поширення дії на Україну потенційних можливостей системи EGNOS з введенням до мережі цієї системи українських станцій моніторингу глобальних навігаційних супутникових систем. Відповідні положення передбачені статтею 11 Угоди, але, на нашу думку, поки що не можна констатувати про прогресивні зрушення у цьому напрямі потенційно взаємовигідного співробітництва між Україною та ЄС. До речі, у 2004-2005 роках Україна вже приймала участь у тестуванні системи EGNOS із залученням інформації української станції в Харкові, яка і зараз працює в рамках системи координатно-часового та навігаційного забезпечення України. Крім цього, сьогодні в Україні діють вже три станції подібного типу. Україна готова до більш рішучих кроків у напрямі розширення наземної мережі EGNOS за участю національних операторів, особливо сьогодні, коли наближаються терміни проведення Чемпіонату Європи з футболу ЄВРО-2012. Адже саме під час євро-форуму дуже важливою стає проблема забезпечення геоінформаційної та навігаційної підтримки інфраструктури міст, де відбуватимуться ігри Чемпіонату, а також транспортних коридорів в межах України, якими буде здійснюватись переміщення великих мас туристів. І цілком слушним можна вважати пропозиції європейській стороні виконання спільного проекту застосування системи EGNOS в Україні, націленого саме на ЄВРО-2012. В рамках реалізації проекту «Прискорення українсько-європейського співробітництва в космічній сфері» міжнародної програми TWINNING 4-5 лютого 2009 року в Києві відбувся перший міжнародний семінар з питань перспектив співробітництва України та ЄС у галузі супутникової навігації. Впродовж цього заходу було детально розглянуто ряд актуальних питань щодо сучасного стану європейського проекту GALILEO та визначення участі України в його реалізації. Семінар підтвердив незмінні позиції ЄС щодо співпраці з Україною у цій галузі та проведення в середині цього року спільної наради на рівні керівництва проекту GALILEO від ЄС/Європейського космічного агентства (ЄКА) та від України – провідних фахівців НКАУ та інших міністерств і відомств, які зацікавлені в подальшому розвитку та застосуванні системи GALILEO на території України. Під час роботи семінару було розглянуто широке коло питань: поточний стан реалізації проектів EGNOS і GALILEO (включаючи ї промислову політику); підготовчі програми ЄС/ЄКА для ринку супутникової навігації Європи та участі в них представників українських установ і підприємств; аналіз існуючого європейського та українського досвіду і практичних підходів до питань комерціалізації супутникових технологій, зокрема обробки та використання супутникових даних; застосування можливостей проекту GALILEO в сфері надання відповідних комерційних послуг. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 19 Висновки Вирішення цілої низки міжнародно-правових, політичних, організаційних і, навіть, певних кадрових проблем заклали фундамент ефективної та високонадійної системи навігаційного обслуговування цивільної авіації в Україні. Однак, для повномасштабної реалізації планів побудови національної системи навігаційного обслуговування ще чекають на вирішення проблеми фінансування, у тому числі залучення недержавного сектору для системного підходу в питаннях комерціалізації навігаційно-космічних технологій, а також створення відповідного правового забезпечення використання зазначених технологій. Література: 1. Бєглий О. Правове забезпечення аеронавігаційного обслуговування супутниковими навігаційними системами // Матеріали науково-практичної конференції „Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття: економічний патріотизм і стратегічні можливості України” . – К.: „Малий та середній бізнес”, 2008, № 1-2. – С 287-292. 2. Программа действий: Повестка дня на ХХІ век другие документы конференции в Рио–де– Жанейро в популярном изложении. – Женева: Изд. Центр «Наше общее будущее», 1993. – 70 с. 3. Стратегия по обеспечению более безопасного мира. Док. ООН A/CONF.172/9. – Нью Йорк: Изд. ООН, 1994. 4. Резолюция «Космос на рубеже тысячелетий: Венская декларация о космической деятельности и развитии человеческого общества» / Доклад Третьей Конференции Организации Объединенных Наций по исследованию и использованию космического пространства в мирных целях. Док. ООН A/CONF.184/6. – Нью-Йорк: Изд-во ООН, 1999. – С.1-5. 5. Декларация тысячелетия (Декларация и Программа действий Форума тысячелетия «Мы, народы: укрепление Организации Объединенных Наций в двадцать первом веке»). Док. ООН A/54/959. – Нью Йорк: Изд. ООН, 2000. 6. Доклад Всемирной встречи на высшем уровне по устойчивому развитию и План выполнения решений. Док. ООН A/CONF.199/20. – Нью Йорк: Изд. ООН, 2002. 7. Декларация принципов «Построение информационного общества – глобальная задача в новом тысячелетии». Док. ООН WSIS-03/GENEVA /DOC/4-R. – Женева: Изд. ООН, 2003. 8. Обзор хода осуществления рекомендаций Третьей конференции Организации Объединенных Наций по исследованию и использованию космического пространства в мирных целях: Записка Генерального секретаря / Док. ООН A/59/174, Приложение V. – Вена: Изд. ООН, 2004. В статье рассмотрены правовые и организационные проблемы обеспечения гражданской авиации Украины аэронавинационными услугами по использованию космических технологий. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЧНОГО СТРАХУВАННЯ У ЦИВІЛЬНІЙ АВІАЦІЇ Боярська З. І., кандидат історичних наук, доц., в.о. завідувача кафедри повітряного, космічного та екологічного права ЮІ «ІПКП» НАУ У статті аналізується стан законодавства щодо регулювання екологічного страхування в Україні, а також акцентовано увагу на перспективних напрямках такого регулювання Науково-технічний прогрес впливає на розвиток сучасної цивілізації як позитивно, так й негативно. З одного боку, його позитивні риси проявляються у задоволенні духовних і матеріальних потреб людства, а з іншого боку – він має й негативний вплив , зокрема- погіршення стану довкілля завдяки нехтуванню законами природи і космосу загалом. Необхідно підкреслити, що у сфері цивільної авіації, враховуючи її особливість, науково- технічний прогрес, господарська діяльність, являють собою потенційну небезпеку, як для людини, так і для навколишнього природного середовища. З розвитком господарської діяльності підприємств цивільної авіації, із збільшенням інтенсивності руху створюється все більше загроз для природного середовища, для людини, причому не тільки в районах функціонування аеродромів, але в глобальних масштабах. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 20 Досвід розвинених країн засвідчив, що найбільш ефективним інструментом екологічної політики та гарантії безпеки життєдіяльності людей, є використання ринкових механізмів захисту здоров’я громадян та навколишнього середовища. У зв’язку із вищезазначеним актуалізується проблема створення ефективного правового механізму екологічного страхування. Кінцевою метою екологічного страхування, в тому числі у сфері цивільної авіації, є зменшення або запобігання забрудненню навколишнього природного середовища шкідливими речовинами під час діяльності об'єктів підвищеної небезпеки. У науковій літературі питання екологічного страхування вперше дослідженні у роботах Костицького В.В.[6],[6]; Процюка В.А.[8], Решітник Л.[9]. Суб'єктами ринку екологічного страхування виступають: держава; підприємства; громадянин-власник; населення; страхові компанії. Отже, страхування відповідальності за забруднення навколишнього природного середовища найбільш ефективно захищає інтереси суб’єктів господарської діяльності щодо отримання прибутків, суспільства- щодо захисту здоров’я людей, держави - через створення сприятливого інвестиційного клімату, гарантій податкових надходжень та соціальну стабільність. В Україні правом на здійснення господарської і комерційної діяльності у цивільній авіації може володіти будь-яка юридична чи фізична особа, яка займається експлуатацією, технічним обслуговуванням, ремонтом, виробництвом, розробкою та іншою діяльністю в галузі авіаційної техніки та одержала ліцензію [1.-Ст.4], якщо це передбачено законодавством України. Виробнича та господарська діяльність таких суб’єктів авіаційної діяльності, особливо авіапідприємств, сприяє забрудненню ґрунтів і водоймищ, атмосферного повітря; забрудненню навколишнього природного середовища загалом. Основними джерелами забруднення довкілля серед авіапідприємств є аеропорти з приписаною до них технікою. Значний негативний вплив на природне довкілля, на здоров’я людей має місце також під час авіаційно-хімічних робіт, таких, наприклад, як: розсіювання мінеральних добрив, боротьба зі шкідниками. Джерелом забруднення є й саме повітряне судно: викиди шкідливих речовин з авіаційних двигунів, теплові, електромагнітні та акустичні забруднення. Не випадково, що міжнародні організації велику увагу приділяють комплексному аналізу дії авіаційного транспорту на довкілля, бо його функціонування створює високий ступінь ризику виникнення надзвичайних ситуацій і аварій, що можуть призвести до тяжких соціальних та економічних наслідків. В Україні в Авіаційних правилах передбачені стандарти і нормативи в галузі охорони навколишнього природного середовища, порядок здійснення охорони навколишнього природного середовища, а ст.54 Повітряного Кодексу України передбачає систему захисту від шкідливого впливу польотів цивільних повітряних суден. Але аварії, що трапляються на об'єктах цивільної авіації, часто призводять до забруднення навколишнього середовища, значних матеріальних збитків, наносять шкоду життю та здоров'ю людей, паралізують роботу інших виробництв. Підприємства, установи, організації зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та майну громадян, а також майну підприємств, установ, організацій внаслідок забруднення навколишнього середовища [5.-Ст.68]. Крім того, забруднення навколишнього середовища передбачає значні витрати на відновлення природних ресурсів [5.-Ст.69]. Порушення же законодавства України про охорону навколишнього природного середовища тягнуть за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність [5.-Ст.68]. Отже, важливість та необхідність екологічного страхування у цивільній авіації продиктована наступними чинниками: по-перше, діяльність підприємств цивільної авіації є діяльністю підвищеної небезпеки. Це стосується як стаціонарних об'єктів, так і тих суб'єктів підприємницької діяльності, які займаються перевезенням небезпечних речовин, що визначає широкий перелік чинників для виникнення зобов'язань перед третіми особами відшкодувати завдану шкоду (збиток); по-друге, наслідки забруднення навколишнього середовища можуть мати катастрофічний характер, пов'язаний з не передбачуваними та значними розмірами збитків; по-третє, для визначення наслідків подій, які спричинили забруднення ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 21 навколишнього середовища і завдали шкоди третім особам, характерна тривалість прояву, що залежить від властивостей матеріалів та речовин, що використовуються. Світовий досвід свідчить, що основним об’єктом екологічного страхування має визнаватись саме ризик заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Тобто головною відмінною рисою екологічного страхування є те, що йдеться про ризик цивільної відповідальності і ризик пред'явлення власнику або користувачеві об'єкта підвищеної екологічної небезпеки (страхувальнику) майнових претензій щодо відшкодування збитків з боку фізичних або юридичних осіб згідно норм цивільного законодавства. З іншого боку, екологічне страхування - це механізм захисту майнових інтересів суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі й у цивільній авіації, що являють собою небезпеку для довкілля. Таке страхування здійснюється в багатьох країнах, наприклад, у Німеччині, Бельгії, Великобританії, Нідерландах, США, Швейцарії, Італії, Японії. Відповідно до законодавства України екологічне страхування у сфері цивільної авіації можна розглядати з двох аспектів: по-перше, це механізм захисту майнових інтересів підприємств, спрямований на здійснення заходів з попередження, подолання або зменшення негативного впливу ризиків забруднення навколишнього природного середовища і відшкодування пов'язаних з таким забрудненням витрат; по-друге, екологічне страхування є одним із способів забезпечення принципу екологічної відповідальності за умов ринкових відносин. Суть цього механізму полягає, з одного боку, у наданні гарантій компенсації шкоди, спричиненої життю та здоров'ю громадян, майну громадян і організацій, а також у відшкодуванні збитків від забруднення навколишнього природного середовища або погіршення якості природних ресурсів, яке виникло у зв'язку з виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та застосуванням небезпечних речовин. У цьому зв’язку слід підкреслити, що захист від екологічних ризиків може здійснюватись не тільки через страхування відповідальності та майнове страхування (наприклад, страхування майнових ризиків при експлуатації повітряного судна) але й через особисте страхування (наприклад, страхування пасажирів та екіпажу повітряного судна при здійсненні пасажирських перевезень).Основоположним актом, що регулює дану сферу відносин, є Закон України „Про страхування”[2]. В Україні вже здійснюється добровільне і обов'язкове державне та інші види страхування громадян та їх майна, майна і доходів підприємств, установ і організацій на випадок шкоди, заподіяної внаслідок забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів[5.-Ст.49]. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про страхування" також передбачає запровадження екологічних напрямків страхування[3.-Ст.7.20]. Зокрема, видами обов'язкового страхування у діяльності цивільної авіації виступають: страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яку може бути заподіяно пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухо-небезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного та санітарно- епідеміологічного характеру[3.-Ст.7.14]; страхування цивільної відповідальності інвестора, в тому числі за шкоду, заподіяну довкіллю, здоров'ю людей, за угодою про розподіл продукції, якщо інше не передбачено такою угодою[3.-Ст.7.15]; страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров'ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення Слід ) відмітити небезпечних , щовідходів незважаючи . на те, що нормативно-правова база з питання, що досліджується, вже досить розвинена, наразі поширеним видом обов'язкового екологічного страхування в діяльності страхових компаній є лише страхування цивільної відповідальності при перевезенні небезпечних вантажів, в тому числі й засобами повітряного транспорту. Обов’язкове екологічне страхування об'єктів підвищеної небезпеки не дуже поширене через складність процесу ідентифікації класу небезпеки окремого об'єкта, але попит на цю послугу є, бо кількість об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, зовсім не відповідає кількості ідентифікованих об'єктів підвищеної небезпеки.У зв'язку із цим слід зауважити, що ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 22 в сучасних умовах виникає нагальна потреба ширше розглянути зміст та загальні засади екологічного страхування. Ретельніше врегулювання цієї проблеми має зайти своє відображення у Законі України "Про екологічне страхування", прийняття якого ще тільки очікується. Література: 1. Повітряний кодекс України від 4.05.1993 року N 3167-XII // Відомості Верховної Ради України від 22.06.1993, N 25. 2. Закон України "Про страхування" від 18.12.2008 року N 85/96-ВР // Відомості Верховної Ради України від 07.03.96, N 18. 3. Закон України "Про екологічний аудит" від 15.01.2009 року N 1862-IV // Відомості Верховної Ради України від 24.06.2004, N 45. 4. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 15.01.2009р. // Відомості Верховної Ради України від 26.06.91, N 41. 5. Костицький В.Екологічне страхування//Право України.-1998.-№11. 6. Костицький В.В. Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка// Економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища в Україні.-К;.,2003. 7. Процюк В.А. Екологічне страхування як забезпечення принципу екологічної відповідальності за умов аварійного забруднення довкілля // Матеріали 2-ї міжнародної конференції «Сотрудничество для решения проблемы отходов» - 9-10 февраля 2002 – Харьков // http://www.waste.com.ua/cooperation/2005/theses/protsyuk.html 8. Решетник Л. Екологічне страхування як одна з форм відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права громадян на безпечне для їх життя та здоров`я довкілля // „Право України” – 2002 - №6 – ст. 78 В статье анализируется законодательство, регулирующее экологическое страхование в Украине, а также акцентируется внимание на перспективних направлениях такого регулирования. ПОВНОВАЖЕННЯ ICAO ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОСТІ ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ УКРАЇНИ Вдовенко Н. В., старший лаборант кафедри повітряного, космічного і екологічного права ЮІ «ІПКПП» НАУ У статті автор розглядає повноваження Міжнародної організації цивільної авіації у забезпеченні безпеки польотів.За результатами дослідження автор пропонує шляхи вдосконалення щодо міжнародно-правових заходів боротьби з актами незаконного втручання в діяльності цивільної авіації На сьогоднішній день важливість міжнародного повітряного простору, а також національного простору держав полягає в його інтенсивному використанні в транспортних цілях, що об’єктивно потребує точної регламентації такої діяльності як на національному, так і на міжнародному рівнях й обумовлює розробку технічних вимог до неї. На міжнародному рівні необхідно було регламентувати регулярні, транзитні польоти повітряних суден, спільні міжнародні польоти з території однієї на територію іншої держави, із транзитом через територію третьої держави або без такого з використанням міжнародного повітряного Тому, забезпечення простору. безпеки польотів є пріоритетом діяльності авіаційного транспорту і невід’ємною складовою національної безпеки. Цивільна авіація активно просуває свою продукцію на ринок міжнародних перевезень пасажирів, вантажів та інших авіаційних послугЩодо . питання використання авіаційного транспорту в Україні регламентується Законами України «Про транспорт» [1], «Про державний кордон України» [2], Повітряним кодексом України [3], Указом Президента України «Про заходи щодо забезпечення розвитку цивільної авіації України» [4] та іншими правовими документами. У 1992 році Україна в ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 23 рамках правонаступництва приєдналась до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію [5], набула членства у Міжнародній організації цивільної авіації (надалі ІКАО) як нова незалежна держава та стала учасницею Угоди про транзит при міжнародних сполученнях [6]. Завдяки цій угоді врегульовано питання перельоту над територією України та здійснення на її території зупинок повітряних суден з некомерційними цілями. Інтенсивний розвиток міжнародних авіаційних перевезень об'єктивно зумовив виникненню цілого ряду міжнародних авіаційних організацій, з яких центральне місце серед них займає ІКАО, що має статус спеціалізованої установи ООН. ICAO була заснована Чиказькою конференцією 7 грудня 1944 р., у якій брали участь 52 держави, для обговорення проблем міжнародної цивільної авіації, що буде займатися аеронавігаційними питаннями, що сприяють підвищенню безпеки польотів і їхньої регулярності, а також економічними питаннями, що повинні підвищити ефективність і економічність повітряних перевезень [7]. Діяльність ІКАО націлена на розробку, удосконалювання і впровадження авторитетних міжнародних стандартів і рекомендацій в області конструювання пасажирських літаків і проектування аеропортів і аеронавігаційних систем, стандартів і рекомендацій з ліцензування обслуговуючого персоналу і метеорологічному забезпеченню польотів, за правилами безпеки польотів цивільної авіації та безпеки пасажирів. Цілями і задачами ІКАО є розробка принципів і методів міжнародної аеронавігації і сприяння плануванню і розвиткові міжнародного повітряного транспорту з метою: - забезпечення безпечного й упорядкованого розвитку міжнародної цивільної авіації в усьому світі; - заохочення мистецтва конструювання й експлуатації повітряних суден; - заохочення розвитку повітряних трас, аеропортів і аеронавігаційних засобів для міжнародної цивільної авіації; - задоволення потреб народів світу в безпечному, регулярному ефективному й економічному повітряному транспорті; - запобігання економічних утрат, викликаних нерозумною конкуренцією; - забезпечення повної поваги прав держав і справедливої для кожної держави можливості використовувати авіапідприємства, зайняті в міжнародному повітряному сполученні; - виключення випадків дискримінації у відносинах між державами; - забезпечення безпеки польотів у міжнародній аеронавігації; - сприяння розвиткові міжнародної цивільної аеронавтики у всіх її аспектах. Діяльність ІКАО на сучасному етапі визначається Стратегічним планом дій організації, що визначають шляхи і засоби розвитку світової цивільної авіації на рубежі 3-го тисячоріччя. Динамічний розвиток світової цивільної авіації, що супроводжується подвоєнням обсягу авіаперевезень за кожне десятиліття, при незмінних показниках безпеки польотів неминуче, веде до істотного росту абсолютної кількості авіаційних подій, що викликає серйозну стурбованість світового авіаційного співтовариства. З метою забезпечення значного зниження частоти авіаподій у світі ІКАО розроблений і прийнятий до впровадження Глобальний план забезпечення безпеки польотів. Цивільна авіація активно просуває свою продукцію на ринок міжнародних перевезень пасажирів, вантажів та інших авіаційних послуг. Відповідно до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію, Україна як член ІКАО, повинна дотримуватись установлених цією організацією стандартів, згідно з якими кожна держава — член ІКАО зобов’язана розробити і виконати Державну програму безпеки цивільної авіації [8], спрямована на утворення організаційно-правових засад забезпечення авіаційної безпеки від актів незаконного втручання. Вона розроблена на підставі Додатка 17 до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію [9] і враховує вимоги ради Безпеки ООН щодо спрямування спільних зусиль на запобігання і припинення терористичних актів, зокрема, резолюції від 28 вересня 2001 року № 1373. Також можна відмітити, що не менш важливим документом, щодо врегулювання авіаперевезень та розвитку авіації є постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 року № 889, що поповнила постанову № 819, якою встановлено державні збори, що ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 24 стягуються з суб’єктів авіаційної діяльності з метою утворення державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність за участю України у міжнародних авіаційних організаціях. Міністерство транспорту та зв'язку України визначається з концептуальними засадами розвитку авіації. Планується, що державна політика щодо розвитку авіаційної галузі в Україні буде комплексною, її основні напрями - розбудова аеропортів, створення флагманського авіаперевізника та розвиток вітчизняного літакобудування. Завданням держави є забезпечення безпеки польотів, зручність авіаційних послуг для громадян та доходність авіаційної галузі загалом. За умов наближення України до «відкритого неба» з європейськими країнами потрібно стрімко наростити конкурентний потенціал вітчизняних авіаперевізників, підвищити спроможність повітряних портів пропускати вантажі та пасажирів. Виходячи з важливості авіаційної галузі, уряд України проводить відповідні заходи з вдосконалення правового регулювання, яке направлене на розбудову аеропортів разом із створенням флагманського авіаперевізника та розвитком вітчизняного літакобудування. Враховуючи перспективні напрями розвитку, Міністерство транспорту та зв'язку України впроваджує комплексний підхід, який направлений на забезпечення безпеки польотів і створення відповідних умов для надання надійних авіаційних послуг для громадян. Цей підхід продиктований вимогами часу, тобто бажанням України бути повноправним членом системи «відкритого неба» та разом із європейськими країнами використовувати той потенціал, який Україна має як транзитна держава, що може стати важливим фактором у конкурентній боротьбі за пасажиропотік за умови надання авіапослуг у відповідності із світовими стандартами. На сьогодення за результатами проведеного аналізу статистичних даних про авіаційні події, що сталися за останні шість років, свідчать про значне погіршення стану безпеки польотів під час проведення авіаційних робіт як за абсолютними, так і за відносними показниками аварійності. З 1998 по 2007 роки у галузі цивільної авіації сталося 16 катастроф, 31 аварія та 76 серйозних інцидентів. Унаслідок катастрофи літака Як-42 в аеропорту Салоніки (Греція) загинуло 74 особи, Як-42 в аеропорту Трабзон (Туреччина) — 75 осіб, Ан-140 в аеропорту Ісфахан (Іран) — 48 осіб. Сталися три катастрофи транспортних літаків Іл-76 та Іл-78 [10]. У наслідок авіаційних подій гинуть і травмуються люди, авіакомпанії зазнають значних фінансових збитків, що негативно впливає на економічні показники їх діяльності. За даними ІКАО, відносні показники рівня безпеки польотів у вітчизняній галузі цивільної авіації значно гірші від середніх загальносвітових показників. За останні десять років страхові компанії відшкодували збитки від авіаційних подій на суму понад 160 млн. гривень. Отже, для того щоб підвищити рівень забезпечення безпеки польотів, органи державної влади та суб’єкти авіаційної діяльності, повинні вжити ефективних заходів для впровадження системи управління безпекою польотів, згідно з вимогами ІКАО, Європейського агентства з безпеки польотів та Європейської організації з безпеки аеронавігації Система (Євроконтроль управління безпекою ). польотів — це сукупність заходів із застосування єдиного підходу до управління безпекою польотів, що передбачає оптимізацію організаційної структури, розподіл відповідальності між органами державної влади та суб’єктами авіаційної діяльності, визначення політики та експлуатаційних процедур щодо забезпечення безпеки польотів. В основі управління безпекою польотів лежить системний підхід до виявлення і усунення джерел небезпеки та здійснення контролю за ризиками для забезпечення безпеки польотів з метою мінімізації людських втрат, матеріальних, фінансових, екологічних та соціальних збитків. Євроконтроль - організація із забезпечення безпеки авіаперевезень, яка була створена Великобританією та п’ятьма іншими державами. Вона займається питаннями безпеки польотів цивільних та військових літаків 35 держав-членів, і її діяльність спрямована на розвиток єдиної пан'європейської системи управління авіацією. Досягнення цих цілей є прерогативою головним завданням Євроконтролю. Створення організації з такими ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 25 функціями, необхідно, для того щоб з майбутнім зростали авіаційні перевезення та підтримкоа високого рівня авіабезпеки, зниження вартості перевезень з урахуванням зростаючих вимог в галузі охорони навколишнього природного середовища. Євроконтроль розвивається, координує свою діяльність і розробляє коротко-, середньо- та довгострокові плани щодо пан'європейської стратегії управління, до яких долучаються національні авіаоператори, аеронавігаційні провайдери, користувачі цивільного та військового повітряного простору, аеропорти, промисловість, професійні організації та відповідні європейські інституції. Основу діяльності Євроконтролю становить надання авіаційних послуг від аеропорту до аеропорту, де стратегічний та тактичний менеджмент тісно пов'язані з підготовкою операторів, запровадженням регіонального контролю за розвитком повітряного простору, запровадженням передових технологій і процедур та збиранням належним чином платні за користування авіаційним простором. Підсумовуючи, можемо сказати, що наприкінці 60-х років було відзначено різке збільшення кількості незаконних актів, спрямованих проти безпеки цивільної авіації. Актами незаконного втручання в діяльність цивільної авіації на повітряному транспорті в міжнародному праві є: незаконне захоплення повітряного судна; спроба незаконного захоплення повітряного судна; співучасть у захопленні повітряного судна та співучасть у спробі захоплення повітряного судна. Міжнародні законодавці розробили міжнародні документи, що вимагають від держав приймати відповідні правила для рішення проблеми незаконних актів втручання в діяльність міжнародної цивільної авіації. Для рішення цієї проблеми й обмеження її поширення були розроблені численні міри контролю і нормативні положення. Доказом розуміння, міжнародним співтовариством, серйозності цієї проблеми стало підписання ще в 60-х роках Токійської конвенції (1963), а потім Гаазької конвенції (1970) і Монреальських конвенцій у 1971, 1988 і 1991 р. Отже, авіаційна безпека забезпечується комплексом мір, що передбачають створення і функціонування служб авіаційної безпеки, охорону аеропортів, повітряних суден і об'єктів цивільної авіації, огляд членів екіпажів, обслуговуючого персоналу, пасажирів, ручної поклажі, багажу, пошти, вантажів і бортових запасів, запобігання і припинення спроб захоплення і викрадення повітряних суден. Ніхто не може відгородити цивільну авіацію від небезпеки терористичного втручання, але держави, об'єднавши свої зусилля, можуть знизить ризик небезпеки, якій вони протистоять, і для цього вони повинні всіма наявними способами боротися з національним і міжнародним тероризмом і шукати шляхи боротьби проти незаконного втручання в діяльність цивільної авіації. На сьогоднішній день боротьба з терористичною загрозою являє собою, мабуть, найбільш масштабний, політизований і витратний аспект безпеки цивільної авіації. У резолюції, Генеральної асамблеї ООН 1970 р., про повітряний бандитизм, незаконне втручання в цивільні повітряні рейси, виражалася глибока заклопотаність актами повітряного тероризму. А в резолюції, Генеральної асамблеї ООН 1985 р., про боротьбу з міжнародним тероризмом, засудила тероризм поза залежністю від його мотивів, призвала членів ООН приєднатися до Токійської, Гаазької і Монреальської конвенцій. У 1980-і роки, проблема боротьби з тероризмом на міжнародних і внутрішніх авіалініях, придбала першорядне значення, статистичні дані свідчать про значний ріст числа викрадень літаків, захоплення заручників, вибухів на борті повітряних судів і в аеропортах. Отже, для рішення проблем повітряного тероризму повинні продовжуватися пошуки більш ефективних, діючих правових норм на основі консолідації зусиль усіх країн, прогностичні дослідження, здатні запобігти різні види тероризму. Особливе значення на наш погляд, здобуває створення інформаційних моделей політичної ситуації в окремих регіонах світу, що дозволяють визначити найбільш небезпечні з погляду тероризму зони. Можна підкреслити, що дотримання всіма державами принципу забезпечення безпеки - важлива умова подальшого розвитку міжнародних повітряних сполучень, що у наш час ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 26 відіграють істотну роль у зміцненні політичних, економічних, культурних і інших зв'язків між країнами і народами. Спираючись на результати дослiдження можна зробити наступнi пропозицii щодо вдосконалення мiжнародно-правових заходiв боротьби з актами незаконного втручання в дiяльноcтi цивiльної авiацiї, а саме, доцiльно розробити та прийняти единий мiжнародно- правовий документ, який мiстив би загальні стандарти щодо запобiгання актами незаконного втручання, крiм цього, розробити i пiдписати едину конвенцiю, яка б встановлювала мiжнародно-правові засади вiдповiдальностi за вчинення будь-яких актів незаконного втручання в дiяльність цивiльноi авiацii; необхiдно, по можливостi, унiфiкувати термiнологiю мiжнародних та нацiональних правових актiв, якi регулюють боротьбу з актами незаконного втручання та вiдповiдальнicть за iх вчинення, що має сприяти більшій узгодженості норм міжнародного та національного права, а також повітряного і кримінального права. Література: 1. Верховна рада України. Закон України «Про транспорт» № 232/94 від 10.11.1994 р. 2. Верховна Рада України. Закон України «Про державний кордон України» № 1777-ХІ від 04.11.1991 р. 3. Верховна Рада України. «Повітряний кодекс України» № 3167-ХІІ від 04.05.1993 р. 4. Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення розвитку цивільної авіації України» № 790/94 від 21.12.1994 р. 5. Конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1994 р. Дата приєднання України: 10 серпня 1992 р. Набуття чинності для України: 9 вересня 1992 р. 6. Угода про транзит при міжнародних сполученнях. 1994 р. Приєднання – Указ президента України про приєднання України до Угоди про транзит при міжнародних повітряних сполученнях. 1994 рік № 490/97 від 04.06.1997 р. 7. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. для ВНЗ / Дмітрієв А.І., Муравйов В.І. – К., 2000. – 638 с. 8. Закон України «Про Державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації» № 545-IV від 20.02.2003 р. 9. Конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 р. Дата приєднання України: 10 серпня 1992 р. Набуття чинності для України: 9 вересня 1992 р. 10. Концепція Державної цільової програми безпеки польотів на період до 2015 року. Схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 273-р. В статье автор рассматривает полномочия Международной организации гражданской авиации в обеспечении безопасности полетов ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ Гусарєв С.Д., доктор юридичних наук, доцент, начальник кафедри теорії держави та права КНУВС Стаття присвячена питанням основних тенденцій розвитку сучасної юридичної науки в Україні Питання сучасного стану юридичної науки – це питання її ефективності, відповідності стану та умовам соціального життя, спрямованості на вирішення життєво важливих соціальних проблем. У цьому контексті не випадково основними проблемами сучасного правознавства стали євроінтеграційні проблеми розвитку правової системи, забезпечення прав та свобод, правопорядку, законності, гармонізації законодавства, підвищення рівня правової культури, які разом відбивають як соціальну проблематику кризового суспільства в Україні, так і напрямки правових досліджень. З точки зору проблем сучасної методології - виклик часу вимагає від нас пошуку нового системного підходу до вирішення завдань юридичної науки на основі синергетичної парадигми, яка передбачає проведення аналізу проблеми на п'яти рівнях. Вищими рівнями є ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 27 міждисциплінарний, трансдисциплінарний та наддисциплінарний. Це ті рівні осмислення та відповідні їм методи пізнання постнекласичної науки, які допоможуть науковцям визначити кінцеві причинності явищ, виявити еволюцію того чи іншого процесу, щоб не допустити довготривалої кризи, яка різко виснажує адаптаційні можливості системи, та віднайти перспективні управлінські параметри. Тому поряд з виокремлення синергетичної парадигми, збереженням актуальності парадигм соціологізму та позитивізму у методології сучасного правознавства спостерігається стійка тенденція поширення деонтологічного підходу у вивченні проблем правоохоронної діяльності та деяких інших питань, де результат діяльності значною мірою залежатиме від особистості виконавця, його рівня професійної культури. На користь деонтологічного методу та підвищення ролі культурного фактору наведемо приклади даних соціологічного дослідження довіри громадян до поліції (міліції) в державах Східної та Центральної Європи: в Естонії довіряють 45 відсотків громадян, не довіряють – 31 відсоток; відповідно – в Угорщині: 43-32%; Чехії – 28-48%; в Росії – 15-65%; і в Україні довіряють – 15 відсотків і не довіряють – 75 відсотків респондентів. На фоні глобалізаційних та інтеграційних процесів виокремлюється проблема гармонізації різних правових систем, систем національного та європейського права, здійснення яких не відбувається механічно. По-перше, продовжує діяти принцип державного суверенітету кожної країни. По-друге, кожна країна має багато особливостей, які слід оберігати і не втрачати в ході інтеграційних процесів. По-третє, ще не вироблено універсальних механізмів гармонізації відповідних правових систем. Крім того, мають місце істотні недоліки в теоретичному розв'язанні відповідних проблем, що стримує їх практичне вирішення. [1] Слід погодитися із сучасними дослідниками, що, як це не дивно, після 60-80 років минулого століття поняття правопорядку знаходиться на периферії вітчизняної правової теорії. Певною мірою це пов'язано з його інтегративною природою – залежністю від домінуючих теорій праворозуміння, варіативністю змістовних, структурних та функціональних інтерпретацій, безпосередньою пов'язаністю з правовою практикою. [2] В полі зору науковців перебувають й проблеми профілактики правопорушень, вивчення досвіду держав, які досягли успіху в цьому напрямі. В першу чергу це Скандинавські держави, де каральні міри є лише доповненням до соціально-економічних заходів. Так, наприклад, в 2006 році у Швеції до осіб, визнаних винними у здійсненні злочинів, було застосовано штрафних санкцій - до 54%, позбавлення волі - 12 %.[10,803-813] Гостро актуальними залишаються проблеми дослідження та напрацювання ефективних засобів боротьби з корупцією. Слід додати, що питома вага користі в злочинній поведінці людей досягає 80-90 відсотків, а по корупції серед 180 держав Україна посідає 143-е місце (рейтинг було складено по 10-бальної системі). В контексті рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2008 року, та Указу Президента «Про стан корупції в Україні» від 27 листопада 2008 року нам слід активніше займатися цією проблемою, а також проаналізувати досвід боротьби з корупцією в найменш корумпованих державах світу: Данії, Швеції, Фінляндії, Нідерландах та Канаді. [3] Стратегічний напрям сучасної Української держави – входження в європейський простір – вочевидь актуалізує проблему порівняльно-правових досліджень. Ці дослідження мають за мету піднести національну правову науку і освіту до рівня транснаціональних та уніфікувати їх. Цим самим забезпечується вимога збереження самобутності національного правового устрою та наближення до європейських та світових стандартів, до яких підійшло людство на початку ХХІ ст. Наступний актуальний напрям правових досліджень – теорія правових реформ - пов'язується з оновленням державності в Україні, національної правової системи та передбачає виокремлення нових системних характеристик та правових обгрунтувань. Потреба в даному науковому напрямку сформувалася під впливом різних факторів. Насамперед, виявило себе прагнення до міждисциплінарного синтезу, до переосмислення традиційних інститутів. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 28 Визначаючи теорію правових реформ у якості самостійного наукового напряму, необхідно позначити коло проблем, що охоплюються його предметом: визначення поняття правової реформи, його співвідношення з реформами іншого характеру; багаторівневу природу і різноманіття проявів правової реформи; проблеми періодизації та типології; формування понятійно-категоріального апарату; функціональні характеристики правової реформи. Отже, у даному науковому напрямі поєднуються історичний, загальнотеоретичний, політичний аспекти пізнання, а саме теорія є результатом прояву комунікативної функції юридичної Нажальнауки , деякі . науковці констатують тенденцію вповільнення темпів розвитку науки. Якщо ХХ століття стало століттям спеціалізації науки, системного аналізу, розчленування загальної картини світу на багатоманітність окремих фрагментів, то ХХІ століття стане століттям повернення до цілісності, до всезагального осмислення проблем. На нашу думку ключовою повинна стати проблема вибору норм, цілей та пріоритетів державно-правового розвитку за умов, коли реальністю світу є глобалізація та поліцентричність, що виявляються як процеси об'єктивні, закономірні. В сучасних умовах, на думку провідного професора Гарвардського університету Семюеля Гантінгтона, на зміну держави та ідеологіям прийшли сім – вісім цивілізацій, які стали рушійною силою майбутньої глобальної політики. Тому науковцям – представникам теоретичних, історичних та галузевих наук треба переорієнтувати свої дослідження на проблематику визначення місця і ролі майбутньої України в економічному, соціальному та правовому просторі на карті світу, на можливі наслідки протистояння цих восьми цивілізацій, а також на те, які вищі універсальні цінності та пріоритети держави зможуть стверджуватися у відносинах з західноєвропейською, китайською, ісландською, індійською, африканською та іншими цивілізаціями. Сама по собі ідея світового відкритого громадянського суспільства не є новою, але для української юридичної науки може виступати орієнтиром у напрямку досліджень таких феноменів як держава, право, суспільство, правове регулювання та правоохоронна діяльність, зокрема. Література: 1. Гомонай В.В. Теоретичні проблеми гармонізації законодавства України з правом Європейського союзу//Наук. вісник Ужгородського націон. Університету, серія Право.-2008.-№10.-С. 25-28. 2. Крижанівський А.Ф. Феноменологія правопорядку: поняття, виміри,типологія / Одеська націон. юрид. акад. – О.: Фенікс.-2006.-196с. 3. Лунев В.В. Коррупция в России //Государство и право.2—7,№11.-С.25-27. Статья посвещена вопросам основных тенденций развития современной юридической науки в Украине. РОЛЬ ПРИНЦИПІВ ПРАВА У ФОРМУВАННІ ПОВІТРЯНОГО ПРАВА УКРАЇНИ Задорожний Ю. А. , кандидат юридичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права Юридичного інституту “ІПКП” НАУ У статті досліджується вплив принципів права на формування галузі повітряного права України, що, на думку автора, дозволить глибше зрозуміти діалектику розвитку права та визначить орієнтири для розробки нових законодавчих актів. Вдосконалення нормативної бази повітряного права України, а також її прагнення увійти повноправним членом до Європейського Союзу зумовлюють потребу приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів. Актуальність обраної теми безпосередньо випливає із сучасного стану та напрямків формування галузі повітряного права України, що зумовлює доцільність вивчення проблеми використання принципів права, як важливого чинника в розробці норм та інститутів відповідної галузі права. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 29 Дослідження процесу становлення вітчизняного повітряного права на основі загальнотеоретичних принципів має істотне значення, оскільки опосередковує можливість теоретичного дослідження виникнення, становлення та ґенези повітряного права України, напрямків його розвитку. Сьогодні, по суті, відбувається трансформація повітряного права України, опосередкована відтворенням європейських правових досягнень. За період незалежності України науковий доробок вітчизняних учених у контексті дослідження принципів права збагатився новими ідеями та теоріями, які сформувалися як під впливом сучасного розвитку права, так і в результаті переосмислення тих теоретичних здобутків, які викристалізовувалися впродовж багатьох століть. Принципи формують правове мислення та правову культуру в суспільстві, а відтак спрямовують розвиток правових відносин у певних векторах. Якісні характеристики останніх залежать від рівня розвитку самого суспільства та його здатності не лише ґенерувати, але й сприймати нові правові ідеї та положення. Важливим базовим підґрунтям, що забезпечує успішне функціонування будь-якої галузі права, є її принципи. Зауважу, що різні загальнотеоретичні аспекти поняття та розуміння принципів у формуванні нормативної бази системи права України досліджували в своїх наукових працях такі теоретики вітчизняної правової науки: С.С.Алексєєв, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, М.В. Кравчук, Н.М. Оніщенко, Ю.А. Тихомиров та інші. Разом з тим, вчені-правники зосередили свою увагу на змістовному наповненні та розумінні сучасних принципів права, а проблема впливу принципів на формування норм та інститутів конкретних галузей права України залишилася поза їхньою увагою. Відтак, мета даної статті полягає в дослідженні впливу принципів права на формування галузі повітряного права України, що дозволить глибше зрозуміти діалектику розвитку права, шляхи його удосконалення, дасть можливість усвідомити значимість стійкості у збереженні правових елементів, укорінених у системі права України. На основі принципів здійснювалося розмежування сфер впливу між різними галузями права та визначається їхня юрисдикція. За допомогою загальних принципів права стало можливим, на думку Г. Бермана, здійснити перевірку правової норми і довести її справедливість шляхом демонстрації її органічної єдності з поняттями системи загалом [1, с. 133]. Потреба правового вирішення конкретних життєвих ситуацій в галузі цивільної авіації вимагає від законодавця розробки та прийняття чітких і зрозумілих нормативно-правових приписів, системоутворюючою базою для яких повинні слугувати загальні та спеціальні принципи До загальноюридичних права. принципів належать принципи: законності, гласності, демократичності, гуманізму, науковості. Спеціальні принципи правового регулювання властиві відносинам у галузі повітряного права, оскільки суттєво відрізняють її від інших галузей права. Загалом принципи становлять єдину послідовноправову систему, де невиконання одного принципу тягне порушення іншого. Сформулювати вичерпний перелік загальноюридичних принципів важко, через відсутність їхньої чіткої розмежованості та стабільності змісту, проте таке виокремлення є необхідним та об‘єктивним з огляду на важливість пошуку оптимальної моделі правового регулювання відносин у сфері цивільної авіації. Змістовне наповнення нормативно-правових актів має здійснюватися на основі загальновизнаних принципах права, що відповідають рівню правової культури та правосвідомості членів соціуму. Так, основними принципами права, на переконання А.М. Колодія, є: верховенство права та верховенство закону; забезпечення внутрішньої збалансованості правової системи та її інтеграція і диференціація на відповідні елементи; узгодженість елементів у системі і структурі права; юридична рівність перед законом і судом; свобода дій у рамках закону, передбачення законом можливості творчої самодіяльності суб‘єктів права; відповідність між скоєним правопорушенням і юридичною відповідальністю; неприпустимість повторного покарання за одне і те саме правопорушення [2, с. 28-40]. У загальнотеоретичній правовій науці принцип верховенства права є фундаментальним. Змістовне його навантаження виражається не лише інституціональною ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 30 об‘єктивізацією права, але й як форма рівного і справедливого виміру свободи, що відображається у принципах правосвідомості, які забезпечують самоврегулювання суспільних відносин. Змістовно близьким до сучасного розуміння принципу верховенства права є твердження давньоримського юриста Ульпіана про право, як мистецтво добра та справедливості, призначене для забезпечення правосуддя, що відрізняє дозволене від недозволеного, справедливе від несправедливого [3, с. 83]. Важливим принципом повітряного права є верховенство закону. Як слушно зауважує Ю.О. Тихомиров, це – стабільний принцип континентальної правової сім‘ї [4, с. 119]. Він означає, що “закон має вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативно-правових актів”, де останні “мають відповідати законові як першоджерелу, не можуть йому суперечити” [5, с. 30]. Ще в римському праві утвердилася повага до закону, як до найважливішого регулятора суспільних відносин, що підтверджується такою сентенцією: “суворий закон, але це закон”. Беззаперечна значущість та важливість закону пояснюється виключною його роллю в процесі формування та розвитку романо-германської правової сім‘ї. Дійсно, як в Україні, так і в інших державах даної правової сім‘ї за Конституцією визнається найвищий юридичний авторитет. Відомо, що не звичай, не судовий прецедент і не будь-яке інше джерело права, крім самого закону, є тим стрижнем, навколо якого виокремлюється і функціонує континентальна система права. Закон, на переконання Р. Давида, на сьогодні є найважливішим джерелом права в країнах романо-германської правової сім‘ї [6, с. 104]. Зауважимо, що таке твердження є правильним за умови визначення провідного джерела права даної правової сім‘ї швидше на сучасному етапі її розвитку, ніж у період її становлення та подальшого формування. Законність, на думку В.К. Колпакова, це специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов‘язковість юридичних норм [7, с. 166]. Мета законності полягає “у створенні умов, що сприяють відповідності поведінки суб‘єктів зразкам, визначеним у правових приписах” [8, с. 275]. Відповідно до цього принципу регламентація правовідносин у галузі повітряного права здійснюється виключно на основі та в межах чинного законодавства України, оскільки держава забезпечує реалізацію даного принципу шляхом юридичних гарантій. Практична сторона принципу законності полягає в дотриманні норм Конституції, законів та підзаконних правових актів України суб‘єктами відносин у сфері цивільної авіації. Цей принцип є універсальним, оскільки в правовій державі існує єдине підґрунтя для регулювання відносин в різних галузях права, і цим підґрунтям є закон. Аналіз дослідження принципу законності дає можливість зробити такі висновки: 1) принцип законності є фактором суворого додержання та реалізації правових норм усіма суб‘єктами правовідносин, в тому числі і учасниками відносин в сфері цивільної авіації; 2) регламентація відносин у сфері повітряного простору відбувається в чіткій відповідності як з чинним законодавством України, так і міжнародними нормами права; 3) даний принцип забезпечує правову стабільність та системність нормативного регулювання вищезгаданих відносин; 4) принцип забезпечує якість нормативно-правових актів, які регулюють цей вид суспільних відносин, запобігає їх суперечності та автономності. Принцип узгодженості елементів у системі і структурі повітряного права є одним з найхарактерніших для системи права країн романо-германської правової сім‘ї. Юристи країн Західної Європи, починаючи з ХІ – ХІІ ст.ст., опрацьовували право в університетах за допомогою нових наукових методів і досягли при цьому високого рівня узагальнення та абстракції правових норм і принципів, що забезпечило можливість формування права та розміщення його елементів за чіткою системою та структурою. Принцип юридичної рівності перед законом відіграє важливу роль у повітряному праві. Свобода дій у рамках закону та передбачення ним творчої самобутності суб‘єктів права забезпечувалось у Римській державі переважно на основі принципів приватного права, що гарантувало її громадянам як можливість вільного розпорядження майном, так і свободу ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 31 комерційної діяльності під захистом закону. Відповідний принцип у країнах Західної Європи утверджується одночасно з розвитком буржуазних відносин і виражається через правове положення: дозволено все, що прямо не заборонене законом. На важливість принципів для системи права вказує Г. Гаррідо, який стверджує: “… принципы по-прежнему сохраняются в кодексах и действуют и в юриспруденции и в док- трине” [9, с. 130]. На нашу думку, в перспективі роль принципів, запозичених або створених на основі європейського права, зростатиме у зв‘язку з формуванням спільного повітряного загальноєвропейського правового простору. Якщо загальні принципи права проявляються у кількох галузях права, то спеціальні є властивими для конкретної галузі права. Так, інтеграційною основою повітряного права України, як цілісної системи, є системоутворюючі принципи, що формують правовий статус повітряного простору як суверенної території української держави. Для галузі повітряного права притаманні такі спеціальні принципи: принцип суверенітету держави на повітряний простір над її територією; принцип дозвільного порядку вльоту, вильоту та польотів над суверенною територією України; принцип взаємності при наданні державами комерційних прав на використання національного повітряного простору; принцип екологічного захисту повітряного простору України, принцип пріоритету охорони життя і здоров’я людини, принцип охорони та раціонального використання атмосферного повітря, принцип „забруднювач платить”, принцип платності використання повітряного простору для авіаперевезень З огляду натавищезазначене інші. , можна зробити такі висновки: - принципи права, наповнені органічною раціональністю та справедливістю безвідносно їхньої приналежності до тієї чи іншої галузі права послужили базою для розробки нових законодавчих актів, стали ключовим елементом розвитку правовідносин в сфері повітряних правовідносин; - сутнісна роль та значення принципів як відправних ідей існування повітряного права, що розкривають найважливіші закономірності і підвалини системи права у зв‘язку з формуванням та розвитком загальноєвропейського права, зростатимуть, оскільки вони є спільними для всіх західноєвропейських держав. Література: 1. Берман Г.Дж. Право і революція. Формування західної традиції права. – К.: IRIS, 2001. – 652 c. 2. Колодій А.М. Принципи права України: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с. 3. Дигесты Юстиниана / Перевод с латинского; Отв. ред. Л. Л. Кофанов. – М.: Статут, 2002. – 584 с. 4. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М.: Изд-во НОРМА, 1996. – 432 с. 5. Законодавча діяльність: Словник термінів і понять / За ред. акад. НАН України В.М. Литвина. – К.: Парламентське видавництво, 2004. – 344 с. 6. Давид Рене. Основные правовые системы современности / Пер. с фр. и вступ. ст. В.А.Туманова. – М.: Прогресс, 1988. – 496 с. 7. Колпаков В.К. Адміністративне право України.: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2001. – 752 с. 8. Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д.Тихомиров, В.С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с. 9. Гарсиа Гарридо М.Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Пер. с испан.; Отв. ред. Л.Л.Кофанов. – М.: Статут, 2005. – 812 с. В статье исследуется влияние принципов права на формирование отрасли воздушного права Украины, что, по мнению автора, позволит глубже понять диалектику развития права и оп- ределит ориентиры для разработки новых законодательных актов. ФУНКЦІЇ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЕКОЛОГІЧНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ Коморна Л. аспірантка Інституту законодавчих передбачень і правової експертизи ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 32 У статті аналізуються теоретичні проблеми кодифікації екологічного законодавства, визначаються функції кодифікації екологічного законодавства України Функціями систематизації екологічного законодавства України слід розуміти такі відносно відокремлені напрямки їх однорідного впливу на стан екологічних правовідносин, в результаті якого відбуваються відповідні бажані, соціально очікувані та соціально корисні зміни існуючого стану цих відносин відповідно до поставлених цілей і завдань зазначеної галузевої систематизації. До функцій систематизації екологічного законодавства України доцільно, на наш погляд, віднести такі, як: - правотворча (або функція розвитку відповідної галузі законодавства); - уніфікаційна (уніфікація термінології, принципів, правових підходів, “стиснення” нормативного масиву); - правозастосовча (поліпшення орієнтування в екологічному законодавстві в цілях його оперативнішого, більш ефективного та правильного застосування на практиці); - наукова (сприяння більш ґрунтовному та цілеспрямованому вивченню відповідної галузі законодавства, проведенню подальших наукових досліджень у цій сфері тощо); - регулятивна (визначення основних параметрів майбутньої моделі систематизованої галузі законодавства); - нормативно-моделююча (моделювання майбутніх норм екологічного права); - інноваційна (наповнення нормативного матеріалу новими чи оновленими нормами та інститутами екологічного права); - інтегративна (сприяння інтеграції законодавчого матеріалу в рамках відповідної галузі); - комунікативна (посилення системних зв’язків всередині системи екологічного законодавства та зв’язків з іншими галузями національного законодавства) [1]. Значимість цих функцій визначається їх системним впливом на екологічне законодавство у ході його систематизації, сприянням створенню несуперечливого та узгодженого законодавчого масиву тощо. При цьому варто зауважити, що систематизація екологічного законодавства України відіграє важливу роль у реалізації правової реформи в державі. Систематизація ж екологічного законодавства визначає і специфіку державного управління в галузі охорони природи та природокористування, і посилення рівня захищеності екологічних прав громадян. Очевидно, не слід також применшувати і роль систематизації екологічного законодавства України у розвитку економіко-правового механізму охорони довкілля в Україні. Нагадаємо, що відповідна наукова концепція була розроблена в українській юридичній науці В.В. Костецьким [2]. Відповідно до неї в єдиному механізмі мають поєднуватися як економічні (власне економічні) регулятори, так і правові чинники, які складають систем у, що об’єднує у своїй структурі такі підсистеми, як організаційно-правова, інституційна, функціональна та економічна (ресурсна). Систематизація екологічного законодавства сприяє дальшій інтеграції всіх цих підсистем, більш злагодженій та ефективній роботі такого механізму, посиленню ролі правових регуляторів у поєднанні власне економічних та юридичних інструментів охорони довкілля та природокористування. Така систематизація також надає відповідній державній політиці у цій сфері більш чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяє оптимізації та підвищенню ефективності правового регулювання відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів і юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 33 У функціях систематизації екологічного законодавства, зокрема, відображаються основні напрямки правотворчої діяльності, спрямовані на свідоме перетворення відповідної галузі законодавства. Функції систематизації екологічного законодавства структуруються відповідно до засад та цілей систематизації (в їх основі лежать цілі і завдання цієї систематизації), а відтак вони відбивають специфіку цієї галузі та специфічність урахування у такій діяльності загальних закономірностей систематизаційного процесу як планомірного, цілеспрямованого та системного правотворчого процесу уповноважених органів державної влади щодо якісного перетворення відповідної галузі законодавства України відповідно до визначених цілей і завдань його систематизації. Література: 1. Не можна погодитися з переліком функцій систематизації законодавства, наведеним у тексті проекту Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин, з огляду на змішування тут функцій відповідної підгалузі права (галузі інформаційного законодавства) з функціями власне систематизації цього законодавства, що є концептуально хибним. Див.: Лисицький В.І., Тацій В.Я. До питання реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин // http://mndc.naiau.kiev.ua/konc/st-tl.htm. 2. Костицький В.В. Екологічна функція держави та економіко-правовий механізм охорони довкілля // Право України. - 2004. – №1. – С. 147; Костицький В.В. Екологія перехідного періоду: Держава. Право. Економіка. (Економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища України). – 3-е вид. – К.: Ін-т законодавчих передбачень і правової експертизи, 2003. – С. 168-187. Див. також: Романко С. Особливості економіко-правового механізму забезпечення екологічної безпеки // Право України. – 2007. - №6. – С. 85-89. В статье анализируются теоретические проблемы кодификации экологического зако- нодательства, определяются функции кодификации экологического законодательства Украины ІНСТИТУТ ПОВІТРЯНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В СИСТЕМІ ТРАНСПОРТНОГО ПРАВА Корнєєв Ю.В., кандидат юридичних наук, доцент кафедри повітряного, космічного та екологічного права Юридичного інституту «ІПКП» НАУ В статті висвітлюється роль місце і значення повітряного законодавства в системі транспортного права України Однією з особливостей транспортного законодавства є його структура. Комплексне транспортне законодавство складається з окремих інститутів, які також є комплексними. Для того, щоб визначити інститути транспортного законодавства слід звернутись до положень теорії права. Система законодавства має кілька структурних “зрізів”, виокремлення кожного з яких має у своїй основі той чи інший критерій. Залежно від цих критеріїв вирізняють функціональну, горизонтальну, ієрархічну (вертикальну) структуру. Серед наведених видів структур перевага надана горизонтальній структурі, до елементів якої належать галузі, інститути законодавства, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий припис. Такий склад елементів виступає засобом існування, вираження і організації структури змісту права на рівні Інститутом системи. законодавства визначають сукупність взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих нормативно-правових приписів, спрямованих на регулювання відповідної уособленої сукупності суспільних відносин. Він може бути галузевим або міжгалузевим. Визначають також, що важливим елементом структури законодавства є комплексні інститути. Вони об’єднують нормативні розпорядження кількох галузей ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 34 законодавства [ 1, с. 270-271]. Порівняння двох понять – міжгалузеві інститути та комплексні інститути - дозволяє визначити їх тотожність. Слід чітко розрізняти галузі права і галузі законодавства, які утворюють комбінацію норм галузей права. Комплексне законодавство містить норми кількох галузей права, які регулюють різні види суспільних відносин, і тому не мають властивих лише йому предмета і метода. До комплексного законодавства теорією права віднесено транспортне право. У структурі транспортного законодавства можна виділити окремі інститути: 1) дорожнє законодавство; 2) залізничне; 3) повітряне; 4) водне; 5) законодавство, що регулює діяльність трубопровідного транспорту. Такий склад інститутів виділений за ознакою уособленості сукупності суспільних відносин у сферах діяльності окремих видів транспорту. Уособленість обумовлюється предметом регулювання законодавством – окремими видами суспільних відносин у межах єдиної сфери – сфери діяльності транспорту. Окремим інститутом транспортного законодавства визначений інститут повітряного законодавства. Повiтряний транспорт є найбiльш придатним для швидкого перевезення вантажiв, nасажирiв, багажу, пошти та iнших матерiальних цiнностей. У зв'язку з цим йому вiдведено важливу роль i мiсце в транспортнiй системi України. Бурхливий розвиток цивiльної авiацiї, виокремлення її в самостiйну галузь народного господарства зумовили необхiднiсть правового врегулювання певних суспiльних правовiдносин, удосконалення вже iснуючих норм повiтряного права. Важливу роль для розвитку повiтряного права вiдiграв вступ України до мiжнародної органiзацiї з авiацiйних перевезень (IКAO), що, у свою чергу, сприяло прийняттю державою норм міжнародного повiтряного права, якi врегульовують авiацiйнi правовiдносини. Слiд нагадати, що до цього часу досить тривалий період правове врегулювання цивiльної авiацiї стосувалося лише окремих галузей її дiяльностi [5, с.195]. Сьогодні повiтряне право покликане забезпечити чiтке функцiонування вciєї авiацiйної транспортної системи, що прямо пов'язано iз забезпеченням безпеки, економiчностi авiацiйних перевезень. Це важливе завдання мaє досягатися шляхом впливу на oкpeмi найважливiшi галузi суспiльних правовiдносин у сферi повітряного транспорту. Укpaїні належить повний i виключний cувepeнітет на повiтряний простiр в її територiальних межах. Повiтряним простором України є частина повiтряної сфери, розташована над суходолом та водною територiєю, у тому числi над її територiальними водами. Повiтряний проcтiр України має свою певну структуру. Структура повiтряного простору, порядок її формування i змiни та правила використання визначаються державними органами з використання повітряного простору України. Використання державного простору чи окремих його районiв може бути повнiстю або частково обмежено. До елементiв структур и повiтряного простору України вiдносять: 1) повiтрянi траси; 2) мiсцевi повiтрянi авiалiнiї; 3) повiтрянi кордони для перетинання державного кордону; 4) встановленi та невстановленi маршрути польотiв; 5) райони виконання авiацiйних робiт; 6) забороненi зони; 7) зони обмеження польотiв i небезпечнi зони. Повiтрянi траси та мiсцевi повiтрянi авiалiнiї становлять основну структуру повiтряного простору України i потребують бiльш детального розгляду. Повiтряна траса - це диспетчерський район або його частина, що являє коридор у повiтряному просторi, обмежений за висотою та шириною, забезпечений аеродромами, засобами навiгацiї, контролю та управлiння повiтряним рухом, призначений для безпечного виконання польотів повітряними суднами державного та міждержавного сполучення [5, с.196]. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 35 Мiсцева повimряна авiалiнiя - це диспетчерський район або його частина, що являє коридор у повiтряному просторi, обмежений за висотою та шириною, забезпечений аеродромами, засобами контролю i управлiння повiтряним рухом, призначений для безпечного виконання польотiв повiтряними суднами мiсцевого та мiжмiського сполучення. Уci обмеження з використання повiтряного простору України доводяться до вiдома зацiкавлених стоpiн через канали систем аеронавiгацiйної iнформацiї. За користування повiтряним простором України компетентними органами держави встановлюється певна плата. Пiд час виконання повiтряним судном польоту у мiжнародному просторi юрисдикцiю щодо нього встановлює та кpaїнa, де зареєстроване це судно. Використання мiжнародного повiтряного простору регулюється нормами міжнародного права. Одним з найважливіших розділів повітряного права є правове положення про статус повітряного судна. Повiтряне судно - це лiтальний апарат, що тримається в атмосферi за рахунок його взаємодiї з повiтрям, вiдмiнним вiд взаємодiї з повiтрям, вiдбитим вiд земної поверхнi, i здатний маневрувати в тривимiрному просторi. Повiтрянi судна в УКpaїні бувають державнi, цивільні або експериментальнi. Повiтряне судно вважається державним, якщо воно використовується на вiйськовiй, мiлiцейськiй чи митнiй службi i зареєстровано у державному peecтpі. Повiтряне судно є цивiльним, якщо воно зареєстровано у державному реєстрі цивільних повітряних суден. Повiтряне судно є експериментальним, якщо воно призначене для проведення випробувань чи дослiдницько-конструкторських робiт. Воно до державного реєстру не заноситься [5, с.197]. Кожне повiтряне судно, що експлуатується у повiтряному проcтopi України, має бути сертифiковано на вiдповiднiсть його конструкцiї, характеристик, документації вимогам, передбаченим правилами сертифiкацiї цивiльних повiтряних суден в Укpaїні. Пiсля реестрацiї повiтряного судна в державному peєcтpi цивiльних повiтряних суден України власник судна повинен отримати у державному opraнi з питань реєстрацiї та сертифiкацiї вiдповiдне посвiдчення (сертифiкат) про вiдповiднiсть вимогам на виконання польотiв як бортовий документ. Цивiльнi повiтрянi судна в обов'язковому порядку мають бути зареєстрованi у державному peєcтpi тiльки тієї країни, до якої належить дане судно. Власникам повiтряного судна компетентним органом держави видається реєстрацiйне посвiдчення. Повiтряне судно може бути виключене зi спискiв державного реєстру тiльки у випадку: знятгя судна з експлуатацiї або передачi судна iншiй державi чи iноземному юридичному або фiзичному суб'єктуКожне . повiтряне судно нової реконструкцiї повинно мати ще й сертифiкат типу документа, який пiдтверджує його вiдповiднiсть чинним в Укpaїнi нормам льотної вiдповiдностi. Власником цього сертифiкату є розробник повiтряного судна. До складу авiацiйного транспорту належать пiдприємства повiтряного транспорту, що здiйснюють перевезення пасажирiв i вантажiв, аерофотозйомки, сiльськогосподарськi роботи, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби, транспортнi засоби, системи управлiния повiтряним рухом, навчальнi заклади, ремонтнi заводи цивiльної авiацiї та iншi пiдприємства, установи й органiзацiї незалежно вiд форм власностi, що забезпечують роботу авiацiйного транспорту. Поняття “повітряний транспорт” широко використовують, коли визначають ним транспортну діяльність, яка здійснюється у повітряному просторі із використанням як рухомого складу повітряних суден [3, с. 142]. У Повітряному кодексі України [2, ст. 274] це поняття не використовують у зв’язку з тим, що його дія спрямована на врегулювання відносин щодо діяльності користувачів повітряного простору України з метою задоволення інтересів України та її громадян і забезпечення безпеки авіації. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 36 Авіація як галузь - це усі види підприємств, організацій та установ, діяльність яких спрямована на створення умов та використання повітряного простору людиною за допомогою повітряних суден. Класифікація видів повітряних суден за ознакою призначення наведена на рис. 1. Будь-яка юридична чи фізична особа, яка займається діяльністю, пов'язаною з розробкою, виробництвом, ремонтом і експлуатацією цивільної авіаційної техніки, повинна одержати від державного органу з питань сертифікації і реєстрації сертифікат, що підтверджує відповідність рівня технічної підготовки вказаної особи вимогам відповідних авіаційних правил України (ст.5 Повітряного кодексу України). Державою передбачено процедуру обов’язкової сертифікації кожного екземпляру цивільного повітряного судна. Така сертифікація здійснюється з метою визначення відповідності його конструкції, характеристик та експлуатаційно-технічної документації вимогам, передбаченим правилами сертифікації цивільних повітряних суден України (ст.17 Повітряного кодексу України). Повітряне судно реєструється у державному реєстрі цивільних повітряних суден. Повітряні судна державні цивільні експериментальні Військові, прикордонні, міліцейські, митні, інші державні органи, виконання мобілізаційних завдань Комерційні Загального призна- чення Науково-дослідні роботи, конструкторські експерименти роботи, Повітряні перевезення Авіаційні роботи Рис. 1. Класифікація видів повітряних суден авіації залежно від використання за призначенням Отже, поняття “повітряний транспорт” використовують як те, уявлення про яке склалося у свідомості і воно чинним законодавством не визначене. Законодавство визначає поняття “авіація”, “повітряний простір” та “повітряне судно”. Враховуючи вимоги чинного законодавства, доцільним було б використання поняття “авіаційний транспорт”. Його складові: підприємства повітряного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, аерофотозйомки, сільськогосподарські роботи, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби, транспортні засоби, системи управління повітряним рухом, навчальні заклади, ремонтні заводи цивільної авіації та інші підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту [4, с.205]. Отже, повітряне законодавство – сукупність нормативно-правових актів, які регулюють відносини у сфері діяльності авіаційного транспорту. Окремі сфери таких відносин є цивільно-правовими, але певні є публічно-правовими. Як і у попередніх інститутів транспортного законодавства, публічно-правовими є відносини, насамперед, у сфері державного управління. Так, уповноваженими державними органами встановлюються [4, с. 209]: А) умови і порядок подання заявок на отримання дозволів на польоти іноземних повітряних суден у державному просторі України; Б) постійні маршрути для регулярних польотів іноземних літаків (міжнародні траси); В) аеропорти, відкриті для приземлення іноземних літаків; Г) вимоги до іноземних повітряних суден та їх екіпажів по забезпеченню безпеки польотів, правила польотів іноземних суден у повітряному просторі України. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 37 Приватно-правове регулювання здійснюється, наприклад, щодо договорів на перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти. Послуги цивільної авіації можна розділити на дві групи: ті, які здійснюються на основі договорів повітряних перевезень; послуги аеродромів і аеропортів. Види послуг цивільної авіації, які здійснюються на договірних засадах, наведений на рис. 2. Послуги цивільної авіації Договори повітряних перевезень Послуги аеродромів та аеропортів Пасажирів, багажу фрахтування збереження багажу повітряного судна аеродромне Вантажу договори на виконання обслуговування авіаційних робіт повітряних суден Пошти обов’язкове страхування стоянка повітряних пасажирів суден Рис. 2. Послуги цивільної авіації, які здійснюються на договірних засадах Отже нами з’ясовано, що повітряне право займає важливе місце в системі транспортного права України і в забезпеченні життєдіяльності всіх сфер народного господарства, тому що він є найбiльш придатним для швидкого перевезення вантажiв, nасажирiв, багажу, пошти та iнших матерiальних цiнностей. В сучасних умовах повiтряне право покликане забезпечити чiтке функцiонування вciєї авiацiйної транспортної системи, що прямо пов'язано iз забезпеченням безпеки, економiчностi авiацiйних перевезень. Це важливе завдання мaє досягатися шляхом впливу на oкpeмi найважливiшi галузi суспiльних правовiдносин у сферi повітряного транспорту. Нами також з’ясовано, що повітряне законодавство це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють відносини у сфері діяльності авіаційного транспорту. Окремі сфери таких відносин є цивільно-правовими, але певні є публічно-правовими. Література: 1. Загальна теорія держави і права. - Харків: Право, 2002.- 432с. 2. Повітряний кодекс України// Відомості Верховної Ради. - 1993.- № 25. - Ст. 274 (із змінами). 3. Спирин И.В. Транспортное право: Учеб.пособие.- М.: Транспорт, 2001.- 300с. 4. Транспортне право України: Навч.посіб./Демський Е.Ф., Гіжевський В.К., Демський С.Е., Мілашевич А.В.; За заг. ред. В.К. Гіжевського, Е.Ф. Демського.-К.: Юрінком Інтер, 2002.- 416с. 5. Транспортне право України: Навч. посіб. / Демський Е.Ф., Іжевський В.К. та ін.; За заг. Ред. В.К. Гіжевського, Е.Ф. Демського. – К.: Атіка, 2008. – 292 с. В статье рассматривается роль, место и значение воздушного законодательства в системе транспортного права Украины. ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ НОРМИ ПРАВА В ЮРИДИЧНІЙ НАУЦІ Кривицький Ю. В., ад’юнкт Київського національного університету внутрішніх справ ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 38 Автором розглянуто основні підходи до визначення поняття норми права в сучасній юридичній науці, увагу зосереджено на дискусійних аспектах цієї проблеми Питання щодо норм права належить до традиційної, класичної проблематики загальної теорії права, їй присвячені творчі доробки вчених різного наукового спрямування. Рівень розробки проблем, пов’язаних з нормою права, являється своєрідним „барометром” стану розвитку того чи іншого періоду юридичної думки. Сучасне уявлення про норму права – це результат тривалого та плідного їхнього вивчення у загальній теорії права та в галузевих юридичних науках, однак, вважати цей процес завершеним немає підстав. Це пояснюється тим, що у правознавстві відсутня єдність у поглядах вчених на питання поняття юридичної норми, її структури, видів тощо. У зв’язку з цим особливий інтерес представляє аналіз ключових підходів до формулювання поняття норми права. Переважна більшість визначень юридичних понять, у тому числі поняття правової норми, являються родовидовими, тобто процес визначення здійснюється через найближчий рід та видові ознаки. З огляду на це, вбачається за доцільне розглянути основні підходи до інтерпретації юридичної норми, попередньо взявши за критерій визначальний термін (родова ознака), що лежить в основі того чи іншого поняття норми права. 1. Визначення норми права в якості правила. У переважній більшості в юриспруденції норма права трактується через стійке словосполучення „правило поведінки”. Цей класичний підхід був домінуючим у дореволюційній та радянській юриспруденції, таким він залишається й у сучасній теорії права. Так, на думку С.В.Бобровник, норма права – це загальнообов’язкове, формально визначене, встановлене чи санкціоноване державою (народом) правило поведінки, що забезпечує регулятивний вплив держави на суспільство шляхом надання суб’єктам певних прав та покладення обов’язків, охороняється та гарантується державою можливістю примусового впливу [1, с.210]. Відповідно до міркувань Ю.М.Оборотова норма права – це встановлене специфічним способом формально визначене правило поведінки загальнообов’язкового та владного характеру, що являється елементом цілісної системи [2, с.45]. Подібні визначення норми права саме через правило поведінки з різною варіацією ознак, що його характеризують, зустрічаються в переважній більшості наукових праць як сучасних вітчизняних (С.Л.Лисенков, О.І.Осауленко, Л.М.Шестопалова) так і російських теоретиків права (О.Е.Лейст, Т.М.Радько, В.М.Хропанюк). Необхідно зазначити, що означений підхід також притаманний і для визначення більшості понять галузевих норм права. У межах цього підходу мають місце й інші напрямки. Суть останніх зводиться до того, що норма права визначається не через словосполучення „правило поведінки”, а лише за допомогою слова „правило”. Так, норма права трактується як правило загального характеру (В.В.Оксамитний), загальнообов’язкове правило (А.Б.Венгеров), правило регулювання суспільних відносин (В.С.Нерсесянц), представницько-зобов’язуюче правило2. Визначення (В.О.Мальцевнорми ) тощоправа . в якості припису. Зокрема, М.Й.Байтін визначає норму права як вихідний від держави та нею охороняємий загальнообов’язковий, формально- визначений припис, виражений у вигляді правила поведінки або відправного установлення та являється державним регулятором суспільних відносин [3, c.208]. Згідно з позицією І.В.Гойман-Калинського норми права – це загальнообов’язкові, формально-визначені приписи і вихідні нормативи, що встановлюють міру належної та можливої поведінки учасників відносин, які регулюються, та виступають у якості критеріїв правомірності такої поведінки [4, с.144]. 3. Визначення норми права в якості веління. У межах цього підходу В.К.Бабаєв визначає норму права як загальнообов’язкове веління, яке виражене у вигляді державно- владного припису, та регулює суспільні відносини [5, с.371]. У свою чергу В.М.Сирих формулює поняття норми права наступним чином як установлене державними органами або посадовими особами владне веління, що володіє властивостями нормативності, формальної визначеності та ясністю [6, с.131]. 4. Визначення норми права в якості моделі. На думку М.М.Рассолова, О.В.Лучина та Б.С.Езбеєва, норма права – це необхідна для існування держави та суспільства модель ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 39 відносин, яку суб’єкти права (особи) з’ясовують та виражають різними способами з метою побудови, збереження, захисту належного порядку та забезпечення стабільного здійснення особистих справ [7, с.228]. Окрім зазначених вище підходів у юридичній літературі містяться й інші. Так, О.С.Іоффе та М.Д.Шаргородський визначають норму права через родовий термін „норма” [8, с.132]. На наше переконання, останній підхід не відповідає загальній логіці формулювання юридичних понять: має місце помилка, яка в логіці називається „коло у визначенні”. При цьому необхідно пам’ятати, що будь-яке визначення є досить умовним. Адже жодна наукова дефініція не в змозі охопити всі особливості будь-якого явища правової дійсності, оскільки вона акцентує увагу на його деяких характерних рисах, властивостях та завжди потребує доповнення. Разом з тим кожний із розглянутих вище підходів визначення поняття норми права заслуговує на увагу. Критичному аналізу означені підходи можна піддати лише на підставі того, що, по-перше, в них відсутня яка-небудь суттєва ознака юридичної норми, по-друге, вони не охоплюють усі види норм права. З огляду на це, доводиться констатувати, що визначити відносно повне поняття правової норми можливо, лише усвідомивши її дійсну юридичну природу. Наявний плюралізм підходів до визначення поняття норми права являється результатом розвитку теорії норм права в юридичній науці, бажанням усунути наявні протиріччя в класичному підході до розуміння норми права як правила поведінки. Так, уже досить тривалий час у науковій літературі наголошується на тому, що така родова ознака як „правило поведінки” не охоплює всі наявні нормативні положення, які регулюють суспільні відносини. У зв’язку з цим почали формуватися інші підходи, що були розглянуті нами вище (визначення норм права через терміни „веління”, „припис” тощо). Внутрішня суперечливість традиційного підходу, за якого норма права визначається як правило поведінки, полягає в тому, що більша частина сучасних вчених, прихильників цього підходу, з одного боку, оперують родовим терміном „правило поведінки” при інтерпретації загального поняття норми права, а з іншого – визнають у якості окремих різновидів норм права такі юридичні норми як спеціалізовані, відправні та інші, які правилами поведінки не являються. Відповідно до нашого погляду такий стан розробки означеної вище проблеми є неприйнятним та потребує подальшого дослідження. Література: 1. Загальна теорія держави і права: (основні поняття, категорії, прав. конструкції та наук. концепції): навч. посіб. / За ред. О.В.Зайчук, Н.М.Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 400 c. 2. Оборотов Ю.Н. Теория государства и права (прагматический курс) / Ю.Н.Оборотов. – Одесса: „Юридическая литература”. – 2005. – 184 с. 3. Байтин М.И. Сущность права (Современное нормативное правопонимание на грани двух веков). Изд. 2-е доп. / М.И.Байтин – М.: ООО ИД „Право и государство”, 2005. – 544 с. 4. Гойман-Калинский И.В., Иванец Г.И., Червонюк В.И. Элементарные начала общей теории права: Учебное пособие для вузов / Под общей ред. д-ра юрид. наук, проф. В.И.Червонюка. – Право и закон, М.: КолосС, 2003. – 544 с. 5. Теория государства и права: Учебник / Под. ред. В.К.Бабаева. – М.: Юристъ, 2003. – 592 с. 6. Сырых В.М. Теория государства и права: Учебник для вузов / В.М.Сырых. – 4-е изд., стер. – М.: ЗАО Юстицинформ, 2005. – 704 с. 7. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под. ред. М.М.Рассолова, В.О.Лучина, Б.С.Эбзеева. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2001. – 640 с. 8. Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права / О.С.Иоффе, М.Д.Шаргородский. – М.: Юридическая литература, 1961. – 382 с. Автором рассмотрены основные подходы к определению понятия нормы права в современной юридической науке, внимание сосредоточенно на дискуссионных аспектах этой проблемы. ПОЛІТИКО-ПРАВОВА ПРИРОДА ПРЕДСТАВНИЦЬКИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ Костицька І.О. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 40 директор Інституту законодавчих передбачень і правової експертизи Аналізуються теоретико-методологічні проблеми політико-правової природи системи народного представництва та представницьких органів влади. Як зазначається в юридичній літературі, представницькі органи виникають там і тоді, де і коли неможливо зібрати в одному місці все населення чи застосовувати постійно безпосередні органи прямої демократії. А сама назва «представницькі органи влади» означає представництво потреб та інтересів громадян в органах влади обраними на те уповноваженими представниками – депутатами [1]. У зв’язку із цим французький соціолог П. Бурдьє справедливо зазначав, що навіть окрема соціальна група не може існувати інакше, як делегуючи свої повноваження якомусь органу або особі, здатному діяти в якості юридичної особи [2]. За всієї полярності інтерпретацій та різноманітності версій і пояснювальних схем, що пропонуються дослідниками, ми, очевидно, маємо справу із системою таких інститутів, які дозволяють суспільству тією чи іншою мірою впливати на владу та політику шляхом делегування своєї волі певному заздалегідь обраному шляхом демократичних виборів корпусу народних представників (депутатів), які виступають представниками всього народу – у разі представницького загальнонаціонального органу – або конкретної територіальної громади чи їх сукупності – якщо йдеться про орган локального (місцевого або регіонального) самоврядування. У сучасній науковій літературі виокремлюються два основних підходи до визначення суті політичного представництва – широкий та вузький. В межах першого підходу до представницької системи включають усіх осіб (виборних та призначуваних членів законодавчих та виконавчих органів), які приймають більшість рішень у формі законів або виконавчих розпоряджень, певним чином відображаючи інтереси всього суспільства чи його окремих частин. При цьому компонентами структури політичного представництва виявляються практично всі органи влади та посадові особи, які працюють у них, що на думку російського дослідника В.А. Савельєва, приводить до ототожнення системи політичного представництва із системою демократії загалом, знижує евристичні можливості цієї концепції. Поряд із цим, представницьким установам надається певний поза історичний абстрактно-правовий характер, оскільки їхнє функціонування поширюється ледь не на всі історичні епохи. Зрештою, стирається логічна межа між власне представництвом, включаючи сюди і юридичне представництво, та політичним представництвом у державному механізмі. Проте, чи не головним недоліком цього широкого підходу вчений вважає те, що визначальною властивістю, яка домінує в системі представництва, різні дослідники вважають якусь одну характерну рису, яка рідко у кого з них збігається [3]. Дійсно представницька система виступає виключно то як функціонально єдина система установ, то як організована група людей, то як форма соціальності, то як процес пристосування одне до одного думки більшості населення і державної політики. Вузьке тлумачення сутності представництва передбачає включення до системи представництва лише окремих державних установ колегіального типу, які формуються шляхом проведення загальних рівних і прямих виборів при таємному голосуванні. Підсистемами системи представництва є: парламент, місцеві ради, депутатські фракції та групи, парламентські комітети та тимчасові спеціальні та слідчі комісії, постійні комісії місцевих рад, президія Верховної Ради Автономної Республіки Крим тощо. У рамках представництва носієм системності завжди є людина, наділена відповідними правами та обов’язками, має визначений законом термін повноважень, наділена певними правовими та іншими соціальними гарантіями та діє як повноважний представник виборців, корпорацій, партій, громадських організацій, людей, які її не тільки обрали до представницького органу влади, але й забезпечували перемогу на виборах. Починаючи з 1996 р., в Україні остаточно усталився конституційний підхід, що передбачає органічну пов’язаність системи представницького правління з принципами поділу державної влади, гарантування місцевого самоврядування, діяльності парламенту як ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 41 вищого представницького органу на постійній основі, скасування субординаційних «вертикальних» зв’язків між Верховною Радою України та місцевими радами як представницькими органами місцевого самоврядування. Оновлення конституційних положень торкнулася також й інстититуалізації Верховної Ради Автономної Республіки Крим як представницького органу кримської автономії. Будучи запровадженим у 1991 р., цей інститут «прижився» і в Конституції України 1996 р. Такі конституційні новації не означають відсутності багатьох спільних рис, іманентно притаманних статусу депутатського корпусу всіх трьох рівнів рад – від Верховної Ради України до місцевої ради. В науковій літературі зазначається, що представницькі органи за умов парламентаризму та поділу влади пов’язані між собою засадами координації, а не субординації [4]. Це означає, що парламент є вищим представницьким органом відносно рад інших рівнів з огляду на найбільшу соціально-політичну вагу його рішень, їхнє юридичне верховенство, а також статус і компетенцію парламенту. Здійснюючи делеговану народом владу, парламент визначає правові засади народного представництва, умови організації та діяльності інших рад, статус депутатів [5]. Наступним моментом, який дозволяє твердити про спільність представницької природи наявної системи рад, є ідентичний порядок їх формування, а саме їхня виборність. Депутати рад усіх рівнів відповідно до ст. 69 Основного Закону України обираються шляхом прямих вільних рівних виборів при таємному голосуванні. Варто вказати на те, що за всієї розбіжності моделей виборчих систем на місцевому та загальнонаціональному рівнях, такі вибори нині характеризуються плюралізмом та альтернативністю висування кандидатів у депутати і голосування. З попередньої характеристики логічно випливає ще одна спільна риса представницьких органів – колегіальність. Відповідно до принципу колегіальності, ради забезпечують представництво інтересів різних верств суспільства, а не якоїсь його частини. До речі, у зв’язку з цим перегляду потребує теза про необхідність відмови від визнання парламенту як єдиного представницького органу українського народу, яку намагаються запропонувати деякі вчені [6]. З точки зору прихильників концепції дуалізму загальнонародного представництва, суб’єктами такого представництва є президент і парламент. Про єдине представництво парламенту, на їхню думку, можна говорити за відсутності інших органів загальнонаціонального рівня, що формуються безпосередньо народом. За наявності ж обраного всім народом президента, така єдність зникає. Такий підхід обґрунтовують посиланнями на ч. 3 ст. 103 Конституції України, яка встановлює, що Президент України не може мати іншого представницького мандата. Це побічно вказує на наявність у глави держави цього загальнонародного представницького мандата. З колегіальністю представницьких органів влади тісно пов’язана й наступна ознака – лише під час обговорення приймаються нормативні рішення, тобто їхнє ухвалення має консенсуальний характер, лише через дискусію відбувається зближення різних позицій, та інтереси різних верств суспільства трансформуються у загальнонаціональний інтерес. Його втілення в нормативних актах представницьких органів влади є чітким відображенням їхньої спільної представницької природи. Сфері публічності, що виникає у діяльності народних представників, притаманна певна роль у просвітництві і вихованні громадської думки, оскільки вміщена в ній істина не є заздалегідь відомою, а виникає під час самої дискусії одночасно з виникненням тих властивих державним діячам чеснот, які можуть слугувати за зразок для наслідування для громадськості [7]. Нарешті, останньою ознакою, що може характеризувати спільність природи представницьких органів влади, є те, що вони є постійно діючими органами з ідентичним строком повноважень. Депутати всіх рівнів відповідно до Конституції України обираються на 5 років. Попри те, що основним місцем роботи Верховна Рада України є лише для ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 42 народних депутатів України, ради всіх рівнів (місцеві ради та ВР АРК) безумовно працюють у постійному режимі. Оскільки система представницьких органів влади являє собою діалектичну єдність системи з багатоманіттям її елементів, для неї притаманні схожі напрями діяльності представницьких органів, хоч вони і розрізняються за рівнем і масштабами, прийомами, методами, конкретними повноваженнями тощо [8]. Також спільність виявляється в єдності організаційних форм діяльності як самих органів, так і депутатів рад. Ради проводять сесії, створюють комітети і комісії, відповідні керівні органи тощо. Відповідно, депутати всіх рад працюють як в раді та її органах, так і серед виборців, підтримуючи з ними тісний зв’язок, здійснюючи прийом громадян, організують виступи у трудових колективах, виступи у засобах масової інформації та інші форми роботи. При цьому не є юридично важливим рівень представництва – сільський чи загальнонаціональний. Така дуалістична спрямованість депутатської діяльності на раду і на виборців охоплює власне основні моменти депутатської діяльності. Всі представницькі органи діють на засадах широкого самоврядування: вони самі обирають собі керівництво, формують постійні й тимчасові органи, визначають порядок своєї діяльності в межах відповідних реґламентів тощо. Всі представницькі органи можна поділити, з урахуванням суті й змісту їхньої діяльності, адміністративно-територіального поділу держави та особливостей правового регулювання статусу цих органів на: загальнонаціональні (Верховна Рада України), республіканські (ВР АРК) та місцеві (сільські, селищні, міські, районні, районні в містах, обласні ради). Юридично вони не складають єдиної ієрархічної системи. Кожен елемент системи представницьких органів влади є відносно незалежним – у межах і в порядку, що прямо передбачені Конституцією та законами України. Так само відносно незалежною є і діяльність членів цих органів влади, тобто депутатів. Як ради, так і їх депутати діють з урахуванням свого місця в системі представницьких Зрозуміло, що органів за тієї владичи. іншої країни конкретні умови виникнення, розвитку та реалізації засад представницької системи є досить відмінними. Проте так чи інакше саме вони забезпечують і політичну участь, і мобілізацію населення, і сприяють формуванню та вираженню волі народу, виконують низку інших важливих соціальних функцій. Цінність представницької системи може бути осмислена лише в рамках всієї системи суспільних відносин. Системи представництва має ряд особливостей, які характеризують її як найбільш оптимальну організацію влади за умов сучасного громадянського суспільства. Тут, перш за все, треба назвати такі, як залучення людей до здійснення влади; високий адаптаційний рівень цієї системи до різних політичних ситуацій; можливість здійснення з боку народу за діяльністю органів влади; можливість поєднання колегіального та одноособового здійснення державної влади. Література: 1. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права. Навч. посіб. – К.: Атіка, 2005. – С. 478. 2. Бурдье П. Социология политики. - М., 1993. – С. 234. 3. Савельев В.А. Капитолий США: прошлое и настоящее. – М.: Мысль, 1989. – С. 13. 4. Шаповал В.М. Парламентаризм в Україні: пошуки парадигми чи рух до нового?// Віче. – 1997. - №5. – С. 22. 5. Журавський В.С. Український парламентаризм на сучасному етапі: теоретико-правовий аспект. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 87. 6. Цвік М.В. Взаємодія законодавчої, виконавчої гілок влади та референдуму // Вісник Академії правових наук України.–1995.- №3. – С.31; Разделенная демократия. Сотрудничество и конфликт между Президентом и Конгрессом. – М.: Прогресс, 1994. – 413 с.; Журавський В.С. Вказана праця. – С. 86. 7. Коэн Дж.Л., Арато Э. Гражданское общество и политическая теория. – М.: Весь мир, 2003. – С. 162. 8. Авакьян С.А. Депутат: статус и деятельность. – М.: Политиздат, 1991. – С. 10-11. Анализируются теоретико-метологические проблемы политико-правовой природы системы народного представительства и представительских органов власти. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 43 ПОРЯДОК ПРИПИНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ Розвадовський В.І., адвокат Розглядаються організаційно-правові проблеми дострокового припинення повноважень Голови Верховної Ради України. Належне виконання Головою Верховної Ради України своїх повноважень передбачає здійснення постійного та дієвого контролю за його діяльністю з боку парламенту України. Такий контроль неможливий без визнання та закріплення на правовому рівні засад відповідальності керівника парламенту, що має евентуально спонукати його до належного виконання покладених на нього законодавством України функцій і повноважень. Відповідно до ч. 1 ст. 88 Конституції України вживається термін “відкликання Верховною Радою України”. Відповідно саме він застосовується і в нормах Тимчасового Регламенту для позначення випадків і процедури дострокового припинення повноважень Голови Верховної Ради України. Відтак, так само, як обрання Голови українського парламенту регламентується нормами Конституції та Тимчасового Регламенту, так і його відкликання встановлюється цими ж правовими актами. Зрозуміло, що основні засади цієї процедури визначені Конституцією України, тоді як деталізація відповідних процедур покладається на норми саме Тимчасового Регламенту. Важливим питанням є розгляд проблеми суті правової природи інституту відкликання Голови Верховної Ради України. Із цього приводу в юридичній літературі висловлювалися полярні точки зору, які зводилися фактично до двох протилежних концепцій: відкликання Голови Верховної Ради України є формою суто політичної відповідальності, тоді як протилежна точка зору зводиться до ідентифікації відкликання як форми конституційно- правової (як різновиду власне юридичної) відповідальності. На наш погляд, відкликання голови парламенту є крайнім, найбільш радикальним заходом його конституційно-правової відповідальності, основні ознаки якої можуть бути результовані таким чином: 1) вона спрямовується проти протиправних дій керівника парламенту, що унеможливлюють належне виконання ним своїх посадових обов’язків; 2) відкликання Голови Верховної Ради України полягає у застосуванні зовнішнього по відношенню до даної посадової особи примусу, суб’єктом якого є орган, який обрав дану посадову особу на посаду; 3) форма примусу полягає в ініціюванні і здійсненні всіх парламентських процедур, що узагальнюються поняттям “відкликання з посади”, тобто припиненням перебування даної посадової особи на займаній посаді; 4) відкликання Голови Верховної Ради України застосується як крайній захід його відповідальності відповідно до чітко визначених регламентних процедур, виключно на підставі та у спосіб, що передбачені відповідними законодавчими нормами. Цей вид відповідальності Голови Верховної Ради України за своєю правовою природою є близьким до інституту відкликання депутатів представницьких органів, який, щоправда, не застосується в Україні на рівні парламенту України. до того ж відрізняється суб’єкт відкликання – ним є не народ України, а депутатський корпус, об’єднаний у парламент України Отже . , теоретично бездоганною з правового боку юридичною підставою для відкликання Голови Верховної Ради України може бути лише неправомірна діяльність цієї посадової особи, тобто конкретне правопорушення чи ряд правопорушень, факт здійснення якого (яких) з боку згаданої особи встановлений у належному порядку. Інститут відкликання вказує на наявність чіткого зв’язку між парламентом як колегіальним органом та Головою Верховної Ради України як репрезентантом волі всього ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 44 депутатського корпусу. Він вказує, передусім, на його юридичну підзвітність парламентові, відповідальність, юридичну компетентність у реалізації посадових обов’язків, що випливає з правового статусу Голови Верховної Ради України. Цей інститут орієнтує Голову Верховної Ради України на забезпечення реалізації демократичних засад організації роботи парламенту та його апарату, дотримання ним у своїй діяльності вимог дисципліни та особистої відповідальності за реалізацію кожного окремо взятого повноваження, стимулювання активності та ініціативи у налагодженні конструктивної роботи парламенту, діалогу між коаліцією та опозицією в парламенту, налагодженні нормальних відносин парламенту з іншими органами влади та з виборчим корпусом Вдночас країнивідповідні . процедури позбавлені зайвих перешкод, щоб не перетворювати Голову Верховної Ради України на “недоторканну” особу та запобігти використанню ним свого службового становища як додаткового привілею. Фактично йдеться про те, що чинний Тимчасовий Регламент ґрунтується на певній “золотій середині”: відповідна процедура відкликання не повинна бути надто простою, щоб не провокувати перманентну дестабілізацію роботи парламенту, і водночас не є занадто ускладненою, щоб не провокувати самого керівника парламенту до порушень вимог чинного нині Тимчасового Регламенту парламенту, вчинення інших можливих протиправних дій з мотивів власної безкарності. Голова Верховної Ради України може бути також відкликаний з посади також і у зв’язку з достроковим припиненням його депутатських повноважень. При цьому неважливими, з правового боку, є підстави такого припинення, тобто достатніми є будь-яка з таких підстав, визначених ч. 2 ст. 81 Конституції України: 1. складення повноважень за його особистою заявою; 2. набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 3. визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 4. припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України; 5. якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто; 6. невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції; 7. його смерті. У всіх цих випадках факт дострокового припинення депутатських повноважень одночасно є і моментом припинення повноважень Голови Верховної Ради України: окремого голосування щодо відкликання керівника парламенту з посади не проводиться. Рассматриваются организационно-правовые проблемы досрочного прекращения полномочий Председателя Верховного Совета Украины. ДЕЯКІ ПИТАННЯ КОНЦЕПЦІЯ КОДИФІКАЦІЇ АГРАРНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ Ониськів Л., аспірантка Інституту законодавчих передбачень і правової експертизи Розглядаються теоретичні питання кодифікації аграрного законодавства України. Характерною рисою функціонування сучасного суспільства і держави є зростання ролі права та закону як основної форми його зовнішнього виразу. У цьому контексті процес становлення та розвитку державності незалежної України нерозривно пов’язаний із створенням нового законодавства. Це пояснюється також неможливістю ефективного ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 45 функціонування будь-якої держави без збалансованої системи законів. Правовою основою, підґрунтям цієї системи є нова Конституція України, яка відкрила шлях до реформування всієї системи нормативно-правових актів. Вона стала своєрідним поштовхом до прискорення процесу приведення діючого законодавства у відповідність до нових політико-економічних, соціальних, правових принципів побудови незалежної, правової держави та громадянського суспільства. Реформування аграрного сектору економіки супроводжується активним законодавчим забезпеченням, на що вказує значна кількість нормативно-правових актів, прийнятих останніми роками щодо сільського господарства. Серед них закони України: «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про фіксований сільськогосподарський податок», «Про фермерське господарство», «Про особисте селянське господарство» тощо. Незважаючи на позитивні зміни в законодавчому регулюванні відносин у сфері сільськогосподарського виробництва, які відбулися за умов аграрної реформи в Україні, слід констатувати, що сучасне аграрне законодавство поки що не повною мірою відповідає об’єктивним потребам суспільного розвитку. Негативними факторами, що характеризують сучасний етап розвитку аграрного законодавства України, є: надмірна кількість нормативно-правових актів різної юридичної сили, велика питома вага серед яких належить підзаконним нормативно-правовим актам, що досить часто суперечить відповідним законам або дають можливість їх подвійного тлумачення; «розкиданість» аграрно-правових норм по різних за юридичною силою та галузевою належністю нормативно-правових актах, неврегульованість великого кола суспільних відносин в аграрному секторі; недостатня їх внутрішня узгодженість; відсутність механізму та відповідного економічного підґрунтя для реалізації окремих положень нормативно-правових актів аграрного законодавства тощо. Наявність недоліків у правовому регулюванні аграрних відносин об’єктивно зумовлює необхідність пошуку шляхів його вдосконалення Пріоритетним . перспективним напрямом розвитку аграрного законодавства України є, його галузева кодифікація. Саме кодифікація надасть аграрному законодавству такі цінні властивості, як внутрішня єдність, взаємоузгодженість та повноту нормативно-правового охоплення відповідної галузі економіки. Для аграрного права України кодифікація відповідного законодавчого масиву має першочергове значення, оскільки аграрно-правові норми не об’єднані в цілісну взаємоузгоджену систему. Значною мірою це пов’язано із відсутністю єдиного системоутворюючого акта (кодексу), який закріпив би загальну спрямованість аграрно-правового регулювання і забезпечив його єдність. Рассматриваются теоретические вопросы кодификации аграрного законодательства Украины. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ НА ПОВІТРЯНОМУ ТРАНСПОРТІ Хомяченко С. І. , кандидат юрид. наук, доцент кафедри повітряного, космічного та екологічного права Юридичного інституту «ІПКП» НАУ Стаття висвітлює поняття та види юридичної відповідальності за екологічні правопорушення на повітряному праві. До недавнього часу питання про вплив авіації на навколишнє середовище та здоров’я людей займали незначне місце в загальних дискусіях, присвячених проблемам захисту довкілля. Але усвідомлення суспільством важливості екологічних проблем та занепокоєність відносно шляхів їх вирішення викликали прийняття урядами багатьох країн відповідних політичних заходів, направлених на зниження впливу авіації на природу. Тому останнім ча- сом екологічні питання при авіатранспортних процесах притягують до себе значно більше ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 46 уваги, ніж це було раніше. Відмічається відверте бажання зберегти та підвищити досягнуті на сьогодні рівні якості навколишнього середовища. Разом з цим, за об’єктивними оцінками, в недалекому майбутньому очікуване зростання об’ємів авіаційних перевезень може скласти 30-40 % на рік, а з введенням в Україні нової системи аеронавігаційного обслуговування, що відповідає новій стратегії управління повітряним рухом, очікується зростання кількості транзитних літаків в 5-6 разів! Збільшення об’ємів роботи авіаційного транспорту на території нашої держави звичайно призведе до відповідного зростання впливу на довкілля. Таким чином, якщо навіть зараз кількісні показники еколого-економічних збитків незначні, то в недалекому майбутньому можливе їх істотне зростання. Відповідальність за порушення екологічного законодавства на повітряному транспорті є важливою складовою правового забезпечення екологічної безпеки, раціонального природокористування, відтворення екологічних об’єктів та охорони навколишнього природного середовища. Під юридичною відповідальністю за порушення екологічного законодавства, тобто за екологічні правопорушення, слід розуміти відносини між державою в особі уповноважених органів у галузі охорони навколишнього природного середовища, природоохоронних органів, інших уповноважених суб’єктів і особою (фізичною чи юридичною), яка вчинила екологічне правопорушення, по застосуванню до порушника відповідного покарання. Суть такої відповідальності полягає в несприятливих для порушника екологічних вимог наслідках у межах, установлених екологічним законодавством за правопорушення в галузі екології [1]. Юридична відповідальність за порушення екологічного законодавства виконує ряд функцій, що базуються на загальних функціях юридичної відповідальності: - охоронну, що спрямована на забезпечення виконання еколого-правових вимог; - компенсаційну, спрямовану на відшкодування втрат природного середовища і шкоди, заподіяної здоров’ю людини; - превентивну, що забезпечує попередження нових правопорушень, спонукає до додержання приписів екологічного законодавства; - каральну,що полягає у покаранні особи, винної у вчинення екологічного правопорушення. Зазначені функції взаємопов’язані, доповнюють одна одну, разом з тим кожна з них несе своє навантаження, вирішує свої конкретні завдання. Правовою підставою для застосування заходів впливу та притягнення до юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства є порушення, вчинені в галузі природокористування, відтворення природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища, тобто екологічні правопорушення. В статті 70 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» вживаються терміни «екологічне правопорушення» і «екологічний злочин».Проте в законодавстві поки що не розкривається поняття даного правопорушення. При характеристиці в загальній теорії права видів юридичної відповідальності традиційно визначають такі основні види як кримінальну, адміністративну, цивільно- правову, дисциплінарну. В науковій літературі обґрунтовується існування окремого виду відповідальності - «екологічної відповідальності», яка є складним соціальним та еколого- правовим інститутом і існує в двох формах: еколого-правовій (юридична відповідальність) і еколого - економічній (економічна відповідальність). По-суті, економічна відповідальність – це платежі за використання природних ресурсів, забруднення довкілля, які відповідний суб’єкт вносить в бюджет у безспірному порядку в наперед визначених розмірах [2]. Адміністративна відповідальність полягає в застосуванні компетентним органом держави заходів адміністративного впливу за здійснення екологічного адміністративного правопорушення на повітряному транспорті та регулюється Кодексом України про адміністративні правопорушення і екологічним законодавством. В науковій юридичній літературі існують різні варіанти визначень поняття екологічного адміністративного правопорушення. Ю.С. Шемшученко формулює досліджуване поняття як «суспільно небезпечну, винну дію (бездіяльність) громадян та ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 47 посадових осіб, яка порушує встановлений законодавством і забезпечуваний засобами адміністративного впливу порядок охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів [3]. У.Ш. Файрадова адміністративним екологічним проступком вважає «посягання на встановлений екологічний правопорядок, на норми і правила, що регулюють науково обґрунтовану взаємодію суспільства і природи та завдають екологічної шкоди навколишньому середовищу, здоров’ю людини або створюють загрозу її завдання – протиправне винне суспільно небезпечне діяння чи бездіяльність за яке законодавством передбачену адміністративну відповідальність» [4]. Проте на законодавчому рівні це поняття не знайшло свого закріплення. Останні декілька років серед юристів екологів обговорюється питання систематизації екологічного законодавства та створення Екологічного кодекса України[5]. Створення Екологічного кодексу в Україні дало б можливість заповнити прогалини і усунути колізії у екологічному законодавстві. Адміністративним екологічним правопорушенням на повітряному транспорті є посягання на екологічний правопорядок, права і свободи громадян в галузі охорони і використання навколишнього природного середовища,на права власників природних ресурсів і порядок управління природокористуванням протиправне, винне (умисне чи необережне) діяння або бездіяльність, яке завдало або могло завдати шкоди навколишньому природному середовищу і за яке законодавством передбачається адміністративна відповідальність. Порушення нормативних актів у галузі екології можуть виявлятися у формі активних дій ( викиди забруднюючих речовин повітряними суднами, забруднення землі відходами паливно-мастильних матеріалів авіаремонтними заводами тощо), так і у формі бездіяльності (наприклад, невжиття заходів по зниженню впливу авіаційного шуму на населення Адміністративна і довкілля). відповідальність за екологічні правопорушення регулюється КУпАП а також спеціальним екологічним законодавством: Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» і іншими нормативними актами, зокрема, Повітряним кодексом, Законом України «Про транспорт», що містять перелік складів екологічних правопорушень, так і передбачають можливість притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності. Кримінальна відповідальність у галузі охорони навколишнього природного середовища в сфері авіації настає за екологічний злочин, тобто суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність), передбачене кримінальним законом. Відповідні статті, якими встановлена кримінальна відповідальність за конкретні порушення екологічного законодавства, зосереджені в розділі 8 «Злочини проти довкілля» Кримінального кодексу України. Злочини проти довкілля мають своїм родовим об'єктом суспільні відносини, що забезпечують охорону довкілля, його наукове обґрунтоване раціональне використання і відтворення природних ресурсів, охорону нормального екологічного стану біосфери. За своїм безпосереднім об'єктом всі злочини проти довкілля на повітряному транспорті можуть бути поділені на: 1) злочини проти екологічної безпеки; 2) злочини у сфері земле використання та охорони атмосферного повітря; 3) злочини у сфері охорони водних ресурсів; 4) злочини у сфері лісовикористання, захисту рослинного і тваринного світу. Відповідно до ч.3 ст.68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, у порядку та розмірах, встановлених законодавством України. За загальним правом застосування до винних осіб заходів дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності не звільняє їх від компенсації шкоди, завданої забрудненням навколишнього природного середовища погіршенням якості природних ресурсів. Це означає, що вині особи несуть цивільно-правову відповідальність незалежно від їх притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності за порушення екологічного законодавства у встановлених законом випадках. Цивільно-правова відповідальність у галузі охорони навколишнього природного середовища полягає в покладені на особу, винну у вчиненні екологічного правопорушення, несприятливих майнових наслідків (санкцій) передбачених Цивільним кодексом України. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 48 Крім загальних умов настання юридичної відповідальності необхідною умовою цивільно-правової відповідальності в галузі екології виступає неправомірність дій громадина або юридичної особи, наслідком яких є майнова шкода (здоров’ю людей, майну, природним ресурсам тощо). При відсутності такої шкоди питання про цивільно-правову відповідальність не виникає [6]. Застосування цивільно-правової відповідальності за екологічні правопорушення характеризуються передусім тим, що, крім збитків, які виражені у грошовій формі, в результаті неправомірних дій можливе завдання екологічної шкоди. Поняття екологічної шкоди в науці поки що недостатньо розроблено. Але сутність її зводиться головним до певного погіршення якісного стану навколишнього середовища [7]. Екологічна шкода виражається в забрудненні, виснаженні та руйнуванні довкілля, його компонентів ( окремих ресурсів, об’єктів, природних екосистем), зв’язків між ним та у негативному впливі на здоров’я людини. Форми компенсації екологічної шкоди можуть бути різними. Відшкодуванню підлягає лише та шкода, що піддається обрахуванню та вираженню або в натуральних або у вартісних показниках. Відшкодування шкоди має здійснюватися шляхом відшкодування її в натурі або відшкодування збитків у повному обсязі (частина 1 статті 1192 Цивільного В літературі кодексурозрізняється України). ряд способів обчислення розмірів збитків при екологічних правопорушеннях, а саме: затратний ( за фактичними затратами на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища і здоров’я людей), нормативний (за встановленими нормативами), розрахунковий ( за відповідними методиками розрахунку розміру шкоди), таксовий ( на підставі наперед встановлених такс)[8]. Отже, юридична відповідальність — один із найважливіших правових засобів забезпечення дотримання екологічного законодавства (екологічної законності) та екологічних прав громадян і юридичних осіб, підтримання в державі і суспільстві належного екологічного правопорядку. Література: 1. Екологічне право України / За ред. А.П. Гетьмана, М. В. Шульги . – Харків,2005 - С.171. 2. Петров В.В. Экологическое право России. – М., - С.263-267. 3. Шемшученко Ю.С., Мунтян В.Л., Розовский Б.Г. Юридичская отвтственность в области охраны оружающей среды. – К., Наукова думка, 1978. – С.53. 4. Файрадова У.Ш. Административная ответсвенность за нарушение природоохранительного законодательства. – Баку-Элм, 1989. – С.27. 5. Костицький В. Екологічна криза і складові її подолання // Право України. – 1998. -№4. – С.33-36. 6. Екологічне право України: Підручник для студентів юрид. вищ. навч. закладів / А.П. Гетьман, М.В. Шульга, В.К. Попов та ін., за ред. П. А.П. Гетьмана та М.В. Шульги. – Х.: Право, 2005. – С. 180. 7. Розовскй Б.Г. Правовое стимулирование рационального природопользовния. – К., 1981. – С. 3-45. 8. Балюк Г.І. Екологічне право України: Конспект лекцій у схемах: Навч. посібник. – К., 2006. – С.80. Статья рассматривает понятия и виды юридической ответственности за екологические правонарушения в воздушном праве. ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВИ ЯК СУБ’ЄКТА ПОВІТРЯНОГО ПРАВА Шереметьєва О. Ю., кандидат юрид. наук, доцент кафедри повітряного, космічного та екологічного права Юридичного інституту «ІПКП» НАУ ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 49 У статті уточнюється поняття держави як суб’єкта повітряного права та розглядаються деякі особливості її правового статусу У процесі формування національного повітряного права дослідження правового статусу держави як основного суб’єкта цього права є необхідним для розвитку правової науки. Оскільки держава є первинним суб’єктом права, якому належить право утворення, зміни, скасування правових норм, встановлення правил поведінки для інших суб’єктів, то уточнення поняття та правового статусу держави, саме як суб’єкта повітряного права України, створить передумови з’ясування правового статусу інших суб’єктів повітряного права України: органів державної влади, юридичних та фізичних осіб. Поняття держави та її правовий статус як суб’єкта права досліджувало багато правників [1-4], але поняття та правовий статус держави як суб’єкта повітряного права України у вітчизняній юридичній науці майже не досліджувалося. Метою статті є уточнення поняття держави як суб’єкта повітряного права та дослідження деяких особливостей її правового статусу. Під час вивчення цього питання слід звернути увагу на пораду відомого французького математика і філософа Р. Декарта (1596-1650 рр.), який рекомендував дослідникам спочатку уточнити поняття перед тим, як сперечатися. Ця порада має ще більше значення для визначення кола суб’єктів повітряного права та визначення поняття і правового статусу держави, відносно чого немає єдиного концептуального підходу. Так, відповідно до концептуального підходу, який домінує не тільки у вітчизняній, але і у іноземній юридичній літературі [5, с.14; 6-8; 9, с. 61], до суб’єктів міжнародного повітряного права належать держави та міжнародні повітряні організації. Дещо інший підхід обґрунтовують ті науковці, які вважають, що до суб’єктів міжнародного повітряного права слід віднести держави, юридичних та фізичних осіб [10, с.16]. На нашу думку, враховуючи органічний взаємозв’язок об’єкта та предмета національного і міжнародного повітряного права, тим, що найбільше відповідає дійсності, є концептуальний підхід, згідно з яким суб’єктами міжнародного повітряного права можуть бути держави, міжнародні повітряні організації, юридичні та фізичні особи, які у процесі своєї діяльності використовують на легітимній основі з власної волі та в особистих інтересах повітряний простір. При цьому, головним є те, що у системі суб’єктів повітряного права, держава є первинним і основним суб’єктом національного і міжнародного повітряного права. Проте, у юридичній науці наразі не має достатньо чіткого визначення держави як суб’єкта права. Найчастіше державу визначають як первинного і основного суб’єкта міжнародного права, до ознак якої слід віднести наявність: публічної влади, державного суверенітету, територіального поділу населення, державного апарату, податкової системи, права [9, с. 62]. Іноді державу визначають як суверенну політико-територіальну організацію влади, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов’язковими для осіб усієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами [11-14]. Слід також відзначити, що автори цих концептуальних підходів дійсно обґрунтовано визначають поняття держави як суб’єкта права, тобто як політичну організацію влади. Однак, при цьому вони не згадують фізичних осіб, які є засновниками та повноправними членами держави. Історія виникнення, існування та загибелі держав світу підтверджує той факт, що незалежно від історичних умов формування політичного устрою держав, засновником держави, носієм її суверенітету і єдиним джерелом публічної влади в державі є народ. Ця теза чітко закріплена у Конституції України. Так, відповідно ст. 5 Конституції України [15] носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який має право здійснювати владу безпосередньо, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У цій статті також закріплено, що виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами, ніхто не може узурпувати державну владу. Таким чином, у Конституції України відображена та стадія розвитку державності та ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 50 державотворення, якої досягла сучасна цивілізація у процесі її еволюції та революційних змін. З нашої точки зору, у відповідності з нормами конституційного права, поняття держави, як суб’єкта національного і міжнародного повітряного права, можна визначити як багатофункціональну політичну, економічну, соціальну і правову організацію населення, що мешкає на певній території, яка її громадянами наділена публічною владою, має універсальну правосуб’єктність, що дає можливість державі формувати правовий режим використання національного та міжнародного повітряного простору, бути засновником та приймати участь у діяльності міжнародних повітряних організацій, брати участь у повітряних правовідносинах як самостійний суб’єкт та реальний учасник цих відносин. Основною ознакою держави як суб’єкта національного й міжнародного повітряного права є державний суверенітет, в тому числі, і суверенітет на повітряний простір. Держави можуть бути різними за своїми соціально-економічними системами, політичним режимом, формою правління та формою державного устрою, але незалежно від цього кожна з них на основі свого суверенітету має право бути суб’єктом міжнародно-правових відносин і, зокрема, міжнародних повітряних відносин. Наприклад, у десятому розділі “Міжнародні відносини” Декларації про державний суверенітет України зазначено, що вона як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній (в тому числі авіаційній), екологічній, інформаційній, технічній, культурній і спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та у європейських структурах [16]. Держава Україна або відповідні органи державної влади мають право укладати міжнародні угоди у сфері використання міжнародного й національного повітряного простору держав, бути засновниками міжнародних (міждержавних) повітряних організацій чи брати участь у них. Другою важливою ознакою є первинність держави як суб’єкта міжнародного права. Ця ознака виявляється в тому, що держава як об’єктивна історична реальність створюється самостійно. Як первинний суб’єкт повітряного права держава має універсальну правосуб’єктність. Держави розробляють норми міжнародного права, встановлюють відповідальність за їх порушення, визначають міжнародний правопорядок, умови функціонування міжнародних повітряних організацій та інших суб’єктів повітряного права. Відносно цього, вчинення дій державами обмежується лише принципами та нормами міжнародного і національного повітряного права, створеного також державами. Держави як суб’єкти національного й міжнародного повітряного права мають основні права та обов’язки, зафіксовані у національному законодавстві і відповідних міжнародно- правових документах. Як відомо, дотепер немає єдиного загальновизнаного переліку прав і обов’язків держав, але саме держава несе відповідальність за виконання зобов’язань, які випливають з міжнародних договорів та угод. Винятком з цього правила є відносини, у яких суб’єктом є не держава, а якийсь державний орган чи інша особа, що виступає у повітряних відносинах від власного імені, у своїх інтересах та цілях. У таких випадках ці суб’єкти і несуть самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями. Важливою ознакою держави є її імунітет. Імунітет держави – це принцип міжнародного права, який є похідним від принципу державного суверенітету. Принцип імунітету держави закріплений у національному законодавстві більшості країн світу. Сутність імунітету держави полягає в тому, що враховуючи принцип рівності усіх держав, жодна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави, тобто працює правило “рівний не має влади над рівним” (par in parem non habet imperium). Імунітетом користуються іноземна держава, її органи та майно, що належить державі. Майно іноземної держави не може піддаватися заходам примусового характеру (накладення арешту, примусове вилучення тощо). ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 51 Теорія і практика розрізняють кілька видів імунітету держави: 1) майновий; 2) судовий; 3) від попереднього забезпечення позову; 4) від примусового виконання судового рішення; 5) валютний. Майновий імунітет означає те, що майно держави у іноземній державі не може бути конфісковано або іншим чином відчужене без згоди цієї держави. Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави. Держава не може бути притягнута до суду іншої держави як відповідач, окрім випадків чітко висловленої згоди держави. При цьому не мають значення аргументи, спираючись на які певна держава хотіла б притягти до свого суду іншу державу. Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що майно держави не може бути предметом забезпечення позову. Імунітет держави від примусового виконання судового рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного не на її користь судом, третейським судом іншої держави. Не можуть також виконуватися примусові заходи у порядку забезпечення позову чи у порядку примусового виконання вже винесеного судового рішення стосовно, наприклад, державних повітряних суден, які перебувають на території іншої держави. Валютний імунітет означає виключне право держави визначати національну грошову одиницю, номінал цієї грошової одиниці, вигляд тощо, а також виключне право держави на друкування національних грошових знаків, валютне регулювання та управління. Застосування принципу імунітету держави вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Однак, серед науковців та практиків відсутня єдність поглядів на розуміння обсягу та сфери його застосування. Так, у правовій доктрині різних правових систем, а отже, й на практиці, існує дві основні концепції імунітету держави – абсолютного та обмеженого (функціонального) імунітету. Принцип абсолютного імунітету держави виник ще у середньовіччі. Цей принцип тривалий час був основним у міжнародно- правовій теорії та практиці. Наразі ж коло держав, що дотримуються принципу абсолютного імунітету звузилося. Основний зміст теорії функціонального (обмеженого) імунітету полягає в тому, що держава як суверен, завжди користується імунітетом, а якщо держава виступає як приватна особа, наприклад, здійснює зовнішньоторговельну операцію – придбає у кредит повітряне судно іноземного виробництва, або здійснює іншу комерційну діяльність, тоді імунітетом вона не користується. Науково-технічний прогрес, інтенсифікація процесу розвитку національної авіації практично неможливі без активної діяльності держави у сфері міжнародних повітряних сполучень, формування національної та міжнародної правової бази щодо використання повітряного простору, створення найсприятливіших умов для інтегрування національних авіапідприємств у світовий ринок міжнародних повітряних перевезень тощо. Досягнення позитиву у цих напрямах сприяє зростанню економічної могутності держави, добробуту населення та вирішенню політичних і соціальних завдань країниТаким . чином, держава виступає у міжнародних повітряних правовідносинах, як самостійний, первинний суб’єкт повітряного права (міжнародного та національного), з метою задоволення інтересів України та її громадян у використанні міжнародного й національного повітряного простору, а також забезпечення безпеки авіації. Це положення підтверджує на основі принципу, сформульованого у ст. 1 Чиказької конвенції [17], закріплений ст. 1 Повітряного кодексу України [18], принцип повного і виключного суверенітету України над її повітряним простором, що є територією України. Виходячи з цього, тільки державі Україна належить право встановлювати правовий режим цього повітряного простору, встановлювати правові умови його використання. Цю функцію держава виконує через відповідні органи державної влади, що мають право здійснювати нормотворчу діяльність. Це, насамперед, орган законодавчої влади – Верховна Рада України, а також Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство транспорту та зв’язку України, Державна авіаційна адміністрація України та інші органи державної влади у межах їх компетенції Відповідно. до ст. 3 Повітряного кодексу України [18], держава здійснює регулювання діяльності цивільної авіації за такими напрямами: забезпечення розвитку цивільної авіації; ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 52 нагляд за безпекою польотів повітряних суден; сертифікація, реєстрація та ліцензування; регулювання використання повітряного простору та обслуговування повітряного руху; забезпечення пошуку та рятування повітряних суден; захист авіації України від актів незаконного втручання в її діяльність; науковий супровід діяльності авіації та забезпечення її безпеки, який здійснюється як галузевими, так і міжгалузевими науково-дослідними організаціями і авіаційними підприємствами; сприяння зовнішньоекономічній і міжнародно- правовій діяльності цивільної авіації. Держава, як суб’єкт повітряного права, має право здійснювати господарську і комерційну діяльність у сфері використання повітряного простору. Зокрема, встановлювати плату за аеронавігаційне обслуговування повітряного руху, продавати й придбавати повітряні судна тощо. Крім цього, держава має право провадити науково-дослідну діяльність у міжнародному й національному повітряному просторі. Враховуючи все вищезазначене, можна зробити висновок, що держава, як суб’єкт національного й міжнародного повітряного права, виконує різні функції, наділена відповідними правами та обов’язками у сфері використання повітряного простору, що обумовлюють особливості її правового статусу як суб’єкта повітряного права. Сформульоване у статті визначення держави як суб’єкта повітряного права, розглянуті особливості її правового статусу, можуть бути використані у подальших наукових дослідженнях у галузі повітряного права, а також можуть бути враховані у відповідних нормативно-правових актах, що регулюють використання повітряного простору та діяльність цивільної авіації. Література: 1. Правознавство: Підручник / Під ред. В.В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 480 с. 2. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник: Пер. з рос. – Х.: Консум, 2001. – 656 с. 3. Транспортне право України: Навч. посіб./ Демський Е.Ф., Гіжевський В.К., Демський С.Е., Мілашевич А.В.; За заг. ред. В.К. Гіжевського, Е.Ф. Демського. – К.: Юрінком Інтер, 2002.- 416 с. 4. Шульженко Ф.П., Гайдулін О.О., Кундрик Р.С. Транспортне право: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2005. – 244 с. 5. Международное воздушное право: В двух книгах / Под ред. А.П. Мовчана. – М.: Изд-во “Наука”, 1980. – Кн. 1. – 351 с. 6. Международное право. – М.: Юрид. лит., 1974.- С. 3-30. 7. Международное право. – М.: Высшая школа, 1978.- С. 3-25. 8. Хайд Ч. Международное право, его понимание и применение Соединенными Штатами Америки. – М.: ИЛ, 1954. – Т.1. – С. 5-200. 9. Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право: Підручник. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2003. – 311 с. 10. Актуальные вопросы международного воздушного права. – М.: Междунар. отношения, 1973. – С.16. 11. Адміністративне право України / За ред. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2000. – 520 с. 12. Административное право Украины: Учебник / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцкий, В.Н. Гаращук и др. / Под ред. проф. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2003. – 576 с. 13. Гончарук С.Т. Основи адміністративного права України: Навч. посіб. – К., 2004. – 200 с. 14. Забарний Г.Г., Калюжний Р.А., Шкарупа В.К. Адміністративне право України: Навч. посіб. – К.: Вид-во Паливода А.В., 2003. – 212 с. 15. Конституція України від 28 червня 1996 р. (із змінами та доповненнями): Офіц. видання Верховної Ради України. – К.: Інформаційно-видавниче агентство “ІВА”, 1996. 16. Декларація про державний суверенітет України // http://zakon 1. rada. gov. ua/cgibin/laws/main.cgi. 17. Конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 р. / Бордунов В.Д. Международное воздушное право: Учеб.пособие. – М.: НОУ ВКШ “Авиабизнес”; изд-во “Научная книга”, 2007. – С. 322-359. 18. Повітряний кодекс України: Офіц. видання. Міністерство юстиції України. – К.: Форум, 2006. В статье уточняется понятие государства как субъекта воздушного права и рассматрива- ются некоторые особенности его правового статуса ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 53 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БЕЗПЕКИ У ГАЛУЗІ ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ У РОЗСЛІДУВАННІ АВІАПОДІЙ Верченко В .П., старший викладач кафедри кримінального права і процесу Юридичного інституту «ІПКП» НАУ Досліджується питання про забезпечення доказів при розгляді подій, які повязані з авыаційними катастрофами, які потягли смерть людей на борту авіаційного судна Як визначають науковці Грошевий Ю.М. та Хотенець В.М., для успішного вирішення завдань кримінального судочинства суд, суддя, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зобов’язані встановити: чи був вчинений злочин, який саме, хто винний у його вчиненні, та інші обставини, що мають значення для законного та обґрунтованого вирішення справи і захисту прав і законних інтересів учасників процесу [4, с. 122]. Відомості щодо обставин, які необхідно встановити в процесі доказування в кримінальній справі, дійсно не можуть зберігатися без їх джерел (як стверджують вчені С. Альперт, В. Дорохов, Н. Сібільова та ін., котрі відстоюють так зване «єдине» розуміння доказу і стверджують, що доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуального джерела [7, с. 197; 22, с. 34]), але це не означає, що конкретне джерело доказів не може існувати без таких відомостей, які мають усі необхідні ознаки доказів. Як зазначають деякі вчені, коли фактичні дані, що містяться в джерелі доказу, з тих чи інших причин не можуть бути покладені в основу рішень, які приймаються органами досудового слідства чи судом, то відповідні джерела доказів не втрачають своєї юридичної природи і не перестають бути такими [3, с. 5]. Поняття «доказ у кримінальному процесі» має найважливіше, центральне значення у теорії доказів, оскільки правильне визначення поняття доказу, як вказує В. Hop, – це «одна з необхідних умов досягнення істини, а отже – і забезпечення законності в розгляді кримінальних справ» [6, с. 34]. Способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії (обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії, зокрема одержання пояснень, витребування документів, вимога осіб та органів, які ведуть процес, про проведення ревізії, а також подання доказів (предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, будь-якими іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями. Перевірка доказів та їхніх джерел передує їхній оцінці та є необхідною передумовою останньої. Головна відмінність перевірки й оцінки полягає в тому, що перша здійснюється як за допомогою слідчих і судових дій, так і логічним шляхом, шляхом розумової діяльності, друга ж є лише продуктом розумової діяльності. Метою перевірки доказів та їхніх джерел є визначення їх доброякісності, достовірності, повноти, законності засобів їх одержання. Основні способи їх перевірки – аналіз кожного з них окремо, зіставлення з іншими доказами та їхніми джерелами, а також провадження повторних або нових слідчих і судових дій. Способами перевірки є також оперативно- розшукові заходи органів дізнання (але це - непроцесуальний спосіб), застосування тактичних прийомів проведення слідчої дії (наприклад, допиту). Важливе значення для перевірки доказів має встановлення й аналіз джерел поінформованості свідків, потерпілих, обвинувачених, авторів документів. Оцінка доказів та їхніх джерел є розумовою, логічною діяльністю. Вона супроводжує кожен крок осіб і органів, які ведуть процес, стосовно збирання і перевірки доказів та їхніх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу доказування оцінка доказів чітко проявляється тоді, коли необхідно прийняти процесуальне рішення - про притягнення особи ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 54 як обвинуваченої, закриття справи, віддання обвинуваченого до суду, засудження чи виправдання підсудного, умовно-дострокове звільнення засудженого тощо. Оцінка доказів та їхніх джерел, таким чином, є необхідною передумовою прийняття (та обґрунтування) майже будь-якого рішення в справі. При оцінці джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно переконатися, чи передбачений він у КПК [1], чи не було порушень процесуального закону при його одержанні, чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності й повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та їхні джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК, які регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані шляхом злочинного порушення норм, які визначають умови й порядок збирання і перевірки доказів та їхніх джерел, завжди викликають сумнів щодо їх достовірності й недопустимі для використання в кримінальному процесі [5, с. 46]. Доказами в кримінальній справі згідно зі ст. 65 КПК України є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Докази мають свою основу: вони взяті з певних джерел. Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного джерела та носія. Перетворення інформації в самостійну субстанцію - це наївний ідеалізм. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпечення можливості використання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо, за якими може бути ідентифіковане знаряддя. Але, наприклад, у ході огляду місця події знайдено речовину, що швидко псується, яка містить сліди знаряддя вчиненого злочину. У даному разі інформація, отримана з допустимого джерела, переноситься на процесуальний носій, який забезпечує її збереженість та перенесення у просторі та часі, можливість використання в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді. Доказ являє собою єдність фактичних даних та процесуального носія. Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під носієм - те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу. Джерелом фактичних даних слід вважати такі не заборонені законом (з причини недоброякісності) джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказова інформація (фактичні дані). Джерело будь-якого явища, у тому числі й докази, як зазначає В.Я.Дорохов, не може бути одночасно і формою цього явища. Джерело має перебувати поза цим явищем [2, с. 28]. Джерелом фактичних даних можуть бути сліди злочину (залишені на місці злочину предмети, мікрооб’єкти, сліди пальців рук, волосся, залишки речовин тощо), які в ході слідчих дій вилучаються в натурі і використовуються у доказуванні. У пристосуванні слідів злочину та інших фактичних даних до використання в доказуванні можна виділити діяльність, спрямовану на одержання, закріплення та збереження (пізнавально-комунікативна частина), та процесуально-засвідчувальну форму даної діяльності, яка покликана забезпечити достовірність одержаних фактичних даних та їх перевіряємість на предмет встановлення законності одержання. У процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус доказів. А це можливе лише за наявності таких умов: - По-перше, вони мають відноситись до предмета доказування, а саме, бути у змозі знімати інформаційну невизначеність за фактами, які підлягають встановленню, тобто мати відношення до справи. - По-друге, фактичні дані, що відносяться до справи, мають бути зібрані та закріплені в передбаченому законом порядку, тобто мати допустимість до справи. - По-третє, закон обмежує використання фактичних даних як доказів рядом умов, що ставляться як до самих фактичних даних, так і до їх джерел. Наприклад, не може бути допитана як свідок особа, яка через свої фізичні або психічні недоліки не здатна правильно ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 55 сприймати обставини, що мають значення для справи (п. 3 ч. 1 ст. 69 КПК України); не можуть слугувати доказами фактичні дані, що містяться у показаннях свідків, якщо вони не в змозі вказати джерело своєї поінформованості (ч. 3 ст. 68 КПК України) [1]. Пов’язуючи допустимість доказів з процесуальним порядком їх одержання, закон не тільки має на меті захист громадян від безпідставного вторгнення в їх законні права та інтереси, але й виходить з того, що цей порядок містить гарантії одержання достовірної доказової інформації. Одним із найскладніших процесів по отриманню доказів є розслідування авіаподій, пов’язаних з падінням повітряного судна. Проблематика збирання доказів на місці авіакатастроф дуже актуальна, оскільки в останні роки значно підвищилась кількість авіаційних подій. До цієї групи авіаподій відносять: - випадки пожежі чи вибуху літака в повітрі; - зіткнення літака з різними перешкодами при зльоті і посадці; - падіння літака в результаті втрати керування або відмови двигуна; - зіткнення літаків при польоті вночі або за складних метеорологічних умов; - руйнування літака при посадці і зльоті в результаті несправності злітно-посадочних пристроїв та ін. У практиці розслідування таких злочинів наука криміналістика виробила певні рекомендації, а саме: - всі авіаційні події потрібно оглядати при денному освітленні - якщо авіа подія сталася в темний період доби, то після прибуття на місце події (після з’ясування основних обставин справи), краще зачекати до світанку, щоб не пошкодити дрібні об’єкти і їх мікрочастинки - при розслідуванні таких подій необхідно використовувати спеціальну криміналістичну техніку. Після отримання інформації про подію слід в невідкладному порядку організувати пошук і огляд частин зруйнованого літака, місця його падіння й навколишньої місцевості, огляд трупів, виїмку й огляд технічної й медичної документації, призначити судово-медичну й авіатехнічну експертизу, допитати свідків-очевидців катастрофи. Об’єктами огляду залежно від характеру й наслідків події можуть бути: місце падіння або змушеної посадки літака поза межами аеродрому, пошкоджений (зруйнований) літак або його окремі частини, злітно-посадочні смуги й місцевість від аеродрому до ближньої радіопривідної станції, а також трупи загиблих членів екіпажа й пасажирів. Перед виїздом на місце катастрофи необхідно зв’язатися з диспетчером аеропорту й з’ясувати обставини події, характер польотного завдання, склад екіпажа, кількість пасажирів, час знаходження літака в повітрі й надходження останніх радіоповідомлень з борту повітряного судна, одержати відомості про те, які рятувальні заходи вжиті й хто з авіафахівців виїхав на місце події. Необхідно також дати вказівку на місці події учасникам слідства опечатати стрічку з записом радіопередач екіпажу, журнал радіообміну командної радіостанції, а при необхідності й інші документи як джерела інформації. Ретельне вивчення цих документів дозволяє одержати доказового значення інформацію про обставини авіаційної події. До того ж цінні відомості одних документів можуть знаходити підтвердження або спростовуватися іншими документами. Важливо прийняти термінові міри до збереження технічної, літної й медичної документації, зробити виїмку необхідних документів або опечатати їх. Залежно від характеру авіаційної події огляду підлягають: польотний аркуш даного екіпажа; журнал хронометражу польотів диспетчера аеропорту; журнал радіообміну командної радіостанції: магнітофонна стрічка із записом радіообміну між командно-диспетчерським пунктом і екіпажем літака; карта-схема радіолокаційного проведення літака, що містить дані радіотехнічного контролю за польотом, і інші матеріали радіолокаційних пунктів; бортові журнали, записи й інші документи льотчика (екіпажа); розрахунки штурмана по прокладці курсу; і ін. Крім того, для слідчого можуть представляти інтерес документи, що відображають стан авіаційної техніки: технічні ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 56 формуляри на літак і двигун, паспорти на окремі агрегати й прилади, журнали обліку поломок і відмов авіатехніки, документи, що відображають радіотехнічне й аеродромно- технічне забезпечення польотів, бюлетені погоди метеорологічної служби, синоптичні карти, літні й медичні книжки членів екіпажа, журнали обліку літних подій та ін. При огляді місця авіа події поруч з окремими вузлами і агрегатами літака можна виявити невеликі, а іноді і крихітні частинки уламків, які є об’єктами дослідження, а в майбутньому можуть бути доказами у справі. Біологічні об’єкти та їх мікрочастинки можуть бути розкидані на великій площі, яка може вимірюватися не тільки в метрах, а навіть в кілометрах. Всю цю площу, тобто все місце авіаційної події, необхідно ретельно оглянути, щоб не втратити необхідні речові докази, які, в свою чергу, нададуть потрібну інформацію при подальшому розслідуванні злочину. Трупи і їх частини фотографуються за правилами, розробленими криміналістичною фотографією, проводять відеозапис, оглядають і описують їх у тому положенні, в якому вони залишились після авіакатастрофи. Отже, можна зазначити, що розслідування такого роду подій є дуже складним, оскільки займає багато часу на формування робочої групи і обстеження всієї території з подальшим вилученням всіх доказів, які будуть мати вагу по справі. Література: 1. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року. 2. Дорохов В.Я., Николаев B.C. Обоснованность приговора. - М., 1969. - 236 с. 3. Карнеева Л. М. Доказательство в советском уголовном процессе: Учеб. пособие. – Волгоград, 1988. – 437 с. 4. Кримінальний процес України: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов та ін. / За ред. Ю.М. Грошевого та В. М. Хотенця. – Харків: Право, 2000. – 495 с. 5. Михеєнко М. М., Шибіко В. П., Дубинський А. Я. Науково-практичний коментар Кримінально- процесуального кодексу України: за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 15 серпня 1997 p. / Відп. редактори В. ф. Бойко, В. Г. Гончаренко. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 624 с. 6. Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. –Львів: Вид-во при Львівському державному університеті видавничого об'єднання «Вища школа», 1978. – 112 с. 7. Теория доказательств в советском уголовном процессе / ред. коллегия Н.В.Жогин (отв. ред. ) и др.: изд. 2-е, испр. и доп. – М.: Юридическая литература, 1973. – 736 с. Рассматривается вопрос об обоспечении доказательств при раследовании событий, связанных с авиационными катастрофами, повлекшими гибель людей на борту воздушного судна. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕЗАКОННИЙ ОБІГ ПОРНОГРАФІЧНИХ ПРЕДМЕТІВ ТА МАТЕРІАЛІВ ЗА ЗАРУБІЖНИМ КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ ТА КК УКРАЇНИ Виговська А.В., кандидат юридичних наук Досліджуються проблеми забезпечення інформаційної безпеки за допомогою кримінально- правових засобів. Однією із основних сфер відносин між людьми, яка повинна охоронятися кримінальним законодавством є моральність, складовою частиною якої є моральність статевих відносин. Згідно ст. 301 КК України караними є ввезення, виготовлення, збут, розповсюдження порнографічних матеріалів, перевезення, інше переміщення, примушування у створенні порнографічних предметів, і винним особам може бути призначене покарання у ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 57 виді штрафу, арешту, або обмеження волі з конфіскацією порнографічних предметів та засобів їх виготовлення і розповсюдження. Існує думка, що обіг порнографічних матеріалів потрібно декриміналізувати, і навіть узаконити, тому що в інших європейських країнах, на відміну від України, немає кримінальної відповідальності за такі діяння. З метою доведення доцільності покарання за діяння, пов’язані із незаконним обігом порнографічних матеріалів, було проведене порівняльне дослідження кримінального законодавства зарубіжних країн із КК України. Було досліджено тридцять чотири зарубіжні кримінальні кодекси, які класифіковано на п’ять груп: 1) кримінальні кодекси зарубіжних держав, в яких передбачена відповідальність за діяння з порнографічними предметами та матеріалами; 2) кримінальні кодекси зарубіжних держав, в яких передбачена відповідальність за незаконні діяння з порнографічними предметами та матеріалами; 3) кримінальні кодекси зарубіжних держав, в яких передбачена відповідальність за вчинення злочинних діянь із порнографічними предметами та матеріалами щодо неповнолітніх осіб; 4) кримінальні кодекси зарубіжних держав, в яких передбачена відповідальність за протиправні діяння, пов’язані із дитячою порнографією; 5) кримінальні кодекси зарубіжних держав, в яких відсутня кримінальна відповідальність за незаконні діяння, пов’язані із обігом порнографічних предметів та матеріалів До . першої групи віднесені п’ятнадцять кримінальних кодексів зарубіжних країн. За розповсюдження, а також за виготовлення і розповсюдження порнографічних предметів і матеріалів відповідальність передбачена: КК Японії, ст. 175 „Розповсюдження порнографії” [1]; КК Республіки Бєларусь, ст. 343 „Розповсюдження порнографічних матеріалів або предметів” [2]; КК Естонської республіки, ст. 200-4 „Розповсюдження і демонстрація творів порнографічного змісту або творів, що пропагують насильство і жорстокість, та випуск в ефір теле- і радіопередач порнографічного змісту, а також передач, що пропагують насильство і жорстокість” [3]; КК Республіки Корея, ст. 234 „Розповсюдження порнографії і тому подібні діяння” [4]; КК ФРН, § 184 „Розповсюдження порнографічних друкованих матеріалів За ” [5]. виготовлення і розповсюдження порнографічних матеріалів або предметів відповідальність встановлена: КК Республіки Киргизія, ст. 262 „Виготовлення або збут порнографічних предметів” [6]; КК Литовської республіки, ст. 309 „Виготовлення, розповсюдження, публічний показ продуктів порнографічного змісту” [7]; КК Республіки Корея, ст. 244 „Вироблення порнографічних малюнків і тому подібні діяння”; КК Республіки Узбекистан, ст. 130 „Виготовлення або розповсюдження порнографічних предметів” [8]. За аналогічні злочини передбачена відповідальність ст. 287 КК Таїланду [9]; ст. 159 КК Республіки Болгарія [10]; ст. 227-24 та ст. 227-28-1 КК Франції [11]; ст. 426 КК Туреччини [12]; ст. 202 КК Польща [13]; §. 204 КК Норвегії [14]; § 9 „Злочини, пов’язані із виготовленням, продажем, розповсюдження порнографічної продукції”, який містить п’ять статей (ст.ст. 363-367) КК Китайської Народної Республіки [15]. До другої групи нами було віднесено вісім зарубіжних кримінальних кодексів. За незаконне розповсюдження порнографічних матеріалів та предметів відповідальність передбачена ст. 273 „Незаконне розповсюдження порнографічних матеріалів або предметів” КК Республіки Казахстан [16]; ст. 242 „Незаконне розповсюдження порнографічних матеріалів чи предметів” КК Азербайджанської республіки [17]; ст. 263 „Незаконне розповсюдження порнографічних матеріалів чи предметів” КК Республіки Вірменія [18]; ст. 242 „Незаконне розповсюдження порнографічних матеріалів чи предметів” КК Російської Федерації [19]; ст. 255 „Незаконне виготовлення чи збут порнографічних творів або інших предметів” КК Грузії [20]. ст. 241 „Незаконне виготовлення, розповсюдження порнографічних матеріалів або предметів” КК Республіки Таджикистан [21]; ст. 11 Глави 16 „Злочини проти громадського порядку” КК Швеції [22]; ст. 166 „Порушення правил ввезення, виготовлення і розповсюдження матеріалів порнографічного характеру” КК Латвійської Республіки [23]. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 58 Третя група включає кримінальні кодекси: КК Швейцарії (ст. 197) [24]; КК Бельгії (ст. 387) [25]; КК Іспанії (ст. 186) [26]; § 184 КК ФРН; ст. 200 КК Естонської республіки. У четверту групу включені п’ять кримінальних кодексів зарубіжних держав: § 207а „Порнографічні зображення з неповнолітніми” КК Австрії [27]; § 235 КК Данії [28]; ст. 3836/5 КК Бельгії; ст. 189 КК Іспанії; ст. 200¹ „Виготовлення творів, що зображують неповнолітніх в еротичній або порнографічній ситуації” КК Естонської республіки; ст. 162 „Використання неповнолітнього для порнографії” КК Литовської республіки; ст. 10 Глави 16 КК Швеції; ст. 227-23 КК Франції. У шести зарубіжних кримінальних кодексах не встановлена відповідальність за незаконні діяння із порнографічними матеріалами: Закон про кримінальне право Ізраїлю, КК Австралії, КК Аргентини, КК Республіки Молдова, КК Голландії та КК Республіки Сан- Марино. Види покарання, які можуть бути застосовані до осіб, винних у вчиненні незаконних діянь, пов’язаних із обігом порнографічних предметів, за ст. 301 КК України не є більш суворими (в деяких випадках навіть менш суворими), ніж покарання за аналогічні злочини, передбачені у відповідних нормах зарубіжного кримінального законодавства: покарання у виді штрафу за незаконний обіг порнографічних предметів та матеріалів передбачено у відповідних нормах КК Франції, КК ФРН, КК Норвегії, КК Болгарії, КК Польщі, КК Туреччини, КК Швеції та кримінальних кодексів країн пострадянського простору; Згідно із статтями КК Казахстан, КК Киргизія, КК Узбекистан за аналогічний злочин передбачена конфіскація майна; покарання у виді арешту або обмеження волі за вказаний злочин передбачене у КК Республіки Бєларусь, КК Республіки Азербайджан, КК Естонської республіки, КК Латвійської Республіки, КК Литовської Республіки, КК Республіки Вірменія, КК Республіки Узбекистан, КК Республіки Польща. На відміну від КК України, у дев’ятнадцяти зарубіжних кримінальних кодексах, де передбачена відповідальність за незаконний обіг порнографічних предметів та матеріалів, може бути призначене покарання у виді позбавлення волі (строки коливаються від шести місяців до трьох років): кримінальне законодавства Франції, ФРН, Норвегії, Республіки Болгарія, Республіки Польща, Швеції, РФ, Республіки Казахстан, Республіки Бєларусь, Республік Прибалтики, Грузії, Республіки ВірменіяОтже та інших , у більшості . держав обіг порнографічних предметів та матеріалів є забороненим. Тому є підстави стверджувати, спираючись на досвід зарубіжних країн, кримінальні кодекси яких були проаналізовані, що позиція законодавця України щодо встановлення відповідальності за виготовлення, ввезення, збут і розповсюдження порнографічних предметів, є вірною. Кримінальний кодекс України в частині встановлення відповідальності за незаконні діяння, пов’язані із обігом предметів та матеріалів порнографічного змісту, є цілком адекватним і корелюється із кримінальним законодавством країн Європи у цій сфері, навіть незважаючи на деякі відмінності у санкціях за вказаний злочин. Література: 1. Уголовный кодекс Японии — СПб Изд-во «Юридический центр Пресс» 2002. — 226 с 2. Уголовный кодекс Республики Беларусь. – СПб.: Изд-во "Юридический центр Пресс", 2001. – 474 с. 3. Уголовный кодекс Эстонской республики — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. — 262с. 4. Уголовный кодекс Республики Корея. — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. — 240 с. 5. Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. — 524 с. 6. Уголовный кодекс Кыргызской Республики—СПб.Изд-во «Юридический центр Пресс»,2002— 352с 7. Уголовный кодекс Литовской республики — СПб. Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. — 470с. 8. Уголовный кодекс Республики Узбекистан (с изменениями и дополнениями на 15 июля 2001 г.).— СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. — 338с. 9. Уголовный кодекс Таиланда. - М.: «Юридический центр Пресс», 2005.- 200 с. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 59 10. Уголовный кодекс Республики Болгария — СПб Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001 — 298 с. 11. Уголовный кодекс Франции — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. — 650 с. 12. Уголовный кодекс Турции—СПб Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003 — 374 с. 13. Уголовный кодекс Республики Польша - СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. - 234 с. 14. Уголовное законодательство Норвегии. - СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. -375 с. 15. Уголовный кодекс Китайской Народной Республики. — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. — 303 с. 16. Уголовный кодекс Республики Казахстан от 16 июля 1997 года № 167. 17. Уголовный кодекс Азербайджанской республики - СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. — 325 с. 18. http://www.crime.vl.ru 19. Уголовный кодекс Российской Федерации № 63-ФЗ / http://www.crime.ru 20. Уголовный кодекс Грузии - СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. - 409 с. 21. Уголовный кодекс Республики Таджикистан — СПб: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001- 410 с. 22. Уголовный кодекс Швеции— СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. — 320с. 23. Уголовный кодекс Латвийской Республики — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. — 313с. 24. Уголовный кодекс Швейцарии – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. - 350 с. 25. Уголовный кодекс Бельгии. - СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. - 561 с. 26. Уголовный кодекс Испании.– М.: Изд-во ЗЕРЦАЛО, 1998. — 218 с. 27. Уголовный кодекс Австрии / Пер. с нем. — М.: ИКД "Зерцало-М", 2001. — 144 с. 28. Уголовный кодекс Дании. — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001.—230 с. Исследуются проблемы обеспечения информационной безопасности криминально-правовыми средствами. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО НАГЛЯДУ ТА КОНТРОЛЮ У СФЕРІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ В УКРАЇНІ Головкін О.В., кандидат юридичних наук, доцент, прокурор Оболонського району м. Києва Аналізуються теоретичні проблеми державного нагляду і контролю у сфері охорони навколишнього природного середовища України. Державний нагляд і контроль у галузі охорони довкілля є невід’ємною частиною економіко-правового механізму охорони довкілля і являє собою складну систему фінансово- економічних, адміністративно-управлінських, юридичних, політичних тощо відносин, що виникають і реалізуються між суб’єктами державного контролю у сфері охорони довкілля. Основними завданнями державного нагляду і контролю у галузі охорони довкілля можна вважати забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами екологічного законодавства України; забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони та раціонального використання природних ресурсів; попередження правопорушень у сфері використання та охорони природних ресурсів, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення; забезпечення додержання суб’єктами права стандартів і нормативів у сфері охорони та використання таких ресурсів, запобігання погіршенню їх стану тощо. Основними принципами здійснення державного нагляду і контролю у сфері охорони довкілля є забезпечення раціонального використання та охорони природних ресурсів; пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні цих ресурсів над економічними інтересами; повне відшкодування шкоди, заподіяної довкіллю внаслідок порушення законодавства України; поєднання заходів економічного стимулювання і відповідальності у сфері використання та охорони природних ресурсів. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 60 Наявність не одного органу, а цілої системи органів державного нагляду і контролю у сфері охорони довкілля вказує на те, що виконання обширних та різноманітних завдань з контрольної діяльності в такій сфері об’єктивно не під силу одному органу державного контролю. Обширність відповідних завдань побічно засвідчується ст. 34 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”. До таких завдань віднесено забезпечення додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами. Однак законодавець не розрізняє державний та муніципальний контроль у галузі охорони довкілля, як це притаманно для деяких країн, зокрема Російської Федерації, а поєднує в єдиній системі органів державного контролю у сфері охорони довкілля як власне державні органи, так і органи місцевого самоврядування. Аналізуючи систему органів державного контролю у сфері охорони довкілля, можна запропонувати таку їх класифікацію. Залежно від місця органів у державному механізмі – органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Ще раз наголосимо, що органи місцевого самоврядування відповідно до закону здійснюють відповідні контрольні функції у цій сфері. Залежно від специфіки компетенції – органи державної виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції, органи прокуратури, а також органи місцевого самоврядування. До того ж слід мати на увазі, що наведена система органів державного нагляду і контролю у сфері охорони довкілля не є усталеною. Упродовж років незалежності неодноразовими були, як відомо, численні й безсистемні реорганізації у системі органів виконавчої влади, що не стільки поліпшувало стан державного управління у відповідних сферах, а ще більш ускладнювало та заплутувало його. Внаслідок цього окремі міністерства, державні комітети та відомства ліквідовувалися, реорганізовувалися чи створювалися зановоВирішення . таких завдань, на нашу думку, передбачає: - зміцнення правового статусу таких органів, зокрема через поступове підвищення питомої ваги законодавчих норм порівняно з підзаконними, відомчими; - усунення випадків дублювання компетенції між цими органами, зокрема при реалізації ними своїх контрольних функцій; - чітке відокремлення контрольних функцій у компетенції відповідних державних органів від функцій управління використанням природних ресурсів; - надання необхідних повноважень зазначеним органам для ухвалення незалежних та об’єктивних рішень з метою здійснення ефективного нагляду і контролю у відповідній сфері діяльності; - фіксацію спільних принципів, засад та основних напрямів діяльності зазначених органів на законодавчому рівні; - забезпечення співпраці та обміну інформацією між органами державного контролю, а також між ними та органами громадського та виробничого контролю у сфері охорони довкілля; - удосконалення правового регулювання діяльності природоохоронної прокуратури; - уніфікацію правового статусу працівників органів державного контролю у сфері охорони довкілля, зокрема в частині прав працівників органів виконавчої влади, надання відповідним службовцям необхідних правових і соціальних гарантій для забезпечення належного виконання ними своїх обов’язків. Вирішення зазначених завдань потребуватиме істотного втручання в законодавче забезпечення організації та функціонування системи органів державного контролю у сфері охорони довкілля, зокрема визначення єдиних законодавчих підходів до формування і розвитку згаданої системи. Поки що у цьому напрямі зроблені лише перші кроки. Їх наступне здійснення у перспективі залежатиме від визначення основ державної екологічної політики та перспективних напрямів зміцнення державного контролю у галузі охорони довкілля в державі. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 61 Анализируются теоретические проблемы государственного надзора и контроля в области охраны окружающей природной среды. ПРОБЛЕМИ БЕЗПЕКИ І МІЖНАРОДНИЙ ТУРИЗМ Драпушко Р.Г., заступник Міністра у справах сім'ї, молоді та спорту України Розглядаються проблеми безпеки міжнародного туризму, аналізуються завдання створених міжнародних організацій, які функціонують у цій сфері. Невід’ємним елементом загальної системи продукування та просування на ринок туристичного продукту є безпека туризму. Її роль особливо актуалізується у наші дні в контексті існування такої надзвичайної загрози як тероризм. Не варто також залишати поза увагою і специфічні регіони, де в силу розвитку політичних подій формується середовище, яке спричиняє певні загрози та небезпеки для туристів. За оцінками експертів, „в останні роки загроза їх життю, здоров’ю і майну значно зросла” [1]. Відносний інформаційний вакуум щодо зон підвищеної небезпеки, який досить часто створюють туристичні оператори, що мало приділяють уваги інформуванню туристів про такі зони, намагаються заповнити урядові організації. Так, Міністерство іноземних справ Німеччини щорічно публікує реєстр, де країни можливого відвідування німецькими туристами групуються за ступенем небезпеки для них. Такі країни поділені на три групи за критерієм найбільшої ймовірності настання тих чи інших неприємностей, зокрема: І група – країни, що знаходяться в стані військового конфлікту, і райони крупномасштабних військових дій. В таких регіонах туристам взагалі рекомендується не з’являтися ІІ група ; – країни, де відбуваються серйозні безпорядки, діють терористичні угрупування, сильна політична нестабільність. В таких місцях рекомендується проявляти особливу обережність і утримуватися від відвідування окремих районів; ІІІ група – країни з високим рівнем злочинності (до речі, у цю групу зарахована і Україна) [1]. На сьогодні сфера міжнародного туризму координується низкою міжнародних та регіональних організацій. Сегмент міжнародних організацій представлений, передусім, Всесвітньою туристичною організацією (ВТО – World Tourism Organization - WTO) [1]. Нині це найбільш відома і визнана в туристичному світі організація. Заснована вона ще в 1975 р. шляхом трансформації неурядового Міжнародного союзу офіційних туристичних організацій (МСОТО) в міжурядову організацію, яка нині діє під патронатом ООН. Членами ВТО є 105 держав, кілька асоційованих членів і понад 150 членів, які приєдналися (туристичні фірми, авіакомпанії, міжнародні організації та ін.). Діяльність ВТО підпорядкована досягненню таких цілей: прискорення та розширення сприяння туризму миру, взаєморозумінню, здоров’ю і процвітанню всюди у світі; надання людям можливості мати доступ до освіти і культури під час подорожей; покращання стандартів проживання і перебування у менш розвинутих районах світу за рахунок допомоги в забезпеченні необхідної матеріально-технічної бази для іноземного туризму і розвитку транспортних шляхів, що з’єднують з даними регіонами; розширення можливостей країн, які приймають туристів, і тим самим внесення вкладу в їх економіку; діяльність в ролі міжнародного агентства з координації і співробітництва між країнами; координація туристичних інтересів країн-учасниць, включаючи як національні туристичні організації, так і професійні сектори і організації, які представляють інтереси мандрівників; ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 62 встановлення постійного взаємозв’язку між різними об’єднаннями туроператорів. В практичній діяльності ВТО займається: інформативним просуванням туризму, розширенням його значущості і переваг; впорядкуванням дій різних націй шляхом розробки і впровадження певних принципів у сфері міжнародного туризму; розробкою міжнародних документів, слідкуванням за їх виконанням, заохоченням вирішення міжнародних туристичних розбіжностей; заохоченням застосування нових розробок і знань у сфері туризму; проведенням досліджень, які включають вивчення статистики з міжнародного туризму, винаходження нових методів оцінки, прогнозування, маркетинг; підготовкою регулярних звітів про стан світового туризму, які включають як досягнення, так і перепони на шляху подальшого розвитку туристичної індустрії; наданням технічної підтримки для розвитку країн, особливо країн-членів ООН. Ще однією структурою світового масштабу у сфері туризму є Міжнародна асоціація повітряного транспорту (International Air Transport Association - IATA) [1]. IATA – це всесвітня організація для всіх міжнародних авіаперевізників, заснована ще у 1919 р., яка представляє собою професійну асоціацію авіаційних компаній, які виконують міжнародні рейси. Головна її функція – впорядкування міжнародного комерційного авіаційного сполучення, введення єдиних для всіх членів правил і процедур і встановлення узгоджених тарифів на пасажирські авіаперевезення на міжнародних маршрутах, сприяння переміщенню людей, пошти, вантажів, використовуючи різноманітні комбінації маршрутів повітряної мережі. Членами IATA є 259 авіакомпаній, які здійснюють міжнародні рейси і займають біля 95% міжнародного регулярного сполучення. Під егідою ООН працює Міжнародна організація цивільної авіації (International Civil Aviation Organization - ICAO), яка заснована в 1944 році [1]. Головне завдання ICAO полягає в розвитку і забезпеченні безпечного, спеціалізованого і економічно ефективного міжнародного ринку авіаперевезень відповідно до міжнародних стандартів і норм. Вирішення такого завдання підпорядковано наступним цілям: забезпечення безпеки і контроль за розвитком міжнародної цивільної авіації у всьому світі; підтримка і заохочення процесів створення і використання повітряних засобів з урахуванням охорони навколишнього середовища; підтримка і заохочення створення повітряних коридорів, аеропортів, різноманітних зручностей, умов для потреб міжнародної цивільної авіації; забезпечення безпеки, регулярності польотів, якості обслуговування, економічності; заохочення економічних заходів з запобігання необґрунтованого суперництва між авіакомпаніями різних країн; уникнення дискримінації між країнами-членами ICAO; пропаганда безпеки польотів; сприяння розвитку міжнародної цивільної авіації. Членами ICAO є 183 держави. ICAO тісно співпрацює з низкою авторитетних організацій, серед яких: Міжнародний інформаційний союз, Всесвітня метеорологічна організація, Всесвітній поштовий союз, Всесвітня організація охорони здоров’я, Міжнародна морська організація. Сегмент регіональних організацій представлений, насамперед, Організацією економічного співробітництва і розвитку (Organization for Economic Cooperation and Development - OECD), заснованою в 1960 році [1]. Зазначена організація створена для досягнення наступних цілей: досягнення високих темпів безперервного економічного розвитку і росту, зайнятості населення, підвищення рівня життя країн-членів OECD шляхом здійснення контролю над фінансовою стабільністю; сприятливий вплив на цілісність економічного розвитку як в країнах-членах OECD, так і в країнах, які не є членами цієї організації; ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 63 розвиток світової торгівлі на багатосторонній, недискримінаційній основі у відповідності з міжнародними зобов’язаннями. Черговим представником регіональних організацій є Азійсько-Тихоокеанська туристична асоціація (Pacific Asia Travel Association - PATA), заснована в 1951 р. для розвитку, просування і сприяння Азійсько-Тихоокеанським напрямам. В Асоціацію входить 34 країни світу. Діяльність організації спрямована на просування туризму за рахунок програм з досліджень, розвитку, освіти і маркетингу. Маркетингові зусилля асоціації спрямовані на індивідуальних туристів, які подорожують всередині регіону, розширення продаж привабливих напрямів. Підсумовуючи короткий огляд міжнародного туристичного ринку та його вплив на розвиток світової економіки, можна зробити висновок, що в загальних рисах для сучасного світового туристичного ринку характерним є таке: туризм виконує і продовжуватиме виконувати важливу роль каталізатора економічного росту з чітко вираженим мультиплікаційним ефектом; всупереч постійно виникаючим політичним та економічним кризам туристичному сектору властива досить стабільна позитивна динаміка росту і в майбутньому така динаміка, за оцінками багатьох експертів, зберігатиметься. Додатковий резерв збільшення ємності міжнародного туристичного ринку має місце в країнах, які ставатимуть на шлях відкритості їх національних економік та інтеграції у світове глобалізоване суспільство; має місце висока регіональна конкуренція у „боротьбі” за туриста, що сприяє впровадженню інноваційних підходів в процес продукування туристичного продукту та просування його на ринок; відбувається активне проникнення капіталів окремих туристичних компаній на зарубіжні ринки та концентрація товарів і виробництва послуг в туризмі. Література: 1. Проблемы развития международного туризма в 80-90-х гг. – офіційний сайт: http://5ka.ru Рассматриваются проблемы безопасности международного туризма, анализируются задачи созданных международных организаций в этой сфере. ВПЛИВ ОРГАНІЗОВАНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ НА ПРОЦЕСИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В АР КРИМ Злобіна О.О., здобувач Кримського юридичного інституту Одеського Державного університету внутрішніх справ В статті піднімаються питання впливу організованої злочинності на земельні відносини в АР Крим Розвиток організованої злочинності нині вирізняється двома особливостями – постійним удосконаленням способів відмивання грошей від злочинних промислів і посиленням впливу на політику. Відмивання „брудних” грошей здійснюється для надання їм легального вигляду шляхом використання кількох рахунків, створення для прикриття законних компаній, смерфінгу, розміщення коштів на фондовій біржі, придбання депозитних сертифікатів, антикваріату і нерухомості, інвестування в гральний бізнес тощо. На дев’ятому конгресі ООН з питань запобігання злочинності (1993 р.) зазначалося, що за рахунок коштів, одержаних у результаті цієї діяльності, причетні до цього організації одержують можливість законно придбати підприємства та використовувати їх для маскування незаконних операцій. Такі підприємства бувають доволі великими і їх протиправне використання може негативно впливати на життя багатьох людей. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 64 Групи, пов’язані зі злочинними діловими операціями, часто використовують складні фінансові угоди як засіб, що дає змогу приховати джерело придбання їх майна та не допустити його конфіскації. Це часто обумовлюється значними за обсягом операціями з відмивання коштів, переказуванням грошей через кілька банківських рахунків у різних країнах або шахрайським використанням цінних паперів для створення можливостей залучення злочинно отриманих коштів у сферу легальної економіки. Розвиток світової фінансової системи і новітніх засобів комунікації сприяє, зокрема, відмиванню грошей злочинних організацій через легальні інвестиції, а також через залучення „брудних” коштів до процесів приватизації майна. В цьому процесі задіяні сумнівні фінансові інституції. Щороку у світі відмивається $1,5 трильйони, що становить близько 5 % сукупного внутрішнього світового продукту. І навпаки: нині злочинні організації мають можливість користуватися коштами легальних інституцій для фінансування своїх промислів. Організована злочинність прагне впливати і на політичне життя, лобіюючи вигідні їй рішення, створюючи громадську думку за допомогою підконтрольних засобів масової інформації. Це здійснюється підкупом та усуненням „незручних” осіб. Організовані злочинні угруповання підривають демократію шляхом корупції, а в деяких країнах їх діяльність набуває нової форми авторитаризму. Накопичені від продажу наркотичних засобів кошти йдуть на підкуп політиків, створення їх позитивного іміджу тощо. Все це характеризує якісно новий щабель розвитку організованої злочинності. За умов глобалізації транснаціональна організована злочинність характеризується як посиленням іманентно притаманних їй рис, так і виникненням нових. Наразі вона проявляється також в організаційній структурі: · тривалою взаємодією великої кількості осіб у межах соціальної мережі, що має ієрархічну організаційну структуру і кілька рівнів та підрозділів (виконавців, технологів, радників, аналітиків, фінансистів, розвідників, бойовиків, кур’єрів тощо); · формуванням і наслідуванням взірців кримінальної поведінки у середовищі злочинних організацій, виробленням корпоративних правил і кодексів, спрямованих на підтримку дисципліни, слухняності, беззастережного виконання наказів керівництва, системи кримінальної соціалізації, суворої конспірації (використання діалектів, спілкування на жаргоні, застосування кодованих каналів зв’язку, прізвиськ, взаємне спостереження); · наданням психологічної і матеріальної допомоги членам спільноти (опіка родин, адвокатські послуги, тиск на свідків та правоохоронців тощо); · об’єднанням на етнічному, расовому ґрунті, однаковому соціальному походженні або спільній субкультурі; · системою вербування кадрів, залучення їх до злочинної діяльності; У нелегальній діяльності та вчиненні злочинів: · розподілом ролей в середині організації, закріпленням певних функцій за підрозділами, що обумовлює спеціалізацію, підвищення кримінального професіоналізму, перетворення злочинної діяльності для особи на єдиний засіб отримання доходу і, зрештою, просування щаблями кримінальної кар’єри; · здійсненням, насамперед, нелегальної економічної діяльності, реалізацією заборонених товарів (наркотиків тощо) і послуг (наприклад, налагодження інфраструктури сексбізнесу), розширенням пропозиції шляхом підвищення якості товару і зниження його ціни. Така діяльність ґрунтується на раціоналістичних, ринкових засадах, тобто злочинці прагнуть усіма засобами мінімізувати ризик своєї активності, досягти максимальної рентабельності оборудок, домогтися гарантій, встановити контроль за сферами виробництва і збуту· , застосуванням територіями; психологічного і фізичного тиску, залякування, терору (іноді й до членів організації); · систематичним корумпуванням посадових осіб; · наявністю легальних ланок і логістики (підприємств, торгівельних фірм, громадських організацій) для маскування злочинної діяльності і диверсифікації активів, відпрацьованих механізмів відмивання коштів, налагодження кількох транзитних каналів і ринків збуту, використання засобів комунікації; ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 65 · конспірацією, ретельним плануванням злочинів, залученням до цього висококласних спеціалістів, використанням науково-технічних засобів; · розширенням ринку нелегальних товарів і послуг, утворенням філій (у тому числі на регіональному і міжнародному рівні) та укладанням „картельних угод”, кооперацією з терористичними групами задля утримання розмірів прибутку і максимізації ринків в окремих трансакціях, опануванням нових сфер кримінальної активності, змінами технології вчинення злочину; у впливі на суспільство: · спробою співпраці з політичними та економічними угрупованнями, зв’язками з діячами культури та науки, налагодженням неформальних контактів з деякими урядами та надурядовими структурами. Такий симбіоз дає змогу і тим, і іншим конвертувати в одній сфері вплив на владу і гроші. Формування громадської думки відбувається через придбання засобів масової інформації; це ж сприяє політизації організованої злочинності; · експортом злочинності з потоками мігрантів; · присвоєнням злочинними спільнотами функцій держави (арбітраж, суд, охорона, збір податків, отримання доходів від ренти). Транснаціональні злочинні організації мають можливість розширювати сфери діяльності – наприклад, за рахунок організації торгівлі „живим товаром”, експлуатації іммігрантів з бідних країн інтенсифікувати злочинні промисли, чому сприяє відкриття кордонів, доступ до продуктів науково-технічного прогресу, використання новітніх технологій та фінансових мереж для відмивання коштів і проникнення у законний бізнес, підсилюючи свій вплив у різних сферах суспільства. Відтак, транснаціональна організована злочинність перетворюється на наддержавну структуру, а глобалізація створює умови для відтворення „кримінального спрута” й розширення ареалу його дії. Організована злочинність, як підсистема суспільства, намагається використати його інститути у своїх цілях, сформувати вигідну їй економічну і соціальну політику (наприклад, надання окремим суб’єктам податкових пільг), громадську думку про респектабельність тих чи інших босів тіньового бізнесу; маргіналізувати, декласувати населення, знецінити вартість робочої сили; використати міжнаціональні конфлікти Ми невипадково тощо. дали доволі розгорнутий аналіз основних тенденцій розвитку та появи нових системних ознак організованої злочинності, беручи до уваги, що її ноу-хау є не лише симбіоз основних видів – наркобізнесу, тероризму, нелегальної міграції, торгівлі людьми і трансплантатами у світовому масштабі та використання переваг кожного з них у своїй протиправній діяльності. Найбільшою зміною системи організованої злочинності є налагодження співпраці між конкуруючими злочинними об’єднаннями. Наприклад, Туреччина співпрацює з афганськими ОЗГ для використання "носіїв" героїну, українці наймаються латиноамериканськими наркокартелями для перевезення у трюмах кораблів кокаїну, що свідчить про згрупування організованих злочинних об’єднань наркобізнесової спрямованості. Наявний зв’язок між наркобізнесом і тероризмом, нелегальною міграцією – доходи від незаконного наркообігу використовуються для фінансування терористичної діяльності і, навпаки, – наркобізнес користується допомогою терористичних угруповань для транспортування "продукту" в інші країни каналами нелегальної міграції. Але не лише розглянутий аспект сучасного стану організованої злочинності є ознакою її сьогоднішнього розвитку. Гіпотетично вже висловлювалися обґрунтовані думки стосовно зв’язку різних видів соціальних конфліктів і намаганнями організованої злочинності розширити географію власної діяльності у боротьбі за нові нелегальні ринки послуг і предметів, що проявляється у тому числі в штучному розв’язанні етнонаціонального конфлікту з використанням проблеми земельних відносин в АР Крим. На сьогодні основні напрями концепції розвитку Криму вже розроблені й опубліковані. Разом з цим, доцільним вбачається створення при Раді національної безпеки і оборони України Антикризового центру з управління внутрішньодержавними конфліктами. Такий крок сприятиме упередженню цілеспрямованих намагань екстремістські налаштованих об’єднань та груп, а також злочинних угруповань щодо використання соціальної напруженості у різних регіонах України з багатоетнічними населенням. Необхідність ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 66 створення такого спеціалізованого органу викликана потребою ефективної координації суб’єктів забезпечення національної безпеки щодо запобігання соціальним конфліктам, що набувають ознак екстремістської діяльності, та усунення впливу організованої злочинності на ці процеси. В статье поднимаются вопросы воздействия организованой преступности на земельные отношения в АР Крым. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ТА ВИКОНАННЯ ПОЛОЖЕНЬ ДОГОВОРУ «ПРО ВІДКРИТЕ НЕБО» Кащук І. О., старший викладач кафедри кримінального права і процесу Юридичного інституту «ІПКП» НАУ В статті піднімається питання умов договору «Про відкрите небо» та особливостей його дії Актуальність теми полягає у вирішенні ряду питань щодо відповідності даного договору Основному закону України та іншим нормативно-правовим актам. Загалом існує кілька думок щодо даного договору: договір "Відкрите небо" спрямований на посилення довіри, сприяння моніторингу виконання чинних і майбутніх угод з контролю над озброєннями і поліпшення спроможності раннього виявлення і відповідного врегулювання кризи, що досягається через вільні взаємні польоти над територіями країн; зовсім протилежною є думка про те, що даний договір є ніщо інше як спроба контролю за відповідними країнами у чітко окресленій нормативно-правовій формі за повним погодженням на те сторін. Ідея створення режиму "відкритого неба" була висунута на Женевській зустрічі президентів США, Великої Британії, Франції та СРСР у 1955 році. 24 березня 1992 року в Гельсінкі 25 країн, в тому числі й Україна, підписали Договір про відкрите небо. Цей договір є міжнародним юридично-зобов’язуючим документом, безстрокової дії та відкритим для підписання всіма країнами, що висловили таке бажання. Договір ратифіковано Верховною Радою України 2 березня 2000 року. Він набув чинності 1 січня 2002 року. Головною передумовою для набуття чинності ДВН стала його ратифікація Росією, Білоруссю та Україною. Від моменту набуття чинності Договором до нього приєдналися: Швеція, Фінляндія, Латвія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Хорватія, Естонія та Литва. На середину 2007 року учасниками ДВН є вже 34 країни: Бельгія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Велика Британія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Італія, Ісландія, Іспанія, Канада, Латвія, Литва, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Російська Федерація, Румунія, Словаччина, Словенія, США, Туреччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія та Швеція. Інструменти ратифікації ДВН мають передаватися державам-депозитаріям (Канаді і Угорщині). Відповідно до умов Договору він набуває чинності для країн, які його ратифікували, через 60 днів після передачі інструментів ратифікації. Мета Договору полягає у застосуванні режиму відкритого неба для розвитку транспарентності та сприяння спостереженню за виконанням чинних або майбутніх угод у галузі контролю над озброєннями, а також у розширенні можливостей щодо запобігання криз та кризових ситуацій. Договір про відкрите небо сприяє ефективному проведенню інспекцій як з контролю над звичайними збройними силами (Договір про звичайні збройні сили в Європі, Віденський документ 1999 р.), так і стосовно стратегічних наступальних озброєнь. Договір забезпечує постійний доступ всіх держав-учасниць до інформації, яка була отримана під час проведення спостережних польотів, важливих для їхньої національної безпеки. Режим відкритого неба значно посилює відкритість і прозорість у відносинах між країнами-учасницями, сприяючи таким чином налагодженню атмосфери співробітництва на території, яка простягається від Ванкувера до Владивостока. Договір значною мірою сприяє ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 67 досягненню завдань ОБСЄ, особливо в тому, що стосується здійснення заходів зміцнення довіри та безпеки у Європі. Договір складається з 19 статей, які стосуються: квот спостережних польотів; апаратури спостереження; визначення і вибору літака спостереження, загальних положень проведення спостережних польотів і планування місії; транзитних польотів; заборон, відхилення від маршруту польотів і надзвичайних ситуацій; даних, отриманих апаратурою спостереження; діяльності Консультативної комісії з відкритого неба (ККВН); повідомлень; відповідальності; призначення персоналу й імунітетів; загальних положень і часових рамок реалізації положень Договору. Існує також низка додатків до тексту Договору з необхідними доповненнями. Під час першого етапу імплементації ДВН, який розпочався з моменту набуття чинності Договором і закінчився 31 грудня 2005 року, державам-учасницям заборонялося використовувати інфрачервоні прилади лінійного сканування та радіолокаційні станції бокового нагляду з синтетичною апертурою. За цей час повинна була завершитися підготовка країн-учасниць до повномасштабного застосування ДВН з використанням як оптичних засобів повітряної розвідки, так і згаданих приладів (на сьогодні цей процес ще не завершено; триває узгодження процедур сертифікації спостережної апаратури). З моменту підписання Договору у 1992 році і до набуття ним чинності у 2002 році (період тимчасового застосування положень ДВН) держави-учасниці провели значну роботу з відпрацювання процедур імплементації, підготовки літаків спостереження, здійснення тренувальних місій. Лише у 1992 році Консультативна комісія ухвалила 22 рішення і прийняла 20 Заяв голови ККВН, які дозволили виконувати тренувальні спостережні польоти. Особливо відзначалися факти першого тренувального спостережного польоту, який Велика Британія провела над Росією у серпні 1992 року, і першого в історії ДВН спостережного польоту над США, здійсненого Україною у квітні 1997 року на літаку АН-30Б. Квотні польоти почалися з 1 серпня 2002 року. Україна є активною державою-учасницею ДВН і продовжує зберігати провідні позиції у його імплементації. Отже, цей договір є важливим для становлення Української авіації за закріплення відповідної нормативно-правової бази. В статье поднимается вопрос условий договора «Про открытое небо» и особенностей его действия. ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ У Х – ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ ХІІ СТ.: ІСТОРІОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ Кудін С.В., кандидат юрид. наук, доцент кафедри теорії, історії держави і права та конституційно-правових дисциплін Академії праці і соціальних відносин У статті прослідковуюються історичні аспекти становлення джерел кримінального права України у Х-Х11 столітті У період становлення Української держави важливим та актуальним є звернення уваги до історико-правової спадщини українського народу. Значущим у цьому сенсі виглядає дослідження вченими історії кримінального права України у Х – першій чверті ХІІ ст. загалом, і його джерел зокрема. Проведення дослідження у цьому напрямі дозволяє виявити стан розвиненості правової культури, правосвідомості українського народу, його правових поглядів. Окрім того, вивчення зазначеного питання сприяє вирішенню загальною теорією держави і права проблеми сутності основних властивостей джерел права: правового звичаю, нормативно-правового акту, правового прецеденту, а також визначенню ролі і значення держави у їх формуванні. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 68 У Х ст. домінуючою формою існування був правовий звичай, який ототожнювався з різними термінами: “обичай”, “старина”, “правда”, “закон”, “покон.” Про домінування звичаєвого права у Х ст. свідчить той факт, що у русько-візантійських договорах їх укладачі посилаються на “закон Руський” (ст. 5 договору Олега, ст. 6, 9, 14 договору Ігоря) – очевидно, неписані норми звичаєвого права, які були розповсюджені на території Середнього Подніпров`я, звідки бере свій початок “Руська земля”. На нашу думку, слід погодитись з поглядами, що висловили М.Ф. Владимирський-Буданов, О.О. Малиновський та деякі інші вчені, які, вважають, що у договорах, в основному, закріплені руські правові звичаїРазом [1, с.310; 2,c.27]. з тим, друга половина Х ст. стала добою нормотворчої діяльності князів. Можна згадати видані княгинею Ольгою “устави” та “уроки”, князем Володимиром – “Статут Земляний” тощо. У сфері кримінально-правових відносин важливою видається реформа, проведена за порадою грецьких єпископів князем Володимиром Святим. Це була, на нашу думку, перша вагома загальнодержавна реформа князівської влади, закон, яким встановлювалась смертна кара. Але незабаром вона була знов скасована. Разом з іншими причинами, які вплинули на відміну смертної кари, не можна не відзначити і роль звичаєвого права, системі якого не були притаманні фізичні покарання. Як справедливо зазначають М.М. Ясинський, М.Б. Свердлов та деякі інші вчені, у цей період правовий звичай як джерело права набував істотного значення [3,c.17; 4, с.80] З літописних джерел нам відомо, що протягом Х ст. це була, фактично, єдина реформа у сфері кримінального права, проведена князівською владою. Тому можна говорити про те, що кримінально-правові відносини у зазначений час регулювались, в основному, правовими звичаями. Виходячи із сказаного, можна зазначити, що вчені вважають звичаєве право основним джерелом права у Х ст., а у сфері кримінального права нормотворча діяльність князів у той час поступалась за своїм значенням правовому звичаю. У першій половині ХІ – першій чверті ХІІ ст. була видана Руська Правда, офіційний збірник, який мав загальнодержавний характер. Слід погодитися з поглядом багатьох дослідників щодо джерел норм Руської Правди, до яких слід віднести правовий звичай, княжі постанови, судовий прецедент [1-10]. Серед цих поглядів виділяються позиції М.М. Ясинського та С.В. Юшкова. Перший з них вважає, що у “земський період” “…главной заботой князей по отношению к действующему праву было не творение или создание новых норм и порядков, а признание ненарушимости и авторитета существующих юридических обычаев,…или же…их узаконение…” [3,c.17] Натомість, С.В. Юшков вважає, що провідним джерелом як Короткої, так і Просторової Правди є князівське законодавство [11,c.289-291, 299-300, 320-322, 331-333]. Заперечуючи думку М.М. Ясинського, слід сказати, що князівська влада не тільки санкціонувала правові звичаї, а й виступала у ролі законодавця, який видавав нові норми. До них, наприклад, можна віднести норми щодо стягнення на користь суспільства, держави грошових штрафів, запровадження згідно зі ст. 2 Просторової Правди одночасного стягнення віри і головщини, підвищеної відповідальності за вбивство представників державної адміністрації – “княжих мужів” або за фізичне знущання над огнищанином, деяких обтяжуючих обставин злочинів, деяких обставин, що виключали злочинність діяння тощо. У той самий час, не можна погодитися з думкою С.В. Юшкова. Адже у Руській Правді міститься багато правових звичаїв. Ними, наприклад, є стягнення різних видів відшкодування шкоди (головщини, пені за посягання на здоров`я, честь, уроку), існування “потоку і пограбування” (хоча і у модифікованому вигляді), закріплення поняття необхідної оборони, принцип відповідальності громади тощо. Нарешті, слід відзначити і вплив на формування норм Руської Правди судового прецеденту. Так, М.С. Грушевський зазначає, що “Головним джерелом Правди, очевидно, була практика судових рішень…Ся судова практика операла ся передовсїм, розумієть ся, на звичайовім праві, й воно таким чином було головним джерелом Правди.” [6,c.356-357] До судового прецеденту можна віднести випадки, зазначені у ст.23 Короткої Правди про вбивство дорогобужцями князівського конюха, у ст.21 Короткої Правди – про вбивство огнищанина. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 69 Слід зазначити, що нормотворча діяльність князівської влади не обмежувалась виданням лише постанов, які увійшли до Руської Правди. Відомою є її діяльність у сфері церковного законодавства (церковні статути Володимира та Ярослава). З їх укладенням у вітчизняному кримінальному праві з`являються нові, запозичені з візантійського права, норми щодо злочинів проти церкви, сім`ї та моралі. Разом з тим, законодавча діяльність князівської влади мала на собі відчутний вплив давньоукраїнського звичаєвого права. Як правильно зазначає О. І. Лотоцький з приводу наявності у Статуті Володимира багатьох норм, відсутніх у Номоканоні: “…се була вільна рецепція византійських норм, переплавнена в горні національної правно-державної думки… Устав Володимира – се вільна і самостійна рецепція византійського права...” [12,c.220] Відомий радянський дослідник церковного права Я.М. Щапов відзначає різницю і між Статутом Ярослава і грецькими джерелами. Ця різниця, на його думку, полягала у віднесенні у Статуті виключно до церковної юрисдикції проступків, які у Візантії їй не належали (викрадення дівчини, зґвалтування, розлучення, прелюбодіяння, двожонство, скотоложство, образа словом і дією тощо). Окрім того, церква за Статутом могла розглядати справи, які не підлягали ні церковній, ні світській юрисдикції у Візантії (відповідальність батьків за невидачу заміж доньки, перевищення влади батьками при насильницькому одруженні дітей, вбивство під час весільних ігор та ін.). Як вважає дослідник, якщо у Київській Русі церква могла накладати цивільні покарання, то у Візантії – лише церковно-дисциплінарні [13,c.75]. Слід додати, що санкціонування законодавцем існуючих правових звичаїв, за якими протиправні діяння, які не були відомі у Візантії, мали переслідуватись відповідно до закону, свідчить, на нашу думку, про вплив звичаєвого права на правотворчість Отже, із сказаного законодавця вище. можна зробити наступні висновки. Як вважає більшість вчених, у період Х – першої чверті ХІІ ст. кримінальне право Київської Русі стосовно його джерел пройшло два етапи. На першому з них (Х ст.) домінуючою формою був правовий звичай. На другому (ХІ – перша чверть ХІІ ст.) правовий звичай також відігравав важливу роль, свідченням чого є існування у правових пам`ятках значної кількості норм звичаєвого права. У той самий час, як відзначають вчені, активізувалась нормотворча діяльність князівської влади, відтак, закон також став однією з важливих форм існування кримінального права Київської Русі. Це свідчить про появу двох тенденцій: посилення органів державної влади та проведення ними політики врегулювання суспільних відносин нормами законодавства. Ще одним джерелом, на думку вчених, був судовий прецедент. Література: 1. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – 8-е изд. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. – 640 с. 2. Малиновский И.А. Лекции по истории русского права. - Ростов-на-Дону: Издательство кооперативного т-ва “Единение”, 1918. – 488 с. 3. Ясинский М.Н. Внешняя история русского права. - К.: Типография П. Барского, 1895. – 134 с. 4. Свердлов М.Б. От Закона Русского к Русской Правде. – М.: Юридическая литература, 1988. – 175 с. 5. Чубатий М. Огляд історії українського права. Історія джерел та державного права. - Мюнхен-Київ: Ноосфера, 1994. – 224 с. 6. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / АН УРСР. Археографічна комісія. Ін-т історії України. – К., 1993. – Т.3: До року 1340. – 586 с 7. Сергеевичъ В.И. Лекции и исследования по древней истории русского права. – 3-е изд. – СПб: Типография М.М. Стасюлевича, 1903. – 664 с.. 8. Калачов Н.В. Предварительные юридические сведения для полного объяснения Русской Правды. – СПб: Типо-литография А.Е. Ландау, 1880. – В.1. – 284 с. 9. Лащенко Р.М. Лекції по історії українського права. - К.: Україна, 1998. – 254 с. 10. Падох Я. Нарис історії українського карного права. – Мюнхен: Молоде життя, 1951. – 128 с. 11. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – М.: Государственное изд-во юридической литературы, 1949. – 543 с. 12. Лотоцький О. Українські джерела церковного права // Праці українського наукового інституту. Серія правнича. – 1931. – Т.5, кн.1. – 318 с. 13. Щапов Я.Н. Устав князя Ярослава и вопрос об отношении к византийскому наследию на Руси в середине ХІ века // Византийский временник. – 1971. – Т.31. – С. 71-78. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 70 В статье прослеживаются исторические аспекты становления источников криминального права Укураины в Х-Х11 столетии. КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ВЕРСІЮВАННЯ У РОЗСЛІДУВАННІ СПРАВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З АВІАКАТАСТРОФАМИ Мотлях О.І., кандидат юрид. наук, доц., завідувач кафедри кримінального права і процесу Юридичного інституту «ІПКП» НАУ У статті розглядаються питання, що пов’язані з розслідуванням злочинів у цивільній авіаційній галузі. Висуванням криміналістичних версій у результаті падіння літаків на землю з пасажирами, які знаходились на борту повітряного лайнера Однією з основних діяльностей цивільної авіації була і залишається гарантована безпека польотів повітряних суден, перевезення пасажирів та вантажів у відповідності до міжнародних договорів та Конвенцій. Це входить до комплексної підсистеми всієї авіаційно- транспортної системи, яка направлена на створення безпроблемних авіаперевезень без загрози життю та здоров’ю громадян. Разом з тим, належного функціонування цієї системи та контролю за діяльністю безпеки польотів на випадок авіаційних чи наземних подій, пов’язаних з використанням цього виду транспорту. Все це відноситься до управлінської системи, яка є самостійною авіаційно-транспортною системою, що здійснює запобігання авіаційних подій шляхом використання складних біотехнічних процесів та взаємопов’язаних між собою механізмів і взаємозв’язків, управління якими здійснює людина. Однак, як показує практика, трапляються випадки, коли управлінська авіаційно-транспортна система допускається окремих похибок чи неточностей техніко-технологічного характеру, у тому числі з поєднанням людського фактору впливу, що призводить до авіаційних подій повітряного судна. Відповідно до Конвенції з міжнародної цивільної авіації, авіаційна подія – це подія, що пов’язана з польотом пасажира на літаку, з моменту, коли пасажир ступив на борт корабля з наміром летіти на ньому, і до моменту, коли всі пасажири залишили літак, але в результаті такого польоту пасажир загинув або був поранений за таких обставин: • знаходження його в літаку; • прямого контакту з будь-якою частиною літака, включаючи частини, що відірвалися (відпали) від нього; • падіння літака на землю (його катастрофи) [1, c. 526]. Науково-теоретичний інтерес у даному контексті питання, становить саме аспект дослідження авіаційних катастроф, що супроводжується наявністю людських жертв (тяжкістю наслідків для екіпажу і пасажирів). Авіаційна катастрофа, пов’язана з падінням повітряного судна з людьми на землю, має свої особливості розслідування подій такого характеру. Оскільки важко визначити виходячи зі змісту слідчої ситуації, що склалася – це інцидент, серйозний інцидент, надзвичайна подія, яка містить ознаки злочину. Розслідування авіаподій розпочинається з часу отримання повідомлення про подію і до моменту затвердження акту розслідування того, що відбулося, уповноваженою слідчою комісією. Встановлення та дослідження дійсних причин авіаподії, з метою з’ясування всіх обставин справи, вироблення ефективних рекомендацій для протидії чи запобігання таким випадкам у майбутньому. Діяльність по організації розслідування авіаподій, зокрема авіаційних катастроф, регулюється Положенням про службове розслідування авіаційних подій на території України та Державної програми авіаційної безпеки цивільної авіації у відповідності до вимог Повітряного кодексу, Правил польотів у повітряному просторі України, Настанови з проведення польотів і Порадника з організації льотної роботи з додержанням вимог стандартів і рекомендацій ІКАО по виявленню фактів (причин) авіаційних подій та інцидентів. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 71 До нині, у науковій літературі малодослідженим залишається питання розслідування авіаподій віднесених до категорії злочинів, що спричинили авіаційну катастрофу з людськими жертвами на повітряному судні. Зокрема організації і планування розслідування та версіювання злочинів зазначеної категорії. Виходячи із теоретичних, наукових засад, слід наголосити, що розкриття злочину – це процес встановлення об’єктивної істини у справі, який здійснюють на основі загальних положень теорії пізнання. Його суть полягає у зверненні слідчого до фактів і подій минулого, де було скоєно злочин. Відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства України, завдання попереднього слідства полягає у викритті осіб, винних у вчиненні злочинів, шляхом збирання й перевірки доказів, що здійснюються з метою визначення предмета судового розгляду. З огляду на це, зазначене слідство – це виявлення, розгляд, перевірка й оцінка фактичних даних, що мають значення доказів у кримінальній справі та відіграють роль засобу встановлення обставин останньої. Вони повинні відповідати вимогам допустимості, а саме: 1) виходячи з джерел, вказаних у ч.2 ст. 65 КПК України; 2) мати відношення до предмета доказування; 3) відповідати вимогам процесуальної форми, тобто сукупності визначених процесуальним законом умов необхідних, з одного боку, – для виконання органами слідства тих дій, які сприяють здійсненню їх функцій у сфері розслідування, а з другого, – для здійснення громадянами-учасниками кримінального судочинства дій, спрямованих на реалізацію їх прав і виконання покладених на них обов’язків; 4) відповідати вимогам принципів та гарантій кримінального судочинства. Основу організації розслідування будь-якої категорії справ становить його планування, що здійснюється на основі криміналістичних версій. Як відзначено в криміналістичній літературі, розшукова версія відіграє роль чинника, що детермінує поведінку суб’єкта розшуку [2, c. 219]. Таким чином, методом організації розслідування виступає планування дій слідчого, а логічною основою безпосереднього планування слугують слідчі версії – одна з різновидів криміналістичної версії. Основоположник вітчизняної теорії версіювання вчений-криміналіст Б.М. Шавер, під слідчою версією розумів припущення слідчого, яке ґрунтується на матеріалах справи, про характер злочину, мотиви, внаслідок яких його скоєно, про спосіб, яким могли вчинити злочин [3, c. 28]. Подальша розробка цього вчення належить радянським криміналістам: С.О. Голунському, М.В. Криленку, С.Л. Рубінштейну. У п’ятидесяті — сімдесяті роки минулого століття, дане вчення продовжили та розвинули: Р.С. Бєлкін, О.М. Васильєв, А.М. Колесниченко, І.М. Лузгін, А.М. Ларін, В.І. Попов, М.В. Салтевський, В.Ю. Шепітько та ін. Але й до нині залишаються між науковцями неординарні твердження в розумінні застосування понять гіпотези та версії, особливо у випадках, що стосуються розслідування пригоди, що сталася, ознаки якої прямо не вказують на подію злочину. У даному випадку можемо говорити про авіаційну подію, пов’язану з загибеллю пасажирів на борту повітряного судна в наслідок падіння останнього на землю. У суто теоретичному підході до трактувань цих понять можемо наголосити на наступному. Гіпотеза (від грец. hypothesis – підстава, передбачення) – це передбачуване судження про закономірності (причинного) зв’язку явищ. Версія (від франц. version, від лат. verso – тлумачу, зважую) – форма мислення, різновид окремої (часткової) гіпотези [4, c. 26]. В юридичному розумінні ці слова вживаються як синонім будь-якого припущення, передбачення, здогадки, які виникають у процесі більш або менш складної розумової діяльності. Версія детермінована з проблемною ситуацією, з питаннями, які не дістали вирішення у процесі розслідування. Однак необхідно зазначити, що в криміналістиці не існує єдиного визначення стосовно поняття криміналістичної версії. М.В. Салтевський вважає, що криміналістична версія – це засноване на зібраній інформації з розслідуваної справи припущення (ймовірне судження) слідчого, дізнавача, прокурора, суду про подію злочину і злочинця загалом або окремі факти і осіб, причинні та інші зв’язки між обставинами, що підлягають дізнанню [5, c. 29]. У свою чергу М.П. Шаламов під криміналістичною версією ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 72 розуміє обґрунтоване передбачення про факти, явища або групу фактів, явищ, котрі мають чи можуть мати значення по справі. Версія вказує на наявність і пояснює походження цих фактів, явищ та їх зміст і зв’язок між собою та служить цілям встановлення істини по справі [6, c. 287–290]. М.П. Яблоков у криміналістичній версії вбачає логічно-побудований і заснований на фактичних даних попередньо обґрунтований умовивід слідчого (інших суб’єктів пізнавальної діяльності по кримінальній справі), про зміст діяння, що досліджується, його окремих обставинах і деталях та їх зв’язку між собою, які вимагають відповідної перевірки і направлені для встановлення істини по справі [7, c. 93]. В.О. Коновалова аргументує, що це обґрунтоване припущення про наявність і обставини розслідуваної події, дії конкретних осіб і наявність у цих діях складу певного злочину [8, c. 213]. Отже, з викладеного можна дійти висновку про те, що версія, з одного боку, є окремим методом криміналістичної науки, а з другого, – ймовірною інформаційно-логічною моделлю проблемної ситуації, результатом розумової діяльності слідчого. З гносеологічної точки зору, версія є методом і засобом пізнання істини, що випливає з її логічної природи. Вона являє собою форму переходу від незнання до знання про подію, що розслідується, відповідно, має охоплювати процес відображення явищ матеріального світу об’єктивної природи предмета дослідження. Однією з форм пізнання невідомого є гіпотеза. За своєю природою, версії – різновид часткових гіпотез. На відміну від наукових гіпотез версії не переслідують мети створення наукової теорії, а їх перевірка здійснюється в термін, встановлений для розслідування [9, c. 112]. Формування криміналістичних версій відбувається на підставі фактичних даних про обставини справи. Вони можуть бути отримані будь-якими способами в рамках закону, включаючи навіть і не процесуальну форму. Як позитивне хотілося б зазначити, що важливу роль при побудові версій відіграють положення науки і практики, а також достатність знань, професійного досвіду особи, яка буде реалізовувати цей захід. Висування версій є «підсумком, логічним результатом всієї свідомої діяльності слідчого в процесі розслідування злочину» [9, c. 5]. Він застосовує для цього весь багаж знань, арсенал логічних прийомів і засобів: індукцію, дедукцію, аналогію, аналіз, синтез, порівняння, абстрагування тощо. Базуючись на фактичних даних, криміналістичні версії повинні дати пояснення отриманій інформації і обґрунтувати в ній кореляційні зв’язки. Отримані в процесі дослідження версій знання повинні мати ймовірний характер. Подальший його перехід до набуття достовірних знань, відпрацьовується в процесі перевірки висунутих версій, результатом яких є виявлення фактичних даних, що підтвердять або ж спростують версії. Організаційний аспект версій полягає в тому, що він «визначає напрямок розслідування, є його організаційним початком, ядром планування діяльності слідчого» [9, c. 366]. Використання систем типових версій вносить у розслідування елемент точності, повноти розслідування, допомагає слідчому проаналізувати відомі йому аналогічні ситуації і відібрати ті, що підходять під конкретний випадок з літературних джерел. Ознайомлення зі схемою таких версій дозволяє одночасно охопити та перспективно намітити всі можливі основні напрямки розслідування [10, c. 10]. Тактична роль криміналістичної версії неперевершена, адже вона визначає весь процес розслідування справи, не винятком є розслідування авіаційної катастрофи, пов’язаної з падінням повітряного судна. Особливістю розслідування такої категорії авіаподій можна порівняти, у деякій мірі, з надзвичайною ситуацією, пов’язаною з ліквідацією наслідків (робіт) завданих стихійним лихом, оскільки має схожість у питаннях: кадрово-спеціалізованих, організаційно-технічних, комплектаційно-споряджувальних, індивідуально-захисних тощо. Але така подібність має лише візуальний, загально-зовнішній характер, внутрішній зміст наповнення становить складну багатофункціональну комплексну систему і специфіку розслідування зазначеної вище авіаційної катастрофи. Практичний бік реалізації якого покладається на відповідні кваліфіковані Комісії залежно від класу повітряного судна, рівня його обслуговування та тяжкості авіаподії. У випадку авіаційної катастрофи, яка супроводжується загибеллю пасажирів та екіпажу повітряного судна, ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 73 призначається Комісія авіапідприємства (об’єднання) у склад якої входить: льотна підкомісія; інженерно-технічна підкомісія та адміністративна підкомісія. Діяльність цих спеціально призначених Комісій перебуває у тісному взаємозв’язку з органами прокуратури та Міністерства внутрішніх справ України, які у свою чергу координують увесь процес розслідування авіакатастрофи. Спільними діями забезпечують проведенню: рятувальних робіт; патологоанатомічних досліджень загиблих; пошуку родичів потерпілих у тому числі осіб, що загинули; перевірку вантажів, які були на борту повітряного судна; призначення відповідних експертиз та ін. Аналізуючи та узагальнюючи зміст звітів підкомісії, а також підсумкового Акту розслідування уповноваженої слідчої Комісії, приймається остаточне рішення про об’єктивні та суб’єктивні фактори, які спричинили авіаційну катастрофу. Виходячи із змісту викладеного, можна висунути наступні криміналістичні версії, як логічне, науково-обгрунтоване припущення уповноважених законом суб’єктів щодо події, яка відбулася і кваліфікується, як злочин. Версія 1. Авіакатастрофа стала наслідком халатного ставлення чи навмисних дій осіб, які відповідають за безпеку пасажирів на борту повітряного судна. Висування такої загальної версії є результатом аналізу діяльності Комісії з розслідування авіаподій, що віднесені до категорії авіакатастроф з загибеллю пасажирів на борту повітряного судна. Версія 1.1. Падіння повітряного судна з людьми на борту, відбулося з причини порушення експлуатації авіаційної техніки. Така версія є результатом опрацювання, перевірки та встановлення криміналістично- значущих даних, які ґрунтуються на матеріалах складених звітів підкомісії: льотної; інженерно-технічної та адміністративної. На основі цих документів складається загальний Акт Комісії з розслідування авіакатастрофи у якому викладаються детально загальні відомості про подію, що сталася, аналіз польоту повітряного судна та його відхилень від норми; висновки за результатами отриманих даних; фактична інформація про склад, оцінку професійної підготовленості екіпажу; виявлених недоліків у процесі проведення розслідування та рекомендацій з усунення недоліків, прогалин, що негативно вплинули на розвиток та спричинення авіакатастрофи. Основною причиною такого складного інциденту може бути: перевантаження повітряного судна, порушення правил щодо центровки транспортованого вантажу, що перебувало на повітряному судні; неналежний контроль за перевезенням небезпечних, вибухонебезпечних, токсичних та інших заборонених предметів, речей і речовин та ін. Дії осіб, що прямо чи опосередковано мали б відповідати за безпеку польоту повітряного судна, але з причини халатного відношення до своїх службових обов’язків, чи дії осіб, які свідомо допустили порушення вимог транспортування літальним апаратом пасажирів та вантажів, що як результат спричинило авіакатастрофу кваліфікуватимуться як винне злочинне діяння і підпадатиме під дію норм Кримінального Кодексу України. Версія 1.2. Допущення помилок наземних служб, які контролюють політ літального апарату на борту з людьми чи окремо екіпажу, що перебуває в повітряному просторі, результатом якого стало падіння літака на землю і спричинило авіакатастрофу. Висування такого роду версій має базуватися на аналогічних криміналістично- значущих даних, які мали детальний виклад у попередній версії (Див. версію 1.1.). Разом з тим, додатковим джерелом доказового значення, буде виступати техніко-криміналістична експертиза по розшифруванню автоматизованого бортового машинописця (чорного ящика), який посекундно здійснював запис команд, що поступали з наземних служб, перемовин між собою пілотного екіпажу, щодо обстановки польоту та роботи комп’ютеризованих технічних бортових систем технічного стану літального апарату у процесі перебування його у повітряному просторі. Допущення помилок, неточностей, прогалин працівників наземних служб можуть виражатися у: неправильному координуванні екіпажу авіасудна у просторі; у наданні невірної інформації щодо метеорологічної обстановки; у виникненні непередбачуваних (нештатних) ситуацій; у некваліфікованих, непрофесійних діях спеціально-уповноважених ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 74 осіб ін., що спричинило авіакатастрофу лайнера та загибель пасажирів, у тому числі склад екіпажу повітряного судна. Версія 2. Диверсійні акти, пов’язані із захопленням літального апарату, що перебував у повітряному просторі та впав на землю і спричинив авіакатастрофу. Дана загальна типова версія має розповсюджений характер і виражається у заволодінні повітряним судном, у тому числі з перебуванням пасажирів на борту літака, з конкретно вираженою метою злочинців: нажива, помста, уникнення від покарання за вчинений злочин; психічно-неврівноважений стан осіб-злочинців та ін. Версія 2.1. Терористичний акт, пов'язаний із захопленням літака та шантажуванням заручників під час перебування судна у повітряному просторі, що спричинило нештатну ситуацію на борту і стало результатом авіакатастрофи. Версія такого змісту висувається уповноваженими законом суб’єктами за результатом отримання інформаційних даних від екіпажа повітряного судна, а також сторонніх осіб (терористів) на наземну службу управління польотами. Дії злочинців, у переважній своїй більшості, направлені на зміну курсу літального апарату; матеріальний викуп за цілісність судна та безпеку осіб, котрі на ньому перебувають, який супроводжується шантажуванням пасажирів та працівників наземних служб вибухом повітряного судна у просторі; вчинення погроз та застосування зброї проти осіб-заручників, що знаходяться на борту літака, у тому числі складу екіпажу; виведення повітряного судна з ладу, що спричинило падіння такого на землю чи виконання ціленаправлених дій злочинцями-самовбивцями – результатом чого стала авіакатастрофа. Версія 2.2. Вбивство з застосуванням зброї чи використанням отруйних, токсичних, хімічних речовин та ін., суб’єктами-терористами, складу екіпажу літального апарату, який перебував у повітряному просторі з пасажирами на борту, що спричинило падіння літака на землю. Дана криміналістична версія може бути висунута на основі отриманих інформаційних даних з борту літального апарату, що перебував у повітряному просторі, шляхом вербального (особистого) повідомлення чи надходження екстрених електронних даних каналами супутникового зв’язку на землю. Підтвердження чи спростування отриманої інформації не уявляється можливим, оскільки самі суб’єкти-терористи не висували жодних вимог до наземних служб управління польотами, а зв’язатися зі складом екіпажу повітряного судна не вдається з нез’ясованих причин. Така нештатна ситуація унеможливлює відповідним службам управління польотами вести будь-які перемовини з екіпажем судна, пасажирами літального апарату, а також самими особами-терористами, тим самим не вдається з’ясувати Комісії з надзвичайних ситуацій істинних мотивів складного авіаційного інциденту. Одним із вагомих джерел доказового значення, буде виступати запис процесу фіксації даних перебігу криміналістично-значущої інформації на автоматичний бортовий машинописець (чорний ящик), який фіксував обстановку польоту, роботу комп’ютеризованих технічних бортових систем, технічного стану літального апарату, сторонніх звуків, сигналів, повідомлень під час перебування повітряного судна у просторі і до моменту авіакатастрофи літального апарату з пасажирами та складом екіпажу на борту. Підтвердженням версійного умовиводу такої слідчої ситуації, може слугувати патологоанатомічне експертне дослідження трупів осіб пілотного складу екіпажу повітряного судна та інші експертні висновки відповідно до призначених експертиз визначених Підсумовуючи завданням розслідування викладене, можна такогозазначити характеру, безпека авіакатастрофи пасажирів. та складу пілотного екіпажу, які перебувають на борту повітряного судна, особливо під час здійснення польоту, була і залишається одним із вагомих чинників загальної безпеки у сфері авіаційної галузі. Розслідування авіакатастроф, що викликано результатом падіння літального апарату на землю та спричинення смерті пасажирів, які перебували на борту – є складним процесом сприйняття того, що відбулося, що стало істинною причиною авіаподії такого характеру. У процесі встановлення всіх обставин розслідуваної справи, у тому числі організації та планування окремої слідчої дії, висунення та відпрацювання криміналістичних, пошукових версій часто-густо слідча практика свідчить про присутність людського фактору до ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 75 вчиненого злочину авіаційної галузі. Не виключенням є некваліфіковані, протиправні, винні дії осіб, діяльність та поведінка яких спричиняють загибель людей – життя яких, відповідно до Конституції України, визначається найвищою цінністю держави. Література: 1. Маркусь В.О. Криміналістика. Навчальний посібник – К.; Кондор, 2007. – 558 с. 2. Белкин Р.С. Курс криминалистики: В 3-х т. Частные криминалистические теории. – М.: Юристъ, 1997. – Т. 2. – 464 с. 3. Колесник В.А., Гора І.В. Криміналістика: Посіб. для підгот. до іспитів. – К.: Вид-во ПАЛИВОДА А.В., 2003. – 146 с. 4. Кузьмічов В.С., Прокопенко Г.І. Криміналістика. Навч. посіб. /За заг. ред. В.Г. Гончаренка, Є.М. Моісеєва. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 368 с. 5. Салтевський М.В. Криміналістика. Методика і тактика. – Харків: Консум, 2001. – Ч. 2. – 527 с. 6. Шаламов М.П., Винберг А.И., Белкин Р.С. Криминалистика. – М.: Изд-во «Юридическая литера- тура», 1966. – 606 с. 7. Криминалистика: Учеб. /Отв. ред. Н.П.Яблоков. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – 718 с. 8. Криміналістика: Підруч. для студ. юрид. спец вищ. закл. освіти /За ред. В.Ю. Шепітька. – 2-е вид., перер. і допов. – К.: Концерн Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 728 с. 9. Белкин Р.С. Курс криминалистики. В 3-х т. Криминалистические средства, приемы и рекоменда- ции. – М.: Юристь, 1997. – Т. 3. – 480 с. 10. Колесниченко А.Н., Матусовский Г.А. О системе версий и методике их построения. Криминалистика и судебная экспертиза. – К.: Высш. шк., 1970. – Вып. 7. – С. 7 – 13. В статье рассматриваются вопросы, связанные с расследованием преступлений в гражданской авиационной отрасли. Выдвижением криминалистических версий в следствии падения самоле- тов на землю с пассажирами, которые находились на борту воздушного лайнера. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ЯК СКЛАДОВОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ Новицька Н. Б., кандидат юрид. наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Національного університету ДПС України В статті розглядаються окремі питання правового забезпечення інформаційної безпеки та даються рекомендації щодо вдосконалення даного питання. Розвиток глобальних інформаційних процесів визначив інформацію головним базовим параметром глобальної інформаційної цивілізації. Видавнича справа, преса, радіо, телебачення, комп’ютерні технології, інші засоби електронного зв’язку – стали провідними факторами економіки, виробничої, наукової, освітянської, політичної та інших сфер суспільної діяльності. Інформація в історії розвитку цивілізації завжди відігравала провідну роль та була основою для прийняття рішень на всіх рівнях та стадіях розвитку суспільства та держави [1]. Але сьогодні, коли інформаційне суспільство зміцнило свої позиції та продовжує інтенсивно розвиватися, інформація стала одним з найважливіших товарів, боротьба за який постійно триває, адже важко уявити більш вдалий інструмент для досягнення цілі, ніж інформація. За умов постійної конкуренції за володіння інформацією виникає необхідність у розробці та запровадженні чіткої, злагодженої системи її захисту. На сьогодні в Україні ще й досі залишається відкритими питання як щодо проблем на шляху до розвитку інформаційного суспільства, так і щодо правового забезпечення способів та механізмів захисту інформації. Значна кількість робіт присвячена піднятій нами проблемі, у тому числі й на монографічному рівні. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 76 Питанням правового забезпечення інформаційної безпеки приділяли увагу зарубіжні та вітчизняні вчені, зокрема, І.В. Арістова, К.І. Бєляков., В.М. Брижко, Р.А. Калюжний, Б.І. Кормич, А.І. Марущак, В.С. Цимбалюк, М.Я.Швець та інші. Питання інформаційної безпеки доволі жваво обговорюються фахівцями як на зарубіжних форумах, семінарах і конференціях, так і на власне українських заходах. У статті 17 Конституції України до найважливіших функцій держави віднесено захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки. Разом з тим, далі у цій статті забезпечення державної безпеки покладено на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Отже таким чином, законодавець відніс інформаційну безпеку до складових національної безпеки. Відповідно до пункту 13 Закону України “Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки” її наявність характеризує стан захищеності життєво важливих інтересів людини суспільства і держави, за якого запобігається завдання шкоди через: - неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний вплив; - негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації. В цьому ж нормативно-правовому акті визначено шляхи забезпечення інформаційної безпеки, зокрема: - створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту її критичних елементів; - підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань; - вдосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення інформаційної безпеки, зокрема захисту інформаційних ресурсів, протидії комп’ютерній злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній сфері; - розгортання та розвиток Національної системи конфіденційного зв’язку як сучасної захищеної транспортної основи, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється конфіденційна інформація [9]. Розглядаючи проблему національної безпеки з системних позицій, О.А. Баранов стверджує, що інформаційна безпека посідає в ній особливе місце з таких причин: - по-перше інформаційні відносини й процеси пронизують всю решту відносин, що мають місце в суспільств, тому інформаційна безпека як складовий елемент повинна входити в усі інші складові національної безпеки – зовнішньополітичну, військову, економічну, екологічну та інші; - по-друге, в сучасних, умовах, коли різні інформаційні технології і процеси, засоби обчислювальної техніки інтенсивно та в масовому порядку впроваджують в багатьох сферах людської діяльності, питання інформаційної безпеки набуває самостійного суспільного значення - по-третє ; , система зовнішніх і внутрішніх загроз інформаційній безпеці має комплексний характер для всіх сфер діяльності людини суспільства й держави[8 ]. Прийняття Верховною Радою України Закону України „Про Національну програму інформатизації” [2] та Закону України „Про Концепцію Національної програми інформатизації” [3] фактично стало визнанням на законодавчому рівні необхідності формування в Україні інформаційного суспільства [4]. На сьогоднішній день маємо достатньо істотні зрушення щодо розвитку інформатизації в українському суспільстві, що свідчить про певні успіхи в реалізації положень даних законів. Але й досі маємо цілу низку проблем, робота над якими, начебто, і ведеться, а зрушень - майже ніяких. Так, наприклад, відповідно до статті 6 Закону України „Про Національну програму інформатизації” до функцій органів державної влади щодо реалізації Національної програми інформатизації в межах їх компетенції входить захист авторського права на бази даних і програми, створені для потреб інформатизації та особистої інформації. Разом з тим, в Україні механізм захисту ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 77 авторських прав досі залишається далеко не ідеальним, що на практиці унеможливлює реальне забезпечення державою захисту авторських прав. Таких прикладів ми можемо навести безліч. Постає питання: чи не є ті зрушення в інформаційній сфері, що ми маємо, лише наслідком глобалізації, розвитком торгівельних та інших відносин, і яка частка в цьому процесі є підсумком нашої роботи? І взагалі, чи можуть бути зазначені закони, які мають достатньо загальний характер, основою, правовим базисом для розвитку інформаційного суспільства в Україні? Але це є темою для окремого дослідження. Звернемо увагу на статтю 6 Закону України „Про Національну програму інформатизації”. Іншою функцією органів державної влади у реалізації Національної програми інформатизації є забезпечення інформаційної безпеки держави. Саме на інформаційній безпеці держави зупинимось детальніше. Необхідно зазначити, що саме розуміння та усвідомлення змісту поняття інформаційна безпека почало формуватися набагато раніше ніж було прийнято відповідні нормативно-правові акти. Так у шістдесятих роках ХІХ століття з’являється поняття комп’ютерна безпека, яка у сімдесятих трансформується у безпеку даних (захист інформації), а в дев’яностих роках набуває рис багаторівневої структури та включає: конфіденційність, аутентифікацію, цілісність, управління доступом та контроль учасників взаємодії. [10]. Наступним кроком до розуміння необхідності правового закріплення змісту поняття інформаційна безпека стає прийняття у 2003 році Закону України „Про основи національної безпеки України”. Зазначений нормативно-правовий акт хоч і не визначає змісту поняття „інформаційної безпеки суспільства”, але вперше визначає інформаційне середовище суспільства як об’єкт національної безпеки [5]. В загальному ж, можна сказати, що інформаційна безпека держави, являє собою сукупність організаційних, технічних, правових заходів, при реалізації яких забезпечується всебічний захист прав як держави, так і фізичних та юридичних осіб в інформаційній сфері. Законом України „Про основи національної безпеки України” в якості загроз національним інтересам і національній безпеці України в інформаційній сфері визнані: 1) прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; 2) поширення ЗМІ культу насильства, жорстокості, порнографії; 3) розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави; 4) намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації. У Стратегії національної безпеки України окреслено наступне коло проблем щодо сучасного стану інформаційної безпеки: 1) посилення зовнішнього негативного впливу на інформаційний простір України; 2) недостатність обсягів вироблення конкурентоспроможного національного інформаційного продукту; 3) наближення до критичного стану безпеки інформаційно-комп’ютерних систем у галузі державного управління, фінансової та банківської сфери, енергетики, транспорту, внутрішніх та міжнародних Очевидно комунікацій , що інформаційна тощо [6]. безпека є складним, системним, багаторівневим явищем, на стан і перспективи розвитку якого мають безпосередній вплив зовнішні і внутрішні чинники, найважливішими з яких є: 1) політична обстановка у світі; 2) наявність потенційних зовнішніх і внутрішніх загроз; 3) стан і рівень інформаційно-комунікаційного розвитку країни; 4) внутрішньополітична обстановка в державі. Важливим для інформаційної безпеки держави є досягнення стану її захищеності, тобто створення і підтримка відповідних інженерно-технічних потужностей та інформаційної організації, що відповідають реальним і потенційним загрозам, а також демографічному й економічному становищу країни. Питання забезпечення інформаційної безпеки актуальні тою або іншою мірою для всіх держав. Однак питома вага інженерно- технічних і апаратно-програмних методів забезпечення національної безпеки в різних державах неоднакова і залежить від цілого комплексу умов, пов’язаних із імовірністю внутрішніх і зовнішніх загроз, характером відносин із суміжними державами й геополітичними центрами [7]. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 78 Не можемо не погодитись із думкою К.І. Бєлякова, який виділяє першочерговими факторами, що впливають на забезпечення інформаційної безпеки та потребують термінового вирішення шість складових: 1. Недоліки в організації та координації діяльності суб’єктів системи національної безпеки у сфері протидії інформаційним правопорушенням. 2. Неналежне виконання вимог ратифікованих Україною міжнародних правових актів та зобов’язань по них. 3. Недостатній рівень наукового супроводження процесу інформатизації країни, забезпечення інформаційної безпеки країни, у тому числі - протидії інформаційним деліктам. 4. Відсутність активності та ефективності діяльності суб’єктів державного управління сферою інформатизації країни загалом та забезпечення інформаційної безпеки зокрема. 5. Відсутність законодавчого акта щодо забезпечення національних інтересів України в інформаційній сфері. 6. Відсутність єдиного правового акта щодо регулювання сфери суспільних інформаційних відносин, наприклад, Кодексу України про інформацію [11]. Недостатність правового врегулювання, неповнота правової бази щодо інформаційних правовідносин значно ускладнює настання якісних змін у даній сфері суспільних відносин. На сьогоднішній день, у зв’язку з відсутністю взаємопов’язаних, чітко розроблених заходів та теоретичних розробок по забезпеченню інформаційної безпеки держави, маємо цілий ряд перешкод на шляху повноцінної реалізації державою свого обов’язку щодо забезпечення інформаційної безпеки, яка, в свою чергу, є невід’ємною частиною національної безпеки загалом. Лише реалізація науково обґрунтованої державної інформаційної політики може створити ефективну систему протидії правопорушенням у цій сфері. Вдосконалення методів та засобів державного управління під час демократизації та інформатизації суспільства, інтеграції нашої країни до міжнародної спільноти потребує пильної, комплексної уваги як з боку практиків, так і науковців. Завдяки комплексності проблеми, процес державного управління в галузі протидії правопорушенням в інформаційній сфері можна умовно поділяти за напрямами проблем на організаційні, правові і тільки потім технологічні. Дослідження сучасного стану процесу протидії інформаційним правопорушенням – забезпечення інформаційної безпеки як складової національної безпеки, в Україні виявляються певні недоліки процесу державного управління в цій сфері. На нашу думку, постала нагальна потреба в розробці єдиного комплексного системоутворюючого законодавчого акта який би забезпечив: - створення єдиної стратегії реалізації державної політики в сфері інформаційної безпеки; - розробку організаційно-правових механізмів забезпечення інформаційної безпеки; - створення системи збору і аналізу даних про джерела загроз національній інформаційній безпеці, а також про їх наслідки; - визначення правового статусу суб’єктів інформаційних відносин, встановлення їх відповідальності за дотримання національного законодавства у даній сфері; - створення системи підготовки кадрів, які використовуються в галузі забезпечення інформаційної безпеки. Література. 1. Боер В.М., Павельева О.Г. Информационное право: учеб. пособие. Ч.1 / В.М. Боер, О.Г. Павельева; ГУАП. – СПб., 2006. – 116 с.: ил. 2. Про Національну програму інформатизації: Закон України: [від 04 лютого 1998 року № 74/98-ВР] // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - №27-28. – ст. 181. 3. Про Концепцію Національної програми інформатизації: Закон України: [від 04 лютого 1998 року № 75/98-ВР (зі змінами)] // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - №27-28. – ст. 182. 4. Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні: Постанова Верховної Ради України: [від 1 грудня 2005 року] // Відомості Верховної Ради України. – 2006. - № 15. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 79 5. Про основи національної безпеки України: Закон України: [від 19 червня 2003 року № 964-IV] // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 39. – ст.351. 6. Про Стратегію національно безпеки України: Указ Президента: [від 12 лютого 2007 року № 105/200]. 7. Морозов О. Інформаційна безпека за умов сучасного стану і перспективи розвитку державності // Віче. – 2007. - № 12. – Спецвипуск. – С.23-25. 8. Баранов О. А. Інформаційне право України: стан, проблеми, перспективи. / О. А. Баранов – К. : Видавничий дім “СофтПрес”, 2005. – 316с. 9. Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки / Закон України [від 9 січня 2007р. № 537 - V] 10. Кашкін Д. Нормативно-правове забезпечення інформаційної безпеки України /Кашкін Д., Шакірова О., Кашкін Д., Жаров А. – Режим доступу : http://nc.ufei.ukrsat.com/Kyrsi%202004/tezi/images_tezi/054_.htm 11. Бєляков К. І. Інформатизація в Україні: проблеми організаційного, правового та наукового забезпечення [монографія]. / К. І. Бєляков. – К. : КВІЦ, 2008. – 576 с. В статье рассматриваются отдельные вопросы правового обеспечения информационной безопасности и даются рекомендации по проблемам совершенствования правового регулирования общественных отношений в этой сфере. ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ В ТРАНСПОРТНІЙ ГАЛУЗІ Рибікова Г.В., старший викладач кафедри кримінального права і процесу Юридичного інституту «ІПКП» НАУ У статті розглядаються проблеми вдосконалення чинного законодавства щодо забезпечення безпеки в транспортній галузі Основою державного регулювання діяльності цивільної авіації України є законодавча та нормативно-правова база, яка складається з Конституції України, Повітряного кодексу України, інших нормативно-правових актів, державних та галузевих стандартів, керівних документів із стандартизації, нормативно-правових актів колишнього СРСР, які не втратили свою актуальність і не суперечать Конституції та чинному законодавству України, документів міжнародних організацій, членом яких є Україна та чинних для України актів міжнародного повітряного права. Складовою правового регулювання діяльності цивільної авіації є нормативно- правові акти, що діють у сфері управління безпекою польотів: • Повітряний кодекс України; • Закон України “Про транспорт”; • постанова Кабінету Міністрів України від 04.03.97 за №204 “Про затвердження Порядку здійснення нагляду за забезпеченням безпеки руху на транспорті”; • постанова Кабінету Міністрів України від 29.03.2000 за №573 “Про утворення Державного департаменту авіаційного транспорту”; • Порядок збирання та практичного використання інформації бортових систем реєстрації на підприємствах цивільної авіації України, затверджений наказом Міністерства транспорту України від 02.12.96 №382 та зареєстрований в Мін’юсті України 27.12.96 за №752/1777; • Правила сертифікації експлуатантів, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 29.05.98 №204, зареєстровані в Мін’юсті України 09.09.98 за № 552/2992; • Правила розслідування авіаційних подій з цивільними повітряними суднами в Україні, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 12.12.2001 №870, зареєстровані в Мін’юсті України 27.12.2001 за №1088/6279; ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 80 • додаток 1 до Конвенції про Міжнародну цивільну авіацію “Выдача свидетельств авиационному персоналу”; • додаток 6 до Конвенції про Міжнародну цивільну авіацію “Эксплуатация воздушных судов”; • додаток 8 до Конвенції про Міжнародну цивільну авіацію “Лётная годность воздушных судов”; • додаток 13 ІКАО до Конвенції про Міжнародну цивільну авіацію “Расследование авиационных происшествий и инцидентов”; • керівництва ІКАО: o “Руководство по расследованию авиационных происшествий и инцидентов” (Дос 9756 AN/9655); o “Руководство по предотвращению авиационных происшествий” (Дос 9422); o “Руководство по процедурам эксплуатационной инспекции, сертификации и постоянного надзора” (Дос 8335 AN/879); o “Руководство по организации контроля за обеспечением безопасности полётов” (Дос 9734 AN/959). • Директива Ради ЄС 94/56 від 21 листопада 1994 року. Вдосконалення правового регулювання забезпечення безпеки в транспортній галузі з урахуванням аналізу чинного законодавства слід проводити, зокрема в напрямі адаптації законодавства України в частині, що стосується діяльності цивільної авіації, до стандартів Європейського Союзу. Загальну мету співробітництва України з ЄС в галузі транспорту сформульовано в ст. 64 Угоди про партнерство та співробітництво. Це створює умови для співробітництва та використання досвіду транспортної політики ЄС. Згідно з Угодою вживаються заходи з поступового приведення законодавства України у відповідність із законодавством ЄС. Верховною Радою був прийнятий Закон України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 18.03.2004 N 1629-IV. Основні напрямки адаптації транспортного законодавства України до законодавства ЄС полягають у такому: - розробка нормативних актів, що регулюють діяльність транспорту в Україні та відповідають директивам ЄС щодо транспорту, положенням Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) і Світової організації торгівлі (СОТ), Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, чи вдосконалення існуючої нормативно- правової бази України; - участь України у міжнародних та європейських транспортних організаціях, виконання резолюцій, рекомендацій, що приймаються в рамках цих організацій; вступ України до міжнародних/європейських транспортних організацій; - приєднання до конвенцій, протоколів та договорів, укладених під егідою міжнародних та європейських організацій; - підготовка та укладення двосторонніх міжурядових угод у галузі транспорту між Україною та європейськими державами. Для ефективної роботи щодо адаптації законодавства України в сфері забезпечення безпеки цивільної авіації до законодавства ЕС потрібен системний підхід, який включає в себе комплекс правових та організаційних заходів. Правові засоби включають в себе розроблення та затвердження відповідних нормативно-правових актів, які регулюють процедуру адаптації законодавства України до законодавства ЕС. До організаційних засобів відноситься побудова чіткої інституціональної моделі, кадрове та фінансове забезпечення процесу адаптації. Можна виділити два елементи приведення нормативно-правових актів України у відповідність до законодавства Європейського Союзу, а саме: 1. Перегляд чинних нормативно-правових актів в сфері, визначеною приорітетною в Угоді про партнерство і співробітництво; 2. Розробка та вдосконалення процедури правової експертизи проектів нормативно-правових актів в частині адаптації їх до актів ЕС. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 81 Під час правової експертизи нормативно-правового акта суб'єкт нормотворення керується критеріями, які умовно можна розділити на критерії, що мають висуватись до змісту нормативно-правового акта (правові), і технічні критерії до форми нормативно- правового акта (нормопроектувальні). Органи, що видають нормативно-правові акти, повинні при їх розробці враховувати відповідні директиви ЄС та міжнародні стандарти із відповідних питань. Так, зокрема, при здійсненні правової експертизи та реєстрації нормативно-правових актів Міністерства транспорту враховувались норми Конвенції для уніфікації деяких правил міжнародних повітряних перевезень, (Варшава, 12.10.2000, із змінами згідно Гаазького протоколу); Конвенції про міжнародну цивільну авіацію (Чикаго, 1944, додатки до неї); Міжнародних стандартів (з Поправкою 96); Правил міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО). В процесі адаптації українське законодавство необхідно узгоджувати насамперед з директивами ЄС, зокрема тими, які визначають технічні стандарти. Законодавство України щодо авіаційного права розвивалось у відповідності до міжнародних вимог, але в певній мірі воно відображає тільки початок ринкових реформ в Україні. Більше того законодавча практика має свої особливості у тому, що закони не мають прямої дії і їх впровадження та застосування значною мірою залежить від підзаконних актів. Водночас завдяки тому, що українське законодавство базується на міжнародних принципах, воно в значній мірі адаптоване до права ЄС. На теперішній час Кабінет Міністрів України планує, що державна політика щодо розвитку авіаційної галузі в Україні буде комплексною. Завдання держави - забезпечити безпеку польотів, зручність авіаційних послуг для громадян та доходність авіаційної галузі загалом. За умов наближення України до "відкритого неба" з європейськими країнами потрібно розробити та вдосконалити систему заходів безпеки в сфері цивільної авіації з урахуванням досвіду та вимог Европейського Союзу. Належний контроль за забезпеченням безпеки польотів з боку держави є основоположним принципом і тому було прийняте рішення усім державам - удосконалити систему регулювання авіаційної діяльності шляхом законодавчого вирішення питання автономності відповідних адміністрацій цивільної авіації та забезпечувати зосередження необхідних людських та фінансових ресурсів для посилення контролюючих функцій держави у сфері безпеки польотів, враховуючи тенденцію, що адміністрації цивільної авіації змушені працювати на виконання своїх повноважень за умов постійного скорочення ресурсів, у зв’язку з чим і виникають проблеми ефективності правового регулювання. Література: 1. Закон України „Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 18 березня 2004 р. № 1629-IV 2. Наказ Міністерства транспорту та зв′язку України «Про затвердження рекомендацій «Засад адаптації транспортного законодавства України до законодавства Європейського Союзу»» від 18 лютого 2006 року №153. 3. Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) та їх державами-членами від 16 червня 1994 р. Усовершенствование правового регулирования обеспечения безопасности в транспортной сфере. В статье рассматриваются проблемы усовершенствования действующего законодательства относительно обеспечения безопасности в транспортной сфере. КРИТЕРІЇ КЛАСИФІКАЦІЇ ПРАВОПОРУШЕНЬ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ Штанько А.О., ад’юнкт кафедри теорії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ В статті досліджуються питання щодо розуміння правопорушень та їх класифікації ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 82 В останні роки, у зв’язку з тим, що процес дослідження проблем правознавства у юридичній науці поширюється та поглиблюється, стає усе більш помітною увага до питань типології (класифікації) явищ, що вивчаються. У зв’язку з цим, на наш погляд, становить певний інтерес класифікація правопорушень. Велике теоретичне й практичне її значення полягає в даному випадку у тому, що це дозволяє на науковій основі здійснювати достатньо чітке розмежування між окремими видами правопорушень, сприяючи тим самим створенню найбільш доцільних форм і методів боротьби з ними [1, с. 18-19]. У Філософському словнику, у якості підстав поділу обирають ознаки, суттєві для даних явищ. Тільки в цьому випадку класифікація виявляє суттєві схожості і відмінності між явищами і має пізнавальне значення [2, с. 200]. Загалом, як слушно зазначає В.Б. Ісаков, класифікація слугує засобом систематизації, передумовою наукового аналізу об’єкта, що вивчається. Поділяючи об’єкт на частини, вона дозволяє його вивчити в розчленованому, деталізованому вигляді. Одночасно класифікація призначена для того, щоб поєднати різнорідні прояви об’єкта, пов’язати їх у єдину, цілісну систему [3, с. 28-29]. Теоретичній розробці концепції правопорушення присвячені наукові праці таких відомих вчених як Ю.О. Денисов, М.С. Малеін, П.К. Блажко, І.С. Самощенко, І.С. Дрейслер, О.Ф. Гранін, С.Н. Кожевніков М.І. Хавронюк та ін. Однак, одним із важливих питань, яке і до теперішнього часу не знайшло свого вирішення та потребує всебічного дослідження, є питання про критерії класифікації правопорушень, особливо про види проступків. Головною причиною невизначеності у даному питанні, на наш погляд, є визнання однотипності усіх видів правопорушень, незалежно від їх галузевої приналежності, відсутність серйозних розробок, направлених на розмежування окремих видів правопорушень, як наслідок, відсутність розуміння сутності і специфіки цих правових категорій. На сьогоднішній день поділ правопорушень на види здійснюється за різними критеріями, але їх класифікація часто буває неповною і не зовсім відповідає вимогам практики Так, . частіше всього пропонується класифікувати правопорушення за характером і ступенем соціальної шкідливості (або за характером застосовуваних санкцій) – на злочини та інші правопорушення [4, с. 55; 5, с. 202]; за галузевою ознакою – на кримінальні, цивільні, дисциплінарні, адміністративні і т. ін. або за сферами тих суспільних відносин, які регулюються відповідними галузями права і щодо яких скоюються ці правопорушення – на цивільні адміністративні, дисциплінарні, фінансові, конституційні, процесуальні; або залежно від сфери суспільних відносин, яким протиправною поведінкою заподіюється шкода і залежно від характеру застосовуваного при цьому стягнення – на адміністративні, дисциплінарні і цивільно-правові [6, с. 16]; за видами юридичної діяльності – правопорушення у правотворчій і правозастосовній діяльності; за формами вини – умисні і необережні; за суб’єктами – вчинені деліктоздатною фізичною особою і вчинені юридичною особою; залежно від характеру порушеної правової норми – правопорушення матеріально- правові і процесуально-правові; залежно від оцінки спричиненої шкоди – правопорушення з матеріальним складом і правопорушення з формальним складом та ін. [7, с. 356-357]. О.Ф. Скакун зазначає, що види правопорушень розрізняються між собою за ступенем суспільної небезпеки (шкідливості), за об’єктами посягання, за суб’єктами, за поширеністю, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду і виділяє конституційні, дисциплінарні, адміністративні, податкові, матеріальні, цивільно-правові (серед останніх розрізняє договірні і позадоговірні), а за сферами суспільного життя – правопорушення у сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері і в сфері побуту і дозвілля, і за колом осіб – особисті, групові (колективні) та міжнародні правопорушення [8, с. 627-630]. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що в літературі за критерієм належності норм права, які порушуються, до відповідних галузей права і за характером застосовуваних санкцій звичайно виділяються такі види правопорушень, як злочини, адміністративні, дисциплінарні і цивільно-правові правопорушення. Деякими авторами виділяються також ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 83 фінансові, податкові трудові, матеріальні, конституційні, процесуальні, міжнародні правопорушення, а окремими з них дисциплінарні і матеріальні об’єднуються у поняття трудові правопорушення. Але єдиного підходу до визначення як видів правопорушень, так і критеріїв їх класифікації на сьогодні не існує. Крім того, говорячи про галузеву ознаку, окремі вчені не уточнюють, мається на увазі галузь права, до якої належать порушувані норми, чи галузь права, яка містить відповідні санкції. В будь-якому разі, і той, й інший підходи є, не зовсім обґрунтованими, хоча б через те, що створюють термінологічну плутанину через невідповідність назв видів правопорушень назвам видів юридичної відповідальності [6, с. 18-19]. Також варто зауважити, що кожна класифікація до певної міри умовна, тому що: – відображає лише частину властивостей досліджуваного явища; –між різними правопорушеннями існує певний зв'язок; – одні види правопорушень є причинами або умовами інших; – одне і теж саме діяння може порушити норми декількох галузей законодавства і одночасно тягти декілька різних санкцій. Література: 1. Блажко П.К.Совокупность правонарушений по советскому праву (Понятие и юрид. значение). – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1988. – 97 с. 2. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. – 5-е изд. – М.: Политиздат, 1986. – 590 с. 3. Исаков В. Б. Юридические факты в советском праве / В.Б. Исаков. – М.: Юрид. лит., 1984. – 106 с. 4. Кожевников С.Н. Правовое поведение и правонарушение: сущность и содержание / Учебно- методическое пособие. – Н. Новгород: Издательство «Общество «Интелсервис», 2001. – 72 с. 5. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; За ред. В.В. Копєйчикова. – Стер. вид. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 320 с. 6. Хавронюк М. І. Дисциплінарні правопорушення і дисциплінарна відповідальність: Навч. посібник. – К: Атіка, 2003. – 240 с. 7. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Рогачова та ін..; За ред.. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432с. 8. Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник. – Харків: Еспада, 2006. – 776 с. В статье изучаются вопроссы правонарушений, которые касаются их понимания и их класи- фикации. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ПРОКУРОРСЬКОЇ СИСТЕМИ Шумський П. В., кандидат юридичних наук, професор кафедри цивільного права і процесу Юридичного інституту «ІПКП» НАУ Кіфоришина Т. Ф., старший лаборант Юридичного інституту «ІПКП» НАУ У статті висвітлено історичний розвиток інституту прокуратури в Україні, проведено аналіз діяльності органів прокуратури в історичному аспектів Історія прокуратури як державного інституту нараховує більше семи сторіч. Прокуратура виникла з потреб та інтересів королівської влади (як відомо, батьківщиною прокуратури вважають Францію). Вже тоді інститут прокуратури формувався як незалежна державна установа. З часу виникнення прокуратури вона розвивається у різних державах світу невпинно і з певною специфікою, властивою кожній країні. На території України, яка входила до складу ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 84 Російської імперії, а потім у Союз РСР, прокуратура існує більше 270 років. За цей час вона пережила злети і падіння, фактичну і юридичну ліквідацію, неодноразово змінювались її завдання і функції. Після падіння в лютому 1917 року монархії у Росії в Україні почала створюватися своя державність, в тому числі прокуратура. Хоча прокуратура створювалася при судах, вона і в Українській Народній Республіці, і в Українській державі була автономним державним інститутом, який виконував тільки йому властиві функції. Після повалення Тимчасового уряду і встановлення в Росії радянської влади Українська Центральна Рада продовжила розбудову нашої державності. Однак цей період був короткочасний. У листопаді 1917 року своїм Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку. У подальшому 4 січня 1918 року Центральна Рада схвалила закон «Про урядження Прокурорського нагляду на Україні». Це було продовженням уже розпочатої роботи зі створення структур прокурорського нагляду УНР. Прокураторії організовувалися при апеляційних та окружних судах. Очолювали відповідні прокураторії старші прокуратори. Всіх прокураторів призначав Генеральний секретар судових справ. Водночас посади прокурорів та товаришів прокурора Окружних судів скасували На підставі . прийнятих законів зроблені і перші призначення на посади прокураторів. Розпочалась робота зі створення судів і прокурорського нагляду. При Генеральному суді засновували прокураторію, якою керував старший прокурор, котрого призначав Генеральний секретар судових справ. Наказом Генерального секретаря судових справ від 8 січня 1918 року за № 7 на посаду Старшого прокурора Генерального суду було призначено Дмитра Васильовича Марковича. 8 липня 1918 року Гетьман усієї України Павло Скоропадський утвердив ухвалений Радою Міністрів Української держави закон «Про утворення державного Сенату». Цим же законом були врегульовані і питання прокурорського нагляду. У грудні 1918 року Гетьманат як державний устрій української держави революційні сили замінили на Директорію, яка проголосила відновлення Української Народної Республіки та утворила Уряд, в якому обов'язки Міністра юстиції виконував П. Шелухін. 28 червня 1922 року була створена прокуратура УРСР і затверджено Положення про прокурорський нагляд. Державна прокуратура входила до складу Мін'юсту. Керівником прокуратури, як Прокурор республіки, був народний комісар юстиції УРСР. Першим Прокурором УРСР призначено М. О. Скрипника. На цій посаді він перебував до березня 1927 року. Після М. О. Скрипника посаду Народного комісара юстиції і Генерального прокурора УРСР займали: В. І. Порайко (квітень 1927 - вересень 1930), В. В. Поляков (вересень 1930 - червень 1933), М. В. Михайлик (червень 1933 - січень 1935), А. А. Кисельов (січень 1935- вересень 1936). У самостійну систему прокуратуру виділили в 1936 році, коли був створений Народний комісаріат юстиції СРСР і утворена, як єдиний централізований орган, Прокуратура Союзу РСР. На посаду Генерального прокурора республіки з цього часу вже не призначали Народного комісара юстиції. Прокуратура УРСР була повністю підпорядкована Прокуратурі Союзу РСР. Постановою Центрального виконавчого комітету УРСР від 5 вересня 1936 року на посаду прокурора республіки призначили Г. А. Железногорського. Із прийняттям Конституції УРСР 1937 року найменування Генеральний прокурор було скасовано. Ця посада стала називатися - Прокурор УРСР. Прокуратура республіки повністю підпорядковувалася Прокуратурі Союзу РСР. Прокурора УРСР призначав Генеральний прокурор Союзу і йому Прокурор УРСР був підзвітний. Необхідно згадати і те, що на такому високому історичному форумі як Нюрнберзький процес, де суду піддали ідеологію і тактику німецького фашизму, обвинувачем був прокурор УРСР Роман Руденко (червень 1944 - вересень 1953). В наступні роки Прокурорами УРСР були: Д. X. Панасюк (вересень 1953 - листопад 1963), Ф. К. Глух (листопад 1963 - січень 1983), П. Г. Осипенко (січень 1983 - лютий 1990), М. О. Потебенько (лютий 1990 - вересень 1991). ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 85 Наприкінці 80-х років розпочалися демократичні зміни в політичному і державному житті СРСР. Було розширено коло питань, що підлягали віданню УРСР. У зв'язку з цим були внесені принципові зміни до Конституції УРСР. Прокурор знову став іменуватися Генеральним прокурором. Установлено, що на посаду його призначає Верховна Рада, він відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний. У зв'язку з проголошенням незалежності України, Верховна Рада 4 вересня 1991 року припинила повноваження Прокуратури УРСР і колегії. Цього ж дня призначено першого Генерального прокурора України Віктора Івановича Шишкіна (вересень 1991 - жовтень 1993), а через два місяці - 5 листопада прийнято Закон «Про прокуратуру» і низку інших нормативних актів, які і склали правову базу діяльності органів прокуратури незалежної України. В 1992 - 1998 роках Генеральну прокуратуру очолювали В. В. Дацюк (жовтень 1993 - жовтень 1995) і Г. Т. Ворсінов (жовтень 1995 - липень 1997), а потім в.о. Генпрокурора були О. М. Литвак, Б. В. Ференц, а з липня 1998 Генеральним прокурором призначений знову М. О. Потебенько. Який перебував на цій посаді понад чотири роки і після чого на підставі відповідного Указу Президента введена посада Радника Генерального прокурора України, яку він займає по даний час. Наступними очільниками вищого наглядового відомства нашої держави були Г. Васильєв, двічі С. Піскун та М. Медведько, який на сьогодні займає цю посаду. Що стосується здійснення вищого нагляду на транспорті, то необхідно відзначити, що всі суб’єкти цивільної авіації завжди були піднаглядними органам прокуратури. Як відомо спеціальні органи прокуратури по здійсненню нагляду на транспорті були ліквідовані в кінці сорокових – на початку п’ятидесятих років разом з лінійними судами. Залишились тільки спеціальні органи внутрішніх справ на транспорті, які функціонують і по нині. В другій половині сімдесятих років знову були створені транспортні прокуратури, які до 1980 року підпорядковувались прокурорам областей. З 1980 р. поетапно створювались транспортні прокуратури на правах обласних. Вони функціонували в межах дії управлінь залізниць. Крім того в Одесі, діяла водна транспортна прокуратура на правах обласної, тобто всі транспортні прокуратури на правах міжрайонних були підпорядковані цим новим органам. У такому варіанті органи транспортної прокуратури проіснували до кінця 90-х років. Потім цю систему було визнано не досить ефективною. А тому всі транспортні прокуратури на правах обласних були ліквідовані і знову всі міжрайонні транспортні прокуратури перейшли в підпорядкування прокурорів областей, створивши в обласних апаратних відповідні відділи по нагляду за дотриманням законодавства на транспорті, в тому числі і господарюючих суб’єктів цивільної авіації. Підготовка фахівців в галузі права в Юридичному інституті «Інститут повітряного і космічного права» здійснюється також з урахуванням конституційних вимог щодо здійснення ефективного нагляду за дотриманням діючого законодавства в цивільній авіації. Дирекція Юридичного інституту «ІПКП» ініціювала, а керівництво Національного авіаційного університету внесло необхідні зміни до навчального процесу ввівши курс дисципліни «Прокуратура України». Таким чином майбутні юристи, що готуються нашим навчальним закладом в перспективі зможуть в повній мірі реалізувати себе на підприємствах авіаційної галузі по забезпеченню конституційних гарантій законних прав і свобод працюючих на всіх господарюючих суб’єктах різних форм власності, що прискорить інтеграцію України в Європейську спільноту. В статье отображено историческое развитие института прокуратуры в Украине, проведен анализ деятельности органов прокуратуры в историческом аспекте. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 86 ЩОДО ПИТАННЯ БОРОТЬБИ З АКТАМИ НЕЗАКОННОГО ЗАХОПЛЕННЯ ПОВІТРЯНОГО СУДНА: МІЖНАРОДНИЙ АСПЕКТ Чуб Г.М., магістр з правового регулювання економіки, старший викладач кафедри кримінального права і процесу Юридичного інституту «ІПКП» НАУ Боротьба з актами незаконного захоплення та угону повітряних суден врегульовується нормами Токійської, Гаазької і Монреальської конвенцій та національним законодавством Одним з перших міжнародних документів, який містив окремі норми про незаконне втручання в діяльність цивільної авіації, була Женевська конвенція 1958 року про відкрите море. Конвенція визнавала піратство як неправомірний акт насилля, затримання чи грабежу, здійснюваного в особистих інтересах екіпажем чи пасажирами одного приватного судна або літального апарату по відношенню до іншого судна або літального апарату та щодо до осіб і майна, які знаходяться на борту[1]. Проте такі акти могли кваліфікуватися як піратство лише у випадку, якщо вони здійснювалися у повітряному просторі над відкритим морем. Визначення незаконного захоплення повітряного судна було дано в Токійській конвенції 1963 року таким чином: „Коли особа, яка знаходиться на борту повітряного судна, незаконно, за допомогою сили або погрози застосування сили, здійснює акт втручання або захоплення чи іншим чином неправомірно здійснює контроль над повітряним судном в польоті або в разі, коли планується здійснення такого акту” [2] . В 60-х – 70-х роках ХХ століття різко зростає кількість незаконних втручань в діяльність цивільної авіації. Тому Організація об’єднаних націй змушена була прийняти ряд резолюцій з даного питання. До числа таких документів належать резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2551 (ХХІV) від 1969 р. і 2645 (ХХV) від 1970 р. та резолюція Ради Безпеки ООН 286 від 1970 р. В них містився заклик до держав прийняти всі необхідні заходи в боротьбі проти незаконних втручань в діяльність цивільної авіації, а також відповідно карати осіб, котрі їх здійснюють. За таких умов у 1970 році з безпрецедентною для міжнародного права швидкістю було напрацьовано, підписано і введено в дію Гаазьку конвенцію про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден. Конвенція кваліфікувала такі дії як злочинні і зобов’язала держави приймати щодо них суворі міри покарання [3]. Наступного, 1971 року, в Монреалі було підписано конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації [4]. Стаття 1 Конвенції конкретизувала як злочинні такі умисні дії: • здійснення акту насилля, по відношенню до особи, яка знаходиться на борту повітряного судна в польоті, якщо такий акт може загрожувати безпеці повітряного судна; • руйнування повітряного судна, що знаходиться в експлуатації або спричинення цьому повітряному судну пошкодження, котре може загрожувати його безпеці в польоті; • розміщення на повітряному судні, котре знаходиться в експлуатації, пристрою чи речовини, котрі можуть зруйнувати таке повітряне судно або спричинити йому пошкодження, котре виводить його із ладу або спричинить йому пошкодження, яке може загрожувати безпеці повітряного судна в польоті; • руйнування або пошкодження аеронавігаційного обладнання або втручання в його експлуатацію, якщо такий акт може загрожувати безпеці повітряних суден в польоті; • повідомлення за відомо неправдивих свідчень, створення тим самим загрози безпеці повітряного судна. Таким чином, на даний час в діючих міжнародних конвенціях, в рішеннях ООН та ІКАО, в національному законодавстві держав чітко не встановлено поняття „акт незаконного втручання в діяльність цивільної авіації”. Воно вживається в юридичній літературі для характеристики і узагальнення всіх тих конкретних злочинних актів, котрі було розглянуто вище, і є по відношенню до них загальним поняттям. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 87 Розглянемо якими ж є умови застосування міжнародних угод щодо боротьби з актами незаконного втручання в діяльність цивільної авіації. Держава реєстрації повітряного судна повністю здійснює свою юрисдикцію на цьому судні, коли воно знаходиться на її території або в її повітряному просторі. Токійська, Гаазька і Монреальська конвенції застосовуються в усіх тих випадках, коли повітряне судно знаходиться в польоті над територією іншої держави. Згідно з вимогами міжнародного повітряного права, кожне повітряне судно має бути зареєстроване в певній державі. У разі, коли судна використовуються авіакомпаніями кількох держав, має бути вирішено угодою питання про те, хто з них є державою, яка здійснює юрисдикцію і виступає в якості держави реєстратора повітряного судна. Положення Гаазької і Монреальської конвенцій застосовується і у випадку, коли злочинець переюуває на території іншої держави, ніж держава реєстрації повітряного судна. Мається на увазі покарання і видача злочинця, а також надання державами взаємної допомоги. За Токійською конвенцією час польоту визначається „з моменту ввімкнення двигуна з метою злету до моменту закінчення пробігу при приземленні” (ст. 1, п. 3), а Гаазька і Монреальська – з моменту закриття всіх зовнішніх дверей після завантаження до моменту відкриття будь-яких дверей для висадки” [5]. За Монреальською конвенцією командиру повітряного судна надаються широкі повноваження по відношенню до осіб, котрі здійснюють правопорушення на борту судна або дії, що загрожують безпеці. Крім того, будь-який член екіпажу чи пасажир, в разі небезпеки, можуть застосувати превентивні заходи для забезпечення безпеки як судна так і осіб чи майна. Командир самостійно вирішує питання про здіснення злочину на борту повітряного судна, згідно законодавства держави реєстрації і може передати підозрюваного компетентним органам держави – учасниці Токійської конвенції, на території котрої здійснено приземлення. Він може висадити таких осіб на території будь-якої держави, повідомивши її про факти такої висадки і її причини. Держави-учасниці не можуть цьому заперечувати На думку. Ю.М.Колосова у разі відкриття дверей злочинцем після приземлення судно має рахуватися таким, що знаходиться в польоті до тих пір поки компетентні органи не приймуть на себе відповідальність за нього. Токійська, Гаазька і Монреальська конвенції не застосовуються по відношенню до військових, поліцейських і митних суден: такі судна, за термінологією Чиказької конвенції, є державними повітряними суднами. Щодо питання видачі і покарання злочинців, то крім держави реєстрації повітряного судна великі переваги має держава приземлення повітряного судна. Тому вирішення питання юрисдикції займає важливе місце в усіх трьох конвенціях. Токійська конвенція не передбачає ні покарання за акти незаконного захоплення повітряних суден, ні видачі осіб, що їх здійснили. Ці положення виявилися мало ефективними. Тому були розроблені Гаазька і Монреальська конвенції, які передбачили можливість, за здійснення актів незаконного втручання в діяльність цивільної авіації, видачу і суворе покарання злочинця. Відповідно до Гаазької і Монреальської конвенцій юрисдикцію, стосовно цих злочинів, можуть здійснювати: • держава реєстрації повітряного судна; • держава основного місця діяльності або постійного місця перебування орендаря повітряного судна; • держава приземлення повітряного судна, на борту якого здійснено злочин і знаходиться злочинець; • держава на території якої знаходиться злочинець. Тут діє принцип конкуруючої юрисдикції. В той же час ст. 7 Гаазької конвенції передбачає, що держава, на території якої знаходиться злочинець у разі, коли вона його не видає, то має передати його своїм компетентним органам для повного кримінального розслідування та покарання у відповідності до законодавства даної держави. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 88 Але той факт, що принцип обов’язкової видачі осіб, котрі здійснили акти незаконного втручання в діяльність цивільної авіації, не було закріплено в жодному міжнародному документі, суттєво вплинув на ефективність боротьби з цими тяжкими злочинами міжнародного характеру. Право політичного притулку також вплинуло на дане питання. Практика останніх років свідчить про те, що держави все ж почали частіше видавати злочинців. Що стосується покарання осіб, котрі здійснили угін повітряних суден, то в багатьох країнах прийнято спеціальні закони щодо цих злочинів. Так за угін чи незаконне захоплення повітряного судна законодавство України (ст. 278 Кримінального кодексу) - передбачає позбавлення волі від 3 до 15 років; Австрії - від 10 до 20 років або довічне ув’язнення; США – штраф 10 тис. дол., або тюремне ув’язнення до 20 років (можуть призначатися обидва покарання одночасно) і в особливих випадках – смертна кара; Японії – від 7 років позбавлення волі до смертної кари; ФРН – від 1 року тюрми до по життєвого ув’язнення; Швейцарії – до 10 років тюрми; Росії – від 3 до 15 років позбавлення волі або смертна кара. Шляхи подальшого розвитку боротьби із запобіганням актам незаконного втручання в діяльність цивільної авіації мають передбачати: 1. Необхідність вдосконалити спільні дії держав-учасниць ІКАО (Організація міжнародної цивільної авіації) проти тих держав, котрі не застосовують належних заходів у боротьбі з актами нападу на повітряні судна. 2. Надання Раді ІКАО повноваження виносити рішення про застосування санкцій за недотримання державами зобов’язань за Токійською, Гаазькою і Монреальською конвенціями. При цьому мається на увазі, що ці санкції не можуть виходити за рамки ІКАО, тобто це можуть бути рекомендації або призупинення деяких прав держав-учасниць. 3. Максимально використати Чиказьку конвенцію для надання злочинно захопленим повітряним суднам, їх екіпажам і пасажирам такої ж допомоги як суднам, що зазнали лиха. 4. Гаазьку конвенцію доповнити протоколом про пріоритетну юрисдикцію держави реєстрації повітряного судна. Зобов’язати державу перебування видавати злочинців. Слід зазначити, що загальне визнання угону чи захоплення повітряного судна злочином міжнародного характеру сприяло б становленню оптимального підходу до даного питання, оскільки подібні дії можуть нести загрозу для значної кількості людей і є несумісними з принципом гуманізму. Література: 1. Люблинский П.И. Преступления в области воздушного транспорта. – В кн.: Вопросы воздушного права. М., 1930. Вып. 2, с. 172. 2. ICAO Doc. 8665. cm. 11. 3. ICAO Doc. 8920. Art. 2. 4. ICAO Doc. 8966. 5. Гаагская конвенция, ст. 3, п.1; Монреальская конвенция, ст. 2, п. 2 а). Борьба с актами незаконного завладения и угона воздушного корабля регулируется нормами Токийской, Гаагской и Монреальской конвенций, а также национальным законодательством. ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СФЕРІ ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ СУБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ БЕЗПЕКИ ПОЛЬОТІВ Бичков А.С., ад’юнкт кафедри адміністративного права і процесу Київського національного університету внутрішніх справ ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 89 Адміністративній відповідальності за порушення правил безпеки польотів підлягають фізичні особи, які на момент вчинення правопорушення досягли віку адміністративної відповідальності, тобто шістнадцяти річного віку. В авіаційній транспортній системі кожен з авіаційного персоналу проходить ретельне медичне обстеження для отримання відповідного сертифікату (свідоцтва) про відповідальність кваліфікаційним вимогам щодо забезпечення максимальної безпеки польотівНе. [1] підготовлена до великих фізичних чи психічних перевантажень людина під час керування складною машиною та при напруженому темпі роботи може припуститися певної помилки, так само як і при відсутності необхідних теоретичних знань. Тому проблема професіонала тісно пов’язана з інститутом осудності, суб’єктивною стороною. [2] Однозначно необхідно сприйняти пропозиції про те, що здатність людини до виконання певної роботи, мати належну психофізіологічну стійкість до перевантажень та сертифіковану до дотримання безпеки польотів – все це вказує на присутність при порушенні правил безпеки польотів суб’єкта. А нездатність суб’єкта приймати рішення або діяти в екстремальних ситуаціях свідчить про відсутність юридичного критерію осудності і тому така особа не може підлягати адміністративній відповідальності. Отже, осудність – обов’язкова ознака суб’єкта, який скоїв порушення правил безпеки польотів. Вирішуючи питання неосудності, необхідно керуватися ст. 20 КупАП. При цьому треба враховувати усі обставини та матеріали адміністративної справи, а також психічний стан конкретної людини в момент вчинення правопорушення. Література: 1. Міністерство транспорту України, Комітет по використанню повітряного простору України // Наказ № 26 від 6 грудня 1994 р. "Про затвердження "Кваліфікаційних вимог до диспетчерів обслуговування повітряного руху України", прийнятий відповідно до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію (1944), статей 3 та 33 ПК України, п. 20 Положення про Комітет по використанню повітряного простору України, затвердженого постановою КМ України від 26 лютого 1993 р. за № 142, пункти 1.4., 3.1., 5.4.4 та ІКАО, Doc. 894-AN/895. 2. Карпец И.И. Современные проблемы уголовного права и криминологии. –М.: Юрид. лит., 1976. -. 179-180. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ ПІДХІД ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ДОРОЖНЬОГО ТРАНСПОРТУ». Вайцман В. Г., здобувач Кримського юридичного інституту Одеського державного університету внутрішніх справ В статті дається теоретико-правовий аналіз поняття і системи дорожнього транспорту Зі збільшенням економічного розвитку суспільства збільшується потреба в послугах. Однією з таких потреб є перевезення населення. Сучасний дорожній транспорт створений спеціально для задоволення потреби населення в перевезеннях. Так наприклад, автомобільний транспорт задовольняє задоволення споживчих потреб населення шляхом перевезення населення до місця проживання, роботи, місця навчання. Хотілося відзначити особливу роль міського електротранспорту. Даний вид дорожнього транспорту відноситься, на нашу думку, до числа найбільш значущого елементу транспортної системи України, у зв’язку з тим, що приблизно 40–60 % населення країни не мають можливості використовувати особистий, службовий або інший транспортні засоби, що альтернативні транспортним засобам загального користування. На нашу думку, органи державної влади та місцевого самоврядування проблемам забезпечення задоволення громадян зазначеної потреби повинні відноситися як до однієї з ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 90 пріоритетних, оскільки доступність даного виду транспортних послуг є невід’ємною передумовою для нормального функціонування суспільства. На сьогодні, окремі аспекти функціонування системи дорожнього транспорту розглядались такими вченими: В.Й. Развадовський «Державне регулювання транспортної системи України»; О.В. Клепікова «Перевезення вантажів» та інші. Однак, детального аналізу поняття «дорожнього транспорту» не було проведено. Отже, метою даної статті є загальний аналіз існуючих точок зору поняття «дорожнього транспорту» та наведення авторського визначення вказаного поняття. Переходячи до розгляду поняття «дорожнього транспорту», слід зазначити, що ні в довідковій, ні у науковій літературі, ні у законодавстві дане поняття не визначено. Однак, аналіз складових елементів зазначеного поняття дозволить нам його визначити. Так, у «Словнику російської мови» С.І. Ожегова транспорт визначений як галузь народного господарства, що пов’язана з перевезенням людей та вантажів, а також той чи інший вид перевізних засобів [3, с. 808] У «Новому енциклопедичному словнику» наводиться, що транспорт це галузь матеріального виробництва, що здійснює перевезення людей та вантажів [4, с. 1224]. Лише Закон України «Про автомобільний транспорт» наводить визначення поняття автомобільний транспорт, проте, дане визначення охоплює лише автомобільний транспорт. Також, хотілося б зауважити, що жодний з чинних Законів України, Кодексів України, Постанов Кабінету Міністрів України, які регулюють суспільні відносини в сфері діяльності транспорту в загалі не наводить чіткого визначення поняття «транспорт». Це тільки свідчить про недостатню увагу законодавця до цього важливого питання. Відповідно до чинного законодавства, дорожній транспорт об’єднує кілька видів транспорту: а) автомобільний транспорт (легкові автомобілі; автобуси; вантажні та спеціальні автомобілі, мотоцикли); б) міський електричний вуличний транспорт (тролейбуси та трамваї); в) немеханічний транспорт (використовується мускульна сила тварин (гужовий) або людини). Спільним для всіх зазначених видів транспорту є те, що їх переміщення здійснюється по дорозі. Автомобільні дороги загального користування та сільські дороги України є складовою частиною єдиної транспортної системи. Основною функцією доріг державного та місцевого значення є забезпечення внутрішньодержавних та міжнародних перевезень пасажирів і вантажів із врахуванням адміністративно-територіального поділу держави, з’єднення населених пункти. [5]. У законодавстві використовуються терміни дорога, автомобільній дорога, вулиця. Однак, перелічені терміни не суперечать одне одному і майже ототожнюються. Отже, під дорогою (автомобільною дорогою, вулицею) чинне законодавство визначає частину території, в тому числі в населеному пункті, призначена для руху транспортних засобів і пішоходів, з усіма розташованими на ній спорудами (мостами, шляхопроводами, естакадами, надземними і підземними пішохідними переходами) та засобами організації дорожнього руху, і обмежена по ширині зовнішнім краєм тротуарів чи краєм смуги відводу [6]. Таким чином, аналіз складових елементів поняття «дорожній транспорт» дозволяє сформулювати авторське поняття «дорожнього транспорту» під яким слід розуміти галузь транспорту, що складається з елементів транспортної системи які переміщуються виключно по дорозі (автомобільній дорозі, вулиці), і забезпечує потреби суспільного виробництва та населення у перевезеннях пасажирів та вантажів. Література: 1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. –1996. – №30. – Ст. 141. 2. Про транспорт: Закон України від 10.11.1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 51. – Ст. 446. 3. Ожегов С.И., Шведова Н. Ю. Толковый словарь русского языка / Российская Академия наук, Институт русского языка; Российский фонд культуры. – М.: АЗЪ, 1997. – 940 с. 4. Новый энциклопедический словарь. — М.: Большая Российская энциклопедия. РИПОЛ классик, 2007. — 1456 с. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 91 5. Про джерела фінансування дорожнього господарства України: Закон України від 18.09.1991 // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 47. – Ст. 648. 6. Правила дорожнього руху: Затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.2001 р. № 1306 // Офіційний вісник України. – 2001. – №41. – С.35–103. В статье даётся теоретико-правовой анализ понятия и системы дорожного транспорта. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ВІДНОСИНИ У ГАЛУЗІ ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ Гончарук С.Т., кандидат юрид. наук, професор, завідувач кафедри конституційного і адміністративного права Юридичного інституту «ІПКП» НАУ У статті характеризуються поняття та властивості адміністративно-процесуальних відносин, що складаються в процесі управлінської діяльності уповноважених суб’єктів цивільної авіації, робиться аналіз різних адміністративних проваджень, що здійснюються в авіаційній галузі Галузь цивільної авіації є важливою складовою вітчизняного господарського комплексу, яка за умов ринкової економіки зазнає змістовної трансформації, як і всі інші економічні складові. Зокрема, це стосується ролі та обсягу державного втручання у різнобічну діяльність суб’єктів цивільної авіації, зміни форм і методів управління у цій галузі, відповідно і зміни стосунків між учасниками управлінських відносин. Очевидно, що більшість насичених, багатогранних господарсько-управлінських відносин у цій сфері складається під дією різних правових норм, у тому числі норм господарського, цивільного, повітряного, екологічного, земельного, трудового, фінансового та інших галузей права. Проте переважають серед них відносини, що складаються під впливом дії норм адміністративного права, невід’ємною складовою якого є адміністративно- процесуальні норми. Як відомо, ці норми служать процесуальною формою реалізації приписів матеріальних норм насамперед адміністративного права, а також багатьох інших правових галузей, положення яких реалізуються в рамках адміністративного процесу. В адміністративно-правовій теорії панівним сьогодні є широке тлумачення сутності та змісту адміністративного процесу. Він визначається як встановлений законом порядок розгляду і вирішення індивідуально-конкретних (адміністративних) справ, що виникають у сфері управління, спеціально уповноваженими на те органами (їх посадовими особами) [8, с.477]. Ця концепція розуміння адміністративного процесу отримала назву управлінської. Структурний зміст адміністративного процесу формує велика кількість адміністративних проваджень, в рамках яких вирішується величезний масив самих різноманітних управлінських (адміністративних) справ. Залежно від однорідності характеру і змісту таких справ адміністративні провадження об’єднують в окремі інтегровані групи. Критерієм такої градації, як правило, є відсутність чи наявність у певній справі публічно- правового управлінського конфлікту (правової суперечки). Відповідно до цього в рамках адміністративного процесу виділяють здебільшого юрисдикційні (конфліктні) провадження та неюрисдикційні (позитивні, неконфліктні) провадження [10, с.207-209]. Логічно до цих видів адміністративного процесу долучити адміністративне судочинство як досить важливу автономну складову цієї процесуальної форми. Переважна більшість адміністративних проваджень в межах вищезгаданих інтеграційних груп здійснюється і в різноманітній управлінській діяльності суб’єктів цивільної авіації. З урахуванням характеру і призначення відповідних адміністративних проваджень, правого статусу та функціональних повноважень окремих суб’єктів права, між учасниками цих проваджень виникають самі різноманітні адміністративно-процесуальні відносини, короткий аналіз і загальна характеристика яких є метою даної статті. Слід зауважити, що, якщо загальноправовій теоретичній характеристиці адміністративно- ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 92 процесуальних відносин загалом в адміністративно-правовій літературі в останній час приділялась певна увага, то спеціальні теоретичні дослідження таких відносин у сфері цивільної авіації, в літературі відсутні. В адміністративно-правовій теорії під адміністративно-процесуальними відносинами здебільшого розуміють правові відносини, що виникають між суб’єктами при вирішенні конкретних адміністративних справ, які формуються під впливом адміністративно- процесуальних норм [9, с.50] Цим відносинам іманентні ознаки, властиві іншим правовідносинам, у т. ч. матеріальним адміністративно-правовим відносинам. Зокрема, вони складаються під дією певних адміністративно-процесуальних норм; широке коло їх різнофункціональних учасників залежно від їх ролі і правового статусу наділене відповідними процесуальними правами і обов’язками; їх реалізація при необхідності забезпечується державним (переважно адміністративним) примусом тощо. Враховуючи невід’ємну залежність адміністративно-процесуальних відносин від матеріальних адміністративно-правових відносин, похідність їх від останніх, для цих відносин характерними є специфічні риси, притаманні їх матеріальним аналогам. Так: а) вони переважно складаються в управлінській сфері в межах виконавчо-розпорядчої діяльності суб’єктів цивільної авіації; б) опосередковано відображають реальне (динамічне) втілення в життя управлінських функцій цих суб’єктів; в) здебільшого є субординаційними (вертикальними), відзначаються нерівноправністю сторін в межах службового підпорядкування (ця риса нехарактерна для відносин за участю громадян); г) обов’язковою стороною таких відносин, як правило, є повноважний орган (або посадова особа) цивільної авіації; д) правові суперечки, що виникають в рамках цих відносин, вирішуються переважно в адміністративному (позасудовому) порядку в межах ієрархічно-владних рішень повноважних суб’єктів цієї галузі (проте варто зважати на широку можливість судового розгляду і вирішення адміністративних позовів в процесі адміністративного судочинства); е) вони можуть виникати за ініціативою всіх учасників (наприклад, щодо надання послуг по перевезенню вантажу, укладання адміністративних договорів тощо), за волею одного із учасників (наприклад, відносини з приводу виконання підлеглим владного розпорядження керівника), а інколи і проти волі одного із учасників таких відносин (наприклад, деліктні відносини з приводу порушення пасажиром правил поведінки на повітряному судні) та ін. Внутрішня структура адміністративно-процесуальних відносин у галузі цивільної авіації, ґрунтуючись на відправних засадах свого родового базиса, включає три основних складових елементи – суб’єкти , об’єкт та зміст. Суб’єктами адміністративно-процесуальних відносин у галузі цивільної авіації є насамперед повноважні органи цивільної авіації (зокрема, це Міністерство транспорту та зв’язку, Державна авіаційна адміністрація, адміністрація авіаційних підприємств, об’єднань та інших авіаційних структур), їх посадові та службові особи, інші працівники цієї галузі, різні фізичні і юридичні особи, у т.ч. громадяни та їх об’єднання, органи державної влади, підприємства, організації та установи незалежно від форм власності, органи місцевого самоврядування, інші державні та недержавні формування. Вони приймають участь у таких відносинах з різною метою, повноваженнями, різним правовим статусом тощо. Зазвичай, залежно від місця і ролі у певному адміністративному провадженні їх поділяють на три основні класифікаційні групи: - тих, які наділені владними повноваженнями вести адміністративне провадження, здійснювати окремі адміністративно-процесуальні дії (провідні, лідируючі суб’єкти – насамперед це посадові та службові особи авіаційного транспорту, працівники міліції, судді та ін.); - тих, які мають власний інтерес у справі і зацікавлені в результатах вирішення справи (зацікавлені суб’єкти - заявники, позивачі, відповідачі, порушники тощо); ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 93 - тих, які не мають власного інтересу у справі, а лише сприяють її розгляду і вирішенню (допоміжні суб’єкти – свідки, поняті, перекладачі, експерти, спеціалісти тощо). Об’єктом адміністративно-процесуальних відносин у галузі цивільної авіації є все те, з приводу чого вони складаються, а саме це - поведінка окремих суб’єктів (у т.ч. організаційно-владна діяльність уповноважених на те органів та їх посадових осіб, дії окремих фізичних та юридичних осіб – як правомірні, так і неправомірні і т. п.); - певні документи, речі, вантажі та інші об’єкти матеріального світу; - фактори, пов’язані з місцем, певною територією, часом, процесуальними строками, відповідними ситуаціями тощо [11, с.108]. Ці явища певною мірою обумовлені і опосередковані відповідними матеріальними правовідносинами Зміст адміністративно . -процесуальних відносин у галузі цивільної авіації становить реальна поведінка учасників цих відносин відповідно до їх прав та обов’язків. Юридичними підставами виникнення адміністративно-процесуальних правовідносин у галузі цивільної авіації служать адміністративно-процесуальні норми, які містяться в самих різних джерелах. Серед основних вітчизняних нормативно-правових джерел можна назвати насамперед: Повітряний кодекс України від 04.05.93 р. (далі – ПКУ), Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. (далі – КупАП), окремі закони (наприклад, “Про транспорт” від 10.11.94 р., “Про державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації” від 20.02.2003 р., «Про державну службу» від 16.12.1993 р. та ін.); постанови уряду (наприклад, Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про використання повітряного простору України” від 29.03.2002 р., “Про затвердження Положення про Державну службу України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації” від 23.05.2006 р. та ін.); відомчі нормативно-правові акти (зокрема, накази, інструкції, розпорядження Мінтрансз’вязку) та ін. Крім вітчизняного законодавства у цій галузі діє і ряд міжнародно-правових актів, зокрема: Конвенція про міжнародну цивільну авіацію (1944р.); Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970 р.); Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1971 р.) та ін Фактичними підставами виникнення адміністративно-процесуальних відносин у галузі цивільної авіації виступають здебільшого юридичні факти у вигляді окремих діянь (дій або бездіяльності) та подій (явищ матеріального світу, настання яких не залежить від волі людей). В якості останніх можуть бути природні події (епідемії, епізоотії, стихійні лиха та ін.), техногенні катастрофи та антропогенні події (досягнення певного віку, смерть тощо). Діяння можуть бути правомірними або неправомірними. Виникнення більшості адміністративно-процесуальних відносин у галузі цивільної авіації викликають правомірні дії суб’єктів цієї галузі, обумовлені необхідністю належного виконання самих різноманітних завдань і функцій в процесі своєї управлінської діяльності. Вчинення ж різних правопорушень у цій галузі спонукають до виникнення відповідних адміністративно- деліктних Логічно прцесуальних стверджувативідносин , що детермінантою . формування адміністративно-процесуальних відносин у галузі авіації загалом служать їх відповідні матеріально-правові аналоги. Враховуючи широкомасштабність управлінської діяльності суб’єктів цивільної авіації, слід констатувати, що у цій галузі складається велика кількість самих різноманітних адміністративно-процесуальних відносин, які можна класифікувати, зокрема, залежно від характеру і специфіки однорідних адміністративних проваджень. Серед таких проваджень насамперед можна виділити наступні: 1. Провадження нормотворчого змісту. Вони пов’язані з підготовкою та прийняттям окремих відомчих нормативно-правових актів уповноваженими на те суб’єктами авіаційної галузі. До таких осіб можна віднести насамперед посадових осіб Мінтрансзв’язку України, Державіаадміністрації, Укравіаруху, керівників окремих підрозділів авіаційної галузі та ін. За змістом такі акти можуть торкатись самих різних питань організаційно-правового функціонування даної галузі, як зовнішньо управлінського призначення (прерогатива Мінтрансзв’язку), так і внутрішньо-організаційного (внутрішньо-апаратного) характеру (інші уповноважені органи та їх керівники). 2. Дозвільно-ліцензійні провадження - пов’язані з отриманням дозволів, ліцензій, відповідних сертифікатів на здійснення певної діяльності. В адміністративно-правовій ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 94 літературі під дозвільною системою розуміють особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання об’єктів матеріального світу; доступу до інформації, користування нею та її поширення; в’їзду в Україну, виїзду з неї та пересування її територією; організації та функціонування окремих підприємств та закладів, а також здійснення будь-якої іншої діяльності, що передбачає обов’язкову наявність дозволу з боку уповноважених органів [11, с.165]. Цей вид адміністративного провадження є досить поширеним у галузі цивільної авіації. Зокрема, відповідно до чинного законодавства ліцензуванню підлягають суб’єкти господарської діяльності у цій галузі з метою забезпечення безпеки і надійності авіаційного транспорту [3, ст.8]. Близьким до ліцензійного є провадження, пов’язане з отриманням певного допуску та дозволу. Відповідно до ПК України потрібно отримання допуску до експлуатації повітряних суден, аеродромів, посадкових майданчиків, аеропортів, а також допуск авіаційного персоналу до авіаційної діяльності та допуск повітряного судна до польоту. Отримання дозволу вимагається на виконання польотів для цивільних повітряних суден; на перевезення зброї, боєприпасів, вибухових і отруйних речовин, ядерного палива, радіоактивних речовин та інших вантажів, які належать до особливо небезпечних; на виконання нерегулярних міжнародних польотів та ін. 3. Сертифікаційне провадження - займає досить важливе місце серед інших проваджень в авіаційній галузі. Воно пов’язане з процедурою отримання відповідних сертифікатів. Відповідно до ПК України сертифікації підлягають: розробник, виробник і експлуатант цивільної авіаційної техніки; тип цивільного повітряного судна; кожний виготовлений в Україні екземпляр цивільного повітряного судна, а також кожне таке судно, що імпортується в Україну або експортується з України; планери, дельтаплани, надлегкі літальні апарати, інші судна спортивного призначення, повітряні судна аматорської конструкції, аеростатичні апарати та допоміжні пристрої, що впливають на безпеку польотів; авіаційний персонал; цивільні аеродроми; повітряні траси і місцеві повітряні лінії. 4. Реєстраційне провадження - стосується офіційного визнання законності певних дій окремих фізичних та юридичних осіб, наділення їх відповідними правами і обов’язками, фіксації та обліку певних юридичних фактів шляхом закріплення їх у відповідних реєстраційних документах та виданням відповідних свідоцтв. Поряд з іншим його об’єктами можуть бути різні акти (правочини) господарсько-управлінської діяльності окремих суб’єктів права (у т. ч. угоди, фінансово-інвестиційні операції, ліцензії тощо), нерухомість (авіаційні споруди, аеродроми, аеропорти, земельні ділянки і т. п.), матеріальні об’єкти (транспортні засоби, певна техніка, цінні папери, інформаційно-технічна документація тощо). В авіаційній галузі таке провадження насамперед пов’язане з реєстрацією повітряних суден, цивільних аеродромів, повітряних трас і місцевих повітряних ліній, суб’єктів господарської 5. Контрольно діяльності -наглядові та ін. провадження - пов’язані зі здійсненням уповноваженими на те органами та їх посадовими особами контрольно-наглядових функцій та загалом із забезпеченням законності і дисципліни в різноманітній діяльності суб’єктів авіаційної галузі. Узагалі, змістовно це досить складний вид адміністративних проваджень, що обумовлюється як широким трактуванням контрольно-наглядових функцій (це насамперед їх регулятивний, правоохоронний, правозабезпечувальний, інформаційно-аналітичний зміст і призначення і т. ін.), так і вузьким їх значенням (насамперед як урегульованої адміністративно- процесуальними нормами діяльності спеціально уповноважених на те суб’єктів щодо здійснення ними своїх специфічних контрольно-наглядових повноважень). Як відомо, контрольно-наглядова діяльність полягає у спостереженні і перевірці певної діяльності, фактичного стану відповідальності окремих об’єктів встановленим державою стандартам і правилам, виявленні при цьому певних недоліків чи порушень, їх запобіганні, усуненні умов та причин їх появи, покаранні винних, а також відновленні порушеного стану. Цей вид провадження в авіаційній галузі насамперед стосується здійснення державного нагляду за безпекою польотів, льотної придатності цивільних повітряних суден, придатності до експлуатації аеродромів, аеронавігаційних технічних засобів, інших об’єктів цивільної авіації та їх захисту від актів незаконного втручання та ін. Відповідно до ст.3-1 ПК України ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 95 державний нагляд за забезпеченням безпеки авіації здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, яким сьогодні є Мінтрансзв’язку України. Водночас Положення про Державіаадміністрацію передбачає, що здійснення державного контролю та нагляду за безпекою цивільної авіації є одним із основних завдань цього органу. Відсутність у чинному законодавстві ясності і чіткості відносно визначення повноважень окремих суб’єктів щодо цього питання не сприяє дієвості і ефективності забезпечення авіаційної безпеки і потребує термінового усунення цієї прогалини [12, с.12-14]. 6. Юрисдикційні провадження стосуються насамперед провадження у справах про адміністративні правопорушення, провадження за скаргами фізичних і юридичних осіб та дисциплінарного провадження. Провадження у справах про адміністративні правопорушення розглядається як регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених на те органів та їх посадових осіб щодо розгляду і вирішення справ про адміністративні проступки. В процесі вирішення таких справ між учасниками даного провадження складаються відповідні адміністративно-процесуальні деліктні відносини. Органи повітряного транспорту розглядають справи про адміністративні правопорушення, що стосуються порушення: правил користування засобами повітряного транспорту; правил щодо охорони порядку та безпеки авіації; правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на повітряному транспорті; правил пожежної безпеки на повітряному транспорті; правил про міжнародні польоти. Від імені органів повітряного транспорту розглядати такі справи і накладати адміністративні стягнення на порушників мають право: керівник спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у галузі цивільної авіації України та його заступники; начальник інспекції спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у галузі цивільної авіації України та його заступник; інспектори та регіональні інспектори спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у галузі цивільної авіації України; керівники авіапідприємств та аеропортів або їх заступники; начальники служб організації перевезень авіапідприємств та аеропортів, командири повітряних суден; посадові особи спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у галузі траспорту, що виконують контрольно-ревізійні функції; начальники загонів і окремих команд воєнізованої охорони авіапідприємств (авіапортів) [1, ст.228; 7]. Провадження за скаргами та іншими зверненнями громадян здійснюється відповідно до положень закону «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. Дисциплінарне провадження - пов’язане з розглядом і вирішенням справ про дисциплінарні проступки працівників авіаційної галузі в межах службового підпорядкування та притягнення винних до дисциплінарної відповідальності. Правовою основою виникнення адміністративно-процесуальних відносин у такому провадженні служать Кодекс законів про працю України та закон «Про державну службу». На наш погляд, для службових осіб працівників повітряного транспорту з цією метою доцільно було б прийняти відповідний Дисциплінарний статут. Крім названих видів до системи адміністративних проважень у галузі цивільної авіації можна було б долучити і ряд інших проваджень, у т. ч. провадження, пов’язане з службовим розслідуванням авіаційних подій, щодо застосування профілактично-запобіжних заходів адміністративного примусу, кадрове, атестаційне, заохочувальне, діловодство та ін. Таким чином, з урахуванням вище викладеного можна констатувати, що адміністративно-процесуальні відносини слід віднести до одних із найважливіших і найпоширеніших правових відносин у галузі цивільної авіації. Література: 1. Кодекс України про адміністративні правопорушення: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 січня 2009р.:-К.: Вид. Паливода А.В., 2009.-248с. 2. Повітряний кодекс України від 04.05.93 р. №3167-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 25. - Ст.274. 3. Закон України „Про транспорт” від 10.11.94 р. №232/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 51. - Ст.446. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 96 4. Закон України „Про державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації” від 20.02.2003р. №545-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2003. - №17. - Ст.140. 5. Постанова КМУ „Про затвердження Положення про використання повітряного простору України” від 29.03.2002 р. № 401. //Офіційний вісник України. - 2002. - № 14. – Ст. 727. 6. Постанова КМУ „Про затвердження Положення про Державну службу України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації” від 23.05.2006р. №709 //Офіційний вісник України. - 2006. - № 21.- Ст. 1559). 7. Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення на повітряному транспорті. - Затв. Наказом Міністерства транспорту України від 23 грудня 2002 року № 911. 8. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник у двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. Колегія: В.Б.Авер’янов (голова). – К.: Видавництво „Юридична думка”, 2004. – 9. Бандурка 584с. А.М., Тищенко Н.М. Административниый процесс. Учебник. – К.: Литера. 2001. – С. 50. 10. Кузменко О.В.. Теорія адміністративного процесу: Монографія. – К.: Атіка. – 2005. - С.- 207-209. 11. Кузьменко О.В.,.Гуржій Т.О. Адміністративно-процесуальне право. – Підручник. – К,: Атіка. – 2008. - С. 165. 12.Філіппов А.В. Правові питання державного управління безпекою цивільної авіації в Україні. – Юр. Вісник»Повітряне і космічне право». – № 4 (5). - К.: НАУ. – 2007. – С. 12- 14. 13.Положення «Про нагляд за безпекою польотів при організації повітряного руху», затверджене Наказом Державіаслужби від 05. 12. 2005 р., Наказ Міністерства транспорту України від 23 грудня 2002 року № 911 „Про затвердження Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення на повітряному транспорті” та ін. В статье характеризуется понятие и особенности административно-процессуальных отношений, складывающихся в процессе управленческой деятельности полномочных субъектов гражданской авиации, делается анализ различных административных производств в авиационной отросли. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ІНВАЛІДІВ У МІЖНАРОДНИХ ДОКУМЕНТАХ Горова О. Б., кандидат юрид. наук, доцент кафедри теорії держави і права Київський національний університет внутрішніх справ Стаття присвячена законодавчому врегулюванню прав інвалидів в міжнародних актах Сучасна політика щодо інвалідів у цивілізованому світі є результатом поступу за останні двісті років. Багато в чому вона відображає загальні умови життя, соціальну та економічну політику. Загалом її можна представити у двох системах відношення до інвалідів: японської та американської. Згідно першої, інвалід – це ганьба для сім`ї та країни, його треба сховати якомога далі, а згідно американської – все навпаки. Наприклад у Німеччині, в бухгалтерії однієї з компаній з продажу машин, у відділі нарахування заробітної платні працювали 18 людей з синдромом Дауна. Світовий досвід свідчить, що політика стосовно інвалідів розвивалась поступово. Утворювались громадські організації інвалідів, їхніх родин та захисників їхніх прав, що відстоювали для них кращі умови. Останні півсторіччя ознаменувались формуванням концепції інтеграції та нормалізації, які відображали зростання усвідомлення потреб і можливостей інвалідів. Окрім зазначеного, необхідно відмітити, що права інвалідів протягом тривалого часу є предметом значної уваги як з боку Організації Об’єднаних Націй так і інших міжнародних організацій [1]. Така увага втілилася у прийнятті низки важливих документів, що стосуються прав інвалідів і, насамперед, Декларації про права інвалідів від 9 грудня 1975 року, в якій закріплені такі основні положення: - вислів „інвалід” означає будь-яку особу, котра не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого і/або соціального життя через ваду, вроджену чи ні, його чи її фізичних або розумових здібностей; - інваліди повинні користуватися всіма правами, викладеними у цій декларації. Ці права мають бути визнані за всіма інвалідами, без будь-яких винятків, без різниці та ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 97 дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, віросповідання, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, матеріального стану, народження чи будь-якого іншого чинника, незалежно від того чи стосується це самого інваліда, чи його або її сім`ї; - інваліди мають невід`ємне право на повагу їхньої людської гідності. Інваліди, якого б вони не були походження, незалежно від характеру та серйозності каліцтва чи вад, мають ті самі основні права, що й їхні співгромадяни того ж віку, що в першу чергу означає право на задовільне життя, яке б максимально наближалося до нормального і повноцінного; - інваліди мають ті самі громадянські й політичні права, що й інші особи; - інваліди мають право на заходи, які сприяють тому, щоб дати їм можливість набути якомога більшої самостійності; - інваліди мають право на медичне, психіатричне чи функціональне лікування, зокрема протезні та ортопедичні апарати, відновлення здоров`я і свого місця в суспільстві, освіту, ремісничу професійну підготовку та відновлення працездатності, допомогу, консультації, послуги з працевлаштування та інші види обслуговування, які дають їм змогу максимально реалізувати свої можливості і здібності та прискорюють процес їхньої соціальної інтеграції або реінтеграції; - інваліди мають право на економічне й соціальне забезпечення та задовільний рівень життя. Вони мають право, відповідно до своїх можливостей, отримати і зберегти за собою робоче місце чи займатися корисною, продуктивною діяльністю, яка винагороджується, та бути членом профспілкових організацій; - інваліди мають право на те, щоб їхні особливі потреби враховувались на всіх стадіях економічного та соціального планування; - інваліди мають право жити у колі своєї сім`ї або за умов, які замінюють її, і брати участь у всіх видах громадської діяльності, пов’язаних із творчістю чи проведенням дозвілля; - інваліди повинні мати можливість користуватися кваліфікованою юридичною допомогою, коли подібна допомога необхідна для захисту їхньої особи і майна; коли вони є об’єктом судового переслідування, вони повинні користуватися звичайною процедурою, яка повністю враховує їхній фізичний чи розумовий стан; - інваліди, їхні сім`ї та общини повинні бути повністю інформовані всіма наявними засобами про права, які містяться в цій декларації [2]. Найважливішим наслідком Міжнародного року інвалідів (1981 р.) стала Світова програма дій щодо інвалідів, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН та її резолюція 37/52 від 3 грудня 1982 р. Ці документи наголошують на праві інвалідів на однакові з іншими громадянами можливості та рівну участь у поліпшенні умов життя, що забезпечується загальним економічним та соціальним розвитком. Окрім зазначеного, необхідно наголосити на тому, що на сьогоднішній день як на міжнародному рівні, так і у більшості цивілізованих країн світу використання терміну „інваліди” є неактуальним, оскільки він має досить принизливий характер. Його намагаються замінити, на міжнародному рівні, терміном „інваліди чи неповноцінні люди” або „скалічені”, у польському законодавстві й повсякденному обігу замість слова „інвалід” вживаються терміни „неповносправна особа” або „людина з особливими потребами”. Таким чином можна зробити висновок, що на міжнародному рівні прийнято ряд важливих документів, які забезпечують не тільки особливі права інвалідів та гуманне ставлення до них, а й такий важливий аспект як соціалізацію інвалідів, входження їх у суспільне середовище як повноправних його членів. Література: 1. Богданов С. Соціальний захист інвалідів: український та польський досвід. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. – С.6-8. 2. Декларация о правах инвалидов. Провозглашена резолюцией ГА ООН от 9 декабря 1975 г.// Международные акты о правах человека: Сб.Документов. – М.: Изд.группа «Норма-Инфра», 2000. – С.341-342. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 98 Статья посвящена вопросу законодательного закрепления прав инвалидов в международных актах КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ (ДОСВІД ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ) Гуренко-Вайцман М. М., доктор юрид.наук, проф., завідувач кафедри теорії та історії держави та права Кримського юридичного інституту ОДУВС Русанова С. Ю., аспірантка Кримського юридичного інституту ОДУВС В статті дається аналіз основним конституційно-правовим засадам місцевого самоврядування Наявні в Західній Європі моделі місцевого самоврядування, як правило, складалися протягом тривалого часу паралельно зі становленням громадянського суспільства. І сьогодні вони перебувають у стані постійного вдосконалювання й зміни. На думку французького дослідника Р. Драго органи державного й місцевого самоврядування в Західній Європі перебувають у стані "перманентної реформи" [1] . Особливості систем самоврядування залежать від традицій і звичаїв, національної психології, форм адміністративно- територіального поділу країни і т.д. У цілому ж під місцевим самоврядуванням сьогодні розуміється "право й реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення" [2]. Організація й діяльність місцевого самоврядування в Західній Європі можуть регулюватися різними способами. Як правило, в унітарних державах це - прерогатива центральних органів влади й правові основи місцевого самоврядування визначаються конституцією й/або спеціально затвердженими законами країни. Такий порядок прийнятий у Великобританії, Франції й низці інших держав. У деяких так званих старих федераціях (Швейцарія) зазначеними повноваженнями володіють суб'єкти федерацій (кантони). Однак у нових федераціях частіше беруть гору централістичні тенденції: основи місцевого самоврядування визначаються федеральними конституціями, існують також федеральні закони, які або встановлюють межі системи місцевого самоврядування, або регламентують це питання Конституції повністюдержав .[3] Західної Європи не розглядають органи місцевого самоврядування як органи політичного характеру і не включають їх у систему державної влади. Територія кожної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. Особливими територіальними одиницями є міські агломерації, союзи громад, екологічні, військові, судові округи, які не розглядаються як адміністративно-територіальні одиниці. На особливому положенні знаходяться столиця або столичний округ. Прийнято розмежувати адміністративно-територіальні одиниці та муніципальні утворення. Останні розглядаються як територіальні публічні колективи населення. Однак, муніципальні утворення (територіальні колективи) частіше за все існують в межах адміністративно-територіальних одиниць. Конституції країн Західної Європи по – різному визначають поняття муніципального утворення. Конституція Португалії визначає місцеві самоврядні одиниці як територіальні юридичні особи, які мають представницькі органи та націлені на захист місцевого населення. Місцевими самоврядними одиницями є приходи, муніципії та адміністративні області.[4] Конституція Андорри визначає громаду як публічний колективний орган представництва та управління приходами, який є юридичною особою та встановлює місцеві норми. Конституція Фінляндії говорить, що країна поділена на комуни, керування якими повинне здійснюватися самоврядуванням жителів комун.[5] В Греції, згідно з Конституцією, управління місцевими справами входить до компетенції органів місцевого самоврядування, першою ланкою яки є муніципалітети та громади.[6] Також можна виділити основні конституційні ознаки діяльності місцевого самоврядування в Західній Європі, серед яких свобода управління, прямі вибори ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 99 представницьких органів, децентралізація повноважень на користь місцевих органів, гласність, підконтрольність органам державної влади, самостійне управління комунальним майном та інші. Конституціями країн Західної Європи також визначено представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування. В Бельгії створюються агломерації і федерації комун, які мають раду та виконавчу колегію, муніципалітети Іспанії керуються відповідними муніципальними радами, які складаються з алькальдів ти радників. Згідно з Конституцією Монако комуна керується муніципалітетом, який складається з мера і його радників, та Комунальною радою.[7] Місцеві самоврядні одиниці Португальської Республіки обирають асамблею та колегіальний виконавчий орган. Представницьким органом рад та муніципалітетів в Нідерландах є ради провінцій та муніципалітетів, а виконавчим органом є виконавчий орган провінцій та уповноважений Короля.[8]Слід зазначити, що Конституції країн Західної Європи лише поверхово регулюють місцеве самоврядування, виокремлюючи тільки первинні основи його діяльності, але саме конституційне закріплення засад діяльності органів місцевого самоврядування зіграло видатну роль у становленні громадянського суспільства. А. де Токвіль відзначав: "Комунальні інститути роблять для свободи те, що початкова школа для науки; вони роблять її доступною для народу, дозволяють вкушати її плоди й звикати нею користуватися. Нація може запровадити в себе вільне правління й без комунальних інститутів, але в неї не буде духу свободи".[9] Невеликий штат органів місцевого самоврядування, близькість до населення дозволяють їм більш гнучко реагувати на виникаючі проблеми. Розвинене самоврядування є у свою чергу фундаментом і стабілізатором політичної системи країн Західної Європи. Зростаюча соціальна роль місцевого самоврядування є важливим показником практичної реалізації принципів демократії. Європейська хартія про місцеве самоврядування говорить: "Право громадян брати участь у управлінні державними справами належить до загальних для всіх держав - членів Ради Європи демократичних принципів... це право безпосереднє може бути здійснене саме на місцевому рівні".[10] Література: 1. Драго Р. Адміністративна наука - М., 1982.- С.112. 2. Європейська хартія про місцеве самоврядування // Ясюнас В. Місцеве самоврядування: Коментар. - М., 1997. - С.26. 3. Ачкасов В.А. Досвід місцевого самоврядування на Заході // Ачкасов В. А.//Правознавство. -1998. - № 4. - С. 43 – 48. 4. Посилання на Конституцію Португалії (http://www. concourt. am). 5. Посилання на Конституцію Андорри (http://www. concourt. am). 6. Посилання на Конституцію Греції (http://www. concourt. am). 7. Посилання на Конституцію Монако (http://www. concourt. am). 8. Посилання на Конституцію Нідерландів (http://www. concourt. am). 9. Токвиль А. Демократія в Америці. - М., 1992. - С.65 10. Європейська хартія про місцеве самоврядування // Ясюнас В. Місцеве самоврядування: Коментар. - М., 1997. - С.25. В статье даётся анализ основным конституцонно-правовым основам местного самоуправления. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ЯК СУБ’ЄКТІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА Глибіна Г. М., начальник відділу грошової оцінки, інвестицій, консалтингу і нерухомості ТОВ «Інститут екології, землеустрою та проектування», здобувач Кримського юридичного інституту ОДУВС В статті досліджується особливості адміністративно-правового статусу політичних партій у відповідності до чинного законодавства ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 100 У ст. 36 Конституції України [1] закріплено право громадян України на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Політичні партії мають суб’єктивні права та несуть суб’єктивні обов’язки, встановлені адміністративно-правовими нормами. Так, адміністративно-правовими нормами передбачено міру можливої (дозволеної) поведінки політичних партій (формувати організаційну штатну- структуру політичної партії, органи управління, здійснювати контроль за поведінкою членів партії, визначати порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній тощо). Суб’єктивні обов’язки політичних партій передбачають міру належної поведінки (дотримання встановлених законодавством обмежень щодо утворення і діяльності політичних партій, а також членства у них; обов’язки щодо затвердження статуту політичної партії, її реєстрації; обов’язки щодо щорічного опублікування у загальнодержавному засобі масової інформації фінансового звіту про доходи і видатки, а також звіту про майно політичної партії; щодо ведення бухгалтерської звітності, щодо виконання пожежних, санітарних та інших загальнообов’язкових норм і правил встановлених адміністративно- правовими нормами), а їх реалізація забезпечується можливістю застосування адміністративного У політичнихпримусу партій відсутні . зовнішні державно-владні повноваження. Проте їх керівні та контрольно-ревізійні органи наділені внутрішньо-організаційними владними повноважень, які дають їм змогу втілювати свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, обов’язкових до виконання іншими членами політичних партій. Взаємовідносини держави та політичних партій носять виключно правовий характер, і значною мірою регулюються нормами адміністративного права, які визначають їх адміністративно-правовий статус, а саме сукупність прав і обов’язків, які реалізуються у правовідносинах, що виникають між політичними партіями та суб’єктами виконавчої влади (з питань реєстрації, фінансової та іншої звітності, адміністративної відповідальності тощо). Важливим чинником, що впливає на адміністративно-правовий статус політичних партій, є, з одного боку, гарантії їх діяльності (ст. 4 Закону України „Про політичні партії в Україні” [2]), з іншого, – встановлення державою обмежень щодо: утворення і діяльності політичних партій (ст. 5); членства політичної партії (ст. 6); фінансування політичних партій (ст. 14). Так, держава не втручається у діяльність політичних партій, надаючи їм широку автономію. Проте, це не виключає здійснення з боку держави контролю за їх діяльністю. Так, органи, що проводять легалізацію політичних партій, здійснюють контроль за додержанням ними положень статутних документів. Фінансові органи та органи податкової адміністрації здійснюють контроль за джерелами і розмірами прибутків та інших фінансових надходжень, а також за правильністю сплати політичними партіями податків. Органи внутрішніх справ – за дотриманням членами політичних партій громадського порядку та громадської безпеки під час проведення масових заходів. Контроль за виконанням політичними партіями чинних норм і стандартів можуть здійснювати екологічні, пожежні, санітарно-епідемічні та інші органи державного нагляду й контролю. Адміністративно-правовий статус політичних партій передбачає встановлення державою обмежень щодо їх створення та діяльності. Так, ч. 1 ст. 37 Конституції України забороняє утворення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Відповідно до ч. 2 цієї статті, політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань, а у ч. 5 ст. 37 зазначено, що не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних У ст. 6 установах Закону іУкраїни організаціях „Про. політичні партії в Україні” зазначено, що „членами політичних партій не можуть бути: судді; працівники прокуратури; працівники органів ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 101 внутрішніх справ; співробітники Служби безпеки України; військовослужбовці; працівники органів державної податкової служби”. Беручи до уваги те, що у цій статті не наведено вичерпного переліку правоохоронних органів, якими крім названих є органи Державної митної служби, Державної прикордонної служби, Державної кримінально-виконавчої служби тощо, та те, що вичерпний перелік правоохоронних органів відсутній у чинному законодавстві, пропонуємо абзац 3 ст. 6 Закону України „Про політичні партії в Україні” викласти у такій редакції: „Членами політичних партій не можуть бути працівники суду, воєнної організації і правоохоронних органів”. За порушення законодавства політичні партії несуть відповідальність у встановленому законом порядку. До них можуть бути застосовані попередження, штраф та заборона діяльності політичної партії. Зазначені заходи примусу є адміністративно-правовими. Так, у разі публічного оголошення керівними органами політичної партії наміру вчинення політичною партією дій, за які законами України передбачена юридична відповідальність, органи, до відання яких належить контроль за діяльністю політичних партій: 1) Міністерство юстиції України, що здійснює контроль за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту політичної партії; 2) Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії, що здійснюють контроль за додержанням політичною партією порядку участі політичних партій у виборчому процесі, видають приписи про недопущення протиправних вчинків. Якщо вчинені політичною партією дії не тягнуть за собою іншого виду відповідальності, відповідними контролюючими органами видається припис про усунення допущених правопорушень. Політична партія як юридична особа може бути піддана штрафним санкціям за порушення екологічних, пожежних, санітарно-епідемічних та інших правил та вимог, нагляд та контроль за виконанням (дотриманням яких) покладено на відповідні органи виконавчої влади, а інколи і на громадські організації, коли держава делегує їм окремі повноваження владного характеру й закріплює їх законодавчо (наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення Політична ). партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена у судовому порядку у випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України та законами України. Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії. Таким чином, адміністративно-правовий статус політичних партій доцільно визначити як сукупність суб’єктивних прав та суб’єктивних обов’язків, встановлених адміністративно-правовими нормами, яким невластивий державно-владний характер і, які спрямовані на забезпечення їх взаємовідносин із органами державної влади та органами місцевого самоврядування відповідно до мети їх утворення та функціонування. Література: 1. Конституція України : прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141. 2. Про політичні партії в Україні: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 23. – Ст.118. В статье исследуются особенности административно-правового статуса политических пар- тий в соответствии с действующим законодательством. ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ КОМАНДИРА ПОВІТРЯНОГО СУДНА УКРАЇНИ Дараганова Н. В., старший викладач кафедри цивільного права і процесу Юридичного інституту «ІПКП» НАУ ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 102 У статті досліджуються питання особливостей адміністративно-правового статусу командира повітряного судна України З точки зору адміністративних правовідносин визначення правового статусу командира повітряного судна являє особливий інтерес, оскільки інші члени екіпажу повітряного судна виконують обмежені функції і є підконтрольними та підпорядкованими саме командиру повітряного судна. Передусім слід зазначити, що командир повітряного судна має статус головної керівної особи на повітряному судні протягом всього польотного часу. Як встановлено ПК України (ст. 37), командиром повітряного судна може бути особа, яка має спеціальність пілота (льотчика), а також підготовку і досвід, необхідні для самостійного керування повітряним судном цього типу і керівництвом екіпажу повітряного судна. Командир повітряного судна – це пілот, призначений експлуатантом або власником повітряного судна виконувати обов’язки командира повітряного судна і відповідати за безпечне здійснення польоту протягом польотного часу. Командир повітряного судна зобов’язаний володіти технікою пілотування і літаководіння на рівні, який забезпечує безпечне виконання польоту, вміти швидко та вірно оцінювати ситуацію, що склалась, організовувати роботу членів екіпажу повітряного судна на землі і у польоті, у повному обсязі готуватися до польоту і керувати передпольотною підготовкою екіпажу повітряного суднаДля тощотого . щоб отримати право виконувати функції командира повітряного судна, кандидат, по-перше, повинен задовольняти всім загальним вимогам, передбаченим авіаційним законодавством України, яким повинні задовольняти всі пілоти. По-друге, кандидат повинен задовольняти і ряду додаткових вимог, які включають наявність відповідної підготовки та досвіду, необхідних для особистого пілотування та керування повітряним судном. Однією із цих додаткових вимог є встановлення для командира повітряного судна певних вікових обмежень. Так, у Правилах видачі свідоцтв авіаційному персоналу в Україні [1] зазначено, що власники свідоцтв пілотів не допускаються до виконання функцій командирів повітряний суден, зайнятих у регулярних або нерегулярних міжнародних повітряних сполученнях, що виконуються за плату або за наймом, при досягненні Отже 63- , однією річного віку з . особливостей адміністративно-правового статусу командира повітряного судна України – це наявність додаткових, порівняно з іншими пілотами, вимог та обмежень. Наступною з особливостей адміністративно-правового статусу командира повітряного судна України, вважаємо, є те, що, у порівнянні з іншими членами екіпажу повітряного судна, командир повітряного судна володіє значно більшим обсягом прав та повноважень, як щодо інших членів екіпажу повітряного судна, так і щодо пасажирів цього судна. Так, у командира повітряного судна є право: приймати остаточне рішення про виліт, політ і посадку повітряного судна, бути довіреною особою експлуатанта повітряного судна, укладати від його імені договори і угоди в інтересах виконання завдання на політ, забезпечення безпеки польоту, збереження повітряного судна, здоров’я і життя пасажирів тощо. В екстремальній ситуації у командира повітряного судна є право: зливати в польоті пальне; скидати багаж, вантаж, пошту; змінювати план і режим польоту; приймати рішення про припинення польоту та посадку повітряного судна на запасному аеродромі чи вимушену посадку поза аеродромом; змінювати маршрут польоту; здійснювати переліт державного кордону і/або виконувати посадку повітряного судна на аеродромі, не передбаченому завданням на політ; відступати від правил і вимог нормативних документів, що регламентують безпеку польоту. Командир повітряного судна, у зв’язку з виконанням своїх посадових обов’язків, найчастіше вступає у правовідносини з державними органами, а також з юридичними і фізичними особами, що є також свідченням особливості адміністративно-правового статусу командира повітряного судна України. До числа особливостей адміністративно-правового статусу командира повітряного судна України ми відносимо наявність у командира повітряного судна функцій щодо ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 103 підтримки законності і порядку на борту повітряного судна. Командир повітряного судна управляє всією діяльністю екіпажу повітряного судна і забезпечує сувору дисципліну та порядок на повітряному судні, дотримання правил польоту і експлуатації судна, вживає необхідних заходів по забезпеченню безпеки людей, що знаходяться на борту, збереженню повітряного судна і майна. А, у випадках вимушеної посадки, командир повітряного судна управляє діями всіх осіб, що знаходяться/знаходились на борту повітряного судна, аж до передачі своїх повноважень компетентним органам. У зв’язку з цим, командир повітряного судна, якщо, звичайно, має змогу: забезпечує недоторканність пультів керування в кабіні екіпажу, носіїв інформації, бортових реєстраторів, вантажу та інших предметів, які розміщені на борту повітряного судна; не допускає зливу пально-мастильних матеріалів та інших рідин; закриває і пломбує двері, люки, капоти; організовує охорону повітряного судна і місця події, а також вживає усіх можливих заходів, щоб якомога швидше повідомити про авіаційну подію у будь-яке авіаційне підприємство або місцевий орган виконавчої влади (окрім випадку, коли командир повітряного судна за станом здоров’я не може виконувати свої обов’язки) [2]. Аналіз нормативно-правової бази засвідчує, що командир повітряного судна є особою, яка в силу своєї відповідальності за безпечне здійснення польоту наділена спеціальними владними правами і повноваженнями щодо всіх осіб, які перебувають на борту даного повітряного судна. По-перше, це стосується інших членів екіпажу повітряного судна, про що свідчить, приміром, надання командиру повітряного судна права усувати від виконання завдання на політ будь-якого члена екіпажу повітряного судна, рівень підготовки якого не відповідає завданню на політ, а дії загрожують безпеці польоту та вимагати його заміни; або надання командиру повітряного судна права контролювати рівень професійних знань, умінь і навиків осіб льотного екіпажу, а також якість роботи осіб обслуговуючого персоналу або перевіряти свідоцтва (сертифікати) членів екіпажу повітряного судна та наявність у них необхідних записів і позначок (ст. 38 ПК України). По-друге, командир повітряного судна є особою, яка наділена спеціальними владними правами та повноваженнями і стосовно пасажирів повітряного судна, що перебувають на борту даного повітряного судна. У зв’язку з цим, командир повітряного судна має право віддавати, в межах своєї компетенції, будь-якій особі, що перебуває на борту повітряного судна, розпорядження і команди, які підлягають беззаперечному виконанню, має право вживати всіх необхідних заходів, у тому числі і примусових, до осіб, які своїми діями створюють загрозу безпеці польоту і не підкоряються розпорядженням командира повітряного судна (ст. 38 ПК України). Однак, незаперечним є те, що за неправомірне використання наданої йому влади командир повітряного судна несе встановлену чинним законодавством відповідальність. Стосовно запобігання і припинення правопорушень на борту повітряного судна, командир повітряного судна наділений широкими повноваженнями. Так, щодо осіб, які не підкоряються розпорядженням командира повітряного судна, командир вправі вжити заходи, які є необхідними для забезпечення безпеки польоту. Зауважимо, що міжнародною Конвенцією про правопорушення і деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна від 14 вересня 1963 року (м. Токіо) [3] встановлено, що у разі, коли командир повітряного судна має достатні підстави вважати, що певна особа зробила чи готується зробити на борту повітряного судна дії, які можна віднести до кримінальних правопорушень, чи дії, що не є правопорушеннями, але можуть поставити під загрозу або загрожують безпеці повітряного судна, особам на його борту чи майну, що знаходиться на борту повітряного судна, або дії, які загрожують підтримці порядку і дисципліни на борту, командир повітряного судна може застосувати до таких осіб всі необхідні заходи, включаючи превентивні (стаття 6 Конвенції). У такому випадку командир повітряного судна також може вимагати чи дозволити іншим членам екіпажу надати йому необхідну допомогу, та може просити пасажирів чи дозволити їм надати йому необхідну допомогу, але не вимагати від них цього. Відповідно до норм зазначеної Конвенції, ні командир повітряного судна, ні будь-який інший член екіпажу чи пасажир не підлягають залученню до будь-якого процесу з приводу поводження з особою, проти якої були розпочаті дії на борту повітряного судна. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 104 Отже, у певних випадках, командир повітряного судна виступає не просто як посадова особа, а в якості представника державної влади. Дійсно, надання таких повноважень командиру повітряного судна продиктовано специфікою польоту повітряного судна, його ізольованістю, необхідністю вживання невідкладних заходів для забезпечення безпеки польоту і для припинення дій, здатних привести до тяжких наслідків тощо [4, с. 45]. Тому, вважаємо, цілком виправданими є норми статті 73 ПК України, за якими допускається, за рішенням командира повітряного судна, у разі необхідності, можливість проведення контролю на безпеку, незалежно від згоди пасажира. Розкрити зміст словосполучення «у разі необхідності», вважаємо, можна на основі аналізу норм Інструкції з організації та здійснення контролю на безпеку в аеропортах України [5], якою встановлено, що, у разі одержання інформації про загрозу безпеці повітряного судна у повітрі, членами екіпажу повітряного судна, за рішенням командира повітряного судна, може бути проведений контроль на безпеку під час польоту. Тобто, по-перше, контроль на безпеку може бути проведений лише за умови перебування повітряного судна в польоті (для зазначеної мети повітряне судно вважається таким, що перебуває у польоті, з часу зачинення всіх його зовнішніх дверей після завантаження і до часу відкриття будь-яких з цих дверей для розвантаження). По-друге, правом приймати рішення про проведення контролю на безпеку наділений лише командир повітряного судна. І, по-третє, цей захід направлений на сприяння виявленню зброї та/або заборонених для перевезення предметів і речовин, що не були виявлені при огляді в аеропорту і за допомогою яких може бути скоєний напад на екіпаж повітряного судна і/або створення загрози польоту іншим способом. Крім цього, згідно ст. 228 Кодексу України про адміністративні правопорушення [6] (далі – КУпАП), командир повітряного судна у межах наданих йому повноважень під час виконання службових обов’язків, має право від імені органів повітряного транспорту розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення за адміністративні правопорушення, що передбачені статтею 111 (крім порушень, вчинених на аеродромах, не внесених до державного реєстру аеродромів України, поза територією аеродромів та на посадкових майданчиках), частиною першою статті 112, частиною другою статті 120, частиною другою статті 135, статтею 137 КУпАП. Окрім вищезазначених, до функцій командира повітряного судна також віднесено і надання допомоги повітряним, морським і річковим суднам, а також людям, що потрапили в небезпеку, які зазнають лиха у разі одержання сигналу небезпеки або в разі їх виявлення, з негайним повідомленням орган управління повітряним рухом про місце і характер небезпеки або лиха та подану або можливу допомогу (звичайно, якщо це не становить небезпеку для довіреного йому повітряного судна, пасажирів та екіпажу цього повітряного судна) [7]. Оскільки польоти будь-якого повітряного судна визначаються повною ізольованістю, вважаємо, що командир повітряного судна як представник держави, протягом польотного часу повинен бути наділений і правом виконувати деякі функції нотаріального характеру. Передусім це стосується надання командиру повітряного судна права посвідчувати заповіти та доручення пасажирів та членів екіпажу повітряного судна на борту повітряного судна протягом польотного часу. У зв’язку вищезазначеним, ми пропонуємо внести зміни до Закону України «Про нотаріат» [8] (стаття 40 «Заповіти і доручення, прирівнювані до нотаріально посвідчених»), доповнивши її новою частиною наступного змісту: «До нотаріально посвідчених документів прирівнюються: - заповіти та доручення пасажирів та членів екіпажу повітряного судна, які перебувають на борту повітряного судна протягом польотного часу, посвідчені командиром повітряного судна». Виходячи з викладеного, нами виділені наступні особливості адміністративно- правового статусу командира повітряного судна України: 1) командир повітряного судна має статус головної керівної особи на повітряному судні, – це пілот, відповідальний за керування повітряним судном та його безпеку протягом польотного часу; ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 105 2) до командира повітряного судна висуваються як загальні вимоги, яким повинні задовольняти всі пілоти, так і додаткові вимоги та обмеження, що встановлені виключно для кандидатів на отримання права виконувати функції командира повітряного судна; 3) командир повітряного судна наділений спеціальними владними правами та повноваженнями щодо всіх осіб, які перебувають на борту даного повітряного судна –інших членів екіпажу та пасажирів, що перебувають на борту повітряного судна; 4) командир повітряного судна, у зв’язку з виконанням своїх посадових обов’язків, найчастіше вступає у правовідносини з державними органами, а також з юридичними і фізичними особами; 5) у певних випадках командир повітряного судна виступає не просто як посадова особа, а в якості представника державної влади; 6) в екстремальній ситуації, що загрожує загибеллю людей, для врятування їх життя командир повітряного судна має право відступати від встановлених правил і вимог нормативних документів. 7) у випадках вимушеної посадки на командира повітряного судна покладені обов’язки щодо керування діями всіх осіб, які знаходяться/знаходились на борту повітряного судна не тільки протягом польотного часу, а до моменту передачі своїх повноважень компетентним органам; 8) усі розпорядження командира повітряного судна підлягають беззаперечному виконанню і щодо осіб, які не підкоряються його розпорядженням, командир повітряного судна вправі вжити всі заходи, які є необхідними для забезпечення безпеки польоту, включаючи превентивні; 9) командир повітряного судна несе встановлену чинним законодавством відповідальність. При цьому він особисто несе відповідальність за безпеку польоту та виконання завдання на політ незалежно від того, чи пілотує він повітряним судном особисто чи передав керування повітряним судном іншій особі. Література: 1. Правила видачі свідоцтв авіаційному персоналу в Україні, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 07.12.1998 № 486 // ВРУ. Управління комп’ютеризованих систем. Том 2. Законодавча база. – 2003 р. 2. Правила розслідування авіаційних подій та інцидентів з цивільними повітряними суднами в Україні, затверджені наказом Державіаслужби від 13.12.2005 №943. 3. Конвенція про правопорушення і деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна, від 14 вересня 1963 року // ВРУ. Управління комп’ютеризованих систем. Том 2. Законодавча база. – 2003 р. 4. Монография «Международное воздушное право». Книга 2. Отв. Ред. А. П. Мовчан, О. Н. Садиков. М.: «Наука», 1981. – С. 45. 5. Інструкцію з організації та здійснення контролю на безпеку в аеропортах України, затверджена Наказ Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації від 28.09.2004. – № 81. 6. Кодекс України про адміністративні правопорушення, введений в дію Постановою Верховної Ради Української РСР №8074-10 від 07.12.84 // Відомості Верховної Ради Української РСР (ВВР) 1984, додаток до № 51 – Ст. 1122. 7. Випуск 68 «Авіаційний транспорт» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників, затверджений наказом Міністерства транспорту України 17.07.2002 № 488. 8. Закон України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 року № 3425-XII // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993. – №39. – Ст. 383. В статье исследуются вопросы, которые касаются административно-правового статусу ко- мандира воздушного судна Украины. ГРОМАДСЬКА ЕКСПЕРТИЗА У СФЕРІ ОХОРОНИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ Долецький В. В., доцент кафедри цивільного права і процесу ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 106 Кримського юридичного інституту В статті досліджується правова природа експертизи у сфері охорони культурної спадщини За останні декілька років у вбачається тенденція до широкого залучення громадськості у діяльності органів місцевого самоврядування, що є яскравим проявом безпосередньої демократії. Однією з численних галузей, де є доцільним залучення громадських ініціатив є сфера охорони пам’яток культурної спадщини. Це обумовлене багатьма чинниками: неспроможність влади впоратися з виконанням відповідних функцій у цієї сфері, про що свідчить численні факти на протязі часів незалежності, робота кількох урядів у цьому напрямку визнана незадовільною; фінансування даної галузі за остаточним принципом; нестача фахівців відповідного профілю саме на місцях. Органи місцевого самоврядування мають значні повноваження у цієї сфері, але на практиці не встигають здійснювати ефективне управління у галузі охорони пам’яток культурної спадщини. Як наслідок цього – більшість пам’яток перебувають у недбалому стані. Таким чином, актуальність даної теми зумовлена, по-перше, необхідністю негайного виправлення кризового становища, у якому перебуває сфера охорони пам’яток культурної спадщини в Україні; по-друге, нагальною необхідність розробки моделей правовідношень між територіальною громадою і органами місцевого самоврядування, а також між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування; по-третє, відсутністю відповідних досліджень у вітчизняної юридичної науки. Аналізуючи нормативно-правові акти у цієї сфері, слід зазначити, що в Україні відсітні закони, що закріплювали поняття і регламентували порядок проведення громадської експертизи. Зроблений аналіз дозволяє сформулювати наступні висновки. 1. На жаль, закон не дає визначення громадській експертизі. На думку автора, можна сформулювати наступне. Громадська експертиза є формою безпосередньої участі громадян в управління державою, вона передбачає розгляд інститутами громадянського суспільства питань, що мають суспільне значення, оцінку діяльності виконавчих органів влади і органів місцевого самоврядування у різних сферах їх діяльності, ефективності прийняття і виконання такими органами рішень, підготовку пропозицій щодо розв'язання суспільно значущих проблем для їх врахування органами влади у своїй роботі. 2. Закон не регламентує проведення громадської експертизи у сфері охорони культурної спадщини, але у законі є досить підстав для створення експертних рад органами місцевого самоврядування спільно з громадськими організаціями, підприємствами різних форм власності. Такі підстави надає ст.11 Закону України «Про охорону культурної спадщини», а також Указ Президента України від 15 вересня 2005 року «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» , Постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. «Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади». 3. Положення про громадську експертизу у сфері охорони культурної спадщини має бути розроблено і затверджено на рівні місцевого самоврядування. У розробці такого положення можливе використання «Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади», затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р., який було рекомендовано органам місцевого під час проведення громадської експертизи їх діяльності. Таке положення може стати частиною Статуту територіальної громади. 4. На рівні місцевого самоврядування також необхідно створити громадську експертну раду з питань охорони культурної спадщини, включивши до неї фахівців у цієї галузі. Взірцем може стати «Положення про Громадську експертну раду з питань захисту суспільної моралі», затверджене Наказом Державного комітету телебачення і радіомовлення України від 14 травня 2004 року. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 107 5. Велике значення у цьому контексті набуває Статут територіальної громади. Саме статут повинний закріпити норми проведення такої громадської експертизи і її визнання представницькими органами місцевого самоврядування. 6. Громадська експертиза має стати, з одного боку, дієвим інструментом в руках територіальної громади у справі відстоювання своїх спільних інтересів перед органами виконавчої влади, з другого боку, елементом механізму прийняття рішень місцевого значення, що мають великий резонанс і можуть призвести до політичних, міжнаціональних та міжетнічних конфліктів. як це було, наприклад, у серпні 2006 році у Бахчисараї. Причиною конфлікту стало будівництво ринку, яке, порушивши закон, розпочали біля кримськотатарського мавзолею, в охоронній зоні[17]. Література: 1. Постанова Верховної Ради України «Про інформацію Кабінету Міністрів України про здійснення державної політики щодо виконання законів України «Про природно-заповідний фонд України» і «Про охорону культурної спадщини» та про дотримання посадовими особами вимог чинного законодавства стосовно Національного заповідника «Хортиця» й інших історико-культурних заповідників і об'єктів природно-заповідного фонду» // Відомості Верховної Ради. – 2002. -№43. - Ст.319. 2. Постанова Верховної Ради України «Про інформацію Кабінету Міністрів України про сучасний стан та перспективи охорони об'єктів культурної спадщини України, а також пам'яток історії та культури Українського народу, що знаходяться за її межами» // Відомості Верховної Ради. – 2004. - №12. - Ст.163. 3. Отчет о работе Республиканского комитета Автономной Республики Крым по охране культурного наследия за 2007 год. – Симферополь, 2008. 4. Кудрявцева Т. Участие общества в процессе охраны памятников // Достояние поколений. – 2007. - № 2. – С.22-27. 5. Дарвилл Т. «Три Си» или Система управления археологическим наследием // Достояние поколений. – 2007. - №1. – С.10-13. 6. Указ Президента України «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» від 15 вересня 2005 року № 1276/2005 // Офіційний вісник України. – 2005. - № 38. - С. 17. – Ст. 2363. 7. Порядок сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади. Затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976. 8. Закон України «Про охорону культурної спадщини» // Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 39. – Ст. 333. 9. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» // Відомості Верховної Ради. – 1991. - №41. - Ст.546. 10. Закон України «Про екологічну експертизу» // Відомості Верховної Ради. – 1995. - №8. - Ст.54. 11. Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» // Відомості Верховної Ради. – 1995. - №12. - Ст.81. 12. Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» // Відомості Верховної Ради. – 2003. - №6. - Ст.366. 13. Закон України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» // Відомості Верховної Ради. – 1999. - №5-6. - Ст.43 14. Положення про Громадську раду при Міністерстві промислової політики України. Затверджено Наказом Мінпромполітики України від 11.02.2008 N 87. 15. «Про громадську експертизу діяльності Держкомлісгоспу України». Затверджено рішенням засідання Громадської колегії при Голові Державного комітету лісового господарства України від 08.11.2005, протокол №2. 16. Положення про Громадську експертну раду з питань захисту суспільної моралі. Затверджено Наказом Державного комітету телебачення і радіомовлення України від 14.05.2004 №141. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 червня 2004 р. за №687/9286. 17. Інформація УНІАН. – 13.08.2006. В статье исследуется правовая природа экспертизы в сфере охраны культурного наследия. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 108 ЗЕМЕЛЬНА ДІЛЯНКА ЯК ОБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН Ейдельберг М. М., генеральний директор ТОВ «Інститут екології, землеустрою та проектування», здобувач Кримського юридичного інституту Одеського державного університету внутрішніх справ В статті аналізується зміст правового режиму земель та зміст адміністративно-правових норм, що регулюють земельні відносини У сфері земельних відносин виникають різні види правовідносин, важливе місце серед яких посідають адміністративні. Слід зазначити, що проблеми розмежування адміністративних та інших правовідносин розглядаються майже в усіх підручниках з курсу адміністративного права. Водночас, теоретичні та прикладні питання з проблем розмежування адміністративних й інших правовідносин, що виникають у сфері земельних відносин досліджені недостатньо. Визначальною особливістю адміністративно-правових відносин є те, що вони регулюються адміністративно-правовими нормами, які визначають межі належної, допустимої та рекомендованої поведінки учасників адміністративно-правових відносин, більшість яких носить імперативний (наказовий) характер, їх реалізація підкріплюється можливістю застосування примусової сили держави. Сказане стосується і земельних відносин загальним об’єктом яких є земля, а безпосереднім земельна ділянка. Земельна діяльна як об’єкт правовідносин розглядалася науковцями, насамперед, з точки зору земельного та аграрного права, у меншій мірі – цивільного, кримінального та екологічного права. І лише поодинокі дослідження були присвячені розгляду земельних відносин з адміністративно-правової точки зору (І. А. Галаган, О. П. Клюшниченко, В. І. Курило О. С. Мірошниченко, В. В. Хохуляк). Натомість надзвичайна поширеність адміністративно-правових відносин, які виникають, змінюються і припиняються з приводу земельних ділянок, з одного боку, недостатня розробленість теоретичних положень про дану групу об’єктів адміністративно-правових відносин, – з іншого, обумовлюють необхідність характеристики земельної ділянки як об’єкта адміністративно-правових відносин. У загальному вигляді земельну ділянку можна визначити як індивідуально визначена і юридично відособлену частину відповідної категорії земель, яка належить конкретній особі й використовується (експлуатується) згідно з цільовим призначенням і межі якої окреслені на місцевості відповідно до затвердженої в установленому порядку земельної документації. Поняття земельної ділянки сформульоване у ч. 1 ст. 79 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) [1], де під такою розуміється „частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Таке визначення земельної ділянки дає підстави до її ознак (рис) віднести: це частина земної поверхні; має установлені межі; певне місце розташування; визначені щодо неї права. Деякі науковці, наголошуючи на тому, що дефініція поняття земельної ділянки, наведена у ст. 79 ЗК України, не є досконалою, пропонують під такою розуміти частину земної поверхні зі встановленими межами, площею, певним місцем розташування, з визначеним щодо неї правовим режимом. На нашу думку, як перше (законодавче), так і друге (теоретичне) визначення поняття земельної ділянки характеризують її більше з приватноправової точки зору. Натомість як ми зазначали вище, земельна ділянка є предметом адміністративно-правового регулювання, і як наслідок об’єктом адміністративно-правових відносин. У науковій літературі широковживаним є термін „правовий режим земель”, під яким розуміються встановлені правовими нормами порядок та умови використання за цільовим ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 109 призначенням земель усіх категорій і форм власності на них, забезпечення й охорону прав власників землі й землекористувачів, здійснення державного управління земельними ресурсами, контролю над раціональним їх використанням і додержанням норм земельного законодавства, ведення земельного кадастру, проведення землевпорядкування, моніторингу, внесення плати за землю й застосування юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства [2, с. 45-46]. Вважаємо, що переважна більшість із вищенаведених складових правового режиму земель регулюються нормами саме адміністративного законодавства. У науковій літературі, під час розгляду питань адміністративно-правової охорони земельних відносин, як правило, робиться акцент лише на одному із засобів адміністративно- правової охорони земельних відносин, а саме на притягненні винних у порушенні норм земельного законодавства до адміністративної відповідальності. Натомість вважаємо, що адміністративно-правова охорона досліджуваної групи відносин лише нормами про адміністративну відповідальність не обмежується. Так, нормами адміністративного законодавства у досліджуваній сфері регулюються: 1) владно-розпорядчі повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин; 2) склад, категорії та цільове призначення земель України; 3) встановлення та зміна цільового призначення земель; 4) владно-розпорядчі повноваження владних суб’єктів під час приватизації, оренди та використання земельних ділянок; 5) встановлення обмежень право на землю; 6) питання стандартизації, нормування, реєстраційно-дозвільні процедури в галузі земельних відносин; 6) встановлення та зміна меж земельних ділянок адміністративно- територіальних утворень; 7) порядок здійснення землеустрою, розгляду і затвердження землевпорядної документації; 8) контроль та нагляд за використанням та охороною земель; 9) кадастрові питання (кадастрове зонування; кадастрові зйомки; державну реєстрацію земельних ділянок; облік кількості та якості земель тощо); 10) адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства. Отже, більша частина правовідносин, які виникають у сфері функціонування земельних ділянок, носить адміністративний (управлінський) характер. Така ситуація обумовлена, зокрема, тим, що переважна більшість правових норм, які визначають правовий режим використання земельних ділянок, процедури їх приватизації або інших форм відчуження, носять публічний характер і, як наслідок, застосовуються суб’єктами публічного управління. Все це, власно кажучи, і свідчить про надзвичайну поширеність адміністративно-правових відносин у даній сфері. Адміністративно-правові відносини об’єктом яких є земельна ділянка можуть бути двох видів: а) регулятивні, яких переважна більшість і які пов’язані із реалізацією позитивних завдань публічної влади (визначення повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин; встановлення та зміна цільового призначення земель; стандартизація та реєстраційно-дозвільні процедури в галузі земельних відносин тощо); б) охоронні правовідносини, які пов’язані з регулюванням правоохоронної діяльності шляхом встановлення правових заборон, і полягають у застосуванні до порушників земельного законодавства заходів адміністративного примусу та інших заходів адміністративного впливу. Основною особливістю таких відносини є те, що однією стороною у них виступає суб’єкт публічного управління, наділений владними повноваженнями у сфері земельних відносин. Саме державно-владний характер статусу одного із суб’єктів досліджуваної групи адміністративно-правових відносин надає їм особливого змісту, зумовлюючи конструкцію, яка дозволяє застосовувати засоби державного примусу за недотримання норм (вимог) земельного законодавства. Наприклад, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин: веде державний земельний кадастр; здійснює землеустрій і моніторинг земель, контроль і нагляд за використанням та охороною земель; здійснює державну експертизу проектів з питань землеустрою, державного земельного кадастру, охорони земель. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 110 Виникають (змінюються і припиняються) адміністративні правовідносини об’єктом яких є земельна ділянка за настання конкретних обставин, які прийнято називати юридичними фактами. Наприклад, охоронні адміністративно-правові відносини у сфері земельних відносин виникають за фактами: псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель; порушення правил використання земель; самовільного зайняття земельної ділянки; приховування або зміни даних земельного кадастру; несвоєчасного повернення тимчасово займаних земель або не приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням; самовільного відхилення від проектів внутрігосподарського землеустрою; знищення межових знаків тощо. Беручи до уваги те, що у сфері земельних відносин є низка невирішених проблем, зокрема і адміністративно-правового характеру, які нерідко стають умовою чи підставою порушення земельного законодавства (факти корупції, зловживання службовим становищем тощо), і які у комплексі наносять невиправну шкоду земельним ресурсам, спричиняють зростання недовіри населення до органів, які ними розпоряджаються, реформування у даній сфері потребує інтенсифікації, одним із напрямків якого повинно стати вдосконалення адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, які виникають, змінюються і припиняються з приводу функціонування земельних ділянок. Література: 1. Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. –2002. - № 3-4. – Ст. 27. 2. Луняченко А. В. Земли сельскохозяйственного назначения: правовой режим использования гражданами на праве собственности / А. В. Луняченко. – О.: ЛАТСТАР, 2002. – 179 с. В статье анализируется содержание правового режима земель и содержание администра- тивно-правовых норм, которые регулируют земельные отношения. РЕГУЛЯТОРНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ СТРАХУВАННЯ Єрошенко Б.В. , здобувач кафедри управління в органах внутрішніх справ Київського національного університету внутрішніх справ У статті піднімаються питання правого регулювання страхової діяльності та основних засад державної регуляторної політики у сфері страхуванні На сьогодні в Україні практично сформовано законодавство, яким визначено правові засади державної регуляторної політики у сфері страхування, проте неефективна робота регуляторних органів не дає змоги забезпечити належне додержання всіх його вимог. Регулювання діяльності на ринку страхових послуг здійснюється шляхом впливу держави на організацію функціонування суб’єктів ринку з метою упорядкування їх діяльності та підвищення її ефективності. Разом з тим, на процеси подальшого планомірного розвитку страхової діяльності в Україні, впливають проблеми різного характеру, більшість яких знаходяться власне поза площиною страхового ринку, зокрема: − повільні темпи ринкової трансформації та реструктуризації реального сектора економіки; − недосконала регуляторна політика органів державної влади та управління; − значна частка тіньової економіки; − збиткова діяльність більшості підприємств; − приховані монопольні утворення тощо [1, с. 22]. Ці проблеми можливо усунути, або суттєво зменшити їх вплив, запровадивши ряд організаційно-правових заходів, зокрема: − запровадження поточного нагляду за фінансовим станом страховиків та страхових посередників через здійснення контролю за фінансовою звітністю; ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 111 − удосконалення технології ліцензування страховиків, у тому числі за рахунок введення більшої кількості уніфікованих вимог до правил страхування; − опрацювання економічно обґрунтованих нормативів діяльності страховиків та страхових посередників, дотримання яких мінімізує ризик дестабілізації їх роботи; − розширення прав та підвищення оперативності спеціально уповноваженого органу у справах державного нагляду за страховою діяльністю; − налагодження системи “електронна пошта” між спеціально уповноваженим органом у справах державного нагляду за страховою діяльністю та страховиками, страховими посередниками, а також об’єднаннями страховиків та страхових посередників; − створення електронного банку даних усіх страховиків та страхових посередників, аналітичної служби для здійснення моніторингу страхового ринку, а на їх основі – системи раннього запобігання порушенням законодавства страховиками та страховими посередниками − напрацювання; за участю науковців та фахівців у сфері страхування проектів нормативно- правових актів та інструктивних документів з метою максимального наближення їх до міжнародних стандартів [2, с. 224]. Страховикам доцільно активніше здійснювати роботу щодо координації діяльності компаній, захисту їх спільних інтересів у владних структурах, розширення співпраці з міжнародними страховими інституціями. Не слід допускати укладання угод про створення об’єднань, що можуть обмежувати вільний розвиток конкуренції в страховій справі, а також сприяти монополізації умов страхування, позбавленню компаній вільного встановлення тарифів та розміру комісійної винагороди. Удосконалення системи правового забезпечення страхування повинне охопити внесення необхідних змін і доповнень у законодавчі і нормативні акти різних рівнів, починаючи від Конституції України. У Цивільному кодексі України потребують урегулювання відносини у галузі страхування (приведення цивільного законодавства відповідно до норм міжнародного права та практики страхування). Потребує оновлення комплекс спеціальних законів з питань регуляторної політики страхової діяльності, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, регулятивні правила (вимоги, обмеження та економічні нормативи), а також методичні вказівки та роз’яснення щодо деталізації застосування законодавчих та нормативних актів. Література: 1. Говорушко Т.А. Страхові послуги. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 400 с. 2. Горбач Л.М., Каун О.Б. Ринок фінансових послуг: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2006. – 436 с. В статье поднимаются вопросы правового регулирования страховой деятельности и основных положений государственной политики в сфере страхования. КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЛАД: ПИТАННЯ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ Задорожня Г. В., кандидат юрид. наук, доцент кафедри конституційного і адміністративного права Юридичного інституту «ІПКП» НАУ У статті досліджується змістовне наповнення поняття конституційний лад. Автор робить висновок про те, що в науці конституційного права немає єдиного трактування не лише даного поняття, але і його складових елементів. У статті містяться пропозиції щодо врегулювання нормативного закріплення поняття конституційний лад У сучасній науці конституційного права немає моністичності думок щодо тлумачення поняття “конституційний лад”. Думається, що це зумовлено як перехідним етапом становлення конституційного ладу в Україні, так і відсутністю офіційного визначення змісту відповідного поняття, незважаючи на використання даного поняття в Конституції України. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 112 Аналіз змістовного наповнення Конституції України дає підстави констатувати, що поняття “конституційний лад” застосовується в її тексті лише в трьох конституційних нор- мах. “Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами” (ч.3 ст. 5 ), “Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності” (ч.4 ст.17), “Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров‘я населення, забороняються” (ст. 37). Як бачимо, нормативне закріплення інституту конституційного ладу в Основному Законі України не дає відповіді на питання не лише про витоки його формування, але й про зміст, складові елементи та правову природу інституту, що досліджується. Відтак концептуальна невизначеність як у питанні змістовного наповнення поняття “конституційний лад”, так і у виокремленні складових його елементів опосередковують необхідність наукових пошуків у виокремленому спрямуванні. Ці питання і стануть предметом дослідження даної публікації. Загалом конституційно-правова доктрина зумовлює досить широке використання поняття “конституційний лад”, проте на рівні конституційного законодавства дане поняття зустрічається відносно рідко. Так, Розділ І Конституцій різних країн світу, який, зазвичай, регламентує загальні засади конституційного ладу, не містить визначення поняття, яке є предметом даного дослідження. Більше того, Розділ І Конституцій має досить загальну назву – “Основні приципи” (Молдова, Італія, Бразилія), “Державний суверенітет” (Узбекистан), “Загальні положення” (Азейбарджан), “Вступний розділ” (Іспанія), проте зустрічаються й інші назви, зокрема, “Основи конституційного ладу” (Російська Федерація, Білорусь). Звичайно, що такий стан справ не додає оптимізму в контексті висвітлення змістовного наповнення поняття, яке є предметом даного дослідження, проте значно актуалізує визначе- ну проблему. Аналіз спеціальної юридичної літератури показав, що поняття “конституційний лад” вчені визначають по-різному, що зумовлено різним змістовним наповненням даного поняття. Зарубіжні вчені-конституціоналісти розуміють конституційний лад як цілісну систему соціально-правових відносин та інститутів, які підпорядковані беззаперечним моральним і конституційним вимогам та засновані на сукупності основних регуляторів, що сприяє закріпленню в суспільній практиці і правосвідомості стабільних, справедливих, гуманних та правових зв‘язків між людиною, громадянським суспільством та державою [1], як певну форму чи спосіб організації держави, передбачений та закріплений конституцією [2], систему конституційних норм та принципів, які регулюють окремі види суспільних відносин існуючого реального ладу [3]. Разом з тим, вітчизняні вчені зауважують, що конституційний лад за своєю суттю становить певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави, права. За В.М.Шаповалом, конституційний лад можна трактувати як сукупність правовідносин, що виникають у зв‘язку із застосуванням норм конституції та інших джерел галузі конституційного права або систему конституційних положень, здебільшого сутнісного характеру, котрі іноді наділені найвищим рівнем юридичної жорсткості з метою убезпечення від скасування чи змін [4]. Автором подібної точки зору є й інший вітчизняний вчений, зокрема В.Ф. Погорілко, який стверджував, що конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією України і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї. На його думку, конституційний лад опосередковує, насамперед, суспільний та державний лад [5]. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 113 Проте не всі вчені обмежуються таким переліком складових елементів конституційного ладу. За змістом конституційний лад, як зауважують О.В. Совгиря та Н.Г.Шукліна, опосередковує, насамперед, передбачені і гарантовані Конституцією України не лише державний і суспільний лад, але й конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, системи державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші важливі інститути конституційно-правових відносин України [6]. Кардинально протилежної точки зору, в контексті змістовного наповнення поняття “конституційний лад”, дотримуються інші вітчизняні вчені. Як стверджує М.В. Савчин, для визначення системи конституційного ладу недоцільно виділяти категорії державного та суспільного ладу, які відповідно виражають організацію публічної влади, політичну систему й основи демократичного ладу суспільства, оскільки більш коректно розглядати їх у діалектичній єдності як певний тип конституційної системи державно організованого суспільства У контексті [7]. досліджуваної проблематики О.Ф.Фрицький зазначає, що суспільний лад поглинає як державний лад, так і право загалом, а тому він не може бути складовою поняття “конституційний лад”. Він стверджує, що поняття “суспільний лад” є досить вузьким за змістом, а тому його варто замінити поняттям “громадянське суспільство”, яке є більш широким і під яким розуміють систему відносно автономних щодо держав інститутів, які забезпечують конкретні способи соціального існування людей на підставі їх особистої свободи, зумовленої правом демократичної держави” [8]. Аналогічної точки зору дотримується й В.В.Кравченко, який зауважує, що характеристика конституційного ладу передбачає встановлення його співвідношення з такими поняттями, як “державний лад” і “громадянське суспільство” [9]. Державний лад становить систему загальних принципів, закріплених Конституцією та Законами України, щодо організації державної влади. Інакше кажучи, державний лад – це державне будівництво. Державний лад охоплює структурні (організаційні) та функціональні основи держави, як-от: політичну, економічну, соціальну, культурну та інші. Так, політичне підгрунтя державного ладу складає складний політичний механізм, генератором руху якого є діяльність суб‘єктів політичних правовідносин, серед яких далеко не останню роль відіграє і сама держава. Згідно зі ст. 17 Конституції України, найважливішими функціями держави є захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки. Держава, відповідно до ст. 11 Конституції України, сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Між громадянським суспільством і державним ладом існує тісний зв‘язок, оскільки в їх основі лежить діяльність члена соціуму, тобто людини (громадянина). Дійсно, члени громадянського суспільства наділяються, згідно Конституції та Законів України, правом формувати владні інститути - органи державної влади, органи місцевого самоврядування, визначати засади державного та суспільного розвитку. Більше того, громадянське суспільство є тим соціальним середовищем, в якому формується правова держава. Взаємовідносини між суспільством, що рухається до стану громадянського, та легітимною публічною владою в державі, що прагне бути правовою, повинні відповідати таким вимогам: 1) для людини – утвердження її самоцінності, створення достатнього правового підґрунтя для реалізації політичної свободи і соціальних гарантій, захисту від чиновницького свавілля; 2) для суспільства – однакову правову захищеність усіх його соціальних верств, безумовну перевагу консолідуючих засад суспільного життя, політичну коректність, коли усі протиріччя розв‘язуються в рамках законів, режим громадянського миру; 3) для держави – адекватне втілення прав людини в юридичних нормах та механізмі захисту цих прав, які виключають політичне свавілля владних структур, соціальну та національну дискримінацію [10]. Відтак, конституційний лад нерозривно пов‘язаний з такими категоріями як громадянське суспільство, так і державний лад. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 114 Отже, в найбільш загальному вимірі конституційний лад – це фактичний та реальний стан суспільних відносин, що регулюються та охороняються конституційними нормами та принципами. За своєю суттю конституційний лад становить певний тип конституційно- правових відносин, опосередкованих рівнем розвитку суспільства, держави та досягненнями науки права. Основними ознаками конституційного ладу є: фактичність - конституційний лад існує в повсякденному житті суспільства і держави; реальність – дійсний стан суспільних відносин, тобто який існує не в уяві, а в повсякденному житті на певній території, тобто в Україні; регулюється і охороняється конституційними нормами та принципами, тому і називаються конституційним; суверенність – право визначати та змінювати конституційний лад може лише народ України (ст. 5 Конституції України); програмний характер; наступність, тобто враховуються традиції та історичний досвід організації державної влади; відносна стабільність конституційного ладу, що забезпечується системою державних гарантій, передбачених конституційними нормами. Захист конституційного ладу – це система заходів та дій по попередженню, припиненню, розслідуванню того, що негативно впливає на розвиток держави і суспільства, виявлення винних та притягнення їх до юридичної відповідальності. Захист конституційного ладу – досить широка категорія, тому що передбачає подолання всього негативного зі сфери політики, економіки, соціального та духовного життя. Захистом конституційного ладу мають займатися усі державні органи, громадські об‘єднання, окремі громадяни. І все ж, особлива роль серед суб‘єктів захисту конституційного ладу належить правоохоронним органам та воєнізованим формуванням (ст. 19 Конституції України). Згідно зі ст. 107 Конституції України Рада національної безпеки та оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони. Цей орган координує та контролює діяльність органів виконавчої влади по відбиттю збройної агресії, організації захисту населення та забезпеченню його життєдіяльності, охороні життя, здоров‘я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтриманню громадського порядку за умов воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України. Поряд з цим, непересічне значення у захисті конституційного ладу України має народ України, який є єдиним джерелом влади і має виключне право визначати та змінювати конституційний лад в Україні, проте не в довільній формі, а у конституційно визначений спосіб, наприклад, через вибори та референдуми. Згідно ст. 73 Конституції України питання про зміну території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом. Важливим суб‘єктом захисту конституційного ладу України є Конституційний Суд України, який згідно ст. 147 Конституції України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основного Закону. Особливими суб‘єктами захисту конституційного ладу України є політичні партії, членами яких можуть бути лише громадяни України. Політичні партії зобов‘язані діяти в інтересах національної безпеки (ст. 36 Конституції України). Водночас, утворення та діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, посягання на права і свободи людини забороняється (ст. 37 Конституції України). Опосередковано суб‘єктами захисту конституційного ладу України є засоби масової інформації, громадські організації та ін. Отже, суб‘єктами захисту конституційного ладу України є фактично всі суб‘єкти конституційно-правових відносин, які повинні здійснювати вказану функцію як шляхом виконання наданих їм законодавством повноважень, так і через утримання від виконання певних дій, наприклад, не створювати будь-яких збройних формувань не передбачених законом. Література: 1. Румянцев О.Г. Основы конституционного строя России. – М., 1994. – С. 22. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 115 2. Козлова Е.И., Кутафин О.Е. Конституционное право России. – М., 1996. – С. 75. 3. Кабишев В.Т. Становление конституционного строя России. – Саратов, 1993. – С.4. 4. Юридична енциклопедія. В 6 т. / Ред. кол.: Ю.С.Шемшученко (гол. редкол.) та ін. – Т.3. – К., 2001. – С. 279. 5. Погорілко В.Ф. Загальні засади конституційного ладу України та його гарантії // Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.:Наукова думка, 2000. – С. 122. 6. Совгиря О.В., Шукліна Н.Г. Конституційне право України: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – C. 80. 7. Савчин М.В. Конституційний Суд України як гарант конституційного ладу: Автореф. дис. ...канд. юрид. наук / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2003. – C. 5. 8. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 95 – 97. 9. Кравченко В.В.Конституційне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2008. - С. 74. 10. Громадянське суспільство: ідеологія і реальність / М.М. Мокляк, В.Ю.Барков, Ю.П. Корнілов та ін. – К., 1977. – С. 4 – 5. В статье исследуется смысловое содержание понятия конституционный лад. Автор делает вы- вод о том, что в науке конституционного права нет единой трактовки не только этого поня- тия, но и его составляющих елементов. В статье содержатся предложения касающиеся норма- тивного закрепления понятия конституционный строй. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ІНТЕРЕСІВ Калюжний Р.А., доктор юрид.наук, професор, Київський національний університет внутрішніх справ В статті досліджуються питання правових та не правових форм реалізації державних інтересів Юридичний аспект дослідження проблеми забезпечення державних інтересів передбачає градацію форм їх реалізації стосовно до зовнішніх та внутрішніх проявів державно-правової діяльності. Згідно із прийнятими у правознавстві і , у тому числі підходами у адміністративно-правової науці, організаційно-правові форми забезпечення державних інтересів поділяються на правові та неправові. Під правовими формами реалізації державних інтересів потрібно розуміти механізм правового регулювання яким володіє держава. Неправові (організаційні) форми реалізації державних інтересів складаються із однорідних за власними ознаками діяльності держави, які не тягнуть за собою юридичних наслідків. Неправові форми мають забезпечувальний характер по відношенню до зовнішньоспрямованої діяльності тих чи інших структур і відображають технологію управління. Вони фактично однакові для всіх соціальних організацій. Різниця може торкатися лише окремих нюансів, наприклад, ступені нормативної деталізації тих чи інших видів внутрішньоорганізаційної діяльності, назви організаційних структур, які виконують ті чи інші управлінські повноваження. Значення внутрішньоорганізаційної (апаратної) діяльності в адміністративно-правовій науці, на наш погляд, традиційно недооцінюється, хоча саме у ході їх здійснення створюються необхідні організаційні передумови належної реалізації органам державної влади своїх повноважень. Не менш важливим є те, що саме у ході внутрішньоорганізаційної діяльності забезпечується і підтримується правовий порядок усередині цього органу. Можна відокремити наступні юридичні форми правової реалізації державних інтересів: правоустановчу форму, правовиконавчу форму, форму правосуддя; правоохоронну форму. Правоустановча форма характеризується визначеними державою загальнообов’язковими правилами поведінки, виконання яких є невід’ємною умовою ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 116 забезпечення державних інтересів, пов’язаних із збереженням стабільності і правопорядку, наділення цих правил юридичною силою і доведенням їх до відома членів суспільства. Правоустановча форма реалізації державних інтересів передбачає здійснення державою наступних заходів: по-перше, надання юридичної чинності тим суспільним відносинам, які існують у суспільстві і які безпосередньо державою не породжуються. До них відносяться соціальні норми, які регулюють звичаї, ритуали, традиції, товаро-обмінні відносини тощо; по-друге, держава безпосередньо здійснює нормотворчу діяльність. Діяльність держави у даній сфері містить у себе видання законодавчими, представницькими і іншими органами державної влади актів нормативно-правового характеру, обов’язкових для виконання всіма державними органами, громадськими об’єднаннями, органами місцевого самоврядування, посадовими особами і громадянами. Правовиконавча форма забезпечення державних інтересів являє собою засновану на законах оперативну, повсякденну реалізацію органами виконавчої влади державних інтересів у сферах економіки, культури, соціального забезпечення, охорони здоров’я, транспорту і зв’язку тощо. Вважаємо, що сутність правовиконавчої діяльності форми реалізації державних інтересів найбільш близька до змісту виконавчої діяльності державних органів, яка здійснюється на підставі та виконанні законів і яка забезпечує повсякденне функціонування держави та її апарата. У межах нашого дослідження доцільно торкнутися питання щодо співвідношення правотворчості і правозастосування з точки зору адміністративно-правової організації державного управління. Здається, що їх можливо розрізняти за змістом вчинення дій. В процесі правотворчої діяльності виробляються і приймаються (або скасовуються) норми права, тоді як в процесі застосування норм права видаються індивідуально-конкретні юридичні акти, які установлюють на підставі правових норм конкретні суб’єктивні права та обов’язки при наявності відповідних фактичних обставин, які передбачені діючими нормами. Правозастосування на відміну від правотворення здійснюється у відповідності із своєрідною процедурою, проходить неоднакову кількість якісно різних стадій. Визначеною специфікою обладають і видані при цьому нормативні акти. Відомо, що форма управління являє собою будь-який юридичний спосіб зовнішнього виразу та внутрішню організацію управлінської діяльності. Отже, правова форма висловлює юридичну сторону управління і визначається у забезпеченні необхідного оформлення змісту, структури управлінської діяльності, а також прийняття управлінських рішень з метою упорядкування самої управлінської діяльності. Подібну роль повинна виконувати і правозастосовча форма управління. Ця форма утворює юридичні установлення (вимога, дозвіл), - правозастосовчі акти. Всі вони спрямовані на: 1) практичну організацію управління; 2) здійснення управління за допомогою прийняття рішення індивідуального характеру; 3) оформлення прийнятих рішень; 4) організація виконання рішень. Таким чином, адміністративно-правове розуміння правозастосування як форми державного управління у сфері забезпечення державних інтересів передбачає наявність визначених нормами права передумов і закріплює ряд правових вимог до суб’єктів застосування права, процедури правозастосовчої діяльності, правозастосовчих відношень, до змісту і форми приймаємих рішень та виконання прийнятих рішень. Форма правосуддя передбачає право суб’єктів державно-правової діяльності на захист своїх інтересів у суді. В Україні встановлена можливість захисту інтересів за допомогою органів конституційного, кримінального, цивільного, адміністративного, арбітражного судочинства. Згідно із ст. 53 Конституції України, права і свободи людини захищаються судом. Об’єктом оскарження до суду можуть бути рішення, діяльність або бездіяльність, на підставі яких порушені права та свободи особи, створені перепони щодо їх здійснення, на особу покладено будь-яке зобов’язання або особа незаконно притягнута до будь-якої відповідальності. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 117 Значення правосуддя як особливої форми реалізації державних інтересів визначається, на сам перед тим, що заради данного інституту здійснюється вирішення конфліктів і спорів між суб’єктами права, що безумовно входить у сферу державних інтересів, тому що держава зацікавлена у соціальній стабільності, яка сприятиме нормальному її (державі) функціонуванню. Разом із тим, поряд з правоустановленням, правовиконанням та правосуддям слід спеціально окреслити правоохоронну діяльність, яку необхідно розглядати як відокремлену форму реалізації держаних інтересів. Правоохоронна форма реалізації державних інтересів передбачає здійснення наступних видів діяльності: профілактичної, припинення протиправної дії, контрольно-наглядової, виконання покарання. Профілактична діяльність спрямована на недопущення ще не здійсненого (хоча можливого) порушення суб’єктивного права або загальнообов’язкового правила поведінки. Завданням попереджувальним різновидом правоохоронної діяльності є припинення вже скоєного протиправного діяння та прийняття заходів по установленню, розшуку та затриманню правопорушника. Контрольно-наглядова діяльність являє собою різновидом державного нагляду і контролем за законністю. Особливе місце у системі цих засобів займає прокурорський нагляд за точним виконанням діючих на території держави законів. Діяльність по виконанню покарання пов’язана із здійсненням по відношенню правопорушника визначених заходів негативного характеру. Із викладених загальнотеоретичних положень щодо правових форм забезпечення державних інтересів випливає важливий, з точки зору нашого дослідження, висновок про те, що всі вони в організаційно-правовому відношенні безпосередньо пов’язані із функціонуванням державного механізму, державного апарату, який і реалізує правотворчу, правозастосовчу, юрисдикційну, правоохоронну та контрольно-наглядову діяльність відповідно із власними компетенційними повноваженнями. В статье исследуются вопросы правовых и не правовых форм реализации государственных интересов. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПРАВОВОГО СВІТОГЛЯДУ У РИМСЬКО-ВІЗАНТІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ Калюжний К. Р., здобувач Київського національного університету внутрішніх справ В статті піднімається питання особливостей проавового світогляду, який існував за часів Римсько-Візантійської імперії Римсько-Візантійська імперія – держава, яка створила блискучу, передову Середньовічну культуру, найважливішою складовою частиною, якою була правова культура. Серед історичних цивілізацій минулого, мабуть, не було такої, яка б залишила після себе більш писаних законів, ніж Візантія. Е.Є. Ліпшиц вважала, що “візантійське право було однією із найбільших яскравих сторін візантійської культури, і по своїй силі впливу на культуру інших народів середньовічного світу вона може порівнюватися лише із візантійським Візантійське мистецтвом право – ”[1]. це складний за своєю структурою і походженням комплекс юридичних норм і систем, які співіснували, взаємодіяли, але й не рідко і взаємовиключали одне інше. Основу цього комплексу складала чисельна сфера норм писаного офіційного права, яка була успадкована в значній мірі від Римської імперії, але переробленої та переглянутої у ході кодифікаційних робіт візантійськими юристами на підставі впливу місцевих традицій і звичаїв, а також норм церковного права. Отримавши найбільш повне втілення у кодифікації імператора Юстиніана у VI ст. (Corpus Juris Civiles), це право зберігало своє значення не тільки на протязі існування Візантійської державності, але й у наступні часи. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 118 Стабільність і розквіт Римсько-Візантійської імперії заснувалися на ряді факторів. Це була єдина ієрархічна, централізована держава з могутнім чиновницьким апаратом, дії якого регламентувалися морально-правовими регуляторами у вигляді заповідей християнства, які бачили державний ідеал у повазі до чинного порядку, зафіксованого у Біблії, а також норм римського права. На думку К.М. Леонтьєва “це щасливе сполучення дуже давнього, звичного (т.б. римської диктатури та муніципальності) із самим новим та захоплюючим (т.б. християнством) і надало можливість першій християнській державі устояти так довго на ґрунті розхитаної, напівзогнилої, серед самих неблагоприємних обставин”[2]. У вступі до відомого Кодексу Юстиніана відмічається: “наша імператорська величність повинна бути прикрашена не тільки силою зброї, а також повинна бути озброєна законами, щоб було можливо організувати справедливе управління, як у час війни, так і у час миру”[3]Поважне відношення до права, закону висловлювали й інші імператори. Так, Лев VI (886-912 рр.) затверджував, що закони – “це у певній мірі стражі нашого існування і лікарі, вони або заважають лиху повністю, або виправляють шкоду, яка була нанесена тими, хто зумів вислизнути На думку від нас Г.Дж”[4] . Бермана, християнські імператори Візантії вважали своїм обов’язком переглядати закони римської правової спадщини у сторону їх більшої людяності, в чому вбачається гуманістичний вплив, який заснований на грецьких концепціях переваги природного розуму, поєднаного із почуттям римського порядку[5]. Позитивне відношення до права перших осіб Римсько-Візантійської імперії, яке було засноване на визнанні активної ролі права в організації держави, поставило право у роль основоположного фактора життєдіяльності візантійського суспільства. Формування правового світогляду у Римсько-Візантійській імперії здійснювалося під впливом поглядів стоіков та неоплатоніків, ідей римського правового порядку, поєднаного із християнським світоглядом, яке було представлено теологічними концепціями візантійської церкви. Домінування у свідомості візантійського суспільства теологічних норм, надало можливість зробити релігійно-правову природу візантійського правового світогляду більш рельєфною. У ньому логічно поєднувались “право”, “закон”, “справедливість”, “істина”, які у рівній мірі сприймалися як у теологічному, так і в юридичному значенні. Слід зазначити, що Візантія, яка була спадкоємиця правових традицій Риму, запозичила у нього не тільки багато чисельні норми права, які їй були необхідні щодо вирішення власних конкретних юридичних питань, але і відношення до аналізу понять. При цьому, не зважаючи на те, що візантійське право було насичено такими термінами як “власність”, “володіння”, “делікт”, а також цілим рядом інших дефініцій, у чому слід бачити безсумнівний вплив римського права, тим не менш, вказані поняття не розглядалися візантійськими юристами із філософської точки зору. Вони не сприймалися як ідеї, які пронизували норми візантійського права і які визначали необхідність застосування останніх на практиці. Поняття візантійського права, як і його багато чисельні норми, були прив’язані лише до визначених юридичних ситуацій. Візантійських юристів мало цікавила природа права, а також його понятійний аналіз. У питаннях аналізу понять візантійські юристи залишалися на ідейному рівні римської античності, коли право, наприклад, розглядалося у вигляді внутрішнього веління, яке було продиктоване моральним станом людини. Змішування теологічних і правових категорій відобразилося на механізмі реалізації правового світогляду візантійського суспільства. В.М. Коробка, розглядаючи правовий світогляд як сталу форму позитивного відношення людини до права, вважає, що механізм правового світогляду приводиться, в першу чергу, за рахунок активізації моральних моментів, які дозволяють особі на їх основі оцінювати навколишню дійсність; у другу чергу, за рахунок активізації юридично-світоглядного установлення у вигляді психологічної готовності особи до правової активності[6]. Вище викладене свідчить про присутність у Римсько-Візантійському суспільстві правового світогляду, якому притаманні деякі особливості: а) право разом із нормами християнських заповідей уявляє собою життєво важливу цінність візантійського суспільства; ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 119 б) воно виникло на філософсько-правових ідеях, поглядах стоіков і неоплатоніків, вміщувало у себе ідеї римського права, а також у значній ступені зазнало впливу християнського світогляду; в) чітко прослідковується релігійно правова природа правового світогляду, у рамках якої, право виступало як моральна категорія, яка тотожна поняттю божественного веління; г) найбільш важлива особливість візантійського світогляду виявилась у його впливі на правові ідеї, погляди, уявлення, основи політико-правового розвитку Київської Русі. Література: 1. Липшиц Е.Э. Право и суд в Византии в IV-VIII вв. – Л., 1976, - С.3. 2. Леонтьев К.Н. Храм и церковь. / К.Н. Леонтьев. – М.: ООО Издательство АСТ, 2003. – С.16. 3. Алексеев Н.Н. Идеи государства, 2-е изд. – С.-Петербург: Издательство “Лань”. – 2001. – С.179. 4. Гийу А. Византийская цивилизация / Пер. с франц. Д. Лоевского; Предисл. Р. Блока. – Екатерин- бург: - У-Фактория, 2005. – С.132. 5. Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Пер. с англ. – 2-е изд. – М.: Изда- тельство МГУ: Издательская группа ИНФРА. М-Норма, 1998. – С.168. 6. Коробка В.Н. Правовое мировоззрение: В 2 ч. Ч.1: Становление и развитие: Монография / В.Н.Коробка; Донецкий юридический институт Луганского государственного университета им. Э.А. Дидоренка, 2008. – С.48. В статті піднімається питання особливостей проавового світогляду, який існував за часів Римсько-Візантійської імперії АНТИКОРУПЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ Коруля І.В., старший викладач Київського національного університету внутрішніх справ В статті досліджується питання створення дійової системи запобігання і протидії корупції, виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків, викриття корупційних діянь, обов’язкової відповідальності винних у її вчиненні Сьогодні як ніколи, необхідність вироблення чіткої системної та законодавчо закріпленої стратегії удосконалення законодавства в державі на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів є основною умовою розбудови правової держави, демократичного суспільства в Україні. У сучасній суспільно-політичній ситуації, яка характеризується проявами як політичної так і правової невизначеності та розбіжності у сфері забезпечення захисту прав і свобод людини, тому закономірно, що залишаються і існують нерозв’язані проблеми, такі як: реформування правоохоронної системи, вдосконалення чинного законодавства, подолання корупції, хабарництва тощо. На сучасному етапі в державі, гострою проблемою для українського суспільства за роки проведення соціально-економічних реформ у напрямі подальшої демократизації суспільного життя є і залишається корупція. Починаючи з середини 90-х років минулого сторіччя, питання боротьби з корупцією є предметом неухильної уваги з боку держави та громадськості [1, с. 76]. Держава офіційно визнала, що корупція є однією з проблем, яка потребує невідкладного розв’язання. Вона становить значну загрозу для демократії, реалізації принципу верховенства права і закону, соціального прогресу, національної безпеки, становлення громадського суспільства. Тому створення дієвої системи запобігання корупції, розробки і впровадження комплексу організаційно-правових заходів для протидії цьому явищу, виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків має стати одним із пріоритетів держави та її кримінологічної політики [2]. Отже, основною метою державної політики у галузі боротьби з корупцією є створення дійової системи запобігання і протидії корупції, виявлення та подолання її соціальних ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 120 передумов і наслідків, викриття корупційних діянь, обов’язкової відповідальності винних у її вчиненні. Безперечно, протидія корупції є безпосереднім виразом антикорупційної політики, яка визначає ідеологію і стратегію антикорупційних заходів. Проте, зміст і спрямованість антикорупційної політики як складової антикриміногенної (кримінально-правової) політики держави визначається багатьма факторами об’єктивного і суб’єктивного характеру, у тому числі: особливостями соціально-економічної формації, політичної системи, в яких вона здійснюється; рівнем, структурою та динамікою корупційних процесів, зокрема і криміногенних процесів загалом; економічною ситуацією (характером економічних відносин, рівнем “тіньової” економіки, основними тенденціями економічного розвитку); вибором стратегічного напряму протидії корупції; наявністю науково обґрунтованих програм декриміналізації економіки, політики, інших соціальних сфер, протидії найбільш небезпечним та найбільш поширеним корупційним проявам, насамперед злочинного характеру; станом антикорупційного законодавства; станом правоохоронної системи; наявністю сильної незалежної судової влади; рівнем розвитку демократичних інститутів суспільства; культурними і політичними особливостями суспільства; наявністю політичної волі щодо протидії корупції та характером її вияву. Таким чином, антикорупційна політика є своєрідною реакцією на ті корупційні процеси, які мають місце у даний період в державі тобто, які прогнозуються у майбутньому. Слід зазначити, що корупція продукується в соціальному просторі, який охоплює економічну і соціальні сфери сучасного суспільства, а її детермінантами є: політична нестабільність і неструктурованість суспільства, криза політичної влади і протистояння її гілок, слабкість демократичних традицій, обмеженість інститутів громадського суспільства, відсутність політичної волі державних діячів і недосконалість інститутів як політичної, так і юридичної відповідальності; невизначеність перспектив економічного розвитку, механізмів забезпечення і гарантування всіх форм власності, ринкових відносин, недосконалість податкової системи, значне зростання тіньового капіталу, спад виробництва; недосконалість антикорупційного законодавства, нормативно-правового регулювання суспільних відносин, неузгодженість і невідповідність національного законодавства нормам міжнародного права, що регламентують протидію корупції; соціальна нестабільність і напруженість у суспільстві, недосконалість механізмів соціального забезпечення незахищених верств населення; відсутність чіткого законодавчого визначення повноважень і функцій органів виконавчої влади та їх посадових осіб, а також інститутів соціального контролю над ними. Таким чином, специфіка протидії корупції та її подолання як системного явища потребує перед усім нормативно-правового налагодження складної взаємо узгодженої системи запобіжних заходів, які мають бути розроблені різними галузями законодавства: цивільним, фінансовим, господарським, адміністративним та ін. Поряд із запобіжними заходами необхідне також вдосконалення і розширення системи кримінально-правових, цивільно-правових, адміністративних та фінансових санкцій. Крім того, ці заходи вимагають і активної діяльності, спрямованої на формування антикорупційної свідомості населення із залученням усіх важелів громадянського суспільства. Тільки такий комплексний підхід до боротьби з корупцією вбачається найбільш доцільним і потребує подальшого всебічного розвитку. Література: ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 121 1. В. І. Борисов. Питання боротьби зі злочинністю. Збірник наук. праць. Випуск 15 / Ред.. кол.: Ю. В. Баулін (голов. Ред.) та ін. – Х.: Вид-во «Кроссроуд», 2008. – 324 с. 2. Концепція подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності”. Затв. Указом Президента України від 11 вересня 2006 року// Офіц. Вісник України. – 2006. - № 37. – Ст. 2540. В статті досліджується питання створення дійової системи запобігання і протидії корупції, виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків, викриття корупційних діянь, обов’язкової відповідальності винних у її вчиненні. ОСНОВНІ СИСТЕМИ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ ПОЛІЦІЇ В ЗАРУБУЖНИХ КРАЇНАХ ТА ЇХ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ Кудря В. О., здобувач кафедри управління в органах внутрішніх справ Київського національного університету внутрішніх справ В статті автор автор аналізує особливості осмновнимх систем професійної підготовки управлінських кадрів поліції та їх правовое регулювання Здійснений аналіз свідчить, що формування та розвиток систем професійної підготовки управлінських кадрів поліції в Європі і Північній Америці розпочався одночасно на початку XX ст. хоча й різними підходами. Однак аналіз наукових джерел з цього питання дає підстави говорити, що в порівнянні з іншими країнами найбільший досвід в організації і проведенні професійної підготовки керівних кадрів поліції накопичено в США. Саме сполучені штати були першою країною, що почала на професійній основі здійснювати підготовку управлінських кадрів поліції у вищих освітніх установах, і до цього часу вони значно випереджають інші країни у масштабах діяльності в зазначеному напряму. Досить сказати, що всі керівники вищої ланки Канади традиційно проходять навчання і підвищення кваліфікації в США. Більшість старшого начальницького складу поліції країн Близького Сходу і Африки також отримують освіту і управлінську професійну підготовку в Америці [1, с. 34-37]. У Центральній і Східній Європі силами американців організовано і функціонує цілий ряд освітніх установ з професійної підготовки поліцейських управлінців. Американські технології запроваджуються в професійну підготовку багатьох країн, займаючи по всьому світу домінуюче положення. Вивчення питання свідчить, що принципова відмінність американського підходу до організації професійної підготовки управлінських кадрів поліції від європейського полягає в тому, що у США розуміють сутність професійного управління як особливого виду діяльності, який вимагає спеціальної професійної підготовки і періодичного оновлення знань впродовж всієї практичної управлінської діяльності. Тому з 30-х рр. XX ст. в США бурхливими темпами почала розвиватися система підготовки та перепідготовки управлінських кадрів поліції при загальногромадянських вищих учбових закладах США. Так в Гарвардському, Мічіганському, Каліфорнійському, Північно-західний університетах та університеті штату Вісконсін було підготовлені спеціальні програми з підготовки та перепідготовці управлінських кадрів поліції різного рівня. Водночас при університетах і вищих школах бізнесу створювалася широка мережа підвищення кваліфікації поліцейських управлінців, що дозволяє масово здійснювати професійну підготовку дипломованих фахівців з управління, а згодом – періодичну їх перепідготовку впродовж всієї кар'єри. Вважається, що з 1970-х рр. США остаточно затверджуються в ролі світового лідера у сфері навчання поліцейських управлінців не тільки по масштабах навчання, але і за змістом учбового процесу, методам навчання цієї категорії службовців поліції [2] . У Європі ж спочатку контингент поліцейських управлінців формувався з найбільш досвідчених і досвідчених працівників, а управлінська підготовка обмежувалася навчанням висуванців на курсах підвищення кваліфікації, що функціонують на базі відомчих поліцейських навчальних закладів [3, с. 27-31]. В організації професійної підготовки довгий ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 122 час превалював традиційний підхід до формування контингенту керівних кадрів поліції, заснований на оцінці керівників, перш за все, по досвіду роботи в поліції, а також таких особистих якостях, як організаторські здібності, ініціатива, здоровий глузд, здатність до ухвалення рішень, аналітичний розум і так далі [4, с. 54-56]. Кандидати на висунення при цьому проходили як правило курси підвищення кваліфікації або курси для кар'єри. Таким чином в США професійна підготовка співробітників поліції, як правило, організовувалася «на стороні» - тобто на базі загальногромадянських університетів і інших освітніх інститутів силами і засобами цих інститутів, а в Європі управлінські кадри готувалися у відомчих системах професійної поліцейської підготовки. Це, в свою чергу, дало змогу залучати більш якісні та кваліфіковані кадри до їх підготовки. Європейська система професійної підготовки працівників поліції, як правило, дає не тільки професійну підготовку як таку, але і при навчанні по відповідних програмах присуджували освітні ступені, відповідні загальногромадянським ступеням середньої або вищої освіти. Слідуючи загальноєвропейському правилу, поліцейські інститути, що займалися професійною підготовкою поліцейських, поступово додавали все більше освіти загальноосвітніх дисциплін в своє навчання, розширювали і заглиблювали зміст програм, збільшували терміни підготовки, якісно покращували викладацьких склад, розвивали науково-методичну і матеріально-технічну базу. Таким чином, усередині поліцейської системи відомчі інститути розвивалися до повноцінних освітніх установ для задоволення освітніх потреб поліції. У результаті в країнах Європи склалася відомча трирівнева система професійної підготовки, що дає не тільки підготовку, але і освіту шляхом поступового нарощування і ускладнення знань, умінь, навиків у міру просування по службі і необхідності реагування на змінні реалії і запити службової діяльності. Така система професійної підготовки кадрів поліції, що склалася практично у всіх європейських країнах, в даний час включає: 1-й рівень – первинне навчання тих, хто поступає на службу до поліції; 2-й рівень – багатопрофільна підготовка поліцейських різних спеціальностей, середнього керівного складу поліції; 3-й рівень – підготовка управлінських кадрів поліції, старших і вищих офіцерів. Паралельно з основними рівнями професійної підготовки діє широка багатопрофільна мережа додаткової освіти. Історія розвитку американської поліції не спричинила розвитку багаторівневої системи професійної підготовки, як це мало місце в Європі. У США перші поліцейські школи професійної підготовки виникли усередині цивільних освітніх інститутів. Потім почали утворюватися самостійні поліцейські школи, які почали займатися виключно професійною підготовкою службовців поліції, зокрема управлінських кадрів. Функція ж здійснення професійної освіти, що дає право на отримання керівної посади, до цього дня залишається за загальногромадянськими університетами, коледжами, факультетами, що пропонують спеціальні програми по поліцейській проблематиці. Паралельно з основними рівнями професійної освіти/підготовки діє встановлена законодавством широка багатопрофільна мережа, додаткової освіти або як її називають у всьому світі післядипломної освіти: тобто підвищення кваліфікації, перепідготовки поліцейських кадрів, яка функціонує як на базі поліцейських учбових закладів, так і у формі службової підготовки безпосередньо на місцях. Професійна підготовка керівників поліції в процесі проходження служби стає в Європі основним елементом політики формування функціонерів поліції вищої ланки. Так, у Франції система підвищення кваліфікації керівників поліції в процесі їх служби була організована і здійснена на основі Реформи поліцейського навчання, проведеної в червні 1979 року. У Європі окрім можливості здобути відомчу освіту, все більше поліцейських відкомандирується або самостійно вступають до загальногромадянських університетів та інститутів. Почастішали випадки прийому на роботу в поліцію громадян, що вже мають одну або навіть дві вищі освіти, кандидатські і докторські ступені. Як випливає з аналізу зарубіжної теорії і практики, правовим регулюванням професійної підготовки управлінських кадрів поліції є рішення відповідних органів та ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 123 освітніх установ з організаційних питань щодо професійної підготовки управлінських кадрів поліції із застосуванням наукових обґрунтованих форм, методів і технологій системи підготовки, що відповідають змісту і завданням управлінської діяльності в поліції і відповідним міжнародним стандартам. При цьому правове регулювання включає дотримання, виконання і застосування норм чинного законодавства, використання засобів і форм юридичної дії на органи і УВАГА: об'єкти організації системи професійної підготовки управлінських кадрів поліції, а також поточний правовий супровід процесу професійної підготовки. Література: 1. Мс Namara J.H. Police Personnel and Police Management. - N.Y.: John Wiley & Sons, 1999. 2. Колонтаевская И.Ф. Организационно-правовые основы профессиональной подготовки управленческих кадров полиции за рубежом. Дис. ... канд. юрид. наук : 13.00.01 .-М.: РГБ, 2005 3. Hebenton, B. & Thomas, T. Policing Europe: Cooperation, conflict and control. -New York: St. Martin's Press, 1995. 4. Dempsey Т. Computer Communications Technology Facilitates Law Enforcement Training// The Police Chief. 1997. № 11. В статье автор анализирует особенности основных систем профессиональной подготовки руководствующих кадров полиции и их правовое регулирование. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ АНТИПРАВОВОГО ЗАКОНУ Конєва Н. В., викладач кафедри судових та правоохоронних органів факультету права та підприємництва Київського національного університету внутрішніх справ. Досліджується сутність антиправового закону. На основі використання закону біполярності речей у світі ілюструється сутність категорії права вказуючи на його антиподи – антиправо, неправо. Виводяться ознаки антиправового закону та вказується на його відмінний зав’язок із рисами та принципами правової (соціальної) держави Приступаючи до розкриття категорії антиправовий закон, зазначимо, що теоретичною передумовою дослідження даного поняття є дослідження і розкриття змісту та суті правового закону, що дало можливість дослідити ознаки та риси його антиподу. Крім того, щодо розуміння категорії права, то автор роботи притримується гуманістичного, інтегративного, комплексного підходу і здійснює своє дослідження на основі визначення, яке наводить український вчений у галузі теорії держави і права В.О.Котюк, а також розробок деяких інших авторів щодо розуміння понять право, правова (соціальна держава) [1-4]. Так, він зазначає, що Право – це система або сукупність норм-правил поведінки та діяльності особи і інших суб’єктів правовідносин, які відображають найбільш важливі економічні, політичні, моральні, громадянські і інші соціальні відносини в формі правових звичаїв, державних законів і інших нормативно-правових актів, правових прецедентів, нормативно-правових договорів, які встановлені державною владою, всім населенням (референдумом, віче тощо), або загальновизнані суспільством, виражають суб’єктивні права і обов’язки громадян, юридичних осіб, держави та інших суб’єктів, а також форми і засоби їх захисту; виражають принципи рівності і рівноправ’я всіх суб’єктів, принцип (міру) справедливості, принцип юридичної (правової) свободи і відповідальності за нанесення шкоди і суспільної небезпеки, принцип істини і правди; є загальнообов’язковими для всіх суб’єктів суспільних відносин, охороняються державною владою і суспільством від порушень і направлені на охорону соціальних (матеріальних і духовних) цінностей ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 124 суспільства і народу, а також направлені на розвиток і зміцнення демократії, особистості, громадянського суспільства, загального блага, правопорядку і правової держави [5 С.43]. Крім того, В.О.Котюк, влучно запропонував підхід до визначення права та усвідомлення сутності права на основі використання закону біполярності речей у світі. За таким підходом, відповідно, можна проілюструвати сутність категорії права вказуючи на його антиподи. [5 С.33] Таким чином, погоджуючись з висловом Канта про те, що “юристи все ще шукають визначення права” [6 С.275], - яке він написав біля 200 років тому назад, вкажемо, що дійсно немає єдиного визначення права, але є розуміння понять “неправо”, свавілля, безправ’я. Використовуючи ці категорії кожна людина усвідомлює сутність такого явища як право, тому що право хоч його і важко визначити однозначно, немає нічого спільного із безправ’ям, свавіллям, правопорушенням, гнобленням, тотальним обмеженням прав і свобод людини і громадянина тощо. Вони ж, ці антиподи права є також негативними категоріями і з точки зору моральності, причому у свідомості будь-якої людини, суспільства, народу будь-якої держави За. таким підходом, вважає автор роботи, так само як право можна краще зрозуміти через усвідомлення понять антиправа (неправа), так і аналізуючи категорію правовий закон, слід звернутися до його антиподу, т.б. антиправового закону. Так само як право, хоч його і важко визначити однозначно, немає нічого спільного із антиправом т.б. безправ’ям, свавіллям, правопорушенням, гнобленням, тотальним обмеженням прав і свобод людини і громадянина, так само і правовий закон не може мати з ними нічого спільного. А, відповідно до цього, антиправовий закон є вмістилищем та відображенням антиправа. Тобто антиправовий закон це закон, духом якого виступить антиправо (неправо) у будь-якому з його проявів. Неправо – категорія введена Гегелем в його “Філософії права” [7 С.137] для означення особливої волі, що демонструє свавілля та свою відокремленість від загальної волі та загального права. Дане поняття володіє не меншим змістовним наповненням, ніж протистояче йому фундаментальне поняття права. Право і неправо, будучи в філологічному відношенні антонімами, є членами єдиної бінарної опозиції . Однак це не заважає їм стояти рядом, подібно тому, як в єдиних проблемно-смислових рядах перебувають поняття правди і неправди, добра і зла, любові і ненависті. Так само і в єдиному проблемно-смисловому ряді стоять правовий та антиправовий закон. Антипод права – антиправо – у якій би формі воно не було виражене є, безумовно, негативними категоріями і з точки зору моральності, причому у свідомості будь-якої людини, суспільства, народу будь-якої держави. Це говорить про спільне усвідомлення негативності відповідних явищ без винятку будь-ким на протязі всієї історії людства. Отже, що представляє собою антиправовий закон? Щоб відповісти на це питання автор роботи у попередніх дослідженнях визначив поняття та сутність правового закону і тепер, відповідно, на його основі сформулює та визначить суттєві ознаки та риси його антиподу. Квінтесенцією визначення є твердження про те, що правовий закон відповідає ознакам та принципам права, які формують його зміст, а також не заперечує ознак та основних принципів правової держави. Слід зазначити, що уособленням спільних рис між правовим та антиправовим законом є безумовно категорія закон, як нормативно-правовий акт. Як форма вираження державно- владного веління. Відповідно антиправовий закон із правовим має спільні межі співвідношення по формі, але вони різняться по змісту. Це іще раз підтверджує, що в більшому ступені проблема правового закону – це проблема змісту, і в меншому ступені форми. Хоча це твердження є вірне при умові дотримання формальних характеристик закону, як нормативно правового акту. Інакше, якщо і формальні ознаки будуть порушені, то зникає і сам закон, як форма права. Відповідно, антиправовий закон не уособлює вище перераховані ознаки та принципи права і якщо він не завжди заперечує сугубо регуляторну сутність закону, то завжди узурпує його цінністно-нормативний зміст з точки зору загальнолюдських цінностей та міжнародного права. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 125 Отже, антиправовий закон відповідає наступним ознакам: Не забезпечує реалізацію свободи; не реалізує принцип формальної юридичної рівності; не є справедливим; не уособлює у собі принципи істини і правди; хоча і регулює найбільш важливі економічні, політичні, моральні, громадянські і інші соціальні відносини, але результатом як правило є не захист та розширення прав і свобод людини і громадянина, а їх обмеження чи взагалі скасування; як правило, не об’єктивно відображає соціальні закономірності суспільних відносин, також у антиправовому законі не відображаються і не знаходять вираження потреби, інтереси, мета суспільства, а скоріше окремих осіб чи груп; не направлений на охорону соціальних (матеріальних і духовних) цінностей суспільства і народу з позицій потреб і інтересів всього суспільства і народу; не направлений на розвиток і зміцнення демократії, особистості, громадянського суспільства, загального блага, правопорядку, а скоріше активно заперечують ці інститути та цінності правової держави. не має виключно нормативного характеру по змісту, як гарантія здійснення суб’єктивного права, а може містити окремі індивідуально-владні веління. по формі можуть бути порушені вимоги; не завжди виступає у вигляді письмового акту- документу спеціальної форми; не має вищу юридичну силу в державі, всі інші нормативно-правові акти можуть суперечити йому; не є обов’язковий до виконання абсолютно для всіх потенційних суб’єктів (адресатів) правовідносин, як громадян так і посадових осіб; не охороняються державною владою і суспільством від порушень, не забезпечується силою державного примусу; приймається, змінюється, відміняється з порушенням встановленої законом процедури – законодавчої процедури; приймається не виключно уповноваженим на те вищим законодавчим органом або всім населенням (референдумом), а приймається іншими надзвичайними органами, які не передбачені Конституцією та законами, відповідно до чого не забезпечується ознака легітимності Антиправовий закон порушує риси та принципи правової (соціальної) держави і таким чином у такому законі: • В ролі центральної цінності щодо держави виступає не людина, а які-небудь, як правило, вузько класові, вузько групові інтереси чи цінності; • відсутній принцип взаємоповаги і взаємовідповідальності держави і людини; • відсутній принцип верховенства права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною та фізичною силою держави і державною владою; • немає забезпечення, а то і прямо порушується принцип реального поділу влади, яка має належати народу на законодавчу, виконавчу, судову. • відсутній демократичний плюралізм і гласність – діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п. • відсутнє юридичне закріплення основних прав і свобод людини і громадянина в конституції та їх фактичне забезпечення; • Держава у антиправових законах як правило заперечує три групи прав індивідів: Обмежується або заперечується право на незалежність від влади; Обмежується або заперечується право на участь у владі; Обмежується або заперечується права соціально-економічні та соціально-культурні. Також, антиправові закони заперечують та суперечать наступним рисам та принципам соціальної держави • Людина її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека не визнаються в державі найвищою соціальною цінністю. • Порушується принцип непорушності права власності; ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 126 • Власність може використовуватись на шкоду людині і суспільству т.б. інститут власності не має соціальної спрямованості, відсутній вільний ринок як необхідна економічна основою соціальної держави); • Немає закріплення в Конституції відповідних соціальних (соціально-економічних та соціально-культурних) прав індивіда, внаслідок чого вони обмежуються чи є недосяжні. Та відсутня орієнтація на них при законотворенні та при здійсненні державно-владної діяльності; Крім того, погоджуючись із твердженням чл.-кор. АпрН України, видатного дослідника у галузі теорії держави і права М.І.Козюбри, що найбільш предметним, “відчутним” критерієм правового характеру законів та інших нормативних актів є права людини [8 С.47- 49], зазначимо, що будь-який закон, який порушує або „забуває” про основні права та свободи людини є за своїм змістом антиправовим. Отже, антиправовий закон – це закон, в якому не реалізується право. І який суперечить ознакам та порушує принципи правової (соціальної) держави. Причому, як правило активно а не пасивно заперечує відповідні ознаки та принципи права. Право як суспільний феномен не виступає внутрішнім наповненням закону, а цю роль бере на себе анти право (неправо) і саме антиправо (неправо) є орієнтиром його змістовного навантаження, змістом антиправового закону, якого не повинно бути в Україні. Причому не обов’язково, закон має відповідати всім вищевказаним ознакам, щоб назвати його антиправовим, достатньо навіть однієї, а звідси значить можна говорити про різну ступінь заперечення права в антиправовому законі, про різну ступінь правовості закону, а також про різну ступінь загрози для суспільства і держави, яку несуть антиправові закониВсі . ці питання входять до сфери єдиної проблеми – проблеми створення та реалізації власне правових законів у правовій (соціальній) державі, якою проголосила себе і Україна. Література: 1. Скакун О.Ф. Теория государства и права.-Харьков.-Консум.-2000г.- 704с., 2. Хропанюк В.Н. Теория государства и права.- Учебник для студ. юр. ВУЗов и факт-тов. / Под ред. Проф. О.Г. Стрекозова.-М.-Омега-Л.- 2000г.-345с 3. Нерсесянц В.С. Право и закон.-М.-Наука.-1983г.-366с. 4. Заяць.А.П. Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації. Автореф. дис… д-ра юрид. наук (12.00.01) / Київський ун-т ім. Т. Шевченка.-К.-1999. 5. Котюк В.О.Основи держави і права.Навч.пос.3-тє видання.-Київ.-Атіка.-2001.-С.-43. 6. Любашиц В.Я.,.Мордовцев А.Ю., Тимошенко И.В. Теория государства и права: уч.пособие.- Ростов н/Д.-МарТ.-2001г.-512с. 7. Философия права. Перевод с немецкого / Гегель; Сост.: Керимов Д.А., Нерсесянц В.С. (Вступ. ст. и прим.); Пер.: Левина М.И., Столпнер Б.Г. - М.: Мысль, 1990. - 526 c. 8. Козюбра М.І. Принцип верховенства права і права людини // Права людини і правова держава ( до 50-ї річниці Загальної декларіції прав людини: тези доповнень та наукових повідомлень),10-11 грудня 1998р./відп. ред. В.Я.Тацій.-Національна юридична академія України ім. Я.Мудрого.-Х.- 1998р.- 188с Исследование я в области определения сущности антиправового закона. Так, на основании использования закона биполярности вещей в мире, в данной статье иллюстрируется сущность категории права, указывая на его антипода – антиправо, неправо. Выводятся признаки антиправового закона и указывается на его отрицательную связь с признаками и принципами правового (социального) государства. ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ ЛІСОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ Лапчак І.В., адвокат Розглядаються екологічні та економічні проблеми розвитку лісового законодавства України. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 127 Ліс – це кількісне нагромадження порід дерев, яке створює нову якість, тобто екосистеми, що включають не тільки дерева, а й грунт, рослин, комах, птахів, звірів. Ліс – це сукупність рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів разом із землею, на якій вони знаходяться, а також інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Ліс є складовою частиною навколишнього середовищ, але має особливості, які відрізняють ліс від інших об’єктів рослинного світу. Широкомасштабні лісозаготівлі спричиняють такі короткотермінові чи довготермінові наслідки: 1) виникає серйозна загроза для виняткового, недоторканного біологічного багатства, яке містить колосальний потенціал для спеціального розвитку; 2) втрата лісів створює загрозу для кліматичного балансу на місцевому, регіональному та глобальному рівнях і зумовлює погіршення екологічного потенціалу; 3) знеліснення викликає різку зміну у землекористуванні; 4) вирубування лісів може поставити під загрозу саме виживання корінних мешканців цих територій; 5) погіршується загальний стан здоров’я населення [1]. Ліс відіграє клімато-регулюючу функція, тінь зелених насаджень, знижує температуру повітря на 4-8 градусів. Охоронна функція лісу, яка випливає з екологічної, полягає в тому, що лісові екосистеми зволожують грунт, запобігають паводкам, ерозіям водних басейнів та земельних ресурсів. Ліс є місцем відпочинку мільйонів людей, а тому має величезний рекреаційний потенціал, що передбачає його раціональне використання і охорону. Особливо велике значення має проблема охорони і використання лісових ресурсів у Карпатському регіон.і Ліси Українських Карпат справедливо називають “Зеленими легенями України”. Тут зосереджена третина запасів деревини нашої держави. Розвиток економіки, в т.ч. лісового комплексу, здійснювався без достатньої ув’язки з вимогами охорони довкілля. Окрім недоліків господарювання, тут слід назвати відсутність всебічних регіональних економіко-правових досліджень. Економічні дослідження відомих вчених не мали продовження в юридичній літературі з метою розробки механізму впровадження. Очевидною є необхідність дослідження проблем правового регулювання охорони і раціонального використання лісових ресурсів на стику економіки і права [2]. Забезпечення охорони і раціонального використання, відновлення лісів є сьогодні актуальною проблемою для України. Сукупність суспільних відносин, пов’язаних із охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, є об’єктом правового регулювання лісового права [3]. Оскільки ліс є невід’ємним компонентом біосфери, провести чітку межу між ним та іншими складовими довкілля неможливо. А звідси випливає і тісний взаємозв'язок між лісовим правом та екологічним правом. Єдиного погляду щодо співвідношення між цими двома поняттями не існує, тобто чи вважати лісове право окремою галуззю права, чи розглядати його як частину екологічного права – щодо цього вчені так і не домовилися. Видається доцільним з’ясувати, яке місце займає лісове законодавство (закони та підзаконні нормативні акти) в системі законодавства про охорону довкілля (екологічного законодавства). Його завдання полягає у регулюванні суспільних відносин з метою забезпечення підвищення продуктивності, охорони і відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей, задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах на основі раціонального використання. Це законодавство складається з Лісового кодексу України, Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, законодавчих актів про охорону і раціональне використання земель, вод, надр, тваринного світу та інших нормативно-правових актів України. Чинне законодавство не завжди пропонує ефективні засоби для забезпечення охорони і раціонального використання лісів. У розвитку лісового законодавства необхідно враховувати функції лісу, у тому числі і екологічну та економічну. Тоді лісове законодавство, як динамічна система, буде зазнавати адекватних змін та доповнень у майбутньому. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 128 Література: 1. Див.: Гибнущие леса: Последствия обезлесения для человека. – М.: Междунар. отношения, 1990. 2. Див.: Костицький В.В. Економіко-правові проблеми охорони і використання лісів Українських Карпат. – Івано-Франківськ, 1993. – С.1. 3. Костицький В.В. Лісове право України. – К.: “Нічлава”, 1999. – 143 с. Рассматриваютя экологические и экономические проблемы развития лесного законодательства Украины. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЦЕРКВИ ТА ДЕРЖАВИ. Миронова О.О., кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права Кримського юридичного інституту ОДУВС В статті досліджуються основні питання правового діяльності релігійних установ та їх взаємовідносини з державою Історія багатьох держав включає в себе взаємовідносини світської й церковної влади, держави й релігійних організацій. Останнім часом вплив церкви, релігійних норм і цінностей на життя суспільства в пострадянських державах помітно збільшився. Це пояснюється у відомій мірі істотною зміною умов життєдіяльності й підходом до релігії як до найважливішої інтегруючої сили й фактору духовно-морального відродження народів. Видатний російський філософ И.А. Ільїн (1883-1954) так визначив співвідношення держави й церкви: «Церква й держава взаємно сторонні - за установленням, духом, гідністю, метою й за способом дії. Держава, що намагається привласнити собі силу й гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква, що намагається привласнити собі владу й меч держави, втрачає свою гідність й змінює своє призначення. Церква не повинна брати меча - ні для насадження віри, ні для страти єретика або злодія, ні для війни... у цьому змісті церква «аполітична», завдання політики не є її завдання; кошти політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг».[1] Аналіз конституційного законодавства й практики зарубіжних країн дозволяє виділити 2 основних вида статусу церкви в державі: 1).Державна церква - закріплення її привілейованого положення у порівнянні з іншими віросповіданнями. 2). Режим відділення церкви від держави й школи від церкви. Статус державної церкви припускає тісне співробітництво держави й церкви, що охоплює різні сфери суспільних відносин, а також різні привілеї для релігійних організацій, які належать до державної церкви. Для статусу державної церкви характерні такі особливості: 1. За церквою визнається право власності на широке коло об'єктів: землю, будинки, спорудження, предмети культу й т.д. у багатьох випадках держава звільняє власність церкви від оподатковування або істотно знижує податки на неї. 2. Церква одержує від держави різні субсидії й матеріальну допомогу. 3. Церква наділяється рядом юридичних повноважень - вона вправі реєструвати шлюб, народження, смерть, у ряді випадків - регулювати брачно-сімейні відносини. 4. В галузі політичних відносин церква має право брати участь у політичному житті країни, у тому числі й через представництво церкви в державних органах. 5. В області релігійних відносин союз церкви й держави полягає в тому, що глава держави навіть при республіканській формі правління дає релігійну клятву або присягу при вступі на посаду. Церква бере участь і в коронації монархів. 6. Церква має широкі повноваження в області виховання й освіти підростаючого покоління, веде релігійну цензуру друкованої продукції, кіно, телебачення. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 129 Статус державної релігії, навіть у пом'якшеній сучасній формі, все-таки ставить Церкву в більшу залежність від держави. В тих державах, де одна з релігій оголошена державної, можуть існувати й інші релігії, але їхній статус більш обмежений у порівнянні з офіційною церквою. У деяких країнах встановлено формальну рівність всіх релігій, що є ознакою демократичного суспільства (Ірландія, Аргентина), тому що закріплюється терпимість стосовно інших релігій. Однак ця рівність не завжди дотримується на практиці. Режим відділення церкви від держави існує в багатьох сучасних країнах - Україні, Росії, Франції, Німеччині, Португалії й ін. Даний режим найчастіше обумовлений прагненням позбавити церкву монополії на виконання ідеологічної й інтеграційної функцій, оскільки церква має потужний потенціал впливу на свідомість людей. Сьогодні в більшості західних країн церква відділена від держави. Релігійні меншості користуються релігійною свободою без дискримінацій. Церква не втручається в державні справи й, навпаки, держава не втручається в справи церковні. Але відокремлення церкви від держави не виключає й співробітництва між ними. Режим відділення церкви від держави не означає також і відсутність будь-якого контролю з боку держави за діяльністю релігійних організацій. Держава не ухиляється від правового регулювання їх статусу та діяльності. Цей режим припускає правове регулювання діяльності релігійних організацій, що забезпечує певний баланс церковно-державних відносин і дозволяє співробітничати церкві та державі при вирішенні соціальних питань. При регламентуванні правового статусу релігійних організацій законодавство більшості держав виходить із визнання свободи совісті й віросповідання, тобто права сповідати будь-яку релігію, вільно обирати й поширювати релігійні переконання.[2] На основі аналізу чинного законодавства[3] випливає, що державно-конфесіональні відносини в сфері свободи совісті й віросповідання в Україні будуються на наступних принципах: світський, конфесійно нейтральний характер держави і його інститутів; рівність прав і свобод людини незалежно від відношення до релігії, приналежності до релігійних або світських об'єднань; рівність релігійних об'єднань перед законом; повага культурно- національних традицій, менталітету різних суспільних груп населення; облік взаємозв'язку національних звичаїв, традицій і обрядів з релігією; допустимість лише таких обмежень у сфері свободи совісті й віросповідання, які диктуються необхідністю захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів людини й громадянина, забезпечення оборони країни й безпеки держави; відкритість у реалізації політики в сфері свободи совісті й віросповідання на всіх рівнях державної влади й управління; наукова обґрунтованість політики держави в даній сфері. Література: 1. Ильин И.А. О государственной форме // Советское государство и право. 1991 № 11. стр.40. 2. Сорокин П.А. Социокультурная динамика и религия. Кризис нашего времени // Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992. стр. 457. 3. Конституція України //Відомості Верховної Заради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141; Про волю совісті та релігійні організації: Закон України від 23.04.91 (із зм. і доп.) //Відомості Верховної Заради УРСР - 1991. - № 25. - Ст.283. В статье исследуются основные вопросы правовой деятельности религиозных организаций и их взаимоотношения с государством. ПОНЯТТЯ МЕХАНІЗМУ ОХОРОНИ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА Наулік Н. С., доцент кафедр конституційного, адміністративного і міжнародного права юридичного факультету ТНЕУ В статті досліджується відмінність механізму охорони і механізму захисту прав і свобод людини і громадянина та їх обсяг ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 130 Захист прав і свобод людини і громадянина є конституційно-правовим та міжнародно- правовим обов’язком сучасної держави, який реалізується за допомогою системи принципів, інститутів, механізмів і процедурно-правових правил. Це пояснюється втіленням суспільства в державі, а тому додержання інтересів суспільного блага потрібно враховувати у процесі виправдовування основних прав і свобод людини. Держава повинна захищати інтереси індивіда за умов гарантування достатнього захисту суспільних інтересів [1, c. 83]. Одним із найважливіших та найскладніших питань в юридичній практиці є питання пов’язані із охороною та захистом прав і свобод людини та громадянина, а надто із поняттям механізмів їх реалізації та захисту, які поєднують в собі різні складові. Загалом механізм – це внутрішня побудова, система певних елементів, із яких складається кокретне явище. Поняття “механізм охорони та захисту прав людини” частково співпадає із “механізмом правового регулювання”, який складається і норми права, юридичних фактів, правовідносин, актів застосування права, форм реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, елементів правосвідомості і правової культури. Однією із складових вищезазначеного поняття є механізм соціального і правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина, який в ідеалі повинен складатись із: визнання суверенних основ особистості, спрямованості соціального розвитку на досягнення добробуту суспільства загалом, забезпечення громадського порядку, верховенство принципу: “Громадянину дозволено все, що не заборонено, а державі заборонено все, що не дозволено”, юридичної рівності і незалежності суб’єктів правовідносин [2, с. 132]. В повному об’ємі права можуть бути забезпечені і захищені лише в демократичній державі, кінцевою метою діяльності якої є забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Досягнення цієї мети пов’язано із обов’язком держави створити систему захисту прав і свобод. Ряд науковців стверджують, що поняття “забезпечення” є родовим по відношенню до понять “захист” та “охорона” [3, С. 13 – 14]. Однак, на нашу думку, існує різниця між термінами “охорона прав і свобод людини та громадянина” та “захист прав і свобод людини та громадянина”. Під “охороною прав і сво- бод людини та громадянина” слід розуміти певні дії держави та її органів, які спрямовані на створення умов для попередження порушень прав і свобод, на усунення причин, які пород- жуть і сприяють порушенню прав і свобод людини та громадянина, тобто це поняття складається із інституту відповідальності, інституту захисту, інституту попередження, інституту процессуального забезпечення. Що стосується поняття “захист прав і свобод людини та громадянина”, то воно є значно вужчим, оскільки полягає у здійсненні діяльності конкретною особою або певним органом, яка спрямована на усунення негативних наслідків та запобіганя виникнення їх в майбутньо- му у Jв’язку із порушенням прав і свобод людини та громадянина суб’єктами правовідносин. Відповідно, є різні форми захисту прав людини: захист прав людини і громадянина ор- ганами державної влади; захист прав людини і громадянина гомадськими об’єднаннями; са- мозахист прв людини і громадянина, який складається із: звернення до державних органів і органівмісцевого самоврядування, оскарження дій посадових осіб, звернення до засобів масової інформації і правозхахисних організацій, публічні виступи громадян в захист своїх прав, звернення до міжнародних органів по захисту прав і свобод людини. В Україні існує чітко визначена система органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права й свободи людини й громадянина. Це – Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, суди загальної юрисдикції та спеціалізовані суди, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України [4, с. 74]. Слід відмітити, що, відповідно до Конституції, Президент України є гарантом прав і свобод людини та громадянина, а норми Конституції Республіки Польща встановлюють, що ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 131 Президент стежить за дотриманням прав і свобод людини в Польщі. Президент України такі повноваження виконує за допомогою права вето щодо прийнятих Верховною Радою законів; повноваженнями щодо скасування актів Кабінету Міністрів України, рішень голів місцевих державних адміністрацій та актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16, 30 ч. 1 ст. 108 Конституції України); правом звертатися з клопотанням до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших нормативних актів. У Конституції України встановлюється, що Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо реалізації прав і свобод людини і громадянина (п. 2 ст. 116 Конституції України). Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують додержання прав і свобод громадян на певній території. Основною ефективною формою захисту прав і свобод людини є судовий захист, який на сьогодні здійснюється судами загальної юрисдикції, адміністративними судами, Конституційним Судом України. Закон прямо не передбачає здійснення захисту прав людини Конституційним Судом України, але це випливає із його завдань: гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави. Цю функцію Конституційний Суд здійснює за допомогою контролю за нормативно-правовими актами та діяльністю органів державної влади, відповідно, може визнати такі дії неконституційними, що тягне за собою їх відміну і відновлення порушених прав громадян. Тлумачення норм чинного законодавства, які мають обов’язкову силу, надають неоціненну допомогу судам загальної юрисдикції, які не наділені правом прямого звернення до Конституційного Суду. Право прямого звернення до Суду з приводу тлумачення законів мають Президент України, не менше як 45 народних депутатів, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування [5]. Громадяни можуть звернутись до Конституційного Суду України лише із конституційним зверненням щодо тлумачення норм чинного законодавства, щодо звернення про визнання акту неконституційним такого права вони позбавлені, лише через відповідні установи, наприклад, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Широкими повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини в Україні наділена прокуратура при виконанні функцій нагляду за додержанням і застосуванням законів. Діяльність органів прокуратури щодо вирішення заяв і звернень громадян, перевірки сигналів преси та інших засобів масової інформації про порушення законності забезпечує своєчасний і кваліфікований розгляд кожного звернення, всебічну перевірку доводів заявника і прийняття на місці правильного рішення, поновлення порушених прав і законних інтересів громадян, притягнення до відповідальності винних осіб [6]. Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура України. Адвокат зобов’язаний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, установах, організаціях. Названа діяльність базується на принципах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності [7]. До суб’єктів, які здійснюють правозахисну діяльність в Україні відносять органи внутрішніх справ. Їх діяльність проявляється у забезпеченні особистої безпеки громадян, у своєчасному запобіганні злочинам та адміністративним правопорушенням, швидкому і повному їх розкритті, охороні суспільного порядку та забезпеченні суспільної безпеки, захисті власності від протиправних посягань, наданні правової та організаційної допомоги громадянам тощо. Серед низки вищевказаних інститутів особливої уваги заслуговує інститут омбудсмана, який давно став невід’ємною частиною механізму захисту порушених прав людини в демократичних державах. Отож, аналіз змісту механізму правового захисту та правової охорони людини дозволяє зауважити, що ці поняття є відмінними. Охорона прав і свобод людини та громадянина є значно ширшим поняттям, а ніж захист прав і свобод людини та громадянина. Література: ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 132 1. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 544 с. 2. Лебедев В.А. Конституционно-правовая охрана и защита прав и свобод человека и гражданина в России (теория и практика современности). – М.: Изд-во Моск. Ун-та, 2005. – 272 с. 3. Григорян Л.А. Конституции СССР – правовая основа организации и деятельности органов внут- ренних дел // Конституционно - правовые основы организации и деятельности органов внутренних дел: Труды Академии МВД СССР. М., 1982., С. 12 – 18. 4. Наулік Н.С. Інститут омбудсмана в Україні та Республіці Польща: порівняльне дослідження: Дис. … кандидата юридичних наук. – Київ, 2007. – 216 с. 5. Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16.10.1996 р. № 422/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст. 272. 6. Закон України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 р. № 1789-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793. 7. Закон України “Про адвокатуру” від 19.12.1992 р. № 2887-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 9. – Ст. 62. В статье исследуется различие механизма охраны и механизма защиты прав и свобод человека и гражданина и их объём. ОСОБЛИВОСТІ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ (НА ПРИКЛАДІ ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ) Нашинець-Наумова А. Ю., старший викладач кафедри конституційного і адміністративного права ЮІ «ІПКП» НАУ В статті розглядається питання корпоративного управління, подані статистичні данні щодо обсягу послуг авіаперевезень в Україні, подана концепція електронного квиткового оформлення пасажироперевезень. Автор, досліджуючи проблему, подає пропозиції щодо врегулювання актуальних виробничих питань в цивільній авіації. Подаються основні міжнародно-правові аспекти щодо взаєморозрахунків в цивільній авіації Трансформаційні процеси в економіці України зумовили актуальність проблематики з корпоративного управління. Це пов’язано з приватизацією державної власності, відродженням різних форм корпорацій, появою нової системи суспільних та виробничих відносин між зацікавленими у діяльності цих корпорацій особами. Актуальність дослідження проблем управління корпораціями зумовлена не тільки неврегульованістю корпоративних відносин, але й важливістю розвитку інтеграційних процесів в економіці. Зазначені тенденції сприяли формуванню корпоративного сектора української економіки, зокрема великих промислових та промислово-торговельних акціонерних товариств, фінансово-промислових груп, холдингових та транснаціональних компаній. Вибір України на користь ринкової економіки, зроблений на початку 1990-х років, і реформи, що почалися, у найбільшій мірі в порівнянні з іншими видами транспорту змінили умови роботи й характер попиту на транспортні послуги повітряного транспорту. Протягом першого десятиліття реформ на повітряному транспорті були проведені базові структурно-корпоративні й інституціональні перетворення. Створено основи правової бази повітряного транспорту, що відповідає ринковим умовам. Розділено функції державного керування й господарської діяльності, створена адекватна система державного регулювання транспортної діяльності. Після більш ніж 10-літнього спаду обсягів перевезень, починаючи з 2000 р. український авіатранспортний ринок вступив у стадію стійкого росту. Середньорічне збільшення обсягу послуг становило для пасажирських перевезень 10%, для вантажних – 2,5% при середньому щорічному економічному росту економіки країни на 6,0%. За останні ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 133 п'ять років обсяг перевезень збільшився на 60%. Однак, незважаючи на загальну адаптацію повітряного транспорту України до ринкових умов, обсяг авіаційних перевезень усе ще на 40% нижче рівня 1992 р. Внутрішні перевезення становлять усього 30% від рівня 1992 р., а весь ріст відбувався за рахунок 3-кратного збільшення міжнародних перевезень. До 2020 р. очікується збільшення обсягу пасажирських перевезень в 2,5 – 3,5 рази в порівнянні з 2005 р. Авіаційні підприємства України більше 60% перевезень здійснюють на повітряних судах розробки 60 – 70-х років минулого століття. Близько 50% потужності магістрального пасажирського парку повітряного транспорту України забезпечують повітряні судна, що не відповідають сучасним міжнародним нормативам за рівнем шуму на місцевості, проблема авіаційного шуму властива всім аеропортам України. Аналіз стану ринку авіаперевезень показує, що левова частина авіаперевезень як і раніше доводиться на найбільші авіакомпанії України (АК «Мотор Сич», Авіакомпанія ВОЛАРЕ, «Львівські авіалінії», «Николаев-АЭРО», Международная авиакомпания «Крым», АК «Международные авиалинии Украины», Авиакомпанія «Аєросвіт»). Перспективи зміцнення й розвитку ринку авіаперевезень, безсумнівно, пов'язані з консолідацією авіакомпаній, їхньою корпоратизацією, створенням альянсів, підвищенням ефективності й фінансової стабільності авіакомпаній. Проблеми в розвитку повітряного транспорту підсилюють інфраструктурні обмеження, створюють погрозу вповільнення соціального розвитку й формування єдиного економічного простору. Їхній якнайшвидший досвід стає особливо важливим за умов функціонування національної економіки у фазі стійкого росту, внаслідок якого очікується повернення основних верств населення України в клієнтську базу повітряного транспорту. З метою вдосконалювання державного регулювання діяльності аеропортів, правового регулювання цивільного обороту майна аеропортів, створення умов для побудови національної аеропортової мережі, вузлових аеропортів – хабов, що відповідають світовій практиці побудови авіаційних маршрутних мереж («зіркоподібна мережа»), необхідно впорядкувати питання в сфері державного регулювання авіаперевезень, в створенні галузевих «правил гри», що забезпечують справедливі, формалізовані й прозорі умови доступу й роботи авіакомпаній на ринку авіаперевезень. Робота зі створення нової нормативно-правової бази ведеться по чотирьох нерозривно зв'язаним між собою напрямкам: процедури ліцензування повітряних перевезень; формування ринку повітряних перевезень; розподіл слотов в аеропортах; формування розкладу Такожрухуактуальним повітряних судів на сьогодні . є впровадження системи взаєморозрахунків і електронне квиткове оформлення. Відповідно до резолюції IATA 722G, «електронне оформлення перевізних документів – це спосіб документування продажу й контролю за ходом пасажирського перевезення (електронний квиток) і надання супутніх послуг (електронні документи) без оформлення паперових розрахункових документів». Уперше концепція електронного квиткового оформлення була розроблена для внутрішніх ліній США в 1984 р. В 1990 р. United Airlines оформила перший електронний квиток, а сьогодні ця компанія більше 90% перевезень здійснює тільки через електронні документи. Приблизно такий же відсоток в авіакомпанії Delta, а US Airways продає 94% перевезень в електронній формі. У травні 2005 р. IATA оголосила про поетапний перехід у своїх системах взаєморозрахунків (BSP) на електронні квитки, причому за прогнозами цієї організації до кінця поточного року 70% проїзних документів у світі буде продано в електронному виді. Технологія електронного квитка має ряд істотних переваг. Для пасажира - це додаткові канали придбання квитків, можливість самообслуговування при оформленні перевезення й реєстрації в аеропорті. Крім того, такий квиток неможливо втратити. Для держави електронний квиток - це можливість створення, експлуатація й забезпечення доступу до актуальних електронних баз даних для реалізації власних завдань. Для авіакомпаній - це додаткові можливості щодо контролювання процесу продажу авіаквитків, скорочення експлуатаційних видатків, пов'язаних з відмовою від паперових технологій та ін. Тобто вигоду мають всі сторони - учасники перевезення. Ми, на жаль, не тільки поки не визначилися з можливостями стикування систем електронного продажу й бронювання ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 134 квитків на суміжні види транспорту - авіаційний і залізничний, але навіть ще не прийняли остаточного рішення на вибір самої системи взаєморозрахунків на повітряному транспорті. Також необхідно звернути увагу на нові євростандарти: всі українські авіакомпанії повинні пройти сертифікацію на відповідність європейським стандартам JAR і європейським спільним авіаційним вимогам OPS до травня 2009 р. Як заявив голова Державіадміністрації Олександр Давидов: «Ми почали процес адаптації українських норм і правил відповідно до євростандартів і плануємо, що скористаються цими правилами вже в першому півріччі 2009 року практично всі вітчизняні авіакомпанії». Як підкреслив глава Державіадміністрації, процесу адаптації законодавства активно будуть сприяти спільні проекти з Єврокомісією по програмі Twinnings, які припускають надання технічної допомоги з боку авіаційної влади Європи для України в адаптації законодавства. Усього по лінії даних проектів Мінтрансу виділене €6 млн. і $1 млн. з боку ЄС. За словами О. Давидова пройти сертифікацію на відповідність стандартам JAR зможуть тільки 80% українських авіакомпаній (усього діючі сертифікати експлуатантів за станом на 1.12.2008 мають 81 авіакомпанія - ТБУ). Частина перевізників будуть змушені піти з ринку у зв'язку з не відповідністю до євростандартів техніки радянського виробництва. «У Молдові після її приєднання до євростандартів практично вся авіатехніка радянського виробництва була або списана, або її продали в Україну й країни Африки, тому ми розраховуємо, що українські перевізники будуть переходити на західну техніку. Літаки ж радянського виробництва вже своє віджили й ми не маємо наміру допускати, щоб перевізники експлуатували машини 30-40 літньої давнини», - заявив О.Давидов. У той же час, О.Давидов визнав, що в Державіадміністрації не вистачає персоналу для проведення сертифікації авіакомпаній на відповідність євростандартів (по даним ТБУ інспекцією літного состава українських авіакомпаній займається всього 6 інспекторів), тому відомство планує активно залучати західних фахівців у рамках різних програм технічної допомоги. Крім того, проектом нового «Повітряного кодексу» передбачена процедура збільшення зарплати для інспекторів Державіадміністрації, що буде сприяти залученню до роботи високопрофесійних працівників. О. Давидов також відзначив, що процес сертифікації авіаперевізників на відповідність євро стандартів досить складний і в деяких випадках може затягнутись на півроку, тому Державіадміністрація передбачила, що для деяких авіакомпаній буде передбачений так званий перехідний період після набрання чинності новими правилами в травні 2009 р. на протязі якого вони зможуть привести свої стандарти роботи у відповідність із євростандартами. Сьогодні необхідно торкнутися і сучасних проблем пов’язаних з фінансовою кризою суспільства, яка зачепила і цивільну авіацію. Згідно попереднім даним Державної авіаційної адміністрації, у листопаді-грудні 2008 року українські авіакомпанії збільшили обсяги перевезень лише на 1,3% у порівнянні з аналогічним періодом 2007 року. Обсяг міжнародних регулярних перевезень упав на 10%, а внутрішніх - виріс на 7%, не виключено, що це пов’язано з появою на ринку low-cost перевізника Wizz Air. Найбільше в листопаді-грудні впали міжнародні чартерні перевезення - на 40%. Також за підсумками листопада на третину впали вантажоперевезення (прогноз за підсумками року - 103-104 тис. т.). Як повідомив глава відомства Олександр Давидов, за підсумками року кількість перевезених пасажирів складе приблизно 6,17 млн. чоловік (+25% до 2007 року). Пасажиропотік в українських аеропортах за 2008 рік виріс до 10,7 млн. чоловік (ріст на 16-17%), обсяг перевезення вантажів і пошти - до 53 тис. т. (на 16-17%). IV квартал року для авіакомпаній традиційно кращий по обсязі перевезень, але цього року значно скоротилася кількість відряджень і поїздок на відпочинок за кордон. "Усе менше людей їдуть на свята за межі України. Також наші громадяни стали менше користуватися послугами авіакомпаній",– сказав Олександр Давидов. За його словами, істотно скоротилися авіаперевезення по традиційних напрямках: Єгипет, ОАЭ й Туреччина. Реальний масштаб проблем у світовій авіагалузі стане зрозумілий на початку наступного 2009 року, але вже зараз прогнози для перевізників невтішні. Так, Міжнародна асоціація ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 135 повітряного транспорту (IATA) прогнозує на 2009 рік збитки авіакомпаній на рівні $2,5 млрд. і зниження перевезень пасажирів на 3%. Уже в 2008 році чистий збиток світових авіаперевізників складе $5,1 млрд., прогнозують експерти IATA. Генеральний менеджер Amadeus (оператор ринку автоматизованого бронювання авіаквитків) Олексій Муровцев говорить, що український ринок перевезень у наступному році просяде на 20%. "Тільки за підсумками листопада-грудня обсяг бронювання квитків упав на 30%",- пояснює він. За словами пана Муровцева, і так традиційно низький сезон для авіаперевізників - I квартал - принесе фінансові збитки українським компаніям. В Державіадміністрації повідомили, що найбільші авіакомпанії країни - "Аеросвіт" і "Міжнародні авіалінії України" (МАУ) - у листопаді знизили перевезення в порівнянні з жовтнем на 13% і 7,3% відповідно. Втім, у прес-службі МАУ повідомили, що за 11 місяців кількість пасажирів компанії виросло до 1,561 млн. чоловік (+17%). У листопаді обсяг перевезень знизився в порівнянні з аналогічним періодом 2007 року на 3,6% - до 108 тис. пасажирів, коефіцієнт зайнятості знизився на 10% (середнє завантаження на борті в листопаді склала 56%). Для того, щоб менш болісно пережити період спаду пасажироперевезень, авіакомпанії знижують витрати. "Знижувати ціни на авіаквитки - колія в нікуди, що приведе до падіння рентабельності компанії. Замість цього ми знижуємо наші питомі витрати: ведемо переговори з лізинговими компаніями про зниження розцінок за оренду літаків, знижуємо кількість частот. Наприклад, ми скоротили частоти по Лондону",- розповіла Євгенія Сацкая з МАУ. Через падіння цін на авіапаливо, МАУ також знизили паливний збір: наприклад, на рейсі Київ-Тбілісі збір скоротився на $28 (до $38) за квиток, на рейсі Сімферополь-Львів - до $2 за квиток. Середня заповнюваність на борті українських перевізників і так не перевищує 60%, тоді як у міжнародних авіакомпаній цей показник становить більше 70%, говорять експерти. Тому компанії змушені проводити оптимізацію маршрутів, зменшувати кількість частот і знижувати ціни на квитки, хоча через ці міри літаки можуть простоювати. "Літак приносить прибуток, тільки коли літає. Лізингова плата за Boeing 737 залежно від віку становить біля $150 тис. на місяць, тобто $5 тис. у день, не вважаючи плату за обслуговування літака й стоянку",- відзначає директор Центра політичного й економічного аналізу Олександр Кава. За його словами, із цієї причини "Аеросвіт " може відмовитися від одного зі своїх далекомагістральних Boeing 767 і повернути його лізінгодавцю. Отже, як висновок можна дати наступні пропозиції щодо врегулювання як корпоративних, так і актуальних виробничих питань в цивільній авіації: 1. Диференціація партнерів та ринків збуту. Тобто необхідно орієнтуватись, як на нових партнерів на заході, так і на російських колег, з якими існують налагоджені контакти та взаєморозуміння. Для того щоб вийти на західний ринок можливо потрібно розвивати партнерство з країнами Східної та Центральної Європи, майбутніми членами НАТО та Євросоюзу, що посилить політичні позиції України при прийнятті рішень європейськими політичними та військовими колами. 2. Диференціація продукції. ЇЇ слід здійснювати в напрямку розвитку тих проектів, які вже розроблені українськими підприємствами та готові до серійного виробництва. 3. Розвиток внутрішнього ринку, який на сьогодні фактично відсутній в Україні. Тим не менш запровадження певних нових рішень, таких як розвиток цікавих лізингових програм, програм корпоративного управління, здешевлення виробництва невеликих транспортних літаків може оздоровити цивільну авіацію нашої країни. Література: 1. Про затвердження Правил реєстрації цивільних повітряних суден в Україні.-Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації.- Наказ №67.- 31.01.2006 2. Концепція Державної цільової програми розвитку аеропортів на період до 2020 року.- Розпорядження Кабінету Міністрів України від 5 березня 2008 р. - №506-р. 3. www.wing.com.ua ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 136 В статье рассматриваются вопросы корпоративного управления, автор подает статистиче- ские данные про объем услуг авиаперевозок в Украине, подается концепция электронного би- лета, поднимаются вопросы про регулирование актуальных производственных вопросов в гражданской авиации. Подаются основные международно-правовые аспекты взаиморасче- тов в гражданской авиации. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В СФЕРІ ЕНЕРГОЗБЕРЕЖЕННЯ Новицький А. М., кандидат юрид. наук, начальник відділу дослідження проблем протидії податковим правопорушенням НДЦ з проблем оподаткування Національного університету ДПС України В статті розглядаються окремі питання державного регулювання в сфері енергозбереження, пропонуються шляхи підвищення ефективності та правового забезпечення даного виду діяльності. Вироблення ефективної політики енергозбереження залишається одним із державних пріоритетів України і є важливою складовою енергетичної безпеки нашої держави, про це у своєму виступі сказав Президент України [7]. Енергозбереження, як окремий вид діяльності державних органів розглядається нами, як досить специфічний, раніше не застосовуваний чинник регулювання. Проблема енергозбереження стоїть перед Україною дуже гостро. Важливість її розв’язання, і, відповідно, зменшення енергоємності нашої економіки, призвело б до зменшення собівартості продукції, підвищення конкурентноздатності продукції вітчизняних виробників, покращення загального рівня життя громадян України. Питання, пов’язані з окремими аспектами державного регулювання галузей економіки і в тому числі паливно-енергетичної галузі та енергозбереження зокрема, розглядали В.Б. Авер’янов, Г.Г. Забарний, Р.А. Калюжний, В.К. Шкарупа, В.О. Шамрай, А.К. Шидловський, М.П. Ковалко та інші. Залежність України від експортерів джерел енергії та досить висока енергоємність економіки зумовили потребу в прийнятті управлінських рішень на найвищому рівні держави. Так, ще у 1994 році Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про енергозбереження”, яким окреслено правові, економічні, соціальні та екологічні основи енергозбереження для всіх підприємств та організацій розташованих на території України, а також для громадян. Даним Законом визначено, що енергозбереження – це діяльність (організаційна, наукова, практична, інформаційна), яка спрямована на раціональне використання та економне витрачання первинної та перетвореної енергії і природних енергетичних ресурсів у національному господарстві, і яка реалізується з використанням технічних, економічних та правових методів, а “енергозберігаюча політика” - адміністративно- правове і фінансово-економічне регулювання процесів видобування, переробки, транспортування, зберігання, виробництва, розподілу та використання паливно-енергетичних ресурсів з метою їх раціонального використання та економного витрачання. Закон України “Про енергозбереження” встановлює основи регулювання відносин між господарюючими суб’єктами, державою та юридичними і фізичними особами у сфері енергозбереження, передбачає створення пільгових умов для зацікавленості суб’єктів щодо впровадження енергозберігаючих технологій, а також передбачає відповідальність за порушення встановлених На нашунормдумку . , недоліком вищезазначеного нормативного документа є те, що він передбачає створення цілого ряду підзаконних нормативних актів, тобто закон не має прямої дії, в ньому не передбачено джерел фінансування впровадження енергозберігаючих технологій, що в цілому, на нашу думку, негативно впливає на дію самого закону. В липні 1995 року відповідно до Указу Президента України № 666/95 було створено Державний Комітет України з енергозбереження, та Указом Президента України №918/95 було затверджено “Положення про Державний комітет України з енергозбереження”, де ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 137 визначено всі основні завдання комітету. А Кабінет Міністрів своєю Постановою № 1039 від 29 червня 2000 р. надав Державній інспекції з енергозбереження статусу урядового органу державного управління, який сприятиме більш ефективному виконанню інспекцією з енергозбереження покладених на неї державою функцій. Даний державний орган працює над створенням та вдосконаленням законодавчої і нормативно-правової бази енергозбереження, формує регулюючі механізми стимулювання раціонального використання та економії паливно-енергетичних ресурсів і створення дієвого механізму енергозбереження. За його ініціативою було створено підрозділи з енергозбереження в міністерствах і відомствах, а також при облдержадміністраціях. Основними функціями таких підрозділів є сприяння підвищенню ефективності роботи з питань раціонального використання та економного витрачання паливно-енергетичних ресурсів. Аналізуючи причини, які викликали потребу створення державних органів з енергозбереження ми спостерігаємо невтішну картину, що не змінилась і сьогодні (табл.1) Таблиця 1. Енергоємність ВВП Країна Енергоємність ВВП, кг нафтового еквіваленту/$ США Світ загалом 0,31 Європейський Союз 0,27 Японія 0,20 Франція 0,24 Германія 0,25 Китай 0,31 США 0,34 Польща 0,47 Словаччина 0,51 Росія 0,90 Україна 0,98 Таким чином ми спостерігаємо, що енергоємність в Україні у три-п’ять разів вища ніж у розвинених країнах світу. Тому, не викликає сумніву необхідність зменшення цього негативного показника для економіки України. Практичні заходи з даного питання, як зазначалось вище, в державі вже проводяться, хоча відчутних результатів ще не досягнуто. Як зазначає О. Суходоля, досвід країн ЄС свідчить про доцільність запровадження на промислових підприємствах посади енергоменеджера, а також регулярних обстежень енергоємних підприємств та обладнання, які споживають понаднормові обсяги енергії [2]. Для реалізації поставлених завдань в Україні зроблено вже перші кроки – створено систему енергоаудиту. Енергетичний аудит - це вид діяльності, спрямований на зменшення споживання енергетичних ресурсів суб’єктами господарювання за рахунок підвищення ефективності їх використання, його проводять незалежні особи (енергоаудитори) чи фірми, уповноважені на це суб’єктами господарювання. Енергетичний аудит призначений для вирішення наступних головних завдань: - визначення шляхів раціонального використання паливно-енергетичних ресурсів, уникнення необґрунтованих витрат на проведення енергозберігаючих заходів; - здійснення енергозберігаючих заходів та запровадження менеджменту з енергозбереження; - установлення обґрунтованих обсягів споживання паливно-енергетичних ресурсів; - визначення відповідності фактичних питомих витрат паливно-енергетичних ресурсів нормам питомих витрат, установленим у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України; ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 138 - надання висновків щодо ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів у разі поширення на цих споживачів дії економічного механізму енергозбереження. Проведення енергоаудиту полягає у виконанні шести послідовних етапів: 1. Визначення обсягу споживання енергії та її вартості за репрезентативний проміжок часу. 2. Обстеження паливно-енергетичних потоків на об’єкті. 3. Аналіз ефективності використання енергії та енергоносіїв. 4. Розроблення рекомендацій з ефективного використання енергоресурсів та їх економічне обґрунтування. 5. Підготовка звіту та рекомендацій. Діяльність енергоадуторів будується згідно “Положення про порядок організації енергетичних обстежень”, затвердженого наказом Держкоменергозберігання України № 27 від 9 квітня 1999 року і зареєстрованого Мінюстом. У даний час енергоаудит в Україні проводиться лише для енергетичного обстеження об’єкту. Енергоаудит – це не ревізія, а діяльність, що включає в себе організаційне і методичне забезпечення, практичне визначення ефективності використання паливно- енергетичних ресурсів, а також розробку й обґрунтування енергозберігаючих заходів і бізнес-планів у галузі енергозбереження. Оскільки енергоаудит є одним із видів діяльності суб’єктів господарювання, цілі, які він переслідує, визначаються замовником[3]. Для практичної реалізації політики енергозбереження в національній економіці України були прийняті державні програми енергозбереження. Так, була розроблена та здійснюється Комплексна державна програма енергозбереження (КДПЕ), яку схвалено постановою Кабінету Міністрів України від 05 лютого 1997року за № 148. Вона включає систему стратегічних напрямів енергозбереження в енергоємних галузях національної економіки, орієнтація на їх потенційне впровадження дозволяє визначити резерви енергозбереження. Постановою Кабінету Міністрів України від 31грудня 1997 року № 1505 схвалена “Програма державної підтримки розвитку нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії та малої гідро- і теплоенергетики”, як складової частини Комплексної державної програми енергозбереження Варто зазначити . , що статус програми енергозбереження в бюджетній сфері має Указ Президента України “Про заходи щодо скорочення енергоспоживання бюджетними установами, організаціями та казенними підприємствами” від 16 червня 1999 року № 662, який, зокрема, врегулював на нормативному рівні проблему проведення енергетичних обстежень. Постановою Кабінету Міністрів України “Про скорочення енергоспоживання бюджетними установами, організаціями та казенними підприємствами” від 30 листопада 1999 року № 2183 передбачено конкретні механізми, спрямовані на скорочення енергоспоживання у бюджетній сфері. У 2001 році, вперше, в Державному бюджеті було передбачено інвестиції на енергозбереження за статтею “Міжгалузеві енергозберігаючі заходи” в обсязі 25,4 млн. грн., де законодавчо закріплювалась важливість даного питання для економіки держави та виділялись кошти для впровадження програм з енергозбереження. Крім того, запровадження належного контролю за використанням енергетичних джерел із застосуванням сучасних вимірювальних приладів, та дієвого державного контролю за використанням джерел енергії, призведе до зменшення ризиків здійснення злочинів у енергетичній галузі. Саме енергозбереження на державному рівні є дієвим засобом попередження зловживань в паливно-енергетичному комплексі України. Одним із важливих елементів енергозбереження є застосування нетрадиційних та відновлювальних джерел електроенергії. Україні, з її залежністю від імпорту енергоносіїв, значною мірою відповідає підвищення самозабезпечення енергією за рахунок впровадження технологій з використання нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива. Європейська комісія в Зеленій книзі “Енергія для майбутнього” на період до 2010 р. представила стратегію збільшення частки використання нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива в країнах ЕС до 12% [4], крім того було ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 139 прийнято Білу книгу Європейського Союзу “Енергія для майбутнього: відновлювальні джерела енергії”[5]. В різних країнах світу доля потенціалу застосування нетрадиційних та відновлювальних джерел електроенергії в енергетиці на сьогодні складає: -в Ісландії -64,5%, Норвегії - 47,8%, Новій Зеландії - 32,3%, Швеції – 25%, Австрії – 22%, Фінляндії - 20,9%, Швейцарії - 17,3%, Канаді - 16,6%, Турції - 16,5%, Мексиці -11,4%, Португалії - 9,8%[6], в Україні ж планується до 2010 року забезпечити використання нетрадиційних та альтернативних видів джерел енергії лише до 8 - 10%. Постановою КМ України від 31 грудня 1997 року затверджено Програму державної підтримки розвитку нетрадиційних та відновлювальних джерел енергії, якою передбачалось на місцях вишукувати різні джерела для їх фінансування. Проте проблемність наповнення бюджетів різних рівнів коштами та недостатність цих коштів навіть на заробітну плату, пенсії, допомоги, не дають можливості запроваджувати новітні енергозберігаючі, екологічно чисті технології, що дадуть економічний зиск лише в майбутньому. А вже Національною програмою з енергозаміщення щорічно з 2005 року витрачалося 300 млн. грн., а в 2008 - понад 500 млн. грн. [7]. Для виконання норм Програми передбачено розробку необхідної нормативно- законодавчої бази. Нею стали прийняті Закон України “Про альтернативні види рідкого та газового палива”, від 14 січня 2000 року № 1391-XIV та Закон України “Про альтернативні джерела енергії” від 20 лютого 2003 року № 555-IV. Проте, залишається проблемою вирішення питань фінансування програм розвитку альтернативних, екологічно чистих видів джерел енергії. Одним із провідних напрямків забезпечення енергозбереження залишається державний контроль в зазначеній сфері. Державний контроль у сфері енергозбереження здійснюється Державною інспекцією з енергозбереження. Державному контролю підлягає енергетичне господарство, що включає всі підприємства і установи з отримання, переробці, перетворення, транспортування, зберігання, обліку та використання паливно-енергетичних ресурсів, розміщених на території України, окремі споруди та інженерні об’єкти інших підприємств і установ, які використовуються для зазначених цілей, також підлягає правильність та ефективність використання цільових коштів, виділених з фонду енергозбереження для вжиття заходів щодо раціонального використання та економного витрачання паливно- енергетичних ресурсів. Законом України “Про енергозбереження” визначено, крім того і перелік порушень з енергозбереження, за які передбачається відповідальність. Підсумовуючи хочемо наголосити на необхідності подальшого розвитку держаної політики в сфері енергозбереження. На наш погляд, розвиток альтернативних, нетрадиційних джерел енергії на сучасному етапі розвитку державності можливий лише із забезпеченням пільгового функціонування об’єктів даної галузі. Для цього необхідно передбачити податкові пільги, пільгове кредитування будівництва об’єктів та систему дотацій, які б зробили дану галузь економічно привабливою. Ще однією перспективною лінією державної політики щодо розвитку нетрадиційних, альтернативних джерел енергії є запровадження мінімальної відсоткової ставки використання даного виду енергії. Наприклад, в електроенергетиці мінімальна відсоткова частка нетрадиційної, екологічно чистої електроенергії в загальній кількості електроенергії може бути встановлена на межі 8-10 %, при цьому передбачивши фінансову відповідальність енергорозподільчих підприємств за невиконання даної норми. Література: 1. Жовтянський В. Енергозбереження: більше ніж клондайк для економіки України чи ціна перерваної культурної традиції / В. Жовтянський // Дзеркало тижня. – 2002 - № 1. – 3 січня. 2. Суходоля О. Адаптація законодавства України до нормативів ЄС у сфері енергозбереження. / О. Суходоля // Національна безпека і оборона. - №9 (33). – 2002. - С. 39 - 42. 3. Мамалига В. Про ресурс, і не тільки адміністративний / В. Мамалига // Дзеркало тижня. – 2002. - №25 (400). ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 140 4. Европейская Комиссия хочет увеличить роль возобновляемых источников энергии // Нетрадиционные и возобновляемые источники энергии, РЖ 90. – М. : ВИНИТИ, 1998. - №4. - С. 1 (Отдельный выпуск). 5. Щокін А. Р. Шляхи інтенсифікації нетрадиційних і відновлювальних джерел енерегії в Україні / А. Р. Щокін, Ю. В. Колесник – Режим доступу: http://www.necin.gov.ua 6. Использование возобновляемых источников энергии // Нетрадиционные и возобновляемые источники энергии, РЖ 90. – М. : ВИНИТИ, 1998. - №4. - С. 2.(Отдельный выпуск). 7. Вироблення ефективної політики енергозбереження залишається одним із державних пріоритетів України - В.Ющенко // Офіційний сайт Президента України – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/12855. В статье расматриваются отдельые вопросы государственного регулирования в сфере энергозбережения, предлагаюся пути повышения эффективности и правового обеспечения данного вида деяльности. МІЖНАРОДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН І КОРІННИХ НАРОДІВ В УКРАЇНІ Севрюков В.В., здобувач Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Здійснено огляд та загальний аналіз міжнародних нормативно-правових актів, що гарантують забезпечення прав і свобод національних меншин і корінних народів та є орієнтиром для вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері захисту прав національних меншин та корінних народів України Метою даної статті є комплексний аналіз сучасної системи міжнародних нормативно- правових гарантій забезпечення реалізації прав і свобод національних меншин і корінних народів. Для її досягнення поставлено завдання: виявити правові механізми упередження порушень та відновлення прав національних меншин і корінних народів; здійснити порівняння нормативного масиву, що стосується проблеми національних меншин та корінних народів; з’ясувати ті сегменти проблеми, які не охоплені адекватним нормативним регулюванням; визначити напрямки майбутніх теоретичних пошуків. З даної проблематики здійснювали наукові дослідження В.В. Мицик, О.І. Римаренко, О.М. Биков, Ю.М. Тодика, В.П. Колісник, В.В. Кочарян, М.М. Товт, В.Я. Тацій, С. Гакман та ін. Під міжнародними нормативно-правовими гарантіями слід розуміти сукупність норм, засадничих принципів та стандартів міжнародного характеру, спрямованих на забезпечення належної реалізації, упередження порушень та відновлення порушених прав і свобод національних меншин і корінних народів. Формування системи нормативно-правових гарантій у класичному її розумінні припадає на середину ХХ ст. Після Другої світової війни під егідою ООН і в межах її спеціальних установ та за ініціативи Ради Європи держави ухвалили низку універсальних і регіональних конвенцій, які передбачають захисні заходи щодо груп меншин у різних сферах правовідносин [1]. Україна як суб’єкт міжнародного права і рівноправний учасник міжнародного діалогу ратифікувала переважну більшість конвенцій та угод у галузі захисту прав людини Першочергове . значення надається Загальній декларації прав людини, і полягає в тому, що на міжнародному рівні вона затвердила важливіші гарантії достойного існування людської особистості, визначила мінімальний обсяг прав, який є необхідним будь-якій людині у різних сферах життєдіяльності, надала перелік конкретних прав, зафіксувала основні завдання держави по забезпеченню прав особистості [2]. І хоча у тексті Декларації не вживається словосполучень „національні меншини” або „корінні народи”, однак можна зробити висновок, що особи, які належать до національних спільнот, як і будь-який інший індивід, без будь-яких обмежень, зокрема за ознаками мови, релігії, національного походження, є носіями всіх прав, зазначених у Загальній декларації прав людини. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 141 У подальшому положення Загальної декларації, що мають відношення до правового комплексу національних меншин у контексті прав людини як такої, знайшли відображення в низці інших міжнародно-правових актів: у Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 р., Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про права дитини 1989 р. та ін. Помітне місце серед міжнародно-правових документів належить Міжнародному пакту про громадянські і політичні права 1966 р.[3] та Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р [4]. В означених документах містяться основні положення нормативних гарантій системи захисту громадських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав національних спільнот України за міжнародним правом. Такий висновок випливає з того, що основні громадянські і політичні права людини, визначені в Пакті, поширюючись на всіх без винятку людей (окрім ст. 25, де йдеться про громадян), так само належать й представникам національних меншин, які проживають в тій або іншій країні. Що стосується безпосередньо Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, то ст. 27 означеного документу слід розцінювати як найважливіший етап на шляху наближення до універсального визначення поняття національної меншини. Переконливу аргументацію з цього приводу, на наш погляд, наводить М.М. Товт. Він зауважує, що визначальними положеннями, які випливають з цієї норми є: (1) визнання меншини як групи у межах окремої країни; (2) надання прав як особам, так і групам; (3) визнання рівності меншин ;(4) прив’язування захисту меншин до їх звичаїв; (5) установлення подвійних зобов’язань для держав. Разом із тим не можна не помітити, що Міжнародний пакт про громадські і політичні права нічого не зазначає про корінні народи. З логічної точки зору лише шляхом системного тлумачення можна поширити дію його положень й на корінні народи через родове поняття «національні спільноти» [5]. У Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права так само, як і у вище згаданому Пакті, не передбачено спеціальних положень про права національних меншин та корінних народів, однак виходячи зі ст. 2 Пакту, держави, які беруть у ньому участь, зобов’язуються гарантувати, що права, проголошені в цьому Пакті, здійснюватимуться без будь-якої дискримінації Аналізуючи . український досвід виконання положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VІІІ від 19 жовтня 1973 р. [6], не можна не помітити, що основна проблема у реалізації міжнародних стандартів, встановлених даним документом, міститься у декларативності українського законодавства. Так, в Альтернативній доповіді, підготовленій Українською Гельсінською спілкою з прав людини та Міжнародним фондом «Відродження» у співпраці з іншими українськими недержавними організаціями, та поданій у 2007 р. до Комітету ООН з економічних, соціальних та культурних прав разом із П’ятою періодичною доповіддю України про виконання положень Пакту, вказується, що Конституція та законодавство України визначають широкий спектр обов’язків щодо забезпечення тих чи інших прав. Проте в законодавстві відсутні належні процедури реалізації цих прав або їх реалізація не підтримана належним фінансуванням з боку держави. Також у доповіді зазначено, що важливою проблемою залишається систематична дискримінація при реалізації соціальних та економічних прав, зокрема, щодо ромів, які відносяться до національних меншин [7]. Висловлене стосується, наприклад, явно недостатнього фінансування державних програм, спрямованих на відтворення та розвиток культури і мови національних меншин України, сприяння соціальному становленню та адаптації кримськотатарської молоді тощо. З метою заохочення та розвитку поважання прав людини та основних свобод усіх, без розрізнення раси, статі, мови або релігії, а також сприяння реалізації принципів, закріплених у міжнародних документів стосовно прав і свобод осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, 18 грудня 1992 р. на 47-й сесії Генеральна Асамблея ООН було прийнято резолюцією 47/135 Декларацію про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин [8]. Україна є учасником зазначеної Декларації, і цей документ слід розцінювати в якості такого, що визначає у певній мірі етнонаціональну політику України. ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 142 Що стосується інших документів Організації Об'єднаних Націй, то в якості правових гарантій забезпечення прав і свобод національних меншин слід розцінювати, наприклад, Конвенцію про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти, яка вступила в дію 22 травня 1962 р., Декларацію про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань 1981 р. та ін [9]. Щодо проблеми захисту прав корінних народів, то вона носить як міжнародний, так і внутрішньодержавний характер. При цьому національні засоби їх правового захисту повинні забезпечувати максимальне урахування вимог, встановлених міжнародно-правовими актами, а тому деякі положення міжнародних нормативно-правових актів доцільно імплементуватиі до національного законодавства України або принаймні врахувати під час розробки відповідних документів у галузі забезпечення реалізації та захисту прав і свобод осіб, які можуть бути віднесені до корінних народів України. Декларацію прав корінних народів було прийнято 12 вересня 2007 р. на 61-й сесії Генеральної Асамблеї ООН [10]. Її підтримали 143 держави з 192. Серед тих, хто утримався від голосування, – Україна. Декларацією охоплюється широке коло прав людини й основних свобод, що стосуються саме корінних народів. Природа цих прав має специфічний характер. Ці права й свободи можна розподілити принаймні на кілька блоків: а) право на самовизначення; б) право на збереження і укріплення своїх власних політичних, правових, економічних, соціальних і культурних інститутів; в) комплексне право на збереження й розвиток їх культурної своєрідності та особливої ідентичності; г) право на землі, території і ресурси, якими вони традиційно володіли, традиційно займалися або в інший спосіб використовували чи набували; д) інші. Таким чином, корінні народи, що проживають в Україні позбавлені ряду прав і можливостей їх захисту (кримські татари, роми), тому що держава не визнає всієї повноти цих прав. Декларація про права корінних народів не є правовим документом і тому не має обов’язкової сили для держав, а так само не покладає на уряди юридичних зобов’язань. Однак не можна не брати до уваги той факт, що прийняття цього документу Генеральною Асамблеєю ООН наділяє її величезним моральним впливом на суб’єкти міжнародних відносин. Як зазначає Р. Чубаров, з прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про права корінних народів для кримськотатарського народу з’являються нові можливості в його боротьбі за відновлення своїх прав [11]. Прийняття у 1957 р. Конвенції МОП №107 «Про захист та інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний та напівплемінний спосіб життя, у незалежних країнах» слугувало спеціалізованому захисту прав корінних народів. Нею визнано специфічне правове становище корінних народів, що мешкають не в колоніях незалежних держав, а безпосередньо в таких державах [12]. Наступна Конвенція МОП №169 “Про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя, в незалежних країнах”, яка вступила в силу для країн, що її ратифікували, 5 вересня 1991 р. спрямована на зміну становища корінних народів в цілях ліквідації орієнтації на асиміляцію, що містилася в попередніх нормах [13]. Це єдиний міжнародно-правовий акт, який містить визначення корінних народів на сьогоднішній день. Україною ця Конвенція не ратифікована внаслідок того, що в ній йдеться про надання корінним народам права власності на землі традиційного мешкання та їх ресурси, яке не може бути реалізовано у повній мірі в етносоціальному просторі Загальновизнано Української держави , що найавторитетнішим . та найефективнішим механізмом щодо захисту прав людини є Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, ратифікована Україною [14]. Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин. Визнаючи необхідність запровадження та розвитку міжнародних стандартів у сфері забезпечення і захисту прав і свобод національних спільнот, учасники Ради Європи у 1992 р. підписали Європейську Хартію регіональних мов або мов національних меншин, до якої приєдналася Україна. Не дивлячись на те, що у подальшому у 2000 р. факт ратифікації ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 143 документа Україною був розцінений Конституційним Судом України як неконституційне рішення [15], однак слід сказати, що Хартія - один з можливих пріоритетів подальшого розвитку законодавства щодо формування і забезпечення реалізації етнонаціональної політики України. У березні 2003 р. Верховна Рада України вдруге ухвалила Закон України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». Головне завдання положень цієї Хартії – стати гарантією забезпечення прав представників національних меншин в культурно-мовній сфері українського соціуму. Затверджена 10 листопада 1994 р. на 95-ї сесії Комітету Міністрів Ради Європи Страсбурзька Рамкова конвенція про захист національних меншин, яка була відкрита для підписання з 1 лютого 1995 р., а набрала чинності з 1 лютого 1998 р. Ця Рамкова конвенція була ратифікована Україною 9 грудня 1997 року. Вона є першим спеціальним, юридично обов’язковим багатостороннім документом, присвяченим здебільшого спеціальним позитивним правам та питанню захисту національних меншин загалом [16]. У справі формування сучасного гарантійного механізму забезпечення реалізації та захисту прав і свобод національних меншин та корінних народів, зокрема України, неабияке значення мають підготовлені експертами ОБСЄ на запрошення Верховного Комісара ОБСЄ з національних меншин так звані Рекомендації, які стосуються питань, найбільш важливих для здійснення комплексу прав і свобод означених національних спільнот на рівні законодавчих актах й повсякденної практики тієї чи іншої країни. На сьогоднішній день підготовлені Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту 1996 р., Орловські рекомендації щодо мовних прав національних меншин 1998 р. та Лундські рекомендації щодо ефективної участі національних меншин у громадсько-політичному житті 1999 р. Метою цих Рекомендацій, як і рекомендацій, прийнятих у Гаазі й Осло, є намагання побудити держави-учасниці ОБСЄ до зменшення напруженості, пов’язаної зі становищем національних меншин, шляхом прийняття особливих заходів і у такий спосіб сприяти запобіганню конфліктів, що є кінцевою метою Верховного Комісара ОБСЄ з національних меншин [17]. Дослідивши комплекс міжнародних нормативно-правових гарантій забезпечення прав і свобод національних меншин і корінних народів в Україні, можна дійти таких висновків: 1. Важливішим складником у механізмі забезпечення реалізації та захисту прав і свобод національних меншин та корінних народів, що мешкають на території тієї чи іншої держави, виступають нормативно-правові гарантії міжнародного рівня. 2. Велике значення для реалізації та захисту прав і свобод національних меншин і корінних народів в Україні мають не лише положення національних правових актів, але й положення міжнародних договорів і документів, до виконання яких приєдналася Українська держава. Але в Україні все ще немає адекватного механізму реалізації гарантованих прав нацменшин і корінних народів у повному обсязі. 3. Документи ООН, Ради Європи, МОТ, ОБСЄ та інших міжнародних організацій виступають орієнтирами для українського законодавця та практичної діяльності національних інституцій у сфері дотримання прав і свобод означених національних спільнот. 3. Спільність постановки проблем корінних народів і національних меншин багато в чому визначає й спільність розв’язання цих проблем. Тому завдяки системному тлумаченню міжнародно-правових актів, в яких йдеться про національні меншини, можна зробити висновок про поширення, в основному, дії їх положень й на корінні народи через родове поняття «національні спільноти». Література: 1. Мицик В.В. До питання про визначення поняття «меншина» та «національна меншина» у міжнародному праві // Вісник Юридичні науки. – 2006. - Вип. 53. - С. 67. - С. 67-71. 2. Загальна декларація прав людини 10 грудня 1948 року// Комп’ютерно- правова система «Ліга- Закон». 3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року // Комп’ютерно- правова система «Ліга-Закон». 4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року// Комп’ютерно- правова система «Ліга-Закон». ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 144 5. Товт М.М. Визначення поняття національної меншини у міжнародно-правових документах і актах національних законодавств // Держава і право: Зб. наук. праць. «Юридичні і політичні науки». Вип. 15. К.: Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України. - 2002. - С. 496. - С. 494-502 6. Указ Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VІІІ від 19 жовтня 1973 р. ”Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права” // Комп’ютерно- правова система «Ліга-Закон». 7. Як Україна виконує Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права // http://human-rights.unian.net/news/print. 8. Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 18 грудня 1992 року // Комп’ютерно- правова система «Ліга-Закон». 9. Карташкин В.А., Лукашева Е.А. Международные акты о правах человека: Сб. док. - М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА – 1998.- С. 132-134. 10. Декларація прав корінних народів 12 вересня 2007 р.// Комп’ютерно- правова система «Ліга- Закон». 11. Чубаров Р. Реализация положений Декларации о правах коренных народов // http:maidan.org.ua/static/mai. 12. Конвенція МОП №107 «Про захист та інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний та напівплемінний спосіб життя, у незалежних країнах» 1957 року // Комп’ютерно- правова система «Ліга-Закон». 13. Конвенція МОП №169 “Про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя, в незалежних країнах”.// Комп’ютерно-правова система «Ліга-Закон». 14. Конвенція про захист прав і основних свобод людини (ETS № 5) із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Збірка договорів Ради Європи. Українська версія. - К.: Парламентське видавництво. - 2000. - С. 27-46. 15. Див.: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. 16. Мицик В. Кодифікація прав національних меншин у конвенціях Ради Європи та класифікація прав меншин у міжнародному праві // Український часопис міжнародного права. - 2003. - № 3. - С.48. - С.47-55. 17. Рекомендации, способствующие участию национальных меньшинств в избирательном процессе. - Варшава: Бюро по демократическим институтам и правам человека. - 2001. - С. 3. - 55 с. Сделан общий обзор и анализ международных нормативно-правовых актов, которые гаран- тируют обеспечение прав и свобод национальных меншинств и коренных народов и являются ориентиром для усовершенствования отечественного законодательства в сфере защиты прав национальных меншинств и коренных народов Украины. СУБ’ЄКТИ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН ТА ПОРЯДОК ОТРИМАННЯ ІНФОРМАЦІЇ Сопілко І. М., заступник директора Юридичного інституту «ІПКП» НАУ В статті досліджуються питання основних суб’єктів на отримання інформації та порядку її отримання На сучасному етапі державотворення Україна розвиває власне законодавство на основі демократичних принципів, визнаючи людину найвищою соціальною цінністю. Основний закон держави не допускає збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тощо [1]. Тому важливим питанням є науково-теоретичне обгрунтування і систематизація виключних випадків, коли право особи на приватність обмежується в інтересах національної ____________________________________________________________________________ Малий і середній бізнес (право, держава, економіка) №3-4 2009 145 безпеки, економічного добробуту та прав людини. Такі повноваження органів державної влади щодо обмеження права людини мають бути передбачені виключно законом і відповідати демократичним принципам формування правової держави в Україні. Інший аспект проблеми полягає у тому, що на сьогодні право України не містить системності у врегулюванні суспільних відносин, що виникають з приводу отримання органами державної влади України інформації. Суспільні відносини, що виникають з приводу отримання інформації, є одним із видів суспільних інформаційних відносин. Саме тому суб’єктів отримання інформації визнаємо повноправними суб’єктами інформаційних відносин, якими законодавство України визнає: громадян України; юридичних осіб; державу Україна, а також інші держави, їх громадян та юридичних осіб, міжнародні організації та осіб без громадянства [2, ст. 7]. Як бачимо, у зазначеній нормі прямо не передбачено, що суб’єктами інформаційних відносин загалом (і щодо отримання інформації зокрема) є органи державної влади України. Це призводить до того, що інколи дослідники можуть помилково виключати органи державної влади із переліку суб’єктів отримання інформації. Але органи державної влади у процесі реалізації передбачених законом функцій отримують інформацію від інших учасників інформаційних відносин. Підставою для визнання органів державної влади суб’єктами відносин щодо отримання інформації є норма Закону України “Про інформацію” у якій зазначається, що всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій [2, ст. 9]. Вважаємо, що поняття “одержання” і “отримання” є синонімами. З розвитком інформаційних технологій, збільшенням кількості інформації, способів її зберігання і відтворення, збільшується обсяг інформаційних відносин, у які вступають органи державної влади при здійсненні передбаченних законом завдань і функцій. Однак, Цивільний кодекс України, Закони України “Про інформацію”, законодавчі акти, що визна- чають правовий статус конкретного органу державної влади, фрагментарно передбачають розрізнені правові підстави для отримання органами державної влади інформації. Конститу- ційне ж положення передбачає, що органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [1, ч. 2 ст. 19]. Тобто непередбаченість на рівні закону можливості отримання інформації: а) певного виду; б) від певних суб’єктів; в) за допомогою конкретних засобів – спричиняє неналежне здійснення органами державної влади завдань і функцій. У подібних правовідносинах суб’єкти, до яких звертається орган державної влади за отриманням інформації, правомірно відмовляє у наданні такої інформації на підставі відсутності правового механізму передачі конкретних відомостей. Підсумовуючи викладене, зазначимо, що органи державної влади України як учасники інформаційни