«Козацька доля у творчості Т. Шевченка (Козацтво як рушій національного розвитку)»



Скачати 169,62 Kb.
Дата конвертації09.09.2018
Розмір169,62 Kb.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ М.УКРАЇНКИ»

Робота на ХІІІ Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

«Об’єднаймося ж, брати мої!»

Номінація: література

Тема: «Козацька доля у творчості Т. Шевченка (Козацтво як рушій національного розвитку)»

Виконала: Коновал Ярослава Романівна

учениця групи АДО – 11

за професією «Адміністратор;

оператор комп’ютерного набору»

ДНЗ «Професійний ліцей м. Українки»

Викладач: Васильківський Богдан Володимирович

м. Українка 2013



Козацька доля у творчості Т. Шевченка

(Козацтво як рушій національного розвитку).

У творчості Тараса Шевченка, як і в творчості інших представників доби романтизму, ми знаходимо полум’яні слова за свободу, за життя, звернення до живих конкретних людей, право кожного вірити в те, у що він вірить, бути щасливим на свій лад. Для романтика Шевченка природа постала як абсолютна реальність, об’єкт поклоніння, а не результат уявлення та покори. Стихія Шевченка – поезія, в якій ми бачимо буяння думки, сміх та іронію.

З розвитком культури пов’язана мова. Звідси вимога дослідження рідної мови, народної творчості, народного життя, що виражає «душу народу», вивчення фольклору, етносу, міфології зі зверненням до суб’єкта їх творення – народу, «народної душі» як носія надіндивідуальних смислів і значень. Якщо до цього часу, до Шевченка народ розглядався як абстрактна одиниця, що при спільності побутової культури і мови все-таки не міг претендувати на роль суб’єкта історичного процесу, то завдяки романтику Шевченку український народ отримав душу, субстанційну єдність, став суб’єктом культури. Шевченко відіграв важливу роль у розвитку національної самосвідомості українського народу та його духовної культури.

У творчості Тараса Шевченка значне місце посідає поезія, яка за змістом, проблематикою мистецькою вартістю є важливою часткою його поетичного доробку. Це та поезія, в якій Шевченко описує тяжку козацьку долю. Серед них – історичні поеми та вірші, сюжети яких відтворюють реальні події минулого України або героями яких є історичні діячі («Тарасова ніч», «Гамалія», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Єретик», «Чигрине, Чигрине» та ін.). В цих поемах Тарас Шевченко за допомогою романтичних образів відтворює, показує боротьбу українського народу проти поневолювачів – ляхів, турків, татар – які намагаються загарбати українські землі.

Українська козаччина в творах Тараса Григоровича Шевченка справді є унікальним феноменом який незважаючи на численні дослідження, донині залишається цілісно не вивченим. Це й не дивно, адже, не маючи власної державності, наш народ спромігся сформувати власні регулярні збройні сили, що є обов’язковою інституцією державності нації. Саме в козацькому середовищі зародилася, сформувалася й зміцніла свідомість відокремленості від інших суспільних станів, виробився своєрідний імунітет, що полягав у неприйнятті звичайної влади, а в підпорядкуванні лише своїй старшині. Запорізька Січ, подібно до лицарського ордену, була осередком православ’я, національно-визвольних рухів в Україні. А самі запорожці в творчості Шевченка – це втілення лицарських рис.

Рання творчість романтика Шевченка перейнята ностальгічними нотками за Гетьманщиною, за славетним козацьким минулим. Осмислюючи козацьку добу, Шевченко надихає читача до прагнення відродити національну державність. Саме ідея незалежності через козацьку державу утверджується в творчості Шевченка як світоглядна риса. Саме козацтво бачить Шевченко прообразом сил, які в нові часи здатні втілити державну незалежність України у реальне життя.

Зацікавленість долею українського козацтва у Тараса Шевченка визначилась вже в ранній період його творчості й зберігався протягом всього творчого шляху митця.

В ранніх творах Шевченка представлений романтичний, ідеалізований образ козацької України, у центрі якого знаходиться козацтво як головна рушійна сила нації. Звернення до образу козацтва зумовлене повагою до славних традицій і героїчної боротьби за волю й незалежність, а також прагненням актуалізувати його значення для тогочасної України. Ось з якими словами звертається автор до ліричного героя:

Співай же їм, мій голубе,

Про Січ, про могили,

Коли яку насипали,

Кого положили.

Про старину, про те диво,

Що було, минуло…(«До Основ’яненка”).

Ось як описує Шевченко зародження козацького руху на Україні, який постійно буде згадуватися на сторінках «Кобзаря»:
Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засівала поле… («Тяжко, важко в світі жити»).

Шевченко з болем в серці згадує минулі козацькі часи; про те, як запорізькі козаки нещадно били свого ворога, захищали від нападника українські землі. Але все це в минулому – і Шевченко описує важке становище України, коли вона існує без своїх хоробрих захисників:

Панували, добували

І славу і волю –

Минулося: осталися

Могили по полю. («Іван Підкова»).

Просте козацтво виступає у Шевченка носієм свободи як індивідуальної, так і національної. В образі простого козака у Шевченка втілюється людина честі та справи. Він істинний борець за волю особисту й національну. Крім цього, у творчості Шевченка козацтво є тим образом, через який втілюється і передається категорія героїчного чину.

Зацікавленістю козацької звитяги та долі перейнята вся спадщина Шевченка, передусім твори раннього періоду: «Тарасова ніч», «Тарас Трясило», «Гайдамаки», «Гамалія». Так, наприклад, в образі Тараса Трясила бачимо козацтво як захисника національної волі та православної віри. У контексті звернення до історичного руху під проводом Тараса Трясила 1630 року твориться образ ідеального романтичного героя. Визначальною рисою характеру гетьмана є єдність його інтересів і позицій з простими козаками. Тарас виступає істинним борцем за свободу:

Обізвавсь Тарас Трясило

Віру рятувати,

Обізвався орел сизий

Та й дав ляхам знати! («Тарасова ніч»).

Повстання проти армії польського гетьмана Конецпольського очолював Тарас Трясило. Вирішальний бій стався під Переяславом 22 травня 1630 року: після трьох тижнів запеклої боротьби козаки розбили армію Конецпольського.

Але Шевченко в кінці поеми акцентує увагу на тому, що події ті давно в минулому, і знову як символ славетного минулого в «Тарасовій ночі» постають козацькі могили в полі:

Над річкою в чистім полі

Могила чорніє;

Де кров текла козацькая,

Трава зеленіє. («Тарасова ніч»).

Шевченку належить особлива роль у потрактуванні козацької історії та козацької слави. До осмислення поетової історіософії можна наблизитися лише з урахуванням усієї складності, глибини й поліваріативності прочитань, закладених у Шевченкових поетичних текстах, пов’язаних із козацькою тематикою. Для Шевченка сутністю і осердям України був образ козака на вороному коні – символ волі як вищої цінності для людини. Саме до цього образу зводилося все, що надихало поета. Надзвичайно близькими Шевченку світоглядними орієнтирами поставали мотиви «традиційного селянського напів’язичництва»: непокірності долі, шановне ставлення до Бога, героїзації простих смертних, вивищення образу людини (страждання якої прирівнюють – уподібнюють до Христа). Волелюбний пафос подібних внутрішньо-психологічних векторів поета, фактично, єднав Шевченка духовно й ментально з оспіваним ним козацтвом – «низовиками». Згідно з народними повір’ями, запорожці сприймалися як характерники-чаклуни, надприродні властивості яких вказували на здатність спілкуватися з «нижчим світом» (нечистю) не меншою мірою, аніж зі світом сакральним [1]. Волелюбні прагнення козацтва парадоксальним чином поєднували лицарсько-шляхетну звитягу з відверто демонічними характеристиками: непокора долі, владі, суспільним ієрархіям; презирливо-зневажливе ставлення до соціально-правових структур, унормованого існування та щоденних релігійно-ритуальних практик; нехтування стандартними для тогочасного суспільства варіантами «душеспасіння», дика жорстокість по відношенню до ворогів Батьківщини. Непокірне козацтво змінило національний менталітет, утвердивши у якості його домінантної цінності потяг до вольності, свободи у всіх сферах: соціальній, морально-етичній, світоглядній тощо.

Поема Тараса Шевченка «Гайдамаки» змальовує картину селянського повстання 1768 року, відомого в історії під назвою Коліївщина, приводом до якого були знущання конфедератів над населенням Правобережної України почавшись у районі Чигирина, воно швидко поширилося майже на всю Київщину і частково на Поділля й докотилося до Умані. На його чолі спочатку стояв запорожець Максим Залізняк, але потім до нього приєднався уманський сотник Іван Гонта. Гонта і Залізняк, як відомо, це історичні особи. А ось Ярема Галайда – це збірний образ українського повсталого козацтва. Такої історичної особи не було, це витвір Тараса Шевченка.

Гонта і Ярема Галайда, герої Коліївщини, що стала «останнім великим спалахом» козацької епохи, потужним імпульсом до продовження визвольних змагань за логікою «чарівної казки» виходять на рівень сакральних істот, дії яких не можуть бути піддані раціональному поясненню. Поетика й художні засоби в «Гайдамаках» спонукають читача провести паралелі з давніми міфами, з типовими для них епічністю, гіперболізацією, гротеском, синкретичністю, неподільністю зла й добра, красивого й огидного божественного й демонічного – понять, яких цивілізація згодом моралізувала.

Шевченко з болем в серці описує майстерно той страшний момент, коли Гонта мусить вбити перед козаками своїх двох синів, бо вони, як і їх мати, виросли католиками і тому є ворогами України. Але в той же час автор показує глибокі страждання ватажка: Гонта вночі таємно несе синів в поле і хоронить їх там:

…Гукають товариші гайдамаки;

Гонта мов не чує,

Синам хату серед степу

Глибоку будує. («Гайдамаки»).

Гайдамацтво є для Шевченка втіленням кращих сил українського суспільства, здатних здійснити перетворення. І Шевченко висловлює жаль, що справа гайдамаків не була завершена:

Посіяли гайдамаки

В Україні жито,

Та не вони його жали.

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває… («Гайдамаки»).

Шевченкові козаки – гайдамаки виконують функції очищення – оновлення, звільнення спільноти від скверни шляхом власної загибелі-самопожертви. З перспективи сьогодення Гонта й Галайда – серійні вбивці, несамовиті криваві різники, проте з точки зору архаїчного міфу, вони – уособлення сакральних істот, містичних обранців, котрі рятують український світ, взявши на себе всі його гріхи, вади та прокляття, символічно «викуповуючи» цей світ з полону в сил зла[2].

Образ важкої долі козака-відчайдуха став ключовим концептом-архетипом, що його поет намагався прищепити національній колективній пам’яті (усвідомленій та неусвідомленій). Через образи козаків Шевченко повертає втрачене під імперським гнітом (і витравлюване імперським дискурсом) сакральне в знавіснілий український світ. Шевченко інтерпретує козацьку славу, через її призму козацтво як етично – екзистенцій ний феномен підноситься на рівень позачасової константи, що існує в повній моделі вічності, де всі є сучасниками. Шевченко прагне долучити народ до цього себе осягнення: не через структури повсякденності, а в контексті перманентної тяглості звитяг і ганьби, перемог і поразок в боротьбі за свободу як фундаментальну цінність національного духу.

В зображенні козацтва як екзистенційного феномену «містична» недомовленість у Шевченка переростає рівень типово романтичного художнього прийому й піднімається до рівня особливої якості художнього та історіософського мислення. Саме завдяки Шевченковій історіософії «козацький міф» став одним із ключових елементів української культури, осердям модерної національної самоідентифікації. Образ козака набув величезної різноманітності жанрових і стильових інтерпретацій – обігрувань: пафосно-велична, гротескно-карнавальна, сатирично-іронічна, трагічно-драматична, державницька, модерністська тощо [3].

Відомо, що Запорізька Січ – один зі світових феноменів, над яким замислювались, який намагались розгадати багато поколінь дослідників. Запорожців називали у народі «святими лицарями», їх оспівували в думах, піснях та легендах. Звитяжні запорожці стали героями безлічі літературних та мистецьких творів. У кожної людини слово «козак» асоціюється зі свободою, мужністю і незалежністю. Тому не дивно, що приналежністю до козацтва пишався і Тарас Шевченко. Саме тому він так натхненно оспівав славнозвісне козацтво у своїх численних творах. У його поетичному доробку образ козака став одним із основних. Постать козака-лицаря, захисника народу, його волі та православної віри є своєрідною тугою поета за минулим.

Тарас Шевченко уславлює мужність і сміливість запорізьких козаків, які героїчно боронять свою Батьківщину, готові віддати навіть своє життя за неї, битись за рідну землю до останньої краплі крові. Але все це в минулому: славетні часи козацтва пройшли, їх назад не повернути, пише Шевченко, але в той же час автор зі сторінок «Кобзаря» вустами своїх героїв промовляє до читача, намагається висловити найголовніше: ми повинні пам’ятати ті часи, пам’ятати ті славетні сторінки в історії українського козацтва:

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю… («Іван Підкова»).

Шевченко, згадуючи про зникнення козацтва, окрім фольклорних мотивів показує у своїх поемах безсмертну красу природи України:

Б’ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив…

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив! («До Основ’яненка»).

Та свідками слави є лише «могили по полю», які мають нагадувати сучасникам, молодому поколінню про те, що втрачене можна відновити: доки жива пам’ять народу – живий і народ, а такі люди, як Іван Підкова, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Тарас Трясило, Іван Богун, Іван Сірко та багато інших славетних козацьких героїв назавжди залишаться в пам’яті українського народу, бо дух народу – незнищенний:

Минулося – осталися

Могили по полю.

Високії ті могили –

Де лягло спочити

Козацькеє біле тіло,

В китайку повите… («Іван Підкова»).

Тарас Шевченко постійно прагне протиставити жахливому сучасному колишню волю рідної України, про яку тепер тільки високі могили з вітром розмовляють.

Згадуючи колишні події, ті славетні часи, поет передусім підкреслює боротьбу народу за волю, висловлює тугу з приводу того, що десь поділася воля, про яку тепер тільки кобзарі по містах та селах співають людям:

Було колись – панували,

Та більше не будем.

Тії слави козацької

Повік не забудем!

Вкотре Тарас Шевченко звертає погляд читача на той основний образ, який змушує задуматися над славетним минулим українського козацтва. Цим образом в творах Шевченка є могили в степу, на яких поет акцентує увагу:

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили –

Більш нічого не осталось… («Гайдамаки»).

Символ могили пройде через усю творчість Шевченка. Козацька могила у Шевченка – це символ космогонічний, вмістилище народної історичної пам’яті, вона не німа, і читач повинен дослухатись до неї й чути її сакральний голос. Натхненно, з романтичною настроєвістю Тарас Шевченко переносить минуле в сьогодення:

Заспіваю – розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий вкрили. («Гайдамаки»).

І Шевченко ніби показує українцям: у непростий час, складний, коли все українське знищується ворожим, озлобленим чужинцем, він звертається до запорізьких козаків – славетних воїнів, оборонців, захисників рідної землі, Батьківщини:

…Розмовляють, розказують

Як Січ будували,

Як козаки на байдаках

Пороги минали…(«Гайдамаки»).

Дуже часто у своїй поезії Тарас Шевченко через уста своїх героїв закликає молоде покоління не забувати славетних та хоробрих гетьманів, отаманів, великих захисників Вітчизни, що проливали кров за рідну землю й не віддали її на поталу ворогові. Але в той же час Шевченко робить акцент на тому, що народ український забуває своє славетне минуле, забуває своїх героїв – тих людей, тих українців, що вели козацтво в бій проти ворога:

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? Де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? Нема!

Живого й мертвого спалили. («Гайдамаки»).

Глибокі переживання відчуваються в кожному слові Тараса Шевченка, коли мова заходить про запорожців – тих козаків, що загинули за рідну землю і сплять вічним сном в полях:

Довго, довго кров степами

Текла, червоніла.

Текла, текла, та й висохла.

Степи зеленіють,

Діди лежать, а над ними

Могили синіють. («Гайдамаки»).

Шевченко описує нелегку долю дівчини, українки, яка чекає на свого коханого, що пішов на війну і все не повертається:

…Ходя опівночі,

Спала й виглядала

Козаченька молодого,

Що торік покинув.

Обіщався вернутися,

Та, мабуть, і згинув! («Причинна»).

Шевченко показує глибокі страждання українських жінок, що сумують за рідними, але вони усвідомлюють те, що їх чоловіки пішли на війну, щоб захистити їх і рідну землю:

…Де милий ночує: чи в темному гаю,

Чи в бистрім Дунаю коня напува,

Чи, може, з другою, другую кохає,

Її, чорнобриву, уже забува?

Якби то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла…(«Причинна).

В поемах Тараса Шевченка зустрічається й опис нечистої сили, від якої гинуть козаки. Шевченко у своїй творчості звертається до міфологічних уявлень українського народу, до фольклору:

Місяченьку! Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти:

В нас козак в очереті,

В очереті, в осоці,

Срібний перстень на руці;

Молоденький, чорнобровий,

Знайшли вчора у діброві… («Причинна»).

Шевченко змушує свого читача замислитися над важкою долею українця, козака, який намагається знайти свою долю, вибороти своє місце в цьому важкому світі:

…Тече вода в синє море,

Та не витікає;

Шука козак свою долю,

а долі немає…(«Тече вода в синє море»).

Часто в поемах Тараса Шевченка описується трагічна доля козака: запорожець в його творчості або гине на війні, або ж розлучається навіки з коханою дівчиною, і обоє гинуть:

…Сидить козак на тім боці –

Грає синє море.

Думав, доля зустрінеться –

Спіткалося горе. («Тече вода в синє море»).

Найчастіше в «Кобзарі» зустрічаємо узагальнений образ козака, який здебільшого виступає в ролі лицаря, захисника українського народу, його волі та православної віри, що гине на війні:

Пішов козак, сумуючи,

Нікого не кинув.

Шукав долі в чужім полі

Та там і загинув. (Тяжко, важко в світі жити»).

Шевченко звертається до козаків, що загинули за Україну, за волю, за рідну землю, закликає їх душі бути в Україні, на тій землі, за яку запорожці віддали своє життя:

Нехай душі козацькії

В Украйні витають –

Там широко, там весело

Од краю до краю… («Тяжко, важко в світі жити»).

Шевченко згадує про страшну подію в історії українського народу – про руйнування Запорізької Січі в такій поемі як «Перебендя»:

…На базарі – про Лазаря

Або, щоб те знали,

Тяжко-важко заспіває,

Як Січ руйновали. («Перебендя»).

Трагізм нещасливого кохання: козак йде на війну і не повертається – гине, а дівчина чекає його повернення:

…Полюбила чорнобрива

Козака дівчина,

Полюбила – не спинила:

Пішов – та й загинув… («Тополя»).

Шевченко майстерно описує те, як за загиблими на війні козаками сумує, плаче природа навкруги:

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім,

На тім степу скрізь могили

Стоять та сумують;

Питаються у буйного:

«Де наші панують?...» («До Основ’яненка”).

Відчувається величезна тривога, біль і жаль, коли Тарас Шевченко описує смерть козака, якого збирається поховати те село, де він виріс:

Як збиралась громадонька

В неділеньку вранці;

Як ховали козаченька

В зеленім байраці.



Висновок.

Історія українського козацтва є невід’ємною й органічною частиною історії України та всесвітньо – історичного процесу. Від давніх часів найбільш мужні, відважні й загартовані в боях з ворогами своєї землі представники українського народу організовувалися в окрему історичну спільноту – козацтво. У добу середньовіччя українське козацтво остаточно сформувалося як суспільна військова верства.

В творчості Тараса Шевченка козацтво виступає тією силою, яка активно впливає на історію України ХІІ – ХІІІ ст., сприяла захисту політичних, економічних, культурних досягнень українського народу, його духовному розвитку. Головними козацько – лицарськими чеснотами були мужність, відважність, вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви заради рідної людини чи Батьківщини, патріотизм, лицарська служба, оборона Вітчизни, захист рідного краю. Вище перелічені чесноти ми зустрічаємо в таких поемах Тараса Григоровича Шевченка, як «Гамалія», «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та ін.

Проаналізувавши опис козацької долі в ранніх творах Тараса Григоровича Шевченка, ми дійшли таких висновків:



  1. Козацтво в творчості поета – це романтичний образ тієї сили, яка завжди захищала рідну землю від ворога;

  2. Символ могили – вмістилище історичної пам’яті українського народу; в творчості Шевченка могила – це міст, що веде з минулого в сьогодення;

  3. Доля українського козака, запорожця є трагічною: він або гине на війні, або ж трагічно розлучається навіки з коханою дівчиною і обоє гинуть («Причинна»).

Домінування в творчості Тараса Шевченка зацікавленості в козацькій долі свідчить про те, що Шевченко в козацтві (низовому чи елітному) бачить прообраз тієї рушійної сили, яка спроможна на побудову вільної української держави. Ідея козакоцентризму у Шевченка основується на розумінні козацтва як головної рушійної сили в досягненні незалежності України. Крім того, Шевченко висловлює повагу до тих гетьманів, які послідовно виступають носіями ідей козацтва, захищають його інтереси. В творчості Шевченка ми бачимо інтерес до національного козацького минулого, звернення до образів козаків як романтичних героїв. Відтак, ідея козацької долі, тобто поставлення в центрі уваги козацтва як рушія національного розвитку, є домінантною рисою творчого світогляду Тараса Григоровича Шевченка.

.

Використані джерела:




  1. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість/ І. Дзюба. – К.: Вид. дім «Києво – Могилянська академія», 2008. – 720 ст.

  2. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. / О. Забужко. – К.: Абрис, 1997. – 144 ст.

  3. Задорожна С. Козакоцентризм як вияв суб’єктивізму художнього мислення Тараса Шевченка /С. Задорожна// Шевченкознавчі студії: Зб. наукових праць. – Вип. 11. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2009. – С. 36 – 39.

  4. Задорожна С. Романтичне коріння історіософії Т. Шевченка /С. Задорожна// Шевченкознавчі студії: Зб. наукових праць. – Випуск 10. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. – С. 30 – 36.

  5. Наливайко Д. Шевченко, романтизм, націоналізм /Д. Наливайко // Слово і час. - №3. – 2006. – С. 3 – 21.



Каталог: attachments -> article -> 138
article -> Основи теорії літератури
article -> До листа Міністерства освіти і науки України від 17. 08. 2016р. №1/9-437
article -> План роботи методичного об’єднання вчителів-предметників суспільно-гуманітарних наук на 2015/2016 навчальний рік
article -> План роботи методичного осередку вчителів-предметників природничо-математичних наук на 2015/2016 навчальний рік
article -> Рішення щодо оцінювання навчальних досягнень учнів курсів за вибором приймається навчальним закладом
article -> Получение патента на полезную модель
138 -> «Буквар» Тараса Шевченка»
138 -> План-конспект узагальнюючого уроку з англійської мови на тему "Свята та традиції", 3 клас Тема уроку: Свята. Моє улюблене свято Цілі уроку: Навчальні


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка