Ксенофобський дискурс: причини, масштаб, наслідки та уроки для медіа Марія Бутиріна



Скачати 240.25 Kb.
Дата конвертації02.12.2018
Розмір240.25 Kb.
Ксенофобський дискурс: причини, масштаб, наслідки та уроки для медіа
Марія Бутиріна, професорка, завідувачка кафедри масової та міжнародної комунікації,

Дніпровський національний університет ім. Олеся Гончара



Лекцію присвячено ксенофобії як одній із найскладніших проблем забезпечення прав людини. Вона розкривається як соціально-психологічне явище і як мас-медійний конструкт. Наведено типологію форм ксенофобії залежно від спрямованості: етнічна, релігійна, територіальна, соціальна. На конкретних прикладах пояснено вплив мас-медіа на рівень ксенофобії у суспільстві. Розкрито роль мас-медіа у протистоянні ксенофобським настроям у суспільстві та дискримінаційним практикам.

План лекції:

  1. Ксенофобія як підґрунтя дискримінації.

  2. Соціально-психологічні джерала ксенофобії.

  3. Типологія проявів ксенофобії у суспільстві.

  4. Ксенофобія у мас-медіа: види і мовні форми.

  5. Роль мас-медіа у запобіганні ксенофобії та дискримінації у суспільстві.

  6. Журналістські підходи щодо толерантного подання конфліктогенної інформації.

Будь-яке суспільство неоднорідне. Застосовуючи різні соціодемографічні, психологічні, світоглядно-ідеологічні ознаки, ми можемо поділити його на групи і прошарки. Ми також можемо виокремити індивідів, унікальних за своєю суспільною позицією або естетичним смаком. Кількісно вони не становлять груп і спільнот, проте також є частиною соціуму. Отже, людський світ характеризується багатоманітністю, яка, безумовно, є суспільною цінністю, основою розвитку людства. Проте багатоманіття має також тіньовий бік, що виявляється у ворожості щодо представників інших груп, нерозумінні їхніх цінностей, глузуванні з фізичних особливостей тощо. За таких умов розмаїття може стати причиною дискримінації (від лат. Discriminatio «розрізнення»).

Відповідно до Закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінацією називається ситуація, за якої людина зазнає обмеження або відмову у користуванні своїми правами і свободами. Це відбувається через те, що в дискримінованої людини є певна ознака (колір шкіри, вік, інвалідність, етнічне або соціальне походження) – і справжня, і припущена.

Дискримінація означає виключення або певне обмеження можливостей для членів групи щодо можливостей суспільства загалом. Вона безпосередньо пов’язана з ксенофобією, що є однією з найскладніших і найактуальніших проблем забезпечення прав людини. Рівень ксенофобних настроїв у суспільстві великою мірою обумовлюється мас-медійною практикою. Саме медіа як потужний соціальний інститут можуть мати тут вирішальне значення: активізувати несприйняття інших або через стратегії й тактики толерантного подання дражливої інформації нейтралізувати згубний вплив ксенофобії в суспільстві.

Мета лекції: по-перше, продемонструвати, як соціально-психологічне явище ксенофобії під впливом мас-медіа набуває загрозливих форм, сприяє дискримінації і порушенню прав людини, по-друге, розкрити інформаційно-комунікаційні підходи, які б дали змогу соціально відповідальним ЗМК убезпечити суспільство від проявів ксенофобії та дискримінації.

Ксенофобія (від грецьк. ξένος – чужий + φόβος – страх) – ірраціональне, неконтрольоване негативне ставлення до представників чужих груп, що виявляється в діапазоні від недовіри до агресії.

Знаковим фактом є те, що «ксенофобія» стала найпопулярнішим словом 2016 року за версією американського онлайн-словника Dictionary.com (https://www.svoboda.org/a/28145699.html).

Інтернет-користувачі активізували у мережі пошук цього слова у зв’язку з кількома політичними подіями і процесами: кризою із сирійськими біженцями, референдумом про вихід Великої Британії з ЄС, президентською кампанією у США. Отже, ксенофобія – це масштабне негативне явище, яке впливає на глобальні політичні процеси, а також існує в нашому буденному житті, викликаючи, наприклад, недовіру до ромів або внутрішньо переміщених осіб.

Ксенофобія є соціально-психологічним феноменом, який нормативно врегульовується в європейських документах. Зміст поняття «ксенофобія» варто виводити з дефініції, що міститься у ратифікованому Україною документі «Додатковий протокол до Конвенції [Ради Європи] про кіберзлочинність, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобного характеру, вчинених через комп’ютерні системи», і є чинним в Україні з 1 квітня 2007 року: ««расистський та ксенофобний матеріал» означає будь-який письмовий матеріал, будь-яке зображення чи будь-яке інше представлення ідей або теорій, які захищають, сприяють або підбурюють до ненависті, дискримінації чи насильства проти будь-якої особи або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, національного або етнічного походження, а також віросповідання, якщо вони використовуються як привід для будь-якої з цих дій» (п. 1 ст. 2 Додаткового протоколу).

Особливого розмаху ксенофобія набула у ХХІ столітті через глобалізацію світу, втрату орієнтирів для самовизначення, загострення проблеми самобутності. «Суспільство, засноване на функціонуванні глобальних мереж, неминуче стикається з «чужими» небезпеками з інших соціумів...», ‒ слушно зазначає Світлана Кравченко. У протистоянні водноманітненню суспільств під впливом інформаційних технологій нових форм набув традиційний трайбалізм – явище групової замкнутості та відособленості. Захист самобутності багато локальних соціумів почали сприймати як передумову до виживання.

Ксенофобія є такою ж давньою, як і людство. В її основі лежить протиставлення «ми – вони», якою послуговувалися наші пращури для того, щоб розпізнати й оцінити представників свого та іншого племені. Цьому протиставленню сприяє стереотипізація, яка утворює спрощені, часто викривлені, емоційно забарвлені образи груп.

Цілком очікувано, що автостереотипи (тобто стереотипи про себе) позитивні, а гетеростереотипи (тобто стереотипи про інших) негативні. Стереотипізація вибудовує символічні кордони між «своїми» та «чужими», чітко вказує, за виразом М. Пікеринга, де проходить огорожа і хто перебуває по той її бік.

Потреба індивіда «розчинитися» у груповому «ми» в певній спільноті, що надає захист і підтримку, виявляється як фундаментальна риса панівної сьогодні ментальності, зорієнтованої не на індивідуальні, а на суспільні цінності. «Що могутніше та страшніше виглядає чудовисько «вони», то сильніша потреба згуртуватися, розчинитися в будь-якому «ми», – зазначає І. Дзялошинський.

Жахливі приклади ксенофобії нам надає світова історія людства: середньовічне «полювання на відьом», хрестові походи; нацистська програма «Т-4» зі знищення людей з інвалідністю; концепція расової гігієни Третього рейху, що змушувала винищувати цілі народи. Глобального розмаху також набули «великі ксенофобії» ХХ століття – теорія «світової єврейської змови» та «жовтої небезпеки».

Соціально-психологічним підґрунтям ксенофобії є страх втратити свою самобутність «розчиненням» у чужому етнічному середовищі, одвічна конкуренція з «іншими» за ресурси, негативна оцінка всього того, що не вкладається в нашу власну систему координат. У своїй праці «Анатомія людської деструктивності» відомий соціальний психолог Еріх Фромм писав про те, що все чуже викликає не лише цікавість, а й провокує підозру, заперечення, страх, адже потребує нетипових рішень.

Ксенофобія найбільш виразно проявляється у спільнотах, де є статистична більшість і статистична меншість, де соціальні інституції та ЗМІ безвідповідально акцентують на різниці між людьми, вдаються до мовної агресії та дискримінації. У періоди економічних і політичних криз, тотального збідніння населення спостерігається пошук причин тяжкого становища. Переважно емоційна оцінка призводить до пошуку винуватців, серед яких найчастіше опиняються «вони» ‒ представники груп, які перебувають за «огорожею». Найчастіше розмежувальна лінія тут проходить через расу, етнос, релігію, інколи – через ознаки статі, віку, матеріального становища, освіти, території проживання, що відділяють одних людей від інших. «Чужі» постають у масовій свідомості як соціальне зло, як джерело проблем і негараздів поза фактологічною конкретикою. Як свідчать результати соціологічних опитувань, респонденти найчастіше не можуть назвати конкретні причини негативного ставлення до представників аутгруп.

У праці «Дослідження авторитарної особистості» Т. Адорно писав: «Нетерпимість є елементом авторитарної системи, яка пригнічує особистість і змушує людей шукати якийсь об’єкт для виміщення образ на ньому». Цілком логічно, що пошук винуватців у середовищі «чужих», конструювання у мас-медіа образів «народних дияволів» активізуються за часів політичних та економічних криз у суспільстві (термін С. Коена «народні дияволи» на позначення деструктивних субкультур, що протистоять суспільній більшості).

Ксенофобія виявляє себе через колективне безсвідоме, через забобони, перестороги, негативні настанови й стереотипи, що містяться у ньому. Це явище не індивідуального, а групового порядку. Людина, яка вдається до ксенофобії, лише відтворює колективні формули сприйняття й оцінки навколишнього середовища. Вона не мислить автономно, користуючись власним безпосереднім досвідом, а застосовує конструкти, які лише імітують мислення. З усієї множини негативних групових стереотипів ксенофобія в усіх її формах є найбільш небезпечним проявом людської психіки, адже у ній на перший план виходить афективний компонент, оголена емоція, що майже повністю поглинає властивий більшості стереотипів когнітивний складник.

І хоча підґрунтям багатьох суспільних процесів є психологічні механізми, найбільшої поширеності, дієвості й впливовості вони набувають завдяки дискурсивним практикам людства, зокрема мас-медійному дискурсу. Опертя на логіку повсякденного мислення, підкорення ірраціональному страху загрози, ілюзорність, фанатичність, проективність – ці типові риси ксенофобії, виокремлені дослідницею Г. Солдатовою, свідчать про те, що вона як масовидний феномен чутливо реагує на повідомлення мас-медіа.

Дію негативних групових стереотипів тут ми можемо спостерігати на прикладі явища етнізації злочинності, коли твердження про кримінальність окремих етнічних груп стають загальним місцем. Так, спираючись не на власні інформаційні здобутки, а на поширені у суспільстві стереотипні уявлення, журналісти «приписують» ромам схильність до шахрайства, «особам кавказької національності» – до насильства, мігрантам – до порушення порядку й агресії до «основного населення».

Розглянемо конкретний приклад застосування групових стереотипних уявлень у мас-медійній практиці. 5 листопада 2009 року У США сталася трагедія: армійський лікар-психіатр майор Нідаль Хасан улаштував стрілянину на військовій базі Форт-Худ у штаті Техас. Його жертвами стали 13 осіб, більше 30 отримали поранення. Характерно, що ще до того, як стало відомим ім’я злочинця, у мас-медіа вже з’явилися повідомлення про те, що він є мусульманином («Бойню на американській військовій базі Форт-Худ улаштував мусульманин», «Розстріл на військовій базі США був здійснений мусульманином», «Лікар-мусульманин улаштував криваву бойню на американській базі Fort Hood»). Як зазначалося у матеріалі «Інтерфакс», про цю «гру на упередження» із жалем висловився один із керівників Ради з американсько-ісламських відносин І. Хупер. Що відбулося у свідомості журналістів, які висвітлювали техаські події? Зовнішню ознаку «озброєний, смаглявий чоловік» було трансформовано в етнорелігійну ознаку «мусульманин» через те, що групові стереотипні уявлення традиційно ототожнювали представників ісламської релігії зі злом, агресією, тероризмом.

ЗМІ часто мають вирішальне значення в розгортанні таких соціально-психологічних процесів, як формування національної ідентичності, реалізація міжгрупових відносин, виявлення толерантності або конфліктності. Це твердження яскраво ілюструє наведена В. Ліппманом у книжці «Publіc opіnіon» «історія про острів». Сутність її полягає у такому: напередодні Першої світової війни на острові посеред океану мешкають декілька англійців, французів і німців. Вони не мають кабельного зв’язку із зовнішнім світом. Єдине джерело новин – газета, яку доставляють поштовим пароплавом раз на два місяці. Упродовж цього періоду поселенці обговорюють зміст останньої газети, чекаючи результату судового процесу над пані Кайо, яку звинувачують у вбивстві Гастона Кальмета (нейтральна з погляду етнічної належності інформація). Та замість очікуваної новини поселенці отримують приголомшливе повідомлення: більше шести тижнів тому ті з них, хто були англійцями, разом з тими, хто були французами, стали ворогами тих, хто були німцями (дражлива етнічна інформація).

«Всі ці шість дивних тижнів вони поводилися як друзі, тоді як насправді були вже ворогами», – підсумовує В. Ліппман. Історію наведено в розділі «Зовнішній світ і його картина у нашій свідомості» і вона добре унаочнює розбіжності між реальністю та її поданням у мас-медіа, адресованим масовій аудиторії. Ця гротескна ситуація, описана В. Ліппманом, показує, як мас-медіа, акцентуючи на етнічності людей у негативних контекстах, сприяють ворожості й розбрату у суспільстві.

Мас-медіа застосовують категорії «свій», «інший», «чужий» для відповідного позначення інформації і створення моделей сприйняття події/факту/людини «своєї» або «чужої» групи. Таким чином, вони програмують позитивне, негативне або нейтральне ставлення адресата до різних явищ навколишньої дійсності.

Можна також говорити про некоректність стереотипотворення, пов’язаного з процесами ідентифікації представників зовнішніх груп: «інший», «чужий» навіть не підозрює, що став об’єктом стереотипування, а отже, й точкою відліку для формування стереотипних уявлень про «наших», про «своїх». На думку соціолога Е. Дюркгейма, ідентичність виникає й реалізується у взаємодії між своєю та зовнішньою групами. Проте в журналістських текстах ми можемо зустріти ідентичності, побудовані на стереотипних уявленнях із порушенням професійних норм отримання інформації: за «іншого» висловлюються, «іншого» представляють, «іншого» заперечують. «Інший» не має права голосу, і в цьому криється небезпека спотворення і власної, і чужої групової ідентичності. Соціальна взаємодія, діалог як обов’язкові умови розгортання природних, нормативних процесів ідентифікації індивідів і спільнот часто перетворюються у мас-медіа на декларативний монолог: власну групу стверджують протиставленням безмовній групі чужинців.

Небезпечною рисою ксенофобії є і те, що вона сприяє декларуванню і навіть відродженню певної ідентичності за умов зіткнення з іншою ідентичністю, що виявляється у групових, територіальних, етнічних, релігійних конфліктах тощо. Численні сепаратистські рухи підживлюються ідеями національного або релігійного відродження, провокуючи при цьому деструктивну демаркацію світу за ознакою «свій»/«чужий».

Наймасштабніші трагедії ХХ століття безпосередньо пов’язані з ксенофобією у різних її формах і проявах. Найбільшу небезпеку ксенофобія становить тоді, коли перетворюється на ідеологію, на засіб легітимації геополітичних дій, міжетнічних конфліктів, війн, тероризму.

Ксенофобську психологію зазвичай застосовують у маніпуляційних дискурсах, спрямованих на виправдання насильства. Так, 1994 року в Руанді стався геноцид, під час якого політична еліта експлуатувала ксенофобські настрої хуту для винищення етнічної групи тутсі, яким відмовили у належності до руандійців і звинуватили у намірах встановити в країні монархію. Під час геноциду в Руанді було знищено близько 20% населення. Провладні медіа виступали рупором виправдання злочинних дій хуту.



Залежно від спрямованості виокремлюють такі види ксенофобії:

  1. Етнічна ксенофобія, побудована на неприйнятному ставленні до представників інших національностей. До цього виду ксенофобії належать антисемітизм (несприйняття євреїв), ромофобія (негативне ставлення й агресія до ромів), сінофобія (несприйняття й агресія до китайців). Узагальненими категоріями тут виступають етнофобія (негативне ставлення до осіб певних національностей) і расизм (агресивна поведінка стосовно представників інших рас, що виявляється у дискримінації та фізичному насильстві).

  2. Релігійна ксенофобія, що виявляється у нетолерантному ставленні до представників інших релігій і конфесій. Як приклад можна навести ісламофобію, що наразі є найбільш поширеною формою прояву ненависті за релігійною ознакою. Причина демонізації ісламу та мусульман – технологія застосування релігії у політичних цілях, яку реалізують у мас-медіа. Поширеною серед дослідників є думка про те, що ототожнення ісламу з тероризмом безпосередньо пов’язане з конструюванням узагальненого образу «ворога» – представника східної цивілізації, що протистоїть Заходу.

  3. Територіальна ксенофобія, яка фокусує агресію на будь-яких іноземцях, які перетнули кордон певної держави. Найпоширеніша форма такої неприязні – мігрантофобія, що активно виявляє себе в європейських країнах. Результатом мігрантофобських настроїв, які активно формували і підтримували мас-медіа, став Brexit – вихід Великої Британії з Євросоюзу за результатами національного референдуму 2016 року. Наразі цей процес отримує суперечливі оцінки серед британців саме завдяки усвідомленню його штучної природи. Оксфордський словник, зокрема, зреагував на нього призначенням слова «постправда» («post-truth») словом 2016 року. Адже саме цим поняттям у суспільстві описують ситуацію, коли істина не має вирішального значення під час прийняття соціально значущих рішень. Пріоритетними стають медійні конструкти, що в цьому разі стосувалися мігрантофобії, – більше сконструйованого у медіа, аніж реального стану настроїв британського суспільства.

  4. Соціальна ксенофобія – явище, що відображає негативне ставлення до представників будь-яких інших груп і категорій. Наразі найпоширенішими у суспільстві є гандікапізм (неприйнятне ставлення до людей з інвалідністю), ейджизм (негативне ставлення до осіб певної вікової категорії), сексизм (несприйняття людей протилежної статі), гомофобія (агресія щодо представників ЛГБТ-спільноти), а також ненависть до представників певних професій, у підґрунтя якої покладено негативні стереотипні уявлення. До слова, у Резолюції Європейського парламенту від 18 січня 2006 р. «Про гомофобію у Європі» наявна така дефініція: «гомофобію може бути визначено як ірраціональний страх і огиду до гомосексуальності та до лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів (ЛГБТ), засновані на забобонах і схожі з расизмом, ксенофобією, антисемітизмом і сексизмом». Означена дефініція з акцентом на понятті «схожі» вказує на те, що гомофобія не є різновидом ксенофобії чи расизму в інтерпретації зазначеного документа.

Зокрема маркером ксенофобії може бути індекс довіри суспільства до тієї чи тієї професійної групи. Його щорічно вимірює Інститут соціології НАН України. Утім, за статистикою стоять різні за об’єктивністю, джерелами досвіду і характером емоційності індивідуальні позиції, що загалом становлять суспільну думку, залежну, як відомо, від мас-медійних меседжів, оцінок ключових комунікаторів, тлумачень блогерів тощо. Наприклад, 2013 року індекс довіри до тодішньої міліції, за даними соціологів НАНУ, становив 9%. Після подій Майдану він упав до 3%. З початком реформування правоохоронної системи і «перетворенням» міліції на поліцію індекс довіри до цієї професійної групи знов почав зростати.

Утім, тут варто наголосити на тому, що характер ставлення до правоохоронців, як і до представників багатьох інших професій в Україні, повсякчас є переважно стереотипним. Так, наприклад, у лютому-травні 2015 року на замовлення УВС у Дніпропетровській області ми провели міське соціологічне опитування, що мало на меті виявити ставлення дніпропетровців до працівників міліції. Виявилося, зокрема, що серед респондентів категорії «Жінки віком 15‒24», які не довіряють або радше не довіряють міліції, безпосередній досвід взаємодії мали лише 5%; спостерігали за діями міліції без безпосереднього контакту ‒ 28%; засновують своє ставлення на історіях із життя родичів, друзів, сусідів ‒ 33%; спираються на новинні програми у ЗМІ ‒ 11%. Ця категорія за ознакою опосередкованості досвіду взаємодії з міліцією виявилася лідируючою, проте високі показники відсутності прямих контактів за сформованого негативного ставлення до правоохоронців спостерігалися абсолютно в усіх ґендерно-вікових категоріях. Подібним чином також з’являються і тиражуються стереотипні уявлення про корумпованих суддів, нахабних водіїв, некваліфікованих лікарів тощо.

Отже, відповідно до індуктивної логіки стереотипотворення уявлення про конкретного представника групи транслюють на всю групу загалом, і навпаки: дедуктивний процес стереотипізації переносить риси групового портрета на конкретних носіїв групового членства. Це стосується будь-якого класу групових стереотипів – етнічних, релігійних, ґендерних, професійних тощо.

Наразі спостерігається також явище гібридизації ксенофобії, тобто об’єднання кількох фобій, зокрема, за етнічною та релігійною (медіаполітичний конструкт «етнічні мусульмани»), або релігійною та ґендерною ознаками («справа про хіджаб»).

Дискурсивної форми ксенофобія набуває у медіа. За походженням і характером впливу ми можемо виокремити щонайменше два види ксенофобії – технологічна, тобто та, що обслуговує пропагандистські та політичні програми, і природна, що є наслідком журналістської недбалості й недосвідченості у певних питаннях, ігнорування імперативів журналістської етики та нерозвиненості професійного критичного мислення.

Деструктивні соціальні наслідки може мати навіть сатирично представлена ксенофобія, яскравим прикладом якої є широковідомий карикатурний скандал. У вересні 2005 року данська газета Jyllands-Posten опубліковала дванадцять карикатур на ісламського пророка Мухаммеда як ілюстрацію до статті про самоцензуру і свободу слова. Публікація мала широкий негативний резонанс, що спочатку виявився у бойкоті данських товарів, ритуальному спаленні прапорів, мітингах в ісламських країнах тощо. Згодом, після того, як європейські видання переопублікували карикатури на знак солідарності з данськими журналістами, почалися погроми посольств, підпали церков, демонстрації протесту із застосуванням сили. Загинули люди. Карикатурний скандал став наочним прикладом безвідповідальної свободи слова у журналістиці, яка привласнила собі право ображати релігійні почуття представників інших народів. Під час свого візиту до Єгипту принц Чарльз слушно резюмував урок, який надала світу реакція на данські карикатури: «Протести і насильство, викликані публікаціями, показали, яку небезпеку становить прояв неповаги до людей, які сповідують іншу релігію» (https://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/956591).

2015 року медіатизована ісламофобія виявилася у ще більш жахливій формі. У центрі Парижа було розстріляно редакцію сатиричного тижневика «Шарлі Ебдо», який не раз публікував карикатури на іслам і мусульман, створив і продавав через сайт комікс, присвячений життю пророка Мухаммеда. За два роки до трагедії редакція обстоювала думку про те, що формат коміксу сприяє популяризації ісламського пророка, що свідчило про зухвале ігнорування французькими журналістами норм, прийнятих в іншій релігійній системі.

Ксенофобія виявляє себе у різних за спрямованістю та ступенем вираженості формах. Найбільш поширеною у світі наразі залишається етнічна ксенофобія, що тяжіє до найбільш архаїчного розподілу світу на засадах бінарної опозиції «ми»/«вони». Певні прояви ксенофобських настроїв у суспільстві, а також у медіадискурсивних практиках журналістів спостерігаються і в нашій країні.

Україна є поліетнічною державою. Відповідно до даних перепису 2001 року, з 48,5 млн усього населення країни українці становили 77,8% (37,5 млн). На всі інші національності припадало 22,2% (11 млн осіб), з них: росіяни (17,3%), білоруси (0,6%), молдавани (0,5%), кримські татари (0,5%), болгари (0,4%), угорці (0,3%), румуни (0,3%), поляки (0,3%), євреї (0,2%), вірмени (0,2%), греки (0,2%), роми (0,1%), грузини (0,1%), гагаузи (0,1%). Усього в Україні представлено більш як 130 національностей.

Реалізація їхніх життєвих інтересів забезпечується Законом України «Про національні меншини в Україні», який гарантує всім громадянам незалежно від їхнього етнічного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи. Будь-яку дискримінацію за національною ознакою також забороняє Декларація прав національностей України, прийнята 1991 року.

Державна етнополітика в Україні зважена і послідовна, вона уникає асиміляційних і сегрегаційних форматів етнополітичних відносин. Державне управління етнополітичними процесами спирається на інтеграційну модель взаємодії національних меншин і більшості. Проте, не зважаючи на прогресивний характер інституціонального виміру таких стосунків, у стихії міжлюдських взаємин етнічність час від часу стає наріжним каменем дотримання прав людини.

Відповідно до результатів опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології у рамках співробітництва з Інститутом прав людини і запобігання екстремізму та ксенофобії 2011 року, дві третини жителів України (64%) вважають, що небезпечних національних/соціальних груп не існує або, якщо навіть такі є, людству не потрібно повністю їх «позбутись». Водночас 6% вважають, що небажані групи є і їх варто сегрегувати. 5% українців упевнені, що жодному мігранту не можна дозволяти прибувати в Україну. Натомість 18% стверджують, що дозвіл на перетин кордону можна давати всім. Решта має диференційоване ставлення до мігрантів: найбільш позитивно оцінено слов’ян, найбільш негативно – азіатів, африканців, осіб з Латинської Америки. Вагому роль у поширенні дискримінаційних настроїв у суспільстві відіграють мас-медіа, що вдаються до ксенофобського дискурсу стосовно окремих національних груп.

Найбільш вразливою етнічною групою в Україні вже тривалий час залишаються роми, які перебувають на маргінесі суспільства за соціальною та майновою ознаками. Ромів найбільше дискримінують у медіадискурсі, вони стають об’єктом мови ворожнечі. Цю етнічну групу часто криміналізують у медіа, стосовно неї створюють негативні стереотипи, що некритично сприймає масова свідомість. Роми постають у медіадискурсі шахраями, жебраками, наркоторгівцями, злочинцями тощо. Ці стереотипні образи журналісти подають як «самоочевидності», що не потребують доказів та емпіричної перевірки. У регіональних мас-медіа Дніпропетровщини знаходимо такі прояви ромофобського дискурсу: «Шахраї не втомлюються «розводити» дніпрян: «рулять» Інтернет-обмани і цигани» (http://dnepr.news/news/16/21232); «Як не стати жертвою шахраїв у стилі «позолоти ручку» (http://dp.ric.ua/index.php?newsid=499240); «Торгові центри Дніпра окупували роми» (http://uanews.dp.ua/society/2016/07/02/108225.html); «Цигани влаштували комедію на кордоні, або «безвіз для малограмотних» (http://dnepr.info/news/tsygane-ustroili-komediyu-na-granitse-ili-bezviz-dlya-malogramotnyh). У цих матеріалах знаходимо вислови, типові для середньої та м’якої мови ворожнечі.

Судження про «природну схильність» ромів до злочинної діяльності вже давно стали загальним місцем кримінальної хроніки. Матеріали на кшталт «Ромський синдром: українські цигани приречені на кримінал» (http://tyzhden.ua/Society/33394) тиражують твердження про кримінальність групи, створюють негативний ціннісний контекст для відповідного сприйняття її представників. Етнізація злочинності згодом призводить до таких деструктивних суспільних явищ, як етнічні погроми. Так, жахливої форми ромофобія набула під час ромського погрому у серпні 2017 року, який спричинило вбивство дев’ятирічної дівчинки в селі Лощинівка Одеської області.

Час від часу ксенофобію спрямовують і на представників єврейської національності. Навіть у регіонах, де єврейські громади чисельні і впливові, спостерігається нетолерантне ставлення до їхніх членів. Зокрема у Дніпрі, де єврейська діаспора нараховує близько 70 тисяч осіб і є найбільшою в Україні, трапляються прояви ксенофобії. Так, «за словами головного рабина Дніпра Шмуеля Камінецького, навіть він, виходячи на вулицю в звичному для себе одязі, неодноразово стикався з проявами «несприйняття чужого»» (https://www.radiosvoboda.org/a/28004061.html).

Ксенофобію підтримують матеріали на кшталт «Менора – плювок в обличчя української нації» (http://geroyam-slava.blogspot.ru/2011/08/blog-post_17.html).

Унаслідок російської агресії в Криму та подій на Сході країни у нашій державі з’явилася ще одна соціально вразлива група – внутрішньо переміщені особи. Упродовж останніх трьох років і у повсякденному спілкуванні, і в медіадискурсі ця категорія людей набула некоректних іменувань – «біженці», «переселенці з Донбасу», «мігранти з Донбасу». У мас-медіа час від часу трапляються випадки криміналізації ВПО, стигматизації їх як сепаратистів, демонстрації недовірливого ставлення і потреби у сегрегації таких осіб. Тему ВПО експлуатують мас-медіа у конфліктогенних матеріалах на кшталт «В Україні великий скандал: націоналісти побили в Києві переселенців з Донбасу» (https://nahnews.org/993347-na-ukraine-krupnyi-skandal-nacionalisty-izbili-v-kieve-pereselencev-iz-донбасса), де текстотвірним чинником є бінарна логіка, тобто логіка поділу світу на свій і чужий, що є визначальною для ксенофобного світосприйняття.

Сегрегаційну та ізоляційну моделі соціального сприйняття груп також реалізують у медіаінтерпретації проблематики людей з інвалідністю. Ця категорія людей часто постає як об’єкт благодійної діяльності, медичної допомоги, фінансової підтримки тощо. Проте ключовим меседжем залишаються твердження про «особливості» таких людей, їх відірваність від «нормального життя», несприйняття соціумом. Наприклад, сегрегаційний підхід представлено у матеріалі «Острів для особливих: як живуть діти-інваліди в інтернаті, відірваному від світу» (https://dp.informator.ua/2017/12/07/ostrov-dlya-osobennyh-kak-zhivut-deti-invalidy-v-internate-otorvannom-ot-mira/).

Репрезентація «чужого» у медіадискурсі може варіювати залежно від прийнятого у суспільстві ставлення до тієї чи іншої групи. «Чужий» може сприйматися нейтрально, як «інший», відносно якого цікаві найменші подробиці: у чому полягають його світоглядні цінності, яким є його одяг, побут, кулінарні традиції, звичаї, обряди тощо. Таким зазвичай є погляд на екзотичні етнокультури та субкультури, що не супроводжується конфліктогенними настановами. Журналіст від імені соціуму, членом якого він є, виявляє цікавість щодо певних етнокультурних явищ, демонструючи позицію допитливого мандрівника.

Другим полюсом «чужого» є «ворог», відносно якого панівною емоцією стає відторгнення і навіть агресія. Відповідних форм набуває і спосіб кодифікації мас-медійних повідомлень, вони демонструють ворожість на рівні різних мовних засобів. Особливої ваги тут набувають негативні гетеростереотипи, що виявляють себе у таких формах:


  • ксенетноніми – етноніми, завданням яких є не іменування і характеристика певного етносу, а «звинувачення його у небезпечних для суспільства якостях» (прикладом тут може бути інвективна, тобто лайлива, образлива, заміна етноніма «росіяни» ксенетнонімом «рашисти»);

  • етнофолізми – поняття або сполучення понять, у яких ознаку етнічності реалізують для того, щоб принизити, образити когось. Найчастіше етнофолізми журналісти застосовують автоматично, як мовленнєві штампи, прийняті у певному соціумі («вициганити щось» замість «випросити щось», «робити з міста циганський табір» замість «створювати у місті хаос», «чукча» замість «інтелектуально не розвинута людина», «розмовляти по-естонськи» замість «розмовляти повільно», «англійська хвороба» на позначення рахіту тощо);

  • етнічні прізвиська, або псевдоетноніми, що відображають наївне бачення одного етносу іншим і варіюють у діапазоні від жартівливого до зневажливого ставлення («німчик» замість «німець», «хохол» замість «українець», «кацап» замість «росіянин», «жид» замість «єврей», «чурка» на позначення етнічних спільнот Кавказу або Середньої Азії);

  • націонал- або політінвективи – різновид ненормативних етнонімів, що виражають мовну агресію і можуть порушувати табуйовані теми («ватник» на позначення росіян із некритичним щодо пропаганди мисленням, «аллахбабах» на позначення мусульман).

У мас-медійному дискурсі негативні гетеростереотипи також можуть виступати сюжетоутворювальними та текстопороджувальними чинниками. Найбільш виразно це простежується на прикладі зіткнення полярних стереотипів у перманентних дискусіях про походження українців, їх належність до європейської історії, взаємини з Росією, ісламське питання тощо.

Актуалізація буденних стереотипних уявлень у мас-медіа є природною, оскільки журналістика, за словами В. А. Сидорова, «має справу з будь-якою соціальною інформацією: і з раціональними судженнями інтелектуалів, і з афективними вигуками юрби». Саме тому у мас-медіа можемо натрапити на наївні судження з царини масової свідомості, які стосуються представників різних соціальних/етнічних груп і несуть щодо них негативні настанови. Представлені без відповідного коментаря, вони потрапляють у зону безвідповідального ставлення журналіста до подання потенційно конфліктогенної інформації.



Ксенофобія є явищем, вартим нейтралізації у мас-медійній практиці. Опишемо ті журналістські підходи, які мають бути нормативними під час висвітлення тематики, що передбачає опозиційність «ми»/«вони»:

  • У журналістських матеріалах, присвячених будь-яким національним/соціальним групам, потрібно надавати право голосу їхнім представникам. Не можна висловлюватися від імені груп або робити їх об’єктом журналістської рефлексії. У таких матеріалах обов’язковим компонентом має стати пряма мова членів груп, подана без викривлень і узгоджена з ними.

  • Журналістам варто уникати надання медіатрибуни особам, які вдаються до ксенофобських висловів і провокативних заяв щодо будь-яких груп у суспільстві. Свобода слова є цінністю, яку у таких випадках треба обмежити журналістським принципом мінімізації шкоди.

  • Журналістам варто позбутися ганебної практики застосування ксенофобських тем як засобу залучення уваги аудиторії і підвищення рейтинговості ЗМК. Під час висвітлення ксенофобної тематики єдиним прийнятним ракурсом має бути ракурс соціального зла. Не можна перетворювати дискримінаційні факти і судження на засіб задоволення ницих потреб аудиторії. Будь-який зафіксований у медіадискурсі прояв ксенофобії потребує відповідального журналістського коментаря, що передбачає вивчення проблеми в аспектах її утворення та імовірних наслідків.

  • Журналісти повинні уникати механізму дії моральної паніки, відповідно до якого спочатку малозначущі прояви соціальної девіації (відхилення від норми), представлені у певних групах, набувають суспільного розмаху завдяки мас-медійним резонансам. Спіраль девіації – таку назву у соціології має процес, за якого масштаби й значущість відхилення від норми перебільшують засоби масової комунікації для того, щоб сформувати відповідні настрої у соціумі. ЗМК формують порядок денний у такий спосіб, щоб довести, що в суспільстві з’явилося надзвичайно небезпечне явище, представлене у певній соціальній/етнічній групі. Кримінальність або маргінальність однієї особи транслюють на всю групу, відбувається генералізація уявлень про неї як про девіантну і суспільно небезпечну. Наслідком таких медійних практик можуть стати погроми або окремі акти насильства.

  • У висвітленні соціально чутливих тем журналістам варто уникати такого поширеного прийому, як каузальна атрибуція, – приписування соціальному суб’єкту причин, мотивів, а також цілей поведінки. У мас-медійній практиці атрибуція зумовлена необхідністю «добудовування» образів, оскільки та інформація, яку отримує журналіст в умовах браку часу і необхідних контактів, часто виявляється недостатньою. Ще один прийом організації інформації, який не варто застосовувати, ‒ селективна типізація, тобто ідентифікація журналістом соціального суб’єкта за довільно обраною ознакою, іноді за малозначущим атрибутом. Така типізація може мати руйнівні наслідки, коли обрана ознака є етнічно маркованою (наприклад, іменування підозрюваного у злочині особою кавказької національності тільки на підставі її зовнішності).

  • Журналістам варто пам’ятати, що медіа, які формують порядок денний, транслюють думки лідерів думок, визначають і рівень толерантності суспільства.

Висновки

Мас-медійний ксенофобський дискурс може мати деструктивні наслідки у суспільстві, призводити до напруженості міжетнічних і будь-яких інших міжгрупових взаємин у суспільстві, викликати страждання і призводити до загибелі людей. Окрім того, мас-медіа можуть виступати тим соціальним інститутом, який сприятиме толерантизації будь-якої соціально чутливої та конфліктогенної інформації, коректному висвітленню ситуацій і фактів, що містять ксенофобський компонент. Соціально відповідальні медіа мають подавати різноманіття як суспільну цінність, сприяти руйнуванню негативних стереотипів стосовно окремих груп і меншин. Для усвідомлення ролі мас-медіа у протистоянні ксенофобії та опанування відповідними професійними навичками майбутнім журналістам рекомендовано також вивчити матеріал лекцій, присвячених антидискримінаційній медіадіяльності, мові ворожнечі, професійній журналістській етиці тощо.

Рекомендована література

  1. Вітман К. М. Інтолерантність у мас-медіа та публічному дискурсі України// Держава і право. – Вип. 55. ‒ С. 520–526.

  2. Декларація прав національностей України [Електронний документ]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T177100.html.

  3. Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» [Електронний документ]. – Режим доступу: http://antidi.org.ua/antidiorgua/docs/ZakonUa.pdf.

  4. Закон України «Про національні меншини в Україні» [Електронний документ]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T249400.html.

  5. Кузнецова О. Видова характеристика ксенофобії в мас-медіа України // Вісник Львівського університету. ‒ Сер. «Журналістика». ‒ 2012. ‒ Вип. 33. ‒ С. 134–145.

  6. Мельничук І. А. Деякі аспекти проблеми толерантності в сучасних українських ЗМІ// Вісник Житомирського державного університету. Випуск 40. Філософські науки. – С.19–25.

  7. Погорецький В. Ксенофобія в Україні – міф чи реальність? [Електронний документ]. – Режим доступу: http://zolotapektoral.te.ua/ksenofobiya-v-ukrajini-mif-chy-realnist/.

  8. Що українці знають і думають про права людини: загальнонаціональне дослідження / [І. Бекешкіна, Т. Печончик, В. Яворський та ін.]; під заг. ред. Т. Печончик. – Київ, 2017. – 308 с.

Каталог: hrj -> wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Права людини та мас-медіа в Україні Збірник конспектів лекцій Київ 2018
2018 -> Експертна підтримка: Шендеровський Костянтин Сергійович, доцент кафедри соціальних комунікацій
2018 -> Академія з прав людини для журналістів та журналісток
2018 -> Кафедра журналістики та філології Сумського державного університету Розробники: доц. Ковальова Т. В
2018 -> Кафедра журналістики та філології Сумського державного університету Розробники: доц. Ковальова Т. В
2018 -> Права людини в медіаосвіті та медіадіяльності в Україні


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка