Курс лекцій з дисципліни «теорія емоційного інтелекту»




Сторінка1/3
Дата конвертації11.09.2018
Розмір1,48 Mb.
  1   2   3


Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара



Е.Л. Носенко, А.Г. Четверик-Бурчак

КУРС ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ «ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙНОГО ІНТЕЛЕКТУ» ІЗ ЗАВДАННЯМИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

“Будь-хто може розгніватись – це легко.

Проте виявити гнів по відношенню саме до тієї людини, яка на це заслуговує, в потрібній мірі, у відповідний час, для досягнення гідної мети і у відповідній формі – це не легко”.

Аристотель

Дніпропетровськ

2014 рік
УДК 159.923 + 159.942:612.176

Рецензенти:

Носенко, Е.Л. Посібник до вивчення курсу «Теорія емоційного інтелекту»/ Е.Л. Носенко, А.Г. Четверик-Бурчак. – 2014. – 73с.

Подані конспекти лекцій та завдання для самоконтролю засвоєння знань відповідно до навчальної програми з дисципліни «Теорія емоційного інтелекту».

Для студентів ДНУ ім. О. Гончара III курсу факультету психології

Укладачі: д. псих. н. проф. Носенко Е.Л.

викл. Четверик-Бурчак А.Г.
Редактор: Ігнатьєєва С.Є.

Коректор: Ігнатьєва С.Є.




Рекомендовано до друку вченою радою

факультету психології Дніпропетровського національного

університету імені Олеся Гончара

(протокол №8 від 29.04.2014 р.)

ВСТУП
У психології другої половини ХХ ст.. відбулися суттєві зрушення, які дозволяють ученим говорити про зміну наукової парадигми вивчення емоційного інтелекту, уточнення предмета й об’єкта дослідження. Викликає здивування поняття „емоційний інтелект” через незвичне поєднанню психологічних одиниць – „емоція” й „інтелект”, які здаються протилежними за своїм глибинним змістом. У структурі сучасної психології емоційний інтелект посідає особливе місце, і є одним із найбільш динамічних напрямків її розвитку. З кожним роком зростає кількість робіт, присвячених проблемам емоційного інтелекту. Однак варто зауважити, що у психологічному тезаурусі важливе місце займають наукові розробки з проблем психології особистості. Вони пов’язані насамперед із появою робіт американських психологів H.Gardner, D.Goleman, J.Mayer & P.Salovey та інших учених. Не менший подив викликають твердження тих учених, які вводять до наукового обігу поняття „емоційний інтелект” і розглядають його як інтегральну властивість особистості, детерміновану успішністю людини, що займається різною діяльністю за будь-яких умов.

Незважаючи на досить широке відображення в тематиці авторитетних наукових психологічних конгресів й спеціальних конференцій, проблем, пов’язаних з дослідженням психології особистості, відчувається певна обережність у визначенні теоретичної значущості проблеми. Зазначимо, що практичний інтерес до вивчення емоційного інтелекту й до сьогодні значно випереджає рівень його теоретичної розробленості. Достатньо зауважити, що у 1995 році побачила світ монографія D.Goleman „Емоційний інтелект”, яка миттєво перетворилась на бестселер. Це не викликає подиву, оскільки автор не тільки визначив значущість емоційного інтелекту як провідної детермінанти успіху життєдіяльності, але й запропонував шляхи опанування такими особистісними рисами як самоконтроль, наполегливість, самомотивування на діяльність, розуміння власних емоцій і емоцій інших людей. Учений враховував ці особливості, підтримуючи доброзичливі, сприятливі стосунки з тими, хто поряд.

Ці властивості він назвав узагальнено „емоційним інтелектом”, використавши термін, що раніше був введений у науковий обіг J.Mayer та P.Salovey. Твердження ж відносно того, що емоційний інтелект, на відміну від загального інтелекту (вимірюваного за допомогою IQ і значно детермінованого генетично), піддається розвитку у будь-якому віці та й ще надає перевагу тому, хто ним володіє, перед носіями високого IQ у досягненні успіху життєдіяльності, „прирекло” проблему на роль проблеми „номер один” у психології особистості. Її активно висвітлюють популярні загальнонаукові видання, з’явились різноманітні варіанти вербальних тестів емоційного інтелекту, в основі яких як самооцінювання людиною того рівня емоційного інтелекту, який притаманний для неї та тих осіб, які її оточують, так і результати розв’язання суб’єктом спеціально підібраних проблемних задач; побачили світ популярні брошури серії „Допоможи собі сам – як вдосконалити свій емоційний інтелект”; в Інтернеті широко апробується комбінований тест емоційного інтелекту, що містить завдання обох зазначених вище типів. Розробники останнього тесту, що ґрунтується на теоретичному підході до визначення поняття емоційний інтелект, запропонованому D.Goleman та іншими дослідниками, не тільки надають виконавцям тесту коментар відносно рівня сформованості в них емоційного інтелекту, а й пропонують конкретні рекомендації щодо його вдосконалення за участю у відповідних тренінгах. Останнє, власне, і викликає широкий практичний інтерес до проблеми. Якщо емоційний інтелект, як стверджують автори, справді можна формувати, починаючи з дитинства, та вдосконалювати у дорослому віці, то розвиток цієї інтегральної властивості особистості може цілком претендувати на роль своєрідної панацеї від того жахіття ХХІ століття, яке психологи, на наш погляд, цілком виправдано, називають „психічною кризою”.

Важливо також зазначити, що слушною є думка вчених, що розпочали розробку проблеми емоційного інтелекту в психології. Вони стверджують, що зараз у всьому світі спостерігається високий рівень вибуху негативних емоцій людей, що насправді нагадує „колективне божевілля”, яке нікого не дивує у світлі „соціального божевілля”, зважаючи на умови, в яких живе сучасне покоління людей.

Емоції виходять із-під контролю у повсякденному спілкуванні людей і це навіть вже не викликає подиву з боку оточуючих. В останнє десятиріччя, як справедливо відзначає D.Goleman, з’явилось чимало повідомлень, що засвідчують найвищий за всю історію людства рівень емоційної нестриманості, нехтування будь-якими нормами у виявленні почуттів на всіх рівнях спілкування людей, починаючи з родини і закінчуючи колективом, в якому люди працюють разом. Це виявляється і у відчаї „мовчазної самотності” маленьких дітей, залишених батьками наодинці з телебаченням у ролі „вихователя” чи взагалі позбавлених будь-якої батьківської опіки, у жахітливому насильстві в шлюбних стосунках, і, насамкінець, у тероризмі на міждержавному рівні, що в останні роки набув міжнародного масштабу. Повна емоційна неосвіченість, яка виказує себе у кількісних показниках різко зростаючої депресії практично у всіх країнах світу, у зростанні вибухів жорстокості, насильства, агресивної поведінки, невмотивованих вбивствах, вандалізмі, на жаль, набуває вигляду однієї з найхарактерніших ознак цивілізації ХХІ століття.

Недарма на перетині соціальних та гуманітарних наук виникає новий напрям міждисциплінарних наукових досліджень – пейнетика (panetics), предметом якої є вивчення витоків та форм виявлення страждань, які люди спричиняють один одному. Ці страждання додаються до інших страждань, породжених недосконалістю економіки, соціального устрою, політики, утворюючи стресор величезної руйнівної сили, що загрожує не тільки духовному (емоційному), але й фізичному здоров’ю людини. Незважаючи на те, що агресивна поведінка особистості активно вивчається у психології і її детально досліджують як зарубіжні, так і вітчизняні вчені, в науці поки що не існує, як правомірно зазначає А.О.Реан, загально прийнятої теорії агресії і жодна з концепцій агресії не може претендувати на вичерпний пояснювальний потенціал. На наш погляд, це є наслідком недостатньої уваги до вивчення глибинних витоків, особливостей детермінації та форм вияву й перебігу емоційних станів особистості.

Метод самоспостереження у вивченні емоційної сфери людини, започаткований В.Вундтом, не вичерпав повністю своїх можливостей, його було витіснено іншими методами, зокрема, поведінковими, психофізіологічними, що, як здається, спричинило певне відставання у вивченні емоцій. Доцільно згадати у цьому зв’язку, що в останній проблемній монографії, виданій в Інституті психології Академії наук колишнього СРСР, що була присвячена визначенню основних тенденцій розвитку психологічної науки на найближче десятиліття, В.К.Вілюнас (автор розділу відносно шляхів розвитку дослідження емоцій) спрогнозував, що психологію чекає пожвавлення інтересу до вивчення емоцій, зокрема саме методом інтроспекції.

Про те, що це передбачення виявилось виправданим, засвідчує, на наш погляд, поява в останні часи нового напряму в експериментальному вивченні емоції – досліджень з проблеми емоційного інтелекту, або „емоційної розумності”, як цей термін ми запропонували перекладати на українську мову.

Отже, проблема, якій присвячений курс, є актуальною у декількох аспектах: теоретичному, оскільки вона, як зазначалось вище, є недостатньо розробленою у цьому аспекті; соціальному, оскільки людська цивілізація може опинитись у стані саморуйнування, у разі, якщо й надалі емоції будуть розглядатись як протилежні розуму, як такі, що є недоступними свідомому контролю і регулюванню; педагогічному, якщо на підставі експериментального вивчення особливостей перебігу емоційних процесів і станів та стійких властивостей особистості не будуть розроблені науково обґрунтовані підходи до цілеспрямованого формування в процесі навчання та виховання емоційної розумності суб’єктів вивчення.

Отже, у межах психології виформовується низка ідей, які стануть важливими у вивченні емоційного інтелекту особистості.



Лекція 1. Витоки уявлень про емоційний інтелект у філософських вченнях

  1. Ідеї Аристотеля про взаємозв'язок когніцій та емоцій

  2. Уявлення про верховенство розуму над емоціями у філософії стоїцизму

  3. Реінтеграція когнітивно-оцінного компоненту атристотелівської теорії емоцій у вченнях Р. Декарта

  4. Функції емоцій у теорії природного виховання Ж.Ж. Руссо.

Витоки концепції ЕІ як фактору гармонізації особистості сягають часів Античності, за яких проблема співвідношення розуму та почуттів розглядалась у межах філософських знань. Значний внесок в розвиток уявлень про зв'язок когнітивних та емоційних процесів зробив Аристотель. Він розглядав емоції як «дещо, що настільки сильно перетворює люський стан, що це впливає на її здібності до міркувань і супроводжується задоволенням та стражданнями».

Інакше ця проблема розглядалась у гносеології ХVII століття. Дослідження спрямоване на визначення місця почуттів і розуму в процесі пізнання.



Виокремлюють два основні напрями досліджень місця розуму і почуттів у пізнанні
емпіричний, що визнає почуттєвий раціоналістичний, у межах якого,

досвід єдиним джерелом знань. першоосновою логічного обґрунтування науки є розум як джерело пізнання і критерій його істинності.

Так, для філософів Нового часу властиве протиставлення емоцій і розуму. Ця опозиція стає традиційною у філософії декількох наступних століть. Мислителі відзначають тісний взаємозв’язок інтелекту й емоцій, який виявляється, передусім, у домінуванні розумових функцій над афективною сферою. Раціоналістичний погляд на інтелект як вище утворення щодо почуттів виявився переважаючим у філософії, а в подальшому і в психології.

Раціоналістичний підхід продовжує впливати на розвиток філософії і в ХХ ст. Однак до середини ХІХ ст. розвитк західноєвропейської філософії зазнає серйозних змін – наперед висуваються ірраціоналістичні концепції. Безперечно, зазнає суттєвих переосмислень раціоналістична концепція – відношення між людиною і навколишньою дійсністю, зміна уявлень про сенс, мету й призначення людської діяльності й пізнання, переусвідомлюється власне спосіб витлумачення людського мислення й свідомості. Оскільки раціоналістичний підхід зміщує акцент на раціонально-доцільні форми активності людини, то, на пошук емоційно-моральних установок, які слугують для людини орієнтирами в міжособистісних ситуаціях. Суб’єктно-об’єктні відношення, властиві для раціоналізму, змінюються на ірраціоналістичні, згідно згідно з ірраціоналістичною концепцією, духовне ототожнюється зі спонтанними, несвідомими імпульсами, емоційно-вольовими і морально-практичними структурами суб’єкта. Усі форми раціонального ставлення до світу в ірраціоналізмі маніфестуються як похідні від первісної, досвідомої основи.

Варто зазначити, що свої зусилля ірраціоналісти спрямовують з якими першоаспектними висуваються суб’єктно-суб’єктні відношення.

Отже, є всі підстави стверджувати, що людина розглядається, переважно, як суб’єкт спілкування.

З огляду на це маємо підстави констатувати, що у філософії існує два погляди на тісний зв’язок між емоціями й інтелектом:


  1. раціоналістичний підхід постулює домінування інтелекту як вищого утворення над емоціями. Його представники дотримуються думки про те, що емоції заважають по-справжньому пізнавати буття й успішно функціонувати індивіду й суспільству у цілому.

  2. ірраціоналістичний, навпаки, зміщує акцент на користь пріоритету афективної сфери. Однак спільною ідеєю у філософській думці є, насамперед, визнання складних, опосередкованих відношень між цими психологічними функціями.


Лекція 2. Історія становлення уявлень про емоційний інтелект у зарубіжній психології

  1. Розвиток уявлень про структуру інтелекту.

  2. Ідентифікація соціального інтелекту у працях Е. Торндайка

  3. Теорія множинності проявів інтелекту Х. Гарднера.

  4. Триархічна теорія інтелекту Р. Стенберга.

  5. Ідентифікація феномену емоційного інтелекту як предмету психологічних досліджень

  6. Популяризація феномену емоційного інтелекту

  7. Сучасні погляди на сутність емоційного інтелекту.

Введенню терміну „емоційний інтелект” у наукову парадигму передувала поступова зміна точки зору на співвідношення емоційних та пізнавальних процесів.

У зарубіжній історії вивчення ЕІ на перетені XX-XXI століть Дж. Мейєр виділяє п'ять періодів (Рис 1.).



Етапи становлення та вивчення емоційного інтелекту в зарубіжній психології



Перший період відзначається виникненням і розвитком тестів логіко-математичного і вербального інтелекту та початком вивчення соціального інтелекту. При цьому концепція інтелекту залишається виключно когнітивною. На концептуальному рівні досліджень емоцій основна увага зосереджена на проблемі первинності – фізіологічних реакції чи емоцій? Емоції розглядаються як детерміновані культурними особливостями або патологічними відхиленнями та гіперчутливістю. Дослідження емоцій проводяться головним чином відособлено від досліджень інтелекту. Зроблено перші спроби аналізу взаємозв’язків між когнітивними і афективними процесами. Так, німецький філософ і психолог Г. Майєр поряд з логічним мисленням, що базується на судженнях, виділяє „емоційне”, у якому на перший план виходять потреби почуття і волі.

Пріоритет у виформуванні загальнопсихологічних основ поняття емоційний інтелект (ЕІ) належить видатному психологу Р. Торндайку. Так він уперше в психології виокремив соціальний інтелект як складник загального інтелекту. Р. Торндайк, витлумачуючи поняття соціальний інтелект, зосереджує увагу на здатності людини розуміти інших людей у процесі міжособистісних стосунків та спілкування. Вчений вводить цей аспект вияву інтелекту у визначення IQ – коефіцієнта інтелекту. Актуалізоване в науковому обігу поняття ЕІ, неоднаково сприймалось і витлумачувалось у межах різних сфер знання, збагачуючись змістом окремих наук і напрямів досліджень. Вчення психолога Д.Векслера стало переломним у традиційному погляді на інтелект, вперше висунувши припущення про існування цілого ряду видів мислення, які представляють окремі складники загального інтелекту, але відрізняються від традиційного IQ. Д. Векслер наполягав на введенні в обіг неінтелектуальних аспектів загальних здібностей у IQ, розуміючи під неінтелектуальними аспектами не тільки „загальну працездатність” психіки, але й її „афективно-регулятивні” складники, завдяки яким людина протягом досить тривалого часу перебуває у сфері значущої для нього проблеми.

У 1960-і роки виникають когнітивістські теорії емоцій. Найвагоміша з них – когнітивно-фізіологічна, розроблена С. Шехтером. Згідно з цією теорією, на виникнення емоцій, поряд зі стимулами, що викликають фізіологічні реакції в організмі, впливає минулий досвід людини і її вміння оцінити ситуацію під кутом зору тих потреб та інтересів, які домінують у людини на певний момент часу. Як слушно зауважує С. Шехтер, емоційні стани є результатом взаємодії двох складників: активації та умовиводів людини про причини її збудження, враховуючи аналіз ситуації, в якій виникла емоція.

Наприкінці 1970-х – 1980-х рр. виникає підвищений інтерес до вивчення взаємодії емоцій і мислення. Ідея про продуктивну взаємодію емоційних і когнітивних процесів знайшла своє підтвердження у ряді досліджень. До них можна віднести дослідження впливу депресії на реалістичність мислення, визначення взаємозв’язку схильності до коливань настрою і креативності, вивчення здатності до емоційної саморегуляції. Вченими було висунуто припущення про існування так званого „когнітивного кола”, що об’єднує настрій і судження. Сутність припущення полягає в тому, що негативні емоції призводять до негативних думок, які, насамперед, посилюють інтенсивність емоційних переживань. Варто зауважити, що позитивні ж емоції активізують позитивні думки.

У цей час деякі вчені висловлюють положення про емоції як одну з підсистем свідомості. У межах когнітивної теорії емоції розглядаються як одна із функцій розуму. Безумовно, у когнітивній концепції Р. Лазаруса центральною є ідея про пізнавальну детермінацію емоцій. Когнітивне опосередкування розглядається вченим як необхідна передумова виявлення емоцій.

Зрозуміло, що для психологів важливим є сформульований Л. Шпітцом постулат про те, що певна емоційність визначає звичайні стани свідомості і навіть передує когнітивним процесам. У клінічній практиці досліджувалися складнощі у вираженні емоцій пацієнтами при певних патологіях. У 1973 р. П. Сіфнеос вводить у науковий обіг термін „алекситимія”. Він потрактовує його як такий стан, що є протилежним стану людини, з досить розвиненим емоційним інтелектом. Алекситимія, насамперед, пов’язана з низьким рівнем здібностей до вербального визначення почуттів, їхніх відмінностей, складнощами у відображенні почуттів та у їхньому описуванні оточуючими.

Введенню поняття ЕІ сприяли досягнення, які було зроблено у ряді суміжних із психологією галузей наук, предметом вивчення яких є людина. Так, у дослідженнях, присвячених вивченню закономірностей функціонування мозку, вчені простежують тісний зв’язок між емоціями і когніціями. У сфері досліджень невербальної комунікації створюються нові методики, які сприють вивченню сприйняття невербальної інформації, зокрема, уможливлюють виявлення емоцій у міміці й пантоміміці. Варто зауважити, що емпіричні дослідження соціального інтелекту підсилюють думку про те, що в його структурі можна виокремити соціальні вміння, емпатію, просоціальні установки, соціальну тривожність і рівні емоційної чутливості.

Зупинимось більш детально на емпатії. Поняття „емпатія” (від гр.empatheia – співпереживання) введене в 1909 році американським психологом Е.Титченером, який узагальнив близькі філософські, етичні і власне психологічні ідеї та концепції вчування Е.Кліффорда, Р.Лотце і Т.Ліппса, співчуття і симпатії Д.Юма, А Сміта, А.Шопенгауера, естетико-психологічні ідеї Р.Фішера і Ф.Фішер. У такому „психологізованому” розумінні емпатія позначає осягнення, глибинне проникнення-вчування в сутність іншої людини, її когнітивний, фізичний та емоційний стани, переживання, світосприйняття тощо. Екстрапольована на ширші сфери духовного життя людини, емпатія також передбачає осягнення, спосіб розуміння явищ дійсності, творів мистецтва, внутрішнього світу людини.

Психологічним підґрунтям емпатії вважають сенсорно-моторно-кінетичну ідентифікацію к підсвідоме уподібнення станів суб’єкта відповідним станам об’єкта. У психологічній літературі розрізняють такі типи емпатії:

1)емоційну емпатію – засновану на механізмах проекції та наслідування моторних і афективних реакцій іншого;

2) когнітивну емпатію – яка ґрунтується на інтелектуальних процесах (порівняння, аналогія тощо);

3) предикативну емпатію – яка виявляється як здатність людини передбачати афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях.

У деяких психологічних працях як особливу форму емпатії виокремлюють с п і в п е р е ж и в а н н я – переживання суб’єктом тих самих емоційних станів, які відчуває інша людина шляхом ототожнення з нею, і с п і в ч у т т я – переживання власних емоційних станів з приводу почуттів іншого. Емфатична здатність людини зростає, як правило, з життєвим і комунікативним досвідом. У деяких працях йдеться про три рівні вияву емпатії:

1) найглибший рівень як спосіб буття (way of being), тобто спосіб розуміння нюансів і складнощів внутрішнього світу Іншого;

2) емоційну емпатію як здатність відчувати вплив станутіншої людини

3)емпатію перевтілення (role-taking empathy) – здатність розуміти стан іншої людини, його внутрішню систему координат, точку зору (див., напр.. [http://dnievnikempata.se-ua.net/home])

Розвиваючи ідею множинності форм вияву інтелектуальних функцій, висунуту Л. Терстоуном, Г. Гарднер запропонував категоризацію більшості підвидів інтелекту. У 1983 р. вченим висунено припущення про можливість існування різних інтелектуальних здібностей, охоплюючи інтрапсихічні і міжособистісні здібності. Вчений виокремив такі сім різних форм інтелекту: просторовий, музичний, лінгвістичний, логіко-математичний, тілесно-кінестетичний, міжособистісний і внутрішньоособистісний. Кожна із зазначених автором інтелектуальних здібностей є важливою для досягнення успішності в певній сфері життєдіяльності. Цінність кожного складника інтелекту, на думку вченого, визначається насамперед суспільними нормами, які заохочують або навпаки не заохочують розвиток зазначених вище інтелектуальних здібностей. Г. Гарднером запропоновано вживати термін „множинність виявлення інтелекту” як такий, що більш адекватно описує поняття єдиного інтелекту, яке існувало дещо раніше. У 1993 р. побачила світ його книга „Множинність виявлення інтелекту”, у якій Г. Гарднер визначає поняття „емоційній інтелект” і пропонує розглядати його у двох формах: міжособистісній і внутрішньоособистісній.

Під міжособістіснім емоційнім інтелектом вчений розглядає спроможність людини розуміти інших людей, усвідомлювати мотиви їхньої поведінки та ставлення до роботи, вирішувати, як краще співпрацювати з людьми.

Для поняття внутрішньоособістісного емоційного інтелекту він пропонує визначення, у якому наголошує на тій здатності людини, яка спрямована на себе: спроможність формувати точну адекватну модель власного „Я” та використовувати її для ефективної життєдіяльності.

Отже, модель Х. Гарднера уможливила реалізувати більш інтегрований, але одночасно, більш диференційований погляд на природу і форми вияву інтелекту.

Р. Стенберг розвинув концепцію „практичного інтелекту”, який було визначено як „здатність адаптуватися, змінювати або переусвідомлювати ситуації, що виникають у реальному житті”. У теорії Р. Стенберга інтелект розглядається як розгалужена інформаційна система, яка слугує пристосуванню людини до навколишнього середовища. Його базовими принципами триархічної теорії були постулати про інтелект, який можна визначити як вид розумової саморегуляції, розумового управління усім життям конструктивним цілеспрямованим способом. Розумова саморегуляція людини містить три основні елементи: адаптацію до навколишнього середовища, вибір середовища, сумісного з індивідом, і змінювання навколишнього середовища.

У 1985 р. Р. Бар-Он вводить поняття „коефіцієнт емоційності” і пропонує спосіб його вимірювання (EQ-i).

У 1986 р. термін ЕІ було вперше використано у дисертаційному дослідженні В.Л. Пейна. Виокремлюючи ЕІ серед інших форм інтелекту, вчений підкреслював на тому, що факти, значення, істини, взаємозв’язки тощо емоційного інтелекту становить те, що існує в сфері емоцій. Отже, психолог В.Л.Пейн сформулював важливу думку – почуття є фактами. Значення є відчуті значення; істини є емоційні істини; взаємозв’язки є міжособистісні взаємозв’язки. І проблеми, які ми вирішуємо, – це емоційні проблеми, розв’язуючи які, ми переживаємо почуття. Варто зауважити, що деякі інтерпретації ЕІ, незважаючи на те, що є більш розгорнутими порівняно з позицією В.Л. Пейна, однак не містять прямих посилань на ЕІ.

Передумови запровадження поняття ЕІ в 1980-і рр. виникають і розвиваються в суміжних галузях знання. Зокрема, у літературі, присвяченій проблемам психічного розвитку дитини можна зустріти термін „емоційна обдарованість”. Опосердкованими передумовами „змішаних моделей” ЕІ слугують: концепція самоефективності А. Бандури; теорія самоактуалізації А. Маслоу; уявлення про важливість емоційного життя у клієнтцентрированій терапії К. Роджерса, у межах яких наголошується на значущості вміння людей усвідомлювати свої здібності і ефективно керувати своєю поведінкою у відповідності зі знанням про сильні і слабкі сторони своєї індивідуальності. Наприклад, А. Бандура пропонує розглядати психологічне функціонування людини у термінах безперервних взаємовпливів: поведінкових, когнітивних і середовищних факторів. У цьому динамічному процесі когнітивні складники відіграють центральну роль в організації та регулюванні діяльності людини. В одній з попередніх статей Дж. Мейер і П. Селовей стверджували, що вплив емоційних явищ на пізнання регулюється і опосередковується особистістю.

Отже, є всі підстави стверджувати, що вчені вказували на існування певного комплексу індивідуальних здібностей або рис, які відповідають за рівень впливу емоційних явищ на конструктивність чи деструктивність людини.

Для відкриття нового виду інтелекту залишалося лише об’єднати різні напрями досліджень, які опосередковано вказували на існування ЕІ; точно і зрозуміло схарактеризувати термін „емоційний інтелект” і ввести його у науковий контекст інших напрямів досліджень.

Початком третього періоду можна вважати 1990 р., коли Дж. Мейер і П. Селовей опублікували першу дослідницьку роботу, в якій запропонували визначення терміну „емоційний інтелект”, а також розробили методику його виміру (EQ). Ця методика містить важливі докази на користь того, що ЕІ є одним із основних видів інтелекту.

Для того, щоб розглядати ЕІ як стандартний вид інтелекту, його потрібно операціоналізувати як розумову здатність відповідно до кореляційного критерію; підвищувати зі збільшенням віку, розвивати, подібно до інших видів інтелекту.

Надалі було продемонстровано, що ЕІ насправді відповідає цим критеріям. Насамперед його операціоналізовано як розумову здатність. На сьогодні дослідники використовують у роботі окремі методи для його вимірювання.

Результатом факторного аналізу стало виділенння загального фактору емоційного інтелекту gei, який охоплює три субфактори: емоційну перцепцію, розуміння і управління емоціями. Альтернативою може слугувати чотирьохфакторна модель, одним із складників якої є менш виражений субфактор – фасилітація мислення. Загальний фактор ЕІ вступає в корелятивні зв’язки з іншими видами інтелекту, зокрема, з вербальним. У цьому випадку ЕІ є абсолютно окремим видом інтелекту, становить унітарну розумову здатність. Виявлено, що рівень ЕІ залежить від віку, зростаючи між раннім підлітковим віком і ранньою дорослістю. Емоційний інтелект розглядається як когнітивна здатність міркувати про емоції і використовувати їх для поліпшення розумової діяльності, включає здатності точно розмежовувати емоції, викликати емоції для сприяння мисленню, розуміння емоцій і емоційних знань і усвідомленому регулюванню емоцій, з метою сприяння емоційного й інтелектуального зростання. Інакше, ЕІ – це вид інтелекту, пов’язаний з обробкою, інтерпретацією та використанням емоційної інформації.

Протягом четвертого періоду, на думку Дж. Мейєра, накреслився незвичайний поворот подій: термін „емоційний інтелект” починає популяризуватися, а коло досліджень розширюватися. Популяризація ЕІ бере свій початок з книги Д. Гоулман „Емоційний інтелект”. Д. Гоулман та його послідовники перетворили ЕІ на девіз для досліджень і публічної політики. Прибічники популістських підходів до емоційного інтелекту заявляли про те, що він є „ключем” до успіху в різних сферах життя. Було створено безліч методик для вимірювання емоційного інтелекту. З’являються психологічні агенції, які маніфестують розвиток емоційного інтелекту в сфері бізнесу та навчання.

З 1998 р. до сьогодні (п’ятий період) пропонується безліч варіантів удосконалення концепції ЕІ спільно з впровадженням нових методик його вимірювання; з’являються рецензовані наукові статті з цієї проблематики. Дослідження в цій галузі психології ускладнюються популістськими уявленнями про ЕІ, його визначень і підходів до вимірювання, далеких від наукової парадигми. На сьогодні, на думку Дж. Мейєра, у літературі існують „два” ЕІ: один з них – „популярний” ЕІ, визначається по-різному, швидко набувається і слугує кращим предикатором успіху в житті, в той час як „інший” ЕІ становить науковий феномен.

Отже, оформлення поняття „емоційний інтелект” стало результатом розвитку уявлень про природу когнітивних і афективних процесів, особливостей їх тісного зв’язку.


Лекція 3. Передумови введення терміну «емоційний інтелект» на пострадянському просторі


  1. Уявлення про єдність афективних та інтелектуальних процесів у вченні Л.С. Виготського

  2. Ідеї О.М. Леонтьєва про афективну регуляцію мислення.

  3. Передумови ідентифікації феномену емоційного інтелекту у працях С.Л. Рубінштейна

У вітчизняній психології існують певні теоретичні традиції вивчення складної детермінації психічної діяльності людини, на які можуть спиратися подальші наукові дослідження з проблеми емоційного інтелекту. Проблема спільності афекту та інтелекту знайшла своє відображення в працях Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, О.М. Леонтьєва, Б.В. Зейгарник, О.К. Тихомирова. Зокрема, Л.С. Виготський цілком справедливо вважав, що людські емоції ізолюються від царини інстинктів і переносяться в абсолютно іншу нову сферу – сферу психологічного. Це твердження стало підставою для подальших узагальнень щодо інтелектуальної опосередкованості людських емоцій. Поєднання емоційних та інтелектуальних процесів мислення, розвиток емоцій у єдності з розвитком мислення, участь емоцій у регуляції мислення і його мотивації (мотиваційна та емоційна регуляція мислення), свідчить про те, що емоція є одним із складників мислення. Категорично, але цілком переконливо звучить твердження вченого про єдність мислення і афекту, оскільки на його думку, той, „хто спочатку відірвав мислення від афекту, назавжди закрив собі дорогу до пояснення причин самого мислення, через те, що детерміністський аналіз мислення припускає розтин рушійних мотивів думки, потреб та інтересів, спонукань і тенденцій, які спрямовують рух думки в той чи той бік”. Л.С. Виготський називає інтелектуальний момент, який детермінує переживання та безпосередній вчинок, „смисловим переживанням”. Сьогодні цей термін видається близьким до поняття „емоційний інтелект”. Ідея Л.С. Виготського про взаємозв’язок когнітивних та емоційних процесів отримала розвиток у подальших працях О.М. Леонтьєва. Вчений наголошує на необхідності розмежування свідомого об’єктивного значення і його значення для суб’єкта (особистісний смисл). Сенс створює упередженість людської свідомості. О.М. Леонтьєв якраз у своїх дослідженнях демонструє емоційність (афективність) регуляції мислення. Схожої позиції дотримувався С.Л. Рубінштейн. Вчений стверджував думку про те, що емоційність, або афективність, становить лише одну, особливу сторону процесів, якими є ті пізнавальні процеси, що відображають – нехай по-своєму – дійсність.

Отже, є підстави стверджувати, що емоційні процеси не можуть протиставлятися пізнавальним процесам, як їхні зовнішні складники. У формі емоцій маніфестується єдність емоційного й інтелектуального, так само як пізнавальні процеси констатують єдність інтелектуального й емоційного. Будь-яка емоція розглядається С.Л. Рубінштейном як „єдність переживання і пізнання”. Інтелектуальний процес, на його думку, неможливий без участі емоцій: „...Судження, яке є основним актом або формою, в якій здійснюється розумовий процес <...>, рідко становить лише інтелектуальний акт. Судження зазвичай так чи так насичене емоційністю”. На відміну від Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейн не лише позиціонує себе прибічником ідеї єдності „афекту й інтелекту”, він багато в чому передбачив ідею ЕІ, стверджуючи думку не просто про єдність емоцій та інтелекту в житті особистості, але про єдність емоційного, чи афективного, та інтелектуального всередині самих емоцій, так само як усередині самого інтелекту.

Принципу взаємозв’язку між афектом й інтелектом дотримувалася і Б.В. Зейгарник, яка наголошувала на тому, що не існує мислення, яке відірване від мотивів, прагнень, установок, почуттів людини, тобто від особистості в цілому. Стверджуючи це, вона спиралась на положення Л.С. Виготського про те, що думка – не остання інстанція, що власне думка народжується не з іншої думки, а з мотивуючої сфери нашої свідомості, яка охоплює потяги і потреби, наші інтереси і спонукання, наші афекти й емоції. Дотримуючись концепції О.М. Леонтьєва, Б.В. Зейгарник зауважила, що істотність ознаки і властивості, важливість самого предмета або явища залежать від того, який зміст вони набули для людини. У різних життєвих ситуаціях явища, предмети, події набувають різного сенсу для особистості, незважаючи на те, що знання про них залишаються однаковими. Зміна ж емоцій, поява сильних афектів, на думку вченої, відбивають зміни значення предметів і їхніх властивостей для конкретної людини. Інакше, це стосується емоційної регуляції мислення. У вітчизняній психології аналогом терміна „емоційний інтелект” можна вважати поняття „емоційне мислення”, дослідження якого у цьому аспекті здійснювалось О.К. Тихомировим. На думку цього вченого, з розумовою діяльністю пов’язані всі емоційні явища – емоційні стани, емоційні процеси, почуття. Він стверджує, що зв’язок емоцій із процесом мислення виявляється через емоційні стани, які виконують у мисленні різні регулюючі, евристичні функції. Концепція О.К. Тихомирова переконує нас у тому, що емоційна регуляція розумової діяльності та її емоційна активізація є необхідними передумовами продуктивної інтелектуальної діяльності.

Останнім часом з’явилось багато наукових досліджень, присвячених проблемі вивчення емоційності. Роль емоційності як детермінанти успішності діяльності, у тому числі професійної, досліджували російські вчені Й.В. Пацявічус, А.Є. Ольшанникова, І.А. Переверзєва. Визначенню впливу стійких ознак емоційності в структурі особистості на різних рівнях їх виявлення як детермінант успішності професійної діяльності присвячені роботи О.П. Санникової. Остання досліджувала, зокрема, вплив чотирьох базових емоцій (радості, гніву, суму і страху) на успішність професійної діяльності. Емоційність, на думку О.П. Санникової, одночасно слугує системотворчим фактором у структурі особистості і її здібностей, зокрема професійних. Як певну передумову досліджень емоційного інтелекту можна розглядати запропоноване О.П. Санниковою і Є.А. Киселевою, а також російськими вченими А.А. Борисовою, В.Г. Зазикіним вивчення психологічної проникливості як багаторівневого інтегрального структурного утворення, пов’язаного зі стійкими ознаками емоційності в структурі особистості. Подібний стійкий зв’язок між афективними та когнітивними процесами підкреслював і А.В. Брушлинський. Дослідник стверджував, що емоції можуть як сприяти мисленню, так і перешкоджати йому. Взаємодію між емоційними і когнітивними процесами, на його думку, доцільно називати взаємопроникненням, а кожен образ, уявлення, поняття має свій емоційний потенціал. А.А. Бодальов збагатив дослідження проблеми емоційних здібностей ідеєю притаманності окремим суб’єктам своєрідної соціальної обдарованості, яка вияється у єдності інтелектуальних, емоційних і комунікативних здібностей, які становлять психологічну основу успішності їхньої комунікації з іншими оточуючими.

Отже, поняття „емоційний інтелект” визрівало й у радянській та пострадянській психології, що знайшло відображення у термінологічних словосполученнях: „смислове переживання”, „узагальнення переживань”, „інтелектуалізація афекту”, „емоційне мислення”. Як стверджував А.В. Брушлинский, виявити відношення між емоціями та когніціями можна лише за умови створення поняттєвого апарату, який уможливить ідентифікувати комплексні одиниці виміру феномену. Мова йде про так звані „інтерпроцесуальні поняття”, а ЕІ і є якраз одним із таких „інтерпроцесуальних понять”.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка