Л. М. Ткач жанр новели в українському історико-літературному процесі ХІХ хх століть Затверджено на засіданні Вченої ради академії як навчальний посібник




Сторінка1/5
Дата конвертації18.12.2016
Розмір0,86 Mb.
  1   2   3   4   5
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

І.В. Рибалко, Л.М. Ткач


ЖАНР НОВЕЛИ в українському історико-літературному процесі ХІХ – ХХ століть

Затверджено на засіданні Вченої ради академії

як навчальний посібник Протокол № 1 від 27.01.2014

Дніпропетровськ НМетАУ 2014

УДК 89(07)
Рибалко І.В., Ткач Л.М. Жанр новели в українському історико-літературному процесі ХІХ – ХХ століть: Навч. посібник. – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2014. 52 с.

У навчальному посібнику розкрито поняття жанру новели, його особливості в українському літературному процесі, простежено еволюцію жанру, охарактеризовано творчість кращих українських новелістів, подається термінологічний словничок на допомогу студентові, рекомендована література, що допоможе в підготовці до написання рефератів.

Призначений для студентів напряму 6.020303 – філологія.

Друкується за авторською редакцією.


Відповідальний за випуск В.Т. Британ, канд. іст. наук, доц.

Рецензенти: Л.М.Кулакевич, канд. філол. наук, доц. (ДВНЗ УДХТУ)

І.К. Цюп’як, канд. філол. наук, доц. (НГУ)


© Національна металургійна академія

України, 2014

© Рибалко І.В., Ткач Л.М. 2014



ЗМІСТ


Вступ ……………………………………………………………………………...

4

1. Новела як жанр малої прози в літературі ……………………………………

5

2. Еволюція жанру новели у світовій та українській літературі ……………...

7

3. Персоналії українських новелістів …………………………………………..

15

3.1. Новелістика Ольги Кобилянської (1863-1942) ………………………...

15

3.2. Михайло Коцюбинський (1864-1913) ………………………………….

18

3.3. Василь Стефаник (1871-1936) …………………………………………..

22

3.4. Особливості новелістики Миколи Хвильового (1893-1933) …………

25

3.5. Новелістика Григорія Косинки (1899-1934) …………………………...

30

3.6. Новеліст Григір Тютюник (1931-1980) ………………………………...

33

3.7. Новелістика Олеся Гончара (1918-1995) ………………………………

37

3.8. Про сучасну новелу: Євгенія Кононенко (нар. 1959) …………………

43

Висновки …………………………………………………………………………

46

Література ………………………………………………………………………..

47

На допомогу студентові (словник) ……………………………………………..

48


Вступ
Сьогодні поетика жанру, як напрям літературознавчих досліджень, залишається досі не вивченою, одна з причин – невизначеність жанроутворюючих факторів. Існує чимало літературних творів, жанр яких важко визначити, але неоднозначність жанрової характеристики не зменшує зацікавленості у висвітленні її змісту й форми, відносної художньо-композиційної сталості, здатної до постійного розвитку й оновлення. Кожна епоха має свої закономірності літературного розвитку, які потребують нової, відповідної певному періоду видової модифікації жанрової форми, взаємодії з іншими жанрами тощо.

Дати повну характеристику жанру новели, досить-таки поширеного в українській прозі, простежити його становлення й еволюцію, навчити відрізняти новели від інших форм малої прози, розглянути жанр новели в контексті українського літературного процесу допоможе навчально-методичний посібник у вивченні курсу «Сучасна українська література» студентами напряму «Філологія».

За підсумками вивченого матеріалу студенти повинні знати:

– визначення жанру новели;

– жанрові особливості;

– дослідників жанру;

– зміст найбільш відомих новел письменників-класиків ХІХ – ХХ ст., а також сучасних письменників;

уміти:

– робити цілісний аналіз новел;



  • знаходити визначальні особливості жанру;

  • відрізняти новелу від повісті, оповідання та ін. малих форм;

– класифікувати новели.


1. Новела як жанр малої прози в літературі
Перш ніж перейти до предмета дослідження новели як жанру, слід визначитися в літературознавчій термінології. Логічною й доцільною є триступенева класифікація художніх творів: рід – жанр – жанрова форма (жанровий різновид).

Рід – це спосіб вираження художнього змісту або, як конкретизує це визначення літературознавець В. Халізєв, – «сукупність принципів формальної організації творів, що визначаються властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення». Існує три літературних роди: епос, лірика і драма.

Жанр – це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається і збагачується, тобто будь-який жанр не є застиглою сумою формальних ознак, а є рухливою, змінною категорією, в якій, проте, зберігається загальне, стійке, те, що повторюється в композиційно-стилістичній структурі твору. За словами М. Бахтіна, «жанр завжди той і не той, завжди і старий, і новий одночасно. Жанр відроджується й оновлюється на кожному новому етапі розвитку літератури і в кожному індивідуальному творі даного жанру». У процесі історичного розвитку жанру виникають нові його варіанти – жанрові форми або жанрові різновиди. Так епічний рід літератури (оповідна, прозова форма мовлення) поділяється на великі, середні і малі жанри. Малі жанри – це оповідання, новела, гумореска, ессе, нарис, казка, міф. У процесі історичного розвитку новела як жанр утворила низку жанрових форм (різновидів), наприклад: автобіографічна, пригодницька, соціально-побутова, психологічна, детективна тощо.

Отже, у межах кожного роду (способу вираження художнього змісту) виділяють окремі жанри (типи творів), які історично змінюються, породжуючи нові варіанти – жанрові форми (конкретні вияви певного жанру).

Свого часу Ґете сказав, що «одні художні задуми вимагають віршів, інші – прози. Викресана із життєвого явища, одна думка знаходить розвиток і завершення в пісні, інша – в новелі. Там, де тема вимагає відносної поступовості, деталізації, – найкращою є прозова форма». На початку ХІХ ст. Й.-В. Ґете створив невеликий прозовий твір з дещо несподіваною назвою «Новела». «Щоб пояснити вам порівнянням хід розвитку цієї новели, – розповідав письменник, – візьму зелену рослину, яка над корінням виганяє сильну стеблину з міцним зеленим листям і зрештою увінчується квіткою; квітка є щось несподіване, вона дивує, але вона мусила з’явитися і все зелене листя для цього й росло, без квітки не варто було б його й ростити». З того часу порівняння новели з квіткою, яка несподівано вражає, увійшло в літературний обіг. Отже, Й.-В. Ґете визначав новелу як невеликий твір, в основі якого лежить розповідь «про нечувану подію». Новелу порівнювали також із «стрілою, яка неухильно летить до мети; з айсбергом, уся міць якого схована під водою; з краплею води, у якій відбивається світ». К. Паустовський порівнював новелу з написом на камені чи перстені. «Такі написи робились у середні віки – на дуже малій площині треба було помістити значний зміст. Небагатьма словами треба було сказати дуже багато». Отже, головна жанрова ознака новели – стислість, лаконічність – зберігається на всіх етапах її розвитку. Які ж іще стійкі компоненти складають жанрову основу новели ? По-перше, новела, як правило, зосереджена на одній події. При цьому вона максимально стисла й напружена. У новелі не йдеться про глобальні, масштабні події, що змінюють життя багатьох людей, а, як правило, подія втручається в життя небагатьох людей. Новела зосереджується на основі події, а тому її описовість завжди лаконічна, виразна, експресивна. По-друге, в новелі завжди напружена інтрига й несподіваний фінал, які є необхідними компонентами існування новели. Оповідання відрізняється від новели більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів, менш гострим конфліктом.

Отже, новела (італ. novella – новина) – невеликий за обсягом епічний (прозовий) твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом. Характеризується динамічним сюжетом, невеликою кількістю персонажів, увагою до особистості героя, чіткістю зображуваних подій, несподіваністю їх розвитку та розв’язки. Новелі властиві лаконізм, яскравість та влучність художніх засобів, перевага сюжетної однолінійності. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки. Герої новели є особистостями цілком сформованими, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор акцентує на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв.



В українській літературі існує чимале розмаїття жанрових форм новели: психологічна, сенсаційна (В. Стефаник), лірична (Б. Лепкий), соціально-психологічна, лірико-психологічна (М. Коцюбинський, О. Кобилянська), сатирична (Л. Мартович) філософська, історична (В. Петров), політична (Ю. Липа), драматична (Г. Косинка) та ін. Представлені в українській літературі також лірична повість у новелах («Вертеп» А. Любченка), алегорична повість у новелах-притчах («Блакитний роман» Г. Михайличенка), роман у новелах («Вершники» Ю. Яновського, «Тронка» О. Гончара).
2. Еволюція жанру новели у світовій та українській літературі
Витоки новели йдуть з давніх літератур Заходу і Сходу. Як коротке розважальне оповідання про реальні чи правдоподібні події, новела виникла в Греції ще в догомерівську епоху, внаслідок впливу літературної традиції Сходу, де цей жанр був у широкому вжитку. Перші новелістичні оповіді передавалися усно й пізніше увійшли в літературні твори як доповнення чи відступи від сюжету з розважальною або дидактичною метою. Як окремий жанр короткого оповідання переважно еротичного змісту поширився в епоху еллінізму.

Італійське слово novella (новина) прийшло в літературу з юриспруденції, у якій воно означало «новий указ». Першим італійським письменником, хто дав своїм художнім оповідкам наймення «новела», був Фонвензін де ля Ріва (середина ХІІІ ст.). Років за сто до появи «Декамерона» Джованні Боккаччо, котрий закріпив новелу як літературний термін, існував в Італії збірник «Новеліно, або Сто давніх оповідок». І «новеліно», і широко розповсюджені у Франції «фабльо», і німецькі «шванки» є близькими до фольклорної новели. Ці напівлітературні демократичні за своїм спрямуванням оповіданнячка ще не несуть в собі відображення творчої індивідуальності автора. Фольклорною новелою І. Франко, Ф. Колесса та інші видатні фольклористи називали відокремлене від казки оповідання, що не містить в собі фантастичного елемента й цілком засноване на реальному побутовому тлі. Фольклорна новела – жанр імперсональний, тобто такий, що не має у своїй структурі прикмет індивідуального стилю автора. Остаточне жанрове становлення відбулося в епоху Відродження в Італії, де за новелою закріплюється визначення як оповіді, що передавала новини дня (звідси назва жанру) «анекдотичного» (гумористичного чи сатиричного) побутового змісту, в основі якої була динамічна інтрига з несподіваною розв’язкою. Отже, «Декамерон» Дж. Боккаччо є характерним циклом тієї доби. Історична заслуга Дж. Боккаччо полягає в тому, що він трансформував цей жанр з позицій найпередовішого світогляду свого часу – ідей Відродження, а це давало несподіваний ефект новизни: літературна новела виростала на конфлікті старого й нового: середньовічного й гуманістичного світосприймання. Боккаччо сміливо поєднав фольклорне трактування сюжетів з літературними прийомами, з досвідом античного й сучасного письменства; на імперсональний жанр він наклав відсвіт своєї небуденної особистості. Новела стала літературною, тобто позбулася імперсональності і набула особистісного характеру. Через Італію новела проникає в інші літератури Європи, однак розуміння жанру в кожній з них набуває національно-самобутнього характеру. Не без впливу Дж. Боккаччо з’являється збірник Маргарити Наваррської «Гептамерон». У Франції цей жанр, окрім традиційного для італійського жанрового «контексту» змісту, використовують для визначення взагалі відносно коротких прозових творів. У ХУІІ ст. новелу в Іспанії представляє М. де Сервантес («Повчальні новели»). Найбільшого розквіту жанр новели сягає в ХІХ ст. та на початку ХХ ст. У творчості романтиків, наприклад Е.-Т. Гофмана («Золотий горщик», «Крихітка Цахес») новела заявила про себе як про жанр, героєм якого стала духовно щедра особистість, що живе у ворожому для неї світі. Продовжують розвиватися жанрові форми новели: психологічна, фантастична, сенсаційна та ін. Неперевершеним майстром гостросюжетної новели був Проспер Меріме («Кармен», «Матео Фальконе», «Таманго»). З розвитком реалізму в новелі спостерігається поглиблення психологізму (Г. де Мопассан, Е. Хемінгуей, Т. Манн). Вершину сучасної світової новели пов’язують з іменами В. Фолкнера, Ж.-П. Сартра, Ф. Кафки, Дж. Джойса, Х. Борхеса.

У слов’янські літератури жанр новели, в основному боккаччівського зразка, проникає порівняно пізно, лише в ХІХ ст. У російській літературі ХІХ – ХХ ст. новелу гідно представляють О. Пушкін, І. Тургенєв, І. Бунін, А. Чехов, І. Бабель, М. Зощенко, А. Платонов, у польській – Г. Сенкевич, Б. Прус, С. Жеромський.

Перші художні оповідки на території України зафіксував Геродот (V ст. до н. е.). Образи золотого ярма і плуга, що нібито для скіфів-хліборобів упали з неба, у певних модифікаціях збереглися у слов’янському фольклорі. Середньовічний літописець у канву повіствування про війни та князівські усобиці інколи вплітав народні новели, наприклад, розповідь про забиття Бориса і Гліба їх братом Святополком у «Повісті временних літ». Повчання «отців церкви» часто набирали форм «прикладів», «фабул» – дидактичних новелок, притч, парабол. Вони широко використовувалися у проповідях.

Симбіоз фольклору й літератури наявний в українській новелі на початковому етапі її розвитку. Так перші самостійні оповідки зачинатель української прози Г. Квітка-Основ’яненко ще називає по-бурлескному «побрехеньками», хоча в його епістолярному лексиконі вже зустрічається термін «оповідання», який міцно ввійде в ужиток з появою «Народних оповідань» Марка Вовчка. Чинності термін «новела» набере з 70-х років ХІХ ст., а на початку ХХ з’явиться вже ціла низка жанрових форм малої прози.

Несприятливі умови розвитку української літератури (цензурні переслідування, брак друкованих органів, роз’єднаність українських земель тощо) зумовили нерівномірність еволюції жанрів. Проте при всій несистематичності преси новелістика росла безперервно, створюючи свої традиції. Звичайно в еволюції новелістики були свої історично зумовлені злети і падіння. Новелістична течія дещо сповільнює свій рух у 70-ті – 80-ті роки ХІХ ст. й активізується на переломі ХІХ – ХХ століть. Кінець ХІХ – початок ХХ століття – це період значних естетичних зрушень: жанрово-стильового оновлення красного письменства, активного розширення тематичних обріїв, пошук новітніх форм реалізації художніх ідей. Особливо функціональною виявилася мала проза. Водночас успішно розвиваються роман і повість, однак новелістика домінує над великою прозою.

Як зазначав І. Франко: «Новела – це, можна сказати, найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часові, тому поколінню, що вічно спішиться і не має ані часу, ані спокою душевного, щоб читати многотомові повісті. У новелі найлегше авторові виявити найрізніші сторони свого таланту, блиснути іронією, зворушити нас впливом концентрованого чуття, очарувати майстерною формою». Ці якості українська новелістика виробляла довго й наполегливо. Вимушена спеціалізація наших прозаїків на малих формах сприяла вдосконаленню новелістичного мистецтва. До того ж новела живилась в Україні багатою оповідною народною культурою. Своєрідним зразком для неї у фольклорі стала балада з її внутрішнім драматизмом і фрагментарністю незвичайної колізії. Новела перестала бути розважальним чи ледь іронічним жанром, а набула нових рис – якості суспільно-проблемного жанру. Такий тон завдали їй антикріпацькі трагедійні оповідання Марка Вовчка, намагнічені в полі політичної поезії Тараса Шевченка. І. Франко в дусі своєї концепції «наукового реалізму» надає суспільно політичній студії аналітико-дослідницького характеру. Українській новелістиці на межі століть притаманні закономірності розвитку, характерні для найрозвиненіших літератур світу. Глибоконародна, з фольклорними джерелами, українська новелістика відбила волелюбні прагнення народу, його оптимізм, гумор, тонку іронію і часто ліричну замрію. Однак, зображаючи життя соціально й національно поневоленого народу, вона часто набувала трагічного тону, що зумовило появу оповідань долі і трагічних новел, які виникали при зіткненні особистості з жорстокими соціальними умовами. Проте над тональністю високого трагізму переважає пафос «хвали життю», мажорного, всупереч мінорному, світосприймання.



І. Франко, розглядаючи новелістику кінця ХІХ початку ХХ ст., абсолютним «паном форми» вважав В. Стефаника, а також серед майстрів новаторської прози окремо виділяв М. Коцюбинського та О. Кобилянську. Не слід забувати, що на межі століть співіснували і творили письменники як «старої генерації» (давнішої когорти письменників ХІХ ст., наприклад: О. Кониський, Г. Барвінок, М. Вовчок, І. Франко, О. Пчілка, Б. Грінченко), творчість яких відбивала прикмети історичної поетики кількох десятиліть, так і «нової» – новаторської (В. Стефаник, М. Коцюбинський, С. Васильченко, О. Кобилянська та ін.).

Нова генерація українських письменників, за висловом І. Франка, «прагнула цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу». Дискусія про шляхи української літератури виявила кризу романтико-народницького світосприйняття, етнографічних ознак творчості, дидактичного спрямування, тяжіння до реалістичних традиційних літературних форм. Антитезою народництву в літературі став модернізм як система із відмінними естетичними координатами та стильовими орієнтирами.

Характерними ознаками модерністичного письма, як відомо, були: сюжетно-композиційні трансформації – ліризація прози, нова роль психологізму (моделювання напруженого емоційного переживання), ускладнена асоціативність, іронічність письма, домінування монологічного типу письма, а не об’єктивно авторського, звернення до художніх засобів суміжних мистецтв – музики, живопису, а відтак скорочення обсягу описових елементів, урізноманітнення поетичних образів, ритмічних структур та ін. Іншим виявом тенденції до оновлення дискурсу української літератури став фемінізм, який із руху за соціальні права жінок у цей період поступово перетворився на філософську концепцію та методологічну практику, яка покликана враховувати особливості жіночого світосприйняття та досвіду, зауважувати прагнення жінки вирватися із патріархального чоловічого світу та створювати власне жіноче письмо. Найвиразніше ці тенденції виявилися у прозі Ольги Кобилянської. Колізії українського модернізму стали предметом жвавої дискусії між письменниками і критиками, що гуртувалися довкола різноманітних часописів тогочасної доби: альманах «За красою» (1905), «Літературно-науковий вісник» (1898 – 1932), часописи «Дзвін» (1913 – 1914), «Українська хата» (1909 – 1914) тощо. Поява новітніх напрямів в українському літературному процесі відбувалася на тлі «загальної втоми від старого реалізму», потреби нових форм вираження та нових тем, водночас дискусія часто стосувалася соціальної ролі літератури та мистецтва, призначення митця. Серед інших проблем, які обговорювалися українськими критиками і літературознавцями, – проблема канону класичної української літератури, співвідношення естетичного та функціонального тлумачення творів літератури, проблема поширення нових форм у мистецтві тощо.

Зрештою діалог народництва та модернізму, ідеологічно заангажованого мистецтва та культу служіння красі, реалістичного та модерного світосприйняття, сприяли появі в українському літературному процесі символізму, неоромантизму, імпресіонізму, експресіонізму, елементів сюрреалізму, футуризму та інших стильових течій, які нині у літературознавстві прийнято називати модернізмом.

Умовно можна виділити певні стильові течії в українській новелістиці на межі століть:

покутська течія з характерною мовно-діалектною забарвленістю, представники якої використовували з художньою метою «гуцулізми», «бойкізми» (М. Черемшина, В. Стефаник, І. Франко, О. Кобилянська);



течія симфонічної словесності – акварельно- музичного письма, створеного за характером синкретизму мистецтв (М. Коцюбинського, С. Васильченка, Г. Хоткевича);

графічно-штрихова – (В. Стефаник, І. Франко);

«жіноча грація» за словами І. Франка – феміністичний дискурс в українській прозі на межі століть (Л. Українка, О. Кобилянська Н. Кобринська, Є. Ярошинська, Г. Григоренко, У. Кравченко, Дніпрова Чайка, Х. Алчевська та ін.).

Ще до початку ХХ ст. в українській літературі сформувались дві модифікації, два жанрово-структурні типи новели: новела акції, заснована на зіткненні двох конфліктуючих сил (наприклад, «Муляр» І. Франка), і новела настрою (наприклад, «Вільгельм Телль» І. Франка) з її внутрішньо-психологічним конфліктом. Психологізм став одним із факторів жанрового новаторства. Він не тільки владно формує структуру новели настрою, а й оповиває новелу акції. До найцікавіших художніх відкриттів межі століть належала психологічна новела з внутрішнім сюжетом, викладеним у формі суцільно невиголошеного монологу, або «потоку свідомості» («Цвіт яблуні», «Інтермеццо» М. Коцюбинського, «Помилка» Лесі Українки, «Перед дверима» Г. Хоткевича), яким здійснюється самоаналіз героя – його думок і почуттів в процесі їх виникнення, плинності й розвитку, в протиборстві тези й антитези. Це новела з одним героєм, з його піснею душі, – інші персонажі й деталі тла трактуються в параметрах думок і почуттів цього героя.

До прози ХХ ст. потужним струменем долучається ліризм. Для літератури цього періоду взагалі характерним є посилений родово-жанровий синкретизм – взаємопроникнення епічного, драматичного й ліричного начала, трансформація жанрів, накладання одних модифікацій на інші, що вимагало пошуків ефективних засобів художнього зображення. Тому письменники зверталися до суміжних мистецтв, намагаючись перенести малярські й музичні образи засобами словесного мистецтва. Так народжувались малюнки настрою, що імітували малярські картини або музичні композиції, які називались пейзажними та музичними новелами.

Виникають безфабульні фрагментарні новели, внутрішній сюжет яких зітканий з кольорів і музичних образів, які передають безпосереднє враження дійсності і створюють ніжну мінливість настрою.

Поєднання малярських і музичних творів-ефектів у рамках одного твору з ідейним лейтмотивом символічно-філософської проекції справляло враження поліфонізму. Розглядаючи новотвори такого типу в О. Кобилянської, Леся Українка говорить про симфонічний жанр.

Діячі національного відродження 20-30-х рр. ХХ ст. прагнули наповнити мистецтво слова філософською глибиною, «уфілософіти літературу» (М. Хвильовий), що мало вивести її на світові обрії, на нові ідейно-мистецькі вершини, «одухотворити її вічним і ненаситним прагненням нового в змісті, чарівного й привабливого в формі» (М. Хвильовий). Крізь українську реальність постали широкі картини й узагальнення, що набули загальнолюдського звучання: людина й жорстока доба, самотність індивіда і проблема його духовних можливостей, особа й колектив, агресивність, руїнницькі дії революційних мас і зіткнення розуму з ницими інстинктами. Саме проза намагалась, об’єктивно аналізуючи страшний пережитий час, виявити, куди прямує людство й Україна, яких нових форм набувають взаємини людини і світу.

У прозі початку 20-х справжнього розквіту досягає новела, в якій змальовується драматизм життя і долі людини. Новелістичні твори були національні за духом і модерні за формою та стилем. З’являються збірки «Новели» (1922) Г. Михайличенка, «Сині етюди» (1923) М. Хвильового, «Дівчина з шляху» (1923), «Червона хустина» (1924) А. Головка, «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927) Ю. Яновського, «Твори. Т.1» (1920), «Проблема хліба» (1927) В. Підмогильного, «Переможець дракона» (1925) Г. Шкурупія та ін. Функціонує багато стильових течій, напрямів і художніх манер письма: символізм (Г. Михайличенко, Г. Журба), експресіонізм (О. Турянський, І. Дніпровський, І. Сенченко), імпресіонізм (М. Івченко, М. Ірчан, Г. Косинка, А. Головко), орнаменталізм (М. Хвильовий, П. Панч), неоромантизм (Г. Епік, О. Досвітній, Ю. Яновський, О. Довженко) та ін.

Поруч із реалістичним принципом правдоподібності проза використовує романтичні засоби, умовно-асоціативні форми, фантастику, гротеск, алегорію.

Серед жанрових різновидів новели найбільш поширеними були етюди, ескізи, акварелі, новелетки (А. Заливчий, Г. Михайличенко, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний), причому розвивається імпресіоністична (А. Головко, Г. Косинка) і реалістична новели, сповнені проникливого аналізу непростих людських стосунків, нових конфліктів і перипетій, вчинків і розв’язок. Функціонує новела й оповідання з філософським спрямуванням (В. Підмогильний, А. Любченко, Г. Шкурупій), пригодницько-фантастичного змісту, сатирично-гумористичного спрямування.

О. Вишня створює новий жанр – новелу-усмішку, що синтезує у собі жанрові ознаки гумористичного оповідання й фейлетона. Новела й оповідання тепер будувалася не на штучній інтризі, а на художній правді й простоті, на увазі до долі людини й аналізі її психіки. У психологічній малій прозі В. Підмогильного, П. Панча, М. Хвильового, Б. Антоненка-Давидовича з неперевершеною майстерністю змальовано образи інтелігенції на тлі революції, голодних років громадянської війни й часу по ній, її болі, намагання якось пристосуватися до «нового життя», яке її нищить духовно й фізично.

На вади соціалістичного мистецтва 30-50 рр. взагалі, і літератури зокрема, вказував ще О. Довженко. Це – ілюстративність, малий обсяг мислення, надмірний інтерес до побутових подробиць, недорозвиненість у зображенні людських характерів, відносин і почуттів, нудна риторика, колізії та характери поступаються місцем взаємоповчанню, одним словом, часто замість повнокровних людей з’являлися схеми.

Новий розквіт літератури, зокрема жанру новели, відбувся в 60-ті роки. У час нового відродження української літератури прозі було повернено психологізм, вагому роль у цьому відіграла реалістично-імпресіоністична психологічна новела Григора Тютюнника. Природа Тютюнникового психологізму визначає також напрям української новореалістичної прози ІІ половини ХХ ст. Для Тютюнникового стилю характерна реалістичність світу, переконлива життєподібність, яка досягається через психологічне відчуття людини. Тому О. Гончар назвав Г. Тютюнника «живописцем правди».

Психологічну новелістіку разом із Тютюнником успішно розпочав Євген Гуцало. У ранніх оповіданнях і новелах Є. Гуцала переважає незахищений і вразливий світ дитинства, що часто стикається із жорстоким дорослим світом, поштовх до цієї теми зробила передусім кіноповість О. Довженка «Зачарована Десна», що стала провісником національно-культурного відродження. Ліризм, лаконізм, ясність мови, простота поєднувалися в прозі Є. Гуцала з глибоким емоційним зарядом, який часто випливав із нестандартної фабули.

Новела 60-х рр. продемонструвала художню майстерність у змалюванні внутрішнього світу людини. Психологізм, змалювання «діалектики душі» героїв зумовили новаторство сконденсованої форми новели, філософське наповнення. Її лаконічний сюжет утворює один епіцентр думки, настрою, переживань, почуттів героя, який змальовується в розвитку й веде читача до несподіваної розв’язки. До жанру новели зверталися і досвідчені прозаїки (О. Гончар, Л. Первомайський, І. Сенченко, П. Загребельний, О. Сизоненко, Ю. Мушкетик, І. Чендей, Б. Харчук), і молоде покоління новелістів (В. Дрозд, Є. Гуцало, Г. Тютюнник, В. Шевчук, В. Близнець, Ю. Щербак та ін.). Художній світ набув поліфонічного виміру, герої зображувалися багатовимірно.



3. Персоналії українських новелістів
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка