Лекція № Зарубіжна філософія XX ст. План Загальні особливості духовних процесів та розвитку філо­софії у XX столітті




Скачати 236,38 Kb.
Дата конвертації18.12.2016
Розмір236,38 Kb.
Лекція № 9. Зарубіжна філософія XX ст.
План
1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філо­софії у XX столітті

2. Сцієнтистські напрями в зарубіжній філософії XX ст.

3. Напрями антропологічного спрямування.
Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у XX ст.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, XX ст. являє собою особ­ливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенси­фікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії - настільки він є насиченим різноманітним змістом.

Досить лише згадати те, що у XX ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (та­кож часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людсько­го тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, ви­никло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.

У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а пев­ною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшен­ня масштабів людських проявів та людської життєдіяльності ок­ремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (че­рез Інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.

Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть коло­сальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в еко­логічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилася культур­на багатоманітність людства.

Якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у XX ст. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим.

Все це не могло не позначитись на становищі філософії. З'яви­лися новий тон філософствування, нові світоглядні ціннісні орієн­тири, нові філософські парадигми і напрями. Своїм розвитком філософія XX ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції» коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів.

Особливості філософії ХХ ст.

вийшла далеко за межі академічних аудиторій

постала досить сильно інтегрованою у системі загальної (а не лише спеціальної) освіти

отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, діяльність філософських товариств

постала у своїх основних проявах некласичною відчутно змінилася мова філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи, навіть, буденною мовою

змінилися також її змістові та предметні орієнтації: можна стверджувати, що для філософії XX ст. не існує заборонених тем або зон

їй властива колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами

вона не замикається лише на тому змісті, який виник у ХХ ст., а, навпаки, ніби актуалізує усю попередню філософію

відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей, нарощувалась тенденція мінімалізму філософії, тобто відмовлення від абсолютів

почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та жанрами з інших сфер духовного життя

Поруч із новітніми філософськими винаходами абсолютно повно­цінно та рівноправно існували і існують, нібито, історично віджилі на­прями і течії, отримавши інколи додаткову частку "нео-": неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм; тут також культивувалися деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неопла­тонізм), патристики (неопаламізм) та ін. Цим засвідчується той факт, що філософія здатна продукувати деякі вічні теми для людського інтелек­туального осмислення. Філософія XX ст. відмовилась від абсолютів, зо­середивши увагу на доступному для сприйняття та пізнання; вивела на перший план суб'єктивну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об'єкта та суб'єкта; філософські положення та виснов­ки у XX ст. більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточ­них висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Врешті наприкінці XX ст. стає можливим і таке, наприклад, її розумін­ня." "Філософія може бути технікою встановлення співмірності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнят­ним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розу­мінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню".



Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії XX ст


У XX ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Впливаючи перш за все на виробництво, вона поступово почала втручатися і в усі інші сфери суспільного життя: в медицину, мистецтво, побут, кому­нікацію. Заперечувати, не помічати цей вплив було просто безглуз­до. Навпаки, ціла низка напрямів філософії вважала за необхідне включитися у цей переможний та всеохоплюючий рух, розгляда­ючи себе необхідним доповненням до розгортання конкретно-наукових студій. У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву "сцієнтизму" (з анга. - "скієнс" - наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів.

Сціентччні напрями у філософії XX ст.

"логічний позитивізм" або неопозитивізм

"аналітична" та "лінгвістична" філософія

постпозитивізм

Марбурзька школа неокантіанства

радикальна епістемологія

На початку XX ст. більшість таких напрямів в цілому поділяла ще новоєвропейські переконання, підкріплені у XIX ст. міркування­ми О.Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науко­вим; відповідно, і філософія справ­ді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане на­уковою, тобто органічно ввійде у сукупність наук. Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії.

Вважалося, що предметом філософії повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за власними методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути широко викорис­таними та піддаються перевірці (це переконання на початку XX ст. поді­ляли Е-Гуссерль, Л.Вітгенштейн, Б.Рассел та ін.).

Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недосто­вірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися вико­нати представники так званого "логічного позитивізму" або неопо­зитивізму.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітген­штейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). М.Шлік сформу­лював засади процедури під назвою "верифіка­ція" - перевірка на істинність.



Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії – зведення їх до простих, далі неподіль­них "атомарних суджень"; виділення у реаль­ності таких само "атомарних фактів" – співставлений "ато­марних суджень" із "атомарними фактами" – обґрунтування отриманих результатів.

Верифікація – суть “у двох словах”:

щоби зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами

співставленню треба піддавати провідні, а не другорядні положення певної теорії, дотримуючись суворих вимог апарату математичної логіки

Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність - хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих.

На початку 20-х років був виданий твір Л.Вітгенштейна "Логіко-філософський трактат", який був сприйнятий Б.Расселом в якості концептуаль­но-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В "Трактаті" ствер­джувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.



Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності вико­ристання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших нау­кових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або - конвенціональності.



Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є заверше­ним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певно­му спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К.Попгіер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців ("конвенція" - угода). На пер­ший погляд, загальний результат діяльності неопозитивізму виявився негатив­ним, проте це не зовсім так.

Заслуги неопозитивізму


його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки

під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку

Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому зав­дяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелек­туальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дій­сністю, а не як картину дійсності.

Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елемен­ти, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад:

© ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.),

© певні принципи (наприклад, принцип простоти),

© положення, що фіксують особливості людської інтелектуаль­ної діяльності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні; на початку 70-х років XX ст. виникла течія, 'умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній пози­тивізм"). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично» розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені, П.Фейсрабенд та ін.).

Найбільш авторитетними представниками Марбурзької школи неокантіанства були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука) > практичну (етика) > естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер перекон­ливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуація буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметне змісту, який ми будемо бачити в дійсності.

Врешті Е.Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину "Гомо симболикус" (Людина символізуюча).

Представники "радикальної епістемології" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за сут­тю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба у оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зни­кає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині XX ст. це розмежування було послаблене. Так, Л.Вітгенштейн врешті по­чав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.

3 позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської інте­лектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучасних ін­формаційних технологій. А з іншого боку воно виправдовувалося праг­ненням зайняти у вивченні пізнання суто об'єктивістську позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і, значить, її об'єктивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру співставлення однієї спо­стережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).



Напрями антропологічного спрямування


Другим за значущістю, впливом та авторитетом, а за поширенням, може, й першим напрямом філософії XX ст. постають філо­софські осмислення людини. Проблема людини у цьому столітті набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини та ін. За сло­вами М.Шелера, одного із засновників філософської антропології, у XX ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточ­но загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою; хоча б в якихось своїх необхідних якостях.

У XX ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми люди­ни у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре осмис­лення саме у плані намагання з'ясувати, що, власне, робить людину людиною. Сталося так, що основні течії антропологічного напряму сформувались у XX ст. Це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою - фрейдизм та неофрейдизм; їх парадигми окреслились достатньою мірою у 20-і - 40-і роки.



Основні течії антропологічного напряму філософії ХХ ст.

екзистенціалізм

філософська антропологія

персоналізм

фрейдизм

неофрейдизм



Екзистенціалізм формувався під суттєвим впливом іншої філософської теорії, яка виникла на початку XX ст. - феноменології Е.Гуссерля (1859-1938). За своїм змістом фено­менологія займає проміжне становище між сцієнтистською методологією та антрополо­гією і культурологією. У першій половині XX ст. феноменологія була досить поширеною і навіть модною філософією. Е.Гуссерль під­креслював, що ми завжди маємо справу з фе­номеном, тобто з тим, що нам надано, що перед нами з'явилося ("феномен" із давньо­грецької — явище, з'явлення). Чи існує щось поза феноменом — питання некоректне, адже свідомість принципово нездатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею. А сприйняте і є феномен. Якщо це так, то слід усі наші судження будувати лише на основі дослідження феноменів.

Е. Гуссерль міркує так: феномен наявний у свідомості; отже, він у ній вибудований. Оскільки дії свідомості є для неї самої прозорими, вона може відновити ті найперші власні акти, якими вибудовувався перший "ейдос" (образ та внутрішній сенс) предмета. Коли така процедура очи­щення дій свідомості від усього зайвого, привнесеного у феномен звич­ками, наявними поясненнями світу і т. ін., буде здійснена (Е. Гуссерль назвав її "феноменологічною редукцією"), ми отримаємо смислову ос­нову предмета. Е. Гуссерль вважав, що така основа є єдино надійним і остаточним знанням, адже, забравши це із свідомості, ми просто зали­шимо її порожньою. Отже, найперший та неподільний предметний зміст свідомості є вічним, незмінним і у плані значущості - найнадійнішим знанням, винайдення якого дасть можливість розв'язати цілу низку на­укових проблем.

Пізніше феноменологію почали запроваджувати у різні сфери людської діяльності; наприклад, у сферу мистецтва, бо мистецтво безсумнів­но має справу перш за все та переважно із феноменами. Так само широ­ке використання знайшла феноменологія у культурології, соціології та політології; зокрема, в останній її методи використовують задля ство­рення політичного іміджу (образу) різного роду політичним діячам.

Представники та засновники екзистенціалізму витлумачили феномен принципово інакше: якщо феномен — це єдине, що нам надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучи­ти всю багатобарвність людської суб'єктивності і прагнути не стільки очистити феномен, скільки прийняти його в усьому його багатстві та неповторності.

Найбільшого розвитку та поширення ідеї екзистенціалізму здобули у Німеччині, Франції, Італії, частково - у Японії.

Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа, колишнього асистента Е.Гуссерля, М.Хайдеггера (1889-1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше - "'фундаментальна онтологія". Проте у центрі його роз­думів, безумовно, знаходилась людина.

Присутній був у М.Хайдеггера і інший, принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об'єкт спостереження та вивчення, а із сере­дини її феноменального світу. За М.Хайдеггером, існує принципова відмінність між люди­ною та іншими речами і явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на деяку іншу, і т. д.; наприклад: Що є дерево? - Дерево є рослина. Що є рослина? - Це є вид органіч­них процесів і т. д. Але коли ми питаємо про людину, то у якому б відношенні вона не пере­бувала, вона ніколи не виходить із самого цьо­го відношення, перебуваючи у його центрі, тоб­то всі людські відношення замикаються на неї.

Звідси випливає два наслідки:

– людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під зна­ком запитання;

– людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття, та небуття.

Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об'єкта, воно лише присутнє у будь-якому відношенні до будь-якого об'єкта, як модус цього відношен­ня або як нескінченний та недосяжний горизонт людської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняється попереду. Буття постає перед нами як рух в часі (основна праця М.Хайдеггера - "Буття і час").

На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціаліст Ж.-П.Сартр (1905 -1980) зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр також виходив із ідеї фено­мена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей Жан-Поль САРТР початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його членує, визна­чає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним заперечен­ням.

За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво яко­го у світ приходить ніщо (основна праця Ж.-П.Сартра - "Буття і ніщо"), поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода.

Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі (на­приклад, коли починає себе усвідомлювати), тому існування передує сут­ності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, люди­на сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті.

Смерть Ж.-П.Сартр оцінює негативно, як припинення вибору та свободи. Але він вважає її суттєвим чинником життя. Чому люди не реалізують своєї свободи? Є дві цьому причини:

– страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи "як всі";

– свобода вимагає відповідальності, бо коли ти дієш від себе, а не за вказівкою або не так, як всі, треба мати сміливість взя'ти на себе відповідальність за всі можливі наслідки таких дій.

Слід також додати, що Ж.-П.Сартр, окрім того, що він був філософом, був активним громадським діячем (у 1969 р. відвідав СРСР, був у Києві та Львові) та знаменитим письменником - лауреатом Нобелівської премії.

Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знамени­тий письменник А.Камю (1913-1960) створив свій варіант філо­софського осмислення переживання людиною свого буття; його філософія змальовувала буття людини як "буття в абсурді", при­чиною якого поставала уся ситуація самовідчуття людини сучас­ної цивілізації.

Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла в них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А.Камю ностальгічно пише про те, що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону, який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело би людство до такого блаженства, якого воно ще не відало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає виправдану міру, а, отже, панує абсурд.

Але в ситуації абсурду є все ж дещо відносно стале - це сама людина. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, – так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, лю­дині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу про­тистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? Це питання кожна людина може вирішити лише сама наодинці із собою. В знаменитому романі "Чума" А.Камю описує цілу низку героїв, які, не знаю­чи, звідки та чому нагодилась на місто чума, не знаючи, чи зможуть вони її пе­ребороти та вижити, діють усупереч безнадії, покладаючись виключно на своє внутрішнє відчуття життя.

Окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали вели­кий вплив на громадську думку середини та другої половини XX ст., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставила людину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя. В кінцевому підсумку ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збереження своєї інди­відуальності. Таму й не дивно, що ідеї екзистенціалізму надихали бага­тьох людей в роки другої світової війни.

Окрім згаданих філософів до екзистенціалістів належали М.Мерло-Понті, Г.Марсель, Н.Аббаньяно, М.ДеУнамуно, Х.Орте-га-і-Гасет (у певний період творчості). Під значним впливом ек­зистенціалізму перебувало багато діячів мистецтва; це, наприклад: письменники К.Або, Х.Кортасар, А.Моравіа, К.Ое, М.Фріш, кіно­режисери А.Бресон, І.Бергман, А.Тарковський, художник П.Пі-кассо та ін.

Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, що була заснована М.Шелером (1874-1928) та згодом набула ба­гатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен (1904-1976), Е.Ротхакер (1888-1965), Г.Плеснєр (1892-1985). Представники ан­тропології наполягали на тому, що найпершим об'єктом філо­софського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристи­ках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук.

М.Шелер (основна праця - "Становище людини у космосі") вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилу­чення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все носієм цінностей, а це значить, що її пер­винним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найви­щим проявом якого постає любов, бо любов - це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність.



За М.Шелером, найвищою любов'ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя — поєднати духовне із силою життя.

А.Гелен (основна праця - "Людина. її природа та « станови­ще у світі") прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає її недостатність та незавершеність, тобто її непри­стосованість до виживання на основі біологічних завдатків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культура тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності із світом. Звідси випливає завдан­ня: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо вітальні сили..

Г.Плеснєр називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не знаходить свого завершення і прагне виходити за всі й всілякі межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності - як тілесності створюва­них нею речей, так і в культивуванні власної тілесності.

Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполя­гав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура - це той шар, який лю­дина вичленовує із світу в якості "духовного ландшафту", бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова.

До безумовних надбань філософської антропології XX ст. слід відне­сти акцентування виключного значення проблеми людини для сучасно­го суспільства та філософії (в тому числі - переконливе доведення втрати людиною XX ст. надійних орієнтирів свого самоздійснення), а також на­магання включити у осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви.

Персоналізм, наступна течія антропологіч­ного спрямування, на відміну від антропології наполягав на тому, що вирішальним для люди­ни є не якісь її властивості, а те, що вона є осо­ба (лат. - "регсопа"), точніше - особистість. Яскравими представниками персоналізму були французький філософ Е.Муньє (1905-1950) та російський філософ М.Бердяєв (1874-1948), хоча корені цієї течії уходять у XIX ст., до дея­ких німецьких та американських філософів.

Е.Муньє вважав, що особистість - це прояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеності (заангажованості) в буття. Муньє закликав до онов­лення суспільства шляхом оновлення, а, точніше, відродження особистості. і Тому все, що сприяє розвитку особистості, було прийнятним для персоналіз­му. Більше того, він наполягав саме на необхідності вітати та позитивно засво­ювати різні культурно-історичні та філософські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями особистості.

М.О.Бердяєв у категоричній формі декларував те, що лише особистість може нам пояснити, чим е людина, а не навпаки. Особистість же є абсолютна, тобто божественна духовна одиниця, а тому вона у вихідній своїй якості постає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, в тому числі і від Бога, бо і у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчути в собі особистість, зрозуміти та оцінити її, - все це значить перейти в особли­вий, творчий режим буття. Проте найбільше закабаляє людину матеріальне, тому, на думку М.О.Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалізм є найбільш 1 небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр 3. Фрейд (1856-1939). Ідеї З.Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Про­те сьогодні можна впевнено сказати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Сам термін “несвідоме” був відомий ще з XVI ст. (його використовували, зокрема, Ф.Шеллінг та Г.Гегель), проте яка реальність приховувалась за ним, залишалось невизначеним.

Вивчаючи різного роду неврози, З.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, проте невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У класич­ному фрейдизмі (а в діяльності З.Фрейда виділяють три окремі періоди) вва­жається, що за своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найбільша, прихована, але і найпотужніша частина - це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів життя. Ці інстинк­ти уходять коренями ще в передпсихічні процеси, тому вони несвідомі і не мо­жуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима частина "айсбергу" складається із двох частин:

свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки;

надсвідоме - те, що привнесене у людську свідомість культурними прави­лами та нормами соціального життя.

Основним поняттям у вченні З.Фрейда є "несвідоме" як специ­фічний об'єкт глибокого психологічного і соціально-філософсь­кого дослідження. Несвідоме невидиме, але воно присутнє у пси­хіці й відіграє величезну роль в життєдіяльності кожної людини.

Фрейд зміг проникнути в "темні" пласти і закутки духовного світу лю­дини, на що практично не звертав уваги філософський раціоналізм Но­вого часу.

Несвідоме З.Фрейд називає "Воно", оскільки його дія є безособовою; анонімною; свідоме - "Я", а надсвідоме - "Над-Я". Несвідоме постає, в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людсь­кої психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки - лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейдом, входять перш за все два найпо­тужніші інстинкти: "Лібідо" (або "Ерос") - сексуальний інстинкт, та "Танатос" - інстинкт смерті й руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного.

Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на дум­ку З.Фрейда, постає системою певних заборон ("табу"): інстинк­ти бажають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське "Я" опиняється у ситуації "між молотом та ковадлом":



© з одного боку, на нього тиснуть страшні за силою та недозволені за прямою реалізацією інстинкти;

© з іншого боку, - соціально-культивовані правила і норми.

Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи "розвантаження" психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких "дозволених форм недозволеного"; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми "сублімації" - непрямого вивільнення - енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, Треба вживати процедуру психотерапії - шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчен­ня фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.

Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-30-ті роки XX ст. був величезний; вчення З.Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої "сексуальної революції". Найважливішим же постає те, що воно вже неспрос­товно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумовйх розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час вартої відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку ба­гатьох вчених та мислителів негативну оцінку.

Вже найкращі учні та послідовники 3. Фрейда, зокрема, К.-Г. Юнг (1875-1961), А. Адлер (1870-1937) та Е. Фром (1900-1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє тракту­вання сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю К.-Г.Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психіч­не життя, тому ввів у науковий обіг поняття "колективного несвідо­мого"; останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі фор­ми певної культури.

Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних сим­волах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі струк­тури, що їх К.-Г.Юнг назвав "архетипами" (первинними, початковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже у Августина). Сприйняття архетипів постає вирішальною засадою сприйняття пев­ної культури та входження у її духовний зміст, а свідоме культуротворення передбачає виведення у сприйняття нових форм виявлення архе­типів, або хоча 6 їх використання.

А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому - це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства.

Е. Фром намагався пов'язати дію несвідомого, як і всієї людсь­кої психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними сто­сунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної су­перечливості між розумом та інстинктами, людина завжди від­чуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму в цілому окреслили як природу, так і основні сфе­ри проявів несвідомого, пов'язавши його із людською вкоріненістю у гли­бинні засади буття тау людські індивідуальні та соціальні стосунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до самопроявів та самозасвідчення, яка вводить людину у складні аспекти власного са­моусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в якій людина XX ст. себе проявляла та усвідомлювала.



Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт


1. Місце філософії XX ст. у історії європейської філософії; особливості філософії XX ст.

2. Основні ідеї філософії неопозитивізму та їх значення для розвитку пізнання

3. Неопозитивізм та постпозитивізм.

4. Вихідні ідеї основних представників філософії екзистенціалізму.

5; Персоналізм як напрямок філософії XX ст.

6. Вплив ідей філософської антропології на сучасне розуміння людини.

7. Вихідні ідеї фрейдизму та неофрейдизму, їх вплив на духовне життя.

8. Вихідні ідеї феноменології Е.Гуссерля.



Ключові терміни і поняття


АБСУРД - у філософських міркуваннях А.Камю - ситуація людського існування, зумовлену впевненістю людини у тому. що "Бог помер", що не існує абсолютної системи визначення доб­ра і та, а таму всі вчинки людини стають відносними і втрачають будь-який сенс.

ВЕРИФІКАЦІЯ - запропонована представниками логічного позитивізму процедура перевірки наукових знань на істинність: за допомогою апарату математичної логіки треба було звести положення науки до "атомарних фактів", а останні - порівняти із "атомарними фактами".

НЕСВІДОМЕ - приховані глибинні шари людської психіки, результат проявів у ніч дії най­глибших інстинктів життя (а за твердженнями деяких дослідників - і набутих людськими по­коліннями навичок культурної поведінки), несвідоме відчутно впливає на пронеси свідомості, особливо - на творчість, уявлення про цінності, життєвий вибір, мотивацію дій.

"ОТВІР У БУТТІ" - характеристика людини у фундаментальній онтології М.Хайдеггера: лише через людину буття проявляє себе як буття, оскільки окрім людини ніхто не усвідомлює себе у своєму відношенні до дійсності, із названої характеристики людини випливають також: "при-бутті-перебування", "вартовий буття ", "тут-буття".

ПАРАДИГМА - з давньогрецької: взірець у філософії та наукознавстві XX ст. - усталений взірець (еталон) мислення або науково виправданих міркувань, що повинні приводити до дос­товірних результатів у науковому пошуку.

ПРОЕКТ - у філософії екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр) спосіб реалізації людиною своєї сво­боди: постійне і неминуче здійснення вибору, що, врешті, постає не лише вибором дій, а вибо­ром життєвої долі.

СУБЛІМАЦІЯ - непряме, опосередковане (іноді - символічне) виявлення несвідомого у діяль­ності людини.

СЦІЄНТИЗМ - світоглядна установка, згідно якою лише наукове знання постає найбільш виправданим, цінним для будь-якого знання.



ФЕНОМЕН - основне поняття філософії Е. Гуссерля: те єдине, що надане нам у досвіді свідо­мості, те. що нам реально з'являється, єдина форма виявлення реальності у свідомості та для свідомості.


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка