Лекція №1 Тема. «Конституційне процесуальне право України» як галузь права, юридична наука та навчальна дисципліна




Скачати 356,95 Kb.
Дата конвертації23.03.2017
Розмір356,95 Kb.
Лекція. Лекція №1

Тема. «Конституційне процесуальне право України» як галузь права, юридична наука та навчальна дисципліна.

Мета. З’ясувати та проаналізувати поняття Конституційного процесуального права України як галузі права, юридичної науки та навчальної дисципліни. Визначити предмет та метод даної галузі права.

Вступ.

Право регулює суспільні відносини шляхом встановлення у своїх нормах прав і обов’язків учасників цих відносин. Але для реалізації прав і обов’язків суб’єкту не досить знати їх зміст. Необхідного умовою реалізації є наявність встановлених правом форм і порядку реалізації цих прав і обов’язків. Система правових форм і процедур, в яких здійснюється діяльність уповноважених і зобов’язаних суб’єктів, що спрямована на реалізацію їх прав і обов’язків з метою досягнення певних юридичних наслідків, утворює юридичний процес.

Отже, юридичний процес, тобто систему встановлених нормами права форм і процедур поведінки суб’єктів, слід розглядати як юридичну форму втілення приписів норм права в реальну дійсність. Його основний зміст утворює встановлений нормами права порядок (процедура) здійснення поведінки суб’єктів по реалізації належних їм прав і обов’язків. Поведінка суб’єктів, яка здійснюється не у відповідності з встановленим правом порядком (процедурою), не може призвести до бажаних правомірних юридичних наслідків.

Норми права, що встановлюють порядок (процедуру) реалізації юридичних прав і обов’язків, є необхідним елементом си­стеми права будь-якої країни. Одним з основних елементів системи права будь-якої країни є галузь права, тобто відносно самостійна сукупність норм права, що регулюють однотипні суспільні відносини і тому мають загальні предмет і метод регулювання.



План.

  1. Поняття, предмет і метод конституційного процесуального права як галузі права. Конституційне процесуальне право як наука та навчальна дисципліна.

  2. Принципи конституційного процесуального права.

  3. Джерела конституційного процесуального права, їх правова характеристика.

  4. Конституційно-процесуальні норми, їх особливості та класифікація.

  5. Конституційно-процесуальні відносини: поняття та зміст, суб’єкти та об’єкти.

Зміст лекції.

  1. Поняття, предмет і метод конституційного процесуального права як галузі права. Конституційне процесуальне право як наука та навчальна дисципліна.

Предмет правового регулювання є одним з основних (разом з методом правового регулювання) критеріїв поділу права на галузі і являє собою сукупність якісно однорідних відносин певної сфери суспільного життя, врегульованих правовими нормами (майнові відносини, відносини, пов’язані з визначенням кари за злочин, управлінські відносини та ін.). Отже, чим більше груп однотипних суспільних відносин потребують і піддаються правовій регламентації, тим більше виникає і функціонує галузей права У сучасних державах може нараховуватися до 50 і більше галузей права.

Іншим критерієм об’єднання норм права і виокремлення галузей права є метод правового регулювання, під яким розу­міється сукупність засобів впливу права на суспільні відносини. Кожній галузі права властивий певний метод правового регулю­вання, характеристика якого зумовлена природою суспільних відносин, що є предметом регулювання тієї чи іншої галузі права.

О. В. Совгиря:

Методи конституційно-процесуального права співпадають із методами конституційного права. До них належать: метод припису (позитивного зобов’язання), метод заборони та метод дозволу. Особливістю конституційно-процесуального права України, як і більшості процесуальних галузей, є те, що основним методом регулювання є імперативний метод. Порушення встановленої процедури (навіть на певній одній його стадії) веде до незаконності досягнутого юридичного результату в цілому (рішення, прийнятого органом державної влади, сформованим незаконним шляхом, тощо.



ТеліпкоВ.Е.

Конституційно-процесуальне право впливає на суспільні відносини за допомогою притаманних йому специфічних способів і засобів, які є методами конституційно-процесуального права Слід відзначити, що метод конституційно-процесуального регулювання – це сукупність засобів і способів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що складають предмет галузі конституційно-процесуального права. Застосування різних методів конституційно-процесуального регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, відповідні охорону й захист прав і свобод людини і громадянина.

Метод конституційнопроцесуального права відзначається такими ознаками:


  • імперативним та універсальним характером;

  • колом суб’єктів, яких держава визнає правоздатними та дієздатними;

  • порядком (процедурою) формування, встановлення та законодавчого закріплення юридичних прав і обов’язків суб’єктів, їх безпосередньої реалізації;

  • максимально високим юридичним рівнем;

  • значним ступенем визначеності змісту засобів і способів, за допомогою яких має здійснюватися юридична процедура реалізації прав і обов’язків суб’єктів.

Для конституційного процесуального права, як і для всіх інших галузей публічного права

є характерним домінування імперативного методу правового регулювання над диспозитивним, за якого відносини між суб’єктами права ґрунтуються на засадах субординації.З огляду на це їх поведінка чітко регламентується, способи і засоби реалізації прав та обов’язків визначені процесуальним законом і від волі самих суб’єктів, як правило, не залежать.



Систему права України складають конституційне, адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, цивільне процесуальне, трудове, сімейне, кримінальне, кримінально-процесуальне право та інші галузі права. Для кожної галузі характерні свої ознаки, з-поміж яких основною є специфіка предмета регулювання. З мстою успішного вивчення, встановлення умов і шляхів підвищення ефективності галузі чинного права на основі різних критеріїв поділяють (класифікують) на ті або інші видові трупи.

Однією з таких класифікацій галузей права є їх поділ на матеріальні та процесуальні галузі, або па матеріальне і про­цесуальне право. До матеріальних галузей права (або до матеріального права) відносять галузі, норми яких перш за все спрямовані на закріплення змісту прав і обов’язків суб’єктів певних суспільних відносин. Таким чином, предметом матеріальних галузей права є права й обов’язки, тобто зміст можливої або необхідної поведінки суб’єктів певних суспільних відносин. До таких галузей відносять, наприклад, конституційне право, кримінальне право, цивільне право та багато інших.



До процесуальних галузей права (до процесуального права) відносять галузі, що встановлюють порядок, процедуру, процес реалізації прав і обов’язків суб’єктів (тобто можливої або необхідної поведінки), що закріплені в нормах матеріальних галузей права. Так, якщо цивільне право – це система правових норм, які регулюють майнові й особисті немайнові відносини, що складаються між фізичними і юридичними особами шляхом встановлення прав і обов’язків вказаних суб’єктів, то цивільне процесуальне право – це система правових норм, що регулюють порядок, процедуру реалізації прав і обов’язків, встановлених нормами цивільного (матеріального) права.

Таким чином, предметом процесуальних галузей права виступають суспільні відносини, що виникають у зв’язку з про­цесом реалізації прав і обов’язків, встановлених нормами матеріального права.



Як правило, нова галузь права виникає з необхідності встановлення прав і обов’язків учасників відносин, на які необхідно поширити правову регламентацію. Досвід свідчить, що спочатку нова галузь права виникає саме як галузь матеріального права, в нормах якої можна спостерігати наявність елементів процесуальності у виді окремих норм, що визначають основні умови і спо­соби реалізації встановлених прав і обов’язків. На певному етапі розвитку даної галузі ефективність реалізації її матеріальних норм права все більше починає залежати від неухильного додержання встановлених процедур здійснення прав і обов’язків відповідними суб’єктами. Це тягне за собою суттєве збільшення кількості процесуальних норм і кінець кінцем призводить до необхідності їх об’єднання та впорядкування у межах відповідної новоутвореної процесуальної галузі. В Англії, яка вважається основоположницею не лише парламентаризму, а й засад сучасної демократії, давно існує прислів’я: «Законність – це процедура!». Таке розуміння значення процедури для ефективної реалізації матеріального права знаходить поширення в сучасному світі, що має свій вираз в активному розвитку процесуальних галузей права демократичних країн. Адже встановлення чіткої процедури реалізації прав і обов’язків учасників правовідносин обгрунтовано оцінюється як одне з суттєвих знарядь забезпечення реального правопорядку в суспільстві.

Конституційно-процесуальне право – це система процесуально-правових норм, які закріплюють, регулюють та охороняють порядок суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією суб’єктами конституційних відносин своїх прав і обов’язків, які складаються в процесі організації і здійснення верховної державної влади (В.Е Теліпко).

Конституційне процесуальне право як галузь права України – це система загальнообов’язкових правил поведінки (правових норм та інститутів), що регламентують суспільні відносини, пов’язані з процесом реалізації встановлених нормами конституційного права України прав і обов’язків учасників відносин (С. Л. Лисенков).

Конституційно-процесуальне право України як галузь права – це сукупність конституційно-процесуальних норм, які регулюють суспільні відносини, що визначають порядок реалізації тих конституційно-матеріальних норм, котрі потребують для цього відповідної процедури у сфері формування та діяльності органів державної влади (На думку Ю. М. Бисаги, В. В. Гомоная та В. І. Чеченського,).



Однак, Ольга Володимирівна Совгиря, таке визначення конституційно-процесуального права є досить звуженим, оскільки відносить до конституційно-процесуальних лише норми, які регулюють формування та діяльність органів державної влади. Хоча названі автори звертають увагу на наявність значної кількості процесуальних норм, наприклад, в інституті місцевого самовря­дування. Не можна також погодитися із позицією Ю. М. Бисаги, В. В. Гомоная та В. І. Чечерського про те, що складовою консти­туційно-процесуального права є правовідносини, які виникають при ратифікації, погодженні та розірванні міжнародних договорів, оскільки такі відносини є предметом міжнародного публічного та міжнародного приватного права, а не конституційного.

П. П. Шляхтун зазначає, що конституційно-процесуальне право становить особливу галузь права, і розглядає його у двох значеннях:



  • у широкому значенні - як сукупність конституційно-процесуальних норм, що регулюють порядок діяльності органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування;

  • у вузькому значенні — як сукупність конституційно-процесуальних норм, що регулюють розгляд справ у конституційному суді.

В. М. Кампо визначає конституційно-процесуальне право як сукупність норм, якими регулюється порядок реалізації повноважень суб’єктами конституційного права Воно є частиною конституційного права і забезпечує реалізацію його матеріаль­них норм. Також вчений зауважує, що в теоретичному плані ця галузь права опрацьована недостатньо. Дискусійними є також питання про існування галузі конституційно-процесуального права як такої, про доцільність її виокремлення з конституційного права.

Отже, у системі національного права конституційно-процесуальне право посідає особливе і специфічне місце, що обумовлено такими причинами:

а) особливим предметом правового регулювання;

б) основним джерелом конституційно-процесуального права виступає Конституція України – базовий юридичний акт, положення якого є вихідними для всіх інших галузей як матеріального, так і процесуального права;

в) конституційно-процесуальне право встановлює порядок реалізації прав і обов’язків суб’єктів конституційно-правових відносин, унормовуючи тим самим процес правотворення і правореалізації у всіх сферах суспільного життя в цілому.

Конституційно-процесуальне право тісно співвідноситься із конституційним правом, однак не ототожнюється і не поглинається ним, воно лише встановлює для нього способи і порядок реалізації, чим деталізуються і конкретизуються юридичні приписи конституційно- правових норм.



ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

Наука конституційно-процесуального права є системою наукових знань про галузь цього права. Її предметом є як кон­ституційно-процесуальні норми, так і конституційно-процесуальні відносини.

До основних методів науки конституційно-процесуального права можна віднести:



  • діалектичний метод, що передбачає аналіз теоретичних основ конституційно-процесуального права та вивчення норм цієї галузі в їх становленні та розвитку, у взаємозв’язку з іншими галузями права України, передусім з конституційним правом, та іншими суспільними явищами;

  • історичний метод, який дає можливість показати причини появи тих або інших конституційно-правових інститутів, їх процесуально-правового закріплення та реалізації на різноманітних етапах розвитку української держави;

  • метод системно-структурного аналізу, що передбачає детальне, поетапне вивчення кожного з процесуально-правових інститутів з максимальним виокремленням практичних складових;

  • порівняльно-правовий аналіз конституційно-процесуальних інститутів, що застосовуються як в Україні, так і в зарубіж­них країнах;

  • соціологічний метод, що охоплює узагальнення судової практики (переважно Конституційного Суду України), практи­ки діяльності інших державних органів, які реалізують конституційно-процесуальні повноваження, аналіз статистичних даних (включаючи дані судової статистики), анкетування тощо;

  • інші загальнонаукові та спеціально-наукові методи.

На думку ЛИСЕНКОВА: Наука конституційного процесуального права України, як і будь-яка юридична наука, має складний предмет дослідження, який утворюють:

а) норми права, що складають галузь конституційного процесуального права в Україні;

б) практика їх реалізації;

в) суспільні відносини, які регулюються цими нормами;

г) теоретичні (наукові) погляди щодо норм галузі конституційного процесуального права Україні, практики їх реалізації та суспільних відносин, які регулюються цими нормами.

При вивченні свого предмета наука конституційного процесуального права використовує ряд методів дослідження, серед них:



  • діалектичний метод, який передбачає вивчення елементів предмета науки конституційного процесуального права в їх розвитку, а також у взаємозв'язку з нормами конституційного права;

  • історичний метод, який полягає в установленні передумов і причин виникнення певних норм та інститутів конститу­ційного процесуального права та особливостей їх реалізації на різних етапах історичного розвитку України;

  • метод системно-структурного аналізу; вимагає детального й поетапного дослідження всіх складових елементів кожного інституту конституційного процесуального права;

  • метод порівняльно-правового аналізу, передбачає порівняльний правовий аналіз вітчизняних конституційно-правових норм та інститутів між собою та з відповідними правовими нормами та інститутами інших держав;

  • формально-логічний метод; полягає у дослідженні змісту норм конституційного процесуального права логічними прийомами у «чистому» виді без урахування економічних, політичних та інших факторів:

  • соціологічний метод; полягає в узагальненні шляхом вивчення статистичних даних, анкетування тощо практики діяль­ності державних і недержавних організації та індивідів, які беруть участь в реалізації конституційно-процесуальних норм.

В. Е. ТЕЛІПКО вважає, що формулюючи свої висновки і пропозиції, наука конституційного процесуального права України використовує певні джерела, які можна поділити на декілька груп:

  • Конституція України; Закони України, підзаконні нормативно-правові акти, рішення Конституційного Суду України, акти органів місцевого самоврядування, публічно-правові та міжнародні договори, які містять у собі конституційно-процесуальні норми. Неважко помітити, що до цій групи джерел науки конституційного процесуального права входять нормативно-правові акти, які є джерелами галузі конституційного процесуального права. Наука досліджує поняття, що містяться в указаних нормах, концепції, які н них втілено, встановлює і пояснює взаємозв’язки між ними тощо.

  • Практика реалізації норм конституційного процесуального права України та інших країн, досліджуючи як наука встановлює фактори, що сприяють реалізації конституційно-процесуальних норм або утруднюють її;

  • Дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених, що мають пряме або опосередковане відношення до предмета науки конституційного процесуального права.

Конституційно-процесуальне право як навчальна дисципліна являє собою допоміжну частину відповідної юридичної науки (науки конституційно-процесуального права), що містить матеріал, необхідний для оволодіння студентами відомостями, які утворюють основний зміст предмета галузі конституційно-процесуального права.

Формування навчальної дисципліни конституційно-процесуального права має такі завдання:



  • «вивільнення» конституційного права від чисто процесуальних норм з тим, щоб воно було цілком присвячене питанням теорії конституціоналізму без відволікання на розгляд процедурних питань, які доцільно і необхідно вивчати в межах курсу конституційно-процесуального права;

  • більш продумане подання матеріалу для зручності його вивчення, а також для доповнення теоретичних знань студентів, отриманих ними при вивченні конституційного права, практичними навичками роботи;

  • систематизація ґрунтовного нормативного, теоретичного і практичного матеріалу у сфері конституційного процесу;

  • навчання студентів роботі з такими новими для вітчизняної правової системи джерелами, як рішення Конституційного Суду України;

  • аналіз численних процедурних питань, що мають значення для реалізації конституційно-правових норм;

  • розгляд у межах нового курсу не тільки процедурних питань реалізації тих або інших конституційних інститутів, а й вміщення норм, що з’явилися у зв’язку із запровадженням у вітчизняну правову практику нового типу судочинства - консти­туційного, необхідність оволодіння яким зростає в міру становлення конституційного правосуддя;

  1. Принципи конституційного процесуального права.

Принципи конституційно-процесуального права України – це основоположні, керівні ідеї, які закріплені в нормах права та знаходять своє відображення в його окремих нормах та інститутах.



Принципи конституційно-процесуального права України поділяють на загальні та спеціальні.

До загальних принципів конституційно-процесуального права України належать ті, які характерні для всіх підгалузей та інститутів конституційного права України. Це – принципи публічності, пріоритетності, універсальності, демократизму, актив­ної дієвості, науковості, наступності, системності, програмності тощо.

До спеціальних принципів конституційно-процесуального права можна віднести:

  • Принцип компетентності, який полягає у тому, що уповноважені органи можуть вчиняти дії та приймати рішення тіль­ки з питань і в обсягах, передбачених законом. Він тісно пов’язаний з положеннями Конституції України, згідно з якими органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи уповноважені виключно на те, що дозволено законом.

  • Принцип процесуальної економії, який означає необхідність мінімальної кількості дій для досягнення певного позитивного правового результату, які утворюють відповідний процес.

  • Принцип кворуму і більшості при прийнятті колегіальних рішень, який випливає з одного із постулатів сучасності про те, що керувати має більшість. Саме для забезпечення цього правила і встановлено поняття кворуму та правило прийняття рішень більшістю. Залежно від важливості правовідносин рішення можуть прийматися відносною чи абсолютною більшістю.

  • Принцип пропорційності голосування, який тісно пов’язаний із принципом рівності та полягає в тому, що при прийнятті рішень кожен суб'єкт голосування має пропорційно однакову кількість голосів порівняно з іншими суб'єктами конституційно-процесуального права.

  • Принцип можливості оскарження процедури, відповідно до якого оскарження будь-якого рішення або дії гарантується Конституцією України. Таке оскарження може здійснюватися до вищестоящого органу або до суду, якщо законом не визначено інший порядок. При цьому оскаржити можна не тільки прийняте рішення, а й саму процедуру його прийняття. Слід зазначити, що незаконність процедури переважно призводить до визнання протиправності прийнятого під час цієї процедури рішення, навіть якщо його зміст не суперечить закону.

  • Принцип процесуальної послідовності, який означає, що правомірним має бути не тільки кожен окремий етап процесу, але ці етапи мають іти один за одним у послідовності, передбаченій законом.

  • Принцип імперативності процедури, згідно з яким кожне рішення має прийматися лише в установленому законом порядку. Альтернатива тут можлива лише у разі, коли це дозволяє сам закон.

  • Принцип недопустимості процесуальної аналогії. Так, будучи здебільшого імперативним, конституційний процес не може допустити аналогію, оскільки, по-перше, наявність дозволу на аналогію може призвести до зловживання правами та обов'яз­ками тими суб’єктами, які зацікавлені у прийнятті відповідного рішення у вигідному їм порядку, а, по-друге, кожна процедура у конституційному процесі розрахована на «обслуговування» конкретних матеріальних норм (наприклад, застосування норм референдного процесу недопустиме під час процесу набуття статусу біженця).

До основних принципів конституційного процесу (конституційно-процесуальної діяльності) можна віднести принципи:

Законності. Є найважливішим принципом конституційного процесу і характеризується як режим відповідності суспільних відносин у конституційній сфері вимогам діючих конституції і конституційних законів. Цей принцип передбачає гарантування конституційних прав і свобод громадян, неприпустимість протиставлення конституційної законності і політичної доцільності, невідворотність настання відповідальності за порушення режиму законності й державної дисципліни. Принцип законності спирається також на положення про те, що правовий порядок в державі ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а державні органи та їх посадові особи при цьому зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами держави;

Юридичної рівності. Спирається на конституційне положення про те, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, і що не може бути будь-яких привілеїв чи обмежень щодо будь-кого з них. Цей принцип базується і па положенні конституції про взаємну відповідальність держави і громадянина, що передбачає, з одного боку, обов’язок громадян додержуватися вимог закону, а з іншого — відповідальність держави перед людиною за свою діяльність;

Правової охорони інтересів суспільства, держави, окремих громадян та їх об’єднань. Базується на обов’язку держави гарантувати права і свободи людини, обов’язку окремих її органів забезпечувати додержання і реалізацію цих прав і свобод, обов’язку забезпечувати охорону державного і громадського порядку, суспільного ладу держави;

Публічності. Полягає в обов’язку органів влади здійснювати свої функції і повноваження від імені держави і за державний кошт. Не випадково конституцією передбачено, наприклад, те, що судові рішення ухвалюються судами іменем України, внаслідок чого є обов’язковими до виконання на всій території України;

Об’єктивності. Спрямований на максимально можливе в суб’єктивних умовах виключення з конституційного процесу проявів суб'єктивізму, однобічності в аналізі й оцінці дій і фактів суб’єктів (законом, зокрема, передбачено принцип неупередженості органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб до суб’єктів виборчого процесу; передбачено обов’язок Конституційного Суду неупереджено здійснювати конституційне судочинство, приймати рішення та висновки, що не піддаються перегляду і є обов’язковими для всіх без винятку тощо);

Гласності. Зумовлений необхідністю повної поінформованості суспільства про діяльність державних органів, їх посадових осіб щодо виконання покладених на них функцій, а також про факти законодавчого процесу, що створюють для грома­дян певні права чи обов’язки (конституцією передбачено право громадян знати свої права й обов’язки і кореспондуючий йому обов’язок органів влади доводити до відома населення закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян; конституцією також передбачено право на вільний доступ до інформації, за винятком тієї, що є державною таємницею; конституцією та законами передбачено відкритість діяльності державних органів, зокрема суду при здійсненні судочинства, яке повинно повністю фіксуватися технічними засобами).

Самостійності в ухваленні законних рішень. Виключає будь-яке втручання одних органів влади і посадових осіб в процес реалізації своїх повноважень іншими органами і особами, уповноважених на здійснення відповідної управлінської і (за винятком випадків, коли орган влади вищого рівня скасовує чи зупиняє дію незаконного рішення органу влади). Цей принцип також виключає можливість передачі одним органом чи посадовою особою своїх повноважень іншим и особам (так, президент згідно з Конституцією не може передавати свої повноваження іншим особам або органам;


  1. Джерела конституційного процесуального права, їх правова характеристика.

Термін «джерела права» застосовується в декількох значеннях, а саме як:



  • засіб юридичного виразу права, в результаті чого воно об’єктивується, набуває офіційності, формальної визначеності й загальної обов’язковості (формально-юридичне розуміння);

  • матеріальні умови життя суспільства, що зумовлюють спрямованість і зміст правових приписів (матеріальне розуміння);

  • наукові, релігійні та інші погляди, теорії, концепції щодо чинного, можливого та бажаного права (ідеологічне розуміння).

У підручнику С. Л. Лисенкова, термін «джерела права» застосовується в його формально-юридичному розумінні, тобто він означає засоби юридичного виразу права, способи надання йому офіційності, формальної визначеності й загальної обов’язковості.

Правова система Україна належить до романо-германської правової сім ’ї. Поряд з іншим це означає, що основним джерелом права в нашій країні є нормативно-правові акти, тобто видані в установленому порядку уповноваженими суб’єктами офіційні письмові документи (закони, укази, інструкції тощо), які містять у собі норми права Однак деякі документи не є нормативно-правовими актами, але містять у собі приписи, які є загальнообов’язковими до виконання і за своєю сутністю відіграють роль своєрідних нормативно-правових актів. До них відносять, наприклад, акти Конституційного Суду України, в яких дається тлумачення Конституції і законів України.



Виходячи з цього під джерелами галузі конституційного процесуального права розуміють нормативно-правові та інші акти, які містять конституційно-процесуальні норми. Ці джерела утворюють систему взаємопов’язаних нормативно-правових актів, до якої входять:

  1. Конституція України. Норми всіх без винятку галузей права не можуть протирічити або не відповідати Конституції України. Окрім цього, Конституція містить ряд норм, що регулюють відносини, які є предметом конституційного процесуального права. Це означає, що вона є джерелом усіх галузей національного права, у тому числі й конституційного процесуального права України.

  2. Закони України. Джерелами конституційного процесуального права України є не всі закони, а лише ті з них, що містять відповідні норми. При цьому частина таких норм у конкретному законі може бути різною. У законах, які спеціально призначені для врегулювання процедур здійснення прав і обов'язків, встановлених нормами конституційного права, конституційно-процесуальні норми складають переважну більшість їх змісту. До таких відносяться, наприклад, Закони України «Про вибори на­родних депутатів». «Про вибори Президента України», «Про всеукраїнський референдум» тощо. В інших законах України конституційно-процесуальні норми представлені у значно меншій кількості (наприклад, в Законі України «Про грома­дянство України»).

  3. Підзаконні нормативно-правові акти. До цієї групи джерел конституційного процесуального права належить значна кількість актів, що видаються Президентом України, Кабінетом міністрів України, міністерствами, місцевими державними адміністраціями та іншими уповноваженими суб’єктами. Вони можуть видаватись у формі указів, постанов, наказів, інструкцій тощо. Головна вимога щодо них полягає в необхідності відповідності їх приписів положенням Конституції і законів України.

Прикладами можуть слугувати Указ Президента України «Питання щодо використання державних символів України» від 9 лютого 2001 р., постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок виконання обов’язків міністра у разі його тимчасової відсутності» від 17 липня 2003 р., Положення про порядок видачі студентського квитка іноземцю, затверджене наказом Міністра освіти і науки України 28 листопада 2002 р., тощо.

  1. Рішення Конституційного Суду України. Як відзначалося вище, акти Конституційного Суду України не є нормативними актами у власному розумінні цього терміна. Однак у них дається тлумачення Конституції і законів України, що є обов'язковим для врахування при їх застосуванні. Це дає підстави відносити рішення Конституційного Суду України, в яких дається тлумачення процедур реалізації приписів норм конституційного права, до джерел конституційного процесуального права України. Прикладом може слугувати рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень частини другої статті 90, пункту 8 частини першої статті 106 Конституції України (справа про умови дострокового припинення повноважень Верховної Ради України) від 19 травня 2004 р.

  2. Акти органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування (селищні, міські ради, сільські, міські голови тощо) не є органами держави і тому не входять до структури державного апарату. Однак згідно з частиною першою статті 144 Конституції України «органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території». Таким чином, ці органи можуть приймати нормативні акти як матеріального, так і процесуального змісту. На практиці конституційно-процесуальні норми, що приймаються органами місцевого самоврядування, стосуються регулювання організації голосування виборців під час проведення виборів і референдумів.

  3. Публічно-правові договори. Цей вид джерел права широко не застосовується у сфері регулювання відносин, що є предметом конституційного процесуального права, що обумовлено їх важливістю і бажаною однозначністю у межах всієї країни. Досвід свідчить, що нормативний договір, як джерело конституційного матеріального і процесуального права, виникає в кризових для суспільства ситуаціях, коли складаються відносини, що потребують невідкладного врегулювання на конституційному рівні, а відповідні матеріальні й процесуальні норми відсутні або мають колізійний характер. Засобом розв'язання такої ситуації і стає договір між сторонами, які на законних підставах здійснюють державно-владні повноваження на найвищому рівні. Прикладом слугує Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціо­нування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995.

  4. Міжнародні договори. Стають джерелами конституційно-процесуального права після надання згоди на їх обов'язковість (ратифікацію) Верховною Радою України. Після цього такий договір стає частиною законодавства України.




  1. Конституційно-процесуальні норми, їх особливості та класифікація. Відмінності норм конституційно-процесуального права від норм матеріального права та процесуальних норм інших галузей права. Проблеми реалізації конституційно-процесуальних норм.

Щодо конституційно-процесуальних норм (як різновиду процесуальних норм та первинних елементів конституційно-процесуальних інститутів), то їх призначенням є встановлення процедури реалізації визначених нормами конституційного права повноважень або конституційних прав та обов'язків, а також процедури притягнення до конституційно-правової відповідальності відповідних суб'єктів. Таким чином, конституційно-процесуальні норми виконують службову роль стосовно норм матеріального конституційного права, будучи засобом їх здійснення.

Процесуальні норми конституційного права мають такі особливості:


  • їх цільовим призначенням є забезпечення реалізації відповідної матеріальної норми конституційного права;

  • процесуальним нормам конституційного права відведено провідне місце порівняно з процесуальними нормами інших галузей права, бо на їх основі можуть прийматися процесуальні норми інших галузей;

  • процесуальні норми існують тільки у зв’язку з відповідними матеріальними нормами, щодо яких вони виступають як вторинні;

  • конституційно-процесуальні норми є більш динамічними порівняно з матеріальними нормами. Як показує досвід, при незмінності матеріальних норм процесуальні норми можуть піддаватися неодноразовим змінам. Як приклад можна навести норми, що діють у сфері виборчого права України;

  • ці норми не мають власної санкції;

  • за кількістю процесуальних норм більше, ніж матеріальних.

Отже, конституційно-процесуальні норми як елемент системи конституційно-процесуального права є формально визна­ченим, встановленим чи санкціонованим Українським народом або державою чи суб’єктами місцевого самоврядування правилом поведінки, яке регулює суспільні відносини, що є предметом конституційно-процесуального права, і забезпечується всіма засобами впливу, передбаченими чинним законодавством. Це норми, що містять оптимальне правило поведінки суб'єктів конституційного права з метою реалізації ними матеріальних норм. При цьому потрібно звернути увагу на необхідність розмежування організаційних та процесуальних норм. Наприклад, положення організаційного характеру ч. 2 ст. 148 Конституції України про те, що Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України, має матеріальний характер. Разом із тим, не всі організаційні норми є матеріальними. Процесуальними є тільки ті з них, які визначають порядок та процедуру застосування правових норм в організаційній діяльності.

Слід наголосити на наявній відмінності між матеріальними й процесуальними нормами конституційного права та інших галузей права (наприклад, кримінального та кримінально-процесуального, цивільного та цивільно-процесуального тощо). Так, конституційно-правові процесуальні норми обслуговують не конституційно-правові матеріальні норми взагалі, а конкретні матеріальні норми. Тому деякі вчені переконані, що стосовно конституційного права не можна порушувати питання про існування в ньому відокремлених процесуальних норм.

На думку О. В. Совгирі, наведена позиція могла вважатися слушною лише на етапі зародження конституційно-процесуального регулювання суспільних відносин. Так, наприклад, у 1993 р. О. І. Степаиок зазначав, що процесуальні норми конституційного права неможливо і недоцільно виділяти в самостійну галузь права, оскільки вони органічно пов'язані з матеріальними нормами конституційного права та недостатньо виражені в чинному законодавстві. Нині ж наявний масив конституційно-процесуальних норм дозволяє ставити питання про їх систематизацію за окремими інститутами, а у майбутньому — також про можливість їх об’єднання у самостійну галузь конституційно-процесуального права, якій притаманні викладені вище особливості.

У літературі пропонується розмежовувати терміни «конституційні процесуальні норми» та «конституційно-процесуальні норми» («норми конституційного процесуального права»), розуміючи під першими процесуальні норми, що містяться у тексті Конституції, а під другими - усі норми, які належать до галузі конституційного процесуального права, незалежно від того, де вони розміщені - у конституції, в законі чи підзаконному акті. Вважаємо, що таке розмежування не має практичного навантаження, однак через подібність назв може спричинити непотрібну плутанину. Отже, для характеристики особливого призначення процесуальних норм у масиві норм конституційного права достатньо виокремлювати конституційно-процесуальні норми, або норми конституційного процесуального права, що визначають порядок реалізації матеріальних конституційно-правових норм, які містяться у джерелах конституційного права України.

Сфера дії конституційно-процесуальних норм та інститутів у конституційно-процесуальному праві різна. Деякі з них по­ширюються на всі конституційно-процесуальні, правовідносини (наприклад, методи, принципи даної галузі тощо) та становлять Загальну частину конституційно-процесуального права. Інші ж регулюють лише окремі процесуальні відносини і є його Особли­вою частиною (наприклад, норми, якими врегульовано діяльність конкретних органів державної влади). Загальна та Особлива частини конституційно-процесуального права України являють собою єдину взаємообумовлену та інтегровану систему та не можуть існувати окремо.

Конституційнопроцесуальні норми класифікують за низкою критеріїв. Зокрема виділяють:

1. За методом правового регулювання:

а) імперативні. Норми, що прямо вказують на відповідну поведінку суб’єктів за чітко визначених обставин;

б) диспозитивні . Норми, що містять процедурні настанови, які за певних умов і за добровільною згодою учасників можна деякою мірою скоригувати на власний розсуд, проте у встановлених процесуальними вимогами межах.

2. За характером регулятивних приписів, що містяться у нормі:

а)  дозвільні . Норми, що вказують на певний спосіб здійснення  юридично значущих дій, певний спосіб реалізації суб’єктами належних їм прав і обов’язків;

б) зобов’язуючі.Норми, що вказують на необхідність здійснювати певні дії у певний, чітко визначений спосіб;

в)  заборонні — норми,  що  виключають  можливість  здійснення певних дій у певний спосіб.

3. За сферою дії:

а)  загальні. Їх дія поширюється на всіх суб’єктів;

б) спеціальні.Орієнтовані на певну групу однорідних суб’єктів (наприклад державних службовців);

в)  виняткові . Упередбачених законом випадках усувають дію норм щодо певних суб’єктів.


  1. Конституційно-процесуальні відносини: поняття та зміст, суб’єкти та об’єкти.

Норми  конституційно-процесуального  права  діють  лише  у  тому випадку, коли вони реалізуються на практиці.  Під реалізацією  норм  конституційно-процесуального  права  розуміють  здійснення  суб’єктами конституційно-процесуального права належних їм юридичних прав і обов’язків. У процесі реалізації цих прав і обов’язків виникають  конституційно-процесуальні відносини,  тобто  врегу-льовані нормами конституційнопроцесуального права суспільні відносини, які виникають з приводу реалізації встановлених нормами конституційнопроцесуального права суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків, носіями яких виступають учасники цих відносин.

Конституційно-процесуальні  відносини  характеризуються тим, що:

а) нерозривно пов’язані з нормами конституційного права, виникають і здійснюються на їх основі;

б) полягають  у  реалізації  прав  і  обов’язків  суб’єктів конституційно-правових відносин;

в)  встановлюють порядок втілення в життя норм конституцій-ного матеріального права;

г)  охороняються державою, забезпечуються заходами юридичного впливу.

У структурі конституційно-процесуальних відносин виділяють такі елементи:

• суб’єкти;

• об’єкти;

• зміст.

Суб’єкти конституційнопроцесуальних відносин  це індивідуальні та колективні суб’єкти права, які використовують свою конституційну правосуб’єктність для реалізації належних їм суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків, визначених нормами конституційного права.

Суб’єктами конституційно-процесуальних  відносин  можуть бути:

1) фізичні особи (індивідуальні суб’єкти):

• громадяни України;

• іноземні громадяни;

• особи без громадянства (апатриди);

• особи з подвійним громадянством (біпатриди);

2) юридичні особи (колективні суб’єкти):

• державні органи, підприємства, установи, організації;

• органи місцевого самоврядування;

• комерційні організації;

• громадські об’єднання;

3) держава:

• власне держава;

• державні утворення;

• адміністративно-територіальні одиниці;

4) соціальні спільноти:

• народи;

• нації;

• етнічні групи.

Особливість  суб’єктів  конституційно-процесуальних  відносин  полягає в тому, що вони мають різні за обсягом права та обов’язки (неоднакові права і обов’язки мають народ України і держава Україна, громадяни України та іноземці і особи без громадянства тощо). 

Іншою рисою суб’єктів цих відносин є особливий механізм реалізації їх правосуб’єктності. В одних випадках така реалізація здійснюється  безпосередньо через  норми  конституційного та конституційнопроцесуального права, в інших випадках  через норми інших галу-зей права.

 Специфіка деяких суб’єктів цих відносин полягає в тому, що вони виступають лише як учасники конституційно-процесуальних  відносин і не можуть бути суб’єктами інших видів правовідносин (наприклад територіальні утворення).

слід відзначити, що держава і соціальні спільноти, якщо говорити про них як про суб’єктів права, не можуть вважатися безпосе-редніми  суб’єктами  конституційно-процесуальних  відносин.  оче-видно, що соціальні спільноти, враховуючи ступінь їх персоніфікації  і рівень організованості, в більшості випадків діють через державу і державні утворення. Хіба що при проведенні виборів і референдумів вони  виступають  як  самостійні  учасники  правовідносин  і  можуть розглядатися конституційно-процесуальним правом як його безпо-середні суб’єкти. В свою чергу, держава також не має ані правоздат-ності,  ані  дієздатності. 

Об’єкти конституційнопроцесуальних відносин  це соціальні явища, з приводу яких суб’єкти конституційноправових відносин вступають у відносини з приводу реалізації їх взаємних прав і обов’язків, визначених нормами конституційного матеріального права. Конституція України до переліку таких об’єктів відносить: конституційний лад, народний і державний суверенітет, громадян-ство, державну територію, державну символіку, мову, політичну,  економічну та ідеологічну багатоманітність, землю, державний бюджет, природні об’єкти права власності народу тощо. специфічним об’єктом конституційнопроцесуальних відносин є публічна влада і способи її здійснення.

До об’єктів  конституційно-процесуальних  відносин  нематері-ального (духовного) характеру належать найвищі соціальні цінності, гарантовані Конституцією  людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека, а також історична свідомість, традиції і культура української нації, етнічна, культурна, мовна і релігійна самобутність корінних народів і національних меншин України, спільна культурна спадщина, національно-культурні і мовні потреби громадян тощо.

Особливістю конституційнопроцесуальних відносин є нерівноправність їх суб’єктів, обумовлена дією принципу влади і підпорядкування, коли одні суб’єкти виступають правомочними сторонами, а інші — правозобов’язаними.

Зміст  конституційно-процесуальних  відносин  характеризується складною структурою. Він виявляється через конституційноправовий статус їх суб’єктів. для таких відносин характерним є особливий механізм реалізації їх суб’єктами своїх прав і обов’язків. так, у значній частині цих відносин права та обов’язки суб’єктів реалізу-ються не безпосередньо, а через інші правовідносини, що виникають внаслідок реалізації різних видів правових норм і мають конкретний характер.

Висновки.

Виходячи з викладеного можна зробити висновок про те, що предметом галузі конституційного процесуального права України є суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації прав і обов’язків, встановлених нормами конституційного права України.

На цій підставі конституційне процесуальне право як галузь права України можна визначити як систему загальнообов’язкових правил поведінки (правових норм та інститутів), що регламентують суспільні відносини, пов’язані з процесом реалізації встановлених нормами конституційного права України прав і обов’язків учасників відносин.

Об’єктивна необхідність існування та функціонування процесуального права обумовлюється потребою встановлення пев­ного порядку здійснення у конкретних відносинах суб’єктивних прав і юридичних обов’язків їх учасників. Таким чином, можна говорити про те, що процесуальне право є похідним від матеріального і покликане обслуговувати потреби ефективної реалізації останнього. Адже для того, щоб встановити у нормах процесуального права, наприклад, реальну та ефективну процедуру реалізації права громадян України на освіту або їх обов’язку захищати Вітчизну, необхідно спочатку в нормах матеріального права чітко закріпити конкретний зміст даних прав і обов’язків, вказати на коло суб’єктів, що є їх носіями.

Ця обставина обумовлює те, що процесуальні галузі права в основному виникають та існують паралельно з відповідними матеріальними галузями, наприклад кримінальне і кримінально-процесуальне право, цивільне і цивільне процесуальне право. Але одночасно слід зазначити, що в більшості випадків процесуальні галузі права виникають не одночасно з відповідними матеріальними.



Література.

  1. Актуальные проблемы юридического процесса в общенародном государстве. Ярославль, 1980.

  2. Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право). Навчальний посібник.-К.: Атіка, 2000.- С. 3-7..

  3. Бориславський Л. Форми реалізації конституційно-правових норм // Вісник Львівського університету. Серія юридична.-2000.-Випуск 35.- С.176-180.

  4. Бориславський Л.В. Державно-процесуальні строки: поняття, види. В кн. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали 2 регіональної конференції. Л., 1996.

  5. Васильев А.М. О правоприменении в процессуальном праве. В кн. «Проблемы соотношения материального и процесуального права», М. 1980.

  6. Горшенев В.М. О природе процессуального права. Правоведение. 1974, №2.

  7. В.М.Горшенев, П.С.Дружков. О системе процесуального права в советском государстве. Вопросы правоведения. 1970, вып.5

  8. И.А.Ким: В.С.Основин. Государственно-правовые процесуальные нормы и их особенности. «Правоведение», 1967, №4.

  9. Конституційне право України / За ред. В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики. - К.: Український центр правничих студій, 1999. - 376с.

  10. Конституційне право України. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів освіти / За ред. В.Ф.Погорілка. - 4-е вид. - К.: Наукова думка. - 2003.- 732 с.

  11. Конституційне право України. Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю.М.Тодики, В.С.Журавського. - К.: «Видавничий Дім «Ін Юре», 2002.- 544 с.

  12. Кутафин О.Е. Источники конституционного права Росийской Федерации. – М.:Юристь, 2002. – 348 с.

  13. Кутафин О.Е. Предмет конституционного права. – М.: Юристь, 2001. – 444 с.

  14. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування. Навч.посібник.- К.:Юрінком Інтер, 2000. - С.5-27.

  15. В.О.Лучин Процесуальные нормы в советском государственном праве. М.1976.

  16. Лучин В.О. Конституционные нормы и правоотношения.- М., 1997.

  17. Лукьянова Е.Г. Теория процессуального права. М.: Норма, 2003.

  18. Муніципальне право України: Підручник / В.Ф.Погорілко, О.Ф.Фрицький, М.О.Баймуратов та ін.- К.:Юрінком Інтер, 2001.- С.5-51.

  19. В.С.Основин. Процесуальные отношения в советском государственном праве.// Сов.гос. и право. 1982, №8.

  20. Перепелюк В. Конституційні процедури. Державно-процесуальне право: Навчальний посібник.- Чернівці: Рута, 2004. – с. 8 -61;

  21. М.Пухтинський. Конституційно-правова відповідальність у системі місцевих Рад. В зб. Правова держава. Вип.2, К.: «Наукова думка», 1992.

  22. Сорокин В.Д. Административно-процессуальное право. М., 1972.

  23. Степанюк О. Норми конституційного права України., Чернівці, 1994

  24. В.Тацій, Ю.Тодика. Конституційне право. Критерії, ступінь обгрун­тованості. Віче, 1995, №4.

  25. Теория юридического процеса. Под ред. Горшенева В.М. Харьков, 1985.

  26. Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина: Учебное пособие.- Харьков: «Фолио»: «Райдер», - 1998.- 292

  27. Фрицький О.Ф. Конституційне право України. Підручник. - К.:Юрінком Інтер, 2002. - 536 с.

  28. Шаповал В.М. Конституція як форма (джерело) конституційного права України (питання теорії) // Право України. - 1999. - № 6.

  29. Шемшученко Ю., Погорілко В. Система конституційного права як галузі права, юридичної науки та навчальної дисципліни // Вісник Академії правових наук України. - Харків, 2003.- № 2(33)-3(34).- c.213-214.

  30. Перепелюк В. Конституційні процедури. Державно-процесуальне право: Навчальний посібник.- Чернівці: Рута, 2004. – с. 8 -61;

  31. Бориславський Л.В. Державно-процесуальні строки: поняття, види. В кн. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали 2 регіональної конференції. Л., 1996.

  32. Бориславський Л.В. Форми реалізації конституційно-правових норм. Вісник ЛНУ ім. І. Франка. Серія юридична. Вип.35, Л.2000, с.176 – 179.

  33. Горшенев В.М. О природе процессуального права. Правоведение. 1974, №2.

  34. Лучин В.О. Конституционные нормы и правоотношения.- М., 1997.

  35. Лукьянова Е.Г. Теория процессуального права. М.: Норма, 2003.

  36. Сорокин В.Д. Административно-процессуальное право. М., 1972.


Запитання для самоперевірки.

  1. Перелічіть ознаки, які дають змогу ідентифікувати конституційне процесуальне право як самостійну галузь права.

  2. Окресліть особливості предмета і метода конституційно-правового регулювання.

  3. Дайте класифікацію джерел конституційного процесуального права.

  4. Розкрийте суть та значення санкції в конституційно-процесуальному праві.

  5. Охарактеризуйте поняття та види конституційних процедур.

  6. Дайте характеристику конституційно-процесуальним строкам: поняття, види, початок і перебіг.

  7. Розкрийте місце Конституції як основного джерела конституційного процесуального права.

  8. Визначте зв’язок конституційного процесуального права з конституційним правом України та іншими галузями права.


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка