Львівський національний університет імені івана франка на правах рукопису корнійчук валерій Семенович – 14



Сторінка1/4
Дата конвертації04.11.2016
Розмір0.93 Mb.
  1   2   3   4


Для заказа доставки данной работы воспользуйтесь поиском на сайте по ссылке: http://www.mydisser.com/search.html


ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
На правах рукопису
КОРНІЙЧУК Валерій Семенович
УДК 821.161.2 – 14 (092) І.Франко

ПОЕТИКА ЛІРИКИ ІВАНА ФРАНКА


10.01.01. – українська література


ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук


Науковий консультант –

ДЕНИСЮК Іван Овксентійович,

доктор філологічних наук, професор

Львів – 2006

ЗМІСТ

ВСТУП

3

РОЗДІЛ І

Еволюція естетичної свідомості поета


16

1.1. Лірика “молодечого романтизму”

19

1.2. Поезія пророцтва і бунту

42

1.3. Поетична філософія “болю існування”

73

1.4. Незглибимість художнього слова

101

1.5. Поезія недужого духу

125

РОЗДІЛ ІІ

Поетика жанру


144

2.1. Жанрова “система систем” збірки “З вершин і низин”

147

2.2. Жанрова мозаїка “Зів’ялого листя”

170

2.3. “Спільний діапазон морального чуття і темпераменту”

як жанрова парадигма “Мого Ізмарагду




186

2.4. “Із днів журби” – психологічний щоденник душі

197

2.5. Інвокативна лірика збірки “Semper tiro”

210

РОЗДІЛ ІІІ

Образний світ


223

3.1. Художнє пересотворення світу

226

3.2. Образ любовного страждання

262

РОЗДІЛ IV

Семантика ритму


296

4.1. Ритміко-інтонаційна структура збірки “З вершин і низин”

299

4.2. Ритмічна поліфонія “Зів’ялого листя ”

313

4.3. Ритміка Франкових “ізмарагдів”

340

4.4. Естетична природа ритму збірки “Із днів журби”

351

4.5. Гармонія ритму у збірці “Semper tiro”

366

ВИСНОВКИ

386

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

397


ВСТУП
Іван Франко як універсальний митець-мислитель залишив яскравий слід у найрізноманітніших галузях духовного життя України. Але насамперед він був поетом, автором десяти ліричних збірок, що, наче струни великої “еольської арфи”, відгукувалися на найменші порухи його чутливої душі. Скрізь, у кожній книзі – і у романтично-ідеалістичних “Балядах і розказах”, і в “агітаційній”, громадянській поезії “З вершин і низин”, і в інтимних мотивах “Зів’ялого листя”, і у м’якій, щирій дидактиці “Мого Ізмарагду”, і в елегійних імпресіях “Із днів жур-би”, і в мистецькому тріумфі “Semper tiro”, і в панорамній різнорідності “Дав-нього й нового”, і в національно-патріотичних “Віршах на громадські теми”, й у зворушливій ностальгії “Із літ моєї молодості” – перед читачем постає образ “цілого чоловіка”, якого називали “Каменярем”, “Вічним революціонером”, “Україн­ським Мойсеєм”, “Співцем боротьби і контрастів”, “Велетнем думки і праці”… Однак жодна із цих барвистих перифраз не відображає “живої істоти” Франка, невичерпності письменника, загальнолюдського і глибоко особистісного змісту його літературного чину. Недаремно останнім часом у науковий ужиток увійшло і протилежне, “протестне” наймення – “Не Каменяр” (Т.Гундорова), адже феномен митця не вкладається у прокрустове ложе будь-яких утилітарних аксіом чи естетичних канонів. Але, з іншого боку, має рацію і О.Пахльовська, що “в реаль­ності ж І.Франко і справді був “вічним революціонером”, у тому, однак, сенсі, в якому революціонізуючою є завжди творчість культурного діяча, що має сміливість ламати віковічні стереотипи, явно усвідомлюючи собі драматичну ціну подібної позиції” [372, с.20].

Поетична творчість І.Франка – це своєрідний ліричний універсум, художня рецепція мінливого світу, “ізмарагдне” віддзеркалення особи автора, “частина його серця, його живої душі і його нервів” [479, т.48, с.423]. Водночас, за образним визначенням І.Денисюка, це – і “безмежнеє поле в сніжному завої”, широчез­на арена дослідницьких пошуків” [146, с.135]. Осягнути Франкову лірику, розгадати її “секрети” прагнула кожна генерація франкознавців, а поет і досі зостається невідкритим, “незнаним”. “Для людей мого покоління, навіть причетних до літератури, – писав Є.Маланюк у рік 100-літнього ювілею письменника, – Франко залишався вельмишановною “академією наук в одній особі”, але, як поет, ставав, кінець-кінцем поетом НЕЗНАНИМ…” [330, с.68]. Згодом, через 20 років на одній із конференцій цю тезу фактично підтвердив і Є.Кирилюк: “У нас справді іноді вважають, що знають Франка досконало, збагнули всю значимість цієї постаті. Але спадщина Вічного революціонера невичерпна, як атом, і наше завдання не пасувати перед труднощами, а невтомно працювати, поступово розкриваючи таємниці його творчості” [215, с.14]. І вже напередодні незалежності України, накреслюючи обрії і перспективи франкознавчих досліджень, І.Денисюк також зазначав, що врешті “настав час висвітлити велегранну й монументальну постать справжнього, несфальшованого й неокраденого Франка…” [146, с.117].



Ще за життя поетові не завжди щастило з критикою на його твори. Для себе він хотів “вияснити не тільки добрі, але й слабі боки” своєї роботи [див.: 479, т.50, с.109], а у відповідь галицькій публіці нав’язувалися думки про “римовану прозу і революційну тенденцію” (Г.Цеглинський) або ж про “об’яв декадентизму в українсько-руській літературі” (В.Щурат). Не зумів належне оцінити Франкову лірику й О.Огоновський, якого небезпідставно сьогодні вважають “фундатором франкознавства” [146, с.133]. Правда, іронізуючи з “крайнього радикалізму” свого неслухняного учня, він устиг зауважити, що той всупереч пропаганді позитивізму “з природи є … ідеалістом і з’являє наклін до романтизму” [359, с.1072].

Проте досить мляві, інколи упереджені відгуки на перші збірки з початком віку змінилися аналітичними роздумами про ідейно-тематичне розмаїття і художню майстерність митця. Зокрема, М.Коцюбинський відзначав, що “багата образами й ідеями, колоритна й ароматна, немов квітучий луг, поезія Франка огортає різні сфери чуття, виблискує оригінальністю і силою” [288, с.27]. А М.Мочульський у фаховій рецензії на “Semper tiro” звернув увагу на формальні чинники цієї “книжечки”: “Мова чиста, ядерна, багата, осяяна золотими проміннями поезії. Вірш гнучкий, мельодийний; він плаче, сміється, співає, наче скрипка під смичком віртуоза” [353, с.488]. М.Євшан, у свою чергу, простежив художню еволюцію Франка: від “суспільника”, “доктринера” – до “чоловіка приват­ного”, чия поезія “набирає щораз більше індивідуальних прикмет…”, “здобувається на щирі, глибокі, добуті з душі тони” [див.: 171, с.135-152]. Він же чи не першим запропонував заглянути в “лабораторію духу” митця, у його творчу робітню. Блискучу критично-публіцистичну статтю про “велетенське значення” Франкової поезії у пробудженні національної свідомості написав С.Петлюра [див.: 374, с.89-108]. У цей час виходять і перші монографічні дослідження. Так, А.Крушельницький скрупульозно, хоч і спрощено, переказав зміст і “вражіння” усіх відомих поетичних збірок [див.: 296], а С.Єфремов у “спробі літературної біографії” І.Франка виділив мотиви героїчної боротьби і соціальних контрастів як домінантні, визначальні для художнього менталітету поета [див.: 172].

Двадцяті роки ХХ ст. в історії франкознавства почалися з контрoверсійної розвідки Г.Костельника “Плюси й мінуси в поезії Івана Франка” (1923). Назвавши автора “Мойсея” “par excellence поетом національних тем”, критик здебільшого зосередив свою увагу на “уємних” сторонах творчості митця і намагався довести, що “в його поезії переважає майстерство, а не геніальність” [див.: 282]. Проте це вже був період “нових шляхів”, нового розуміння Франкової спадщини, яке продемонстрували представники київської неокласичної школи. М.Зеров (1925), наприклад, розвіяв міф про антихудожність поета, недосконалість його форми. Він переконливо обґрунтував думку, що “Франко інтересний, в якому б розрізі, в якому б перекрої ми б не взяли його поезію” [179, с.487]. Не менш цінними виявилися міркування П.Филиповича (1926) про “загальний розвиток Фран­кової поезії”, яку дослідник розглядає в широкому історико-літературному контексті, в еволюційному колообігу, де, з одного боку, поет, як і Мойсей, “дійшов до кінця своєї дороги”, а з іншого, – як semper tiro, ступив на “вічно молодий початок шляхів” і виявився не подібним ні стилем, ні строфікою, ні ритмікою на своїх попередників і сучасників [див.: 468]. Варто відзначити також старання А.Музички (1927) пов’язати поетичну творчість Франка “з життям і літературою та наукою”. При цьому вчений “не гребував формою”, присвятивши їй невеликий розділ своєї монографії [див.: 354]. Однак згадані публікації все ж таки залишалися рідкістю для тогочасного франкознавства, де переважали емпіричні дослідження, написані до того ж з позицій вульгарного соціологізму. Правда, і в таких працях можна знайти окремі раціональні зерна, як-от: висновок В.Коряка, що “Франко був поет думки”, котрий “не нехтував і конструктивним моментом і багато уваги віддав строфічній будові своїх віршів” [281, с.359].

Після “глибокої павзи” тридцятих – першої половини сорокових років починається новий етап франкознавчих студій, покликаний науково-пошуковою діяльністю М.Возняка і його школи, що сприяло, зокрема, з’ясуванню генези, соціальних, естетичних витоків, контактів, впливу середовища, життєвих обставин, процесів формування і розвитку світогляду, окреслення творчої індивідуальності письменника. У доробку другої половини сорокових років прикметним явищем стала монографія Ю.Кобилецького “Поетична творчість Івана Франка” (1946) [230]. Серед праць, присвячених аналізові окремих збірок, вирізняється розвідка Є.Кирилюка “З вершин і низин” Івана Франка як новий етап у розвитку української поезії” (1946), у якій автор осмислює новаторський характер громадян­сько-політичної лірики [див.: 214]. Я.Ярема у широко закроєній статті “До проблеми ідейного змісту “ліричної драми” Ів. Франка “Зів’яле листя” (1948) [див.: 528] розглянув “інтенції” збірки на тлі інших творів письменника. А О.Мороз у не менш цікавому дослідженні “До генези й джерел “Мого Ізмарагду” Ів. Франка” (1948) [див.: 349] розшукав “джерела”, з яких “поет черпав своє вітхнення” [479, т.2, с.180]. Але симптоматичною рисою цих публікацій було акцентування на ідейно-тематичному спектрі віршів та ігнорування проблем художності.

Лише у ювілейний 1956-й рік з’являється цілий ряд серйозних праць, що прямо чи опосередковано висвітлювали питання поетики Франкової лірики. Пер­спективи вивчення майстерності накреслив О.Білецький у фундаментальній статті “Поезія Івана Франка” (1956). Порівнюючи творчість Т.Шевченка й І.Франка, він виділив дві стильові лінії в українському письменстві: “Шевченко – за природою поет пісенного, мелодійного складу. У Франка – потяг до ораторського, декламаційного стилю” [25, с.469]. М.Рильський в оригінальній статті “Франко – поет” (1956) відзначив органічне співіснування в його ліриці неповторно індивідуальних, самобутніх та традиційних, канонічних форм, поглиблених новим змістом. На думку дослідника, специфіка художнього мислення поета полягала в тому, що “мова віршова була природною мовою для схвильованого або враженого раптовою думкою-блискавкою Франка” [397, с.162]. Вдалу спробу проникнення у творчу лабораторію митця здійснив і П.Волинський, який у статті “Поетична майстерність Івана Франка” (1956) розглядав поетику на рівні композиції вірша, ритмомелодики, строфіки, евфоніки [див.: 69].

Найкращим дослідженням поетики Франкової лірики стала на той час монографія С.Шаховського “Майстерність Івана Франка” (1956), яка й досі не втратила своєї наукової привабливості. Її автор виходив з тези, що “справжня досконалість ліричних творів полягає в багатстві чуттів і думок, їх типовості, у їх повчальному прикладі” [504, с.20]. Основною одиницею аналізу поезії він уважав цикл віршів. Принцип циклізації (циклування – у термінології С.Шахов­ського) давав можливість ученому визначити естетичний ідеал поета, відкрити духовний світ його ліричного героя у різноманітних ракурсах і контекстах. У книзі простежується художня еволюція І.Франка, характеризуються основні риси його новаторства, параметри жанру, стилю, віршування, поетичного мовлення. Прикметно, що найбільше уваги відводиться найпопулярнішій тоді збірці “З вершин і низин”, де “розкривається вся шкала особистих почувань, від бадьорих і оптимістичних до болісних і безмежно трагічних” [504, с.56].



У 1958 р. вийшла книга О.Бойка “Поезія боротьби” про лірику збірки “З вершин і низин” [див.: 34]. Але, на відміну від попереднього дослідження, вона містила лише невеликий розділ про поетичну майстерність І.Франка. В основному автор розглядав ідейний зміст віршів, наголошуючи на їхній революційній спрямованості. Загалом у монографіях, що почали регулярно з’являтися після столітнього ювілею письменника, поезія займала належне їй центральне місце [див.: 28, с.126-253; 231, с.151-279; 523; 246, с.227-305; 63; 213, с.156-263; 323; 402; 138; 9 та ін.]. Однак питання художності залишалися на маргінесі наукових зацікавлень численної когорти літературознавців, які залюбки переказували зміст окремих віршів, не переймаючись особливо “секретами поетичної творчості” І.Франка. Невипадково у середині вісімдесятих років минулого століття довелося констатувати, що “нам бракує праць синтетичного, узагальнюючого харак­теру про глобальні проблеми його поетичного стилю і поетики” [155, с.45]. В актив тогочасного франкознавства хіба що можна було занести розвідку О.Дея “Із спостережень над образністю громадської та інтимної лірики І.Франка” [140], оглядову статтю А.Каспрука “Жанри лірики І.Франка” [203], дослідження про ритміку Г.Сидоренко [420], М.Сулими [421], Б.Бунчука [48] тощо. Деякі аспекти художньої майстерності поета знайшли своє відображення на сторінках “франківських” випусків “Українського літературознавства” у публікаціях Р.Кирчіва [217], І.Ковалика [236], С.Кормілова [254], Л.Міщенко [344], З.Франко [473], С.Шаховського [505] та ін.

Лише в незалежній Україні відбувся справжній науковий прорив у франко­знавстві. Звільнившись від ідеологічних пут, учені по-новому, з сучасних теоретичних засад відкрили для себе і для світу “Франка незнаного” і знаного. Одна за одною визріли ґрунтовні, оригінальні монографії А.Білої [21], О.Вертія [58], Р.Голода [92], Я.Грицака [104], Т.Гундорової [121], Я.Мельник [337], І.Папуші [367], А.Скоця [424], Б.Тихолоза [452], Р.Чопика [502], у яких постає розкутий, універсальний геній митця, позбавлений тоталітарного глянцю, очищений у горнилі правди. Водночас віденський учений Ш.Сімонек [539-541] усупереч деяким доморощеним “люнатикам” високо оцінив Франкову лірику fin de siècle, беззастережно зарахувавши її до модернізму. З’явилися і спеціальні, “малоформатні” навчальні посібники З.Гузара [114] і М.Ткачука [460-461], естетичні трактати Т.Пастуха [371], Б.Тихолоза [445], які окреслили параметри художнього світу поета. Нарешті почала заповнюватися одна із найприкріших прогалин у франкознавстві – віршування, без чого, як справедливо зазначав колись Я.Гординський, неможливо “з’ясувати собі Франкового ступеня поетичної творчості”. Услід за публікацією розвідки канадського дослідника В.Ніньовського [357] побачили світ концептуально новаторські теоретичні праці Б.Бунчука про найрозмаїтішого майстра української версифікації [46, 51], які можна поставити поруч із відомими аналогічними монографіями Г.Сидоренко, Н.Чамати, Н.Костенко про віршування Т.Шевченка. Характерною ознакою нової доби є прагнення й нового слова про лірику І.Франка дослідників з різних куточків “одної, нероздільної України” у численних статтях А.Білої, Ф.Пустової (Донецьк), З.Гузара, Г.Попадинець (Дрогобич), М.Кодака (Київ), Л.Куцої, І.Папуші, М.Ткачука (Тернопіль), Ю.Клим’юка (Чернівці) та ін. Але, безумовно, осібне, центральне місце у сучасному франкознавстві займає львівська школа, фундатором і духовним наставником якої став І.Денисюк, semper tiro М.Возняка. Її основною прикметою є дослідження поетики мистецької спадщини І.Франка, стереометричне прочитання художнього тексту, close reading одного твору. Саме у такому герменевтичному ракурсі розглядають проблеми майстерності поета Л.Бондар, М.Ільницький, В.Корнійчук, Б.Криса, М.Крупач, О.Легка, М.Легкий, Т.Пастух, Т.Салига, Л.Сеник, А.Скоць, Б.Тихолоз, Р.Чопик та ін. І все ж, незважаючи на безперечні досягнення у вивченні Франкового дивосвіту, його “поетика як ефективна змістовна форма” досліджена найменше [146, с.121], зроблено лише поверхневий зріз цієї складної, багатомірної художньої системи. Інтелектуальна за своїм характером і суттю лірика І.Франка являє собою синтез емоційно-чуттєвої сфери з раціональним, прагматичним відображенням об’єктивної дійсності чи містифікованим пересотворенням вирізьбленого химерною уявою ірреального світу. У ній відбився якісно новий етап художнього мислення, естетичних почувань, реалізувалися духовні скарби власного життєвого досвіду, збагачені довголітнім “блуканням по різних стежках всесвітньої історії та літератури”.

Отже, актуальність дослідження зумовлена відсутністю цілісного осмислення творчого універсуму І.Франка, комплексного аналізу поетики його лірики; необхідністю з’ясування еволюції естетичної свідомості поета; потребою вивчення генологічної природи як окремих віршів, так і жанрової системи провідних збірок; недостатньою експлікацією багатомірності образного світу, що ґрунтується на мотивах боротьби і любові; доцільністю врахування не лише формальних, статистичних параметрів віршування, а й естетичних факторів, які визначають діалектичний зв’язок ритмомелодики із змістом творів.



Пропонуючи нове прочитання Франкової лірики, враховуємо, суб’єктивний характер сприйняття художнього тексту, адже “вірш, – на думку Т.С.Еліота, – може набути для різних читачів різного значення, і жодне з цих значень не збігатиметься з авторським задумом” [169, с.76]. Тут важливим є положення Г.-Ґ.Ґадамера про позачасову актуальність мистецького твору, що, однак, не означає є його довільного тлумачення, позаяк “при всій відкритості й безмежжі інтерпретаційних можливостей твір встановлює масштаб адекватності, навіть вимагає такого масштабу” [127, с.8]. Звичайно, мова не йде про “конфлікт інтерпретацій” (П.Рікер) між дослідником і поетом, який, надаючи своєму творінню форми, не мусить пояснювати його зміст. Як уважав К.Ґ.Юнґ, “тлумачення він повинен залишити іншим та майбутньому. Великий твір – це як сон, що, попри всю очевидність, сам себе не витлумачує й ніколи не є однозначним” [524, с.106]. Проте існує ще й суттєва різниця між поясненням тексту і розумінням інтенцій митця, коли між ним і реципієнтом установлюються своєрідні іманентні стосунки. “Побачити і зрозуміти автора твору, – писав М.Бахтін, – означає побачити і зрозуміти іншу, чужу свідомість та її світ, тобто інший суб’єкт. При пояснюванні – тільки одна свідомість, при розумінні – дві свідомості, два суб’єкти. До об’єкта не може бути діалогічного відношення, тому пояснювання позбавлене діалогічних моментів (крім формальнореторичного). Розуміння певною мірою завжди діалогічнe” [13, с.320].

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка, серед наукових пріоритетів якої – комплексне дослідження українського літературного процесу ХІХ – початку ХХ ст. на основі сучасних теоретико-методологічних досягнень. Особливо важливе місце в наукових програмах і планах кафедри займає вивчення творчої спадщини Івана Франка, зокрема поетики художніх текстів.

Об’єкт дослідження – ліричні вірші І.Франка, написані упродовж його творчого життя, починаючи від перших літературних спроб аж до поезій років недуги. Природно, що найбільше уваги заслуговують п’ять головних збірок, які припадають на час духовно-світоглядної зрілості і найвищого розквіту художнього таланту поета: “З вершин і низин” (1893), “Зів’яле листя” (1896), “Мій Ізмарагд” (1898), “Із днів журби” (1900), “Semper tiro” (1906).

Предмет дослідження – поетика лірики І.Франка, її еволюція, зумовлена змінами естетичних намірів митця. Обираючи такий спосіб вивчення літературного об’єкта, виходимо із твердження Р.Якобсона, що “аналіз вірша знаходиться пов­ністю в компетенції поетики” [527, с.366]. Не вдаючись до дискусії стосовно різ­ного термінологічного статусу поетики [див.: 228, с.5-16], яка витіснила інший, популярний колись термін “майстерність письменника”, звернемо увагу на функ­ціональну поетику, що виходить на перший план сучасної “науки про художність” (Г.Клочек). При цьому віддаємо перевагу такому аспекту поетики як “інтенціонально зорганізованої системи прийомів художнього вираження” [108, с.21], що розкриває особливості ліричного бачення світу, універсальні закономірності поетичної творчості, детерміновані ідейно-естетичною позицією автора, своєрідністю його художнього мислення.

Допоміжними матеріалами роботи слугують поезії І.Франка, що залишилися поза збірками, деякі ліро-епічні, прозові тексти, переклади з чужих літератур тощо. Широко використовується епістолярій письменника, літературно-критична й теоретична спадщина, архівні матеріали. Інтертекстуальний характер Франкової лірики актуалізується в контексті окремих книг Біблії, фрагментів Літопису руського, поезій Л.Боровиковського, І.Величковського, П.Верлена, Г.Гайне, П.Грабовського, Я.Каспровича, М.Костомарова, Уляни Кравченко, О.Пушкіна, С.Руданського, Ю.Словацького, Лесі Українки, О.Толстого, Т.Шевченка, В.Щурата та ін.

Каталог: dfiles
dfiles -> Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «юридична академія україни імені ярослава мудрого» На правах рукопису савченко ганна Ігорівна
dfiles -> Міністерство освіти, науки, молоді та спорту україни житомирський державний технологічний університет на правах рукопису довгалюк віта валентинівна
dfiles -> Ужгородський національний університет на правах рукопису петрінко віктор степанович (09 340. 0(09). Вплив "політики" арістотеля на становлення І розвиток європейської політичної думки
dfiles -> Науково-дослідний центр індустріальних проблем розвитку нан україни на правах рукопису Купріянова Валентина Сергіївна
dfiles -> Гойчук Ольга Іванівна
dfiles -> Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка