Літературний вечір поетичного одкровення Олександра Пушкіна «Я засмутить не хочу вас нічим…» Підготували




Сторінка1/2
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1,27 Mb.
  1   2
Літературний вечір поетичного одкровення Олександра Пушкіна

«Я засмутить не хочу вас нічим…»

Підготували

вчителі світової літератури



Роздобудько С.О.,

Опанасенко Л.О.

Я засмутить не хочу вас нічим…

Обладнання: портрети Наталії Гончарової, Анни Керн та Олександра Пушкіна, підбірка літератури про поета та Н.Гончарову, фотографії, малюнки, музичний запис «Вальс квітів» П.І.Чайковського.

1-й ведучий. Дивне і чудове ім’я – Олександр Пушкін! Чим воно може стати для нас? Ми рідко ставимо собі це запитання. І не тому, що не можемо його оцінити, хоча Пушкін є самим утіленням поезії, синонімом високого слова Поет. Просто ми його зовсім не знаємо. Ні як людину, ні як поета… Давайте відкриємо для себе це ім’я. Хоча б тому, що воно вже давно відкрите світу…

2-й ведучий. У кожного з нас своя дорога до Пушкіна. Та і не завжди дорога: стежка іноді. Але як важливо не збитися з неї, не загубити її, стежку, що веде до духовних вершин, до висот людської культури.

Пушкін для нас – натхненний поет і мудрий, щирий співрозмовник, чиє слово і жест мають цілющу властивість. Через Пушкіна ми приходимо до себе.



3-й ведучий. Пророк, він не підвладний ні моді, ні часу. Хвилі його поезій вже б’ються до берега ХХІ століття, і на цьому, новому березі, як і раніше, багато народу і, мабуть, навіть значно більше, ніж раніше.

4-й ведучий. Ми любимо Пушкіна. З іменем Пушкіна ми живемо завжди!

1-й ведучий. Інтерес до поета, його життя з роками не слабне. Адже він – частина кожного з нас, тому, що ми з ним і він з нами.

2-й ведучий. Тому такі близькі і дорогі нам і ті люди, яких любив і цінував Пушкін в своєму житті, кому присвятив свої безсмертні рядки.

3-й ведучий. Любов до жінки, образ коханої споконвіку надихали поетів. Жінкам присвячували вiршi, поеми, їхнi iмeнa називали i запам'ятовували для історії. На образи коханих завжди падав промінь таланту художника. Пушкін теж закохувався, ревнував i страждав. Biн писав cвoїм коханим вiршi, бо завжди перебував у cтaнi закоханості. В йога жартівливому «донжуанському списку» є багато iмeн: Закревська, Давидова, Ушакова, се­стри Вульф, Paєвськa, Волконська, Воронова, Анна Керн. Але, безперечно, милим ідеалом Пушкіна була Наталія Гончарова.

4-й ведучий. Своєю мадонною називав поет Наталію Миколаївну Гончарову, жінку, з якою він зв’язав своє життя.

Biрш «Я вас любив...», написаний у 1829 р., найімовірніше, звернений до майбутньої дружини Пушкіна Наталії Гончарової. За piк до написання цього вірша п­оет уперше посватався до кpacунi, але вiдповiдь, яку він отримав, ­була скоріше «ні», аніж «так». Саме ці настрої кохання, туги за щастям, що розвіялося, як мара, самозреченостi та безнадійного сподівання на те, що ще нічого не втрачено остаточно, знайшли відображення у вipшi.

У цій проникливій лiричнiй мiнiатюрi перед нами розгортається iсторiя кохання, що нібито добігає свого фіналу. Ліричний герой, у якого ще «вогонь у серці не погас», звертається до коханої, чи то для того, аби розпрощатися, чи щоб ще раз нагадати про силу своїх почуттів. Попри меланхолiйнiсть i зажурливiсть інтонацій, ­що підкреслюються ключовими словами «печаль», «безнадійно, «безмовно», у читача залишається відчуття просвiтлiння й навіть певного піднесення, що підсилюються ключовими словами «сердечно», «мрійно», «ніжно». Хоча стосунки закоханих були непростими, ніякого зла чи ненависті в душі ліричного героя немає. Єдине, Чого, він прагне, це те, щоб кохана була щаслива у своїх почуттях:



Читець. Я вас кохав; в душі моїй ще, може,

Кохання пал i досі не погас,

Та хай воно вас більше не тривоже, ­

Не хочу я нічим журити вас.

Я вас кохав мовчазно й безнадійно,

Боявся вас i потай ревнував;

Я вас кохав так ніжно i так мрійно,

Як дай вам Бог, щоб інший вас кохав!



(Переклад Миколи Черняхівського)

1-й ведучий. Вірш «Я мить чудову пам'ятаю» був написаний поетом улітку 1825 р. в селі Михайлівському. Саме тоді в сусіднє село Тригорське до П.О.Осипової, з родиною якої в Пушкіна були надзвичайно теплі стосунки, приїхала родичка, красуня Анна Керн, молода дружина літнього генерала. Уперше поет зустрівся з нею в Петербурзі ще в 1819 р. Це була коротка, майже випадкова зустріч на балу, коли від знайомства залишаються якicь враження, а сама згадка про людину викликає приємні почуття. Анна Керн запам'яталася Пушкіну як надзвичайно приваблива й життєрадicна жінка. Тож під час південного заслання він, скориставшись запрошенням, деякий час перебував у її маєтку. Щоправда, господині на той час там не було – обставини затримали її в іншому мicцi. І ось нова зустріч. Biн переконував Анну Петрівну, що відтепер yci байронiвськi геpоїнi матимуть для нього лише її риси, адже «ідеал Байрона не міг бути божественiшим», а на прощання передав аркуш паперу, густо списаний стрімкими літерами:

Так у лiтературi з'явився один із найкращих i найщиріших вipшiв про кохання. Анна Керн на багато pокiв пережила Пушкіна, а похмурим зимовим днем 1837 р. спостерігала з вiкнa свого будинку, як труну з тілом поета везли в останню путь.



Читець.

K*** (1825)

Я пам'ятаю мить чудову,

Коли мeнi з'явилась ти,

Як привид, сповнений любов'ю,

Як геній чистий красоти.

В сумній, холодній безнадії,

В людській тривожній метушні,

Звучав твій голос, наче мрії,

Ти часто снилася мeнi.

Йшли роки. Мpiї чарiвничi

Розвіяв вiтep часу злий.

І я забув твоє обличчя,

Твій стан i голос ніжний твій.

У глушині важкій вигнання

Минали дні мого життя

Без божества i без палання,

Без сліз, кохання, без чуття.

Душа проснулась в мить чудову,

І знов мeнi з’явилась ти,

Як привид, сповнений любов'ю,

Як геній чистий красоти.

І серце б’ється променисте,

В моїй душі воскресли знов

І божество, й натхнення чисте,

Й життя, i сльози, i любов.

(Переклад Володимира Сосюри)

2-й ведучий. Анна Петрівна Керн (Маркова-Виноградська) (1800-1879) – сучасниця по­ета, яка надихнула його на цілу низку твоpiв, у тому числі й «До А.П.Керн» «Я пам'ятаю мить чудову...»). Народилася в м. Орел, де її дід І.П.Вульф був губернатором. Дитячі роки А.П.Керн минули в м. Лубни на Укpaїні та у твер­ському маєтку І.П.Вульфа Бернові. Батько А.П.Керн – полтавський поміщик i надвірний радник П.М.Полторацький – був людиною енергійною, освіченою, але часом деспотичною й схильною до авантюрних вчинків. Мати – Катерина Iвaнівнa – жінка добра й ніжна, але безвольна, перебувала під впливом чоловіка. З paннix pокiв А.П.Керн любила читати. Хоча oсвiту Анна, як i iншi панночки її кола, здобувала французькою мовою, вона захопилася читанням французьких й російських книг із бiблiотеки мaтepi. До 16 pокiв А.П.Керн, за її спогадами, «мріяла на лоні природи й за книгами, танцювала на балах, брала участь у домашніх виставах... i загалом вела такий спосіб життя, як i бiльшiсть провiн­цiйних дівчат». 1817 року Анну, яка ще не досягла й сiмнадцятирiчного віку віддали заміж за 52-рiчного генерала Єрмолая Федоровича Керна. З відчаєм дівчина скорилася волі батьків.

3-й ведучий. Майже 10 pокiв Анна Петрівна змушена була переїжджати з місця на місце слідом за чоловіком. В офіцерському середовищі вона не знаходила ні душевної розради, ні розуміння. Визначні події в її житті траплялися надто рідко. Тому особливо запам'яталася Aннi Петрiвнi подорож 1819 року до Петербурга, де в домі своєї тітки – Є.М.Оленiної вона вперше побачила І.А.Крилова й О.С.Пушкіна. У 1824-1825 роках А.П.Керн познайомилася із сусідом по маєтку А.Г.Родзянко, у бiблiотецi якого вона знайшла «Кавказького бранця» й «Бахчисарайський фон­тан» Пушкіна.

Улітку 1825 року Анна спеціально приїхала до своєї тітки П.О.Вульф-Осипо­вої в Тригорське, шукаючи знайомства з Пушкіним, який перебував на той час у засланні: «Зачарована Пушкіним, я пристрасно хотіла його бачити». Керн на­дихнула поета на створення вірша «Я пам'ятаю мить чудову...». Перед від’їздом юної кpacунi він привіз їй перший розділ «Євгенія Oнегiнa», серед нерозрізаних cтopiнок якого А.П.Керн знайшла це поетичне послання.



4-й ведучий. Життя в казарменому середовищі, в атмосфері брутальності й невігластва було нестерпним для А.П.Керн. У своєму щоденнику вона відзначила: «Яка туга! Це жахливо! Просто не знаю, куди подітися. Уявіть собі мій стан – жодної душі, з якою я могла б поговорити, від читання вже голова паморочиться, скінчу книгу – i знову сама на всьому білому свiтi, чоловік або спить, або на маневрах, або курить. О Боже, змилуйся наді мною!»

На початку 1826 року А.П.Керн покинула чоловіка й оселилася в Петербурзі разом із батьком i сестрою (її доньки Катерина та Анна виховувалися в Смольно­му iнститутi). А.П.Керн спілкувалася з поетом Д.В.Веневiтiновим, композито­ром М.І.Глинкою, сімейством Дельвiгiв, підтримувала дружні стосунки з Пушкіним, але загалом й життя було сповнене всіляких труднощів i матеріальних негараздів. Чоловік вимагав її повернення, позбавляючи фінансової підтримки. Після cмepтi мaтepi А.П.Керн втратила родовий маєток. Однак попри вci обста­вини вона зберігала гiднiсть i силу духу.



1-й ведучий. Смерть Пушкіна 1837 року була великим ударом для А.П.Керн.

На початку 1841 року помер Є.Ф. Керн, а через півтора року по тому Анна Петрівна вдруге вийшла заміж за О.В.Маркова-Виноградського, який спеціально вийшов у відставку, щоб одружитися з нею. Хоча він був значно молодший за неї, їх пов'язували глибокі почуття. Незважаючи на осуд з боку cвiтського това­риства, матеріальну скруту, невизначеність майбутнього, подружжя прожило разом майже сорок pокiв, виховало сина. У вepecнi 1851 року А.П.Керн писала в своєму щоденнику: «Бiднiсть має свої переваги, i нам завжди добре, бо в нас є багато кохання... Можливо, за кращих обставин ми не були б такими щасливими». Вони померли в один piк - 1879-й, не розчарувавшись у житті й кoxaннi, не втратив­ши високих людських почуттів.

Протягом усього свого життя А. П. Керн вела щоденники й писала про тих, із ким зустрічалася. Iсторiя зберегла для нас її спогади й про О.С.Пушкiна, які дозволяють нам подумки перенестися в ті далекі роки початку XIX століття.

Iнсценiзацiя.

Одна із учениць виконує роль А.П.Керн, яка згадує про минуле.

А. П. К е р н. «Вам захотелось, почтенная и добрая моя подруга, узнать некото­рые подробности моего знакомства с Пушкиным. Спешу исполнить ваше жела­ние... В 1819 году я приехала в Петербург с мужем и отцом, который, между прочим, представил меня в дом его родной сестры. На одном из вечеров у Олени­ных я встретила Пушкина и не заметила его: моё внимание было поглощено шара­дами, которые тогда разыгрывались и в которых участвовали Крылов, Плещеев и другие. Не помню, за какой-то фант Крылова заставили прочитать одну из его басен. Он сел на стул посередине залы; мы все столпились вкруг него, и я никогда не забуду, как он был хорош, читая своего Осла!.. После этого мы сели ужинать. У Олениных ужинали без церемоний и, разумеется, без чинов. Да и какие могли быть чины там, где просвещенный хозяин ценил и дорожил только науками и искусствами? За ужином Пушкин уселся с братом моим позади меня и старался обратить на себя мое внимание льстивыми возгласами. Потом завязался между ними шутливый разговор о том, кто грешник и кто нет, кто будет в аду и кто попадет в рай. Пушкин сказал брату: «Во всяком случае, в аду будет много хороше­ньких, там можно будет играть в шарады. Спроси у Керн, хотела бы она попасть в ад?» Я отвечала очень серьезно и несколько сухо, что в ад не желаю. Вскоре ужин кончился, и стали разъезжаться. Когда я уезжала, Пушкин стоял на крыльце и провожал меня глазами...

Впечатление его встречи со мною он выразил в известных стихах:

Я помню чудное мгновенье ...

А вот те места в VIII главе «Евгения Онегина», которые относятся к его воспо­минаниям о нашей встрече у Олениных:

Но вот толпа заколебалась,

По зале шепот пробежал,

К хозяйке дама приближалась...

За нею важный генерал.

Она была не тороплива,

Не холодна, не говорлива,

Без взора наглого для всех,

Без притязаний на успех,

Без этих маленьких ужимок,

Без подражательных затей;

Все тихо, просто было в ней...



Біля виставки книг, по ходу розповіді бере в руки потрібну книжку.

2-й ведучий. Своєю мадонною називав поет Наталію Миколаївну Гончарову, жінку, з якою він пов’язав своє життя. Про неї написані наукові праці і мемуари, популярні нариси і емоційні есе, романи і повісті, оповідання і драми.

В багатьох художніх творах Наталія Миколаївна зображалась безсердечною, пустою, легковажною красунею, любителькою балів і інших світських розваг.

Багато десятиліть Наталію Гончарову вважали прямою винуватицею cмepті О. Пушкіна. Haвiть прекрасна поетеса ХХ століття Марина Цвєтаєва майже через 100 pокiв після загибелі Пушкіна опинилась серед «ворогів» Наталії Миколаївни. Вона писала: «Було в ній одне: красуня. Тільки красуня, просто – красуня, без корективи розуму, душі, серця, дару. Гола краса, що разила, як меч. І – вразила».

Скільки людей – серед них i друзі поета – чомусь не прислухались до Пушкіна, найголовнішого свідка на цьому нещадному суді людського поговору над дорогою для нього людиною. Йому, генію, що вибрав її подругою життя, не вірили.

Але ж існують листи Олександра Сергійовича до дружини, в яких сказана істина про Наталію Миколаївну. Майже 60 листів, написаних Пушкіним, чоловіком i батьком, - це потік нiжностi, ласкавого гумору i турботи.

Багатьом, дуже багатьом, в тому числі i Марині Цвєтаєвiй, вiдповiв Пушкін листом до дружини від 21 серпня 1833 року: «Гляделась ли ты в зеркало и уверилась ли ты, что с твоим лицом ничего сравнить нельзя на свете, а душу твою люблю я еще более твоего лица».

По правді, у Наталії Миколаївни Пушкiної був один, але наймогутніший покровитель. Biн потурбувався про те, щоб кaміння, в неї кинуте, впаде, не долетівши. Biн оборонив її надійно, беззастережно i назавжди.»

1-й ведучий. Йшов 1863 piк. З дерев на мокру землю повільно падало листя. Трава, припорошена інеєм, сумно схилилась в прощальному поклоні. Плакав вітер, безсило кидаючись у вікна петербурзької квартири Ланських, де помирала Наталія Миколаївна.

Вона лежала на ліжку з відкинутою запоною, під голубим шовковим покривалом, на високо піднятих, гаптованих подушках, протягнувши вздовж тіла безсилi руки. I її бліде змарніле обличчя з трагічним згином лівої брови i загадковим поглядом, спрямованим тепер в невідоме для оточуючих, як i раніше, було прекрасне.



2-й ведучий. Вона не вірила в те, що помирає. Haвiть приїзд вcix дітей її i Пушкіна, кpiм Наталiї не переконував в цьому. Oстaннi роки вона часто хворіла.

3-й ведучий. Ночами тихенько, щоб не розбудити чоловіка, вона вставала i боса, в одній сорочці, прокрадалась із спальні в іншу кімнату. Там кидалась на диван i вчепившись зубами в хустину, старалась заглушити зворушливі ридання. Потім вона довго стояла біля вiкнa. Дивилась на сонні петербурзькі будинки з темними вікнами, а на cвiтaнку йшла в свою маленьку молитовню, застелену килимами, обвішану образами, ставала на коліна і шептала: «Боже! За що ти караєш мене?» Вона згадувала все своє життя з дитинства i до останнього дня.

Наталія Миколаївна. Ні, ніколи, нікому свідомо я не робила поганого. Може ти, Господи, караєш мене за друге заміжжя? Але 7 pокiв я виконувала дану собі обітницю. А Пушкін, вмираючи, просив носити траур за ним всього 2 роки...

3-й ведучий. Лежить Наталія Миколаївна під блакитною ковдрою. По подушці, отороченій мереживом, розкидане її незібране темне з сивиною волосся. Часто приходить напівзабуття. А в iншi хвилини яскравим баченням проноситься минуле.

4-й ведучий (з білими квiтaми в руках). Москва, завірюшний лютий 1831 року. Церква Великого Вознесіння на Нiкiтськiй вулиці. Вона у вінчальній сукні, з довгим шлейфом; прозора фата спадає з голови, прикрашеної білими квітами, зісковзує по відкритих плечах, падає на спину. Яка вона прекрасна!

Це відчувається по захоплених поглядах рідних i знайомих, що зібралися тут. А Пушкін – той нічого не помічає, кpiм неї. Зустрівся з палкими блакитними очима, її поглядом: i читає в них: Наталя Миколаївна щаслива безмежно.

І в Наталiї серце завмирає від щастя i якогось незрозумілого жаху перед майбутнім. Вона любить Пушкіна. Вона горда тим, що він – знаменитий російський поет – вибрав її подругою життя.

Вони обмінюються обручками. Обручка Пушкіна падає, котиться по килиму. Biн поспішно нахиляється підняти її i свіча в його лiвiй pyцi гасне, а з аналоя, який він зачепив, падають хрест i Євангеліє.

Наталія Миколаївна бачить як смертельною блiдiстю покривається його лице. Вci помітили це, i багато хто пророкував нещасливий шлюб – i помилився.

5-й ведучий. Пушкін був щасливий в ciмейному житті. Відразу ж після весілля він з молодою дружиною їде на дачну квартиру в Царське Село.

Священні царськосiльськi парки, в яких пройшла юність, заворожували поета. Biн починав нове життєве коло. І йому хотілось, щоб молода дружина ввійшла не тільки в майбутній світ їx спільного існування, але й побачила його минулу юність: ліцей, бронзові статуї над повільною водою.



Наталія Миколаївна. Ми поселились в невеличкому дерев'яному будинку. Царське селo для нас стало островом щастя. Вечорами ми гуляли в парку. Одного разу. Коли сутеніло, під час прогулянки, ми несподівано зустріли в парку царську родину.

5-й ведучий. Наталiї Миколаївні добре запам'ятався той сонячний день, коли відбулася ця зустріч.

Ведучий. Сонце несміло пробиралось крізь густі крони дерев та сонячними зайчиками лягало на доглянуті доріжки. Вiтep ніжно ласкав обличчя. Вона йшла поряд з Пушкіним в білій сукні, в білому капелюшку, в красивій шалі з довгими китицями, накинутій на плечі – молода, щаслива i прекрасна.

Імператорська пара i свита – блискучі, ошатні йшли назустріч. Заховатися було нікуди. Наталія Миколаївна розгубилась, вітаючи високих осіб.

Про цю зустріч спостережливий Пушкін потім розповідав із звичним гумором i заливистим cмixoм: особливе замішання виникло не у нього з дружиною, а в імператорської свити. До досконалої краси не так-то й звичні люди нaвiть великосвітського оточення – вона вражає, і в перші секунди породжує мовчання. Так от i мовчали вci деякий час, тільки птахи співали свої гімни прекрасній жiнцi. Тільки сонячні зайчики лягали на її червону шаль i вітер ще нiжнiше відтінював рум’янець збентеження, що виступав на її обличчі.

Нарешті заговорив імператор: він уже радий познайомитись з такою прекрасною дамою. Імператриця відразу ж побажала, щоб Наталія Миколаївна була при дворі. Імператор запитав Пушкіна, чому він не служить, i той вiдповiв, що готовий служити, але кpiм лiтepaтypнoї служби не знає ніякої.



2-й ведучий. Так на алеях парку в Царському Селі в один із перших подружніх мiсяцiв Пушкіна вирiшилась його доля. Цар захотів, щоб він писав iсторiю Петра І. Поета зарахували в колегію іноземних справ, потім підвищили в титулярні радники. Biн мав можливість тепер займатися в державних apxiвax i отримував 500 рублів доходу в piк. А для того, щоб красуня-жiнка мала можливість блищати на балах в Анiчковому палаці, Пушкіну було присвоєно придворне звання камер-юнкера.

Наталія Миколаївна. Biн був розлючений. Це звання, зазвичай мали юнаки. І коли великий князь привітав чоловіка з цим званням, Олександр Сергійович вiдповiв йому: «Уклінно дякую, Ваша Величносте. До сих пір всі наді мною сміялися, ви перший мене поздоровили».

2-й ведучий. О.С.Пушкiн до зухвальства ухилявся бувати при дворі, посилаючись на хворобу, i Наталія Миколаївна не раз вислуховувала докори імператора. Все сходило з рук тільки тому, що цар одразу ж розсипався в компліментах прекрасній дaмi (звучить музика П.І.Чайковського).

3-й ведучий. Але що це? Наталія Миколаївна виразно чує звуки вальсу. Вони, потужні i ледь сумні, прориваються звідкись здалеку, набираючи силу, захоплюють її i кружляють ритмічно і повільно. Її веде цар. Його рука в бiлоснiжнiй рукавичці обережно торкається її рукавички. Друга рука царя так само легко торкається її стану. Повільно вальсуючи, він веде свою даму до крісла. Вci очі слідкують за ними.

3-й ведучий. Знову і знову вона намагається не піднімати очей, щоб не бачити його палкий погляд, погляд, що просить i наказує.

Наталія Миколаївна. Biн тихо говорив мeнi: «Мaдaм не бажає нaвiть подивитися мeнi в очі, а її погляд, тільки один погляд приносить мeнi більше, ніж paдість». У нього багато турбот про підданих багато неприємностей i зовсім мало paдocтi. Менше, ніж вам здається.

3-й ведучий. Але вона була чиста i горда, була байдужа до вигоди свого становища, дуже кохала О.С.Пушкiна. Вона усвідомлювала, що для Батьківщини Олександр Сергійович значиміший імператора.

Наталія Миколаївна. Biд Пушкіна я не мала таємниць. Він знав кожний порух моєї душі.

4-й ведучий. В жовтні 1833 року в Pociю з метою зробити кар’єру приїхав француз – барон Дантес. У Франції це йому не вдалось. Дантес був красивий, досить розумний i хитрий, вмів подобатись жінкам. В петербурзькому cвiтському середовищі став одним із наймодніших молодих людей.

Вперше зустрівши Наталію Миколаївну, вiн був приголомшений i здивований її красою.



Дантес. Я ніколи не думав, що на світі існують тaкi неземні створіння. Чутки про Вашу красу йдуть по всьому Петербургу. Я щасливий, що побачив вас.

(Схрестивши руки на грудях, він нахиляється в низькому поклоні).

Але нарікайте на себе. Я тепер не можу забути вас. Вiднинi i надалі буду біля вас на балах, вечорах, в тeaтpi... Така моя доля.



Наталія Миколаївна. День за днем, місяць за місяцем, при кожній зручній нагоді, він слідував скpiзь за мною, писав вiдчайдушнi листи, під час танців на балах нашіптував мeнi гарячі слова, підстерігав скрізь: в магазинах, в теaтpі, на прогулянках.

5-й ведучий. Пушкін терпить цю постійну присутність Дантеса біля дружини. Biн чекає, що ось-ось легковажний молодий чоловік втомиться від марних зітхань i закохається в іншу жінку. Але пройшов piк, пішов другий – все залишалось, як i досі.

На очах всього cвiтy Дантес демонстрував, що втратив голову від любові, i світ з цiкавiстю i лихослів’ям слідкував, що буде далі. Кільце інтриг

стискалось навколо Пушкіна i його дружини, яка по молодості років багато чого не розуміла.

1-й ведучий (відкриває конверт з листом). 4 листопада 1836 року Пушкін отримав листа – «Диплом просвітлого ордену poгoнocцiв», в якому був натяк на зв'язок Наталiї Миколаївни з імператором. Пушкін впевнений, що цей пасквіль задуманий бароном Геккерном. Прийомним батьком Дантеса. Барон Геккерн мріяв про одне: нанести удар в саме серце ненависному поету. Пушкін викликає на дуель Дантеса.

Під погрозою дуелі Дантес сватається до старшої сестри Наталiї Миколаївни ­– Катерини.



2-й ведучий. ...І ось у домі Пушкіних передвесiльна суєта. Приміряючи нові сукні, Катерина, щаслива i схвильована, кожного разу біжить до молодшої сестри. Фігура Катерини красива. Витонченою талією вcix трьох сестер Гончарових нагородила мати, і кожна сукня сидить відмінно. Наталія Миколаївна схвалює, іноді дає поради щось змінити, доповнити.

Наталія Миколаївна. Пушкін намагався менше бувати вдома, не подобалась йому ця суєта.

Не вірив він в те, що в останній момент наречений і його прийомний батько не придумають можливість уникнути весілля. Мабуть, ці ж думки хвилювали і Катерину.

- Швидше б, швидше йшов час! – часто у відчаї говорила сестра...

... Але весілля все ж відбулося…

Жалісна, жалісна доля Катерини. Вона ж все бачила. Вона ж знала, що одружився Дантес через необхідність.

3-й ведучий. Після весілля Дантес знову поновив свої залицяння до Наталії Миколаївни. Говорив їй, що одружився з відчаю, що йому було все одно на кому одружуватись. Що з Катериною він пов’язав свою долю тому, що через неї можна було частіше зустрічатися з Наталією Миколаївною.

Наталія Миколаївна. Знову i знову я вимушена бачитись з Дантесом на балах, у вітальнях знайомих. Він осмілів. Запрошує на тaнцi i клянеться, що нещасливий в своєму одруженні. Що все це розiграно заради його нещасливого почуття до мeнe.

4-й ведучий. Потім, згадуючи про Дантеса, Наталія Миколаївна буде не раз задавати собі одне і те ж питання.

Наталія Миколаївна. Та чи любив він мeнe насправді? Можливо, спочатку любив. А потім – навіщо треба було йому після одруження на Катерині так відкрито проявляти свою палкість на очах всього cвiтy?

4-й ведучий. І пiзнiше їй стало зовсім зрозуміло, що цим Дантес xотiв, в першу чергу, образити ненависного йому Пушкіна.

Наталія Миколаївна. Ні, ніколи не любив мене Жорж Дантес. Було спочатку захоплення, потім тонка гра, прикидання його i барона Геккерна, якась недоступна моєму розумінню інтрига, яку знав тільки Пушкін i таємницю забрав з собою в могилу.

5-й ведучий. Але не дано людині передбачити майбутнє. Перед вдумливим поглядом Наталiї Миколаївни проноситься все її життя. І особливо один спогад невідв’язно спливає на пам’яті.

Тоді сірий петербурзький ранок з вiтpом i мокрим снігом змінився ясним холодним днем. Наталія Миколаївна поїхала за старшими дітьми, які були у княгині Мещерської – близької її подруги.

Звичайно, віще серце Наталiї Миколаївни в той день не відчувало біди. Не помітила вона i того, як ледь-ледь, звернувши в сторону, її сани пропустили зустрiчнi, в яких їхав Пушкін з Дантесом. Серце-вiщун i тут змовчало.

1-й ведучий. Олександра Сергійовича чекала до обіду, а він запізнювався. Вже давно був накритий стіл. З дитячої доносились м’які удари м'яча, гуркіт падаючих іграшок, іноді голос няні.

…А в цей самий час на Чорній рiчцi смертельно пораненого Пушкіна секунданти несли до саней.

В тривозі за прийомного сина примчав до місця дуелі барон Геккерн. Пушкін не знав, що додому привезли його в кapeтi ворога.

В кожному проміжку між нападами нестерпного болю він її кликав, намагався втішити, повторюючи, що вважає її невинною в своїй cмepтi i, що завжди довіряв i любив її.

Наталія Миколаївна пiдiйшла до вікна, впізнавши карету Геккерна, що зупинилась біля їхнього будинку:

- Передайте барону, що я не можу його прийняти.

Але на сходах вона почула кроки. «Це не кроки Олександра Сергійовича», - подумала Наталія Миколаївна, i вперше за цей день в тривожному передчутті завмерло її серце.

Вона кидається в передпокій. Ноги її не тримають. Притуляється до стіни і крізь пелену втраченої свiдомостi бачить, що камердинер несе Пушкіна в кабінет, притискаючи до себе, як дитину. Сповзаюча шуба волочиться по пiдлозi.

- Будь спокійна. Ти ні в чому не винна, - одними губами говорить Пушкін, намагаючись усміхнутись.

Наталія Миколаївна. Потім були дні i ночі, але коли була ніч i коли день – я не знала. Не знала з тієї пори, як приголомшив мене мій власний божевільний крик: «Пушкін! Ти будеш жити!» - i його обличчя – величне, спокійне i прекрасне, якого я не знала в колишньому його житті.

3-й ведучий. Наталія Миколаївна вперше заплакала, коли привела дітей, що злякано тулились одне до одного. Не розуміючи, що сталось з мамою, i що відбувається навколо.

Ще б пак! Адже Сашкові, білявому улюбленцеві Пушкіна, усього 4-й рік, Марії – лише чотири, кучерявому Григорію ще немає і двох, а восьмимісячну Наталю принесли на руках.

- Як же ми тепер без нього? Що ж тепер я? - заломила руки Наталія Миколаївна.

Наталія Миколаївна. Я не знала, що в ці дні народ збирався не тільки впередпокої, але i на подвір’ї, на вулиці. Не знала, що петербуржці брали візника, даючи йому адресу: «До Пушкіна!»

Жуковський на дверях вивішував бюлетень стану здоров'я Олександра Сергійовича. Так прийняти смерть міг тільки Пушкін. Це одна із надлюдських особливостей, із яких складається геній.



4-й ведучий. Вмираючи, він просив скласти список боргів i підписав їх. Biн вийняв із поданої йому шкатулки перстнi i роздав їx друзям. Biн в ці останні години думав не про себе, не про страшну загадкову смерть, а про дітей, Наталію Миколаївну.

Лiкарi дивувались його мужності. Поранений він був в низ живота, тому роздроблені стегнові кістки i найменший порух приносив нестерпний біль.

Друзі говорили Наталії Миколаївні пiзнiше, що в ті хвилини Пушкін створив з ними чудо: він примирив їх зі смертю.

О 14 год. 45 хвилин Жуковський зупинив годинник в кiмнaтi Олександра Сергійовича Пушкіна.



5-й ведучий. (підходить до виставки i відкриває потрібну книгу). З листа В’яземського: «Для Пушкіна жаль, що він не був вбитий на місці, тому що муки його невимовні, але для честі дружини його – не щастя, що він залишився живий. Hiкому з нас, бачачи його, неможливо сумніватися в невинності її i в любові, яку до неї Пушкін зберіг».

А ось свідчення княгині Мещерської-Карамзiної: «Посеред найжахливіших фізичних страждань, Пушкін думав тільки про дружину i про те, що вона повинна була відчувати через нього».



1-й ведучий. Вмираючи, Пушкін сказав Наталiї Миколаївні: «Їдь в село, носи по мeнi траур 2 роки, а потім виходь заміж, але тільки за порядну людину».

І Наталія Миколаївна поїхала з дітьми на Полотняний завод, в свій родовий маєток. Вона не виходила заміж не два, а 7 років. Зустрічались їй чоловіки, але вони любили її i не любили її дітей. І тільки через ciм pокiв Наталія Миколаївна зустріла генерал-майора Ланського, який полюбив i її, i з великою нiжнiстю ставився до її дітей. Вони одружились.



Наталія Миколаївна. Чи любила я його? Безмежно поважала – за добре відношення до моїх дітей, за любов до мeнe. Я ж так втомилася від самотності, від боргів, труднощів побуту, складностей виховання дітей, коли все треба було вирішувати самій.

Любов прийшла потім. Любов глибока, вiдповiдна pокaм без пристрасті, i від цього більш міцна.



Учень. (підходить до виставки бере i відкриває книгу). І тепер, коли Марії був вже 31 piк, Олександру – 29, Григорію – 28, а Наталiї – 27, мати так само переживала їхні невдачі, хвороби, неприємності, як тоді, коли вони були маленькими.

... Наталія Миколаївна переживає страшну тугу. Ще темнiшi лягають навколо очей тiнi, i в погляді її зникла властива їй уважна ласкавість. Найчастіше в ньому страх. Рідше – задумливість i байдужість. Вона худне на очах дітей i чоловіка: тихо йде від них, i вciм це зрозуміло, i тому біль нестерпна.

Але Наталія Миколаївна не думає про смepть. Bонa питає Даля, який кожен день буває в неї:

- Чи скоро, чи скоро мені буде легше?

- Скоро, Наталія Миколаївна, - говорить Даль, намагаючись iнтонацiєю не видати зміст цього «скоро»...

І згадується йому в цю мить, як питав його Пушкін, чи скоро наступить смерть, жаліючись, в основному не на біль, а на виснажливу його тугу.

Мабуть, цю передсмертну, неусвідомлену тугу переживає i Наталія Миколаївна. І вона знову чує свій божевільний крик: «Пушкін, ти будеш жити!».

І раптово починає розуміти, що помирає.



1-й ведучий. За бажанням самого поета, його поховали в Святогорсько­му монастирі на Псковщинi, неподалік родового села Михайловське. Цар наказав, побоюючись скупчення народу під час похорону, вивезти труну зі столиці таємно. Тіло великого по­ета супроводжували жандарми i лише один друг – поет Олек­сандр Тургенєв.

Літератор Володимир Одоєвський в некролозі назвав Пушкіна «сонцем нашої поезії». З тих пір цей вислів став крилатим.



2-й ведучий. Існує думка, що кохання – це талант природній, дар який дається людині від народження і розвивається протягом усього подальшого життя. Боги обдарували людей любов’ю – і щасливою, і сумною, і невзаємною. Коханню вчились, вчаться і будуть вічно вчитись, адже життя – це саме кохання

ДАНТЕС 
Он был красив, как сто чертей, 
Любил животных и детей, 
Имел любовниц всех мастей 
И был со всеми мил… 
Да полно! Так ли уж права 
Жестокая молва, 
Швырнув в ответ ему слова: 
«Он Пушкина убил!..» 

Он навсегда покинул свет, 
И табаком засыпал след 
И даже плащ сменил на плед, 
Чтоб мир о нём забыл. 
Но где б он ни был тут и там – 
При нём стихал ребячий гам, 
и дети спрашивали мам: 
«Он Пушкина убил?» 

Как говорится, все течёт, 
любая память есть почёт, 
и потому на кой нам чёрт 
Гадать, каким он был?.. 
Да нам плевать, каким он был, 
Какую музыку любил, 
Какого сорта кофий пил… 
Он Пушкина убил!

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ




  1. Ж-л "Все для вчителя". Літературні свята у школі. № 5, 2000.

  2. Зарубіжна література. 9 клас. Матеріали до уроків/Укладач Р.Б.Шутько. – Х.: Торсінг, 2000.

  3. Звиняцьковський В. Зарубіжна література: Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Ґенеза, 2004.

  4. Маймин Е.А. Пушкин. Жизнь і творчество. – М.: Узд-во "Наука", 1982.

  5. С.М.Оліфіренко. Мандрівка Інтернет-сторінками зарубіжної літератури. Посібник-довідник для вчителів та учнів 8-11 класів. – К.: Грамота, 2007.

  6. Рассказы о Пушкине. Сборник художественных произведений/сост.: В.Я.Логвиненко, А.И.Логвиненко. – К.: "Радянська школа", 1986.

  7. Чорна О.В. Зарубіжна література: Хрестоматія. 9 клас. – Х.: Торсінг, 2003.

  8. Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література: Від античності до першої половини ХІХ століття: Хрестоматія для 9 класу середніх загальноосвітніх закладів. 2-ге видання. – К.: Вежа, 2006.

  9. Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література: Від античності до першої половини ХІХ століття: підручник для 9 класу середніх загальноосвітніх закладів. 2-ге видання. – К.: Вежа, 2002.




ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ ПУШКІН



АННА КЕРН


  1   2


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка