Луганського




Сторінка10/22
Дата конвертації09.09.2018
Розмір4,31 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

Література

1. Анексія Криму Росією (2014) // uk.wikipedia.org.

2. Кот С. Крим: статус окупованої території та захист культурних цінностей / С. Кот // Крим від античності до сьогодення / Відп. ред. В. Смолій. – К. : Ін-т історії Ук­раїни НАН України, 2014. – С. 689-707.

3. Кримська криза // uk.wikipedia.org.

4. Офіцинський Ю. Революція гідності на сторінках газети «The New York Times» (лис­топад 2013 – лютий 2014 рр.) / Ю. Офіцинський // Збірник студентських нау­ко­вих праць [Ужгородського національного університету]. Серія: Історія. – Вип. 8. – Уж­­город : Говерла, 2014. – С. 14-30.

5. Романов А. Георгиевские цвета снова над Крымом. Воссоединение Крыма с Рос­сией. 2014 год / А. Романов // История Крыма / Авт. вступ. ст. В. Мединский. – М. : ОЛМА, 2014. – С. 452-460.

6. Російська збройна агресія проти України (2014-2015) // uk.wikipedia.org.

7. Російська інтервенція до Криму 2014 // uk.wikipedia.org.

8. Alpert L., Solomon J. Russia Orders Military Drill, Stoking Tensions // The Wall Street Journal. – 2014. – 26 February.

9. Avril P. La révolution du Maïdan cherche à s'imposer dans toute l'Ukraine // Le Fi­garo. – 2014. – 23 février.

10. Busse N. Bloß kein westliches Triumphgebaren // Frankfurter Allgemeine. – 2014. – 27 Februar.

11. Cooper H. Hagel Warns Russia Not to Intervene in Ukraine // The New York Times. – 2014. – 27 February.

12. Gertz B. Inside the Ring: All eyes on Moscow’s military moves in Ukraine // The Washing­ton Times. – 2014. – 26 February.

13. Grynszpan E. Crimée, l’offensive separatist // Le Temps. – 2014. – 28 février.

14. Hardin L. Vladimir Putin can inflict a costly revenge on Ukraine // The Guardian. – 2014. – 26 February.

15. Herszenhorn D. Crimea’s Bloody Past Is a Key to Its Present // The New York Times. – 2014. – 27 February.

16. Higgins A., Myers S. As Putin Orders Drills in Crimea, Protesters’ Clash Shows Re­gion’s Divide // The New York Times. – 2014. – 26 February.

17. Higgins A. Grab for Power in Crimea Raises Secession Threat // The New York Times. – 2014. – 27 February.

18. Higgins A., Erlanger S. Gunmen Seize Government Buildings in Crimea // The New York Times. – 2014. – 27 February.

19. Lake E. Putin’s Bluff? U.S. Spies Say Russia Won’t Invade Ukraine // The Daily Beast. – 2014. – 27 February.

20. Myers S. Growing Crisis in Its Backyard Snares Russia // The New York Times. – 2014. – 27 February

21. Nogueira C. La OTAN apoya la soberanía y la integridad territorial de Ucrania // El País. – 2014. – 25 febrero.

22. Roman S. Putin se va a vengar por haber perdido esta batalla en Ucrania // El Mundo. – 2014. – 26 febrero.

23. Schmemann S. Tussling Over Ukraine; Gains and Grave Setbacks for Gay Rights // The New York Times. – 2014. – 28 February.

24. Shuster S. The Russian Stronghold in Ukraine Preparing to Fight the Revolution // Time. – 2014. – 23 February.

25. Shuster S. No, Russia Will Not Intervene in Ukraine // Time. – 2014. – 25 February.

26. Snyder T. Dear Kremlin: Careful with Crimea // Foreign Policy. – 2014. – 26 February.

27. Stewart W., Watson L. New Ukraine leader pleads for unity as protesters in Crimea shout 'Russia, Russia' and tensions grow between Kiev and Moscow in wake of 'revolution' // The Daily Mail. – 2014. – 25 February.

28. The Editorial Board. Aiding Ukraine’s Democrats // The Wall Street Journal. – 2014. – 23 February.

29. The Editorial Board. Ukraine’s next chapter // The Washington Post. – 2014. – 24 February.

30. The Editorial Board. What Is Russia’s Aim in Ukraine? // The New York Times. – 2014. – 28 February.
Literatura

1. Aneksiya Krymu Rosiyeyu (2014) // uk.wikipedia.org.

2. Kot S. Krym: status okupovanoyi terytoriyi ta zakhyst kul'turnykh tsinnostey / Kot S. // Krym vid antychnosti do s'ohodennya / Vidp. red. V. Smoliy. – Kyiv: In-t istoriyi Uk­ra­yiny NAN Ukrayiny, 2014. – S. 689-707.

3. Kryms'ka kryza // uk.wikipedia.org.

4. Ofitsyns'kyy Yu. Revolyutsiya hidnosti na storinkakh hazety «The New York Times» (lys­topad 2013 – lyutyy 2014 rr.) / Ofitsyns'kyy Yu. // Zbirnyk students'kykh naukovykh prats' [Uzhhorods'koho natsional'noho universytetu]. Seriya: Istoriya. – Vyp. 8. – Uzh­ho­rod: Hoverla, 2014. – S. 14-30.

5. Romanov A. Heorhyevskye tsveta snova nad Krуmom. Vossoedynenye Krуma s Ros­syey. 2014 hod / Romanov A. // Ystoryya Krуma / Avt. vstup. st. V. Medynskyy. – Mosk­va: OLMA, 2014. – S. 452-460.

6. Rosiys'ka zbroyna ahresiya proty Ukrayiny (2014 – 2015) // uk.wikipedia.org.

7. Rosiys'ka interventsiya do Krymu 2014 // uk.wikipedia.org.

8. Alpert L., Solomon J. Russia Orders Military Drill, Stoking Tensions // The Wall Street Journal. – 2014. – 26 February.

9. Avril P. La révolution du Maïdan cherche à s'imposer dans toute l'Ukraine // Le Figaro. – 2014. – 23 février.

10. Busse N. Bloß kein westliches Triumphgebaren // Frankfurter Allgemeine. – 2014. – 27 Februar.

11. Cooper H. Hagel Warns Russia Not to Intervene in Ukraine // The New York Times. – 2014. – 27 February.

12. Gertz B. Inside the Ring: All eyes on Moscow’s military moves in Ukraine // The Wa­shington Times. – 2014. – 26 February.

13. Grynszpan E. Crimée, l’offensive separatist // Le Temps. – 2014. – 28 février.

14. Harding L. Vladimir Putin can inflict a costly revenge on Ukraine // The Guar­dian. – 2014. – 26 February.

15. Herszenhorn D. Crimea’s Bloody Past Is a Key to Its Present // Тhe New York Times. – 2014. – 27 February.

16. Higgins A., Myers S. As Putin Orders Drills in Crimea, Protesters’ Clash Shows Re­gion’s Divide // The New York Times. – 2014. – 26 February.

17. Higgins A. Grab for Power in Crimea Raises Secession Threat // The New York Times. – 2014. – 27 February.

18. Higgins A., Erlanger S. Gunmen Seize Government Buildings in Crimea // The New York Times. – 2014. – 27 February.

19. Lake E. Putin’s Bluff? U.S. Spies Say Russia Won’t Invade Ukraine // The Daily Beast. – 2014. – 27 February.

20. Myers S. Growing Crisis in Its Backyard Snares Russia // The New York Times. – 2014. – 27 February.

21. Nogueira C. La OTAN apoya la soberanía y la integridad territorial de Ucrania // El País. – 2014. – 25 febrero.

22. Roman S. Putin se va a vengar por haber perdido esta batalla en Ucrania // El Mundo. – 2014. – 26 febrero.

23. Schmemann S. Tussling Over Ukraine; Gains and Grave Setbacks for Gay Rights // The New York Times. – 2014. – 28 February.

24. Shuster S. The Russian Stronghold in Ukraine Preparing to Fight the Revolution // Time. – 2014. – 23 February.

25. Shuster S. No, Russia Will Not Intervene in Ukraine // Time. – 2014. – 25 February.

26. Snyder T. Dear Kremlin: Careful with Crimea // Foreign Policy. – 2014. – 26 Feb­ruary.

27. Stewart W., Watson L. New Ukraine leader pleads for unity as protesters in Crimea shout 'Russia, Russia' and tensions grow between Kiev and Moscow in wake of 're­vo­lution' // The Daily Mail. – 2014. – 25 February.

28. The Editorial Board. Aiding Ukraine’s Democrats // The Wall Street Journal. – 2014. – 23 February.

29. The Editorial Board. Ukraine’s next chapter // The Washington Post. – 2014. – 24 February.

30. The Editorial Board. What Is Russia’s Aim in Ukraine? // The New York Times. – 2014. – 28 February.
Официнский Ю.Р. Начало российской агрессии в Крым глазами мирового сообщества (20-28 февраля 2014)

В статье говорится о том, что активную фазу российской агрессии в украинский Крым (20 февраля – 18 марта 2014) можно условно разделить на три этапа: 1) 20-28 февраля – от появления и рассредоточения диверсионных групп к захвату ими глав­ного административного здания автономии; 2) 1-15 марта – захват русскими вой­сками всех важных объектов полуострова; 3) 16-18 марта – оформление ан­нек­сии по результатам сделок, непризнанных ООН. Источниковой базой послужили пуб­ли­кации влиятельных газет и журналов: американских «The New York Times», «The Wall Street Journal», «The Washington Post», британских «The Guardian», «The Daily Mail», ис­панских «El Mundo», «El País» и других. Отмечается, что Россия поддержала сепа­ра­ти­стские настроения на Востоке и Юге Украины, изменив в Крыма 27 февраля укра­инскую власть на пророссийскую. В то время как мировые издания предо­сте­ре­гали о вооруженном вторжении России в Крым и на Восток Украины, НАТО верило, что Россия не осуществит военную интервенцию. США ограничились словесными пре­дупреждениями и временно утратили стратегическую инициативу.

Ключевые слова: агрессия, сепаратизм, аннексия.
Ofitsynskyy Yuriy R. The Start of Russian Aggression into Crimea from the Point of View of the International Community (February 20-28, 2014)

The article shows that the active phase of Russian aggression into Ukrainian Crimea (February 20 – March 18, 2014) can be divided into three stages: 1) February 20-28 – from the emergence and deployment of subversive groups to their seizure of the main governmental building of the autonomy; 2) March 1-15 – Russian troops capture all important sites of the peninsula; 3) March 16-18 – fixation of the annexation according to the methods which are not recognized by the UNA. The source base of the research consists of the articles published in influential newspapers and magazines. These are American «The New York Times», «The Wall Street Journal», «The Washington Post», British «The Guardian», «The Daily Mail», Spanish «El Mundo», «El País» and others. It is stated in the research that Russia bolstered separatist sentiments in the East and in the South of Ukraine by changing on February 27 Ukrainian power in Crimea to pro-Russian one. While international press warned about Russian armed invasion in Crimea and in Eastern Ukraine, NATO believed that Russia will not intervene. The USA made only verbal admonishments and temporarily lost the strategic initiative.

Key words: aggression, separatism, annexation

ІСТОРІОГРАФІЯ,

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО ТА СПЕЦІАЛЬНІ

ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ



УДК 336.71(477)
Н.М. Радченко
СТАНОВЛЕННЯ КРЕДИТНО-БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

У МЕМУАРАХ С.Ю. ВІТТЕ
Проаналізовано інформаційний потенціал мемуарів С.Ю. Вітте «Воспо­ми­нания» (1866-1911 рр.) для дослідження історії розвитку кредитних уста­нов України. Критичне використання фактичного матеріалу, що міс­тять ці спогади в співставленні з іншими джерелами інформації дозволяє більш повно відтворити різні сторони подій тієї епохи – від зовнішньої по­літики і міжнародних відносин до народного господарства та питання фі­нан­сів.

Умовно у «Воспоминаниях» можна виділити три групи інформації щодо кре­дитно-фінансової системи: по-перше, дані стосовно державної політики у даній галузі, створення та діяльність загальнодержавних банківських уста­нов; по-друге, інформацію про окремі банкірські доми України; по-тре­тє, портрети політичних, громадських діячів та представників фінансових кіл. Водночас, практично відсутня інформація стосовно діяльності органі­за­цій дрібного кредиту.

С.Ю. Вітте у мемуарах описує діяльність одеського банкірського дому «Ра­фалович і Кº», Русько-Азіатського, Волзько-Камського банків та робота Хар­ківської установи Державного банку. Автор говорить про складний ха­рактер взаємовідносин банкірських домів з одного боку та Державного банку й Міністерства фінансів з іншого на прикладі падіння одного з найбільших тогочасних українських банкірських домів – одеського банкірського дому Ра­фаловичів.

Ключові слова: історичне джерело, кредитно-фінансові установи, ме­му­а­ри, установи дрібного кредиту.
Протягом багатьох років науковці звертаються до мемуарів міністра фі­нан­сів та шляхів сполучення (1892-1903 рр.) голови Комітету міністрів (1903-1905 рр.), голови Ради міністрів (1905-1906 рр.) Сергія Юлійовича Вітте як до важливого джерела з історії Російської імперії кінця XIX – початку XX ст. Кри­тичне використання фактичного матеріалу, що містять ці спогади в спів­став­ленні з іншими джерелами інформації дозволяє більш повно відтворити різ­ні сторони подій тієї епохи – від зовнішньої політики і міжнародних від­но­син до народного господарства та питання фінансів. Загалом, мемуари або спо­гади – особливий вид історичного джерела, яке відображає авторське ро­зу­міння минулих подій та історичне самопізнання особистості. У мемуарах роз­повідь про минуле ґрунтується, у більшій мірі, на особистих враженнях ав­торах від тих подій які він спостерігав або був їхнім активним учасником, від їх особистого сприйняття. Викладена у мемуарах С.Ю. Вітте інформація міс­тить такі данні, котрі неможливо знайти у інших джерелах. Загалом, його спо­гади дають дослідникам деталі, нюанси, що характеризують і окремі фак­ти, і відношення людей у минулому. «... Они (мемуары) до сих пор ос­та­ют­ся, наверное, самым популярным, многократно переиздававшимся и наи­бо­лее часто используемым историческим источником. Парадокс заключается в том, что трехтомные мемуары Витте дают весьма искаженное пред­став­ле­ние и о нем самом и государственных деятелях, с которыми ему доводилось об­щаться. Они крайне субъективны и подчинены его политическим інте­ре­сам» [8]. У цих словах викладено сам зміст подвійної природи мемуарів, з од­нієї сторони вони – джерело інформації від прямих учасників подій, а з ін­шої, спогади завжди несуть на собі відбиток ставлення автора до подій, його суб’єктивну думку. Отже, метою даної роботи є аналіз інформаційного по­тен­ціалу мемуарів міністра фінансів Росії С.Ю. Вітте при висвітленні ді­яль­ності кредитно-банкових установ на підросійській Україні, оскільки вона бу­ла однією з економічно найрозвинутіших земель Російської імперії.

Сама постать державного діяча неодноразово привертала увагу науков­ців, дослідження одних стосуються безпосередньо життя С.Ю. Вітте, це ро­бо­­ти Б.В. Ананьїча, Р.Ш. Ганеліна [1, 2]. Праці інших, С.В. Куксенко [6], М.В. Мель­ни­кова [7] використовують його спогади, для пояснення фінансово-еко­но­міч­них перетворень в імперії на рубежі віків.

Задовго до свого опублікування мемуари Вітте стали предметом жвавих об­говорень, адже їх видання відверто боялися багато з сучасників автора, Сер­гій Юлійович мав славу людини жорсткої, яка не надто переймається ав­то­ритетами та почуттями інших: «... Отношение Витте к людям всегда было су­губо утилитарным. Е.В. Тарле точно подметил, что именно на это стро­и­лись оценки, которые Витте давал современным ему государственным де­яте­лям: «Ты чего хочешь? Помочь мне? Значит, чудеснейший и идеальнейший, хо­тя бы ты был даже великим князем Сергеем Александровичем или Рач­ков­с­ким. Ты намерен мешать мне? Значит, негодяй, вор, тупица, ничтожество» [8].

С.Ю. Вітте писав свої рукописні записки за кордоном і закінчив роботу над ними у жовтні 1912 р. Взимку 1910-1911 рр. перебуваючи у Петер­бур­зі, він почав надиктовувати «стенографическме рассказы», які були тісно по­в’я­зані з рукописами. Ці розповіді починаються спогадами про дитинство і за­кінчуються 1911 р.: «…так как я веду свои рассказы, которые воспро­из­во­дят­ся посредством стенограмм, совершенно не подготовляясь к этим рас­ска­зам, а беру из моей памяти то, что я помню, то, конечно, рассказы эти не мо­гут претендовать ни на какую бы то ни было систематичность, ни на пол­ную точность; на что они имеют полное право претендовать – это на то, что в общих чертах все сказанное составляет несомненную правду и излагает обстоятельства дела вполне беспристрастно и добросовестно» [3, с. 133].

Про написані мемуари стало відомо відразу по смерті Вітте. Окремі їхні час­тини були надруковані під редакцією І.В. Гессена у берлінській газеті «Руль». Також, І.В. Гессен готував мемуари до повного видання у берлін­сько­му книговидавництві «Слово» і у 1921 р. вийшов перший том «Вос­поми­на­ния». У цьому ж році мемуари були видані англійською мовою у США. «На ти­тульном листе американского издания значилось, что оно представляет со­бой перевод с оригинала рукописи, подготовленной к печати А. Яр­мо­лин­ским, который в течение многих лет был заведующим славянским отделом Нью-Йоркской публичной библиотеки. ... Как попали рукописи мемуаров в ру­ки американского издателя, а также находились ли эти издательства в ка­ко­го-либо рода деловых отношениях, нам неизвестно», – зазначають росій­ські дослідники літературної спадщини С.Ю. Вітте Б.В. Ананьїч та Р.Ш. Га­не­лін. Водночас вони зауважують: «Оба эти издания (а все последующие пред­ставляют собой перепечатку или перевод текста того или иного из них) вы­полнены таким образом, что полного представления о том, как же вы­глядят рукописи мемуаров Витте, получить невозможно. Все наши сведения о том, как писались мемуары Витте и как выглядели рукописи, оставшиеся пос­ле его смерти, ограничиваются тем, что сообщил об этом в своих вступи­тель­ных замечаниях к берлинскому изданию И.В. Гессен» [1].

Досліджуючи мемуари важливо визначити, як впливала історична си­туація та атмосфера на написання спогадів. Які фактори могли виступати пе­редумовами і мотивами до створення мемуарів та впливати на їхній зміст. Зро­зуміло, що у спогадах С.Ю. Вітте не можливо шукати незацікавленого фо­тографічного переказу найважливіших подій, учасником та творцем яких він був. Особливо це стосується характеристик політичних та громадських ді­ячів, із якими він співпрацював та у меншій мірі відноситься до від­тво­рен­ня фактичних подій, як-то створення банківських установ, та вироб­лен­ня політики держави у кредитно-фінансовій сфері. А займаючи найваж­ли­ві­ші посади у Російській імперії С.Ю. Вітте, як-ніхто інший знав роботу фінан­со­вих установ країни.



У своїх мемуарах Вітте неодноразово звертається до теми державної полі­ти­ки у кредитно-банківській сфері, описує процес створення та банкрутства бан­­кірських домів. На одному із перших своїх засідань у якості міністра фі­нан­­сів С.Ю. Вітте заявив, що у Росії відбуваються ті ж події, які мали місце на За­хо­ді: вона переходить до капіталістичного укладу і тому повинен від­бу­ти­ся пе­ре­хід від землеволодіння, сільського господарства до промисловості та бан­ків.

С.Ю. Вітте описує передумови та процес створення перших державних бан­ківських установ, а саме організацію та перші кроки діяльності Дво­рян­ського та Селянського Державних банків: «Дворянский банк основан при Алек­сандре III, вопреки мнения министра финансов, почтеннейшего Бунге. Суть его заключается в том, чтобы предоставить государственный кредит дво­рянству. Это еще малая беда, но затем этим не ограничились, а под раз­лич­ными предлогами устроили так, чтобы дворяне платили менее того, что сто­ит кредит (т. е. займы) самому государству. С этою целью, вопреки мне­нию следующего министра финансов, Вышнеградского, прибегли к боль­шо­му выигрышному займу, т. е. к такой форме кредита, которая осуждена фи­нан­совой теориею и практикой. К такому кредиту государство не прибегло да­же во время японской войны. Затем вся история дворянского банка пред­став­ляет сплошную цепь всевозможных ходатайств о льготах дворянского бан­ка в пользу клиентов дворян и жалоб на управляющих дворянским бан­ком в том смысле, что они враги дворянства, потому что не оказывают про­си­мых льгот» [4, с. 462-463].

Тоді ж було засновано й Селянський банк, ніби компенсація за створення пер­шого. Банк цей функціонував мляво, адже обмежувався тільки позиками під землю, яку купували селяни, але не мав права купувати землі за свій ра­ху­нок, для пізнішого перепродажу її селянам. Вітте зауважує, що за керів­ни­ка графа Кутузова була спроба прийняття нового уставу з розширенням фун­кцій банку: «Я весьма сочувствовал этому проекту, составленному по моей инициативе, так как этим путем полагал содействовать увеличение крес­тьянского землевладения. К моему удивлению, я встретил возражения со сто­роны некоторых членов Государственного Совета, инспирируемых Дур­но­во и Плеве, но тогда я еще имел силу и, несмотря на все возражения, ко мне при­соединилось большинство, и проект, хотя с некоторыми ограничениями, по­лучил утверждение. Дворянское совещание особенно сетовало на эту меру. Его Величество со всех сторон получал записки, указывающая на вредность этой меры, как ослабляющей дворянское землевладение» [4, с. 463].

Виступаючи цінним джерелом інформації щодо діяльності загально­дер­жав­них банківських установ, спогади містять дані й про конкретні укра­їн­ські установи. Вітте описує складний характер взаємовідносин банкірських до­мів з одного боку та Державного банку й Міністерства фінансів з іншого на прикладі падіння одного з найбільших тогочасних українських банкір­сь­ких домів – одеського банкірського дому Рафаловичів.

Банкірський дім «Рафаловичі и Кº» було відкрито у Одесі 1843 р. Його го­ло­вою був Давид Рафалович. На кінець 1860-х років, дім мав щорічні обо­ро­ти до 50 млн. рублів та відігравав значну роль у розвитку промисловості та тор­гівлі регіону. На початку 1891 р. коли виникла загроза його не­ста­біль­ності ним керував брати Рафаловичі, у першу чергу старший Олександр. На той час дім підтримував тісні стосунки з великим поміщиком одеського ре­гіо­ну, одним із значних державних діячів 70 – 80-х рр. ХІХ ст. Олександром Аге­євичем Абазою. Останній займаючи посаду голови Департаменту дер­жав­ної економії Державної ради, а з 1880 по 1881 рр. міністра фінансів, справ­ляв значний вплив на економічну політику держави. Він називав О.Ф. Ра­фа­ло­вича «мій банкір» та доручав йому різні доручення.

У 1890 р. міністр фінансів І.О. Вишнеградський готував введення золото­го грошового обігу на основі девальвації кредитного рубля й для цього міні­стер­ство прийняло рішення скуповувати золото та вести гру на пониження руб­ля. О.А. Абаза був ознайомлений з програмою дій міністра фінансів і ви­рі­шив скористатися нею для власного збагачення. Він прийняв участь у грі на пониження та втягнув у неї дім Рафаловича. Проте, банкір Олександр Ра­фа­лович не був посвячений у суть операції. Він лише виконував роз­по­ря­джен­ня Абази, що передавалися йому телеграфом, однак Рафалович вирі­шив не лише виконувати розпорядження, а й вкласти у це кошти банку. Між тим рубль продовжував рости і у результаті продажу Абаза й Рафай­ло­вич кожен понести збитки, близько 800 тис. рублів. Рафалович звернувся за по­ясненнями до Абази, проте той відмовився їх надати й наказав про­дов­жи­ти гру. Тоді банкір змінив тактику й одночасно, виконуючи накази О.А. Аба­зи, за свій рахунок став грати на зростанні рубля. Тим часом курс почав стрім­ко па­дати і у результаті Абаза не лише відіграв програне, але й заробив на цій опе­ра­ції близько 900 тис. рублів, а банківський дім Рафаловича розо­рив­ся.

По даним наданим Рафаловичем на перше січня 1891 р. дефіцит його бан­ку складав від 1,5 до 1,8 млн. рублів, майно для покриття дефіциту оці­ню­ва­лося на 2 мнл. 399 тис. рублів. О.А. Абаза почав кампанію за організа­цію допомоги банку, й звернувся до І.О. Вишнеградського та С.Ю. Вітте. Виш­неградський, як свідчить у спогадах Вітте не міг відмовити Абазі, тому що потребував його допомоги у інших справах. «В это время Вышне­град­ский, – писав С.Ю. Вітте, – проводил новый таможенный тариф, первый про­тек­ционный таможенный тариф в России, и так как Абаза был пред­седателем Департамента экономии, то Вышнеградский мне говорил: «Я без Абазы это дело провести не могу, он мне необходим; так как в этом он мне окажет содействие, я исполню его просьбу» [3, с. 211].

На протязі 1891 р. Вишнеградський тричі звертався до імператора з до­кладами з приводу банківського дому Рафаловичів. 4 березня, 31 травня та 14 червня. Для надання допомоги Рафаловичам було створено синдикат бан­ків, на чолі з державним банком. Не дивлячись на порушення уставів банків син­дикат прийняв рішення видати під соло-векселя дому Рафаловичів по­зи­ку у розмірі не більше 2 млн. рублів з 4% річним строком не більше ніж на три роки, 3/5 позики були віднесені на рахунок Державного банку. Забез­пе­чен­ням для позики мало стати майно сім'ї Рафаловичів, а також майно маєт­ків кримського поміщика К.А. Дуранте. Його дочка була заміжня за молод­шим братом Рафаловичів. Згодом виявилося, що дім Рафаловичів може на­дати у заставу майна не на вказану суму, а лише на 1 млн. 596 тис. рублів. Та­кож виявилося, що окрім видачі синдикатом 1 997 957 рублів 80 копійок не­­покриті зобов’язання банкірського дому перевищували наявні у нього кош­­­ти на суму у 1 млн. 700 тис. рублів. У зв’язку з чим Вишнеградський з до­­зволу ім­­ператора припинив фінансування банківського дому. У серпні 1891 р. бу­ло створено адміністрацію для ліквідації банкірського дому Рафа­ло­­вичів. Про­те во­на у свою чергу відкрила клопотання про видачу їй син­ди­ка­том ще 300 тис. рублів для останніх розрахунків з кредиторами.



О.Ф. Рафалович звернувся з таким же проханням безпосередньо до С.Ю. Віт­те та показав йому свою переписку з О.А. Абазою. Банкір погрожував у разі від­мови видачі йому необхідної позики, подати до суду й надати справі роз­голосу, вказавши справжню причину краху дому та роль у цьому Абази.

За словами Вітте у січні 1893 р. для остаточного вирішення справи було про­ведено спеціальну нараду під головуванням М.Х. Бунге й самого Вітте уже у якості міністра фінансів. Нарада відмітила «исключительную форму ока­занной дому Рафаловича поддержки» та виказала критику дій Виш­не­град­ського, проте надала необхідну банку позику за рахунок Державного бан­ку. Адже усі попередні витрати виявилися б марними, а «ненормальные и не­выгодные стороны этого дела получили бы широкою огласку» [4, с. 216]. Рі­шен­ня наради було погоджено з імператором, а 1 грудня 1893 р. було офі­цій­но оголошено про припинення існування одеського банкірського дому «Ф. Ра­фалович і Кº».

Окрім, подій навколо вищезгаданого одеського банкірського дому у ме­му­а­рах згадується діяльність на території України Русько-Азіатського, Волзько-Кам­ського банків та робота Харківської установи Державного банку.

Наводить у спогадах Вітте характеристику існуючих порядків у різно­ма­ніт­них акціонерних товариствах, що набули на той час великої популярності. За численними свідченнями архівних даних однією з найбільш розпо­всю­дже­них проблем подібних товариств була видача без належного контролю по­зик та як результат масове неповернення взятих коштів. Яскравим при­кла­дом виступає історія з одним таким собі паном Сущовим: «… у этого ста­рич­ка есть сын; сын этот кончил курс правоведения (Сущов также бывший пра­вовед.) (а известно, что все правоведы поддерживают друг друга, это есть своего рода еврейский кагал); затем он поступил кассиром в какое-то об­щество и в этом обществе, – говорит, – он растратил 50.000 руб. Внести он их не мог. Дол­жна была быть назначена в скором времени ревизия, которая и обнаружила бы эту растрату 50.000 р. Вот старичок, – говорит, – и пришел ко мне умолять, что­бы я как-нибудь этому делу помог, как бы ни будь это де­ло устроил.

– Как же-я говорю, – вы устроили? Внесли деньги?

– Нет, – говорить, – ничего я не внес, а вот, – говорит, – как я это устроил.

Я спросил у этого старичка: каким же образом ваш сын мог такие деньги взять? – Тогда он мне рассказал о порядках, какие существуют в этом об­ще­ст­ве, причем оказалось, что благодаря порядкам, существовавшим в этом об­ществе, каждый кассир мог делать с деньгами, что ему угодно. – Когда ста­ричок это мне рассказал, я говорю ему: – Нет, я вам не верю. Если так, если порядки в обществе таковы, то, пускай ваш сын украдет еще 100.000 руб., а вы мне их и принесете.

На другой день, – говорить, – приходить вдруг ко мне старик и приносить 100.000 руб. Тогда – продолжал Сущов, – я взял эти 100.000 руб. и поехал в Об­щество, приехав туда, я просил собрать правление и говорю правлению: – Вот у вас какие порядки. У вас кассир при таких порядках может красть сколь­ко ему угодно. Я требую, чтобы была сделана ревизия...

Они это, конечно, отрицали. – Я могу вас уверить, – говорить Сущов, что из кассы у вас украдено 150.000 руб., но так как кассир правовед, то мне хо­чется ему помочь. Заплатить 150.000 р. – я не могу. – А, если хотите – это де­ло покрыть, то 100 тысяч рублей – я дам, а вы покройте остальные 50.000 р. Я положил эти 100.000 р. Они сделали между собой складчину и, чтобы не де­лать скандала, доплатили остальные 50.000 р. Этот кассир подал в от­став­ку, ушел из этого общества, – тем все и кончилось» [3, с. 309-310].

Описати людину Вітте вмів декількома влучними словами, хоча звичайно його характеристики доволі суб'єктивні. Так, згадуючи про професора Ки­їв­сь­кого університету Афіногена Яковича Антоновича, у подальшому това­ри­ша Міністра фінансів, Вітте зазначав: «… Антонович был недурной человек, по­рядочный русский профессор, но замечательно хитрый хохол; очень ма­лень­кий по своему характеру и мировоззрению. В деталях, конечно, он меня сби­вал. Так например, он принял значительное участие в преобразовании Го­сударственного Банка, и, если бы его не было, то новый устав Го­су­дар­ст­вен­ного Банка был бы иной; он бы в большей степени отразил ту основную мысль, что банк нужно преобразовать именно потому, что государство ре­ши­ло совершить денежную реформу, основанную на металле. Антонович ввел туда различные параграфы, которые я пропустил, расширяющее де­я­тель­ность Государственного Банка в смысле выдачи различных дол­го­сроч­ных ссуд, основанных не на верных и краткосрочных обеспечениях» [4, с. 79-80]. Слід зазначити, що обіймаючи посаду міністра фінансів С.Ю. Вітте ці­нував цього вченого як відомого фахівця в галузі економіки та фінансів і три­валий час сприяв його громадській та державній кар'єрі. Проте у березні 1896 р. А.Я. Антонович подав у відставку, так як розійшовся з впливовим Віт­те у поглядах на золоту валюту. Київський цензор А.А. Сидоров у своїх спо­гадах писав: «Після падіння Вітте, – згадує цензор, – Антонович возив до Пе­тербурга якісь свої проекти, намагався знову зайняти позицію у бю­ро­кра­тич­ному світі, але безуспішно... Після цього він зовсім пішов у тінь...» [9].

Досить часто С.Ю. Вітте писав відверто неприємні речі за своїх су­час­ни­ків, так відомий банкір, вчений, меценат Бліох Іван Станіславович постає у його мемуарах не у кращому світлі. Адже саме слова Вітте підтверджують дум­ки, що не усі праці, які виходили за його ім’ям, написані ним особисто: «Все его ученые труды писались не им, а писались различными писателями и спе­циалистами за деньги, которые он им платил. Сам же Блиох только со­став­лял, и то с помощью своих сотрудников, программу тех трудов, которые он предлагал издавать…» [4].

Однак, нам більш цікавою є характеристика яку Вітте надає Бліоху у «Вос­поминаниях» та співвіднесення розвитку банківської справи із будів­ни­цт­вом залізниць, яке розкриває Сергій Юлійович: «Блиох, который прежде был маленьким железнодорожным подрядчиком, … сделался железно­дорож­ным королем. Карьера этого лица вообще довольна интересная, и я ее рас­ска­жу для того, чтобы можно судить, каким образом в те времена по­яв­ля­лись железнодорожные короли с громадным влиянием и с громадным со­сто­я­нием и которые пользовались громадным авторитетом благодаря своим же­лез­ным дорогам и банкам. Раз кто либо находился во главе железных дорог, то, естественно, он находился и во главе тех или других банков, так как все де­нежные операции производятся через банк. Таким образом, благодаря все­му этому, лица эти имели самое крупное общественное влияние; они име­ли влияние даже на высший класс имущественных лиц. Как я уже говорил, Бли­ох был маленьким подрядчиком, который брал подряды на устройство час­ти какой-нибудь станции или какой-нибудь платформы, в этом роде, сло­вом, был простым подрядчиком-еврейчиком, совсем необразованным, но че­ло­век он был чрезвычайно способный» [4, с. 103-104].

Загалом мемуари Сергія Юлійовича містять на своїх сторінках прізвища ба­гатьох політичних та громадських діячів, вчених та фінансистів при­чет­них до діяльності банківських та кредитних установ. Окрім, вищезгаданого про­фесора А.Я. Антоновича та банкіра І.С. Бліоха, Вітте пише про про­фе­со­рів П.П. Мігуліна і О. Постнікова, керівників Державного банку Ю.Г. Жу­ков­сько­го та Е.Д. Плеске, міністрів фінансів М.Х. Бунге, І.О. Вишнеградського та В.М. Коковцова, керівника Селянського та Дворянського державних бан­ків О.І. Путілова, очільника Волзько-Камського банку П.Л. Барка.

Таким чином, умовно у «Воспоминаниях» С.Ю. Вітте можно виділити три гру­пи інформації щодо кредитно-фінансової системи: по-перше, дані сто­сов­но державної політики у даній галузі, створення та діяльність загаль­но­дер­жав­них банківських установ; по-друге, інформацію про окремі банкірські до­ми України; по-третє, опис політичних, громадських діячів та пред­став­ни­ків фінансових кіл. Водночас, практично відсутня інформація стосовно ді­яль­ності організацій дрібного кредиту.



Значний інтерес для подальшого дослідження представляють опубліковані у різні роки щоденники та спогади інших державних діячів, високо­по­став­ле­них чиновників, які керували фінансовою політикою держави у другій поло­вині ХІХ – початку ХХ ст.: Є.І. Ламанського, В.М. Коковцева, П.О. Валуєва, В.І. Ковалевського, Ф.Г. Тернера, О.О. Половцева, П.Л. Барка.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка