Луганського




Сторінка17/22
Дата конвертації09.09.2018
Розмір4,31 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Література

  1. Борщевский В.Я. Источниковедение истории СССР 1917-1985 / В.Я. Бор­щев­ский. – К. : Вища школа, 1985. – 232 с.

  2. Великий Успіх Світового Конгресу Вільних Українців у Ню Йорку. – Новий шлях. – 1967. – № 38. – Ч. 48. – С. 15.

  3. Городиський З. Світовий Конгрес Українців: перспективи, значення і за­в­дан­ня / З. Городиський // Новий шлях. – 1967. – № 38. – Ч. 11. – С. 5.

  4. Історичне джерелознавство / Я.С. Калакура, І.Н. Войцехівська, С. Ф. Пав­лен­ко. – К. : Либідь, 2002. – 488 с.

  5. Источниковедение истории СССР / под ред. И.Д. Ковальченко. – М. : Высшая школа, 1973. – 560 с.

  6. Книш Ірена. Українки і Світовий Конгрес / І. Книш // Новий шлях. – 1967. – № 38. – Ч. 46. – С. 4.

  7. Плав’юк М. Особисто причетний. – Вибр. ст., промови, інтерв’ю / М. Плав’юк // Упо­рядники І. Білолипецька, О. Веремійчик, В. Ляхоцький, В. Чишко. – 2002. – Т. 2. – 608 с.; іл.

  8. Промова о. д-ра В. Кушніра і проф. Л. Добрянського – Новий шлях. – 1967. – № 38. – Ч. 48. – С. 17.

  9. Пундик Ю. Південна Америка і СКВУ / Ю. Пундик // Новий шлях. – 1967. – № 38. – Ч. 40. – С. 8.

  10. Пундик Ю. Південна Америка і СКВУ (продовження) / Ю. Пундик // Новий шлях. – 1967. – № 38. – Ч. 41. – С. 4.

  11. Світовий Конгрес Вільних Українців в Ню Йорку 16 – 19 листопада 1967 р. – Но­вий шлях. – 1967. – № 38. – Ч. 5. – С. 10.


Literatura

1. Borshchevskyy V.Ya. Ystochnykovedenye ystoryy SSSR 1917 – 1985 / V.Ya. Bor­shchev­skyy. – K. : Vyshcha shkola, 1985. – 232 s.

2. Velykyy Uspikh Svitovoho Konhresu Vil'nykh Ukrayintsiv u Nyu Yorku. – Novyy shlyakh. – 1967. – № 38. – Ch. 48. – S. 15.

3. Horodys'kyy Z. Svitovyy Konhres Ukrayintsiv: perspektyvy, znachennya i zav­dan­nya / Z. Horodys'kyy // Novyy shlyakh. – 1967. – № 38. – Ch. 11. – S. 5.

4. Istorychne dzhereloznavstvo / Ya.S. Kalakura, I.N. Voytsekhivs'ka, S.F. Pavlenko. – K. : Lybid', 2002. – 488 s.

5. Ystochnykovedenye ystoryy SSSR / pod red. Y.D. Koval'chenko. – M. : Vыsshaya shko­la, 1973. – 560 s.

6. Knysh Irena. Ukrayinky i Svitovyy Konhres / I. Knysh // Novyy shlyakh. – 1967. – № 38. – Ch. 46. – S. 4.

7. Plav"yuk M. Osobysto prychetnyy. – Vybr. st., promovy, interv"yu / Uporyadnyky I. Bi­lolypets'ka, O. Veremiychyk, V. Lyakhots'kyy, V. Chyshko. – 2002. – T. 2. – 608 s.; il.

8. Promova o. d-ra V. Kushnira i prof. L. Dobryans'koho – Novyy shlyakh. – 1967. – № 38. – Ch. 48. – S. 17.

9. Pundyk Yu. Pivdenna Ameryka i SKVU / Yu. Pundyk // Novyy shlyakh. – 1967. – № 38. – Ch. 40. – S. 8.

10. Pundyk Yu. Pivdenna Ameryka i SKVU (prodovzhennya) / Yu. Pundyk // Novyy shlyakh. – 1967. – № 38. – Ch. 41. – S. 4.

11. Svitovyy Konhres Vil'nykh Ukrayintsiv v Nyu Yorku 16 – 19 lystopada 1967 r. – Novyy shlyakh. – 1967. – № 38. – Ch. 5. – S. 10.
Алейникова Д.А. Отражение деятельности Мирового Конгресса Свободных Украинцев в газете «Новый путь» за 1967 год

В газете проанализированы материалы газеты «Новый путь» за 1967 г., как один из источников истории деятельности Мирового Конгресса Свободных Украинцев. Ис­сле­довано шесть статей данного издания, которые содержат материалы от­но­си­тель­но создания и деятельности МКСУ.

Определено информационную наполненность материалов издания Новый путь от­носительно деятельности Мирового Конгресса. Подробно характеризуется сущ­ность создания и перспективы и значение деятельности МКСУ. Рассмотрено спе­ци­фи­ку созыва Мирового Конгресса Свободных Украинцев в 1967 г. проиллюстрировано про­цесс инаугурации делегатов Мирового Конгресса. В статье опубликовано инфор­ма­цию о сотрудничестве МКСУ и Пан-Американской Украинской Конференцией и Ко­ми­тетом Украинцев Канады. В статье освещена культурно-религиозная де­я­тель­ность МКСУ. Исследовано и проанализировано международную деятельность на при­мере взаимоотношений на примере Президии МКСУ и представителями стран Юж­ной Америки. В статье подано важность участия украинских женщин в де­я­тель­ности Мирового Конгресс и про необходимость создания отдельного под­конт­роль­ного МКСУ Украинского Женского Конгресса.

Ключевые слова: Мировой Конгресс Свободных Украинцев (МКСУ), Новый путь, Кон­гресс Украинцев Канады (КУК), Пан-Американская Украинская Конференция (ПАУК).
Aleynikov D.А. The Reflection of the activities of the world Congress of Free Uk­ra­inians in the newspaper «New path» for 1967

The article analyzes the materials of the newspaper «New path» for 1967, as one of the sour­ces on the history of activity of the world Congress of Free Ukrainians. Studied six articles of this edition, containing materials relating to the establishment and activities of the WCFU.

Defined information richness of materials edition New path on the activities of the WCFU. Detail characterized the essence of creation and prospects and the value of activities to the SQUAW. The specific features of the convening of the World Congress of Free Ukrainians in 1967 illustrates the process of the inauguration of delegates of the world Congress. The article presents information about the cooperation of the WCFU with the pan-American Ukrainian conference and the Committee of Ukrainian Canadians. The article highlights the cultural and religious activities of the WCFU. Investigated and illustrated the international activities of the Congress on the example of the relationship of the Presidium of the WCFU with representatives of the countries of South America. The article presents the importance of the participation of Ukrainian women in the activities of the world Congress on the necessity of creating a separate controlled WCFU Ukrainian Women's Congress.

Key words: world Congress of Free Ukrainians (WCFU), a New path, the Ukrainian canadian Congress (UCC), the pan-American Ukrainian Conference (PAUC).
УДК: 930.2+930.1:303.446.4«Шевченко»
О.В. Марченко
МІСЦЕ СПЕЦІАЛЬНИХ ІСТОРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН

У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ Ф.П. ШЕВЧЕНКА
У статті досліджується розвиток спеціальних історичних дисциплін в Інституті історії України НАН України на прикладі наукового доробку Ф.П. Шевченка. Аналізуються основні дослідження вченого, які визначають те­оретичні аспекти спеціальних історичних дисциплін і ставлення автора до місця цих дисциплін у системі історичної науки. Розкривається роль іс­то­ри­ка в процесі становлення та поступу спеціальних історичних дисциплін у 60-80-х рр. ХХ ст. Особливу увагу, приділено активній науково-дослідницькій та організаторській діяльності вченого, яка надала великого поштовху для роз­витку в Інституті історії України та Україні цілого комплексу таких дис­циплін, як археографія, історична географія, історична картографія та ін.

Ключові слова: спеціальні історичні дисципліни, Ф.П. Шевченко, Інс­ти­тут історії України НАН України, історичне дослідження, історіографія.
Комплекс спеціальних історичних дисциплін (далі – СІД) є ключем успіху при здобутті фахової кваліфікації історика. Це й не дивно, оскільки дані дис­цип­ліни мають джерелознавчий характер і покликані надати досліднику основ­ні інструменти вивчення головного фундаменту історичного дослі­джен­ня – історичних джерел.

У сучасному розвитку української історичної науки комплекс СІД посідає од­не із провідних місць. Це й не дивно, зважаючи на те, що активний роз­ви­ток та розширення кола досліджуваних проблем припадає саме на час фор­му­вання суверенної української історичної науки. Першочергового значення у цьому контексті набуває вивчення особливостей дослідження, формування та розвитку СІД. Науковці Інституту історії України НАН України, як однієї із провідних науково-дослідних установ у галузі історії, за період своєї до­слід­ницької діяльності зробили величезний вклад у розвиток української істо­рич­ної науки та СІД зокрема.

Досліджуючи минуле, ми досить часто забуваємо про роль наших старших ко­лег і вчителів у процесі накопичення та культивування наукової спад­щи­ни. Лише через особистісну призму дослідник може розгледіти всі суб’єк­тив­ні складові історіографічного процесу та прослідкувати його зв’язок і спад­ко­вість зі сьогоденням. Саме тому всебічний аналіз наукових праць, ідей, ме­то­дів і принципів старших колег є наріжним каменем формування істо­ріо­гра­фіч­ної картини будь-якої дослідницької роботи.

Наукова діяльність видатного українського історика Федора Павловича Шев­ченка характеризується різноплановістю поглядів і надзвичайною широтою до­слідницького діапазону. Cеред цього розмаїття досліджуваних проблем та явищ, чи не передові місця займає аналіз та культивування питань цілого комп­лексу СІД. Праці Федора Павловича, що присвячені картографії, істо­рич­ній географії, дипломатиці, геральдиці та іншим дисциплінам, стали взір­цем та основою для майбутніх досліджень у даній сфері історичного пізнан­ня та розуміння. А саме тому з’ясування ролі та місця творчих пошуків вче­ного та організатора історичної науки на історіографічній стежині є чи не най­головнішим завданням та метою при співставленні новітніх досягнень із по­передніми та надання їм гідної оцінки сучасниками.

Наукова спадщина вченого торкається різноманітного кола проблем ком­п­лексу СІД. Його праці присвячені як теоретичній розробці історичної науки та СІД, зокрема, так і конкретним дисциплінам [3, 5, 7]. Окремим пунктом мож­на виділити археографічні напрацювання дослідника [8, 9, 10]. Велику час­тину життя та своїх творчих пошуків вчений приділив етапу створення іс­то­ричного атласу історії України як складової частини Національного ат­ла­су України. Так, його праці, виступи на конференціях, семінарах щодо ство­рен­ня атласу продовжують залишатися одними з найавторитетніших на­дбань національної історичної географії й картографії [17, 18, 19]. Творча та ор­ганізаторська праця Федора Павловича на науковій ниві привертала і про­дов­жує привертати увагу як професійних дослідників, так і молодих нау­ков­ців. Що ж стосується основних проблем та питань, пов’язаних із дослі­джен­ням науково-творчих орієнтирів Ф.П. Шевченка, то їхнє коло є досить ши­ро­ким. Основними, на нашу думку, розвідками, які в повній мірі розкривають багатогранну та об’ємну творчу спадщину Федора Павловича є дослідження Я. Іщенко, І. Колесник, О. Апанович, М. Дмитрієнко, О. Попельницької та ін. [1, 2, 6, 22].

Комплекс СІД став визначальною сферою інтересів майбутнього історика, який в 1933 р. вступив до Московського державного історико-архівного інс­ти­туту, що був тоді провідним вузом в СРСР з підготовки фахівців даного про­філю. Саме тут Ф.П. Шевченко слухав лекції видатних вчених – М. Спе­ран­ського, М. Тихомирова, В. Пічети і, здобувши фах архівіста, завжди на пер­ше місце ставив достовірність та об’єктивність джерел. Продовживши свій науковий ріст вступом до аспірантури того ж вузу, Ф.П. Шевченко од­но­час­но пробує свої можливості в якості лектора зі спецкурсу комплексу СІД [1, с. 48]. В подальшому саме теоретичні аспекти СІД займають доволі зна­ко­ве місце серед наукового надбання вченого. Це й не дивно, адже в період з 1960 по 1968 рр. він очолював наукові відділи допоміжних історичних дис­цип­лін (1960-1963 рр.) та історіографії і джерелознавства (1963-1968 рр.) Ін­сти­туту історії, що займалися розробкою тематики СІД [2, c. 180]. Та й вза­га­лі даний період відзначався зацікавленістю та культивацією різноманітних СІД серед наукового співтовариства.

Вже у своїй статті «Про створення «Вступу до історичної науки» автор на­го­лошує на необхідності створення курсу під назвою «Вступ до історичної нау­ки» через наявність подібних в інших галузях соціогуманітаристики [3, c. 91]. Розділивши даний курс на дві частини, автор акцентував увагу на то­му, що в першій частині мала би бути викладена історія історичної науки в кон­тексті, звісно ж, марксистської методології, а точніше марксистсько-ле­нін­ської, а інша б стосувалася характеристики комплексу СІД, розкриття їх за­вдань і методів та єдності із загальною історією [3, c. 93].

Але, нажаль, усі намагання та зусилля Федора Павловича по створенню да­ного курсу залишилися виключно на папері, не отримавши широкого спри­яння наукового товариства.

Питанням СІД, яких наразі нараховується близько восьмидесяти, при­ді­ле­на значна увага з боку нашого героя [4, c. 349]. Так, назву «допоміжні», яка час­то паралельно вживалася, та й чого далеко «ходити» – вживається й на­ра­зі, вважав доволі умовною, боронивши термін «спеціальні», який більш відпо­ві­дає суті дисциплін, оскільки від них залежить якість наукового творчого про­цесу через розуміння джерел та знання фактичного матеріалу. І доволі слуш­ним та логічним є категоричне заперечення означення даних дисциплін на­уками, бо їхній розвиток та еволюція проходить в рамках історичної на­у­ки, а тому не може виходити за них в жодному випадку [3, c. 97].

Свідчення професійності та вміння науковця проявляються в залученні ма­теріалу, що надають СІД, які, разом з тим, виступають засобами удоско­на­лен­ня методики [3, c. 98]. Федір Павлович вважав, що в кожній з дисциплін по­трібно розвивати як теоретичну, так і практичну значущість. Адже, дійс­но, досить важливою проблемою для наукового пізнання минулого виступає ви­значення рівня допомоги результатів певної дисципліни при дослідженні конк­ретних історичних питань чи явищ. Проте СІД повинні мати зв’язок із не­історичними науками задля поліпшення власної методологічної бази. Так, дип­ломатика має використовувати досягнення правознавства, нумізмати­ка – хімії тощо. [5, c. 34].

Вагомий та неоціненний внесок Ф.П. Шевченка, як дослідника й орга­ні­за­то­ра, відображається в активному та всебічному сприянню розвитку дже­ре­ло­знавства та археографії. Його клопітка праця була спрямована на пере­ро­стан­ня цих дисциплін у якісно нову форму – галузей історичної науки, яки­ми наразі вони й являються. Одним зі свідчень цього процесу є заснування, са­ме завдяки зусиллям Федора Павловича, міжвідомчого джерелознавчого ви­дання – тематичного збірника «Історичні джерела та їх використання», ви­дав­цями якого виступили Інститут історії АН УРСР та Архівне управління при Раді Міністрів УРСР. Окрім, звісно, джерелознавчої проблематики, на сто­рінках видання публікувалися статті з архівознавства, археографії, дип­ло­матики, палеографії та інших СІД [6, c. 64].

Науковець такої величини, як уже зазначалось вище, не розробляв кон­крет­ні теми СІД, залишаючись повністю поглинутим розробкою теоретико-ме­тодологічного елементу. Але все ж серед наукового доробку історика є до­слі­дження, що зачіпають певні дисципліни. Мова йде про дослідницькі роз­відки з археографії, топоніміки, кінофотодокументалістики [7].

Так, звертаючись до проблем археографії, Федір Павлович торкнувся теми віт­чизняної археографії XVIII ст., а саме археографічної експедиції, органі­зо­ва­ної білоруським єпископом Георгієм Кониським, якому потрібні були до­ку­мен­тальні матеріали для інтелектуальної протидії поширення впливу като­ли­цизму та унії на Правобережжі [8]. Дана розвідка є особливо цінною для історіографічного процесу та етапу накопичення наукових знань, оскільки торкається питання зародження національної археографії. Також потрібно згадати й про зроблений огляд опублікованих документів, пов’язаних з історією Північної Буковини, який був зроблений Федором Павловичем під час роботи в Чернівцях [9].

Якщо ж звертатися до теоретичної розробки питань археографії, то тут по­трібно відзначити його статтю «Археографія», що побачила світ в 1969 р. в «Ра­дянській енциклопедії історії України», де, окрім визначення дефініції, на­ведено історію розвитку національної археографії від найдавніших часів, роз­кривається методика археографічної роботи та характеризується апарат різ­них археографічних видань [10, c. 79]. А в 1988 р. Федір Павлович ви­сту­пив з доповіддю «Археографія у зв’язках із спеціальними історичними дис­цип­лінами» на Республіканській археографічній нараді, в якій проаналізував зв’яз­ки з такими СІД, як історична географія, палеографія, хронологія, істо­рич­на картографія та ін. [11, c. 194].

Також значна кількість археографічних видань була опублікована завдяки не­втомній праці дослідника. Федір Павлович був відповідальним редактором збір­ника «Документи Богдана Хмельницького (1648-1657)» та членом ред­ко­ле­гії археографічного видання «Суспільно-політичний рух на Україні в 1856-1862 рр.: Документи і матеріали» і збірника документів «Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.» [12].

Також Ф.П. Шевченко виступив активним організатором підготовки На­ці­о­нального атласу України, третім томом якого мав стати історичний атлас. Про­цес підготовки атласу був наслідком якісно нового етапу історико-гео­гра­фіч­них досліджень, коли на урядовому рівні були прийняті рішення про ство­рення національних атласів радянських республік, що не оминуло й УРСР. Основним рушієм історико-географічних та картографічних досліджень в СРСР був Сектор історичної географії та картографії Інституту історії АН СРСР, який і розробляв та готував до виходу «Історичний атлас СРСР» [13, c. 7]. У зв’язку з цим вийшли й постанови Президії АН СРСР про підготовку за­гальносоюзного атласу. Невдовзі аналогічна постанова була прийнята в 1964 р. й Президією АН УРСР [14, c. 6]. Згідно з постановою Президії АН УРСР від 18.06.1966 р. та у зв’язку із прийнятим на урядовому, а потім вже й на академічному та університетському рівні рішення про створення ака­де­міч­ного атласу «Історія українського народу та Української РСР», який би мав ста­ти складовою частиною тритомного Національного атласу України, що роз­роблявся, розпочався якісно новий етап активного прогресу в плані іс­то­рико-географічних та картографічних студій [15, c. 77]. Впродовж 1964-1965 рр. на сторінках «Українського історичного журналу» точилася полеміка й дискусія щодо проекту та концепції майбутнього історичного атласу [16]. Ав­тором таких статей був і Ф.П. Шевченко. В його розвідках було об­ґрун­то­вано необхідність створення такого атласу, який би сприяв наочності і кра­що­му розумінню історичного процесу [17].

За задумом Федора Павловича, атлас мав бути поділений на чотири роз­діли та комплектуватися, звісно ж, за формаційним принципом:


  1. Первіснообщинний лад і зародження класового суспільства;

  2. Формування феодальних відносин. Період феодалізму;

  3. Розклад феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних від­носин. Період капіталізму;

  4. Велика Жовтнева соціалістична революція. Епоха будівництва соціа­ліз­му і комунізму.

Також до атласу мало би бути включено 250 карт, схем, планів, діаграм і кар­тограм [17, c. 85].

В 1967 р. з’являється його замітка про складання третього тому Націо­наль­ного атласу історії УРСР, де ним були сформульовані основні принципи ство­рен­ня атласу та відзначено роль історичної географії в цьому процесі [18, c. 14]. Наступного року він виступає на науковій конференції з архіво­знав­ст­ва та спеціальних історичних дисциплін, де доніс до наукової громадськості сформульовані ним принципи створення історичного атласу [19].

У своїй доповіді Ф.П. Шевченко наголосив на тому, що всі історичні події від­буваються у часі й просторі, які виступають визначальним складовими ро­зуміння та оцінки самої події. «Саме тому історикам, щоб відновити кон­крет­ність минулих подій, часто доводиться багато трудитись над встанов­лен­ням їх часу і місця» [19, c. 3]. Науковець вказував на низький розвиток в Ук­раїні історичної хронології, яка й займається визначенням часу подій. Від­силаючись до видатного знавця та дослідника в сфері історичної географії В. Яцунського, Федір Павлович наголосив на тому, що історична географія за ос­танні роки набула доволі помітного розвитку та отримала помітну роль се­ред наукових здобутків, що перетворилась у спеціальну галузь історичної на­у­ки [20]. Серед пріоритетних завдань, які постають перед історичною гео­гра­фією, автор відзначає створення історичного атласу України, оскільки нао­ч­не відображення минулого нашої вітчизни в атласі, який виступає джерелом прав­дивої, високо-наукової інформації про народ і країну, свідчить про пев­ний рівень розвитку історичної науки [19, c. 6].

В 1970 р. Федір Павлович очолив ініціативну групу, на яку покладалося за­вдан­ня організації робіт із підготовки атласу історії України. До роботи над атласом було залучено істориків, картографів та інших спеціалістів. Під без­посереднім керівництвом Федора Павловича була розпочата довготривала ро­бота, спрямована на згуртування навколо цього видання авторського ко­лек­тиву однодумців [1, c. 52].

Вже в наступному році за ініціативою вченого було засновано «Україн­сь­кий історико-географічний збірник» де розглядалися питання історичної гео­гра­фії України з давніх часів та були вміщені праці, присвячені створенню на­уково-довідкового атласу «Історія українського народу й Української РСР» [1, c. 53].

Безпосередня ж підготовка атласу розпочалася в 1979 р. та була ознаме­но­вана двома подіями: виділенням коштів урядом УРСР на реалізацію про­ек­ту та, як наслідок першої, створенням у відділі джерелознавства й допо­між­них історичних дисциплін Інституту історії НАН України дослідницької гру­пи історичної географії та картографії, яку очолив Ф.П. Шевченко [21, c. 26]. На групу покладалося остаточне редагування картографічного мате­ріа­лу, що надходив від авторського колективу спеціалістів провідних уста­нов та вузів, які були залучені до цього процесу [21, c. 25]. У її складі були с. н. с., к. т. н. О. Маркова, с. н. с., к. і. н. О. Молодчиков, м. н. с., к. і. н. Т. Ба­ла­бу­ше­вич, м. н. с. Є. Степанович і ст. інженер Л. Пономаренко. У 1979-1984 рр. спів­робітники групи працювали над науковою темою «Історична ге­о­­графія і кар­тографія», що мала загальнодержавне значення й була вклю­че­на до плану згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 19.05.1979 р. та роз­по­ря­джен­ням Президії АН УРСР від 5.06.1979 р. [22, c. 9].

Серед основних завдань вищезазначеної групи було редагування та роз­роб­ка оригіналів авторських формулярів карт атласу. У вересні 1979 р. до гру­пи залучено випускників Київського державного університету ім. Т.Г. Шев­ченка – стажистів-дослідників Н. Білокінь та В. Суховій, які розпочали робо­ту над створенням авторських ескізів карт під керівництвом О. Маркової, яка розробляла картографічні формуляри та легенди карт [22, c. 10].

Результати ж діяльності групи були опубліковані на сторінках вже зна­йо­мо­го, але зі зміненою назвою, збірника наукових праць [23]. Також, одно­час­но з основною темою, група здійснила підготовку 102 карт й картосхем для ба­гатотомної «Історії УРСР» [24, c. 10].

В 1980 р. до групи історичної географії та картографії долучилися випуск­ни­ки КДУ, стажисти-дослідники В. Гирявенко і Н. Скрябінська та старший ін­женер-картограф О. Білоцерківський – фахівець з військової картографії [22, c. 10].

В 1981 р. вийшли друком, підготовлені групою, номери збірника «Історич­ні дослідження. Вітчизняна історія», в яких приділено увагу матеріалам, що сто­сувалися створенню «Атласу історії УРСР»: змісту картографічних і істо­рико-географічних дефініцій, методиці складання карт з історії України XVIII-XIX ст., принципам упорядкування карт атласу історії України [25]. Крім того, значна увага в них приділена ряду питань історичної географії та кар­тографії України з давніх часів, джерелознавства, історичної та соці­аль­но-економічної географії.

У 1982 р. на базі відділу джерелознавства й допоміжних історичних дис­цип­лін був утворений сектор історичної географії та картографії, керівником яко­го було призначено Ф.П. Шевченка [6, c. 66]. Основою ж сектора стала гру­па, яка успішно працювала на науково-дослідницькій ниві вже третій рік, а тому потребувала якісно нового розширення та визнання.

Досягнення сектору не змусили на себе довго чекати. Так, вже у 1984 р. зу­силлями співробітників сектору були складені понад 100 коментованих карт за темою «Карти подій і явищ на українських землях з давніх часів до по­чатку ХХ ст.» для першої частини «Атласу історії Української РСР». До ком­п­лекту карт увійшли: «Старовинні карти», «Природні явища», «Первісний і ра­бовласницький устрій», «Східні слов’яни і зародження феодальних відносин», «Ук­раїна в ІХ-XVIII ст.», «Україна в період кризи феодально-кріпосницької си­стеми і розвитку капіталізму», «Україна 1800 – початку ХХ ст.» [22, c. 13].

Подальші роки науково-творчих пошуків вченого були нерозривно по­в’я­за­ні з проблематикою СІД, незважаючи на те, що в 1987 р. через поважний вік Федора Павловича на посаді керівника сектору змінив Ю. Пінчук.



Звертаючись до розгляду наукового доробку Ф.П. Шевченка, потрібно від­мі­тити, що комплекс СІД посідав чільне місце серед широкого діапазону на­у­ко­вих пошуків вченого. Завдяки науковим та організаторським зусиллям Фе­до­ра Павловича в Інституті історії України формуються нові засади тео­ре­ти­ко-практичного пізнання й розуміння історії крізь призму активізації роз­вит­ку спеціальних галузей історичної науки. Активна науково-дослідницька та ор­ганізаторська діяльність вченого надала великого поштовху для розвит­ку в Ін­ституті історії України та Україні цілого комплексу таких дисциплін, як ар­хе­ографія, історична географія, історична картографія та ін. і сприяла ак­тив­но­му розквіту наукової зацікавленості та культивації проблемного кола ком­п­лексу СІД, формуючи тим самим засади національного осередку до­слід­ни­ків.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка