Луганського




Сторінка2/22
Дата конвертації09.09.2018
Розмір4,31 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

УКД 94(73) "19"
К.А. Ткаченко
ЕВОЛЮЦІЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИНОГО КУРСУ США

НАПРИКІНЦІ 60-х – НА ПОЧАТКУ 70-х РР. ХХ СТ.

«ДОКТРИНА НІКСОНА»
У статті був проведений аналіз змін у принципах зовнішньої політики, які відбулися з приходом до влади у 1969 р. Річарда Ніксона. Виявлені основні по­ложення, на яких ґрунтувалась нова зовнішньополітична концепція Білого Дому.

За мету автор ставив дослідження еволюції у підході до зовнішньої по­лі­ти­ки США в контексті вивчення процесу прийняття та здійснення «Док­три­ни Ніксона». Для виконання поставленої мети були використані метод об’єк­тивності, історизму, багатофакторності та цілісності.

У результаті дослідження було виявлено, що Р. Ніксон відійшов від па­нів­ного на той час «вільсоніанського» підходу, та повернув до життя принципи ре­альної політики. Це призвело до змін у військової доктрини Америки, пе­ре­фор­мування сфер національних інтересів, трансформації засад, на яких фор­мувались відносини США з іншими країнами світу та ослаблення на­пруження з СРСР й КНР.

Ключові слова: Ніксон, «Доктрина Ніксона», зовнішня політика, Америка.
Незважаючи на постійну необхідність захищати своє лідируюче стано­ви­ще на світовій арені Сполучені Штати Америки продовжують мати винят­ко­вий вплив на розвиток міжнародних відносин. Саме тому ХХІ ст., практично без­застережно вважається епохою Pax Americanа. Третя спроба Білого Дому вста­новити світове панування американських принципів і цінностей увін­ча­лася успіхом.

Америка з кожним роком розширює діапазон сфери своїх національних ін­тересів. Поступово принципи державного суверенітету, закладені вест­фаль­ской системою міжнародних відносин, відходять у минуле, а процеси ін­те­грації розмивають державні кордони країн: все це допомагає Ва­шин­гто­ну втілювати в життя свою довгострокову стратегію, метою якої э пере­тво­рення Сполучених Штати на першу, єдину та останню істинно світову над­дер­жаву [1, с. 254].

Після Другої світової війни у Білому Домі почались суперечки на ґрунті роз­біжностей у напрямках зовнішньої політики. Були сформовані два кон­ку­ру­ючі підходи, які суперечили один одному – «Вільсоніанство» та «Realpolitik». По­воєнні адміністрації, спираючись на звичні для Америки цінності, про­дов­жи­ли свою діяльність використовуючи принципи демократичного ідеалізму. Ли­ше з приходом до влади, у 1969 р. Річарда Мілхауза Ніксона підход до зов­нішньої політики був кардинально змінений.

Адміністрація Ніксона змогла вчасно відреагувати на змінення балансу сил у міжнародних відносинах на тлі холодної війни та ризикнула поставити під сумнів зовнішньополітичний курс США. Річардом Ніксоном було здій­сне­но повернення до політики заснованої на визнанні верховенства націо­наль­них інтересів, тобто «Realpolitik». Цей крок дозволив Америці зберегти свої по­зиції на світовій арені під час його президентства (1969-1972 рр.) та зак­лав фундамент для сьогоднішньої концепції зовнішньої політики Білого До­му, який нерідко використовує ті ж принципи, проте маскуючи їх віль­со­ні­ан­ською риторикою.

Робота виконана в рамках комплексної програми Науково-дослідного цент­ру імені В.М. Бейліса «Схід-Захід: теорія та історія міжцивілізаційних вза­ємостосунків». Праця відображає головний напрям діяльності кафедри все­світньої історії та міжнародних відносин і є одним з пріоритетних на­пря­мів науково-дослідної роботи Державного закладу «Луганський національний уні­верситет імені Тараса Шевченка».

Під час вивчення цього питання була опрацьована значна кількість дже­рел та літератури. Так зокрема були використані виступи президентів та дер­­жавних діячів тієї епохи [4; 5; 7; 11; 14]. Корисними джерелами інфор­мації були мемуари президента Г. Трумена [2], держсекретаря адміністрації Р. Ніксона – Г. Кіссин­джера [3] та російського посла у Вашингтоні (1962-1986 рр.) А. Добрініна [13].

При опрацюванні цієї теми не були використані схожі дослідження інших істо­риків, тому що більша частина науковців у своїх працях акцентує увагу на недоліках та помилках адміністрації Ніксона чи приділяє його пре­зи­дент­ству недостатньої уваги. Нерідко дослідники повністю переходять на до­слі­дження Уотергейтського скандалу та звинувачення президента в участі у ін­шій «брудній» діяльності.

Таким чином, позитивні зміни, які спричинила «Доктрина Ніксона» на між­народне становище та позиції Америки у ці роки залишаються невисвіт­ле­ними. Хотілось б зазначити, що в Сполучених Штатах Америки триває про­паганда орієнтована на створення негативного іміджу навколо особи Р. Нік­со­на, що лише підтверджує необхідність розробки цього питання.

Метою роботи є дослідження еволюції зовнішньополітичного курсу США в 1969-1974 рр. в контексті вивчення процесу прийняття та здійснення «Док­т­рини Ніксона».

Для реалізації окресленої мети були поставлені такі завдання:



  • показати положення в світі після закінчення Другої світової війни;

  • простежити процес становлення та розвитку політичної концепції Аме­ри­ки у 1945-1969 рр.;

  • проаналізувати процес прийняття та втілення в життя «Доктрини Нік­со­на»;

  • показати результати зміни зовнішньополітичного курсу США.

Після закінчення Другої світової війни такі могутні держави як Франція, Ні­меччина, Японія та Італія перебували у важкому становищі. Величезні люд­ські втрати, економічний занепад і розруха змусили їх залишити про­від­ні місця на міжнародній арені і спрямувати всі сили на відновлення внут­рішніх ресурсів. За цих умов почала формуватися безпрецедентна – дво­по­лярна світова система, – в основі якої лежало ідеологічне протистояння США та Радянського Союзу.

Напруження між країнами переможцями почало відчуватися одразу після ка­пітуляції фашистської Німеччини. Зникнення спільного ворога змінило конь­юктуру міжнародних відносин, країни перестали залежити один від оно­го та отримали шанс втілити в життя свої амбіції.

Користуючись зміною влади у Вашингтоні (12 квітня 1945 р. раптово по­мер Ф. Рузвельт його місці зайняв віце-президент Г. Трумен – К.Т.) Москва по­чала проводити більш незалежну політику, провокуючи тим самим ес­ка­ла­цію напруження між наддержавами. Точкою відліку відкритого проти­сто­ян­ня став виступ англійського державного діяча У. Черчилля у м. Фултон 5 бе­рез­ня 1946 р.

Початок «холодної війни» спричинив створення цілого ряду законодавчих про­ектів антикомуністичного характеру в Сполучених Штатах. Першим масш­табним актом такого роду була «Доктрина Трумена» проголошена у 1947 р., яка була заснована на так званій політиці «стримування». Зазначений курс змі­нив зовнішню політику Америки назавжди, це була радикальна зміна усіх уяв­лень по те якою вона повинна бути. Вперше за всю історію Сполучених Шта­тів в основі їх зовнішньополітичного курсу було закладено відкрите про­ти­сто­яння режиму та країні. Даючи оцінку документу у своїх мемуарах Гарі Тру­­мен писав: «Це була відповідь Америки на експансію радянської тиранії що розширювалася. Це повинно бути ясно без сумнівів і недомовок» [2, с. 105].

У рамках здійснення цієї політики президент розробив «теорію доміно», він закликав надавати підтримку вільним народам, які протистоять спробам поневолення [3, с. 178]. Таким чином, «теорія» робила можливим втручання у внут­рішні справи інших держав, тим самим автоматично розширяючи сфе­ру національних інтересів США до нечуваних раніше розмирів, а саме – усьо­го світу.

Одним з засобів втілення доктрини в життя стало створення різних союзів та організації для залучення на свій бік як умога більшої кількість країн. Вже в 1947 р. було підписано «Пакт Ріо», в 1948 р. «план Маршала», 4 квітня 1949 р. створено Північноатлантичний військовий союз – НАТО.

У 1952 р. до влади прийшов Дуайт Ейзенхауер, який продовжив подаль­ше розширення взаємодії різних блоків з США, в 1954 р. було створено схід­не відгалуження НАТО – СЕАТО, 1955 р. з ініціативи Америки був орга­ні­зо­ва­ний «Багдадський пакт» (пізніше перейменований в СЕНТО).

Окрім цього Ейзенхауер доповнив розпочатий Труменом курс «доктриною Ейзен­хауера» проголошеною 9 березня 1957 р. на засіданні конгресу. Як за­зна­чав президент: «… запропонована програма розрахована насамперед на про­тистояння небезпеці комуністичної агресії, прямої або непрямої. Вкрай не­обхідно, щоб відсутність достатньої військової потужності в регіоні [Єв­ропі] було виправлено не зовнішньою або ворожою силою, а зростанням енер­гії і підвищенням обороноздатності незалежних держав регіону» [4]. Тим са­мим Білий Дім намагався уникнути розповсюдження комуністичної іде­о­логії у европейському «вакуомі», створеному з причин нездатності Англії та Франції більше контролювати цей простір.

Незважаючи, на той факт, що Ейзенхауер наголошував на необхідності для Європи захищати свої інтереси самостійно, досягнення ядерного пари­те­ту з СРСР залишалося для Білого Дому генеральною лінією зовнішньої політи­ки.

У 1961 р. президентське крісло зайняв Джон Кеннеді, який прагнув збіль­ши­ти вплив Америки у світі та повністю нейтралізувати Радянський Союз. Зов­нішньополітичною метою США стало створення такої ситуації в світі, ко­ли «…жодна держава і жодна комбінація держав не могли б загрожувати без­пеці Сполучених Штатів. Центральним завданням американської зовніш­ньої політики було збереження такого положення, коли ніякий блок не може опа­нувати достатньої сили, щоб в кінцевому рахунку перевершити нас», – заяв­ляв Кеннеді [5, с 727].

Він займав президентське крісло лише два роки, проте встиг привнести до­сить вагомі зміни в зовнішньополітичну концепцію США. За часів його ад­мі­ністрації Пентагон отримав нечувану раніше владу, все більша частина бю­джету йшла на озброєння та розробку військової техніки. Апогеєм цієї стра­тегії стала концепція «двох з половиною війн», коли Вашингтон був би в змо­зі вести дві повномасштабні війни в Європі та Азії й одну, «половинну», в будь-якому іншому місці [6, с. 283].

Дж. Кеннеді намагався будь що зупинити СРСР, його наміри були спов­не­ні принципами ідеалістичної демократії, що заважало йому тверезо оці­ню­ва­ти ситуацію на міжнародній арені. Прикладом цього було втручання у кон­флікт в Камбоджі, В’єтнамі та Лаосі. Президент зазначав, що «…безпека всієї Південно-Східній Азії буде поставлена під загрозу, якщо Лаос втратить свою незалежність. Його безпека пов'язана з безпекою всіх нас» [5, с. 401]. Теж зна­чення, на його думку, мали й інші країни. Все це відволікало Вашингтон від власних проблем та розпорошувало його силу.

Успіхи на міжнародній арені поглиблювали внутрішні проблеми Америки, дум­ка громадськості, як ні в якій іншій країні, мала тут колосальне значення і силу. Штати захлеснули, одна за одною, хвилі соціальних протестів, по­в'я­за­них з правами афроамериканського населення, високим рівнем безробіття, низь­кою заробітною платою, проблемами житлового фонду, антипроф­спіл­ко­вою діяльністю і війною у В'єтнамі. Вбивство Дж. Кеннеді лише поглибило си­туацію та спричинило масову істерію серед населення. Вирішити всі ці проб­леми мав віце-президент Ліндон Джонсон, який очолив Білий Дім.

У зовнішній політиці Джонсон орієнтувався на своїх попередників. Він про­довжив ініціативу Кеннеді та надав наказ про активне збройне втру­чан­ня аме­ри­канської армії в громадянську війну у В'єтнамі у 1964 р. та вве­ден­ня аме­ри­канських військ в розбурену політичними кризами Домініканську Рес­публіку у 1965 р., що привело до втрати симпатій до США у Латинській Аме­риці.

2 травня 1965 р. була проголошена «Доктрина Джонсона», яка закріпила за нам статус традиційного поборника політики стримування. Вона була ло­гіч­ним продовження попередніх «доктрин», та мала на меті обґрунтування уча­сті у воєнних діях та стверджувала, що Сполучені Штати, повинні скрізь за­хи­щати своїх громадян.

Однак, всупереч значному опору в Конгресі, Джонсон виступав за по­кра­щен­ня відносин з Радянським Союзом. В 1968 р. він підписав договір про не­роз­повсюдження ядерної зброї, а під кінець свого президентства пра­цю­вав над вступом до переговорів про обмеження атомного озброєння (ОСВ-1).

Незважаючи на це, політика збільшення військового бюджету на потреби війни у В'єтнамі проводилася у збиток усіх інших проектів адміністрації. Під кінець терміну президентства Л. Джонсона закінчився період економічного піднесення Штатів, постійні втрати у В’єтнамі, невирішеність соціальних проблем та активна лобістська діяльність республіканців призвели до втрати довіри населення до демократичної партії.

Таким чином, у продовж 1945-1968 рр. на озброєння Вашингтону були при­йняті декілька концепцій зовнішньої політики, які так чи інакше про­довжували розпочатий 33-м президентом Сполучених Штатів Америки Г. Тру­меном курс «стримування». Заснування подібного підходу у зовнішній по­лі­ти­ці було незвичним для Білого Дому, який всю свою історії дотримувався по­літики ізоляціонізму та невтручання у справи Старого Світу. Нова кон­цеп­ція головним чином була спрямована на розширення сфери національних ін­те­ресів та боротьбу з комунізмом за допомогою нарощування воєнного по­тен­ціалу. Для виконання поставленої мети американський уряд створив по­туж­ний образ ідеологічного ворога, який «загрожує» усім вільним та не­ко­му­ністичним країнам, що згрупувало занепалі після Другої світової війни дер­жа­ви Західної Європи навколо потужного економічного гіганта – США.

Тільки з приходом до влади Річарда Ніксона Білий Дім остаточно зро­зумів, що шлях відкритої конфронтації ослаблює не лише СРСР, а й Америку. Роз­почата Ніксоном зміна векторів зовнішньої політики, започаткувала но­вий етап у формуванні зовнішньополітичної доктрини США та розвитку між­народних відносин.

Вибори 1968 р. стали для Річарда Ніксона щасливим квитком, він розу­мів, що в разі програшу його політичній кар'єрі прийде кінець. За щасливим, для нього, збігом обставин, Л. Джонсон відмовився виставляти свою канди­да­­туру на вибори, так як його популярність з червня по листопад 1967 р. впа­­ла з 42 % до 23 % відповідно. Р. Кеннеді, найвірогідніший кандидат на міс­­­це президента загинув, демократична партія виявилася не готова до ви­бо­­рів. Напередодні виборів інститут Геллапа повідомив, що вперше з 1957 р. біль­­шість американців віддало перевагу республіканській партії відпо­ві­да­ючи на питання: «Яка з партій найкраще зможе вирішити найбільш важкі пи­тання, які стоять зараз перед країною?» Майбутній голова Білого Дому ка­зав тоді: «Перед нашими очами історія восьмирічного правління демократів, по якій ми можемо вести вогонь. І це дуже вразлива мішень» [7].

На момент приходу до влади Річарда Ніксона США були членом п'яти ре­гіо­нальних військових блоків і учасником 42 двосторонніх оборонних пактів. За межами території Америки були розміщені 302 великі та 2 тис. менш знач­ні військові бази. Чисельність американських військ в 1969 р. досягла 3.5 млн. осіб, третина яких знаходилася за межами Штатів. Військовий бю­джет дорівнював 75 млн. доларів. Не менш 2 млн. солдатів военно-ди­к­та­тор­ских режимів у ряді країн були озброєні на американські гроші, 76 держав отримували військову допомогу від Сполучених Штатів [8, с. 147].

Все це, здавалося б, мало надовго закріпити за Сполученими Штатами ста­­тус наддержави і забезпечити непорушність їх позицій на міжнародній аре­ні. Однак розвиток подій пішов врозріз із американським сценарієм.

Адміністрації Ніксона довелося вирішувати проблему першої в історії Аме­ри­ки невдалої війни, яку розв'язали його попередники та шукати способи, щоб зняти з країни тягар зобов'язань, які стали тягти її до низу після майже чвер­ті століття їх виконання. Побоювання Дж. Кеннеді стали реальністю для США, потік подій, що підніс їх на небувалі висоти вичерпався, і час перестав бу­ти їх союзником [9, с. 531-532].

Ми вважаємо, що основними причинами, які підштовхнули Р. Ніксона до запровадження нового зовнішньополітичного курсу, були:

− масовий рух за мир, який розколов національну єдність країни, вна­слі­док кровопролитної війни у В'єтнамі;

− спад американської економіки на рубежі 60-70-х рр. Не маючи мож­ли­во­сті скласти гідну конкуренцію американській економіці поодинці, країни За­хідної Європи створили Європейський економічний союз (ЄЕС). Ана­лі­зу­ючи ситуацію, що склалася Г. Кіссинджер, як держсекретар і радник з на­ці­она­льної безпеки при Р. Ніксоні, прийшов до висновку, що «… ця експансія і зміц­нення західноєвропейської єдності вказували на закінчення фактичного аме­риканського переважання на Заході. За винятком двох наддержав, за­хідноєвропейська економічна і потенційна військова міць була тепер більша, ніж у будь-якого іншого регіону на Землі. Ця єдність була приречена на ви­роб­лення свого власного образу, своєї власної позиції» [10, с. 955];

− досягнення Радянським Союзом ядерного паритету з США.

За даних умов 25 липня 1969 р. під час перебування на о. Гуам амери­кан­ський президент повідомив про зміну концепції зовнішньої політики Ва­шин­гтона, яка знайшла своє відображення у «Доктрині Ніксона». Серед го­лов­них принципів, які характеризували новий підхід, можна виокремити на­ступні: відмова від політики глобалізму; зниження темпів мілітаризації; від­ступ від принципів вільсоніантського ідеалізму; зміна пріоритетних сфер на­ціо­нальних інтересів; початок процесу «розрядки» у відносинах з СРСР.

Спостерігаючи за тим, як США повільно втрачали одну позицію за іншою, Р. Ніксон розумів, що єдина можливість для Америки утриматися на плаву, це припинити марнувати свої сили на кампанії в стилі «вільсоніанського» іде­аліз­му і перейти до використання принципів «Realpolitik».

«Доктрина Ніксона» розділила країни, що знаходились у сфері впливу США на дві категорії. Відносно першої з них президент обіцяв «забезпечити щит ядерної потужності США». Це стосувалося націй союзних або тих, чиє ви­живання вважалося «життєво важливим». До таких відносилися держави За­хідної Європи, а також Японія, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, Тайвань, Таї­ланд, Філіппіни та деякі інші. Що ж до інших країн американської орбіти впли­ву, то, як було сказано, їм «… буде забезпечено військову і економічну до­по­могу, яка відповідає нашим договірним зобов'язанням. Але ми будемо очі­кувати від тієї чи іншої нації, яка перебуває під загрозою, що вона візьме на себе головну відповідальність за забезпечення людської сили, необхідної для її оборони» [11].

З вище сказаного ми можемо зробити висновок що новий підхід перед­ба­чав скорочення числа американських баз на іноземній території. У всьому, що виходило за рамки безпеки безпосередньо країн пріоритетної сфери на­ці­она­льних інтересів, американська адміністрація була схильна шукати вза­ємо­розуміння з Радянським Союзом на базі нейтралізації відповідних країн і ра­йонів. У звернені до нації з приводу війни у В'єтнамі 3 листопада 1969 р. пре­зидент зазначав, що «… захист свободи є справою всіх, а не тільки Аме­ри­ки. І особливо ця відповідальність стосується тих, свободі кого погро­жу­ють. У роки попередньої адміністрації ми американізували війну у В'єтнамі. За­раз же ми вьетнамізуємо її для того, щоб домогтися миру» [12, с. 251].



Виходячи з цього, ми можемо констатувати, що доктрина 37-го президента була спрямована на те щоб покінчити із надмірними зобов'язаннями Аме­ри­ки перед союзниками і розв'язати їй руки для переслідування власних ін­те­ресів. «Наші інтереси повинні формувати наші зобов'язання, а не навпаки. Від­тепер, ми будемо розглядати нові зобов'язання лише у світлі ретельної оцін­ки наших власних національних інтересів в інших країнах та кон­крет­них загроз цим інтересам, і нашої здатності протистояти тим загрозам за умов прийнятного ризику і вартості» [11]. Саме таким чином звучав аме­ри­кан­ський варіант «Realpolitik».

Відмова від ідеологічних протистоянь, як один з головних принципів ре­аль­ної політики знайшов своє яскраве відображення під час візиту до Пекіна пре­зидент Р. Ніксон, коли він проголосив: «Нам важлива не внутрішня по­лі­тич­на філософія нації. Важливо те, яку політику ця чи інша держава про­во­дить стосовно світу та щодо нас » [10, с. 192]. 21-28 лютого 1972 р. відбувся ві­зит Ніксона до Китаю. Це було перше відвідування Китайської Народної Рес­­публіки президентом Сполучених Штатів. Як результат було підписано Шан­хайське комюніке, яке підтвердило всьому світу, що у відносинах США і КНР позначився прогрес.

Розігравши «китайську карту» Вашингтон знову опинився у виграшному ста­новищі щодо Радянського Союзу. Така зміна балансу сил допомогла ад­мі­ністрації Штатів успішно налагодити стосунки з Москвою. Як зазначав А. Доб­ринін: «Білий Дім при Ніксоні став не тільки розробляти політику, а й без­посередньо здійснювати її» [13, с. 188].

37-й президент Сполучених Штатів використовував поліпшення міжна­родної обстановки та звернувся до теми ядерного миру. При президенті в 1972 р. був розроблений і підписаний перший двосторонній договір США та Ра­дянського Союзу – ОСВ-1. У тому ж році було підписано Договір про об­ме­жен­ня систем протиракетної оборони.

В наступні два роки республіканська адміністрація досягла значного про­гре­су в американсько-радянських відносинах. У 1974 р. Річард Ніксон від­пра­вився до Москви вдруге, де його зустрів вітаючий натовп та офіційна це­ре­монія. Лідери двох наддержав зустрілися в м. Ялта де пройшли переговори що­до запропонованого американцями пакту про взаємну оборону, розрядку, РГЧ (ракети з головними частинами що розділяються та блоками інди­ві­ду­аль­ного наведення) та заборони ядерних випробувань. Але на цей раз ніяких ре­зультатів зустріч не мала.

7 листопада 1972 р. Річард Мілхауз Ніксон отримав перемогу на прези­ден­т­ських виборах та залишився у Білому Домі на другий строк, маючи пе­ре­вагу над своїм опонентом демократом Джорджем Макговерном у 23 % го­лосів.

Одним з найголовніших факторів перемоги республіканця на виборах бу­ло дотримання обіцянки щодо припинення війни у В’єтнамі. Поступове ви­ве­дення американських військових продовжувалося, призов на військову служ­бу був скорочений, і в 1973 р. збройні сили стали формуватися лише за ра­хунок добровольців. Після багатьох років боротьби, Паризька мирна угода бу­ла підписана 27 січня 1973 р.

Наступні роки правління Ніксона характеризувалися чітким дотриманням об­раного курсу, та значною підтримкою громадськості. Проте втіленню в жит­тя усіх планів президента завадив Уотергейтський скандал який роз­по­чав­ся за 4 місяця до президентських виборів 1972 р. Це був політичний скан­дал, викликаний розкриттям того факту, що під час підготовки до пре­зи­дентських виборів представники правлячої республіканської партії США на­магалися незаконно встановити підслухувальну апаратуру в готелі «Уоте­р­гейт», де розташовувалася штаб-квартира демократичної партії, в ході цього скан­далу розкрилися численні факти корупції, лжесвідчення та інш. За цих об­ставин Річарду Ніксона загрожував імпічмент та щоб його уникнути 9 серпня 1974 р. він був змушений піти у відставку.

Отже, підводячи підсумки зовнішньополітичної діяльності Р. Ніксона ми мо­жемо зробити висновок, що в ситуації яка склалася обраний президентом під­хід, заснований на верховенстві національних інтересів США був, мож­ли­во, єдино вірним. Мета, яку він переслідував – зупинити процес занепаду аме­риканської могутності. В результаті втілення в життя розробленою його ад­міністрацією зовнішньополітичного курсу, що отримав назву «доктрина Нік­сона», США змогли відсунути ідеологічне протистояння на другий план. Хо­ча й утворений «мир» не був міцним та довговічним, нарощування вій­сь­ко­вого потенціалу призупинилося. Це допомогло знизити незадоволення все­ре­дині країни, значно скоротити витрати на військовий бюджет та за­спо­ко­ї­ти амбіції «яструбів» Пентагону. Америка вперше з 1945 р. добровільно об­ме­жи­ла сферу своїх інтересів. Спираючись на принципи «Realpolitik» Ва­шин­г­тон відсіяв території які не могли якимось чином вплинути на його статус чи при­нести значну користь, тобто Білий Дім успішно позбувся зайвого тягаря.

Даючи оцінку «доктрині Ніксона», Генрі Кіссинджер писав, що вона «за­мість того, щоб бути засобом для того щоб позбутися від провідної ролі Аме­ри­­ки у світі зробила для нас можливим грати цю роль – і відтворювати її кра­ще та ефективніше, ніж якщо б ми продовжували політику минулого, в якій ми займали таку домінуючу позицію» [14].

В кінцевому підсумку дії 37-ого президента призвели до відновлення імі­джу держави на світовій арені, початку процесу «розрядки» у відносинах з СРСР, припиненню війни у В'єтнамі, встановленню двосторонніх відносин з КНР, нормалізації ситуації всередині країни і значного поліпшенню еко­но­міч­ного становища Америки.



Перспектива подальшого дослідження цієї проблеми полягає в більш гли­бо­кому аналізі впливу наданого на найближчих союзників Білого Дому в про­цесі втілення в життя «Доктрини Ніксона». Це обумовлено тим, що біль­шість робіт, що охоплюють період правління Річарда Ніксона ставлять своєю ме­тою вивчення відносин двох наддержав. Так само одним з майбутніх на­прям­­ків дослідження може стати сама особистість 37-ого президента Аме­рика, яка досі носить неоднозначний характер серед світової громадськості і різ­ко негативний серед громадян США.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка