Луганського




Сторінка4/22
Дата конвертації09.09.2018
Розмір4,31 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Література

  1. Барышев А.П. Мировая политика и Организация Объединенных Наций. 1945-2009 / А.П. Барышев. – М. : Общество дружбы и развития сотрудничества с зару­беж­ными странами, 2009. – 1342 с.

  2. Боголій Ю.М. Проблема реформування ООН і позиція Сполучених Штатів Аме­рики / Ю.М. Боголій // Вісник Київського Національного Університету імені Тараса Шев­ченка. Історія. – К., 2006. – Вип. 87-88.

  3. Борзова А.Ю. Реформирование ООН и позиция стран Латинской Америки / А.Ю. Борзова // ООН: история и вызовы современности. К 60-летию Организации Объе­диненных Наций: Доклады и выступления. Международная научная кон­фе­рен­ция, 5-6 октября 2005 г., Москва / Отв. ред. А.А. Громыко, В.Г. Джангирян; ред. Л.П. Ата­маненко. Сост. В.К. Алексеенко, О.В. Андреева. – М. : Изд-во РУДН, 2005. – С.16-30.

  4. Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Україна в ООН: 60 років участі в розв’я­зан­ні найважливіших міжнародних проблем / С.В. Віднянський, А.Ю. Мартинов. – 2006.

  5. Доклад Генерального секретаря ООН «Глобальное видение – местное звучание: стра­тегическая программа Организации Объединенных Наций в области ком­му­ни­ка­ции» (A/AC.198/1997/CRP.1). – Нью-Йорк, ООН. – 27 июня 1997 г.

  6. Доклад Генерального секретаря «Безопасность и защита персонала Ор­гани­за­ции Объединенных Наций» (A/55/494). – Нью-Йорк, ООН. – 18 октября 2000 г. – 29 с.

  7. Доклад Генерального секретаря «План осуществления Декларации тысячелетия ООН» (A/56/326). – Нью-Йорк, ООН. – 6 сентября 2001 г. – 74 с.

  8. Доклад Генерального секретаря «Укрепление системы Организации Объе­ди­нен­ных Наций: программа дальнейших преобразований» (А/58/351). – Нью-Йорк, ООН. – 5 сентября 2003 г. – 25 с.

  9. Обновление ООН. Программа реформы. Доклад Генерального секретаря. Ра­цио­нализация деятельности вспомогательного механизма Экономического и со­ци­аль­но­го совета (А/51/950/Add.2). – Нью-Йорк, ООН. – 7 октября 1997 г. – 7 с.

  10. Письмо Генерального секретаря от 17 марта 1997 года на имя Председателя Ге­­неральной Ассамблеи ООН «Укрепление системы ООН. Бюджет по программам на двух­­годичный период» (A/51/829) 1996-1997 годов». – Нью-Йорк, ООН. – 17 марта 1997 г. – 17 с.

  11. Плоскова А.Б. Реформирование ООН и пересмотр ее Устава. Реформа Совета Без­опасности / А.Б. Плоскова. – М. : Діалог-МГУ, 1998. – 96 с.

  12. Резолюция, принятая Генеральной Ассамблеей ООН по докладу Пятого ко­ми­тета (A/58/573). Пятьдесят восьмая сессия. Пункт 121 повестки дня (A/RES/58/270). – Нью-Йорк, ООН. – 19 марта 2004 г. – 38 с.

  13. Ціватий В.Г. ООН у системі координат глобального світу ХХІ століття: ін­сти­ту­ціональні традиції, цивілізаційний вимір, сучасні виклики / В.Г. Ціватий // Акту­аль­ні проблеми міжнародних відносин. Зб. наук. праць. – К., 2005. – Вип. 55. Ч ІІ.


Literatura

1. Barishev A.P. The World policy and United Nations. 1945 - 2009. M. : Society of relationship and development with foreign countries / Barishev A.P. – 2009. – 1342 p.

2. Bogoliy Y.M. The problem of reforming of UN and viewpoint of the USA / Y.M. Bogoliy // Reporter of Kyiv Taras Shevchenko National University. History. – K., 2006. – Number 87-88.

3. Borzova A.Y. Reforming of UN and viewpoint of Latin America // UN: history and today’s challenge. To 60 year of UN: reports and speechifications. International scientific conference, October, 5 – 6 2005, Moscow / Main editors: A.A. Gromyko, V.G. Dzhangiryan, L.P. Atamanenko. –M., RURN, 2005. – S. 16-30.

4. Vidnyanskiy S.V., Martynov A.Y. Ukraine in UN: 60 years takes part in deciding the most important international problems / Vidnyanskiy S.V. – 2006.

5. Report of General Secretary of UN «Global view – local sounding: strategic program of UN in communication sphere» (A/AC.198/1997/CRP.1). – N.-Y., UN. – June, 27 1997.

6. Report of General Secretary of UN «Safety and protection of UN’ employees» (A/55/494) – N.-Y., UN. – October, 18, 2000. – 29 p.

7. Report of General Secretary of UN «Plan of realizing of Millenium Declaration of UN» (A/56/326). – N.-Y., UN. – September, 6, 2001. – 74 p.

8. Report of General Secretary of UN «Growth of UN’s system: the program of continued reorganizations». (А/58/351). – N.-Y., UN. – September, 5, 2003. – 25 p.

9. Reform of UN. The program of reform. Report of General Secretary of UN. The facelifting of activity secondary mechanism of Economic and Social Council. (А/51/950/Add.2). – N.-Y., UN. – October, 7, 1997. – 7 p.

10. Letter of General Secretary of UN from March, 17, 1997 to President of the General Assembly «Growth of UN’s system. The budget of programs to two-year period». (A/51/829) 1996 – 1997. – N.-Y., UN. – March, 17, 1997. – 17 p.

11. Ploskova A.B. Reform of UN and reform of the Charter. The reform of Security Council / Ploskova A.B. – M. : Dialog – MGU, 1998. – 96 p.

12. Resolution of General Assembly (A/58/573). – N.-Y., UN. – March, 19, 2004. – 38 p.

13. Tsivatiy V.G. UN is in the system of the global world XXI century: institutional traditions, civilization space, modern challenges / V.G. Tsivatiy // The burning problems of the international relation. – K., 2005. – Num. 55. P II.
Демъянчук А.Н. Реформирование ООН в планах стран-учасниц и в страте­гии К. Аннана, 1997-2005 гг.

В работе проанализированы проекты по реформированию главного органа Ор­га­ни­зации Объединенных Наций – Совета Безопасности, временных и постоянных чле­нов: Российской Федерации, США, Великобритании, КНР, Японии, Египта, Украины и дру­гих. Определо, что сложность проведения реформ составляет тенденция стран-учасниц видеть процес изменения ООН через призму своїх собственных интересов.

Определен процесс обновления организации за период председательства К. Ан­на­на. Проанализирован его взгляд на процесс реформирования организации, ко­то­рый был выложен в рамках доклада на заседании Генеральной Асамлеи ООН (1997 г.). В нем минуя откровенно спорные вопросы, К. Аннан попытался найти почву, на ко­то­рой все без исключения члены ООН получили бы шанс повысить эффективность Ор­га­низации, сделать ее менее громоздкой, более действенной и такой, что более опе­ративно реагирует на вызовы современности.

Ключевые слова: реформирование, Совет Безопасности, Организация Объе­ди­нен­ных Наций.
Demianchuk A.N. The United Nations’ reform in the plans of member-states and K. Annan’s strategy 1997-2005

Nowadays, the United Nations plays an important role in international relations. New trends of the global processes are required of the reforms of the Organization. Today mem­ber-states have offered of official and unofficial projects of the reforn. The projects rather the need to maintain or change the system of control above the United Nations.

The positions of the permanent members of the UN Security Council to determine the direction of reform are similar. For example, Russia, United Kingdom and the United States have opposed strongly view rights «five» and have point of view to reformed some unnecessary points in the Charter.

The strategic objective of the Russian Federation – to defend the status of «great power» and the principle of adopting any decision relating to Council reform, by consensus. As to the expansion of the UN, Russia maintains its position that Germany and Japan are strong candidates in the latest Security Council, and Russia isn’t supported of idea that Security Council should be extended only by these two members.

As for the reform’s program, which generally follows the USA, in accordance with its position is based on the fact that America is making a large share of finance to the UN budget, it should get the right to monitor and ensure the implementation of all programs and, of course, also influence the actions of as a whole. The USA in favor of the estab­li­shment of the Human Rights Council and the Commission on peace building, reconstruction and stabilization projects implementation in countries emerging from conflict.

Key words: reform, Security Council, United Nations Organization.

УДК 329.12(410)
М.І. Русанова
РОБЕРТ КУПЕР – ІДЕОЛОГ НОВОГО

ЛІБЕРАЛЬНОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ
Останнім часом відбувається реабілітація поняття «імперія». Сучасні вче­ні та політики розглядають імперії як такі собі політичні суб'єкти, ло­гіку поведінки яких можна зрозуміти в рамках вирішення питань безпеки кра­їни, що передбачає не тільки можливість, а й неминучість виняткових, над­звичайних заходів. Проте вперше реабілітував і заявив про те, що імпе­рія – це не просто минуле, а найближче і єдино можливе майбутнє, помічник міні­стра оборони і заморських справ (Overseas) Великобританії Ро­берт Ку­пер (Robert Cooper). Його стаття «Новий ліберальний імперіалізм» багато в чому послужила обґрунтуванням імперського зовнішньополітичного курсу Британії. На думку, Р. Купера, на сьогодні основне завдання імперії – це боротьба, перш за все, з хаосом, що може поглинути постсучасний світ.

Ключові слова: імперія, ліберальна імперія, досучасні держави, сучасні держави, постсучасні держави.
На сьогодні у світі проблема «світової держави» є однією з ключових на­уко­вих проблем. Американцям важливо усвідомлювати себе «абсолютно пер­шою» серед багатьох інших світових держав, європейці намагаються пози­ціо­нувати себе в якості «кооперативної світової держави», у багатьох країнах об­говорюють зони відповідальності для провідних держав світу. У зв'язку з цим термін «імперія» активно повертається в міжнародно-політичний лек­си­кон і реабілітується в ньому. Якщо років 10 – 15 тому термін «імперія» ніс у со­бі переважно негативні тлумачення, то тепер імперія стала оборотом мови і серед ліберально мислячих авторів вона більше не вживається в емоційно-не­гативному контексті. У більшості людей, коли вони чують слово «імперія», біль­ше не виникає критичних асоціацій.

«Було б абсурдом вважати, що будь-яка імперія – це завжди зло. У такому ви­падку злом варто було б оголосити всю людську цивілізацію, оскільки прак­тично вся її історія – зміна однією імперії іншою. Якщо подивитися на­віть на останні пару століть, імперії були не гіршим і не кращими, ніж на­ціо­наль­ні держави. Але при цьому націоналізм показав себе куди більш де­струк­тивним, ніж імперіалізм», – заявив у своєму інтерв'ю один з найбільш ві­до­мих популяризаторів імперії англійський історик Нейл Фергюсон [1].

Починаючи з другої половини 90-х рр. минулого століття зростає кількість фун­да­ментальних досліджень імперій. У 1998-1999 рр. виходить «ревізіо­ніст­ський» п'ятитомник «The Oxford history of the British Empire». У 2001 р. з’яв­­ля­ються «The Cambridge Illustrated History of the British Empire» під ре­дак­цією од­ного з найбільших фахівців з цієї проблематики П.Дж. Маршалла, і «Em­pi­res» під редакцією С.Ю. Олкок, Т.Н. Д'Альтруа, Л.Д. Морісон і К.М. Сі­но­полі.

Проте вперше реабілітував і заявив про те, що імперія – це не просто минуле, а найближче і єдино можливе майбутнє, помічник міністра оборони і заморських справ (Overseas) Великобританії Роберт Купер (Robert Cooper). Його стаття «Новий ліберальний імперіалізм» багато в чому послужила об­ґрун­­туванням імперського зовнішньополітичного курсу Британії [2]. У 2002 р. у своїй книзі «постмодернові держава і світовий порядок» («The post-mo­dern state and the world order») він надав потужне теоретичне обґрунту­ван­­ня нової глобальної ліберальної імперії [3].

Купер впевнений, що поняття «імперія» і «порядок» є тотожніими. У старо­дав­ньому світі слово «імперіалізм» ще не носило негативного відтінку. Більш того, весь світ складався або з імперії, або з хаосу. «Піддані імперії насо­ло­джувалися порядком, культурою і цивілізацією. За її межами панували вар­вар­ство, хаос і безлад». Однак, навіть у ХХІ ст. ситуація не змінилася [2].

У сучасному світі Купер виділив три види держав або, скоріше, три свого ро­ду історичних тимчасових поясів, в яких живе сучасне людство: досучасні дер­жави, сучасні та постсучасні. У досучасних державах ще фактично немає і самої держави, або ж вона розвалилася (failed states). Досучасний світ для ньо­го, це, так би мовити, додержавний, постімерський хаос». Прикладом мо­жуть служити Сомалі, Афганістан або Ліберія. Тут держава перестала задо­воль­няти критерієм Макса Вебера про легітимну монополію на застосування сили. Такий стан речей міг скластися з огляду на те, що держави минулого зло­вживали цієї монополією і втратили легітимність.

Сучасні держави, на думку Купера, можуть бути порівнянні з Європою кін­ця XIX-XX ст. У них діє класична система державного устрою. Держави збе­рігають монополію на застосування сили і готові, за необхідності, во­юва­ти одна з одною. Якщо в межах цієї системи зберігається порядок, то він іс­нує тільки завдяки або рівновазі сил, або присутності держав-гегемонів, за­ці­кавлених у збереженні статус-кво. Основні принципи, яких дотримуються сучас­ні держави – визнання державного суверенітету, подальше встанов­лен­ня відмінності між внутрішніми та іноземними справами, а також не­при­пус­ти­мість втручання у внутрішні справи ззовні. У той же час, в цьому су­час­но­му світі вирішальним фактором безпеки є сила. Тому світ сучасних держав – це світ, в якому, принаймні в теорії, кордони можуть бути змінені силою.

Але найдовершенішими і найрозвиненішими на сьогоднішній день, на дум­ку Роберт Купера, є постсучасні держави. Їх меншість – це, перш за все, дер­жави Європейського союзу та Америка. Ці держави більш плюралістичні, склад­ніші за устроєм та менш централізовані ніж бюрократичні сучасні дер­жа­ви, але зовсім не хаотичні, на відміну від досучасних товариств. У пост­су­час­ному світі стерті відмінності між внутрішньою і зовнішньою політикою – в цьому його основна риса. Для постсучасних держав вже зараз нормальним є взаємне втручання в деякі області внутрішньої політики. І для них все менш актуальним є питання про кордони. «Постсучасна система не спи­ра­єть­ся на принцип рівноваги сил, не затверджує примат суверенітету і не ро­бить різниці між внутрішньою і зовнішньою політикою. Європейський союз являє собою високорозвинену систему «взаємного втручання» країн у внут­ріш­ні справи один одного» [3].

У зв'язку з таким станом речей в сучасних міжнародних відносинах Купер ба­чить єдиний сценарій їх подальшого розвитку: держави постмодерну по­вин­ні взяти на себе відповідальність за ситуацію в світі. В іншому випадку, ми зможемо стати свідками поширюваного хаосу, свавілля, беззаконня, на­силь­ства. «Потрібно відмовитися від фікції, що всі держави в принципі є од­но­типними, суверенними, рівноправними. Деякі ... є державами лише за на­звою, а насправді представляють собою некеровані території. Потрібно, щоб ними хтось опікувався, інакше хаос може підірвати і навіть перемогти ци­ві­лі­зацію», – до такого висновку приходить Роберт Купер [2].

Поки постсучасним державам важко зрозуміти, в якій формі має здій­сню­ватися втручання. З точки зору Купера, найлогічнішим способом бороть­би з хаосом є колонізація, або гегемонія. Складність, однак, полягає у визна­чен­ні вектора інтервенції. «Найбільш логічний шлях покінчити з хаосом – це ко­лонізація. Якщо національна держава зазнала невдачі, чому б не по­вер­ну­тися до імперії?» – вважає британський політик [2].

На його думку, хоч більшість постсучасних держав і вважають подібний сце­нарій абсолютно неприйнятним, вони повинні усвідомити, що на су­час­ному етапі саме імперія є запорукою постсучасної безпеки і відходом від сві­то­вої анархії. «Хаос заразний, – стверджує Купер, – cвіт, розділений на три час­тини, потребує тривимірної системи безпеки або, скажімо, тривимірного мис­лення. Ні те, ні інше не видається простим» [3].

Для збереження миру єдино можливим сценарієм є подальше поширення пост­сучасного світу, в якому право і переговори стали нормою у відносинах між країнами, внутрішня політика злилася з зовнішньою, а національні іден­тичності гармонійно поєднуються в планетарному співтоваристві. Але, на думку, Купера це можливо тільки за умови створення нової імперії.

Однак, – зазначає далі Роберт Купер, до імперіалізму в його традиційному ро­зумінні немає повернення – у постімперську епоху імперія неможлива. Для цьо­го є багато причин. Сьогодні жодна західна держава не володіє достат­ньою вірою у власну цивілізаторську місію, щоб підтримувати порядок і вла­ду на закордонних територіях силою. Справа в тому, що імперський досвід все ще свіжий у пам'яті колишніх колоніальних народів, і ці спогади в цілому не мож­на назвати приємними. Так само вважається, що всі імперії вима­га­ють ав­торитарного політичного стилю, а сучасна західна ідеологія демокра­тич­на.

Слід також враховувати той факт, що всі імперії XIX ст. ґрунтувалися на за­галь­ноприйнятій расистської доктрини, яка базувалася на тому, що і ко­ло­ні­затори, і поневолені поділяли ідею переваги білої раси. Сьогодні ця під­ста­ва втратила будь-яке значення.

Купер також зазначив, що на сучасному етапі імперії більше не є еко­но­міч­но вигідним підприємством. Земля і природні ресурси (за винятком наф­ти) – вже не джерело енергії для найбільш технологічно розвинених країн. Управління людьми, особливо потенційно ворожими, є тягарем. Сьогодні жодна постсучасна країна не захоче нести витрати, рятуючи далекі країни від розорення. «Приборкання хаосу сьогодні не надто прибуткове заняття, мож­ливо, воно ніколи не було таким. Єдине, що сьогодні може змусити світ по­вернутися до імперії – це вибір між імперією і хаосом. І сьогодні, тому що ні­хто з нас не бачить користь у імперіях, ми живемо в хаосі. Тому сучасний ім­періалізм буде викликаний, насамперед, міркуваннями оборони – стан хао­су в сусідніх державах становить серйозну загрозу для постсучасних дер­жав» [3].

Купер виділив основну умову, яка може привести до існування «постсу­час­ної імперії». Утворення такої імперії, насамперед, має бути добровільним для країн, що входять до її складу. Щоб стати довговічною, імперія може ґрун­туватися тільки на співпраці. Навіть якщо одна з постсучасних держав зва­житься на інтервенцію, то вона ніколи не прагнутиме до панування і це буде викликано виключно тільки цілями порятунку сучасної цивілізації. «Світ, в якому ми живемо, в тій чи іншій мірі залежить від природи держав, що його складають. У поняттях досучасного світу успіх рівнозначний імперії, не­вдача – хаосу». Тому, на думку Купера, першочерговим завданням пост­су­час­них держав є побудова сучасної імперії [3].

У сучасному світі Роберт Купер вже знаходить ознаки і прояви нового пост­сучасного імперіалізму. Наприклад, в опіці, зазвичай здійснюваній між­на­родною спільнотою через ООН, він бачить прояви «універсального імпе­ріа­ліз­му»: така опіка та програми міжнародної допомоги надають державам, які «не від­булися» перепочинок і можливість реформувати систему. При­кла­дом фі­нан­со­вого імперіалізму він вважає програми допомоги Міжнародного ва­лютного фон­ду та Світового банку: в обмін на фінансову допомогу, яка дає можливість державі-одержувачу повернутися в поле світової економіки, уряд зобов’язу­єть­ся дотримуватися порад і рекомендацій міжнародних ін­ститутів.

Але, зауважує він, в основі сучасних імперій не існує ніяких економічних і фі­нансових інтересів. Імперіалізм, насамперед, буде продиктований оборон­ними мотивами, наприклад необхідністю протистояти хаосу в суміжних кра­ї­­нах. Або ж імперіалізм може ґрунтуватися на ідеї. Щоб переконати своїх під­да­них ризикувати життям в чужих, охоплених безладом землях, необхідна гли­бока переконаність у тому, що країна виконує якусь цивілізаторську мі­сію.

Парадоксально, але Купер відкинув ідею про те, що державою, що по­бу­дує таку постсучасну імперію, будуть США. Він, безумовно, визнає, що ос­нов­ним фактом сучасної геополітики є військова міць США і що всі питання про нинішній устрій світу, по суті, зводяться до політики США. «Сполучені Шта­ти – єдина держава зі справді глобальної стратегією. У деякому сенсі це вза­галі єдина країна з незалежної стратегією. Решта світу реагує на Аме­ри­ку, боїться Америки, живе під захистом Америки, заздрить, ненавидить, бу­дує змови або залежить від Америки». Однак, – зауважує він, хоч сьогодні аме­риканських солдатів розміщено у світі більше, ніж британських, що, зда­валося б, ставить США на вершину імперської могутності, ці війська ви­ко­ристовуються зовсім не в імперіалістичних цілях [4, с. 35].

Для нього Америка ніколи не була імперіалістичною державою у звичному ро­зумінні цього слова. США однією з перших держав відмовилися від своїх ко­ло­ній. Пізніше Америка зробила все можливе, щоб прискорити розпад бри­тан­сь­кої та французької колоніальних імперій. Її основною відмінністю від кла­сич­них імперій минулого є той факт, що Сполучені Штати – країна, за­сно­вана на ідеях, і її мета полягає в поширенні цих ідей. Таким чином, Аме­ри­ка націлена не на колонізацію простору, а на колонізацію часу, тобто – май­бутнього.

Однак він погоджується, що американській політиці поширення демо­кратії таки притаманний імперський відтінок. «Ідея поширення демократії приваблює в Америці лівих і правих, вільсоніанцев і неоконсерваторів. Од­но­часно з цим політика США антиімперська за своєю природою: з одного бо­ку, Америка диктує іншим правила управління державою, з іншого – вона від­сторонюється від управління іншими країнами» [4, с. 127]. США не при­хо­вує, що тяжіє до світової гегемонії. І хоч США не прагнуть па­нувати, вони ба­­жають контролювати зовнішню політику інших країн. Аме­риканська ге­ге­мо­нія почасти приймається ними добровільно, причому США надають їм за­хист, а їх союзники – умови для створення військових баз і підтримку на міс­цях.

Таким чином, Сполучені Штати стоять над сучасною системою, висту­па­ючи при цьому її охоронцем. Але, вважає Купер, США не візьме на себе зо­бо­в’я­зання з побудови сучасної імперії, тому що чудово розуміють істину: яким би м’яким не було панування, воно викличе ненависть і страх. «Навряд чи ко­мусь сподобається світ, де реальною владою володіє тільки одна країна. На­скільки б не були чудові Сполучені Штати – а для багатьох вони уособ­лю­ють свободу і демократію, чи переживуть ці якості Америки тривалий період безроздільного світового панування?» [4, с. 137].

Таким чином, хоч ми можемо говорити, що США володіють гегемонією у сві­ті та контролюють зовнішню політику всіх потенційно недружніх держав, во­ни все одно не є ідеальною державою для «збирання імперії». На думку бри­танського політика, цейтягар може виявитись непідсильним навіть для США. «Вогнища впливу в світі поширені занадто широко, щоб їх вдавалося ефек­тивно контролювати. Ціна множинних інтервенцій виявиться непо­мір­но високою. Крім того, інтервенція породжує ворожнечу і страх, коли ліки врешті-решт стають отрутою» [2].

В якості поки що єдиного прийнятного імперського варіанту він вважає імперію, яку може створити Європейський союз. Чому ж саме Європейський союз, а не Америка, яка є об'єктивно сильнішою?



Британський політик упевнений, що саме повоєнна Європа створила спів­­­товариство постнаціональних держав, які співіснують в історично без­пре­цедентних умовах стабільності і безпеки. «Європейські країни цінують се­ре­довище, в якому держави взаємодіють у рамках права, а конфлікти зала­го­джуються мирним шляхом». Саме тому ЄС є найрозвиненішим прикладом пост­модерністської системи. «Він підтримує безпеку за рахунок прозорості та про­зорості за рахунок взаємозалежності. ЄС більше, ніж транснаціональна і над­національна система. ЄС спирається на ідею, що національні держави прин­ципово небезпечні, і єдиним способом приборкати анархію окремих на­цій є встановлення гегемонії над ними» [3].

Так, – погоджується він, навряд чи яка-небудь з європейських країн, якби во­­на залишилася за межами союзу, перетворилася б на таку, що «не від­бу­ла­ся», але все ж ЄС є єдино можливим варіантом подальшого існування. Для де­яких країн ЄС пропонує ключ до вирішення проблем, що не вдавалося ви­рі­шити в рам­ках національної держави; всім новим державам-членам пішли на користь кон­ституційні моделі та нормативні системи, запозичені у ЄС. Крім того, іс­ну­ють певні переваги членства в союзі, здатному захищати ін­те­реси держав-чле­нів у відносинах з державами завбільшки з континент, на­при­клад із США.

Основною проблемою, з якою доведеться зіткнутися новим будівельникам ім­перії, є проблема взаєморозуміння з іноземцями, тобто з тими народами, які будуть заселяти колонії. Імперським державам особливо складно зрозу­мі­ти почуття людей на колонізованих землях. «Світ виглядає по-різному для тих, хто нагорі, і для тих, хто нанизу. Імперії зацікавлені в порядку; їх під­дані хочуть свобод і права розпоряджатися своїм життям» [3].

Саме тому на сучасному етапі світ являє собою арену постійної боротьби за владу і національні інтереси. «Хоча інтереси – це другорядне поняття, так зва­на мова інтересів відіграє важливу роль у міжнародних справах. Саме то­му, що інтереси не зачіпають ядро національної ідентичності, спільну мову в ди­пломатії простіше знайти, обговорюючи інтереси, а не цінності», - вважає бри­танський дипломат [4, с. 135]. До речі, саме в тому факті, що основною нор­мою американської зовнішньої політики є революційна пристрасть змі­нити світ, і повне небажання підлаштовуватися під інтереси інших держав, Купер бачить ще одну причину, через яку будівельником нової імперії не мо­жуть бути США. «Зі злом неможливо домовитися – його необхідно знищити або щонайменше не мати з ним справи, і не йти на поступки», – так вва­жають більшість американських політиків. Але такий підхід, на думку Ку­пе­ра, буде тільки сприяти поширенню хаосу [4, с. 144].

Для створення нової імперії, яка буде протистояти хаосу, необхідно роз­ши­рити горизонти національних держав і змінити людські мотиви, ствер­джує британський політик. Насамперед, держави мають перейти на нове тлу­мачення самого поняття «іноземний». Майбутні будівельники імперії по­вин­ні перейня­ти­ся переформулюванням ідентичності. «Біда в тому, що з се­ре­дини XIX ст. ми жи­вемо в світі націй і національних держав. Не об­ме­жу­ючись інтересами дер­жав, міжнародні відносини охоплюють тепер і питання іден­тичності. А проб­лему національної ідентичності неможливо вирішити за сто­лом переговорів або за допомогою дотримання балансу сил» [4, с. 126]. Зреш­тою, власну ідентич­ність вибирають всі країни. У національній ідентич­нос­ті країна втілює свій на­ціо­нальний міф чи навіть творить новий. Це від­бу­вається за допомогою по­лі­тич­них рішень, часто викликаних логікою сус­піль­ного розвитку.

До тих пір, поки країни будуть мислити категоріями своїх окремих націо­наль­них ідентичностей, найліпше, на що можна буде розраховувати – це пе­ре­мир’я в патовій ситуації. У «ядерне» століття цього недостатньо. Постій­ний мир може бути досягнуто тільки завдяки розширенню кругозору. «Не виклю­че­но, що тільки докорінні зміни на рівні ідентичності зможуть привести до ви­рішення кризових ситуацій в ісламському світі і в Африці», – наполягає Ку­пер [3].

Нова ідентичність має породити нові інтереси. «Лише розширення іден­тич­ності в прикінцевому підсумку могло б привести до створення міжна­род­ного співтовариства, яке не знає воєн». Тому зміни в ідентичності благодатно позначаться на міжнародному кліматі в цілому.

Але зміна ідентичності – надзвичайно важкий процес. Державі простіше пе­реформулювати власні інтереси, ніж ідентичність. Перше можливо з при­мусу, друге – ні. У першому випадку процес простіше повернути назад – по­вер­нувшись до первісного формулювання інтересів після усунення загрози або фактора примусу.

На сучасному етапі добровільно змінити ідентичність декількох країн вда­лося лише Європейському союзу. Відмова європейських країн від думки во­ювати одна з одною виникає якраз з переосмислення поняття «ми». «Перш ніж будувати зовнішню політику, слід задатися питанням не тільки про світ, в якому нам хотілося б жити, але і про те, хто ми є насправді. Чим ширшою є наша відповідь, тим вище ймовірність, що ми зуміємо жити в такому сві­ті» [3]. У Європі вже існує відчуття приналежності до однієї спільноти – ви­зна­чене воно як Європа чи Європейський союз. Саме тому Європейський союз і повинен взяти на себе цю місію побудови нової сучасної імперії, яка змо­же виробити нову загальноімперську сучасну ідентичності і протисто­яти­ме існуючому в світі хаосу.

«Зрештою, люди повинні захотіти змін і побачити світ по-новому. Щоб до­сягти цього, недостатньо обіцянок грошової допомоги або погроз застосувати силу», – вважає ідеолог нової ліберальної імперії Роберт Купер [3].

Тема імперії знову входить до числа суспільно значимих. За останні 10 ро­ків багато політиків і вчені намагалися представити своє трактування про­ек­ту ліберального імперіалізму. Хтось вважає, що основне призначення ім­пе­рії – це, як і в ХІХ ст., цивілізаційна місія і експорт таких цінностей, як вер­хо­венство за­ко­ну, вільної торгівлі і виборних органів влади. Хтось бачить його у поширенні ідей, культури, стилю життя. Проте всі вони визнають той факт, що існування імперій – це факт не тільки минулого, але і найближчого май­бутнього.



За версією Купера, основне завдання імперії – це боротьба, перш за все, з хао­сом, що може поглинути постсучасний світ. Для нього імперії – це такі по­лі­тичні суб'єкти, поведінку яких можна зрозуміти тільки в рамках логіки без­пе­ки, що передбачає не тільки можливість, а й неминучість виняткових, над­зви­чай­них заходів в обхід вироблених за другу половину ХХ ст. «правил гри». Од­нак, на відміну від більшості авторів, які вважають, що зараз у світі є кіль­ка ім­перій, і найяскравіша з них – Сполучені Штати Америки, Купер ствер­джує, що єдиною імперією, здатної впоратися з хаосом, що наступає, є ли­ше Євросоюз. Як писав у своїх спогадах Жан Монне: «Європейське співто­ва­риство саме по собі – це лише етап на шляху до більш організованому світу май­бутнього».
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка