Луганського




Сторінка5/22
Дата конвертації09.09.2018
Розмір4,31 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Література

  1. Нейл Фергюсон. Империализм. Глобализация невозможна без империй / Нейл Фергюсон // Эксперт. – 2005. – 31 января // http://www.ransis.org/index.php?name= Pages&op=page&pid=292.

  2. Robert Cooper. TheNewLiberalImperialism // TheObserver. – 2002. – № 12. // http: //www.guardian.co.uk/world/2002/apr/07/1.

  3. Robert Cooper. The post-modern state and the world order // http://www.demos. co.uk /publications/thepostmodernstate.

  4. Robert Cooper. The Breaking of Nations: Order and Chaos in the Twenty-First Cen­­tury. – London: AtlanticBooks, 2003. – 156 р.

Literatura

  1. Neyl Ferhyuson Ymperyalyzm. Hlobalyzatsyya nevozmozhna bez ymperyy / Neyl Ferhyuson // Эkspert. – 2005. – 31 yanvarya //

  2. Robert Cooper. TheNewLiberalImperialism // TheObserver. – 2002. – № 12. // http://www.guardian.co.uk/world/2002/apr/07/1.

  3. Robert Cooper. The post-modern state and the world order // http://www.demos.co.uk/publications/thepostmodernstate.

  4. Robert Cooper. The Breaking of Nations: Order and Chaos in the Twenty-First Century. – London: AtlanticBooks, 2003. – 156 р.


Русанова М.И. Роберт Купер – идеолог нового либерального империализма

В последние время происходит реабилитация понятия «империя». Современные по­литики и ученные рассматривают империи как такие политические субъекты, п­о­ве­дение которых можно понять в рамках логики безопасности, которая пред­по­ла­га­ет не только возможность, но и неизбежность исключительных, чрезвычайных мер.

Однако впервые реабилитировал и заявил о том, что империя – это не просто про­шлое, а ближайшее и единственно возможное будущее, помощник министра обо­ро­ны и заморских дел (Overseas) Великобритании Роберт Купер (Robert Cooper). Его ста­тья «Новый либеральный империализм» во многом послужила обоснованием им­пер­ского внешнеполитического курса Великобритании. По мнению, Р. Купера, на се­год­ня основная задача империи – это борьба, прежде всего, с хаосом, может по­гло­тить постсовременный мир.

Ключевые слова: империя, либеральная империя, досовременные государства, сов­сременные государства, постсовременные государства.
Rusanova M.I. Robert Cooper – the ideologue of the new liberal imperialism

In the modern world, the problem of «world power» is one of the key issues in political science. Americans important to recognize themselves as «absolutely first» among many other world powers, the Europeans are trying to position itself as a «cooperative world power» in many countries to discuss areas of responsibility for the world powers. In this regard, the term «empire» actively returning to the international political lexicon and rehabilitated in it. If 10 – 15 years ago the term «empire» carried a predominantly negative interpretation, but now the empire has become a figure of speech, and quite liberal-minded writers, it is no longer used in the emotionally abusive context. Most people, when they hear the word «empire», no longer have negative associations.

From the second half of the 90-ies of the last century, a number of basic research empires are growing. Subject empire again among the public interest. In the past 10 years, many politicians and scientists have tried to present their interpretation of the project of liberal imperialism. Some people believe that the main purpose of the empire – is, as in the nineteenth century, the civilizing mission and export values such as the rule of law, free trade, and elected officials. Some see it in the spread of ideas, culture and lifestyle. However, they all recognized the fact that the existence of empires – it is a fact, not only the past but also the near future.

However, the first rehabilitated and declared that the empire – it is not just the past but the near and the only possible future, the Assistant Minister of Defence and Overseas Affairs UK Robert Cooper. His article, «The new liberal imperialism» in many ways served as a justi­fication of the imperial foreign policy of Britain. In 2002, in his book «The postmodern state and the world order» he provided a powerful theoretical basis for a new global liberal empire.

In Cooper's version, the main task of the empire – it is a struggle, especially with the chaos that can absorb the postmodern world. Cooper convinced that the concept of empire and order are identical. In the ancient world the word «imperialism» has had negative connotation. Moreover, the whole world consisted either of the empire, or from chaos. For him, the empire – these are political actors whose behavior can only be understood within the logic of security, which involves not only the possibility but the inevitability of exceptional emergency measures developed around the second half of the twentieth century, the «rules of the game». However, unlike most authors believe that in the world today there are several empires, and the brightest of them – the United States, Cooper argues that the only empire, able to cope with the impending chaos, is the only European Union.

Key words: empire, liberal empire, pre-modern state, the modern state, post-modern state.

УДК 94(100)"20"
К.Г. Гарькавченко
ТЕРИТОРІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ПОДІЛ СВІТУ У XXI СТ.:

БОРОТЬБА ЗА АРКТИКУ
Стаття присвячена одній із найбільш гострих і суперечливих зовнішньо­по­літичних проблем сучасного розвитку Арктики: врегулювання її між­на­род­но-правового статусу. За минулі десятиріччя арктичні країни досягли в цьо­му питанні значних успіхів. Дискусії про визначення міжнародно-пра­во­во­го статусу арктичних просторів відбуваються на тлі посилення геопо­лі­тич­ного та дипломатичного суперництва в контексті боротьби за конт­роль над вуглеводним потенціалом Арктики. Питання про національну на­леж­ність надр даного регіону, в яких, за попередніми оцінками, залягає до 25 % усіх нерозвіданих ресурсів нафти і газу в світі, для багатьох північних країн стали першочерговими, що, у свою чергу, підвищило ймовірність зіт­к­нен­ня національних інтересів в Арктиці й виникнення там кризових ситу­а­цій

Ключові слова: зовнішня політика, дипломатія, правовий статус, арк­тичні країни, міжнародна співпраця.
Аналіз і прогнози розвитку подій навколо визначення міжнародного пра­во­вого режиму Арктики набувають все більшого і більшого значення мірою зро­стання економічного та військово-стратегічного значення даного регіону [2].

Зростання залежності світової економіки від енергоресурсів, і в першу чер­гу від нафти і природного газу, змусило військово-політичне керівництво ря­ду зарубіжних країн зрозуміти необхідність активної розробки нових стра­те­гій просування своїх національних інтересів в зоні Арктики. Дане завдан­ня передбачає залучення всіх ключових сфер зовнішньополітичного регулю­ван­ня – від наукових досліджень і мирного освоєння арктичних вод до ши­ро­комасштабних військових заходів у районах Північного Льодовитого оке­а­ну.

У зв’язку з тим, що останнім часом суперництво провідних держав в арк­тич­ному регіоні різко посилилося, дана проблематика викликає все більший ін­терес вітчизняних та зарубіжних науковців [1; 2; 3; 4; 7; 10]. Проте окремі ас­пек­ти даного питання залишаються майже не дослідженими. Саме запов­нен­ня цих прогалин і є метою даної статті.

Питання про національну належність надр даного регіону, в яких, за по­пе­редніми оцінками, залягає до 25 % усіх нерозвіданих ресурсів нафти і газу в світі, для багатьох північних країн стали першочерговими, що, у свою чер­гу, підвищило ймовірність зіткнення національних інтересів в Арктиці й ви­ник­нення там кризових ситуацій [3].

Вирішення питання про належність арктичного шельфу залежить не тіль­ки від результатів наукових досліджень. Тепер ця проблема стає ще й по­лі­тич­ною. Боротьба за володіння природними ресурсами Арктики тільки почи­на­ється. Арктика має важливе військово-стратегічне значення. Тут знахо­дять­ся зручні позиції для старту балістичних ракет, для систем проти­ра­кет­ної оборони (ПРО) і для інших елементів систем стратегічного стримування.

Військово-морські сили, завдяки глобальному потеплінню та поступовому скороченню площі льодів, отримують можливість діяти в Арктиці протягом більш тривалого періоду.

Для транснаціональних корпорацій важливо, що через Арктику проходять най­коротші морські і повітряні маршрути між Північною Америкою і Єв­ра­зією. У міру танення льодів морський шлях через арктичні широти дозволить скоротити на 40 % протяжність маршрутів між Європою та Далеким Схо­дом. Крім того, через танення полярних льодів зростає ймовірність по­шко­джень дрей­фуючими крижинами, що вимагає великих інвестицій у безпеку суд­но­плавства. Таким чином, стратегічне значення Арктики сьогодні істотно зро­стає. Зок­рема, загострюються пов'язані з економічними інтересами між­на­ро­д­­ні політичні, військові та юридичні суперечки за володіння її те­ри­то­рі­я­ми.

Крім того, політичні кола провідних держав розуміють, що більш сильній у воєнно-політичному плані країні буде легше довести своє «право на Арктику» і займатися там видобутком корисних копалин. Тому на Півночі з'являються ознаки відновлення військової активності атомних підводних човнів, патрульних літаків і засобів розвідки; будуються військові бази; проводяться навчання з великою кількістю військовослужбовців [7].

У зв’язку з цим головним змістом статей, які останнім часом все частіше з’яв­ляються у західній пресі, є переконання в тому, що світ стоїть на прозі вій­ни на Арктику – «Перську затоку» другої половини XXI ст.

Необхідно зазначити той факт, що проблеми освоєння арктичних тери­то­рій мають для Російської Федерації стратегічне значення. Арктика на три­ва­лу перспективу є не тільки найважливішою ресурсною базою Росії, опорним регі­оном для нарощування її транзитного потенціалу, але й вузлом перетину дов­гострокових національних інтересів країни та головних зарубіжних країн у міжнародній, оборонній та екологічній сферах [8, 12].

Ставлячи питання таким чином, виходимо з того, що існуюча система дер­жавного управління в Арктичній зоні Російської Федерації недостатньо ско­ординована. Недосконалість заходів державного регулювання в еконо­міч­ній та соціальній сферах призвело до критичного стану базової транс­порт­ної, промислової, прикордонної, інформаційної, наукової та соціальної інф­ра­структур.

Є питання, які потребують негайного вирішення. Тому Рада безпеки Ро­сій­ської Федерації запропонувала реалізувати першочергові заходи, спря­мо­ва­ні на підвищення ефективності державного управління соціально-еконо­міч­ним розвитком Арктичної зони Росії, формування в цьому регіоні масш­таб­них і конкурентоспроможних проектів, здатних не тільки залучити зару­біжні та вітчизняні інвестиції, але й істотно поліпшити умови праці та життя громадян на цих територіях.

Для реалізації транзитного потенціалу Росії важливим є завдання забезпе­чен­ня ефективного використання Північного морського шляху [4]. На цьому на­прямку вже вирішуються питання державної підтримки будівництва су­ден криголамного, аварійно-рятувального та допоміжного флотів, а також бе­ре­гової інфраструктури, реалізується комплекс заходів по гідрометео­роло­гіч­ному і навігаційного забезпечення транспортного сполучення в Арктичної зо­ні Російської Федерації [11].

Реалізація цих заходів дозволить не тільки відновити масштаби переве­зень по Північному морському шляху, але з часом перетворить його в гло­баль­ну світову транспортну артерію, що з'єднує Європу та Азію.



Таким чином, Росія усіма шляхами намагається вести виважену лінію кон­­цепції на закріплення пріоритетних віх політики уряду в арктичному ре­гі­оні.

В противагу Росії, США, Норвегія, Данія і Канада мають свої власні плани на арктичний регіон та проводять самостійні геологічні експедиції на доказ во­лодіння територією, подають заявки до ООН з метою встановлення дер­жав­ного статусу за пособництвом організації. Кожна з них проводить стрім­ку та нещадну політику недопущення іншої північної держави до багатств шель­фу, змагається за кожен квадратний метр багатющої, стратегічно вигід­ної території [14, 16, 17].

Висуваються ідеї, що до Арктики треба підходити як до спільної спад­щи­ни людства, маючи на увазі відкриття цього регіону для міжнародних наф­то­газовидобувних компаній. Висловлюються пропозиції підписати між­на­род­ний договір про Арктику, що встановлює міжнародний режим управ­лін­ня за аналогією з Договором про Антарктику. Нарощується військова при­сут­ність зарубіжних країн у цьому регіоні, форсується реалізація планів по ство­ренню сучасних криголамних флотів.

Таким чином, хоча зміна природно-кліматичних умов і економічні інте­ре­си приарктичних країн створюють теоретичну можливість для мілітаризації Арк­тики і виникнення тут різних військових конфліктів, в майбутньому ймо­вірність реалізації будь-яких мислимих сценаріїв цих конфліктів є досить не­високою.

Інтенсивне міжнародне співробітництво в Арктиці розширилося на бага­тьох рівнях з моменту відкриття та дослідження регіону, та поступово зро­стає, набуває при цьому міжнародний, глобальний характер [13].

Крім урядового співробітництва в рамках Арктичної Ради, воно також вклю­чає нові форми та формули взаємодії корінного населення, регіо­наль­них урядів, парламентаріїв, громадянських організацій, наукових та освітніх про­грам, кооперація яких дозволить на більш високому рівні та повніше реа­лі­зувати плани задля розвитку, розбудови, розсудливого використання ре­сурс­ного потенціалу. В цьому вбачається ренесанс панарктичного співро­біт­ни­цтва, оскільки воно будується на традиціях соціальних та торгових зв’яз­ків, політичної та економічної політики.

З кінця 1980-х рр. Арктика все білиш розглядається як особливий регіон, а регіонобудівництво – як найбільш важлива тенденція. В цьому напрямку, вра­ховуючи соціальну стабільність та екологічну нестійкість ситуації, можна ви­значити рух до нового геополітичного підходу. Це може посприяти виходу Арк­тики на помітнішу, а можливо, й впливовішу позицію на міжнародній аре­ні, особливо з екологічних питань. Нові учасники надали процесу особ­ли­ву динаміку, при якій трансгранична кооперація стала реалістичною та ство­рює новий ресурс розвитку в рамках Баренцове – Євроарктичної ради, Ра­ди держав Балтійського моря, Північного Форуму, Міжнародного Арктич­но­го наукового комітету [18].

Але Арктика все ще залишається ареною військових тривог, де за допо­мо­гою зброї та військових операцій провідні північні держави відстоюють свої пра­ва на «ласий шматочок арктичного пирога», намагаючись позиціонувати себе як «володаря Півночі».

Будучи одночасно і умовою і результатом цих подій, арктична геополітика здій­снює перехід від державного домінування та мілітаризації до орієнтації на продуктивне співробітництво.

Довгоочікувана розрядка напруги в міжнародних відносинах, у зв’язку з чим, імовірно, могли б вивільнитися величезні матеріальні та інтелектуальні ре­сурси, так необхідні для підтримки життєздатності людської цивілізації, сьо­годні, нажаль, залишається лише предметом мрійливих планів доволі не­чис­ленних романтиків, так чи інакше усунутих від прийняття визнаних рі­шень в житті світової спільноти.

Реаліями сьогодення, навпаки, виступають поглиблення міжнародної кон­ку­ренції, атмосфера недовіри, панування глобалістських та гегемоністських зов­нішньополітичних доктрин, тією чи іншою мірою прихованих дипло­ма­тич­ною риторикою. Нажаль, військова потужність країни на сьогодні ви­сту­пає ключовим елементом, цементуючим рівновагу на світовій політичній аре­ні та утримуючим окремі держави від свавілля, зведеного до статусу аб­со­люту.

В боротьбі з нарощування економічного та військового потенціалу, дер­жа­ви світу не припиняють пошуки джерел матеріального статку, у тому числі – і шляхом поширення державної юрисдикції на території, яких до тепер не торкнувся процес територіально-політичного поділу світу.

Одним з регіонів, навколо якого прискореними темпами загострюється між­народна суперечка, виступає Арктика, яка, завдяки неспроможності лю­ди­ни вести прибуткову господарську діяльність в умовах заполяр’я, три­ва­лий час знаходилася під захистом природно-кліматичних умов.

Але, завдяки бурхливому розвитку світової цивілізації, і викликаного ним гло­бального потепління, частина території планети ставала дедалі більш до­ступ­ною, і, як наслідок, більш конфліктогенною.

Виявлені на дні Північного Льодовитого океану значні запаси природних енер­горесурсів стали приводом для розширення меж прибережних держав у на­прямку до Північного полюса планети. Однак зобов'язані діяти в рамках між­народного публічного права, зацікавлені держави не можуть скори­ста­ти­с­я вивіреними, традиційними методами приєднання. У силу прямої вказівки Кон­венції ООН з морського права 1982 р., «охочі» змушені довести незапе­реч­ну приналежність даної території до тієї чи іншої держави за допомогою фор­мування наукової доказової бази: оспорюване океанічне дно має ви­ступати «природним продовженням сухопутної території держави», тобто ма­ти статус континентального шельфу [6].

Аналіз діючих сьогодні міжнародно-правових актів дозволяє зробити ви­сно­вок про недостатню регламентацію правового статусу Арктики. Поло­жен­ня не компенсує навіть наявність так званої Арктичної Ради, заснованої Де­кла­рацією від 19 вересня 1996 р., членами якого стали вісім держав, що ма­ють безпосередній вихід до арктичних територій [5].

На цій основі залишається простір для різноманітного моделювання май­бут­ньої долі Арктики, яка бачить кожною з арктичних держав переважно в кон­тексті їх національних інтересів.

Конфліктний потенціал населених територій не виглядає особливо загро­з­ли­вим, але, все ж таки, не дає підстав для самозаспокоєння.

Неузгодженість позицій щодо даного комплексу питань породжує про­ти­річ­чя між країнами Північно-Атлантичної угоди. США, Канада, Данія і Нор­ве­гія до сьогодні не знайшли спільної мови в даному питанні, оскільки перс­пек­тиви виграшу кожного з гравців вражають своїми наслідками. Експансія в Арктиці може означати для кожного з них принципову зміну міжнародного статусу, перетворення на супердержави регіонального і, навіть, глобального масштабу. Але для отримання цього «призу» кожній з країн необхідно при­клас­ти до цьо­го значних зусиль, більш уважно придивитися до активних і, на­віть, ла­тент­них проблем.

Серед таких, наприклад, можна назвати стан, в якому опинилися корінні на­роди, які потрапили під юрисдикцію північних держав і, виходячи з пери­ферійністю їх статусу в міжнародно-політичній системі, тривалий час задо­вольнялися своїм статусом. Зміна ваги населених ними територій у зв’язку з ос­танніми подіями, цілком вірогідно, може вплинути на їх національну свідо­мість, зародити надію на позбавлення статусу «народів без історії» та виходу на міжнародно-політичну арену в якості повноправного члена світової сім’ї на­родів.

Паростки цих процесів, за умови їх умілої підтримки, можуть бути дуже за­грозливими, як підказує досвід Данії, яка вже сьогодні постала перед ре­аль­ною небезпекою втрати контролю над Гренландією, що складає більшу частину території країни і уособлює її надії набути статусу світової держави через поділ Арктики.

В світлі перспектив загострення міжнародної боротьби в Африці набуває но­вого значення екологічна проблематика, яка, виходячи з поширення її впли­ву на світову спільноту, також може стати інструментом дестабілізації по­зицій окремих держав в боротьбі за реалізацію їх інтересів. Відповідна ін­фор­маційно-агітаційна компанія може спричинити тимчасову відмову сві­тової спільноти від підтримки ідеї політичного розмежування в Арктиці.

Для деяких кіл світової спільноти, найбільш раціональними виглядають про­позиції про збереження за Арктичним регіоном статусу «світової спад­щи­ни», за аналогією з Антарктикою. При дотриманні державами міжнародно-пра­вових механізмів, що забезпечують даний статус, регіон може уникнути до­лі «світової комори», а, отже, порушення крихкого екологічного балансу.

Зрештою, усі зазначені проблеми можуть отримати найрізноманітніші оцін­ки. Безспірним залишається одне: проблема визначення майбутньої долі Арк­тики потребує пильної уваги і подальших досліджень. Саме висвітленню да­них аспектів будуть присвячені наступні наукові статті.


Література

  1. Арктика: перспективы развития // Информационно-аналитический бюллетень РИСИ. – 2008. – № 4. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http: //www.riss.ru.

  2. Баранник А. Арктика как важный геостратегический регион столкновения национальных интересов ведущих зарубежных стран / А. Баранник, И. Вознюк // Зарубежное военное обозрение. – 2009. – № 1.

  3. Грамберг И.С., Лаверов Н.П., Додин Д.А. и др. Арктика на пороге третьего тысячелетия: ресурсный потенциал и проблемы экологии / И.С. Грамберг, Н.П. Ла­ве­ров.СПб. : Наука, 2000.

  4. Гранберг А.Г., Пересыпкин В.И. Проблемы Северного морского пути / А.Г. Гран­берг, В.И. Пересыпкин.М. : Наука, 2006.

  5. Декларация об учреждении Арктического Совета. Оттава, Канада, 19 сентября 1996. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://arctic-council.npolar.no/

  6. Конвенция ООН по морскому праву, Монтего-Бей, 10 декабря 1982 года [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/ conventions/lawsea.shtml.

  7. Конышев В., Сергунин А. Арктика на перекрестке геополитических интересов / В. Конышев, А. Сергуни // Мировая экономика и международные отношения. – 2010. – № 9.

  8. Конышев В., Сергунин А. Национальные интересы России в Арктике: мифы и ре­альность / В. Конышев, А. Сергуни // Национальные интересы: приоритеты и без­о­­пасность. – 2011. – № 29.

  9. Конышев В., Сергунин А. Международные организации и сотрудничество в Арк­тике / В. Конышев, А. Сергуни // Вестник международных организаций. – 2011. – № 3.

  10. Мазур И.И. Арктика – точка бифуркации в развитии глобального мира. Век глобализации / И.И. Мазур. – 2010. – № 2.

  11. Николаев М.Е. Роль Северного Форума в решении глобальных проблем Се­ве­ра / М.Е. Николаев // Арктика: боль и надежда России. – Якутск : Саха-центр, 1994. – 128 с.; Николаев М. Северный Форум и будущее мировой Арктики / М.Е. Ни­колаев // Северные новости. – 1993. – № 11.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка