Луганського




Сторінка6/22
Дата конвертації09.09.2018
Розмір4,31 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Основы государственной политики Российской Федерации в Арктике на период до 2020 года и дальнейшую перспективу [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.rg.ru/2009/03/30/arktika-osnovy-dok.html.

  • Archer C. Arctic Co-operation // Vulnerable Arctic: Need for an Alternative Orientation. Tampere, Research Report Nd. 47, 1992, pp. 106.

  • Canada’s Northern Strategy. Our North, Our Heritage, Our Future [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.arctic-council.org/index.php/ru/about-rus/do­cu­ments-rus/category/12-arctic-strategies.

  • Chaturvedi S. Arctic Geopolitics Then and Now // The Arctic Environment, People, Policy. Amsterdam, 2000.

  • Denmark's Strategy for the Arctic [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.arctic-council.org/index.php/ru/about-rus/documents-rus/category/12-arctic-strategies.

  • Norway's Strategy New Building Blocks in the North[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.arctic-council.org/index.php/ru/about-rus/documents-rus/category/12-arctic-strategies.

  • Scrivener D. International cooperation // The Arctic: Environment, People, Policy. Nuttall M., Gallaghan T., Amsterdam, 2000.


    Literatura

    1. Arctic: development prospects // Information-analytical bulletin RISS. – 2008. – № 4. [Electron resource] – Mode of access: http://www.riss.ru.

    2. Barannik, A. Arctic as an important geostrategic region clash of national interests of leading foreign countries / Barannik, I. Voznyuk // Foreign Military Review. – 2009. – N 1.

    3. Gramberg, J.S., Laverov, NP, Dodin, The Arctic is on the threshold of the third millennium: the resource potential and ecological problems. SPb .: Science, 2000.

    4. Granberg, A.G., Peresypkin V.I. Problems of the Northern Sea Route. M. : Nauka, 2000.

    5. Declaration on the Establishment of the Arctic Council. Ottawa, Canada, 19 Sep­tember 1996. [Electron resource] – Mode of access: http://arctic-council.npolar.no.

    6. United Nations Convention on the Law of the Sea, Montego Bay, 10 December 1982 [Electron resource] – Mode of access: http://www.un.org/ru/documents /decl_conv/conventions/lawsea.shtml.

    7. Konishev V., Sergunin A. Arctic at the crossroads of geopolitical interests // World Economy and International Relations. – 2010. – № 9.

    8. Konishev V., Sergunin A. National interests of Russia in the Arctic: Myths and Reality // National interests priorities and safety. –2011. – № 29.

    9. Konishev V., Sergunin A. International organizations and cooperation in the Arctic // Bulletin of international organizations. – 2011. – № 3.

    10. Mazur II Arctic – bifurcation point in the development of the global world. The age of globalization. – № 2. – 2010.

    11. Nikolaev М.Е. The role of the Northern Forum in addressing global problems of the North // Arctic: the pain and hope of Russia. – Yakutsk Sakha Center, 1994. – 128 p.; Nicholas M. Northern Forum and the future of the world's Arctic Northern // News. – 1993. – № 11.

    12. Principles of State Policy of the Russian Federation in the Arctic for the period up to 2020 and beyond [Electron resource] – Mode of access: http://www.rg.ru/2009/03/ 30/arktika-osnovy-dok.html.

    13. Archer C. Arctic Co-operation // Vulnerable Arctic: Need for an Alternative Orientation. Tampere, Research Report Nd. 47, 1992, pp. 106.

    14. Canada’s Northern Strategy. Our North, Our Heritage, Our Future [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.arctic-council.org/index.php/ru/about-rus/docu­ments-rus/category/12-arctic-strategies.

    15. Chaturvedi S. Arctic Geopolitics Then and Now // The Arctic Environment, People, Policy. Amsterdam, 2000.

    16. Denmark's Strategy for the Arctic [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.arctic-council.org/index.php/ru/about-rus/documents-rus/category/12-arctic-strategies.

    17. Norway's Strategy New Building Blocks in the North [Електронний ресурс] – Ре­жим доступу: http://www.arctic-council.org/index.php/ru/about-rus/documents-rus /category/12-arctic-strategies.

    18. Scrivener D. International cooperation // The Arctic: Environment, People, Po­licy. Nuttall M., Gallaghan T., Amsterdam, 2000.


    Гарькавченко К.Г. Территориально-политическое деление мира в ХХІ в.: борь­­ба за Арктику

    Статья посвящена одной из самых острых и противоречивых внешнеполи­ти­чес­ких проблем современного развития Арктики: урегулирование ее международно-пра­вового статуса. За прошедшие десятилетия арктические страны достигли в этом воп­росе значительных успехов. Дискуссии об определении международно-правового ста­туса арктических пространств происходят на фоне усиления геополитического и дипломатического соперничества в контексте борьбы за контроль над углеводным потенциалом Арктики. Вопрос о национальной принадлежности недр данного ре­гиона, в которых, по предварительным оценкам, залегает до 25% всех нераз­ве­дан­ных ресурсов нефти и газа в мире, для многих северных стран стали перво­оче­ред­ными, что, в свою очередь, повысило вероятность столкновения национальных ин­те­ресов в Арктике и возникновения там кризисных ситуаций.

    Ключевые слова: внешняя политика, дипломатия, правовой статус, аркти­чес­кие страны, международное сотрудничество.
    Gar`kavchenko K.G. Territorial and political division of the world in the XXI century: struggle for the Arctic

    The radical change of the situation in the Arctic began at the beginning of the XXI cen­tury. It is not yet completed, and therefore unambiguous assessment premature. Neverthe­less, the main drivers of change are relatively easy to identify: it is the total climate change and globalization processes.

    As for the climate, the Arctic is already experiencing a dramatic effect (thinning and disappearance of sea ice, thawing permafrost and the associated damage to the entire infrastructure). In turn, globalization strengthens the connection between the Arctic and the outside world. For example, the growing exploitation of regional hydrocarbon reserves. This was inspired by the political instability of Middle East producers, as well as increasing competition in the consumption of oil and gas (the crucial role played by rapid indu­stria­lization of China). However, other visible signs of globalization can be seen.

    Melting of the sea ice opens up new possibilities in the development of the Arctic. There is the production of hydrocarbons, development of new shipping routes, the expansion of fisheries and tourism growth. Unfortunately, all the evidence that attempts to take advantage of new opportunities is unlikely have a positive impact on vulnerable human communities. Whether we like it or not, is enough reason to believe that this is the reality in front of which we find ourselves in the coming years.

    Key words: foreign policy, diplomacy, the legal status, the Arctic countries, international cooperation.

    ІСТОРІЯ УКРАЇНИ



    УДК 271.4 (477.87)
    Д.І. Штерр
    ВІДЕНСЬКИЙ СИНОД 1773 р.

    ТА УНОРМУВАННЯ ЛІТУРГІЙНИХ ПРАКТИК

    В МУКАЧІВСЬКІЙ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКІЙ ЄПАРХІЇ
    У статті автор аналізує важливість рішень Віденського синоду 1773 р. для греко-католицької спільноти Мукачівської єпархії. Мета статті – про­ана­лізувати постанови Віденського синоду 1773 р., що стосувалися здій­с­нен­ня літургійних практик в Мукачівській греко-католицькій єпархії. Виходячи із зазначеної мети, завданням даної наукової розвідки є об’єктивне дослі­джен­ня та аналіз основних змін в літургійному житті єпархії, що були унор­мо­вані синодальними приписами 1773 р. були непорушними до 1918 р., та май­же не зазнавали суттєвих змін до наших днів У процесі дослідження за­сто­совано методи аналізу, синтезу та описовий методи.

    Католики-уніати в Угорському королівстві не мали митрополита, який міг би скликати синод. У трьох єпархіях: Мукачівській, Крижевацькій та Фо­го­рашській, архіпастирі яких брали участь у Віденському синоді, були спо­рід­нені релігійні звичаї. Вони дотримувалися візантійського обряду і тому всі ра­зом класифікувалися австрійською адміністрацією як «греко-католицькі», хо­ча належали до різних церковних традицій. Віденський синод не тільки мав уніфікувати різноманітні літургійно-обрядові практики в імперії, під­твер­дити всі привілеї унійного духовенства на рівні з латинським, а й до­вес­ти Будапешту правомірність існування самостійних католицьких єпархій.

    Ключові солова: уніати, греко-католики, Віденський синод єпископів, Му­качівська єпархія.
    Одним з найвиразніших проявів повсякденного життя греко-католиків Му­качівської єпархії, як і врешті-решт представників інших конфесійних спіль­нот, є виконання певних обрядових практик. Серед найбільш поши­ре­них практик, в яких обов’язковою є участь обох суб’єктів повсякденного жит­тя – пастирів і пастви, є хрестини, вінчання і похорони. Але літургійне жит­тя парафіяльної цивілізації ніяким чином не обмежується здійсненням трьох основних обрядів життєвого циклу. Святкування декретальних свят, вша­нування святих, відправлення святкової літургії на честь храмового свя­та не може здійснюватися за бажанням/небажанням окремо взятого клірика чи члена церкви. Правдою є й те, що зовні начебто набожна паства одно­час­но з дотриманням усіх церковно-обрядових приписів, що походять з хри­сти­ян­ської віри, не менш частіше практикує віру в різні забобони, що звісно не ли­ше суперечить істинній вірі в Богоспасительну місію Ісуса Христа, а й ка­те­горично нею відкидається як поклоніння усіляким ідолам та засуджується по­дібно до будь-якої єресі. Кожна Церква живе за своїми віками ви­роб­ле­ни­ми та закріпленими канонами/нормами/правилами. На початку ХХІ ст. іс­ну­ють 22 католицькі Церкви східного обряду, з яких 14 дотримуються візан­тій­ського обряду, а 8 – інших східних літургійних обрядів. Не дивно, що кож­на Церква маючи свої унікальні традиції дотримувалася містечкових при­писів щодо різноманітних літургійних питань, але за часів просвіченого аб­солютизму в Австрійській імперії виникла потреба об’єднати та уніфі­кувати літургійно-обрядові практики задля уникнення можливих суперечок та по­си­лення єдності католицької церкви у володіннях Габсбургів.

    З перших століть існування Церкви християни жили за певними нормами та правилами, знання та дослідження яких допомагають нам зараз відкрити та краще зрозуміти глибину християнства, особливості церковних структур та інституцій. Для того, щоб об’єктивніше оцінити канонічні приписи Церк­ви, варто взяти до уваги й історичні обставини, в яких вони творилися, і цер­ковну практику, яку вони мали на меті врегулювати. Нашою метою буде про­аналізувати постанови Віденського синоду 1773 р., що стосувалися здій­снення літургійних практик в Мукачівській греко-католицькій єпархії. Ви­хо­дя­чи із зазначеної мети, завданням даної наукової розвідки буде об’єктивно до­слідити та проаналізувати основні зміни в літургійному житті єпархії, що бу­ли унормовані синодальними приписами 1773 р. були непорушними до 1918 р., та майже не зазнавали суттєвих змін до наших днів У процесі до­слі­дження застосовано методи аналізу, синтезу та описовий методи.

    Обряд, або божий культ і пов’язані з ним святі таїнства для Церков схід­ного обряду імперії Габсбургів були кодифіковані на Віденському синоді уні­ат­ських єпископів Угорщини 1773 р. [4; 1, с. 18-26]. З того часу і до початку ХХ ст. лише окремі аспекти обрядових практик зазнали певних уточнень, в кін­цевому рахунку істотно не вплинувши на їхній зміст. Сучасне ко­ди­фі­ку­ван­ня обрядових практик міститься в Кодексів Канонів Східних Церков (1990), складених на основі східнохристиянської обрядової традиції і тих ла­тинських запозичень, що мали місце впродовж спільного досвіду конфе­сій­ного співіснування між двома Церквами[7, с. 409-498].



    Та історія засвідчує, що одночасно з дотриманням церковно-обрядових при­­писів вірники Мукачівської єпархії навіть до сьогодні продовжують прак­ти­ку­ва­ти, особливо на релігійні свята, різні позахристиянські вірування і ритуали, які на думку фахівців сягають язичницьких, дохристиянських ча­сів, міцно вко­рінених у народну культуру, в т.ч. демонологію [3; 6; 10; 12]. Оскіль­ки дане пи­тання, як на наш погляд, достатньою мірою є розробленим фольк­лористами та етнологами, які наводять приклади церковної і народної об­рядовості, що ма­ли місце в щоденних практиках між пастирями і паствою з одного боку, а з дру­гого, – в середовищі забобонної греко-католицької спіль­ноти Мукачівської єпар­хії без участі священика. Зовсім інакше ви­гля­дає до­слі­дження передумов та наслідків скликання Віденського синоду 1773 р. Так, розвідки щодо участі владики Андрея у засіданнях синоду належать В. Га­джезі [4], О. Барану [1; 2], А. Пекарю [5; 14], М. Лацко [13], Е.К. Суттне­ру [8]. За влучними зауваженнями М. Лацко, які він висловив ще у далекому 1975 р., можемо зробити висновок, що наукових праць про синод 1773 р. є об­маль, а в юридично-канонічній літературі він майже не відомий, а отже, і не досліджений.

    Те, що вчені-літургісти – через брак місткішого й нейтрального терміна – на­зивають «візантійським обрядом», становить собою певну літургійну си­сте­му, вироблену в православному Константинопольському патріархаті й по­сту­по­во засвоєну протягом Середньовіччя в інших халкидонських православних пат­ріархатах: Александрійському, Антіохійському та Єрусалимському.

    Термін «православна літургія» є не достатньо точним. Наприклад, алек­санд­рійські грецькі літургії св. Марка та св. Григорія цілком православні, але аж ніяк – візантійські. До того ж, деякі неправославні східні Церкви також на­зивають себе «православними». Цей візантійський синтез, найпоши­ре­ні­ший елемент східнохристиянської богослужбової спадщини використо­ву­єть­ся в усіх Церквах, що ведуть свій родовід од православної Патріархії [9, с. 21].

    Візантійська богослужбова система, відома пишнотою церемоніалу та ба­гат­ством літургійного символізму, які віддзеркалюють імперську велич Кон­стан­тинополя до VІІІ ст., – це, фактично, гібрид константинопольського та па­­лес­тинського обрядів, який у ІХ-ХІV ст., починаючи з іконоборчого пе­ріо­ду, поступово синтезувався у православних монастирях [9, с. 22].

    Як і інші «обрядові родини» в християнстві, візантійський обряд охоплює: «Бо­жественну Літургію», тобто Євхаристію; інші таїнства: хрещення, миро­по­ма­зання, вінчання, єлеопомазання, покарання та руко положення; утренню, ве­­чірню, всенічні чування та молитвослов’я добового кола; богослужбовий рік з його календарем рухомих і нерухомих празників, постів та днів пам’яті свя­тих; нарешті, чинопослідування інших служб (таких, як різні благо­сло­вен­ня, освя­чення храму, вигнання злих духів, постриг у монашество тощо). Усі ці чи­ни кодифіковано в стандартних богослужбових книгах візантійської тра­диції.

    У Мукачівській єпархії ніколи не друкували власних книг. Богослужбові кни­ги завозили з Галичини чи Почаєва і вони не викликали жодних труд­но­щів, ос­кіль­ки були надруковані уніатами. Але у ХVІІІ ст. справа погіршилася, оскільки по­чали завозити російські книги, що були надруковані не уніатами. На початку 1770 р. митниця у Марамороші реквізувала тисячі таких кни­жок. У 1727 р. че­рез кордон Ужанської жупи продавці книг Салапин та Ва­цу­ров із Володимира за­везли 530 книг. У 1759 р. продавці з Московії при­вез­ли 9 возів книг [4, с. 107]. Єпископ Михайло Мануїл Ольшавський у 1754 р. про­сив допомоги у за­сну­­ванні друкарні для уніатів, але на його прохання не від­реагували [4, с. 108].

    Імператриця Марія Терезія (1740 – 1780 рр.) у завезенні таких книг вба­чала загрозу російського впливу на території Угорської Русі. Тому 14 лютого 1770 р. було засновано слов’янську друкарню у Відні, яка би мала забез­пе­чи­ти літургічними книгами русинів уніатів [1, с. 18]. Ця друкарня під про­тек­то­ратом єпископа Іоана Брадача у кінці 1770 р. видала слов'янський «Бук­вар», а у 1771 р. великий «Зборник» для слов'янських обрядів Угорської Русі. Але ці видання спричинили величезні напади на єпископа Іоана Брадача і Му­качівську єпархію загалом. Егерський єпископ Карл Естергазі разом зі сво­їм братом, шефом угорської канцелярії, обвинувачували єпископа Іоана Бра­дача у єресі, бо мовляв у букварі в «Символі св. Атанасія» було вилучено «Фі­ліокве» з тексту. Пізніше, після видання великого «Зборника», хорватський свід­ницький єпископ східного обряду Василь Божичкович обвинувачував єпи­скопа Іоана Брадача у схизматичному впливі [1, с. 18-19].

    Унормування питань літургії та богослужбових книг для східних Церков для Австрійської імперії вперше вирішувалося на державному рівні 1773 р., коли імператриця Марія Терезія скликала Віденський синод єпископів. На цьому синоді єпископ Андрей Бачинський міг визнати свою правовірність, оборонитися проти різних звинувачень. Несправедливо заплямовані літур­гіч­ні видання повинні були отримати визнання на синоді всім східним єпи­ско­па­том [11, с. 77].

    Католики-уніати в Угорському королівстві не мали митрополита, який міг би скликати синод. У трьох єпархіях: Мукачівській, Крижевацькій та Фого­раш­ській, архіпастирі яких брали участь у Віденському синоді, були спо­рід­нені релігійні звичаї. Вони дотримувалися візантійського обряду і тому всі ра­зом класифікувалися австрійською адміністрацією як «греко-католицькі», хо­ча належали до різних церковних традицій: Мукачівська єпархія – до київ­ської, Крижевацька – до печської, Фогорашська – до волоської, пов’язаної з Цар­городським патріархатом. Між собою владицтва теж не мали особливих юрис­дикційних зв’язків – попри візантійський обряд, кожне з них було під­по­рядковане угорському примасові таким же чином, що і латинські дієцезії Угор­ського королівства [8, с. 101].

    Не раз навіть ставився під сумнів їх єпархіальний статус. Латинському еґер­ському єпископові невдовзі після укладення унії між Мукачівською єпар­хією та Католицькою Церквою (Ужгородська унія 1646 р.) вдалося звес­ти ранг мукачівського владики, згідно із законодавством ІV Латеранського со­бору, до становища підлеглого йому вікарія. Лише у 1771 р. Марія Терезія зу­міла, подолавши величезну протидію угорського примаса, домогтися згоди Ри­му на повну канонічну самостійність унійної Мукачівської єпархії. Таким чи­ном, Віденський синод не тільки мав вирішити питання унормування різ­но­манітних літургійно-обрядових практик в імперії, підтвердити всі привілеї уній­ного духовенства на рівні з латинським, а й довести Будапешту пра­во­мір­ність існування самостійних католицьких єпархій. Віденський синод скли­каний імперською владою став більш ніж зібранням єпископів.

    Декрети на право проведення такого синоду готувались відповідними дер­жавними канцеляріями. Уже 24 лютого 1773 р. угорська канцелярія ви­дру­кувала декрет для єпископів Свідницького і «номінованого» Мука­чів­ського, у якому йдеться про те, що Марія Терезія заснувавши друкарню для схід­них єпархій бачила розходження у поглядах між поодинокими єпис­ко­па­ми щодо друкування літургічних книг, тому, щоб усунути всякі релігійні не­по­розуміння наказує, щоб згадані ієрархи разом з фоґорашським єпископом зійш­лися і розв’язали всі літургічно-теологічні непорозуміння.

    Єпископський синод було відкрито у хорватській Колеґії у Відні 17 лютого 1773 р. Але на першій сесії не було прийнято жодних постанов, бо фоґораш­ський румунський єпископ Григорій Майор заявив, що він не одержав від семигородської канцелярії ніякого декрету і без нього він не може брати участь у роботі синоду. Василь Божичкович та Андрій Бачинський перенесли засідання синоду на березень, до того часу поки Фоґорашський єпископ не отримає свого декрету, а разом із ним і прав приймати участь у синоді [1, с. 19-20]. Також, було запрошено Великоварадинського єпископа Мелетія Ко­ва­ча, який не був присутнім на синоді, але письмово заявив, що пого­джу­ється з усіма рішеннями, які будуть прийняті [4, с. 105-106].

    Семигородська канцелярія 5 березня передала єпископу Григорію Майору офі­ційне запрошення на синод, і вже 6 березня 1773 р. було відкрито другу се­сію синоду. На порядку денному мали розглядатися такі питання: 1) Які лі­тур­­гіч­ні книги мали друкуватись у Віденській друкарні? З яким змістом? 2) Хто має бути цензором? 3) Як можна провести редукцію свят і в який спосіб має ви­готовлятись спільний календар для вірників? 4) Як потрібно вирі­шу­ва­ти ди­с­циплінарні питання для вірників східного обряду в Угорській Русі? [1, с. 20].

    Пізніше єпископи вирішили поширити єпископський синод на між­єпар­хі­аль­ний, щоб визначні теологи трьох єпархій могли приймати в ньому ак­тив­ну участь. Таким чином, на синод були запрошені зі Свідницької єпархії: Йо­са­фат Басташіч [1, с. 20], з Мукачівської: катедральний архідиякон Андрей Жет­кей (†1793) і уґочанський архідиякон Григорій Боровський (†1797), про­то­ігумен оо. Василіян Сильвестр Ковейчак, ЧСВВ (†1790) і маріяповчанський ігу­мен Мартирій Кашпер, ЧСВВ (†1789) [5, с. 139-140], з Фоґорашської: кано­ніки Сильвестр Ґаліяні, Ігнатій Дарабант і Самуїл Клайн а також професор тео­логії Августин Кереші. В кінці в протоколі синоду було зазначено, що ад­во­кату Йосифові Керестурі доручено повідомляти імператрицю Марію Те­ре­зію про всі рішення синоду [4, с. 106].



    12 березня 1773 р. розпочалася третя сесія синоду. Було вирішено, що в но­вій Віденській друкарні мають друкуватися: 1) для молоді – Буквар, Малий Ка­техизм, Малий Молитвослов і Псалтир; 2) для старших – Великий Молит­во­слов; 3) для кліру – Часослов, Требник, Служебник-літургікон, Ірмологіон, Єван­­геліє, Апо­стол, Октоїх, Трефологіон, Тріодіон, Минея, Архиєретикон, Дія­ко­никон [1, с. 20].

    На четвертій та п’ятій сесіях 18 і 20 березня виникла жвава дискусія що­до букваря. Василь Божичкович домагався щоб при перевиданні цієї книги до «Символу св. Атанасія» було додане «Філіокве». Андрей Бачинський був про­ти – у Мукачівській єпархії всюди в Константинопольському символі вжи­вається «Філіокве», але ніхто не наказував додавати його до «Символу св. Ата­насія». Наприкінці, для того щоб досягти згоди, Андрей Бачинський по­годився на додання до «Символу св. Атанасія» «Філіокве» [1, с. 20-21].

    22 березня синод зібрався щоб вирішити питання літургічного цензора. Ра­ніше цензором всіх літургічних видань був Григорій Майор. Після його при­значення фоґорашським єпископом він не міг виконувати функції цен­зора. Потрібно було обрати нового цензора та визначити його обов’язки. Єпи­скопи не могли зійтися у тому, кого призначити на посаду та які права на­дати цензору. Спільними зусиллями єпископів було вирішено, що кожний по­дасть одного кандидата зі своєї єпархії, імперська канцелярія обере з них двох та сама визначить їхні функції та права [1, с. 21].

    23 березня на сьомій сесії розглядали питання про вшанування націо­наль­них святих. Представники румунської церкви і єпископ Божичкович сум­ні­ва­лися, чи зможе Католицька Церква визнати національних святих. Мука­чів­ський єпископ заявив, що якщо буде потрібно, то він готовий ще раз зро­би­ти ревізію святих. Після цього інші єпископи заспокоїлися, але почали ви­ма­гати, щоб Андрей Бачинський подав список всіх святих, які уже були ви­друковані в «Зборнику» на розгляд імператорської канцелярії. Через це ви­ник­ла проблема із друком певних літургічних книг. Андрій Бачинський за­явив, що єпархія дуже потрібує цих книг і ніяким чином не можна при­зу­пи­ня­ти їх друк. У своїй промові владика Андрей наголосив на тому, що у ви­пад­ку не прийняття культу якогось зі святих Віденською імператорською кан­целярією даний культ буде заборонений розпорядженням єпископа. Інші єпи­скопи погодилися на таку пропозицію мукачівського владики, а питання про вшанування святих було закрито [14, с. 25-31].

    26 та 27 березня відбулися восьма та дев’ята сесії синоду. На цих сесіях вирі­шу­валася доля великого «Зборнику», який був видрукуваний, але пуб­ліч­но не вживався через заборону імператорської канцелярії. Оскільки питання про вшанування святих було вирішено, то основна проблема зникла, але за­лишалося ще дві: 1) згадування у богослужіннях Папи Римського; 2) молитва про «русскі манастирі».

    Щодо згадування Папи Римського, то у богослужіннях спочатку треба було зга­дувати його, а потім імператора, а також треба було включити крім «Все­лен­ського Архієрея» і «Папу Римського», щоб населення яке проживає не­да­ле­ко від православних не плутало «Вселенського Архієрея» з Константино­поль­сь­ким патріархом. Одразу після прийняття рішення щодо згадування Папи Рим­ського, Василь Божичкович висловив претензії Андрею Бачинському че­рез те, що у «Зборнику» є молитва за «русскі», тобто схизматичні монастирі Мос­ковії. Андрій Бачинський вміло пояснив, що місцеве населення вживає на­зву «руські» чи «русини», що у латинській мові має значення ідентичне по­няттю «Rutheni», а населення Московії місцеві називають не «русскими», а «мос­калями/московитами» [1, с. 22].

    Отже, як ми бачимо, дискусії щодо питання «русинів» були вирішені ще на вось­мій та дев’ятій сесіях синоду у 1773 р., а ті що ведуться зараз є без­глуз­ди­ми. Очевидно, частині так званої русинської «еліти», яка тягнеться до Московії треба навести твердження єпископа Бачинського, що «руські» на те­риторії історичного Закарпаття – це русини, «Rutheni», а не «моска­лі/мос­ко­вити».

    Десята та одинадцята сесії синоду відбулися 29 та 30 березня відповідно. Са­ме на цих сесіях вирішувалося одне з найважливіших питань усього си­но­ду – список свят «de praecepto» для всіх трьох єпархій. Усі єпископи нама­га­ли­ся об­ороняти свята своєї єпархії, оскільки вони вважалися святами «de prae­cepto» за звичаєвим правом. В кінці довготривалих дебатів було ви­зна­че­но такі свя­та «de praecepto» для всіх трьох єпархій: 1) Різдво Пречистої Діви Марії; 2) Во­з­дви­ження Чесного Хреста; 3) свято св. Михаїла; 4) св. Миколая; 5) Різдво Ісу­са Христа; 6) Собор Пресвятої Богородиці і св. Йосифа; 7) Об­рі­зан­ня Ісуса Хри­с­та; 8) Богоявлення Господнє; 9) Стрітення; 10) Благо­ві­щен­ня; 11) Поне­ділок Світ­лої Седмиці; 12) Вознесіння; 13) Понеділок Св. П’яти­де­сят­ниці; 14) свя­то св. Апо­столів Петра і Павла; 15) Преображення; 16) Успен­ня Божої Ма­тері [4, с. 169]. А інші свята, що вважалися святами «de prae­cep­to» змен­шу­ва­лись у ста­тусі – під час цих свят слухання Служби Божої було не обо­в’язко­вим [1, с. 23].

    У 1775 р. Папа Римський схвалив список свят «de praecepto». Одразу вла­ди­ка Андрей проголосив їх декретальними [4, с. 170]. Імператором Йосифом ІІ 7 серпня 1786 р. було видано декрет, за яким мали святкуватися такі нерухомі свя­та: 1) Обрізання Ісуса Христа; 2) Богоявлення; 3) Трьох святителів: Васи­лія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого; 4) Стрітення; 5) Бла­го­віщення пречистої Діви Марії; 6) Св. великомученика Юрія; 7) Різдво св. Іва­на Хрестителя; 8) Св. Верховних Апостолів Петра і Павла; 9) Св. Пророка Іллі; 10) Преображення Ісуса Христа; 11) Успення Пресвятої Богородиці; 12) Усік­но­вення св. Івана Хрестителя; 13) Різдво Пресвятої Богородиці; 14) Возд­ви­жен­ня Чесного Хреста; 15) Св. великомученика Димитрія; 16) Св. Архистра­ти­га Михаїла; 17) Введення у храм Пречистої Діви Марії; 18) Св. Миколая Чу­до­­творця; 19) Різдво Ісуса Христа; 20) Собор Пресвятої Богородиці; 21) Св. Пер­во­мученика Стефана. А також рухомі свята: 22) Велику п’ятницю; 23) Світ­лий Понеділок; 24) Світлий Вівторок; 25) Вознесіння Ісуса Христа; 26) Поне­ді­лок Святого Духа. На прохання Андрея Бачинського, декретом Угорської на­місницької ради від 23 лютого 1787 р., свято Покрова Пресвятої Бого­ро­ди­ці було проголошено національним святом русинів Угорської Русі. Для того щоб не перебільшувати допустимого числа декретальних свят, єпископ Анд­рей погодився опустити святкування св. Димитрія [5, с. 327].

    3 та 4 квітня 1773 р. відбулися дванадцята та тринадцята сесії синоду на яких вирішувалися питання про дисциплінарні квестії. Тут були точно ви­зна­чені епітрахильщини, тобто плати за треби для всіх трьох єпархій [5, с. 40]. Імператриця Марія Терезія, яка бачила нерішучість синоду у вирішен­ні питання призначення цензора, 3 квітня 1773 р. видала декрет у якому на­га­дала єпископам, що вони повинні представити кандидатуру і визначити функ­ції та права для цензора літургійних книг. На основі цього декрету 8 квіт­ня єпископи внесли на порядок денний питання про призначення цен­зо­ра. Після коротких дебатів у 8 пунктах було визначено функції літургічного цен­зора: 1) цензор має подбати щоб з Віденської друкарні першочергово ви­йшли найнеобхідніші видання, тому має знати про потреби єпархій і ра­ди­ти­ся з єпископами; 2) цензор повинен уважно оглядати ці книги, щоб у них не бу­ло нічого проти католицької віри та моралі, стежити щоб вони відпо­ві­да­ли грець­кому обряду та рубрикам Східної Церкви; 3) цензор повинен сте­жи­ти щоб не видавалося нічого такого, що може нанести шкоду існуючій вла­ді та сус­пільному добробуту; 4) за взірці літургічних книг обрали слов’ян­ські ви­дан­ня Києва та румунські видання Семигороду; 5) цензор мав сте­жи­ти за змістом книг і стерегтись «Московського впливу»; 6) якщо цензор не змо­же самостійно ви­рішити те чи інше питання, то він може звернутися по до­помогу до єпи­ско­пів; 7) щоб уникнути плутанини між католицькими і не­ка­толицькими ви­дан­нями цензор повинен чітко зазначати на всіх книгах «да­но до вжитку для ка­то­ликів грецького обряду»; 8) цензор має бути зраз­ко­вою людиною щодо хри­сти­янської моралі і побожності, мусить мати відпо­від­ну наукову підготовку, по­винен дотримуватися всіх правил Східної Церк­ви [1, с. 23-24].

    У період з 13 по 15 квітня відбувалися шістнадцята, сімнадцята, вісімнад­ця­та сесії синоду. На цих сесіях були визначені основні напрямки у друку­ван­ні літургічних книг. Так, Малий Катехизм мали друкувати не літургічною мо­вою, а народною мовою кожної єпархії. За змістом вони мали бути одна­ко­ві. Зразком служив Катехизм італійського кардинала Белярміна. Малий Ча­сослов мав друкуватися за зразком київського але з деякими догма­тич­ни­ми по­прав­ка­ми. У Псалтирі псалми мали бути друкованими розкиненими сти­ха­ми. У «Сим­во­лі св. Атанасія» треба було додати «Філіокве», а у кінці кни­ги пас­халь­ний ключ. Текст Великого Часослова мав друкуватися за зразком ки­їв­сь­ко­го, але з по­ча­їв­ським уставом. Для Требника зразком слугував ки­їв­ський з де­якими невели­ки­ми змінами. Служебник-літургікон мав базуватися на ук­ра­їн­ських та грецьких ви­даннях. Синод постановив, що в нових Слу­жеб­никах мож­на згадувати лише іме­на тих святих, які є у виданнях Львова і По­чаєва. На Службі Божій Архієрея Па­пу Римського треба згадувати 3 рази: на про­ско­ми­дії, в сугубій ектенії, на ве­ли­кому виході. Синод погодився щоб в новому Слу­жебнику видрукували Єван­гелія і Апостольські чтенія всіх свят «de prae­cep­to», щоб подорожуючі священики не були змушені возити із собою ве­лику кіль­кість книг. Всі інші церковні ви­дан­ня можна було друкувати без жод­них застережень синоду.

    На останній сесії, що відбулася 24 квітня 1773 р. єпископи отримали мож­ливість поспілкуватися з імператрицею Австрії. Марії Терезії вислов­лю­ва­ли вдячність за скликання синоду, що вирішив багато непорозумінь та по­пе­редив виникнення можливих суперечностей в літургійно-обрядовому жит­ті католиків східного обряду. Також єпископи просили законодавчо за­крі­пи­ти вживання терміну «греко-католики» замість терміну «уніати», оскільки «уні­ат» вживається у зневажливому значенні [1, с. 24-25]. 28 червня 1773 р. Ма­рія Терезія офіційно наказала «уніатів» називати «греко-католиками», щоб ка­толицьке духовенство східного обряду шанували нарівні з латинськими свя­щениками. Пізніше, це рішення було поширено і в Галичині [5, с. 40]. Офі­ційне підтвердження схвалення рішень Віденського синоду 1773 р. було на­діслано 8 квітня 1775 р. від новообраного Папи Римського Пія VІ [1, с. 25].



    Отже, Віденський синод 1773 р. вирішив ряд важливих для Мукачівської гре­ко-католицької єпархії питань: по-перше, єпархія отримувала необхідну цер­ковну літургійно-обрядову літературу; по друге – було створено чітко ви­значений перелік декретальних свят; по третє – Ватиканом було схвалено спи­сок святих, що вшановуються в єпархії; по четверте – було встановлено фік­совані такси плат за треби, що унеможливлювало зловживання духо­вен­ст­ва; по-п’яте – світська та духовна влада офіційно підтвердила зрівняння в пра­вах католицького кліру латинського та східного обрядів.
  • 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


    База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
    звернутися до адміністрації

        Головна сторінка