Луганського




Сторінка7/22
Дата конвертації09.09.2018
Розмір4,31 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

Література

  1. Баран О. Єпископ Андрей Бачинський і церковне відродження на Закарпатті / Ба­ран О. – Йорктон, 1963. – 63 с. [Передрук з Логосу: Бібліотека Логосу. Том ХХХІІ].

  2. Баран О. Синод Мукачівської, Фогарашської і Свідницької єпархій у Відні 1773-го року / Баран О. // Analecta Ordinis S. Basilii Magni. – Series II. – Sectio II. – Vol. III (IX). – Fasc. 3-4. – Romae, 1960. – P. 394-403.

  3. Богатырев П.Г. Магические действия, обряды и верования Закарпатья / Бо­гатырев П.Г. // Вчені Росії про Закарпаття: Із карпатознавчої спадщини. – Уж­город : КП «Ужгородська міська друкарня», 2009. – С. 221-353.

  4. Гаджега В. Нашћ културнћ і церковнћ справы на епископських нарадах р. 1773 у Вћдни / Гаджега В. // Подкарпатська Русь. – Ужгород, 1926. – Р. 3. – Чис. 5. – С. 105-108; – Чис. 7-8. – С. 167-170.

  5. Пекар А., ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття / Пекар А., ЧСВВ. – Том ІІ: Внут­рішня історія. Видання друге. – Рим–Львів : Видавництво Отців Василіан «Місі­о­нер», 1997. – 492 с. [Серія ІІ. – «Записки ЧСВВ». – Секція І.]

  6. Потушняк Ф. Закарпатська українська етнографія / Потушняк Ф. // Ти­во­дар М.П. Життя і наукові пошуки Федора Потушняка. – Ужгород, 2005. – С. 163-254.

  7. Путівник по Східному Кодексу: Коментар до Кодексу Канонів Східних Церков / За редакцією Джорджа Недунґатта, Т. І. / Пер. з англ. О. Гладкий. – Львів : «Сві­ча­до», 2008. – 791 с.

  8. Суттнер Е.К. Значення Замойського (1720) та Віденського (1773) синодів для уні­атів Речі Посполитої та Габсбурзької монархії / Суттнер Е.К. // Ковчег. Науковий збір­ник з церковної історії / за ред. о. Бориса Ґудзяка, Ігоря Скочиляса, Олега Турія. Ч. 2. – Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2000. – С. 99-114.

  9. Тафт Р.Ф. Візантійський обряд: Коротка історія / Тафт Р.Ф. / Перекл. Р. Ска­кун. – Львів : Видавництво УКУ, 2011. – 136 с.

  10. Тиводар М. Закарпаття: народознавчі роздуми / Тиводар М. – Ужгород : «Кар­пати», 1995. – 208 с.

  11. Удварі І. Образчикы з історії пудкарпатськых Русинув. ХVІІІ. столїтіє: Из­гля­до­ваня з історії культуры и языка / Удварі І. / Вступ І. Керчі; Спередслово Дюлы Віґы; Мапы Жолта Ботлика. – Ужгород : Удавательство В. Падяка, 2000. – 340 с. – іл.

  12. Федака П.П. Народна культура українців Закарпаття на сторінках пері­о­дич­них видань краю 80-х років ХІХ – першої половини 40-х років ХХ ст. /Федака П.П. – Уж­город : «Два кольори», 2002. – 111 с.

  13. Lacko M. Synodus episcoporum ritus byzantini catholicorum ex Hungaria Vin­do­bonae a.1773 celebrata. – Roma: 1971. – Orientalia christiana analecta, v. 199. – 320 р.

  14. Pekar A., OSBM. The Bishops of the Eparchy of Mukachevo with historical out­lines / Pekar A., OSBM. – Pitsburgh, 1979. – 88 р.


Literature

  1. Baran O. Episkop Andrey Bachinskiy i tserkovne vidrodzhennya na Zakarpatti / Baran O. – Yorkton, 1963. – 63 s. [Peredruk z Logosu: Biblioteka Logosu. Tom ХХХІІ].

  2. Baran O. Sinod Mukachivskoi, Fogarashskoi I Svidnitskoi Eparkhii u Vidni 1773-go roku / Baran O. // Analecta Ordinis S. Basilii Magni. – Series II. – Sectio II. – Vol. III (IX). – Fasc. 3-4. – Romae, 1960. – P. 394 – 403.

  3. Bogatyrev P.G. Magicheskie deystvia, obryady i verovaniya Zakarpattya / Boga­tyrev P.G. // Vcheni Rosii pro Zakarpattya: Iz karpatoznavchoi spadschini. – Uzhhorod: KP «Uzhhorodska mis’ka drukarnya», 2009. – S. 221-353.

  4. Gadzhega V. Nashi kulturni i tserkovni spravy na episkopskih naradah r. 1773 u Vidni / Gadzhega V. // Podkarpatska Rus. – Uzhhorod, 1926. – R. 3. – Chis. 5. – S. 105-108; – Chis. 7-8. – S. 167-170.

  5. Pekar A., ChSVV. Narisi istorii Tserkvi Zakarpattya / Pekar A., ChSVV. – Tom II: Vnutrishnya istoriya. Vidannya druge. – Rim–Lviv: Vidavnitstvo Ottsiv Vasilian «Misioner», 1997. – 492 s. [Seriya II. – «Zapiski ChSVV». – Sektsiya I.]

  6. Potushnyak F. Zakarpatska ukrainska etnografiya / Potushnyak F. // Tyvodar M.P. Zhittya i naukovi poshuki Fedora Potushnyaka. – Uzhhorod: «Grazhda», 2005. – S. 163–254.

  7. Putivnik po Shidnomu Kodeksu: Komentar do Kodeksu Kanoniv Shidnih Tserkov / Za redaktsiyeyu Dzhordzha Nedungatta, T. I. / Per. z angl. O. Gladkiy. – Lviv: «Svichado», 2008. – 791 s.

  8. Suttner E.K. Znachennya Zamoyskogo (1720) ta Videnskogo (1773) sinodiv dlya uni­ativ Rechi Pospolitoi ta Gabsburzkoi monarhii / Suttner E.K. // Kovcheg. Naukoviy zbir­nik z tserkovnoi istorii / za red. o. Borisa Gudzyaka, Igorya Skochilyasa, Olega Tu­riya. Chislo 2. – Lviv: Institut Istorii Tserkvi Lvivskoi Bogoslovskoi Akademii, 2000. – S. 99-114.

  9. Taft R.F. Vizantiyskiy obryad: korotka istoriya / Taft R.F. / Perekl. R. Skakun. – Lviv: Vidavnitstvo UKU, 2011. – 136 s.

  10. Tyvodar M. Zakarpattya: narodoznavchi rozdumi / Tyvodar M. – Uzhhorod: «Kar­paty», 1995. – 208 s.

  11. Udvari I. Obrazchikyi z istorii pudkarpatskyih Rusinuv. XVIII stolitie: Izglya­do­va­nya z istorii kultury i yazuka / Udvari I. / Vstup I.Kerchi; Speredslovo Dyuly Vigy; Mapy Zhol­ta Botlika. – Uzhhorod: Udavatelstvo V. Padyaka, 2000. – 340 s. – Il.

  12. Fedaka P.P. Narodna kultura ukraintsiv Zakarpattya na storinkah periodichnih vidan krayu 80-h rokiv XIX – pershoi polovyny 40-h rokiv XX st. / Fedaka P.P. – Uzhhorod : «Dva kolyory», 2002. – 111 s.

  13. Lacko M. Synodus episcoporum ritus byzantini catholicorum ex Hungaria Vin­do­bonae a.1773 celebrata. – Roma: 1971. – Orientalia christiana analecta, v. 199. – 320 р.

  14. Pekar A., OSBM. The Bishops of the Eparchy of Mukachevo with historical outlines / Pekar A., OSBM. – Pitsburgh, 1979. – 88 р.


Штерр Д.И. Венский синод 1773 г. и нормирование литургических прак­тик в Мукачевской Греко-Католической Епархии

В данной статье автор анализирует важность решений Венского синода 1773 г. для греко-католической общины Мукачевской епархии. Цель статьи − проана­ли­зи­ро­вать постановления Венского синода 1773 г., касательно осуществления литур­ги­чес­ких практик в Мукачевской греко-католической епархии. Исходя из указанной це­ли, задачей данной научной статьи является объективное исследование и анализ ос­нов­ных изменений в литургической жизни епархии, нормированых синодальными пред­писаниями 1773 г., которые оставались нерушимыми до 1918 г., а также почти не подвергались существенным изменениям до нашего времени. В процессе иссле­до­ва­ния применены методы анализа, синтеза и описания.

Католики-униаты в Венгерском королевстве не имели митрополита, который мог бы созвать синод. В трех епархиях: Мукачевской, Крижевацькой и Фогорашской, ар­хипастыри которых принимали участие в Венском синоде, имели родственные ре­лигиозные обычаи. Они придерживались византийского обряда, и потому, клас­си­фи­ци­ровались австрийской администрацией, как «греко-католические», хоть и принад­ле­жали к разным церковным традициям. Венский синод не только должен был уни­фи­цировать различные литургически-обрядовые практики в империи, подтвердить все привилегии униатского духовенства наравне с латинским, но и доказать Бу­да­пеш­ту правомерность существования самостоятельных восточно-католических епар­хий.

Ключевые слова: униаты, греко-католики, Венский синод епископов, Мукачев­ская епархия.
Shterr D.I. Vienna Synod in 1773 and establishment liturgical practices in Mu­kachevo Greek-Catholic Eparchy

In the given article the author analyzes the importance of the decisions made by Vienna Synod in 1773 for the Greek-Catholic Community of Mukachevo Eparchy. The goal of the article is to analyze the regulations of Vienna Synod of 1773 concerning liturgical practices in Mukachevo Greek-Catholic Eparchy. Based on this goal, the task of scientific research is an objective research and analysis of major changes in the liturgical life of the Eparchy that were established by Synodical regulations of 1773, inviolable until 1918 and which didn’t experience any significant changes to the present day. During the research analysis, synthesis and descriptive methods were used.

In the Kingdom of Hungary Catholic Uniates did not have the Metropolitan who could convene the synod. Mukachevo, Kryzhevatsk and Fohorash Eparchy, the archpastors of which participated in the Vienna Synod, had related religious customs. They followed Byzantine rite and therefore were classified by Austrian administration as a "Greek-Catholic" though they belonged to different church traditions, namely, Mukachevo Eparchy belonged to Kyiv traditions, Kryzhevatsk Eparchy to Pechsk, and Fohorash Eparchy to volosk traditions, connected with Tsarhorod Patriarchy. There were no special jurisdictional relations between Eparchies, and despite Byzantine rite, each of them was subordinate to the Hungarian primate in the same way as the Latin dioceses of Hungarian kingdom.

Vienna Synod not only had to unify various liturgical and ritual practices in the empire, confirm all the privileges of Uniate clergy equal to Latin clergy, but also prove to Budapest the lawfulness of existence of independent Catholic Eparchies. Synod convened by the imperial power has become more than a meeting of bishops.

In general, a number of issues important to Greek-Catholic Eparchy were solved during the Synod in 1773: firstly, the Eparchy received the necessary ecclesiastical liturgical and ritual literature; secondly, a clearly defined list of «de praecepto» holidays was established, thirdly, Vatican approved the list of saints that were worshiped in the Eparchy, fourthly, fixed price for occasional services were set which made it impossible for the clergy to abuse, fifthly, secular and spiritual authorities officially confirmed the equal rights of the Catholic clergy of Latin and Eastern rites.

Key words: Uniates, Greek-Catholics, Vienna Synod of Bishops, Mukachevo Eparchy.

УДК 321.74(477.53)«191/192»
В.В. Стрілець
ВІДНОСИНИ РЕВОЛЮЦІЙНИХ КОМІТЕТІВ ПОЛТАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ

З ПОЛІТИЧНИМИ ПАРТІЯМИ ТА ГРОМАДСЬКИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ (ГРУДЕНЬ 1919 – КВІТЕНЬ 1920 рр.)
Мета статті полягає у детальному аналізі на основі хронологічно-проб­лем­ного методу відносин революційних комітетів Полтавської губернії на чо­лі з губернським ревкомом з політичними партіями та громадськими ор­га­нізаціями в період з грудня 1919 по квітень 1920 рр. Встановлено, що в тій політичній системі, яку впроваджувала російська більшовицька партія в Україні, зокрема у формі ревкомів, роль в них більшовиків була істотною, що помітно простежувалося, хоч і різною мірою, на всіх рівнях, особливо на міс­цевому. В процесі формування системи революційних комітетів губернії їх керівництву доводилося тимчасово з тактичною метою, з причини не­пев­но­го становища радянської влади в Україні, співпрацювати з місцевими орга­ніза­ціями лівих прорадянських Української комуністичної партії (бороть­бис­тів) та Української партії лівих соціалістів-революціонерів (борьбистів). Гу­бер­нський ревком заборонив усі непідконтрольні радянській владі громадські ор­ганізації, зокрема союзи міських і земських службовців. Разом з тим рев­ко­ми, особливо губернський, активно залучали до державного управління про­владні профспілкові організації.

Ключові слова: Полтавська губернія, революційні комітети, Комуніс­тич­на партія (більшовиків) України, Українська комуністична партія (бо­роть­бистів), Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борьбис­тів), союзи міських і земських службовців, професійні спілки, фабрично-за­вод­ські комітети.
Дослідження діяльності революційних комітетів як надзвичайних некон­сти­туційних органів, їх відносин з політичними партіями та громадськими ор­ганізаціями, дозволить об’єктивно висвітлити до цього часу заполітизоване та, в деяких аспектах, маловивчене питання встановлення радянської влади в Україні. Представники радянської історичної науки неодноразово звер­та­ли­ся до зазначеної проблематики [1], однак їм з відомих причин не вдалося уни­кнути обов’язкового набору ідеологічних штампів у відповідях на низку важ­ливих питань. Діяльність революційних комітетів (ревкомів) Полтавської гу­бер­нії, що охоплювала значну частину України, випала з поля зору як ра­дян­ської, так і сучасної історичної науки, що підсилює актуальність запро­по­но­ваного дослідження.

Цілі статті полягають у детальному аналізі відносин революційних комі­те­тів Полтавської губернії на чолі з губернським ревкомом з політичними пар­тія­ми та громадськими організаціями губернії в період з грудня 1919 по кві­тень 1920 рр.

У тій політичній системі, яку впроваджувала Радянська Росія в Україні, зок­рема у формі революційних комітетів, роль партії більшовиків була істот­ною, що помітно простежувалося, хоч і різною мірою, на всіх рівнях, особли­во на місцевому. Так, в одному зі звітів інформаційно-інструкторського під­від­ділу відділу управління Полтавського губернського ревкому стосовно пи­тан­ня організації ревкомів на волосному рівні зазначалося, що склад міс­це­вих ревкомів суто випадковий і «цілком залежить від потужності і сили пар­тій­ної організації в повіті», а там, де у волостях є добре організований кому­ністичний осередок, ревком завжди комуністичний і знаходиться під його без­посереднім контролем і керівництвом [2, арк. 38].

Разом з тим російська військова влада, котра організувала губернський та біль­шість повітових ревкомів губернії, часто з неприхованою недовірою ста­ви­лася навіть до більшовиків України, об’єднаних хоча й з тактичних мір­ку­вань, але у формально українську партію – КП(б)У. Траплялося, що такий під­хід більшою чи меншою мірою сповідували й ревкоми, організовані війсь­ко­вою владою. Так, засідання Хорольського повітового військово-револю­цій­ного комітету, що відбулося 24 грудня 1919 р. за участі військово-політич­но­го комісара 60-ї дивізії, постановило, щоб робота більшовиків на Україні про­водилася згідно з резолюцією ЦК РКП(б) про радянську владу на Україні, так як досвід дає підстави стверджувати, «що більшість товаришів з КП(б)У опи­нилися не на висоті гідності партії, що значною мірою призвело до від­ступу Червоної армії (1919 р. – В. С.)» [3, арк. 12].

Такий підхід певною мірою наклав відбиток на характер взаємодії цих двох важливих політичних осередків губернії. На перших засіданнях гу­берн­ського ревкому приймалися рішення, які зобов’язували губернський партком КП(б)У до певних дій. Так, на засіданні губернського ревкому 23 грудня 1919 р. при обговоренні фінансових питань була прийнята постанова про під­го­товку листівок із закликом до селян вкладати кошти в банк, а гу­берн­ському парткому КП(б)У разом з повітовими ревкомами ставилося завдання по­ширити їх по повітам, волостям і селам [4, арк. 1]. Характерним в цьому пла­ні є випадок вказівки наприкінці березня 1920 р. у зв’язку з послаб­лен­ням радянської влади в Миргородському повіті губернському парткому КП(б)У з боку навіть не губернського ревкому, навіть не його відділу управ­лін­ня, а завідувача одного з його підвідділів (якого саме – встановити не вда­ло­ся. – В. С.) про необхідність вжити рішучих відповідних заходів, зокрема на­діслати в повіт для постійної роботи декілька досвідчених працівників [5, арк. 143]. В деяких випадках дозволи губернському комітету КП(б)У на певні дії (наприклад, оглянути приміщення Земельного банку з метою виявлення там денікінської та комуністичної літератури) давав відділ управління гу­бернського ревкому [6, арк. 32]. Показовим є також наступний факт, який мож­на розцінювати як своєрідний ультиматум. Завідувач відділу управління на­правив у губернський комітет КП(б)У листа, в якому висловлював незадо­во­лення фактом неявки на засідання губернської атестаційної комісії пред­став­ника губернського парткому Ждановича. Лист закінчувався словами: «від­діл управління ще раз прохає губернський партком переконати Ждано­ви­ча обов’язково явитися для роботи в комісію, в противному випадку відділ управ­ління змушений буде звернутися в губернський ревком з клопотанням про розпуск комісії, робота якої буде призупинена через відсутність пред­став­ників відповідних установ» [7, арк. 71].

Все ж у підходах до багатьох важливих питань губернський ревком не на­ва­жувався вступати у відкриту конфронтацію з губернським парткомом КП(б)У і часто волів висловлювати свою точку зору у формі ні до чого не зо­бо­в’я­зу­ючих зауважень та висловлювань положень регулярних доповідей ревкому. Так, в одному з перших звітів губернського ревкому зауважувалося, що в пи­тан­ні про взаємини редакції газети «Власть Советов» та губернського рев­ко­му останній наполягає на підході, за яким зазначена газета є не лише пар­тій­ний орган, а й друкований орган губернського ревкому, «при чому газета ця підкоряється всім декретам про друк» як орган губернського ревкому [8, арк. 228].



В інших випадках губернський ревком навіть намагався відстоювати свою позицію на користь губернського комітету КП(б)У перед ЦК КП(б)У. Так ста­ло­ся у випадку з Кременчуцьким повітовим комітетом КП(б)У, представники яко­го ввійшли в конфлікт з губернським комітетом, на що голова губерн­сько­го ревкому Я. Дробніс відреагував телеграмою в ЦК КП(б)У наступного зміс­ту: «Прошу вказати Кременчуцькому повітпарткому, що він повинен ви­ко­нувати постанови губернського парткому. Кременчук став центром дезор­га­нізації, завдяки тому, що ЦК (КП(б)У. – В. С.) поставило його у виняткове ста­новище, направляючи туди безпосередньо працівників, що дає їх право вва­жати, що вони організація, підлегла лише ЦК. Такі дії ЦК вносять розлад в губернське партійне життя» [9, арк. 1]. Таке звинувачення на адресу ЦК ке­рівної партії УСРР могло бути висунуте лише у випадку усвідомлення гол­о­вою полтавського губернського ревкому свого особливого статусу як ке­рівника призначеного військовою владою РСРФР органу.

Ситуація у взаєминах губернського ревкому і губернського парткому уск­лад­нювалася приналежністю голови губернського ревкому Я. Дробніса до ке­рів­ництва групи демократичного централізму («децистів»), що виникла в скла­ді РКП(б) на початку 1919 р. на основі фракції «лівих комуністів» та «вій­сько­вої опозиції» в партії [10, с. 138]. Полтавську губернську партійну деле­гацію на ІV конференцію КП(б)У очолював Я. Дробніс [11, с. 315]. Погляди Я. Дробніса та його оточення змусили ЦК КП(б)У в березні 1920 р. суттєво змі­нити склад губернського парткому [12, с. 151-152]. Зокрема, в нього ввій­шов А. Буценко [13, с. 93] – колишній голова Полтавського повітового рев­ко­му, на той час голова тоді вже новообраного Полтавського повітового ви­кон­ко­му, що зумовило тертя між останнім і губернським ревкомом.

Спільні завдання радянського будівництва в губернії зумовлювали не­об­хід­ність співпраці губернського ревкому і губернського комітету КП(б)У. На­при­кінці грудня 1919 р. деякі документи Полтавського губернського ко­мі­те­ту КП(б)У публікувалися за підписом голови губернського ревкому Я. Дро­б­ні­са [14, с. 1]. З 21 грудня 1919 р. газета «Радянська влада» виходила як спіль­ний орган губернського ревкому і губернського комітету КП(б)У.

Часто постановами керівних органів губернського комітету КП(б)У пе­ред­ба­чалася співпраця останнього з тих чи інших питань з губернським рев­комом. Так, на засіданні президії губернського комітету КП(б)У, що відбулося 24 лютого 1920 р. була прийнята постанова, що передбачала проведення бо­роть­би з бандитизмом в губернії, а організаційна сторона цього питання ма­ла бути доручена особливій комісії, сформованій губернським революційним ко­мітетом [15, арк. 3 б]. А постанова пленуму губернського комітету КП(б)У, що відбувся 3 березня 1920 р., передбачала, серед інших заходів, наступне: ареш­тувати всіх великих хліботорговців, конфіскувати всі продукти, що зна­хо­дилися в магазинах та складах приватних осіб, з питання заборони тор­гів­лі м’ясом запропонувати губернському продовольчому комісару (котрий, як відомо, підпорядковувався губернському ревкому) надати в губернський рев­ком свої пропозиції [15, арк. 3 а].

З деяких питань приймалися спільні постанови губернського ревкому і гу­берн­ського комітету КП(б)У. Так, у квітні 1920 р. спільною постановою за­зна­­­чених органів була створена комісія з проведення «Тижня трудового фрон­ту» [16, с. 1]. На засіданні губернського ревкому 29 лютого 1920 р. була при­йнята постанова про призначення головою губернської ради народного гос­подарства члена губернського парткому КП(б)У Свистуна, якому на­давалися надзвичайні повноваження в питанні відновлення економіки Пол­тав­щини [17, арк. 35 зв.].

На місцях поширеною була практика проведення спільних засідань по­ві­тових ревкомів і повітових комітетів КП(б)У, зокрема, в Миргородському по­ві­ті [18, арк. 71].

З початком процесу організації ревкомів в Полтавській губернії здебіль­шо­го з причини непевного становища радянської влади в Україні, сильного ук­раїнського національного фактору, особливо в Київській і Полтавській гу­бер­ніях, місцеві більшовики змушені були залучати до процесу організації рев­комів представників прорадянських партій: Української комуністичної пар­тії (боротьбистів) та Української партії лівих соціалістів-революціонерів (борь­бистів). Боротьбисти і борьбисти входили в перший склад губернського ревкому.

Більшовицьке керівництво повітових ревкомів теж змушене було в почат­ко­вий період діяльності залучати до організації місцевих ревкомів пред­став­ни­ків цих двох прорадянських партій. Так, в наказі за № 1 відділу управ­лін­ня Хорольського повітового ревкому пропонувалося членам партій, які сто­ять на платформі радянської влади, взяти активну участь в організації та ді­яль­ності волосних ревкомів [3, арк. 53]. Кременчуцький повітовий ревком теж намагався залучити до співпраці борьбистів, але лише після отримання від­повідного дозволу губернського ревкому та губернського комітету КП(б)У [19, арк. 6]. У початковому складі Полтавського повітового ревкому було три біль­шовика та по одному представникові від борьбистів та боротьбистів [20, с. 4]. У початковий склад Зінківського повітового ревкому увійшло чотири ко­муніста (більшовика) та один боротьбист [21, с. 4].

У склад реорганізованого військовою владою губернського ревкому бо­роть­бисти не направили свого представника саме з причини, як зазначалося у доповіді Полтавського губернського ревкому Всеукраїнському ревкому, при­значення губернського ревкому «з центру» (тобто органами військової вла­ди РСФРР) [22, арк. 41]. Вищезазначені особливості організації губерн­сько­го та повітових ревкомів губернії, де український радянський дер­жав­ний фактор виявився другорядним, знаходили адекватну оцінку в бороть­бис­тів, які до свого влиття в КП(б)У виступали, попри часткову співпрацю на рів­ні місцевих ревкомів, здебільшого як політичні опоненти більшовицької вла­ди. Газета «Боротьбист» – орган губернського комітету УКП (б) на початку січ­ня 1920 р. запитувала: «В чому ж полягає причина, що «село» мовчить, не­за­можне селянство стає осторонь, а органи робітничо-селянської влади обер­та­ються в бюрократичний апарат?», і надала відповідь, що «селянство недо­вір­ливо дивиться на призначені ревкоми», що воно вороже ставиться «… до цент­ральної політики, яку в минулому проводив Раднарком України і яка про­водиться і нині на підставі інструкції (так названо вищезгадане Поло­жен­ня ЦВК РСФРР від 24 жовтня 1919 р. – В.С.) …і яку певно цілком поділяє ко­муністична партія більшовиків України – інструкцію про організацію ор­га­нів влади в місцевостях, занятих червоною армією – через призначення рев­ко­мів. Селянство не може примиритися з цією тенденцією, яка обмежує іні­ціа­тиву місцевих революційних сил і набирає характер опіки над ним з боку цент­ральних органів влади… І тому всякі спроби до обмеження його прав, не­хтування його волі доводять до того, що воно стає осторонь, недовірливо поглядає на органи влади, призначені з центру…» [23, с. 1].

Більшовицьке керівництво ревкомів реагувало на таке до себе ставлення від­повідним чином. Губернський ревком збирав детальну інформацію про по­вітові організації боротьбистів, про що свідчить, наприклад, його те­ле­грама від 6 лютого Хорольському повітовому ревкому з відповідним про­хан­ням [24, арк. 15]. Прилуцьким повітовим ревкомом наприкінці березня 1920 р. було конфісковано номер місцевої газети «Боротьбист» за політичний випад проти більшовицької партії, що виразився в словах «партія більшовиків – по­ло­вина бандитів і спекулянтів», а автора статті притягнуто до від­по­ві­даль­ності [5, арк. 149].

На взаємини ревкомів губернії з прорадянськими партіями (бороть­бис­та­ми і борьбистами) істотно вплинули вказівки у вигляді телеграми Все­укра­їн­ського ревкому, що надійшли у відділ управління губернського ревкому на­при­кінці грудня 1919 р. (точну дату не вдалося встановити). З огляду на за­пи­ти з місць про можливість співробітництва в ревкомах з боротьбистами та борь­бистами Всеукраїнський ревком зазначив, що в місцеві ревкоми можуть вхо­дити крім комуністів-більшовиків і представники названих «радянських пар­тій» за принципом кількісного представництва, покладеного в основу кон­струкції Всеукраїнського ревкому. Умовами входження боротьбистів і борь­бистів в ревкоми на місцях є безумовне приєднання останніх до де­кла­ра­ції Всеукраїнського ревкому про повне сприяння Червоній армії, вико­нан­ня завдань боротьби з «контрреволюцією денікінською і бандитською» та точ­не виконання угоди між КП(б)У і партією боротьбистів, що передбачала зок­рема припинення агітації останньої на користь «військового українського се­паратизму». Всеукраїнський ревком вимагав доповідати йому та коман­ду­ван­ню Південного фронту про всі випадки порушень зазначених підходів та не­порозумінь у взаєминах з цими партіями. У випадках маловпливовості в тих чи іншим місцевостях організацій зазначених партій Всеукраїнський рев­ком вимагав уникати штучного їх представництва в ревкомах. Вхо­джен­ня представників будь-яких інших партій в ревкоми не допускалося, а їх пред­ставники могли бути задіяні лише для роботи радянському адмі­ніст­ра­тив­ному і господарському апараті [8, арк. 85].

Навіть після згортання співпраці з боротьбистами та борьбистами на рівні рев­комів, останні були залучені до апарату ревкомів впродовж всього часу їх ді­яльності і навіть обралися від службовців окремих відділів в ради [25, с. 3]. Але до останнього, тобто до входження боротьбистів в склад КП(б)У, вони спри­ймалися ревкомами з недовірою та нерозумінням, про що свідчить те­ле­фо­нограма голови Лубенського повітового ревкому в губернський ревком від 21 січня 1920 р. такого змісту: «Як ставитися до «боротьбистів», які мають тен­денцію піти в підпілля через продовольче питання?» [26, арк. 18].

Ревкоми губернії активізували пропагандистську діяльність проти по­лі­тич­них партій в період виборчої кампанії до рад (березень – квітень 1920 р.) як в м. Полтаві, так і на місцях. Так, створена Гадяцьким повітовим рев­ко­мом повітова виборча комісія у відозві до селян і робітників повіту оха­рак­теризувала політичних опонентів наступним чином: «Меншовики завжди і всю­ди виступали як вороги Радянської влади і тужили по установчим збо­рам, видимо допомагаючи зміцненню контрреволюції. Есери всіх відтінків до­помагали єднанню і організації контрреволюції… Боротьбисти під при­крит­тям комуністичного ярлика проповідують Радянську владу, але скон­цент­рували навколо себе всі, або майже всі петлюрівські елементи і реак­цій­ні націоналістичні гуртки, і під їх тиском ведуть явно контрреволюційну по­лі­тику…» [27, арк. 5 зв.].

Про ставлення радянської влади в особі ревкомів губернії до громадських ор­га­нізацій (зокрема, об’єднань службовців міського і земського само­вря­ду­ван­ня попередніх політичних періодів) красномовно свідчить наказ губерн­ського ревкому за підписом його голови Я. Дробніса від 21 січня 1920 р. за № 36, параграф 1 якого звучав наступним чином: «Так звані союзи міських і зем­ських службовців, які є анахронізмом при існуванні радянської влади ро­біт­ників і селян, розпускаються. Правлінням цих союзів негайно приступити до ліквідації своїх справ і всі документи й печаті здати у відділ управління гу­бернського ревкому». Натомість наказувалося всім радянським установам та підприємствам з метою підвищення продуктивності праці, якої вимагає «від трудящих робітничо-селянська республіка», організувати комітети служ­бов­ців радянських установ та фабрично-заводські комітети підприємств. В на­казі зазначалося, про час виборів таких комітетів буде видане особливе роз­порядження та одночасно буде опубліковане положення про комітети служ­бовців з викладом їх завдань [28, арк. 20].

Наказом за № 37 полтавського губернського ревкому від 23 січня 1920 р. під назвою «Правила про товариства і зібрання» встановлювалися наступні для них правила: всі політичні, економічні, художні, релігійні товариства, спіл­ки і об’єднання на території Полтавської губернії зобов’язувалися за­ре­єст­руватися в місцевих ревкомах протягом 7 днів; при реєстрації мали бути на­дані статути товариств, прізвища та адреси засновників, членів правлінь та членів зазначених об’єднань на момент реєстрації; всі книги, записи, про­токоли повинні бути відкриті для ревізії органами радянської влади: про всі пуб­лічні збори, засідання і співбесіди повинно бути не пізніше, чим за три дні повідомлено у відповідні ревкоми; будь-які зібрання повинні бути від­криті для представників радянської влади, якими вважаються представники рев­комів всіх рівнів; нагляд за виконанням вимог зазначеного наказу по­кла­дав­ся на відповідні ревкоми. Зазначалося, що всі товариства та об’єднання, які не виконають вимоги цього наказу, будуть вважатися контррево­лю­цій­ни­ми та будуть переслідуватися [28, арк. 36]. На основі цього наказу повітові рев­коми, або їх відділи управління, наприклад, відділ управління Ромен­сько­го по­вітового ревкому, видавали відповідні накази повітового рівня [30, арк. 57].

Свідченням негативного ставлення до непровладних громадських орга­ні­за­цій є наступний факт. На засіданні губернського ревкому 8 лютого 1920 р. слу­халося питання про телеграму Голови Всеукраїнського ревкому Г. Пет­ров­сько­го про Червоний Хрест України. Розглянувши це питання, губернський рев­ком визначився в тому плані, що Червоний Хрест в Україні «абсолютно не по­трібний» [4, арк. 23], зайвий раз продемонструвавши нетерпимість цього ор­гану до неконтрольованих громадських організацій.

Одним із перших наказів другого складу губернського ревкому було за­кри­то газету «Максималіст» – орган місцевого комітету Союзу соціалістів-ре­во­люціонерів-максималістів та газету «Анархіст-партизан» – орган місцевих анархістів [31, с. 4].

Нам вдалося виявити лише один випадок, коли керівництво губернського рев­кому звернулося із закликом до співпраці до громадських організацій. Так, 22 січня 1920 р. в газеті «Радянська влада» було надруковано за під­пи­сами голови губернського ревкому та голови губернської комісії з надання до­помоги постраждалим від денікінців циркуляр «До всі повітових ревкомів Пол­тавщини», який зобов’язував створювати відповідні повітові комісії з пред­ставників ревкомів, що мали запросити представників громадських ор­ганізацій (товариств лікарів, громад тощо) для спільної роботи [32, с. 4].

Радянська влада загалом, і її надзвичайні органи зокрема, вбачали у про­владних професійних спілках та фабрично-заводських комітетах важливий ін­струмент соціалістичного будівництва, важливу політичну опору, особливо в умовах українських губерній, де переважна більшість населення або во­ро­же, або нейтрально сприймала більшовицьку владу. В губернії провладними проф­спілками, за їх власним позиціюванням, вважалися ті спілки, що вхо­ди­ли в губернську раду профспілок і керувалися всіма постановами вищих ор­га­нів Всеросійської центральної ради професійних спілок (ВЦРПС), яку ско­рочено називали «Центропроф». У багатьох випадках вони прагнули до спів­пра­ці з ревкомами [33, арк. 64]. Не входили до цієї категорії, і відповідно, не мог­ли користуватися підтримкою ревкомів спілки лікарів, сестер милосердя, ін­женерів і техніків, спілка українських учителів, єврейських учителів, пра­ців­ників кооперативних установ [34, арк. 60].

Офіційний орган губернського ревкому газета «Власть Советов», відобра­жа­ючи загальну політичну позицію влади, покладала великі надії на про­влад­ні профспілки, які, як вважалося, на чолі з пролетарськими кадрами, змо­жуть «правильно налагодити громіздкий економічний апарат». [35, с. 2]. Але в умовах монополізації політичного життя однією партією провладні фаб­рично-заводські комітети та профспілки не викликали особливої довіри у тру­дящих, свідченням чого стали їх звертання безпосередньо в губернський від­діл праці у випадках трудових спорів. У зв’язку з цим відділ праці губерн­сько­го ревкому опублікував у газеті «Власть Советов» відозву, в якій роз’яс­ню­вав, що фабрично-заводські комітети і профспілки як організації, що близ­ько стоять до робітничих мас і найбільшою мірою знайомі з їх умовами пра­ці, з «достатнім розумінням поставляться до всього, що торкається умов пра­ці і є достатньо компетентними у врегулюванні конфліктів». Тому губерн­ський відділ праці закликав трудящих звертатися в спірних питаннях на­сам­перед до зазначених організацій, і лише за неможливості розв’язати їх там – до його співробітників [36, с. 4].

Під час виборчої кампанії до рад ревкоми здійснювали активні пропа­ган­дист­ські заходи, спрямовані проти політичних опонентів влади, зокрема про­ти політичної партії меншовиків, що мала певну підтримку серед робіт­ників м. Полтави. Так, орган губернського ревкому і губернського комітету КП(б)У газета «Радянська влада» красномовно писала, що попередня «геге­монія меншовиків в масових організаціях пролетаріату зумовила політичне зди­чавіння», а в «… змаганні програми романтичної туги за капіталістичним по­рядком і програми революційної боротьби за соціалістичний лад – пе­ремога за нами» [37, с. 1].

Прагнення ревкомів втручатися у діяльність громадських організацій, по­ставити їх під свій контроль часто призводили до конфліктних ситуацій, що інко­ли набували широкого розголосу. Так, конфлікт Кременчуцького повіто­вого ревкому з Учительською спілкою м. Кременчука призвів до резолюції ос­танньої, прийнятої на загальних зборах спілки 19 лютого, в якій у зв’язку з не­довірою і підозрілістю деяких представників влади до спілки остання від­мо­вилася «взяти на себе відповідальність за можливість подальшої активної участі своїх представників в адміністративних органах місцевої радянської вла­ди, що покликані провести величезну роботу з переустрою школи на но­вих началах» [38, арк. 97].

Таким чином, роль більшовиків в революційних комітетах губернії була іс­тот­ною, що помітно простежувалося, хоч і різною мірою, на всіх рівнях, особ­ливо на місцевому. З ряду питань приймалися спільні постанови рев­ко­мів та комітетів КП(б)У. В деяких випадках губернський ревком навіть солі­да­ризувався з позицією губернського комітету КП(б)У в суперечках остан­нього з ЦК КП(б)У. Разом з тим російська військова влада, котра органі­зу­ва­ла губернський та більшість повітових ревкомів губернії, часто з непри­хо­ва­ною недовірою ставилася до більшовиків України, об’єднаних хоча й з так­тич­них міркувань, але у формально українську партію – КП(б)У. Траплялося, що такий підхід більшою чи меншою мірою сповідували й ревкоми, ор­га­ні­зо­вані військовою владою. Ситуація ускладнювалася приналежністю голови гу­берн­ського ревкому Я. Дробніса до керівництва групи демократичного цент­ралізму («децистів»), що виникла в складі РКП(б) на початку 1919 р. на основі фракції «лівих комуністів» та «військової опозиції» в партії.

У процесі формування системи революційних комітетів губернії їх керів­ни­­цтву доводилося тимчасово з тактичною метою, з причини непевного ста­но­вища радянської влади в Україні, співпрацювати з місцевими організа­ція­ми лівих прорадянських Української комуністичної партії (боротьбистів) та Української партії лівих соціалістів-революціонерів (борьбистів). Представ­ни­ки цих партій певний час входили в губернський та ряд місцевих ревкомів.



Губернський ревком заборонив усі непідконтрольні радянській владі гро­мад­ські організації, зокрема союзи міських і земських службовців. Натомість на­казувалося всім радянським установам та підприємствам організувати ко­мітети службовців радянських установ та фабрично-заводські комітети під­при­ємства. Надзвичайно показовим є факт визнання губернським ревкомом Чер­воного Хреста в Україні «абсолютно не потрібним», що демонструвало не­тер­пимість цього органу до незалежних громадських організацій. Разом з тим ревкоми, особливо губернський, активно залучали до державного управ­лін­ня провладні профспілкові організації.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка