Луганського




Сторінка8/22
Дата конвертації09.09.2018
Розмір4,31 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

Література

1. Колісник М. Відновлення і зміцнення Радянської влади на Україні (листопад 1919 р. – травень 1920 р.) / М.К. Колісник. – Харків : Вид-во Харків. ун-ту, 1958. – 203 с.; Потарикіна Л. Ревкоми України в 1918 – 1920 рр. / Л.Л. Потарикіна. – К. : Ви­дав­ництво Академії наук УРСР, 1957. – 156 с.; Супруненко М. Україна в період іно­зем­ної воєнної інтервенції і громадянської війни / М. Супруненко. – Київ, 1951. – 297 с.

2. Державний архів Полтавської області (далі – ДАПО). – Ф. 7. – Оп. 1. – Спр. 51.

3. ДАПО. – Ф. Р-3872. – Оп. 1. – Спр. 215.

4. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 15.

5. ДАПО. – Ф. Р 3872. – Оп. 2. – Спр. 16.

6. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 32.

7. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 71.

8. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 14.

9. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 59;

10. Петровський Г. З революційного минулого / Г.І. Петровський. – К. : Дер­жав­не видавництво політичної літератури УРСР, 1958. – 147 с.

11. Очерки истории Коммунистической партии Украины. Издание четвертое, до­пол­ненное. – К. : Издательство политической литературы Украины, 1977. – 814 с.

12. Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. – Харків : Прапор, 1970. – 390 с.

13. Нариси історії Полтавської обласної партійної організації / Ред. колегія І. Го­ро­бець та ін. – Харків, 1981. – 322 с.

14. Циркулярное письмо № 1 Полтавского Губернского Комитета КПУ (больш.) // Власть Советов. – Полтава, 1919. – 23 декаб. – С. 1.

15. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 6.

16. Комиссия по проведению…// Радянська влада. – Полтава, 1920. – 21 квітня. – С.1.

17. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 107.

18. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 21.

19. ДАПО. – Ф. Р-2289. – Оп. 1. – Спр. 2.

20. Официальный отдел // Власть Советов. – Полтава, 1919. – 27 декаб. – С. 4.

21. Наша провинция // Власть советов. – Полтава, 1919. – 26 декаб. – С. 4.

22. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 2360. – Оп. 1. – Спр. 12.

23. Ради чи Ревкоми ? // Боротьба. – Полтава, 1920. – 3 січня. – С. 1.

24. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 60.

25. Выборы в совет // Радянська влада. – Полтава, 1920. – 10 берез. – С. 3.

26. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 21.1865, 1, 20, арк. 18.

27. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 194.

28. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 3.

29. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 8.

30. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 7.

31. Официальный отдел // Власть Советов. – Полтава, 1919. – 30 декабря – С. 4.

32. Ко всем Уездревкомам Полтавщины // Радянська влада. – Полтава, 1920. – 22 січ. – С. 4.

33. ДАПО. – Ф. Р-1203. – Оп. 1. – Спр. 4.

34. ДАПО. – Ф. Р-1865. – Оп. 1. – Спр. 57.

35. Профессиональные союзы и советское строительство // Власть Советов. – Пол­тава, 1919. – 28 декаб. – С. 2.

36. От Губернского отдела труда // Власть Советов. – Полтава, 1919. – 25 декаб. – С. 4.

37. Чміль А. Выборы // Радянська влада. – Полтава, 1920. – 10 берез. – С. 1.

38. ДАПО. – Ф. Р-1203. – Оп. 1. – Спр. 7.
Literatura

1. Kolisnyk M. Vidnovlennya i zmitsnennya Radyans'koyi vlady na Ukrayini (lystopad 1919 r. – traven' 1920 r.) / M.K. Kolisnyk. – Kharkiv : Vyd-vo Kharkiv. un-tu, 1958. – 203 s.; Potarykina L. Revkomy Ukrayiny v 1918 – 1920 rr. / L.L. Potarykina.– K. : Vy­dav­nyt­st­vo Akademiyi nauk URSR, 1957. – 156 s.; Suprunenko M. Ukrayina v period inozemnoyi voyen­noyi interventsiyi i hromadyans'koyi viyny / M. Suprunenko. – Kyyiv, 1951. – 297 s.

2. Derzhavnyi arkhiv Poltavs'koyi oblasti (dali – DAPO). – F. 7. – Op. 1. – Spr. 51.

3. DAPO. – F. R-3872. – Op. 1. – Spr. 215.

4. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 15.

5. DAPO. – F. R-3872. – Op. 2. – Spr. 16.

6. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 32.

7. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 71.

8. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 14.

9. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 59.

10. Petrovs'kyi H. Z revolyutsiynoho mynuloho / H.I. Petrovs'kyy. – Kyyiv, Derzhavne vy­davnytstvo politychnoyi literatury URSR, 1958. – 147 s.

11. Ocherki istorii Kommunisticheskoy partii Ukrainy. Izdanie chetvertoe, do­pol­nen­noe. – Kiev: Izdatel'stvo politicheskoy literatury Ukrainy, 1977. – 814 s.

12. Narysy istoriyi Poltavs'koyi oblasnoyi partiynoyi orhanizatsiyi. – Kharkiv Prapor, 1970. – 390 s.

13. Narysy istoriyi Poltavs'koyi oblasnoyi partiynoyi orhanizatsiyi / Red. kolehiya I. Ho­robets' ta in. – Kharkiv, 1981. – 322 s.

14. Tsyrkulyarnoe pis'mo № 1 Poltavskoho Hubernskoho Komiteta KPU (bol'sh.) // Vlast' Sovetov. – Poltava, 1919. – 23 dekab. – S. 1.

15. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 6.

16. Komissiya po provedeniyu…// Radyans'ka vlada. – Poltava, 1920. – 21 kvitnya. – S. 1.

17. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 107.

18. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 21.

19. DAPO. – F. R-2289. – Op. 1. – Spr. 2.

20. Ofitsial'nyi otdel // Vlast' Sovetov. – Poltava, 1919. – 27 dekab. – S. 4.

21. Nasha provintsiya // Vlast' sovetov. – Poltava, 1919. – 26 dekab. – S. 4.

22. Tsentral'nyi derzhavnyi arkhiv vyshchykh orhaniv vlady ta upravlinnya Ukrayiny. – F. 2360. – Op. 1. – Spr. 12.

23. Rady chy Revkomy ? // Borot'ba. – Poltava, 1920. – 3 sichnya. – S. 1.

24. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 60.

25. Vybory v sovet // Radyans'ka vlada. – Poltava, 1920. – 10 berez. – S. 3.

26. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 21.1865, 1, 20, ark. 18.

27. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 194.

28. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 3.

29. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 8.

30. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 7.

31. Ofitsial'nyi otdel // Vlast' Sovetov. – Poltava, 1919. – 30 dekab. – S. 4.

32. Ko vsem Uezdrevkomam Poltavshchiny // Radyans'ka vlada. – Poltava, 1920. – 22 sich. – S. 4.

33. DAPO. – F. R-1203. – Op. 1. – Spr. 4.

34. DAPO. – F. R-1865. – Op. 1. – Spr. 57.

35. Professional'nye soyuzy i sovetskoe stroitel'stvo // Vlast' Sovetov. – Poltava, 1919. – 28 dekab. – S. 2.

36. Ot Hubernskoho otdela truda // Vlast' Sovetov. – Poltava, 1919. – 25 dekab. – S. 4.

37. Chmil' A. Vybory // Radyans'ka vlada. – Poltava, 1920. – 10 berez. – S. 1.

38. DAPO. – F. R-1203. – Op. 1. – Spr. 7.

Стрилец В.В. Отношения революционных комитетов Полтавской губер­нии с политическими партиями и общественными организациями (декабрь 1919 – апрель 1920 гг.)

Цель статьи заключается в детальном анализе на основе хронологически-проб­лем­ного метода отношений революционных комитетов Полтавской губернии во гла­ве с губернским ревкомом с политическими партиями и общественными орга­ни­за­ция­ми в период с декабря 1919 по апрель 1920 гг. Установлено, что в той поли­ти­чес­кой системе, которую внедряла российская большевистская партия в Украине, в част­ности в форме ревкомов, роль в них большевиков была существенной, что за­метно наблюдалось, хотя и в разной степени, на всех уровнях, особенно на местном. В процессе формирования системы революционных комитетов губернии их руко­вод­ству приходилось временно с тактической целью, по причине неопределенного поло­же­ния советской власти в Украине, сотрудничать с местными организациями ле­вых просоветских Украинской коммунистической партии (боротьбистов) и Ук­раин­ской партии левых социалистов-революционеров (борьбистив). Губернский ревком за­пре­тил все неподконтрольные советской власти общественные организации, в част­ности союзы городских и земских служащих. Вместе с тем ревкомы, особенно гу­бер­нский, активно привлекали к государственному управлению провластные проф­союзные организации.

Ключевые слова: Полтавская губерния, революционные комитеты, Коммунис­ти­ческая партия (большевиков) Украины, Украинская коммунистическая партия (бо­ротьбистов), Украинская партия левых социалистов-революционеров (борь­бис­тов), союзы городских и земских служащих, профессиональные союзы, фабрично-за­водские комитеты.
Strilets V.V. Poltava province revolutionary committees’ relationships with poli­ti­cal parties and non-governmental organizations (December 1919 – April 1920)

The aim of the article is to provide detailed chronology problem analysis of Poltava province revolutionary committees’ relationships with political parties and non-govern­men­tal organizations from December 1919 till April 1920. It is revealed that in the political system implemented by the Russian Bolshevist Party in Ukraine, in particular, in the form or revolutionary committees, the Bolsheviks’ role was significant, which could be clearly observed though to different extents at all levels especially the local one. When forming the system of province’s revolutionary committees its authorities pursuing a tactical purpose due to uncertain position of the Soviet power in Ukraine had to temporary collaborate with local organizations of left pro-Soviet parties: the Ukrainian Communist Party (borotbysty) and the Ukrainian Left Socialist-Revolutionary Party (borbysty). The Province Revolutionary Committee banned all non-governmental organizations which were beyond the Soviet power control, in particular unions of city and zemstvo office employees. Alongside with that revolutionary committees, especially the Province one, actively engaged pro-power trade unions in public administration.

Key words: Poltava Province, revolutionary committees, the Communist Party of Ukraine (bolsheviks), the Ukrainian Communist Party (borotbysty), the Ukrainian Left Socialist-Revolutionary Party (borbysty), unions of city and zemstvo office employees, trade unions, factory committees.

УДК 94(477)"19"
О.І. БУБЛИК
ФОРМИ І ЗАСОБИ ВПЛИВУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ НА ВІРУЮЧИХ

В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ТОТАЛІТАРНОЇ ДЕРЖАВИ

В УКРАЇНІ (20-30-і рр. ХХ ст.).
В статті розглянуто та визначено роль православного духовенства у ре­гіо­нальних суспільно-політичних процесах в період становлення радянської вла­ди (20-30-і рр. ХХ ст.). На архівних матеріалах доведено,що священно­слу­жи­телі, незважаючи на наступ та утиски радянської держави, про­дов­жу­ва­ли виконувати роль духовного наставника. Намагання приймати участь в роз­в’язанні громадських проблем, особисті питання мирян, допомога в роки тяж­ких голодних лихоліть, в період ліквідації безграмотності – через такі бу­денні речі священнослужителі несли «слово Боже» і таким чином від­бу­вав­ся вплив на віруючих та суспільство в цілому. Зазначено, тенденцію до про­цесу формування «тихої» опозиції духовенства владі. Духовенство виживало і страждало разом із народом.

Ключові слова: Православна Церква, радянська влада, атеїстична дер­жа­ва, ідеологія, духовний наставник, миряни, віруючі, тоталітарна держа­ва.
Актуальність проблеми. Церква й духовенство в ідеологічній доктрині біль­­шовиків визначалися як ворожий елемент і належали до експлуа­татор­сько­го класу, влада вважала Церкву головним ідеологічним суперником у бо­роть­бі за вплив на суспільство. Позбавлення виборчого права, соціальні утис­ки, позбавлення церковного майна, житла, права на освіту дітей, гоніння і приниження, все це сприяло процесу відчуження духовенства від соціально-політичних процесів, що відбувалися в країні, і як наслідок – від впливу на віруючих.

Мета статті – дослідити вплив РПЦ на суспільство, визначити форми та ме­тоди взаємозв’язку духовенства та вірян в умовах формування нової, ра­дян­ської держави та атеїстичної ідеології в 20-30-і рр. ХХст.

Виклад основного матеріалу. В умовах формування радянської дер­жа­ви Церква була зацікавлена у визначенні свого правового статусу і 2 грудня 1917 р. Помісний Собор у Москві прийняв документ «Про правове ста­но­ви­ще Російської Православної Церкви». Проте декрет від 20 січня (2 лютого) 1918 р. «Про відділення церкви від держави і школи від церкви» (в Україні від 22 січня 1919 р. [1, с.39-41]) та декрет РНК України від 3 серпня 1920 р. про позбавлення церкви статусу юридичної особи [2, с. 63] заперечували со­бор­не рішення. Відносини між Церквою та державою в цей період розви­ва­ли­ся спонтанно і визначалися взаємною конфронтацією, відсутністю конк­рет­ної стратегії.

Незважаючи на вороже ставлення, влада все ж дозволила служителям церк­ви на початку 20-х рр. ХХ ст. працювати в державних установах. Таку «не­послідовність» дій влади можна пояснити потребою в залученні освічених лю­дей до державної служби. 7 березня 1921 р. РНК затвердила постанову «Про порядок дозволу праці служителям релігійних культів», яка регламен­ту­ва­ла повноваження духовенства в цих установах і забезпечувала контроль за ни­ми [3, с. 116-117]. Про це свідчать факти з різних регіонів України. Так, ві­домо, що один священик на Чернігівщині у 1922 р. працював у відділі Дер­жав­ного страхування [4, с. 59]; інший, будучи псаломщиком при храмі, у 1922 р. виконував обов’язки секретаря Залив’янського волосного вико­нав­чо­го комітету [5, арк. 242]; на Катеринославщині псаломщик І. Федорів був тех­ніч­ним виконавцем у Жеребецькому волосному виконавчому комітеті [6, арк. 299]. Там, де потрібні були писемні, освічені виконавці, навіть на влад­них посадах, церковнослужителі були бажаними. Так, на Житомирщині пса­лом­щик до 1923 р. працював секретарем сільради [7, с. 13]. Також, потреба в освічених кадрах зумовила участь духовенства на початку 1920-х рр. у ко­опе­ративних товариствах, артілях тощо. Згідно з постановою ВЦВК від 13 квітня 1921 р. усі громадяни УСРР без винятку об’єднувалися в споживчі то­варист­ва. Але, щоб не дати можливості священикам впливати на членів ко­опе­ра­ти­вів, які переважно були віруючими, їх позбавили виборчого права та забо­ро­ни­ли входити до складу правління споживчого товариства [8, с. 176-178].

Проте, як і в державних установах, з дозволу парафіян та всупереч зако­но­давству, священнослужителі, псаломщики посідали посади рахівників, бух­галтерів у споживчих кооперативних товариствах [9, с. 100; 10, арк. 15, 80; 11, арк. 31-32; 12, с. 3; 13, с. 3; 14, с. 3]. Виходячи з цього, селяни дозволяли ду­ховенству працювати в товариствах, порушуючи законодавство та здій­сню­ючи пасивний супротив новій владі.У результаті цього церковники, спіл­ку­ючись із вірянами таким нетрадиційним способом, поширювали свій вплив на селян в умовах шаленої антирелігійної пропаганди.

Революція 1917 р. змінила свідомість людей, дала їм надію на світле май­бут­нє, на свободу, демократію, оскільки звідусюди лунали гасла про «на­дан­ня влади народу». Церква також намагалася відповідати вимогам часу. Ура­хо­вуючи необхідність реформування церковного устрою, помісний Собор РПЦ у квітні 1918 р. видав постанову «Парафіяльний статут», якою розши­рив участь віруючих в управлінні церковними справами. Парафія визна­ча­ла­ся як об’єднання православних християн, що складається з кліру та мирян під керівництвом поставленого священика-настоятеля. Однак останнє слово в керівництві громадою, парафією та церковною радою за статутом зали­ша­ло­ся за священиком [15, с. 22-23].

Роль духовенства як наставника, вчителя, пастиря залишалася досить ви­со­кою, а часткове сприйняття РПЦ радянської влади захистило духовенство від повного фізичного винищення в роки революції та громадянської війни. На­ступ на права духовенства не викликав масового руху опору, але спо­сте­рі­гав­ся пасивний спротив владі: порушення законодавства з боку свя­щен­но­слу­жителів щодо заборони виконання своїх релігійних обов’язків; допомога ми­рян тим, хто опинився в скрутному становищі внаслідок утисків та пере­слі­дувань.

З 1922 р. почалася кампанія з вилучення церковних цінностей, яка запо­чат­кувала новий етап державно-церковних відносин, який тривав до 1929 р. Юри­дичний статус духовенства постійно зазнавав суттєвих змін у бік змен­шен­ня, обмеження та позбавлення їх громадянських прав, зокрема, ви­бор­чо­го. Нечітке визначення категорій позбавлених осіб призводило до ви­пад­ків, коли в одних районах дяки, члени родини священнослужителів, ди­яко­нів користувалися виборчим правом, а в інших – ні. Питання про на­дан­ня по­літичного права на свій розсуд вирішували місцеві органи влади, ра­йонні ви­конавчі комітети.

Влада продовжувала тиск на права духовенства. Наступні обмеження сто­сувалися невід’ємного права, права на житло. Так, наприклад, у жовтні 1923 р. президія Харківського окрвиконкому вирішила позбавити житла свя­щеника Петровського, який мешкав у селі Олексіївка. Родина із шести чо­ловік, у тому числі двох підлітків, виселялася без надання іншого по­меш­кан­ня. Церковна рада просила адмінвідділ не виселяти священика напере­дод­ні зими. Влада прохання парафії відхилила [16, с. 19].

З часом безпідставне виселення духовенства всіх православних церков на­було масового характеру. У 1927 р. Тульчинський райвиконком, ігноруючи по­станову загальних зборів громади села Тарасівка та розпорядження Туль­чин­ської окружної судової комісії про розміщення кліру в церковних будин­ках, конфіскував житло. Священнослужителі жили в селян, далеко від церк­ви. Миряни просили владу повернути будинки духовним особам. Тульчин­ський райвиконком не відповів на запит громади. Члени парафії звернулися й до НКВС, який надіслав громаді відповідь-заперечення: «Повернення бу­дин­ків неможливе» [17, арк. 2, 4].

Після проголошення націоналізації молитовних будівель, духовенство було по­збавлено права розпоряджатися церковним майном за орендним до­го­во­ром. Ці права надавалися віруючим. Отже, духовенство не мало змоги обій­ма­ти керівні посади в громаді, але де-факто виконувало керівні функції. Ар­хів­ні дані по Луганщині, Волині, Дніпропетровщині тощо надають мож­ливість дослідити цей процес. Зокрема, на Луганщині священнослужителі І. Бі­лоус (Віртас) та А. Болюбаш за згодою громад проводили засідання гро­мад, виступали в першій половині 20-х рр. першими доповідачами та навіть го­ловували на форумах [18, арк. 55]. Так само робили І. Кужницький на Во­ли­ні [19, арк. 5], Г. Чижов та Д. Кодимський на Запоріжжі [20, арк. 23], свя­ще­ники в інших регіонах України [21, арк. 45].

Важливо звернути увагу й на кадрову роботу з правонаступництва ду­хо­вен­ства, його самовідтворення. Незважаючи на постійні утиски з боку вла­ди, кадровий резерв церкви оновлювався за рахунок молоді. З віруючих се­лян, робітників, інтелігенції священики відбирали здібну молодь, виховували її та готували до пастирського служіння людям і Богу. У Київському, По­діль­сько­му, Донецькому та інших регіонах зафіксовано багаточисельні факти, на­самперед у довідках до НКВС України та в ЦК КП(б)У, про залучення до лав священнослужителів здібного контингенту населення, насамперед, моло­ді [22, арк. 203; 23, с. 164].

Винахідливість духовенства дозволяла ефективно застосовувати й інші ме­­тоди поширення «слова Божого». Насамперед це стосувалося організації та про­ведення масових процесій, освячення колгоспних ланів, криниць і бу­дівель, роздавання дітям подарунків під час церковних свят, використання ху­дожніх форм у храмі та інших місцях для моління (хор, плакати з релігій­ни­ми текстами, інсценівки на євангельську тематику, застосування стерео­ско­пів та пересувних панорам для ілюстрації картин на певні релігійні теми) [24, арк. 18], що сприяло зростанню релігійності населення та авторитету пра­вославної церкви.

Для зміцнення народної віри в Бога священнослужителі активно за­сто­со­ву­вали урочисті богослужіння архієреїв та архімандритів у різних містах і се­лах, використовували різноманітні «чудеса», поширюючи про них чутки. Ук­ра­їнський дослідник В. Силантьєв до подібних дивовижних проявів зара­хо­вує: оновлення ікон, церковних маківок та хрестів на них, самозапалення сві­чок, появу «дивовижних зірок» та джерел із «свяченою водою», пророчі ви­дін­ня тощо [25, с. 166]. Переважна більшість оновлених ікон виявилася спра­вою рук самих священиків або віруючих, про що свідчать результати прове­де­них експертиз спеціально створеними комісіями, до яких входили пред­став­ники духовенства, влади, хіміки, іконописці тощо.

У боротьбі за прихильність людей служителі культу нерідко вдавалися до хи­трощів, зокрема, роботі сільських будинків протиставляли урочисті бо­го­слу­жіння з хором та іншими привабливими для віруючих прийомами. Ними прак­тикувалися зриви роботи органів влади, натомість влаштовувалися три­ва­лі богослужіння під час радянських свят, відвертаючи увагу віруючих від ор­ганізованих більшовиками демонстрацій та інших урочистостей [26, арк. 8]; клопотали про перенесення базарного дня на суботу, бо торгівля за­ва­жала недільним службам [27, арк. 11].

За набуття авторитету в суспільстві, особливо в молоді, між церковними гро­мадами та радянськими культурно-освітніми органами відбувалися не­глас­ні перегони. Як зазначали активісти клубу с. Сухачівки Дніпро­петров­сь­ко­го округу, на Великдень 1929 р. «ми влаштували своєрідне змагання між клу­бом та церквою, і церква перемогла». Річ у тім, що більша частина жи­телів, а також головні хористи місцевого клубу пішли співати до церкви, бу­ду­чи одночасно й членами церковного хору та отримуючи за це матеріальне заохочення [28, арк. 92-93].

Отже, у повсякденному житті віруючих священик залишався впливовою осо­бою. А у період НЕПу та часткової лібералізації суспільно-економічних від­носин його авторитет навіть зріс. Антицерковні кампанії ображали по­чут­тя віруючих і лише підсилювали їхню релігійність. Спільна боротьба за збе­ре­жен­ня Церкви сприяла зближенню віруючих зі священиком. Священик був у їх­ніх очах людиною, яка страждала за віру і тим уже викликала повагу. Ми­ря­ни продовжували захищати свою віру та прислухалися до думки свя­ще­ни­ка.

Покращенню стосунків мирян і духовенства сприяло й те, що з установ­лен­ням радянської влади були ліквідовані тотальні зв’язки духовенства з мож­новладцями. Держава не тільки позбавила духовенство опіки, а й роз­по­ча­ла на нього масштабний політичний та економічний тиск. Накладені на свя­щеннослужителів непомірні податки погіршували їхнє матеріальне ста­но­вище. Духовенство опинилося на одному соціальному рівні з основним кон­тин­гентом віруючих – селянством. Досить влучно про ставлення віруючих до свя­щеннослужителів зазначив дослідник Д. Поспєловський: «Доки архієреї їздили в каретах, вони не користувалися авторитетом у народу, а коли вони стали бідними і пішли пішки у драних калошах, віруюча частина населення відповіла любов’ю і вірністю» [29, с. 255].

Звичайно, не скрізь священики брали участь у зборах сільської громади. Ставлення селян до нього залежало від багатьох факторів: від релігійності се­лян, життєвого досвіду священика, його моральних якостей, рівня виконан­ня ним богослужіння. Поступово органи влади на селі – сільрада – формува­ли­ся з пар­тійних активістів, які намагалися унеможливити вплив священика на селян.

Духовна єдність служителів із мирянами якнайкраще виявилася під час про­щання священика з віруючими. Зокрема, коли 25 квітня 1927 р. пред­став­ники Чернігівського ДПУ прибули арештовувати священика РПЦ Сергія Ні­луса, то в його кімнаті зібралися всі мешканці будинку. Священик на про­щан­ня влаштував богослужіння біля іконостасу. Після молитви присутні здо­бу­ли від нього благословення та цілували йому руки. Виходячи з будинку, свя­щеник заспівав «Христос Воскрес». Його спів підтримали й усі мешканці, які проводжали священика на вулицю [30, арк. 2]. Зв’язок духовенства з ві­руючими не обривався навіть після арешту священнослужителів. Громада в мі­ру можливості прагнула допомагати арештованим служителям [31, с. 124]. Па­рафіяни навіть відвідували духовенство на засланні, що є доказом гли­бокої поваги до служителів церкви.

Священики, які традиційно працювали на освітній ниві, у 20-х рр. не зали­шилися осторонь розпочатої кампанії ліквідації неписьменності. Свя­ще­ник Чаплинської церкви Херсонської округи Леонід Крижановський добро­віль­но передав сільській школі підручники з ботаніки, зоології, стародавньої істо­рії та інші книжки, що зберігалися при церкві [32, с. 110].

Духовенство допомагало постраждалим при штучному голоді та неврожаї. Ще до безпосереднього залучення церкви та її цінностей до порятунку голо­ду­ючих, а саме до видання сумнозвісного декрету від 8 березня 1922 р., свя­ще­ники проводили богослужіння, під час яких закликали віруючих робити по­жертвування грошима, коштовностями. Після відозви патріарха Тихона із серп­ня 1921 р. вже в усіх храмах РПЦ під час богослужіння здійснювалося зби­рання пожертвувань на користь голодуючих. З цією ж метою у великі свя­та влаштовувалися спеціальні богослужіння. Усе зібране віддавали губер­н­ському комітету допомоги голодуючим [33, с. 2]. З відозвою до духовенства Ук­раїни взяти на себе піклування про спасіння потерпілих від голоду звер­нувся митрополит Михаїл Єрмаков. Його наслідували архієпископ Катери­но­слав­ський Агапіт Вишневський, архієпископ Харківський і Охтирський На­фа­наіл, благочинні та настоятелі церков багатьох місцевостей України [34, с. 551]. Навіть антирелігійно налаштовані редакційні колегії періодичних ви­дань були вимушені визнати активну допомогу духовенства голодуючим. Га­зета «Вісті ВУЦВК» зазначала, що священик села Чаябурда брав участь у зби­ран­ні пожертв на користь голодуючих мирян і оповістив, щоб без продуктів для голодуючих до церкви не з’являлися. У селі Чаплинка з ініціативи свя­щеника Дольського в листопаді 1921 р. зібрано на користь голодуючих 123 тис. крб. [35, с. 3].

Не стояли осторонь священнослужителі й від вирішення інших соціальних проб­лем. Вони допомагали безпритульним дітям. Запорізьке духовенство по­становило виконати розпорядження Священного Синоду від 15 квітня 1926 р. – організувати збір пожертвувань на осиротілих дітей [36, арк. 49]. До­по­мога духовенства зустріла негативну реакцію з боку влади, оскільки церк­ві, а отже й духовенству, законодавством заборонялося проводити бла­годійницьку роботу.

Про становище членів родини духовенства як ізгоїв свідчить стаття від 4 квіт­ня 1929 р. в газеті «Красное Запорожье». Її зміст типовий. У ній засу­джу­ва­лися прагнення сина священика Чижова стати членом комсомолу. Комсо­моль­ський осередок перевірив особову справу Чижова і встановив, що він – син священика, його старший брат – священик, два інших брати – колишні дия­кони. «З такою характеристикою, – як зазначив автор статті Колоднєв, – Чи­жову не тільки в комсомол двері зачинені, але й не завадило б його з тор­гівельно-промислової школи витрухнути» [37, с. 7].

Посилення обмежень соціальних прав доводило багатьох священиків до зре­чення сану. Преса кінця 20-х рр. рясніла заявами про зречення сану за­гнаних у глухий кут священнослужителів. При цьому влада вдавалася не тіль­ки до шантажу, але й до прямих загроз фізичного знищення. Саме завдя­ки цим утискам стало традиційно-усталеним пряме зречення від сану бага­тьох священнослужителів, зокрема, на Запоріжжі та Одещині [38, арк. 65, 67]. Характерно, що певна частина «зречених» від сану протягом наступних ро­ків поверталася до сану, що, на нашу думку, було проявом «тихої» опозиції по­літиці і практиці радянської влади.

З установленням тотального контролю над суспільством, влада намага­ла­ся ліквідувати зв’язки духовенства з іншими верствами населення. Влада, по­бо­юючись піднесення авторитету священнослужителів, прагнула блоку­ва­ти будь-яку їхню громадську діяльність. Саме з цією метою священику Фе­до­ру із Новоайдарського району заборонили проповіді про Христа, а диякону Пи­липу – розсаджувати пасхальні дерева [39, с. 151].

Сумні події 1929-1930 рр. – насильницьке створення колгоспів, виселення так званих куркулів, податковий тиск – безпосередньо зачепили й духовен­ст­во, яке охрестили ворогами побудови соціалізму. Духовенство своєю долею по­діляло розпач і страждання селян. Відібрання у власника землі, майна, роз­куркулення – цих болісних проблем руйнації традиційного устрою селян­ського життя священики не могли не торкнутися в проповідях. 14 січня 1930 р. в селі Варва Прилуцької округи священик Олексій Гаєвський читав у церк­ві проповідь, де «на ґрунті натиску» відмовився від служби. Священик, ви­го­лошуючи проповідь, плакав, а за ним і вся парафія. Один бідняк по­яс­нив, чому селяни плакали: «Того, що він (священик) намалював наше без­ви­хід­не становище. Податками тиснуть, у колективи гонять, товару немає, і чим далі, тим гірше...» [40, арк. 64].

Трагізм подій змушував людей з неабияким хвилюванням думати про своє майбутнє, про шляхи знаходження виходу зі скрутного становища. Зви­чай­но, люди бажали почути точку зору священиків. Саме за порадою чет­ве­ро мешканців села Усівка Пирятинського району прийшли до священика Пав­ла Андрієвського, який, за свідченнями представників влади, виступав «ви­сокорозумним зразком в очах селянства» [41, арк. 66]. Селян хвилювала за­гроза виселення, і не безпідставно: на той час уже набрав серйозних обер­тів наказ ДПУ УСРР «Про організацію операції з масового виселення кур­куль­сько-контрреволюційних елементів з території України» від 7 лютого 1930 р. Священик П. Андрієвський, ймовірно, прагнучи заспокоїти селян, а можливо і не усвідомлюючи, що влада спроможна влаштувати геноцид проти влас­но­го народу, зазначив: «... про Соловки, – то це ж дурниця. ... Де ж вони гроші візьмуть на переселення, це ж не одну тисячу карбованців треба, а вони ж інду­стріалізують країну, це ж одного або п’ять одішлють, а не всіх...» [42, арк. 68]. В умовах відчуття апокаліпсиса, що навис над українським селом, свя­щеник міг надати пораду та втіху хоч на деякий час. Селяни в очікуванні страш­ного суду і кінця світу вночі пробиралися до церкви, умовляли свя­щеників відправити службу [43, с. 86], із наростанням страху селян перед за­втраш­нім днем посилювалася роль священика як духовного наставника у се­лян­ському середовищі та серед вірян.



Висновки. Таким чином, можна констатувати, що роль духовенства ви­зна­чалася посиленням його участі в регіональних суспільно-політичних про­це­сах, зокрема, документи архівів свідчать про: прихильність до священ­но­слу­жителів з боку представників влади в силу родинних стосунків [44, арк. 243; 45, арк. 23; 46, арк. 40, тощо]; залучення священників до розв’я­зан­­ня питань стосовно громадських проблем; загальний авторитет духо­вен­ст­ва [47-49]. Як в громадському, так і в особистому житті віруючих, тиск на се­лян та наростання їхнього страху перед завтрашнім днем посилили роль свя­ще­ни­ка, і священик продовжував виконувати роль духовного на­став­ни­ка. Вод­но­час набував темпу процес формування «тихої» опозиції духовенства владі.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка