Луганського




Сторінка9/22
Дата конвертації09.09.2018
Розмір4,31 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22

Література

1. Цыпин В. История Русской православной церкви : учебное пособие для право­слав­них духовних семинарий / В. Цыпин – М. : Хроника, 1994. – С. 39-41.

2. Силантьев В.И. Большевики и православная церковь на Украине в 20-е гг. / В.И. Си­лантьєв. – Харьков : ХГПУ, 1998. ‑ С. 6.

3. Cобрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского прави­тель­ства Украины. – 1920. – № 22. – Ст. 435. – С. 116-117.

4. Демиденко О. Справа архієпископа Пахомія: з історії антирелігійної політики на Чернігівщині на початку 1920-х рр. / О. Демиденко // Сіверянський літопис. – 2002. – № 2. – С. 59.

5. Державний архів Запорізької області (далі – ДАЗО). – Ф. Р. 316. ‑ Оп. 3. ‑ Спр. 22. – Арк. 242.

6. Там само. ‑ Арк. 299.

7. Червоний терор проти духовенства і віруючих на Східній Волині (Жи­то­мирщина) у 20–30-х роках ХХ ст. Архівні документи та матеріали / [упорядник С.І. Жи­люк]. – Рівне, 2003. – С. 13.

8. Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Укра­ины. – 1921. – №. 6. – Ст. 180. – С. 176-178.

9. Бобко Т.Г. Православне духовенство в суспільному житті України 20 – 30 рр. ХХ ст. [Текст]: дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Тетяна Григорівна Бобко. – Запо­ріж­жя, 2005. – С. 100.

10. ДАЗО. – Ф. Р. 316. ‑ Оп. 3. ‑ Спр. 22. – Арк. 15, 80.

11. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (да­лі – ЦДАВОУ). – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 2278. – Арк. 31, 32.

12. Красное Запорожье. – 1923. – 29 декабря. ‑ С. 3.

13. Коммунист. – 1925. – 25 марта. ‑ С. 3.

14. Вісті ВУЦВК. – 1928. – 26 липня. ‑ С. 3.

15. Цыпин В. История Русской православной церкви... Вказана праця. – С. 2-23.

16. Силантьев В.И. Большевики и православная церковь на Украине в 20-е гг. / В.И. Силантьєв. – Харьков : ХГПУ, 1998. – С.19.

17. ЦДАВОУ. – Ф. 5. ‑ Оп. 3. ‑ Спр. 361. – Арк. 2, 4.

18. ДАЛО. ‑ Ф. Р. 178. ‑ Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 55.

19. ДАВО. – Ф. Р. 2826. ‑ Оп. 1. ‑ Спр. 12. – Арк. 5.

20. ДАЗО. – Ф.Р. 316. ‑ Оп. 3. ‑ Спр. 141. – Арк. 23.

21. ЦДАГОУ. ‑ Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1772. – Арк. 45.

22. ЦДАГОУ. – Ф. 1. ‑ Оп. 20. ‑ Спр. 2994. ‑ Арк. 203.

23. Силантьев В.И Большевики и православная церковь… Вказана праця. – С. 164.

24. ДАДпО. – Ф. П-19. ‑ Оп. 1. ‑ Спр. 1812. – Арк. 18.

25. Силантьев В.И. Большевики и православная церков… Вказана праця. – С. 166.

26. ДАЗО. – Ф. 1. ‑ Оп. 1. ‑ Спр. 495. – Арк. 8.

27. Там само. ‑ Спр. 487. – Арк. 11.

28. ДАДпО. – Ф. П-7. ‑ Оп. 1. ‑ Спр. 1272. – Арк. 92-93.

29. Поспеловский Д. Православная церковь в истории Руси, России, СРСР / Д. По­с­пеловский. – М. : ББИ, 1996. – С. 255.

30. ДАЧО. – Ф. П. 8840. ‑ Оп. 3. ‑ Спр. 3175. – Арк. 2.

31. Силантьев В.И. Большевики и православная церков… Вказана праця. – С. 124.

32. Сповідь на Голгофі : Альманах: [Докум. нариси, спогади, списки про репресії що­до церкви та духовних осіб на Херсонщині за роки тоталітарного режиму]. – Хер­сон, 2001. – С. 110.

33. Новь. – 1922. – 5 марта. – С. 2.

34. Ігнатуша О.М. Православні церкви України в контексті їх видавничої ді­яль­ності: 20-і рр. ХХ ст. /О.М. Ігнатуша // Наукові записки: [Зб. пр. молодих вчених та аспірантів]. – К., 2001. – С. 551.

35. Вісті ВУЦВК. – 1921. – 19 листопада. – С. 3.

36. ДАЗО. – Ф.Р. 316. ‑ Оп. 3. ‑ Спр. 135. – Арк. 49.

37. Красное Запорожье. – 1929. – 4 апреля. – С. 7.

38. ЦДАГОУ. – Ф. 1. ‑ Оп. 20. ‑ Спр. 3185. – Арк. 65, 67.

39. Слободянюк П.Я. Українська церква: історія руїн і відродження / Пет­ро Якович Слободянюк. – Хмельницький, 2000. – С. 151.

40. ЦДАВОУ. – Оп. 3. – Спр. 1077. – Арк. 64.

41. Там само. – Арк. 66.

42. Там само. – Арк. 68.

43. Васильєв В. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929–бе­ре­зень 1930 рр.) / В. Васильєв, Л. Віола. – Вінниця, 1997. – С. 86.

44. ДАЧО. – Ф. П. 342. ‑ Оп. 1. ‑ Спр. 263. ‑ Арк. 243.

45. ДАЛО. – Ф. Р. 3747. – Оп. 2. – Спр. 16058 Р. – Арк. 23.

46. ДАДнО. – Ф. 19. – Оп. – Спр. 90. – Арк. 40.

47. Мемуари та щоденники: Ч. 1 / [упорядники: А. Бойко, С. Плохій] // Джерела з історії Південної України. – Запоріжжя, 2005.– Т. 5. – Кн. 1. – 2005. – 484 с.

48. Червоний терор проти духовенства і віруючих на Східній Волині (Жи­томирщина) у 20–30-х роках ХХ ст. Архівні документи та матеріали/ [упорядник С.І. Жилюк]. – Рівне, 2003. – С. 13.

49. Коммунист. – 1926. – 29 февраля.

Literatura

1. Cypin V. Istoryya Russkoj pravoslavnoj cerkvy : uchebnoe posobye dlya pravo­slav­nyh duhovnyh semynaryj / V. Cypin – M. : Hronyka, 1994 – S. 39-41.

2. Sylantjev V.Y. Bolshevyky i pravoslavnaya cerkov na Ukrainev 20-egg. / V.Y. Sy­lantyev. – Harkov: HNPU, 1998. S. 6.

3. Sobranye uzakonenyj i rasporyazhenyj raboche-krestyanskoho pravytelstva Ukra­i­ny. – 1920. – № 22. – St. 435. – S. 116-117.

4. Demydenko O. Sprava arhiepyskopa Pahomiya: z istoriyi antyrelihijnoyi polityky na Chernihivshhyni na pochatku 1920-x rr. / O. Demydenko // Siveryanskyj litopys. – 2002. – № 2. – S. 59.

5. Derzhavnyj arxiv Zaporizkoj oblasti (dali – DAZO). – F.R. 316. – Op.3. – Spr.22. – Ark. 242.

6. Tam samo. – Ark. 299.

7. Chervonyj teror proty duhovenstva i viruyuchyh na Sxidnij Volyni (Zhyto­myrshhyna) u 20 – 30-x rokah XX st. Arhivni dokumenty ta materialy / [uporyadnyk S.I. Zhylyuk]. – Rivne, 2003. – S. 13.

8. Sobranye uzakonenyj i rasporyazhenyj raboche-krestyanskoho pravytelstva Ukrainy. – 1921. – №. 6. – St. 180. – S. 176-178.

9. Bobko T.H. Pravoslavne duhovenstvo v suspilnomu zhytti Ukrainy 20 – 30 rr. XX st. [Tekst]: dys... kand. ist. nauk: 07.00.01 / Tetyana Gryhorivna Bobko. – Zaporizhzhya, 2005. – S. 100.

10. DAZO. – F.R. 316. – Op. 3. – Spr. 22. – Ark. 15, 80.

11. Centralnyj derzhavnyj arhiv vyshhyh orhaniv vlady ta upravlinnya Ukrayiny (dali – CDAVOU). – F. 5. – Op. 2. – Spr. 2278. – Ark. 31, 32.

12. Krasnoe Zaporozhe. – 1923. – 29 dekabrya. – S. 3.

13. Kommunyst. – 1925. – 25 marta. – S. 3.

14. Visti VUCVK. – 1928. – 26 lypnya. – S. 3.

15. Cypin V. Istoryya Russkoj pravoslavnoj cerkvy. Vkazana pracya. – S. 22-23.

16. Sylantjev V.Y. Bolshevyky i pravoslavnaya cerkov na Ukrayne v 20-e hh. / V.Y. Sylantyev. – Harkov: HNPU, 1998. – S. 19.

17. CDAVOU. – F. 5. – Op. 3. – Spr. 361. – Ark. 2, 4.

18. DALO. – F. R. 178. – Op. 1. – Spr. 14. – Ark. 55.

19. DAVO. – F.R. 2826. – Op. 1. – Spr. 12. – Ark. 5.

20. DAZO. – F.R. 316. – Op. 3. – Spr. 141. – Ark. 23.

21.CDAHOU. – F. 1. – Op. 20. – Spr. 1772. – Ark. 45.

22. CDAHOU. – F. 1. – Op. 20. – Spr. 2994. – Ark. 203.

23. Sylantjev V.Y. Bolshevyky i pravoslavnaya cerkov. Vkaza napracya. – S. 164.

24. DADpO. – F. P-19. – Op. 1. – Spr. 1812. – Ark. 18

25. Sylantjev V.Y. Bolshevyky i pravoslavnaya cerkov. Vkazana pracya. – S. 166.

26. DAZO. – F. 1. – Op. 1. – Spr. 495. – Ark. 8.

27. Tam samo. – Spr. 487. – Ark. 11.

28. DADpO. – F.P-7. – Op. 1. – Spr. 1272. – Ark. 92-93.

29. Pospelovskyj D. Pravoslavnaya cerkov v ystoryy Rusy, Rossyy, SRSR / D. Pos­pe­lov­skyj. – M. : BBY, 1996. – S. 255.

30. DAChO. – F.P. 8840. – Op. 3. – Spr. 3175. – Ark. 2.

31. Sylantev V.Y. Bolshevyky i pravoslavnaya cerkov. Vkazana pracya. – S. 124.

32. Spovidna Holhofi: Almanax: [Dokum. narysy, spohady, spysky pro represiyi shho­do cerkvy ta duhovnyh osib na Hersonshhyni za roky totalitarnoho rezhymu]. – Herson, 2001. – S. 110.

33. Nov. – 1922. – 5 marta. – S. 2.

34. Ihnatusha O.M. Pravoslavni cerkvy Ukrayiny v konteksti yih vydavnychoyi diyal­nosti: 20-i rr. XX st. / O.M. Ihnatusha // Naukovi zapysky: [Zb. pr. Molodyx vchenyx ta aspi­rantiv]. – K., 2001. – S. 551.

35. Visti VUCVK. – 1921. – 19 lystopada. – S. 3.

36. DAZO. – F.R. 316. – Op. 3. – Spr. 135. – Ark. 49.

37. Krasnoe Zaporozhje. – 1929. – 4 aprelya. – S. 7.

38. CDAHOU. – F. 1. – Op.20. – Spr. 3185. – Ark. 65, 67.

39. Slobodyanyuk P.Ya. Ukrayinska cerkva: istoriya ruyin i vidrodzhennya / Petro Yako­vych Slobodyanyuk. – Hmelnyckyj, 2000. – S. 151.

40. CDAVOU. – Op. 3. – Spr. 1077. – Ark. 64.

41. Tam samo. – Ark. 66.

42. Tam samo. – Ark. 68.

43. Vasyljyev V. Kolektyvizaciya i selyanskyj opir na Ukrayini (lystopad 1929 – be­rezen 1930 rr.) / V. Vasylyev, L. Viola. – Vinnycya, 1997. – S. 86.

44. DAChO. – F. P. 342. – Op. 1. – Spr. 263. – Ark. 243.

45. DALO. – F. R. 3747. – Op. 2. – Spr. 16058 R. – Ark. 23.

46. DADnO. – F. 19. – Op. – Spr. 90. – Ark. 40.

47. Memuary ta shhodennyky: Ch. 1 / [uporyadnyky: A. Bojko, S. Plohij] // Dzherela z istoriyi Pivdennoyi Ukrayiny. – Zaporizhzhya, 2005. – T. 5. – Kn. 1. – 2005. 484 s.

48. Chervonyj teror proty duhovenstva i viruyuchyh na Sxidnij Volyni (Zhy­to­myr­shhy­na) u 20–30-x rokah XX st. Arhivni dokumenty ta materialy / [uporyadnyk S.I. Zhy­lyuk]. – Rivne, 2003. – S. 13.

49. Kommunyst. – 1926. – 29 fevralya.
Бублик О.И. Формы и средства влияния Православной Церкви на верующих в период становления советского тоталитарного государства на Украине (20 – 30-е гг. ХХ ст.)

В статье рассмотрена и определена роль православного духовенства в регио­наль­ных общественно-политических процесах в период становления советской власти. Ар­хивные источники подтверждают, что священнослужители, несмотря на при­тес­нения советского государства, продолжали выполнять роль духовного на­став­ни­ка для верующих. Стремление к участию в общественной жизни, стремление нести Сло­во Божье в народ, помощь в разрешении личных вопросов прихожан, помощь в го­лод­ные годы тяжелых лихолетий, в период ликвидации безграмотности – таким об­ра­зом осуществлялась связь с верующими и влияние на общество в целом. Духо­вен­ст­во виживало вместе с народом и одновременно формировалась «тихая» оппозиция влас­ти.

Ключевые слова: Православная Церковь, советская власть, атеистическое го­су­дарство, идеология, духовный наставник, прихожане, верующие.
Bublik O.I. Forms and means of Orthodox Church influence on believers in the period of the soviet totalitarian state in Ukraine (20 – 30-i es. XX century.)

Church and clergy in the ideological doctrine of Bolsheviks were defined as the hostile element and belonged to the exploiting class, authorities believed that church was the main ideological rival for influence on society. Disenfranchisement, social oppression, deprivation of church property, housing, children’s right on education, persecution and humiliation, all contributed to the process of alienation of the clergy of the socio-political processes taking place in the country, and as a result – the impact on believers.

With the formation of the Soviet state church was interested in determining their status and December 2, 1917 Local Council in Moscow took the paper «On the legal status of the Russian Orthodox Church» However, the decree of 20 January (February 2), 1918. «On the separation of church from state and school» (in Ukraine on January 22, 1919 ) and RNA Ukraine decree on August 3, 1920 g. of depriving the church legal personality denied the conciliar decisions. The relationship between Church and state in this period developed spontaneously and were determined by mutual confrontation, the lack of a specific strategy.

Key words: Orthodox Church, the Sovietauthorities, atheisticstate, ideology, spiritual­mentor, lay, believers.

УДК 94(477.6) «2014)»
Ю.Р. Офіцинський
ПОЧАТОК РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ В КРИМ

ОЧИМА СВІТОВОЇ СПІЛЬНОТИ (20-28 ЛЮТОГО 2014 р.)
У статті йдеться про те, що активну фазу російської агресії в укра­їн­ський Крим (20 лютого – 18 березня 2014 р.) можна умовно поділити на три ета­пи: 1) 20-28 лютого – від появи і розосередження диверсійних груп до за­хоп­лення ними головної владної будівлі автономії; 2) 1-15 березня – за­хоп­лен­ня російськими військами всіх важливих об’єктів півострова; 3) 16-18 бе­резня – оформлення анексії за результатами правочинів, невизнаних ООН. За джерельну базу взято публікації впливових газет і журналів: амери­кан­ських «The New York Times», «The Wall Street Journal», «The Washington Post», бри­танських «The Guardian», «The Daily Mail», іспанських «El Mundo», «El País» та інших. Зазначається, що Росія підтримала сепаратистські настрої на Схо­ді та Півдні України, змінивши у Криму 27 лютого українську владу на про­російську. У той час як світові видання застерігали про збройне вторг­нення Росії у Крим і на Схід України, НАТО вірило, що Росія не здійснить вій­ськову інтервенцію. США обмежилися словесними попередженнями і тим­ча­сово втратили стратегічну ініціативу.

Ключові слова: агресія, сепаратизм, анексія.
Як відомо, міжнародна спільнота і міжнародні інституції кваліфікували дії Ро­сійської Федерації щодо України у 2014 р. як акт агресії, однозначно ви­сло­вилися за територіальну цілісність України. Російська окупація та анексія Криму в лютому-березні 2014 р. належить до актуальних проблем новітньої іс­торії України. Її наукова розробка розпочалася і потребує вивчення ши­ро­ко­го кола історичних джерел. Вже оприлюднено ряд інформаційно-довід­ко­вих, науково-популярних і наукових праць. Так, в електронній енциклопедії роз­міщено статті «Російська інтервенція до Криму 2014», «Анексія Криму Ро­сією (2014)», «Російська збройна агресія проти України (2014-2015)», «Крим­ська криза», що уточнюються та оновлюються [1; 3; 6; 7].

Оперативним відгуком на вказані події слід вважати симетричну появу в 2014 р. двох колективних видань – у Києві та Москві. Українські історики під­готували «Крим від античності до сьогодення», а російські – «История Кры­ма». В українському виданні привертає увагу праця Сергія Кота щодо за­хисту культурних цінностей на захопленому Росією півострові [2, с. 689-707], а у російському – остання 13-та глава – «Георгиевские цвета снова над Кры­мом. Воссоединение Крыма с Россией. 2014 год» Олександра Романова [5, с. 452-460].

У цьому питанні світоглядні позиції в українській та російській історіо­гра­фіях є протилежними. У радянський час нав'язливо пропагували ідеологічну кон­цепцію про «возз'єднання» України і Росії у 1654 р., а тепер вивільнене міс­це історики, що на службі в агресора, замінили таким же «возз'єднанням» Кри­му і Росії у 2014 р.

Загалом активна фаза російської агресії в український Крим тривала май­же місяць, тобто з 20 лютого до 18 березня 2014 р. Датою її початку вва­жа­ють 20 лютого 2014 р. Саме ця дата викарбувана на російській медалі «За по­вернення Криму». Того ж дня з участю російських спецслужб відбувся роз­стріл демонстрантів на Майдані Незалежності в Києві, а Крим заполонили за­мас­ковані російські диверсійні групи. 22 лютого Верховна Рада України усу­нула президента Віктора Януковича, що втік до Росії через Кримський пів­острів. 27 лютого 2014 р. підрозділи Збройних сил Росії захопили при­мі­щен­ня уряду і парламенту Криму. Від 1 березня російські війська («зелені чо­ло­вічки») вдаються до блокування українських військових баз, захоплення ад­міністративних приміщень, контролю за важливими об'єктами. 11 березня 2014 р. Верховна Рада Автономної Республіки Крим і Севастопольська місь­ка рада схвалили декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим і міста Севастополя. 16 березня 2014 р. відбувся кримський «референдум», де начебто проголосували за возз'єднання з Російською Федерацією. 17 бе­рез­ня парламент автономії проголосив незалежність Криму, а 18 березня у Моск­ві президент Росії Володимир Путін із самопроголошеним кримським ке­рівництвом підписав Договір про входження Криму до Росії. 21 березня пар­ламент Росії його ратифікував і схвалив закон про нові суб'єкти фе­де­ра­ції – Республіку Крим і місто федерального значення Севастополь. 27 березня 2014 р. Генеральна Асамблея ООН підтримала територіальну цілісність Укра­ї­ни, визнавши Крим і Севастополь її невід'ємними частинами. Початком тим­часової окупації Криму і Севастополя, згідно з українським законо­дав­ст­вом, вважається дата вказаної резолюції Генеральної Асамблеї ООН, а за­вер­шен­ням вважатиметься дата, з якої вона втратить чинність.

Отже, активну фазу російської агресії в український Крим (20 лютого – 18 бе­рез­ня 2014 р.) можна умовно поділити на три етапи: 1) 20-28 лютого – від по­яви і розосередження диверсійних груп до захоплення ними головної влад­ної будівлі автономії; 2) 1-15 березня – захоплення російськими військами всіх важливих об'єктів півострова; 3) 16-18 березня – оформлення анексії за ре­зуль­татами нікчемних правочинів, не визнаних ООН. Наразі детально роз­гля­­немо початковий етап російської агресії, що припав на 20-28 лютого 2014 р.

За джерельну базу нами взято статті у впливових світових газетах і жур­на­лах, що у режимі реального часу відстежували події, впливали на гро­мад­ську думку і політичні рішення розвинутих країн. Зокрема, йдеться про такі про­відні щоденники, як американські «The New York Times», «The Wall Street Jour­nal», «The Washington Post», британські «The Guardian», «The Daily Mail», іспан­ські «El Mundo», «El País», німецька «Frankfurter Allgemeine Zeitung», фран­цузька «Le Figaro», швейцарська «Le Temps» та інші.

В основу цього дослідження покладено психологічний метод, що дозволяє ви­явити певні історичні стереотипи, характерні для конкретної міжнародної си­туації. Головний акцент зроблено на те, як саме у країнах Заходу по­ка­зу­ва­ли хід і прогнозували наслідки російської агресії в Крим на основі масиву відо­мостей з відкритих джерел, яким оперували світові видання до 28 лю­того 2014 р. Принагідно підкреслимо, що нами підготовлена подібна стаття, де проаналізовано висвітлення Революція гідності на сторінках газети «The New York Times» (листопад 2013 – лютий 2014 рр.) [4, c. 14-30].

Відомо, що 22 лютого 2014 р. виконанням основних вимог мітингуваль­ни­ків – повернення до Конституції 2004 р., відставка В. Януковича і при­зна­чен­ня на 25 травня 2014 р. дочасних президентських виборів – завершилася Ре­волюція гідності в Україні. Загиблих внаслідок її подій охрестили Не­бес­ною Сотнею. 9 грудня 2014 р. від ран помер її 112-й герой Олександр Гри­цен­ко.

Перемога Революції гідності листопада 2013 – лютого 2014 рр. не зупи­ни­ла кризу в державі. Величезні внутрішні проблеми стали дошкульно поглиб­лю­ватися зовні. Негативним зовнішнім фактором стала Російська Федерація. Трі­умф Євромайдану і втеча маріонеткового президента В. Януковича стала по­разкою її імперських геополітичних планів – залучити Україну в Митний Союз і закріпити на орбіті свого впливу. Авторитарна Росія на чолі з В. Пу­ті­ним, щоб узяти реванш і не втратити авторитет у власних громадян і про­російськи налаштованих українців, почала значно енергійніше розпалювати сепаратистські настрої на Сході та Півдні України.

Протягом першого місяця після Революції гідності найактивніше Росія дія­ла в Автономній Республіці Крим, здійснюючи окупацію та анексію. Та­кого розвитку подій сучасний світ не сподівався. Історично Кримом або його частинами володіли таври, кіммерійці, скіфи, сармати, греки, римляни, го­ти, гуни, хозари, печеніги, половці, венеціанці, генуезці, монголи, турки, крим­ські татари, а в 1783 р. півострів відійшов до Російської імперії. У жовт­ні 1921 р. створено автономну Кримську РСР у складі РСФРР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про передачу Крим­ської області із складу РРФСР у склад УРСР», враховуючи спільність еко­но­мі­ки, територіальну близькість, тісні господарські й культурні зв’язки пів­ост­ро­ва і «материка» (України). Напередодні розпаду СРСР за результатами все­кримського референдуму 20 січня 1991 р. Кримська область перетворена в Кримську АРСР у складі УРСР. Це сталося 12 лютого 1991 р.

Нині на півострові проживають переважно росіяни, українці й татари. Ре­гіон був джерелом напруги між Україною і Росією у 1992-1995 рр. Київ спро­мігся нейтралізувати сепаратистські промосковські настрої. «Кримська кар­та» протягом січня 1994 – березня 1995 р. ускладнилася кривавими зве­ден­нями рахунків між мафіозними угрупуваннями, до яких були причетні окре­мі парламентарі автономії. Президент Борис Єльцин не допустив втру­чан­ня Росії в кримські події. Ця зважена позиція звела нанівець зусилля ін­спі­раторів крупного конфлікту. Суперечка вирішили врегулюванням по­вно­ва­жень регіону у 1995-1998 рр. Проте очікувалося, що загострення відно­син між Україною і Росією гучно відлунить на півострові.

Американський журналіст Девід Гершенгорн порівняв український Крим із російською Чечнею. Якщо автономія Чечні визначає окрему чеченську мо­ву та іслам, то кримська фіксувала політичну і культурну ідентичність ре­гіо­ну більше російською, ніж українською [15]. Згідно з останнім переписом на­се­лення (2001 р.), у Криму проживало близько 2 млн. осіб, із яких майже 58 % ідентифікували себе росіянами, 24 % – українцями, 12 % – кримськими та­тарами, які є значною мусульманською спільнотою півострова. Зважаючи на післяреволюційну напружену ситуацію в Україні, західна преса висвіт­лю­вала різні сценарії подальших кроків Росії у «кримському напрямку».

Американський журналіст Серж Шмеманн у газеті «The New York Times» вва­жав, що російська більшість у Криму і російський народ у самій Росії ні­ко­ли не мирилися із «втратою» півострова, тому наявний конфлікт може лег­ко стати приводом, щоб забрати його назад [23]. Редакція іншого амери­кан­сько­го видання «The Wall Street Journal» висловила подібні побоювання, за­зна­чаючи 23 лютого 2014 р., що Росія спробує дестабілізувати новий україн­ський уряд під ширмою захисту «етнічних росіян» Сходу і Півдня України [28]. У свою чергу газета «The Washington Post» процитувала заяву міністер­ст­ва закордонних справ Росії від 24 лютого 2014 р. про курс Києва на те, що­би диктаторськими і терористичними методами приборкати невдово­ле­них в Україні. Редакція видання попередила, що подібні заяви можуть стати ви­правданням для підтримки сепаратистів у Криму та інших регіонах, що не тре­ба виключати сценарій військового втручання [29].

Відомий історик з Єльського університету Тімоті Снайдер на сторінках аме­риканського журналу «Foreign Policy» передбачав, що Росія, зважаючи на кри­зу і слабкість влади в Україні, почне виявляти претензії на певні її тери­торії, зокрема Крим, і намагатиметься їх приєднати. Проте він застерігав, що у близькій перспективі спроба анексувати півострів стане для Росії ката­стро­фою, бо її репутацію буде зруйновано й виникне небезпека великомасш­таб­ної війни. У далекій перспективі це встановить небезпечний прецедент для самої Росії. Доктрина корегування її кордонів за етнічною ознакою стане ко­рисною моделлю для Китаю, що зможе зазіхнути на багатий ресурсами Схід­ний Сибір. Адже там працюють багато китайців, а Китай вливає туди більше інвестицій, ніж Росія [26].

Московський кореспондент американського журналу «Time» Саймон Шус­тер, припустив, що російська влада тепер, як і після Помаранчевої рево­лю­ції, утримається від військового вторгнення в Україну, займе вичікувальну по­зицію, але не сидітиме, склавши руки [25]. Цю ж ідею висловив журналіст Люк Гардінґ у британській газеті «The Guardian». На його думку, Росія не го­ту­ється до введення збройних сил, адже має інші варіанти, як ускладнити ро­боту нового уряду України. Серед них – розпалювання сепаратистський на­строїв у Криму. Мовляв, Росії простіше контролювати Україну через еко­но­мічні важелі впливу [14].

В інтерв’ю іспанській газеті «El Mundo» екс-чемпіон світу з шахів Гаррі Кас­паров зазначив, що Путін хоче панувати не над усією Україною, а над де­якими областями. Він теж не вірив у можливість військового втручання. Про­те зауважив, що президент Росії помститься за поразку в «битві за Ук­раїну», адже йому потрібно щось показати росіянам у якості трофея. На дум­ку Г. Каспарова, це буде Севастополь. Він підкреслив: «Програти битву за Ук­раїну – це знищити міф Путіна» [22].

Бачимо, що майже всі проаналізовані нами впливові американські видан­ня попереджали про можливість військової інтервенції в Україну, передусім у Крим. Лише окремі американські й британські журналісти та відомі люди вва­жали, що В. Путін не вдасться до радикальних дій. У всіх виданнях пред­став­лені дуже подібні рецепти з вирішення кризи. Зокрема, 23 лютого 2014 р. редакція «The Wall Street Journal» переконувала, що Заходу потрібно на­да­ти Україні дипломатичну і грошову допомогу, зміцнити з нею економічні зв’яз­ки [28].

Свій погляд на ситуацію висловили й особи, які краще знайомі з росій­сь­кою владою. Британська газета «The Daily Mail» 25 лютого 2014 р. подала твер­­дження колишнього радника президента Росії з економічних питань Анд­рія Ілларіонова [27]. Він зауважив, що В. Путін відкинув застереження За­ходу і готує «аншлюс» Росією Севастополя, що станеться через тиждень або мак­симум через три тижні. Москва планувала розділити Україну й отримати конт­роль над Кримом, Луганськом, тобто над регіонами зі значною часткою ро­сіян. Адже Путін вважав Україну не державою, а субдержавою. У Москві пра­гнули скористатися історичним шансом: Україна більше ніколи не буде та­кою слабкою, Росія – такою сильною, а Європа і США – такими байдужими до української кризи.

Західна преса уважно стежила за процесами у державі, яку кардинально змі­нив Євромайдан. Революцію гідності, що охопила Україну і знайшла від­гук серед жителів російськомовних регіонів, не сприйняли у Криму. Росій­ську більшість півострова цілеспрямовано налаштовували на сепаратизм. Ще 19 лютого 2014 р. голова «Російської общини Севастополя» Тетяна Єрмакова на­діслала заяву до Кремля, прохаючи Росію відправити війська, щоб «запо­біг­ти геноциду російського населення Криму» [24]. Це засвідчило небезпеку для територіальної цілісності України. Подібне звернення Росія використала, щоб окупувати грузинську Південну Осетію у 2008 р.

Неофіційно вторгнення російських військ у межі Автономної Республіки Крим розпочалося у четвер 20 лютого 2014 р. Наступного дня, коли Вер­ховна Рада України усунула авторитарний режим і повернула Конституцію 2004 р., на півострові з’явилося «народне ополчення», а мера Севастополя зму­сили піти у відставку [17]. Цю посаду незаконно зайняв російський бізне­с­мен Олексій Чалий.

22 лютого після обіду на головній площі Севастополя близько 3 тис. осіб звер­нулися за захистом до Москви. Цього ж дня делегація російських дип­ло­ма­тів побувала у Харкові на з’їзді депутатів Сходу і Півдня України. Уже екс-пре­зидент В. Янукович втік із Києва до Харкова, але форум не відвідав. За­хід­ні держави занепокоїла частина резолюції Харківського з’їзду, в якій гро­ма­дян закликали формувати народне ополчення у Криму і на Сході України «у співпраці з регіональними структурами безпеки». Цей документ дорів­ню­вав сепаратизму і заперечив легітимність революційного уряду [24].

У дні завершення революції перед новою владою постало багато проблем, зок­рема загроза сепаратизму. Так, у неділю 23 лютого 2014 р. у Севастополі від­бувся мітинг проти «фашистів при владі» [9]. Наступного дня ситуацію про­аналізували в Україні у Ново-Оґарьово, резиденції В. Путіна за Москвою. Це ж питання обговорили під час зустрічі міністр закордонних справ Великої Бри­танії В. Гейґ і державний секретар США Дж. Керрі [27].

Американська розвідка повідомила про прибуття в Ялту двох армійських ван­тажівок «Урал-4320», наповнених озброєними російськими солдатами. По­мічено пересування бронетранспортерів неподалік штабу Чорноморського фло­ту в Севастополі. Ішлося про можливість російської військової операції. США відстежували ймовірне приховане проникнення у Крим російського спец­назу. Існувало побоювання, що Москва спровокує конфлікт нападом ди­вер­сантів на етнічних росіян і вторгнеться для їх захисту.

В. Путін наказав російським військам перейти на вищий стан готовності у вівторок 25 лютого 2014 р. США відреагували. Заступник держсекретаря США Вільям Бернс під час візиту до Києва на запитання, чи готові у Вашин­г­тоні запобігти інтервенції, сказав: «Сполучені Штати сильно підтримують єдність і територіальну цілісність України» [12].

26 лютого на головних магістралях, які ведуть до Севастополя, з’явилися блок-пости з російськими прапорами. За 25 км від центру міста на дорозі до Сім­ферополя люди у синій і зеленій камуфляжній формі зупиняли й оглядали всі транспортні засоби. Неподалік стояв російський бронетранспортер. На ву­ли­цях з’явилася російська військова техніка.

У той час небагато аналітиків передбачали російську військову інтер­вен­цію в Україну, проте більшість казали, що В. Путін прагне реваншу за свою гео­політичну поразку. Питання – яким чином. Відповідь не забарилася. У се­ре­ду 26 лютого 2014 р. о 14:00 російські війська підняли за тривогою для по­за­планових навчань, що тривали до 3 березня. Міністр оборони Росії Сергій Шойгу оголосив про посилення заходів безпеки на об’єктах Чорноморського фло­ту в Криму, не уточнивши про що саме йде мова [16].

С. Шойгу повідомив, що навчання пройдуть у два етапи. Перший – пере­вірка боєготовності військ. Другий – оперативно-тактичні маневри з участю 2-ї, 6-ї, 20-ї загальновійськових армій. С. Шойгу переконував, що вони за­пла­­новані багато місяців тому і не стосуються подій в Україні. Проте суть гео­по­літичне повідомлення була зрозумілою. До навчань залучили підрозділи За­хід­ного і Центрального військових округів: піхотні, військово-повітряні, бро­­не­танкові, а також Північний і Балтійський флоти – загалом близько 150 тис. вій­ськовослужбовців [8]. Про їх початок у Москві офіційно повідомили вій­сько­вому аташе США.

Раніше Росія вже використовувала подібні маневри, щоб замаскувати ре­альні плани, наприклад, напередодні війни із Грузією у 2008 р. Наразі роз­від­ка США не мала інформації про підготовку до вторгнення. До того ж, ро­сій­ські війська на кордоні з Україною супроводила недостатня для війни кіль­кість медичних підрозділів [19]. Втім, насправді Росія готувала агресію в Ук­раїну.

Наказ про військові навчання видано того ж дня, коли тисячі етнічних ро­сіян зібралися біля кримського парламенту в Сімферополі, протестуючи про­ти зміни влади в Києві. Сюди ж прибули близько 5 тис. кримських татар, щоб не дозволити місцевим законодавцям схвалити рішення про відділення від України. Розпочавшись мирно, обидва мітинги перетворилися на сутич­ки. Міліціонери не вживали жодних заходів, щоб заспокоїти натовп, а іноді на­віть сприяли проросійським активістам [17].

Загони прибічників Росії стали патрулювати вулиці Сімферополя. У ніч із 26 на 27 лютого група із близько тридцяти добре озброєних бійців захопила бу­дівлю парламенту й уряду автономії. Вони спустили українські прапори, під­няли російські та звели барикади. Урядові споруди оточила міліція, яка сто­яла осторонь, коли їх захоплювали. Правоохоронці відділили російських бій­ців, розташованих усередині, від проросійських маніфестантів на вулиці. Мі­сцева ж влада оголосила 27 лютого вихідним днем.

Тоді не було достеменно відомо, хто захопив головні адміністративні бу­дів­лі півострова. «Спецназ із Севастополя», – стверджував колишній голова Служ­би безпеки України Євген Марчук. «Це чеченці», – казали у Сімферополі. Пре­зидент Чечні Рамзан Кадиров справді заявив 26 лютого, що готовий «за­хис­тити росіян у Криму». Одначе кримські татари не бажали, щоби Путін пе­ре­творив Крим на нову Чечню [13].

27 лютого депутати, котрі пройшли всередину будівлі кримського пар­ла­мен­ту крізь натовп, барикади й озброєних заколотників, обговорили прове­ден­ня референдуму про подальший статус півострова, що планувався на 25 травня. Місцеві медіа повідомили, що жителів Криму запитають про те, чи вони хочуть більшої автономії, а не про відділення від України. Не було зро­зуміло, чи достатньо присутніх членів парламенту для легітимності рі­шень. Лідер кримських татар Рефат Чубаров вказав, що будівлю захопили бо­йовики, які підняли російський прапор, а російська бронетехніка стоїть біля Сімферополя. Р. Чубаров назвав усі ці дії прямим втручанням у справи Ук­раїни [18].

Хоча журналістів не впустили на засідання кримського парламенту, але ро­сійські кореспонденти отримали детальну інформацію, недоступну навіть для кримських колег. Було звільнено погодженого Києвом голову кримського уря­ду, а його місце зайняв Сергій Аксьонов, лідер всеукраїнської партії «Ро­сій­ська єдність». Західні аналітики вбачали у цьому доказ того, що В. Путін хо­че розділити Україну, а Крим повернути як російську територію [20].

Після захоплення будівель уряду і парламенту Криму міністерство закор­дон­них справ України викликало російського представника в Україні. Йому вру­чили дипломатичну ноту, де вимагалося, щоб російські військові, які роз­мі­щені в Севастополі, залишалися на своїй базі. 26 лютого у Брюсселі роз­по­ча­лася дводенна зустріч міністрів оборони країн-учасниць НАТО. Вони схва­ли­ли заяву про те, що альянс буде «продовжувати підтримувати суверенітет і не­залежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток і прин­ципи непорушності кордонів як ключові фактори стабільності у Цент­ральній і Східний Європі та на континенті загалом» [11]. У Брюсселі були переконані, що шлях дестабілізації вкрай невигідним Росії [21].

27 лютого комісія НАТО-Україна розглянула найтяжчі аспекти української кри­зи – військовий та економічний. Генеральний секретар НАТО А. Фоґ Рас­мус­сен закликав Росію не йти на провокації та не загострювати напругу. У НАТО не вважали, що Москва готує військове вторгнення в Україну. Міністр обо­рони Польщі Томаш Семаняк підкреслив, що Росія зазнала поразки в Ук­раїні, яку Заходу не потрібно поглиблювати, ведучи себе, наче тріумфатор. В аль­янсі були впевнені, що Кремль не зацікавлений у розколі України і що пи­тання її вступу в НАТО не є пріоритетними [10]. У свою чергу міністр обо­ро­ни США Чак Гейґель сказав: «Ми очікуємо від інших націй поваги до суве­ре­ні­тету України й уникнення провокаційних дій. Тому я пильно слідкую за вій­ськовими навчаннями Росії вздовж українського кордону» [11].

У п’ятницю 28 лютого постійний представник України в ООН Юрій Сер­геєв повідомив, що російські війська захопили два аеропорти у Криму – ци­віль­ний у Сімферополі та військовий у Севастополі, а військово-морський флот Росії блокує українську берегову охорону. Москва заперечила, що ввела вій­ська, хоча й направила 150 тис. своїх солдатів для навчань біля кордону Ук­раїни. 28 лютого Кремль дозволив екс-президенту В. Януковичу прес-кон­фе­ренцію у Ростові-на-Дону.

Ситуація вийшла на межу військового зіткнення. Крим клекотів, а новий уряд у Києві ледве працював. Президент США Б. Обама застеріг Росію проти по­рушення суверенітету України. Тим часом бронетранспортери з росій­ськи­ми розпізнавальними знаками курсували на дорогах за Сімферополем по­одинці та у колонах. Росія обіцяла захистити інтереси російських громадян в Ук­раїні, але без вторгнення [30]. Насправді маховик агресії у гібридній фор­мі вже було запущено. Чимало важливих фактів, образно кажучи, тоді зали­ши­лися поза зоною видимості. Про них світ дізнався пізніше, зокрема про зі­знання В. Путіна про цілеспрямовану агресію проти України. Тому ці та інші аспекти гібридної війни потребують подальших студій.

Отже, після Революції гідності в Україні склалася ситуація, що за­гро­жувала її територіальній цілісності. Росія стала активніше розпалювати і під­три­мувати сепаратистські настрої на Сході та Півдні України. Через без­ді­яль­ність нового уряду України Крим перетворився на порохову бочку, що при­звело 27 лютого на півострові до зміни української влади на проро­сій­ську. Військові навчання збройних сил Росії біля українського кордону роз­хи­тали геополітичний баланс. У той час як впливові видання Європи і США застерігали про збройне вторгнення Росії у Крим і на Схід України, НАТО вірило, що Росія не здійснить військову інтервенцію в Україну. Зі свого боку США обмежилося словесними попередженнями у бік Росії та тимчасово втра­тило стратегічну ініціативу.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка