Людина мета, А




Сторінка1/7
Дата конвертації13.06.2017
Розмір1,2 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
ЛЮДИНА - МЕТА, А НЕ ЗАСІБ
Діти — це живе життя і життя прекрасне, і ставитися до них треба, як до товаришів і громадян, поважати їхнє право на радість і обов'язок відповідальності.

А.Макаренко

ЩО Ж ТАКЕ ВИХОВАННЯ?



Можна розглядати його в широкому розумінні як об'єктивне яви­ще, без якого суспільство не могло б існувати. У цьому розумінні виховання включає в себе всю систему взаємовідносин особистості з навколишнім середовищем (соціальним і природним), навчання й освіту. Поступово і послідовно засвоюючи соціально вироблені норми, цінності, способи діяльності, індивід соціалізується. Куль­тура людства стає його особистісною культурою, сукупністю його ціннісних, світоглядних установок і переконань. Тому виховання — це передача від покоління до покоління життєвого досвіду, культу­ри, моральних цінностей, утворених суспільством. Саме тому вихо­вання називають «вічною категорією».

Можна розглядати виховання на іншому рівні, а саме: як діяльність спеціально утворених для цього установ, організацій.

шкіл. В умовах школи розвиток і виховання дитини відбуваються передусім через характер взаємовідносин, які там панують. Л.Ма- каренко, визначаючи сутність виховання, мав на увазі всі ті відно­сини, в які включається дитина. При цьому він говорив про «хаос» впливів на особистість, який не піддається «нібито ніякому облікові», але створює «в кожен даний момент певні зміни в особистості дити­ни». Вихованець взаємодіє з вихователями, однолітками, з іншими людьми, з предметами людської діяльності. Кожна з цих взаємодій є порівняно недовгою в часі, але саме з них і складається виховний процес.

Виховання у більш вузькому розумінні — це цілеспрямований вплив педагогів, вихователів на учня в процесі всього життя школи: навчання, спільної діяльності, взаємовідносин. Проте тільки таке розуміння виховання в практиці часто відводить дитині пасивну роль сприймача педагогічного впливу. Але дитина—жива істота, яка має своє ставлення до того, що з нею роблять, і досить часто чинить опір діям вихователя або залишається байдужим і пасивним «об'єктом» педагогічного впливу. Тому найкращим розумінням виховання є взає­модія педагогів та учнів у процесі спільної діяльності, спрямованої на розвиток у вихованців кращих рис людини і громадянина.

Ми розуміємо під вихованням і самостійне прагнення дитини, підлітка, юначка зрозуміти і виразити себе як особистість, зробити власний вибір. Тобто йдеться про закономірний процес саморозвит­ку, самореалізації, який педагоги зобов'язані враховувати. У своїй сукупності та певній послідовності зміни в особистості вихованця і складають процес розвитку під впливом виховання. Саме тому ви­ховання має бути спрямоване не лише на формування у людині со­ціально значущих якостей, а й у першу чергу — сприяти розвитку людської індивідуальності.

Саме з таких позицій розглядав виховання відомий філософ Еріх Фромм. Зверніть увагу на його визначення:

«Паростки всього кращого, що є в потенціалі дитини,... проро­стають, якщо є відповідні умови для їхнього розвитку, в іншому разі вони будуть втрачені.

Одна з найголовніших умов — те, щоб людина, яка відіграє знач­ну роль у житті дитини, була переконана в її можливостях. На­явність такої віри розмежує виховання і маніпуляцію. Виховання дорівнює допомозі дитині в реалізації її можливостей. Маніпуля­ція протилежна вихованню, тому що ґрунтується на відсутності по­дібної віри і на переконанні, що дитина буде хорошою, тільки якщо дорослі вкладуть у неї те бажане і придушать те, що вважають недо­цільним». (10,144—145)

Саме з цих позицій розходяться два протилежних підходи до виховання: гуманістичний і авторитарний (диктаторський).

Гуманістичне виховання розглядає дитину як унікальну і непов­торну цінність, що має свої особливості розвитку. Виходячи з цього, виховання спрямоване на розкриття потенціалу особистості, на ство­рення умов для розвитку в ній кращих моральних і громадянських якостей. Така установка означає впевненість у тому, що кожна лю­дина заслуговує на повагу, визнання за кожною людиною індиві­дуальних поглядів, інтересів, суджень. У кожній особистості слід бачити мету, бачити щось унікальне.

Авторитарне виховання певною мірою ігнорує логіку самороз­витку дитини, нав'язує їй певні цінності, погляди, стандарти пове­дінки, виходячи тільки з інтересів суспільства або виховної уста­нови.

Виховання дійсно відіграє важливу роль у розвитку суспільства, забезпечуючи підготовку підростаючого покоління до суспільної праці, суспільної діяльності. Звідси випливало, що людина є засо­бом розвитку суспільства, і щоб експлуатувати матеріали, вироб­ничі сили, щоб продовжувати успадковану діяльність, молоде поко­ління має бути відповідним чином підготовлене. (4, 6)

Отже, підхід до людини як до засобу вдосконалення суспіль­ства — це ігнорування окремих, індивідуальних якостей людини, прагнення пристосувати особистість до загальноприйнятих уявлень про життя, про навколишній світ, і таку установку щиро виправ­довували найкращими намірами.

ГУМАНІЗМ І ШКОЛА



Створення незалежної демократичної держави на засадах націо­нального відродження, прав людини, братерства всіх народів Ук­раїни, оновлення суспільства передбачає гуманізацію всіх сфер життя людей. Мова йде про створення таких соціально-економіч- них і політичних структур, які забезпечують поворот усієї соціаль­ної системи обличчям до людини. Така гуманізація соціальних струк­тур відповідає не тільки вимогам людяності чи моральних ідеалів. Вона стає для нашого суспільства й економічною, й соціальною не­обхідністю, потребою його розвитку.

У загальноприйнятих нормах людських стосунків поняття «гу­манізм» включає повагу до особистості, утвердження цінності жит­тя й гідності людини, її прав і свобод, доброту, милосердя. У «/ Дек­ларації прав людини», проголошеній ООН, сказано: «Всілюди на­роджуються вільними і рівними у своїй гідності та правах».

Є й філософська формула гуманізму: «Людина—мета, а не засіб». У реальному житті це означає, що:

  • держава, суспільство в усіх своїх законах і діях виходять з інтересів людини;

у стосунках між людьми переважають повага до гідності, честі кожної особистості, милосердя і доброта;

  • в системі навчання і виховання — підхід з «оптимістичною гіпотезою» до дитини, повага до її особистості й світосприйняття.

Формула «Людина—засіб» відбиває антигуманістичні тенденції, які виявляються в тому, що:

  • в законах, рішеннях, діях держави та її інститутів доміную­чим фактором є державні, політичні, партійні та інші інтереси, які значною мірою переважають над інтересами людини;

  • у взаєминах людей під впливом соціальних умов панує кон'юн­ктурна зацікавленість, безликість спілкування, неповага до особис­тості, байдужість;

  • у шкільному житті увагу педагогів зосереджено на колективі, на масі; в організації життя дітей, у процесі їхнього навчання й ви­ховання ігноровано фізичні, духовні інтереси, можливості, потреби особистості.

В останні роки гуманізація стала актуальною проблемою всієї світової школи, яка зустрілася зі спалахом наркоманії, алкого­лізму, проституції, злочинності серед підлітків, зростанням без­духовності та жорстокості. Переживає серйозні труднощі й су­часна вітчизняна школа. Створена, за первинним задумом, як най- гуманніша в світі, вона переживає серйозну професійну і духовну кризу.

Необхідно підкреслити, що гуманізація школи — не самоціль. Її головне призначення — виховання у школярів гуманізму як важли­вої моральної якості. Таким чином, гуманізація виступає як умова і засіб розвитку гуманістичних якостей особистості школяра.

Однак аналіз типових тенденцій організації життя багатьох шкіл з цих позицій свідчить про серйозні помилки, труднощі, про педаго­гічну неграмотність учителів і керівників шкіл.

Часом не відповідає принципам гуманізму організація педагогіч­ної праці, яка сама по собі визначає моральну позицію вчителів. Тут виявляються такі негативні тенденції:

  • управлінська неграмотність і неповага до вчителя з боку ке­рівників шкіл та органів освіти;

  • невміла організація праці у школі, напруженість і дефіцит часу, які обмежують можливості спілкування вчителя з вихованця­ми;

  • залишковий принцип у ставленні суспільства та конкретних керівників до людських проблем учителя;

  • необ'єктивність і некомпетентність в оцінюванні педагогіч­ної праці, що викликає у вчителів постійне відчуття незадоволе­ності;

  • бідність духовного життя вчителів, які живуть у межах офіцій­них заходів (засідань педагогічної ради, методичних об'єднань тощо), незадо-вільний морально-психологічний клімат багатьох пе­дагогічних колективів.

В організації життя і діяльності дітей у багатьох школах не завжди враховують їхні психолого-фізіологічні особливості, мож­ливості, потреби, роль факторів середовища. В цих умовах атмос­фера у школі, в класі не сприяє вихованню кращих рис школяра, оскільки його досвід здебільшого суперечить цьому. Антигумані­стичні тенденції в організації життя дитячого колективу мають такі прояви:

  • внаслідок гігантоманії створено багато шкіл з великою кількістю учнів. У цих школах губиться особистість, неможливо забезпечити елементарний порядок, і педагоги (особливо керівни­ки) не можуть дійти до кожної дитини;

  • нездатність керівників забезпечити чіткий і спокійний ритм життя шкоди, захищеність особистості;

  • відсутність системи виховання, яку підмінено великою кількістю масових заходів.

Найбільша біда багатьох педагогічних колективів — недооцін­ка виховної ролі гуманістичних стосунків між дітьми в класі та школі. Вчителі не вміють вивчати, аналізувати і тактовно спрямо­вувати стосунки дітей між собою на засадах дружби, поваги, розу­міння. Це призводить не тільки до незадоволення дітей своїми сто­сунками, а й до деформування поглядів, моральних якостей шко­лярів. У них відсутній досвід гуманних людських стосунків. Все це обумовлює прояв у середовищі школярів, особливо підлітків, нега­тивних тенденцій:

  • жорстокості, черствості, байдужості один до одного за умови нейтрального чи схвального ставлення інших до вчинків такого характеру;

  • розшарування учнів у дитячих колективах за посадою батьків, матеріальним становищем, одягом, володінням «фірмови­ми» речами;

  • нездатність до плідного співробітництва, невміння співвідно­сити свої дії та вчинки з інтересами інших людей;

  • бідність або відсутність таких почуттів, як співпереживання, відчуття болю іншої людини тощо.

Взаємини вчителів та учнів у школі — найскладніша і найкрих- кіша сфера навчально-виховного процесу, від якої значно зале­жить його результат. Але саме у цій сфері ми зустрічаємось із серйоз­ними труднощами та протиріччями. Можна виділити основні прин­ципові недоліки в системі взаємин учителів з учнями:

  • прояв своєрідного педагогічного догматизму вчителів, коли стосунки будуються на основі догматично зрозумілих і стереотип­них понять — що можна і що не можна;

  • наказовий, категоричний характер вимог до учнів, що при­гнічує особистість, зв'язує її духовні сили;

  • низька оцінювальна культура частини вчителів, які не раху­ються з особистостями школярів; у взаєминах з ними здебільшого оперують негативними, образливими оцінками, оцінками-ярликами тощо;

  • завищене прагнення вчителів до каральних санкцій (за дани­ми досліджень, з усіх соціальних груп найбільш каральною право­свідомістю володіють учителі);

  • суб'єктно-об'єктний характер взаємин, що виявляється у пе­ревазі формального ділового спілкування над неформальним, ду­ховним; дефіцит інтересів учителя до тих проявів особистості учня, які не входять у сферу навчально-виховного процесу.

Необхідно підкреслити, що багато вчителів мають слабку уяву про гуманізм як філософську категорію, як основу людських сто­сунків і, тим більше, як мету і засіб виховання школярів. Але, навіть розуміючи це, вони не завжди бачать практичні шляхи, методи, фор­ми гуманістичного виховання. Тому гуманізація школи поки що переважно залишається гаслом, закликом.

Виходячи з гуманістичних позицій, деякі педагоги в Україні, Росії, Америці, в інших країнах вважають, що виховання не повинно втру­чатися у процес морального розвитку особистості, що цей розвиток має бути цілком автономним.

Отже, виникає запитання: якою мірою можна педагогічно втру­чатися в процес саморозвитку особистості? Коли можлива влада педагога над дитиною?

Замисліться над цими трьома думками, висловленими в різні роки XX століття. Знайдіть у них відповідь на ці запитання.

    1. Макаренко — 1935 рік:

...я глибоко переконаний, що перед кожним педагогом таке пи­тання поставатиме — чи має право педагог втручатися в розви­ток характеру і спрямовувати його туди, куди треба, чи він му­сить пасивно іти за цим характером. Я вважаю, що питання має бути розв'язане так: має право. Але як це зробити? В кожному окремому випадку це треба вирішувати індивідуально, тому що одна річ — мати право, а інша — вміти це зробити... І дуже мож­ливо, що згодом підготовка наших кадрів, полягатиме в тому, щоб учити людей,... як, ідучи за якостями особистості, за її нахилами та здібностями, спрямувати цю особистість у найбільш потрібний для неї бік. (б, 107)

    1. Сухомлинський —-1976 рік:

Дитинство, дитячий світ — це світ особливий. Діти живуть своїми уявленнями про добро і зло, про гарне і погане, у них свої критерії краси, у них навіть свій вимір часу: в дитинстві день здаєть­ся роком, а рік — вічністю. Щоб мати доступ у цей казковий палац, ім 'я якому Дитинство, ви повинні перевтілитися, стати в якійсь мірі дитиною — тільки за цієї умови Вам доступна буде мудра влада над людиною — дитиною. (9, 640)

О.Газман — московський педагог, професор, 1995 рік:

Спираючись на загальнофілософські та психологічні погляди на людину і людство, їхнє життєве призначення (в філогенезі та он­тогенезі), нова педагогіка свободи формує у вихователя погляд на дитину як самоцінне, що само розвивається, природне, а тому со­ціально й біологічно складне, динамічне явище, що володіє своєю влас­ною логікою розвитку (саморозвитку), яку не можна ігнорувати або видозмінити, а можна лише «вписатися в неї», прийнявши осо­бистість дитини такою, якою вона є. (З, 18)

МЕТА І ЗАВДАННЯ ВИХОВАННЯ

Мета виховання у кожному суспільстві залежить від багатьох факторів і обставин (політичний режим, рівень свободи громадян, цивілізованість і культура суспільства, ставлення до гуманістич­них принципів, національний менталітет тощо).

У загальному вигляді мету виховання підростаючих поколінь можна сформулювати так: вироблення в кожній людині відданості універсальним загальнолюдським моральним цінностям, успадку­вання духовних надбань і культури як свого, так і інших народів світу, виховання в ній громадянського світогляду і готовності до активної участі в прогресі своєї Батьківщини і всього людства на Грунті розкриття всіх потенціальних можливостей та індивіду­альних рис особистості.

З головної мети виховання молодого покоління випливають зав­дання школи, які можна сформулювати так:

  • Виховання патріотизму, відданості Батьківщині, поваги до дер­жавної символіки і Конституції, інтересу до історії свого народу; вироблення на цій основі досвіду громадянської поведінки, праг­нення до участі у суспільно корисних справах, у творенні добра.

  • Виховання відданості цінностям демократії, свободи вибору, поваги до прав і гідності інших людей; на цій основі вироблення демократичної культури як здатності брати участь у діяльності де­мократичних інститутів.

  • Розвиток національної свідомості, розуміння себе як представ­ника великої нації, яка поважає і використовує кращий досвід інших народів; засвоєння як національних, так і світових надбань культу­ри.

  • Залучення до цінностей сім'ї, виховання почуття честі свого роду, відповідальності за продовження його кращих традицій; тур­бота про батьків, молодших і старших членів сім'ї.

  • Виховання «глобальної громадянськості», планетарного мис­лення, яке включає відчуття себе «землянином», усвідомлення по­няття про мир і безпеку як важливі цінності, що забезпечують вижи­вання людства, екологічну культуру; осмислення єдності людсько­го роду і себе як його невід'ємної частини; поваги до життя людини, усвідомлення її недоторканності.

  • Виховання соціальної активності та відповідальності, звички брати безпосередню участь у справах своєї школи, міста, країни, здатності до вільного вибору вчинків і відповідальності за них;роз­- виток почуття особистої відповідальності за все, що відбувається навколо.

  • Виховання поваги до різноманітності (в культурі , способі жит­тя людей, їхніх традицій, одягу тощо); вироблення расової, націо­нальної та релігійної терпимості; вміння жити в умовах різноманіт­ного культурного оточення.

  • Виховання творчого ставлення до праці як можливості виявити свої потенціальні здібності, людську суть і на цій основі розвиток таких якостей як самостійність, діловитість, завзятість, енергійність.

  • Виховання в кожної особистості гуманістичних моральних рис, таких як любов до людей, порядність, чемність, доброта, чуйність, справедливість, толерантність, почуття особистої гідності та пова­ги до гідності іншої людини, нетерпимість до зла.

  • Усвідомлення школярами цінності знань для власного розвит­ку і прогресу суспільства; створення в кожного наукової картини світу на ґрунті засвоєння знань.

  • Вироблення політичної культури як уміння оцінювати явища й події політичного життя, діяльність державних діячів, країн з по­зицій загальнолюдських моральних цінностей; вміння на цій основі самостійно орієнтуватися в подіях на світовій арені та в своїй країні.

  • Розвиток незалежного і критичного мислення як здатності виробля­ти власну думку щодо будь-яких знань, теорій, закликів, подій, як проти­дію конформізму (сліпому наслідуванню чужих думок і тверджень).

  • Виховання розумного поєднання колективізму та індивідуаліз­му. Ми все своє життя боролися з індивідуалізмом, надавали йому лише негативного тлумачення. Проте, як вважає М.Бердяєв, інди­відуалізм може мати як позитивне, так і негативне значення. Інди­відуалізм людини може означати її незалежність, самобутність, сво­боду в судженнях або — ізольованість у собі, нездатність до спілку­вання, егоцентризм, зневагу до людей. Саме перша риса індивідуалізму цілком погоджується з колективізмом у його звільне- ному від політичних нашарувань значенні.


НАЦІОНАЛЬНО-ГРОМАДЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ

Національно-громадянське виховання в Українській державі має бути спрямоване на формування у мояоді і дітей світогля­дної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, тра­дицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань віт­чизняної і світової духовної культури.

Національно-громадянське виховання є органічним компонентом освіти і охоплює всі складові системи освіти.

В основу національно-громадянського виховання мають бути покла­дені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь.

Головна мета національно-громадянського виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення ви­сокої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Пріоритетні напрями реформування виховання:

формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;



забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну;

виховання духовної культури особистості; створення умов для вільного вибору нею своєї світоглядної позиції;

утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, праце­любності, інших доброчинностей;

формування творчої, працелюбної особистості, вихо­вання цивілізованого господаря;

забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров'я;

виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадян­ською відповідальністю;

забезпечення високої художньо-естетичної освіче­ності і вихованості особистості;
формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;

розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації;

формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин.

Основні шляхи реформування виховання:

реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського на­роду;

впровадження нових підходів, виховних систем, форм і методів виховання, які відповідали б потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її талантів, духовно- емоційних, розумових і фізичних здібностей;

розроблення теоретико-методологічних аспектів на­ціональної системи виховання з урахуванням віт­чизняного і зарубіжного досвіду;

об'єднання зусиль державних і громадських інсти­туцій у вихованні молоді, сприяння діяльності дитячих та юнацьких організацій;

розвиток різноманітних дитячих і молодіжних об'єд­нань за інтересами, позашкільних освітньо-виховних за­кладів (будинків школярів, станцій юних техніків, на­туралістів, мережі дитячо-юнацьких спортивних шкіл, музичних і художніх студій, малих академій народних мистецтв тощо);

організація родинного виховання та освіти як важли­вої ланки виховного процесу і забезпечення педагогіч­ного всеобучу батьків;

активний обмін надбаннями духовної культури між усіма народами, які населяють Україну, а також з українською діаспорою;

широке використання в навчально-виховному процесі високохудожніх творів літератури та мистецтва;

докорінні зміни у підготовці і перепідготовці педаго­гічних кадрів для національного виховання.
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка