М. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка



Сторінка19/29
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4,97 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29

Літописи
Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то пізніші редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з’явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу – формування козацтва, Визвольну війну 1648–1657 р. та ін. – літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи виразами, прислів’ями і приказками, порівняннями тощо. Автор ”Літопису” не відокремлює Україну 1648—1654 p. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу, зокрема, польського поета Самійла Твардовського і німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення. Автор стверджує, що український народ виживе, попри всі намагання сусідів звести його з історичної арени.
Освіта і наука
Однією з характерних рис української культури XVI–XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.
Оскільки культура розвивалася в польських умовах зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.
Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу.
Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утвердження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового розподілу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл.
У Києві 1615 p. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Галшка Гулевичівна подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов грецької, латинської, слов’янської, польської та української (руської). Зразком були програми провідних європейських університетів. З-поміж перших ректорів — Йов Борецький (1616–1619), Мелетій Смотрицький (1619–1620), Касіян Сакович (1620–1624).
Києво-Могилянською колегією, а з 1701 p. — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України. І.Мазепа, якого В. Ясинський називав благодійником, а Ф. Прокопович —ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської, спорудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. Поліпшив стан Д.Апостол. Злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського. Тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір’я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.
Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу
Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький. Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випускники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросійської Академії наук.
Уряд царської Росії позбавив Києво-Могилянську академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію. У 1700 р. колегіум з’явився у Чернігові, в 1726 р. – у Харкові, у 1738 р. – у Переяславі. Таким чином, у XVI – першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Був високий відсоток письменних людей. Позитивною рисою була доступність, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Однак освіта була досить відірвана від життя.
Ідеї Просвітництва розвиває філософ Феофан Прокопович, вихованець, а з часом професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в нєдєлю цвєтную о власті і честі царской” Прокопович виклав свою концепцію. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. художньої культури України за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. – це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.
Архітектура
В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Острозі, Кам’янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість споруджувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іноземні спеціалісти.
У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись дерев’яні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам’яне мурування. У містах храм тягнеться вгору (храми Львова, Ужгорода, Києва та ін.). У сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище, наприклад, усипальниця Богдана Хмельницького у с. Суботові, де він був похований 1657 p. Мистецтво бароко відзначається динамізмом, схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та театралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Форма набуває самостійного значення.
Дивовижне розмаїття архітектурних форм “українського” бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев’яної архітектури. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696-1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696–1701), Воскресенська – у Сумах (1703), Катерининська – у Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок – поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689–1709) та ін.
Провідним типом споруд стає так званий козацький собор – п’ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це – Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський – у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз – територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев’яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів. Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхий собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були оштукатурені та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим.
У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель (1680–1752) на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.
У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі (1675–1744). Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.
В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).
Найбільш яскравим шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який кохався в архітектурі та будівництві. Він давав кошти і наглядав за зведенням Братського та Микільського монастирів, на церкву Всіх Святих у Лаврі, реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї та інших містах. В.Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші І.Мазепа. Будували також багато старшин: В.Миклашевський, В.Борковський, В. Кочубей, К.Мокієвський, П.Герцен, Д.Горленко та ін. Активним будівничим був митрополит Р.Заборовський. Відома пам’ятка, яка дійшла до сьогодні, зведена під його орудою Брама Заборовського, що нині входить до архітектурного комплексу Софії Київської.
У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.
Кінець ХVІІ – початок ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму дало важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ і вулиць, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. У цей час поступового запроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.
Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст. виділяється п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.
Розвиток архітектури Києва значною мірою пов’язаний з ім’ям визначного архітектора Андрія Миленського, який народився в 1766 р. в сім’ї військовослужбовця. Свій шлях у будівельній справі він почав у 1775 р. Миленський за короткий час перетворив патріархальний Київ з його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й слави на сучасне європейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, також визначив і Хрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. На Хрещатику Миленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць (не зберігся). У 1802 р. за проектом Миленського споруджено перший в Україні “Пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права”, що являє собою тосканську колону з п’єдисталом у вигляді арки.
У другій половині XVІІІ ст. розгорнулися значні будівельні роботи на півдні України. За короткий час там виникли такі значні міста як Єлисаветград, Херсон, Маріуполь, Катеринослав, Одеса. У плануванні й забудові цих міст брали участь видатні петербурзькі архітектори.
У 1790 р. архітектору Івану Старову (1745–1808) доручили обрати нову територію, скласти проект міста Миколаєва. В архітектурі Миколаєва у прямих вулицях і великих площах відразу відчувається характер міста, спланованого на класицистичних засадах
Найбільшого розвитку серед міст кінця ХVІІІ ст. досягла Одеса. Її збудували в 1794 р. на місці турецької фортеці Хаджибей. У забудові Одеси брали участь петербурзькі архітектори, такі як Ф.К. Боффо, Г.І.Горічеллі. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, збудована двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітектурна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам’ятник і вулиця між увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь бульвару, що поділяє його на дві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов – садиба Воронцова та будинок Старої біржі. Скульптура була тісно пов’язана з архітектурою. У другій половині XVІІ–XVІІІ ст. скульптура розвивалась у двох взаємопов’язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах. В українській мистецькій культурі вона поширювалася, насамперед, у вигляді орнаментального декоративного різьблення, фігурна скульптура тут виступала спорадично, спроби ввести її до церковних інтер’єрів як на західноукраїнських, так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами.
Скульптура
Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні У XVІІІ ст. пов’заний з діяльністю майстрів Івана Андрійовича Равича (1677–1762) й Сисоя Шалматова.
Для оформлення київської ратуші Іван Равич створив серію мідних овальних рельєфів. Монументальну дарохранительницю для Флорівського монастиря Равич оздобив скульптурними статуетками-алегоріями, що розповідають про діяльність церкви. З сюжетних рельєфів найкраще виконано “Таємну вечерю”.
Відомий скульптор і різьбяр на дереві Сисой Шалматов є автором іконостаса для собору Мгарського монастиря, що поблизу міста Лубен, який завершувала оригінальна скульптурна група з чотирьох фігур на тему біблійної легенди про створення світу. Він виконав і чотириярусний іконостас церкви Покрови в Ромнах (1768–1773). Роботи Шалматова пов’язані й з будівництвом міського собору в Полтаві, де в композицію іконостаса він увів круглу скульптуру і барельєф.
Вершинним досягненням у скульптурі є досягнення визначного європейського скульптора під псевдонімом Пінзель. Ми не маємо про нього жодних біографічних відомостей, не знаємо його навіть імені, невідомо, коли він з’явився на обрії українського мистецтва. Іван Георгій Пінзель у середині 40-х рр. XVІІІ ст потрапляє в маєток відомого магната Миколи Потоцького у невеличке містечко Бучач на Поділлі. У Бучачі працював архітектор Бернард Меретин, німець за походженням. Можливо він рекомендував Потоцькому скульптора, з яким передбачав у майбутньому спільну творчу співпрацю. Вважається, що першими роботами Пінзеля в Бучачі стали алегоричні постаті (12) на побудованій Меретином міській ратуші. Скульптури втілювали 12 подвигів Геракла і повинні були прославляти заслуги і чесноти Миколи Потоцького. Ці твори збереглися до наших днів. Роботи свідчать про монументальний талант Пінзеля, його новаторське вирішення пластичних форм. Вже у перших роботах скульптор показав свої творчі можливості, розкритті образної глибини скульптур. В околицях Бучача Пінзель ставить дві монументальні кам’яні фігури Св. Яна Непомука та Богоматері, а також працює над скульптурами святих для Покровської церкви. Скульптури, що їх виконав для фасаду собору св. Юра у Львові в 1759–1761 рр.; дві великі статуї святих – Афанасія і Лева на другому поверсі фасадної стіни та фігура св. Юра на коні в завершенні фасаду свідчать про характерні риси новаторського підходу до вирішення монументальної скульптури.
На окрему увагу заслуговують статуї костьолу в містечку Монастирську на Тернопільщині, над якими Пінзель працював у 1761р.
Скульптура традиції пізнього центральноєвропейського бароко – одна з найяскравіших сторінок мистецької історії західноукраїнських земель. Високо оцінюючи це явище, не можна не відзначити, що його розквіт знаменував один з кульмінаційних моментів поширення мистецької культури західноєвропейського родоводу на Правобережжі, найбільший успіх якої зумовлений занепадом національної традиції на місцевому грунті.
Живопис
Він також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом — сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам’яток різьбярства, дерев’яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно. У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троїце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.
На живопис дедалі більше впливає світський жанр. Визвольна війна потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві – популярних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист”, що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу. Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.
Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві було зображено 85 видатних діячів – від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с. Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава був зображений Ф. Прокопович із генеральною старшиною та ін. Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис іконостасу П’ятницької церкви в с. Жовква) та Й. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром був також І. Бродлакович у Галичині.
Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.
Але в цей же час проявляється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Дмитро Левицький – родом з Києва, Володимир Боровиковський – з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко. У жанрі монументальної та монументально-декоративної скульптури працював виходець з України (м. Ічні) – Іван Мартос.
Музика
Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.
Друга половина XVІІ–XVІІІ ст. – один з найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув музичний фольклор, і на середину XVІІІ ст. сформувався його основний класичний фонд, що є великим надбанням українського народу.
Вершини свого розвитку досяг музичний епос – думи та історичні пісні. Епос став народним літописом, що відобразив найголовніші історичні події епохи – національно-визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського поневолення. Центральне місце в українському епосі цього періоду займають постаті Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса, Нестора Морозенка та ін. – (дума “Про Хмельницького і Барабаша”, “Про корсунську перемогу”, історичні пісні “Засвіт встали козаченьки”, “Ой Богдане, батьку Хмелю”).
У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половин XVІІІ ст. – і стиль класицизму. До провідних галузей музичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М.Дилецького, М.Березовського, Д.Бортнянського. А в 1738 p. було відкрито Глухівську співочу школу, а в 1773 p. у Харкові — спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель. Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створюються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкриваються по всій Україні.
Інші магнати (українські, російські, польські), що жили в Україні, також мали домашні оркестри, хори, театри. Музика відігравала значну роль у родині Галаганів (в Сокиринцях на Чернігівщині). Там існував оркестр, театр, який перейшов у спадок від Івана Галагана до Григорія Галагана.
Великий хор та оркестр мав протягом 1770–1780 рр. генерал-губернатор Малоросії російський граф П.Румянцев-Задунайський у маєтку Вишеньки на Чернігівщині. Велика капела була в російського князя Г.Потьомкіна, яка складалася з 200 музикантів.
У другій половині XVІІ – першій половині XVІІІ ст. в Україні розквітла багатоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своїм високим художнім рівнем, національною самобутністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. рars – частина, участь, партія), і така назва збереглася до наших днів. Виникла дуже велика кількість партесних творів.
Створюючи українську партесну музику, митці засвоїли композиторську техніку концертуючого стилю західноєвропейської та польської церковної музики. У багатоголосому викладі українські композитори орієнтувалися на чотириголосу акордову вертикаль, яка може подвоюватися і потроюватися.
У партесній музиці яскраво проявилися барокові стильові риси, зокрема, і в жанрі партесного концерту. До барокових рис належить об’ємне відчуття простору в партесній музиці. Багатохорова фактура партесних творів з колористичним зіставленням великої і малої кількості голосів, їх поступовим імітаційним включенням створювала ефект широкого різнотембрового простору.
Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Отже, провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як “київський розспів” він набув поширення в Москві та інших містах Росії.
З розвитком партесного співу почали з’являтися й теоретичні посібники, які давали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М.Дилецький, будучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат “Граматика музикальна”, яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.
У хоровому концерті другої половини XVІІІ ст. важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729–1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові.
Дмитро Степанович Бортнянський (1751–1825). Народився в Глухові, очевидно там здобув початки музичної освіти. У 1758 р. його відправили до Петербурга – у Придворну співацьку капелу. Першим учителем був земляк Марко Полторацький. Тринадцятирічним хлопчиком Бортнянський співав у оперних виставах при дворі. Молодого композитора послали в Італію, де він пробув десять років (1769–1779). Це був час не тільки навчання, але й засвоєння багатих досягнень італійської та західноєвропейської музики в цілому, роки шліфування своєї майстерності та досягнення композиторської зрілості. У спадщині композитора досить значна кількість церковних творів.
На відміну від Березовського і Бортнянського, які жили, навчалися і писали церковну музику в Росії та Італії, Артем Лук’янович Ведель (1767–1808) творив її в Україні. Народився в Києві, з 1776 р. навчався в Києво-Могилянській академії, де дістав загальну й музичну освіту. Музично обдарований з прекрасним голосом, А.Ведель співав у хорі академії, а в старших класах диригував ним Доробок Веделя церковних творів досить великий. Досі його твори повністю не надруковані.
Твори М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя – це кульмінаційний злет української церковної музики. Значні її досягнення в другій половині XVІІІ ст. зумовлювалися багатими надбаннями в попередню епоху барокового партесного концерту і дуже високим рівнем хорового виконавства.
Каталог: data -> ukr -> IJnfo dlya stydenta 4
IJnfo dlya stydenta 4 -> Реферат на тему: Залізодефіцитна анемія (малокрів'я)
IJnfo dlya stydenta 4 -> Громадянська війна в c ирії та її вплив на сусідні країни
IJnfo dlya stydenta 4 -> Непряме оподаткування в Україні: тенденції та перспективи
IJnfo dlya stydenta 4 -> Пріоритетні напрями розвитку сільського господарства
IJnfo dlya stydenta 4 -> Спадкове право
IJnfo dlya stydenta 4 -> Вартість І гідність людського життя
IJnfo dlya stydenta 4 -> Реферат з курсу "географія" на тему : " Економіка Болівії"
IJnfo dlya stydenta 4 -> "Адміністративне право"
IJnfo dlya stydenta 4 -> Кафедра біт реферат на тему: " Система електронних платежів Paypal" з дисципліни " Системи банківської безпеки" Львів 2011 Зміст


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка