М. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка




Сторінка20/29
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4,97 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29

Театр
Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.
Учені припускають, що ті зразки народної творчості, які дійшли до нашого часу, у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. мали якнайширше побутування в Україні.
На другу половину ХVІІ – першу половину ХVІІІ ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці ХVІ ст. українського шкільного театру.
З курсів поетики і риторики, які викладалися в українських школах у другій половині ХVІІ ст., до нас дійшли тільки деякі, починаючи з ХVІІ ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань, які здобували студенти в галузі драматичної творчості і сценічного мистецтва. Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хоча початки декламації, виразного читання викладав учитель риторики. Хоч ці твори мали релігійно-дидактичний характер, тогочасна дійсність відбивалася в них у вигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питання сучасності.
У ХVІІ ст. на території Східної Галичини й у Києві з’являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко.
Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини ХVІІІ ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі – анонімні і без дат написання чи вистави.
Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є “Воскресіння мертвих” Георгія Кониського. У п’єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов’язане з хабарництвом.
Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини ХVІІІ ст. (“Владимер” Феофана Прокоповича (1705), “Іосиф Патріарха” Лаврентія Горки (1708), “Милость Божія...” невідомого автора (1728).
У трагедокомедії “Владимер” розповідається про прийняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдеться про державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвячено цей твір.
На другу половину ХVІІ – першу половину ХVІІІ ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.
Популяризаторами інтермедій у народному середовищі були переважно спудеї (студенти) Києво-Могилянської академії, школярі тогочасних колегіумів в Україні. Особливо під час вакацій, щоб заробити собі на прожиття, вони влаштовували інтермедійні вистави.
У практиці українського шкільного театру ХVІІ–ХVІІІ ст. інтермедії посідали другорядне місце стосовно серйозної драми.
У середині XVI ст. з’являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, “москалі”, “ляхи”, євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.
Протягом другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст. у народному побуті зберігаються й елементи театральних дійств, успадковані від попередньої доби. Водночас шкільний театр в Україні набирає барокових прикмет, причому однією з істотних рис культури стає підкреслена театральність. Театральні елементи були однією з ознак властивого добі бароко синтезу мистецтв, що відбивають суперечливість тодішнього світогляду, поєднання в ньому середньовічної спадщини і пошуків шляхів самовираження людини.

Тісно пов’язана зі шкільною драмою та інтермедією, розрахованими передусім на міську публіку, вертепна драма протягом ХVІІІ ст. і особливо у другій його половині була улюбленим видовищем, задовольняючи естетичні потреби найширших народних мас.


До ХVІІІ ст. належать початки аматорського театру демократичних прошарків населення міст України. За свідченнями дослідників театрального мистецтва відомо, що якісь аматорські вистави відбувалися в 30-х роках ХVІІІ ст. у Глухові. Г. Квіткаа-Основ’яненко пише, що в Харкові у 80-х рр. ХVІІІ ст. існував аматорський театр, але через відсутність постійного приміщенн почав занепадати, а з часом припинив своє існування.
Відомо, що в Києві з розпорядження губернатора протягом 1789–1790 рр. у царському палаці, (Маріїнський палац) влаштовувались російськомовні вистави для “благородного товариства”, а наприкінці 1790 – на початку 1791 рр. тут виступала італійська трупа.
Український театр другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. посів видатне місце в історії української культури.
XVIІ – перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв’язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.
У козацьку добу Україна посідала чільне місце серед держав Східної Європи.
8. КУЛЬТУРА В ЕПОХУ ПРОМИСЛОВОГО ПЕРЕВОРОТУ ТА СОЦІАЛЬНИХ ЗРУШЕНЬ

8.1. Загальна характеристика розвитку країн Європи та Північної Америки у другий період нової історії
Новий час – це історико-культурна система, що склалася та існувала з початку XVII до 80-х рр. XIX ст. у Західній Європі й Північній Америці. Ця система – неповторне поєднання цивілізаційних, економічних, соціальних, політичних, культурних явищ, історичних форм життя людини. У XVII-XIX ст. новоєвропейська цивілізація досягає розквіту, реалізує закладені у ній можливості. З кінця ХІХ ст. розпочинається період переосмислення та критики ідей і цінностей Нового часу.
ХІХ ст. майже повністю вкладається у другий період нової історії. Хронологічні межі цього періоду – 1789-1880 рр. Це доба ствердження капіталістичної формації в усій Європі. Вирішальну роль у цьому процесі відіграла Велика Французька революція 1789-1799 рр. і правління Наполеона Бонапарта (до влади Наполеон прийшов у 1799 р. – у цьому ж році він був обраний першим консулом. З 1804 до 1815р. Наполеон – імператор Франції). У державі Наполеона економічна, політична і правова системи буржуазного суспільства набули своїх класичних форм. Ці форми у ході наполеонівських війн нав’язувалися іншим державам, або переймалися ними добровільно. Відбувається промисловий переворот, виникає механізоване виробництво, різко прискорюється економічний розвиток Європи й Північної Америки. У середині ХІХ ст. загострюються класові й національні суперечності, що призводить до революцій 1848-1849 рр., цілої низки внутрішньоєвропейських війн, громадянської війни у США (1861-1865). У 80-і рр. ХІХ ст. в Європі встановлюється політична стабільність, яка зберігалася до першої світової війни (1914-1918).
У ХІХ ст. продовжується бурхливий розвиток науки. У літературі й мистецтві виникають такі стилістичні напрями, як романтизм, імпресіонізм та постімпресіонізм. Міцно стверджується в літературі й образотворчому мистецтві творчий метод реалізму.
Розвиток науки й техніки
Надзвичайно важливим фактором постійного розширення бізнесу стає техніка. У добу Нового часу постало завдання створити кероване людьми механізоване виробництво. Надзвичайні можливості для механізації відкрив створений Дж. Уайттом універсальний паровий двигун (1784), що був здатний зрушити машини будь-якого типу. Справжньою революцією була поява галузі «машинобудування». У 1794 р. англійський механік Г. Модслі винайшов рухомий суппорт (утримувач різця) для токарного верстату. Згодом суппорт був застосований і у верстатах інших типів; він виконував також операції, які раніше здійснювала людська рука. Завдяки суппорту токарні, фрезувальні, шліфувальні, свердлильні та інші верстати перетворилися на робітничі машини.
Радикальні зміни у ритм життя внесло створення парового транспорту: наземного (паровоз Дж. Стефенсона – 1814), річкового (пароплав Р. Фултона – 1807), морського (1819), а також винахід у середині ХІХ ст. електромагнітного телеграфу (у 1844 р. С. Морзе передав телеграфне повідомлення електричним способом) і швидко друкуючих поліграфічних машин. Сучасники називали ХІХ ст. «століттям пару та заліза»: парові установки застосовувалися в усіх галузях промисловості і сільського господарства, завершився перехід від мануфактури – великого підприємства, заснованого на ручній праці, до машинної індустрії.
У 1839 р. виникає фотографія – французький художник і винахідник Л.-Ж.-М. Дагер розробив перший практично придатний метод фотографування – дагеротипію і доповів про це Паризькій академії.
У 1869 р. американський винахідник і промисловець Д.Вестінгауз отримав патент на пневматичне залізничне гальмо – гальмо Вестінгауза. Німецький винахідник К.Ф.Дрез сконструював транспортну машину на залізничному ходу, яка приводиться у рух вручну або двигуном внутрішнього згорання – дрезину. У 1863 р. в Лондоні побудована перша підземна залізниця (3,6 км) – метро. З 1868 р. метро діє в Нью-Йорку. Найстаріші метрополітени на європейському континенті – Будапештський (1896р.), Віденський (1898 р.) і Паризький (1900 р.).
У 1869 р. відбулося відкриття Суецького каналу. Його довжина становила 164 км, ширина по дну – 22 м, первісна глибина – 7,5 м. Згодом канал був поглиблений і розширений.
Різке зростання попиту на метал призвело до винаходу англійцем Г.Бессемером конвертного способу переробки чавуну на сталь, так званого бесемерівського процесу (патент 1856 р.). У 1864 р. французький металург П.Мартен для виробництва сталі шляхом окислювальної плавки залізомістких матеріалів (чавуну, стального лому) збудував піч, яку згодом, як і спосіб плавки, назвали його іменем.
З кінця 70-х рр. ХІХ ст. почав поширюватися телефонний зв’язок, розпочалася ера електричної лампочки. Американський винахідник і підприємець Т.Едісон у своїх майстернях, які стали згодом основою знаменитої „Дженерал електрік”, розробляє всю техніку електроосвітлення. У 1882 р. він побудував у Нью-Йорку першу в світі теплову електростанцію загального користування, а в 1896 р. дала струм найбільша гідроелектростанція – Ніагарська. У 80-х рр. на вулицях Берліна з’являються перші трамваї. У 1897 р. німецький інженер Р.Дізель реалізував свою ідею двигуна внутрішнього згорання, названого його іменем.
У 1897 р. італійський радіотехнік і підприємець Г.Марконі одержав патент на винахід радіоприймача.
Наприкінці XIX ст. відбувся справжній переворот у науковому мисленні. Були подолані стереотипи наукової свідомості, що склалися під впливом класичної механіки. Наприкінці 1895 р. німецький фізик В.К. Рентген повідомив про існування нового роду променів із дивовижними якостями. Залишаючись невидимими, вони пронизують різні предмети. Раніше за Рентгена „х-промені” відкрив в Австро-Угорщині видатний український учений І.Пулюй. Він став піонером у їх вивченні і виготовив скляну лампу для світлоскопії.
У кінці ХІХ ст. почалося становлення як самостійної галузі науки атомної фізики. У 1896 р. французький фізик А.Бекерель уперше виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елементів, радіоактивне випромінювання вивчали видатні французькі фізики П.Кюрі та його дружина М.Склодовська-Кюрі. Саме вони запровадили в науковий обіг поняття „радіоактивність”. М.Склодовська-Кюрі керувала Радієвим інститутом у Парижі. Разом з чоловіком дослідниця у 1898 р. відкрила нові елементи: полоній і радій.
Специфічною формою інтеграції науки й техніки стало відкриття кінематографа, який винайшли і в 1895 р. запатентували брати Люм’єр в Парижі. Глядачі були ознайомлені зі сценами, знятими з натури: „Вихід робітників із заводу Люм’єра”, „Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота”, „Политий поливальник”. Загалом фірма Люм’єр випустила близько 1,5 тис. одно- та двохвилинних фільмів. У жанровому відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні та історичні сюжети.
ХІХ ст. відзначилося і прогресом будівельної техніки. Цей прогрес був пов’язаний з перебудовою міст у відповідності до потреб промисловості, транспорту, зростанням населення. Багато міст було переплановано: вузькі заплутані проїзди, що збереглися з доби Середньовіччя, замінювалися на геометрично чітку сітку вулиць і проспектів. Починають застосовувати портландський цемент, потім поширення набули суцільнометалеві конструкції. У середині XIX ст. з’явився новий тип споруди з металу та скла – „Кристалпалас” у Лондоні (1851 р.).
Картина світу у другий період Нової історії
Порівнюючи картини світу Нового часу й Середньовіччя, слід відзначити насамперед нерелігійний характер перших. Інтелектуальні системи Нового часу є спробами дати опис природи, історії і культури, спираючись лише на людський розум. На перший план виступають такі поняття, як „природний закон”, „поступ”, „розвиток”, „еволюція”, „прогрес” тощо.
У природничих науках ХІХ ст. поширюються концепції еволюції, саморозвитку природи. Космологічна інтерпретація цієї ідеї сягає XVIII ст., коли Кант і Лаплас висунули гіпотези про утворення планет з газової хмари, що обертається навколо Сонця. Важливу роль відіграли вчення Бюффона й Лайеля про еволюцію Землі і безперервну зміну земної поверхні. Теорії розвитку в біології ХІХ ст. втілилися у концепції еволюції видів. Перша з них, що виходила з уявлення про безпосередню зміну спадковості під впливом зовнішніх умов, була запропонована Ламарком (1809). Вчення Дарвіна про еволюцію шляхом природного відбору (1859) стало обґрунтованою дослідним шляхом теорією еволюції. Універсальність клітинної будови організмів була встановлена німецьким біологом Шванном; у 1865 р. австрієць Мендель відкрив закон спадковості і створив генетику.
У фізиці величезним відкриттям ХІХ ст. стали закон збереження енергії, виявлення електромагнітної індукції й розробка вчення про електрику. Уявлення про атомно-молекулярну будову речовини отримало загальне визнання. У 1868 р. російський вчений Менделєєв відкрив періодичний закон хімічних елементів.
Новий час – це також доба ідеологій. Вони були необхідні для обґрунтування революцій і реформ, класової і партійної політики. Ідеологічні концепції ХІХ ст. були надзвичайно різноманітні. Одним із найзначніших ідейно-політичних напрямків цього часу був лібералізм. Він об’єднав прихильників парламентської держави або „правової держави” – конституційного правління, заснованого на поділі влади між виконавчими й законодавчими органами, яке забезпечувало основні політичні права громадян, включаючи свободу слова, друку, віросповідання, проведення зібрань тощо. Протягом ХІХст. лібералізм відстоював ідею суспільного устрою, за якого регулювання економічних і соціальних відносин здійснювалися б через механізми конкуренції й вільного ринку, без втручання держави.
Для політичної думки Нового часу є характерним критичне ставлення до новоєвропейського суспільного ладу, пошуки альтернативи йому. Найповніше ці настрої виразилися у соціалістичних і комуністичних теоріях. Загальними рисами цих ретельно розроблених концепцій були вимоги повної рівності, знищення суспільної ієрархії і того, на чому вона ґрунтується: приватної власності, сім’ї, держави, релігії. На початку ХІХ ст. широко розповсюдилися вчення Сен-Сімона, Фур’є, Оуена.
У ХІХ ст. традиції Просвітництва продовжував позитивізм. Він базувався на думці, що усе справжнє, „позитивне” знання можна отримати лише як результат окремих наук та їх синтетичного об’єднання. Наслідуючи просвітників, Конт та його послідовники у багатьох країнах Європи та за її межами висловлювали впевненість у здатності науки до безперервного розвитку, у необмежених можливостях науки, у тому числі й у перетворенні громадського життя. Ідея прогресу є підсумком розвитку картин Нового часу (XVII-XIX ст.).
Світоглядні засади європейської культури ХІХст.
Розвиток філософської думки протягом ХІХ ст. був спрямований на відкриття нових можливостей людини, переосмислення її місця й ролі у багатомірному і складному світі, що дало нові імпульси для розвитку мистецько-художнього процесу.
Бурхливий розвиток капіталізму, до того часу змальований ідеальним, продемонстрував глибокі суперечності між багатством і бідністю, між громадським потягом і егоїзмом правлячих кіл. Важливо, що представники класичного утопічного соціалізму, насамперед Ш.Фурє, передбачали розквіт культури, науки, освіти як життєво важливих складових майбутнього суспільства - гармонійного, радісного і морально чистого.
Під впливом науково-технічних досягнень доби панівний до цього часу релігійно-естетичний досвід усе більше розглядався як другорядний.
Наприкінці XIX ст. відбулися суттєві зрушення в багатьох сферах суспільного життя.
Здобутки технічного прогресу неправомірно розглядалися як прогрес усієї культури, що призвело до переоцінки економічного фактора в житті суспільства. Поряд з цим у філософії все більше актуалізується проблема людського існування. Апокаліпсичним відчуттям історії відзначався російський символізм. Філософ В.Соловйов - теоретик ортодоксального натхнення, - вбачав у величі Росії батьківщину спасіння людства, третій Рим. Одним з головних завдань російські філософи (М.Бєрдяев, П.Флоренський) вважали створення нової релігійної свідомості на підставі синтезу християнської ідеї та філософії.
Ha зламі століть істину все більше шукають у несвідомому. На цих підвалинах формується філософія життя в поглядах Ф.Ніцше: основа життя - це воля, інстинкт влади, a якщо його немає, тo істота деградує; А. Бергсона: життя - це безперервне творче становлення; О.Шпенглера: про початок „закостеніння” творчих джерел культури, розповсюдження культури „вшир” і появу масової культури. Поступово набуває популярності психоаналіз З.Фрейда npo творчо-спонукальну роль несвідомого і сексуального почуття, що згодом набуло поширення в практиці психоаналітичного дешифрування художніх образів.
Еволюція національних культур
У Франції, починаючи з передодня революції, рушійною стильовою формою художнього розвитку був класицизм. Характерна риса його найпослідовніших представників – прагнення звеличити справу буржуазної революції, апеляція до античності, до героїв демократичної Греції й республіканського Риму. У своєму зверненні до програмно-героїчного, сповненого суворого аскетизму, мистецтва французький класицизм по-новому переосмислив традиції просвітницької культури другої половини XVIII ст.
Серед чисельних проявів тогочасної духовної культури помітне поширення мав романтизм, що відзначався великою багатогранністю. У сфері художньої творчості він яскраво втілився у вигляді напрямку в літературі, образотворчому мистецтві, музиці, театрі. Разом із тим романтизм був певним світоглядом: романтичний напрямок складався у сфері філософських та естетичних ідей, історичної науки, виникнув романтичний тип особистості й поведінки.
Другим провідним напрямком, що визначив обличчя європейської культури означеного періоду, був реалізм. Твори художників і письменників-реалістів відзначаються широким охопленням дійсності і домінуванням соціальної проблематики.
Уже в творчості головного представника революційного класицизму в образотворчому мистецтві – Жака Луї Давида та французьких художників початку ХІХ ст. намітилися деякі риси, характерні для культури цієї доби в цілому, однак у повній мірі, в усій завершеності художній переворот, що відбувся в мистецтві, виявився лише у творах майстрів романтичного напрямку.
Образотворче мистецтво ХІХ ст.
У системі просторових мистецтв у XIX ст. панівну роль мав живопис, особливо станкова картина. Цей вид живопису мав таку саму властивість, як тогочасний роман: широко показувати події і явища конкретного соціального життя
У європейському живописі ХІХ ст. продовжують розвиватися великі традиції портретного мистецтва. У цій галузі мистецтво ХІХ ст. зробило свій внесок у розуміння світу особистості, виявило свій особливий підхід до моделі. Зазначимо, що на початку століття портретному мистецтву були притаманні здатність до втілення гармонійної краси душі й тіла людини, що поєднувалося з розкриттям індивідуальних рис портретованого. Ці якості, зокрема, виявляються у ранніх портретах французького живописця Енгра. Однак, для основної лінії розвитку реалістичного портрета ХІХ ст. типовим є відчуття гострої аналітичної характерності образу, органічна єдність психологічно індивідуальної неповторності особистості і соціально-психологічної сторони образу. У Німеччині ці риси по-своєму виявилися у портретах Рунге. В Іспанії Гойя підкреслював у портреті інтенсивність пристрастей своїх героїв, у Франції Енгр створив об’єктивний і аналітичний образ ділка Бертена, розумного, огрядного, майже значного у своїй банальній самовпевненості, - персонажа, що ніби зійшов зі сторінок романів Бальзака. У цілому ж єдність особистого й загального у розкритті морального боку особистості – дорогоцінна якість по-справжньому гуманістичного портрета ХІХ ст. У певних випадках соціально-психологічна характеристика переростає у розкриття моральної відповідальності особистості перед тим світом, у якому вона живе й бореться (деякі портрети Давида, Рунге, Перова).
У живописі ХІХ ст. особливе місце займає краєвид. „Чистий” краєвид як самостійний жанр мистецтва сформувався ще у XVII ст. Тепер краєвид не тільки отримав повсюдне поширення, але він втратив героїзовано-узагальнені риси. З образу світу він перетворився на своєрідний „портрет” даної місцевості. Разом з тим у кращих майстрів це зовсім не описово-інформативний краєвид. В англійця Констебла, француза Коро, німця Каспара Давида Фрідріха, у кращих майстрів російського краєвиду він втілює в образах природи складний духовний світ особистості в усьому його інтимному зв’язку зі світом природи. Образ рідної землі, ліричне, інтимне переживання природи, живий особистісний психологізм – характерна риса краєвиду нового часу. Починаючи з 60-х рр. ХІХ ст., пейзажисти оволодівають пленером, передачею чарівності „пульсації” природного середовища, тонким і гострим втіленням миттєвих відтінків почуттів, що виникають при сприйнятті природи. Усе більшу роль із зростанням міського життя починає відігравати міський краєвид.
8.2. Неокласицизм - рушійна стильова форма художнього розвитку європейського мистецтва кінця XVIII – початку ХІХ ст.
У мистецтві Європи даної доби можна виділити період між 1789 та 1815 рр. Це час безпосередньої підготовки, піднесення і занепаду Великої французької революції. Це також період становлення і падіння імперії Наполеона, і разом із тим роки підйому народів Європи проти наполеонівської агресії. З етапом 1789-1815 рр. пов’язаний розквіт мистецтва революційного класицизму у Франції.
Класицизм був панівним напрямком у більшості європейських країн. Особливе місце в означену добу займало мистецтво Іспанії, обличчя якого визначалося могутньою, стихійно народною творчістю Гойї. Класицизм у таких країнах, як Німеччина, Англія, Австрійська імперія, Італія, Росія, країни Скандинавії, створив видатну архітектуру й низку яскравих явищ в образотворчому мистецтві. Переможна війна з Наполеоном викликала піднесення громадянської свідомості в культурі народів Німеччини і особливо Росії і визначила монументальні форми зрілого класицизму, так званого ампіру, що тривав у цих країнах до 20-х рр. включно.
8.2.1. Франція
На першому етапі могутнім прискорювачем революційних процесів у суспільній свідомості й у мистецтві доби була Франція. Однак після встановлення наполеонівської диктатури картина суттєво змінюється. Хоча наполеонівські війни й сприяли встановленню у ряді європейських країн буржуазних порядків, у першу чергу вони забезпечували інтереси французької буржуазії. Це викликало відповідну реакцію – бурхливий підйом національної самосвідомості народів Європи. Мистецтво Франції, як образотворче, так і архітектура продовжують свій бурхливий розвиток, але новаторські процеси виявляються і в мистецтві інших європейських країн. Наприкінці XVIII – і в перші десятиліття XIX ст. поряд із Францією якісно новий етап художнього розвитку формується у таких країнах, як Англія, Росія, Німеччина. Центральною фігурою мистецтва Франції революційної доби, як і мистецтва періоду наполеонівської імперії, став живописець Жак Луї Давид.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка